Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ ІІІ. КИЇВ

Подальша подорож Марка й Тимофія з того моменту, як вони залишили Тернове урочище, минула мирно та без пригод і швидко добігла свого кінця. Друзі їхали вздовж Дніпра, благополучно минули й помилувалися на знамениті дніпровські пороги, зокрема на страшну красу Ненаситця. Безперешкодно залишили за собою й фортецю Кодак[19] — твердиню, побудовану в 1635 році на кордоні Дикого Поля та волості для оборони від татар, а насправді — для запобігання втечі селян на Низ і перешкоджання городовим козакам вільно ходити в морські походи на чайках. «Ключ від Запоріжжя» — так охрестили цю фортецю сучасники, адже вона вважалася неприступною. Одначе така гучна слава Кодака однаково не завадила гетьману низових козаків Сулимі[20] взяти її штурмом і зруйнувати лиш за місяць після завершення її будівництва. Зруйновану фортецю поляки відбудували наново, ґрунтовно її зміцнили, і тепер це була справді неприступна твердиня — із суші оточена міцною кам’яною стіною з глибоким ровом, потужною артилерією, сторожовою вежею та гарнізоном із шестисот іноземних найманців драгунів[21].

В останніх числах липня двоє друзів під’їжджали до Києва. Місто вразило Тимофія, який бачив його вперше в житті. Він добре пам’ятав і дуже любив прекрасний Львів, де пройшли роки його отроцтва, але Київ, що потопав у зелені садів та був оточений густими лісами, які підходили впритул до міських воріт і стін, увінчаний золотими маківками храмів і монастирів, вразив уяву молодого козака.

Квітучий за часів Київської Русі, перетворений на руїни монгольськими загарбниками, перенісши роки забуття, а потім високо оцінений литовськими князями давній Київ відроджувався з попелу, неначе фенікс. Не змогли винищити прекрасне місто ані війни, ані епідемії, ані зла воля загарбників. Тут, біля невисоких київських пагорбів, у водах Дніпра, хрестилася Русь, звідси пішло православ’я по всій слов’янській землі. У цьому місті правили великі князі, звідси йшли дружини воїнів обороняти кордони рідної землі, сюди стікалися великі торгові шляхи, купецькі каравани з усіх кінців світу, сюди з далеких країн приїжджали жити і працювати видатні зодчі, іконописці, майстри-ремісники. З Києва вони несли просвіту й мистецтво в далекі північні землі. І тепер стародавнє місто процвітало, багатіло на торгівлі та потроху повертало собі колишню блискучу славу.

Марко спеціально повіз друга через прадавні Золоті ворота, які досі вважалися головним в’їздом Києва. Ворота хоча й були напівзруйновані, але ще справляли своєю величчю грандіозне та приголомшливе враження на тих, хто бачив їх уперше. Не залишився байдужим до них і Тимофій.

Проїхавши Золоті ворота, друзі опинилися у Верхньому місті, мало забудованому та заселеному. Його досі оточували залишки стародавніх укріплень — напівзруйнований вал та рів із в’їздом через уже згадані Золоті ворота, навпроти яких розташувався собор святої Софії з невеликою слобідкою коло нього. У Тимофія негайно виникла спокуса подивитися на цей чудовий храм, але Марко, якому кортіло побачити матір, пообіцяв показати великий храм згодом.

За валом Верхнього міста лежав Михайлівський монастир із власними мурами та укріпленнями. Від монастиря починалася Михайлівська стежка, що проходила по схилу гори, через Лядські ворота, повз Козяче болото, через укриту лісом і чагарником Хрещатицьку долину й далі через яри та ліси вела до Печерського монастиря, розташованого осторонь, за межею київських міських стін. Але двоє молодих козаків повернули на Поділ, до будинку сім’ї Марка.

Поділ, так само як і Верхнє місто, теж не був тісно забудований. У ньому було чимало пусток, серед яких то там, то тут хаотично розкинулися будинки та садиби містян з обов’язковими садочками навколо домівок, господарськими будівлями й городами. Ця частина Києва була мало укріплена: її оточували неглибокий рів і слабкий частокіл із дерев’яними сторожовими вежами. Але все ж Поділ був найжвавішою частиною Києва та дуже швидко заселявся передусім ремісниками й торговцями. Адже місто було розташоване на перехресті багатьох торгових шляхів з усіх кінців світу, що не могло не сприяти розвитку ремесла та промислів — купці охоче приїжджали до Києва скуповували високоякісні вироби місцевих умільців.

Тут же бурхливо кипіло і процвітало культурне та торгове життя містян. Магдебурзьке право[22], подароване місту ще в 1494 році литовським князем Олельком[23], звільнило Київ від влади воєвод і подарувало власне управління в особі війта[24], якого обирали містяни зі свого середовища, але однаково затверджував польський король. Тому більшість війтів віддано підтримували польську владу й ретельно дбали про її інтереси, водночас не забуваючи про власні. На Подолі містилися міська Ратуша, основний ринок — Житній торг, Богоявленський монастир і Братський, у якому була відкрита знаменита школа Київського братства[25], богадільня з лікарнею. Тут же була зведена більшість православних храмів.

Північна частина Подолу належала католицьким ченцям-домініканціям і називалася Біскупщиною[26]. Містяни, які мешкали в цій частині міста, перебували під владою католицького єпископа і платили йому податки. Але заповзятливі монахи посиленими темпами нахабно прихоплювали сусідні ділянки землі, що належали вже київському магістрату. Через це містяни відділилися від Біскупщини каналом, аби перешкодити безсоромним сусідам захоплювати нові земельні володіння вже в самому Подолі.

Відразу за Біскупщиною починалося урочище Оболонь, яке хоча й часто затоплювалося весняними водами, однак славилося чудовими луками, пасовищами та сіножатями й було предметом постійної боротьби за володіння між можновладцями — православними, католиками та уніатами. Така ж сумна доля бути яблуком розбрату спіткала і Труханів острів на Дніпрі, за право володіння яким постійно боровся міський магістрат в особі війта й Микольсько-Пустельний монастир.

Повернення в рідне місто викликало в Марка неабиякий душевний трепіт — скільки років він не був тут, скільки щасливих спогадів дитинства пов’язували його з цими церквами, заплутаним лабіринтом вулиць, багатолюдним натовпом містян і проїжджих купців, вуличним шумом і суєтою! Усе навколо було до болю знайоме, рідне й водночас здавалося Маркові новим — немов ці фортечні стіни, храми та будинки стали нижчі, ніж були в його дитинстві. Марко не міг уторопати, що насамперед змінився він сам. Адже поїхав із Києва майже дитиною, а тепер повернувся вже дорослим чоловіком.

Проїжджаючи багатолюдними вулицями, Тимофій із цікавістю крутився навсібіч. Він із задоволенням розглядав дерев’яні одноповерхові будиночки, строкату й різношерсту юрбу перехожих, прекрасні храми — усе це нагадувало йому щасливі, безтурботні роки юності, проведені у Львові. Але Львів був іншим — більш витонченим і гордим містом. А тут усе просте, рідне, по-домашньому затишне.

Будинок, у якому мешкала сім’я Воловодів, був невеликий, одноповерховий та дерев’яний, оточений маленьким садом. В’їхавши на подвір’я рідної домівки, Марко зліз із коня і схвильовано зупинився, не сміючи ступити далі, на ґанок. Загавкав собака — це був уже інший сторож господи, а не той кошлатий песик на прізвисько Реп’ях, з яким Марко грався в дитинстві. На гавкіт собаки на ґанок із різьбленими дерев’яними поручнями вийшла жінка.

Серце Марка завмерло — як мама змінилася за ці роки! У його пам’яті вона була стрункою, високою жінкою з розумними сірими очима, а тепер ненька мов стала меншою, нижчою, повнішою, лише очі не змінилися — як і в далекому дитинстві, вони сяяли ласкою та добротою, у них світилися та мудрість і любов, які здатне побачити і зрозуміти тільки любляче свою матір дитя.

Жінка окинула поглядом двох незнайомців, спочатку Тимофія, потім її погляд зупинився на ошатному й гордовитому на вигляд Маркові, що стояв трохи віддалік. Зіниці її очей розширилися, освітилися одночасно і здивуванням, і неочікуваною радістю, і любов’ю, вона сплеснула руками та кинулася йому на шию.

— Господи! Синочку! — вигукнула пані Воловод і, не пам’ятаючи себе від щастя, то обіймала сина, обсипаючи його поцілунками, то відпускала від себе подивитися — який же він став! Не було більше того пухленького Марка — перед нею стояв дорослий, симпатичний, широкоплечий чоловік із чорними вусами, такий високий, що їй довелося піднятися навшпиньки, щоб обійняти його.

Але тут Агафію грубо перервали. Маленького зросту старенька нетерпляче та зі злістю пхнула її в бік: «Та відійди ти!» — і відразу сама кинулася на шию Маркові так, що тому довелося низько нахилитись, щоб обійняти її. Це була сумнозвісна бабця Марка — пані Марина, або Марися, як називали її із самого дитинства й до смерті. За ці роки старенька істотно схудла, наче всохла, згорбилась, але однаково зберегла свій отруйний характер, який моментально проявився в тому, як безцеремонно вона відштовхнула доньку, щоби пригорнути улюбленого онука.

Агафія зніяковіла, в її очах промайнула образа, але тут Тимофій, який уважно спостерігав за цією ліричною сценою возз’єднання свого друга з жіночою частиною його сім’ї, швидко підійшов до неї й шанобливо вклонився.

— Дозволь мені відрекомендуватися тобі, пані. Моє ім’я — Тимофій Клесінський, я шляхтич Подільського воєводства й маю честь бути другом твоєму синові. Він люб’язно запросив мене погостювати в нього, доки житиме вдома, і я смію сподіватися, що моя персона не обтяжить і не завдасть тобі клопоту та невдоволення, моя пані.

Агафія здивовано дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Особливо вразило жінку те, що Тимофій, назвавшись шляхтичем, галантно поцілував їй руку. Такого ставлення до себе Агафія, яка виросла в середовищі простих містян, зроду не бачила. Її увагу відразу ж привернули до гостя і його врода, і ввічливість, і шанобливість. «Треба ж, диво якесь, а не хлопець! — думала вона. — Де ж мій Марко з таким потоваришував?»

— А це ще що за птиця? — голос пані Марисі вивів її із задуми. Тимофій, нарешті, потрапив у поле зору старенької, і літня пані недобрим поглядом розглядала непроханого гостя.

Тимофій лагідно всміхнувся й уклонився бабусі не менш чемно, ніж до цього вклонявся Агафії, та до того ж не погребував прикластися до сухорлявої ручки старенької. Усміхатися Тимофій умів так, що рідкісна жінка залишалася байдужою до нього. Не залишилася байдужою і сварлива пані Марися — вона всміхнулася Тимофієві у відповідь. А робила це старенька вельми молодо й завзято, оскільки в такому поважному віці зберегла зуби ідеальної білини та цілісності. Марко поквапився відрекомендувати бабусі свого друга. Дізнавшись, що перед нею не проста людина, а шляхтич, літня пані заспокоїлася й ще більш прихильно подивилася на Тимофія.

Друзі з’явилися несподівано, і тому в будинку відразу ж здійнялася метушня: потрібно було й нагодувати дорогих гостей смачненьким, і розмістити їх якнайкраще, і купити вівса для їхніх коней, і зробити ще купу дрібних та необхідних справ, які виникають, наче нізвідки, під час несподіваної появи гостей. Але коли нарешті перші хвилювання та пристрасті вгамувалися і друзі залишилися ненадовго удвох у невеличкій кімнаті, де їм належало прожити всю зиму, Марко з полегшенням зітхнув, промовивши:

— Здається, ти сподобався моїй бабусі! Сподіваюся, що тепер вона не дошкулятиме тобі. Інакше нам тут доведеться несолодко!

— Сподобався, та й добре! Гарна в тебе мама, Марку! — задумливо відповів Тимофій. — А ось я свою зовсім не пам’ятаю! Вона померла давно, коли я був ще маленьким. Я не пам’ятаю ані її обличчя, ані її голосу. У спогадах залишилися тільки мамині очі — ласкаві й добрі, сині, неначе волошки.

Тимофій зітхнув. Його матір померла, коли хлопчику було лише два рочки, але в дитинстві він ніколи не почувався обділеним материнською любов’ю — він мав добру й турботливу няню, його любили та балували батько і старший брат. І тільки ставши дорослим, він усвідомив, як сильно в дитинстві йому бракувало любові та ласки рідної неньки. У двері постукали, і до кімнати ввійшла Агафія.

— Ну, як вам тут? — дбайливо запитала жінка. — Гадаю, що вдвох в одній кімнаті буде набагато веселіше, ніж поодинці. Дуже втомилися в дорозі?

Тимофій розумів, що його другу необхідно побути з матір’ю наодинці — цим двом є про що поговорити, тому вирішив піти.

— Ні, що ти, пані, ми до всього звичні. Я, мабуть, піду подивитися, як там наші коні. А то мій норовливий — ще накоїть шкоди, — відповів Тимофій і швидко вийшов.

Агафія проводила його поглядом і ледь помітно всміхнулася.

— І де ж ти познайомився з такою гарною людиною, синку? — запитала вона сина. — Відразу видно, що чесний і добрий хлопець. А шанобливий який! Навіть матір про нього щойно добре відгукувалася!

— Тимофій — мій найкращий друг, мамо, — усміхнувся Марко, — вважай, що він мій брат. Ми потоваришували ще дітьми, щойно прийшли на Січ, і дуже віддані та не раз виручали один одного.

— Ти тепер у мене вже зовсім дорослий став! А сильний який! А високий! Я тебе відразу й не впізнала. Не чекала, не сподівалася, що ти таки приїдеш. Написала тобі листа від туги, а потім подумала — навіщо написала? Лише завдам тобі смутку. Але листа вже не повернеш! Чому ти так довго не приїжджав додому, синку? — говорила Агафія та ніжно гладила поголену голову сина. «Ох! Який же він схожий на Олексія! — думала жінка. — Наче одне обличчя! Тільки от Марко зовсім інший! Він таким гордим став! Господи, яке ж це щастя — знову його бачити!»

Марко приховав погляд — йому зовсім не хотілося говорити матері правду про те, що за стільки років він жодного разу не спромігся відвідати рідний дім із декількох причин: через бабусю, через те, що на Січі йому жилося набагато вільніше та веселіше, а тут, у рідному Києві, було зовсім нецікаво, він не уявляв собі, що тут можна робити. Та і сподобалося йому самостійне життя — адже він був сам собі господарем, бо ж батько за ним зовсім не наглядав і не опікувався. Не хотів Марко розповідати матері і про те, що за ці роки він декілька разів їздив у гості до Тимофія, у його маєток, коли друг вирішував провести зиму вдома. Але найголовніше, він промовчав про те, що йому всі ці роки було соромно з’явитися матусі на очі через те, що він безсовісно втік із дому, заподіявши їй стільки страждань, а після взагалі забув дорогу до рідної домівки.

Але Агафія це розуміла без слів і все готова була пробачити своєму хлопчикові, аби тільки він був щасливим і здоровим. Нехай навіть і далеко від неї. Для бідної жінки її сім’я була найбільшою цінністю в житті. Вона тяжко страждала від того, що ось уже стільки років прожила далеко від чоловіка й сина.

— Як там Олексій? — це запитання вкрай мучило пані Воловод, і вона нарешті зважилася його поставити. Минули роки, але жінка досі кохала чоловіка й сумувала за ним. Часто Агафія думала про те, як він там живе. Яким він став? Може, він собі вже іншу дружину знайшов, а вона все сумує за ним!

— Батько? Нічого, живий, здоровий і передавав тобі вітання. Я просив його приїхати зі мною, але він навідріз відмовився. Із Січі його калачем не виманиш! Сказав, що… загалом… — Марко зам’явся й замовк.

— Не варто. Я зрозуміла, — мати гірко всміхнулася. Вона давно збагнула, що її чоловік уже відвик від сім’ї й полюбив свободу, — що йому її туга за ним? Він має справи важливіші, ніж дружина.

— А як ти, мамо, жила всі ці роки? — запитав Марко, щоб уникнути неприємної та болісної для них обох теми.

— Непогано, синку. В інших людей життя гірше, ніж моє. Мені допомагали й допомагають друзі, — усміхнулася Агафія. — Але це не так цікаво. Ось Даринку, сестру свою, як тобі вже писала, я видала заміж. Прикро, що вас із батьком на весіллі не було! Веселе та гарне воно було — усією вулицею гуляли. І чоловік її — Микола, підмайстер гончара, — добра людина. І сім’я в них порядна. Люди вони православні, працьовиті. Даринку дуже добре прийняли й не нахваляться нею. У них уже й син минулої зими народився. Андрієм охрестили. Треба ж! Уже онука дочекалася! — Агафія щасливо всміхнулася. — А ось брата твого… — мати замовкла, не договоривши, і в її очах заблищали сльози. — Гірко ховати своїх дітей. Дай Боже, щоби тебе це горе, синку, ніколи не спіткало.

Усі наступні дні після свого приїзду Марко ледь не зійшов із глузду й навіть пошкодував, що взагалі приїхав додому, — нескінченна низка сусідів, друзів і далеких родичів відвідала будинок Воловодів, щоби подивитися на нього. А таке проведення часу вельми виснажує. Однак подітися бідному Маркові було нікуди — мати просто світилася від щастя, пишалася тим, що її син став таким ладним, таким гарним. Їй хотілося похвалитися ним перед усім світом.

Крім того, Агафія, запрошуючи таку безліч гостей, мала таємну мету — одружити Марка. Раптом йому сподобається чиясь сусідська донька на виданні?! Нещасна мати розраховувала, що через дівчину Марко затримається в Києві довше, ніж до весни, а там, можливо, й одружитися з нею захоче, і тоді залишиться тут назавжди, разом із нею. Але жінці й на думку не спало те, що серце сина може вже бути зайняте іншою дівчиною, чорноокою Христиною, — Марко взагалі нічого не розповів матері про особисте життя. Та хіба тільки матері! Навіть Тимофій лише здогадувався про це, але розсудливо волів мовчати.

Зате просто чудово жилося перші дні Тимофієві — веселий, товариський і дотепний Красунчик зумів порозумітися та знайти спільну мову з усією ордою гостей і родичів. Агафію він величав не інакше, як тітонькою, і був із нею таким милим, що жінка поступово прив’язувалася до нього, як до рідного сина. З усією іншою Марковою ріднею він безвідмовно розпивав мед, проте не п’янів, і цікавився їхніми справами та турботами так, наче все життя прожив простим містянином. Не залишив Тимофій без уваги й молодих незаміжніх родичок свого друга — він уміло фліртував і пустував із дівчатами, але в допустимих пристойністю межах. А найнеймовірніше було те, що Тимофій остаточно зачарував і підкорив пані Марисю — ця обставина викликала в усіх чималий подив. Єдина людина, кому такий подвиг удався на славу, був покійний чоловік склочної і сварливої старенької, адже він прожив із нею багато років та не втік світ за очі.

Сама бабця була сповнена гордості від того, що в її дорогоцінного онука завівся такий друг, і говорила про пана Тимофія з винятковими для неї доброзичливістю та захопленням. Єдине, від чого засмучувалася пані Марися, що не любив він оголошувати своє походження і старанно замовчував його. А як славно було б похвалитися перед ріднею таким гостем! Але з поваги до Тимофія старенька про це мовчала, чим викликала чималий подив у інших домочадців: треба ж, пані Марися зважала на чиїсь бажання!

Єдине, що принесло Маркові радість від усіх цих візитів і посиденьок, то це зустріч із сестрою. Він пам’ятав Даринку зовсім малою, тож незвично було бачити її вже дорослою заміжньою жінкою, з пузанцем на руках. Марко ніяковів і зовсім не знав, про що можна говорити із сестрою. Зате Даринка з милою безпосередністю раділа старшому братові та базікала з ним так, ніби й не було стількох років розлуки. А ось її чоловік, Микола, здавався Маркові надзвичайно м’яким і сором’язливим, і це певною мірою спричиняло незадоволення брата — він звик жити серед людей із твердими й рішучими характерами, тому поглядав на зятя скоса. Дійсно, молодий гончар нітився перед двома низовими козаками, котрі були занадто веселими, безтурботними та необтяженими жодним клопотом.

Але, нарешті, череда відвідувачів вичерпалася, і двоє друзів тепер могли вільніше розпоряджатися собою і своїм часом, тому Тимофій попросив Марка повести його до Лаври.

Глибока релігійність низових козаків, за яку їх навіть засуджував покійний митрополит Петро Могила[27], вважаючи аж занадто несамовитими й ревними у православній вірі, наклала на двох друзів свій відбиток. Щоправда, обидва не були безмежно побожними й богобоязливими через свою молодість та рід занять — обидва приятелі мали гарячу вдачу, раділи життю в усіх його проявах і не гребували дрібними та не зовсім благочестивими радощами. Однак Марко й Тимофій ніколи не нехтували молитвою та відвідуванням церкви. Тому одного літнього ранку обидва приятелі вирушили пішки до Печерського містечка, щоби поклонитися святим мощам угодників Божих.

Київ потопав у пишних садах і доглянутих городах містян, але сад, розбитий ченцями біля Печерського монастиря, був особливо гарний і розкішний — у ньому в достатку росли волоські горіхи, рідкісні сорти яблуні, груші, вишні, сливи й навіть виноград. Печерське містечко посилено розросталося та заселялося, чому чимало сприяв і сам монастир. У монастирі було відкрито школу, що дістала назву Лаврської, працювала друкарня. Проте тут зводили свої убогі будиночки дрібні торговці, містяни-ремісники, незаможні козаки, наймити, а також гультяї — селяни, які тікали в місто від панського гноблення. Сам монастир став оплотом православ’я, був місцем паломництва вірян з усіх куточків України.

Печерський монастир, що розкинувся на високому березі над блакитними дніпровськими водами, справив на молодих козаків приголомшливе враження. Навіть на Марка, хоча він і бачив його раніше. Неможливо передати словами ту благодать і спокій, який відчуває кожний, хто входить під низькі склепіння його білих і сухих печерок. Тут, у м’якому сутінку, пробуджується в людині все те прекрасне та піднесене, на що здатна душа людська. А скільки нещасних людей знаходило спасіння, зцілення й розраду біля потемнілих мощей святих угодників?!

Утім, особливо шанували запорізькі козаки Богородицю, вважаючи її своєю заступницею й покровителькою. Жоден воєнний похід не починався раніше, ніж запорожці не відстоять службу в січовому храмі Покрови Пресвятої Богородиці. Вірили козаки, що вкриє та захистить їх у поході Пречиста Діва своїм покровом, як колись укрила вона Константинополь від нашестя турків-мусульман, тому що б’ються козаки за віру християнську. Але особливою причиною шанування було те, що, дотримуючись безшлюбності й заборонивши перебування жінок на Січі, низові козаки віддали себе під заступництво Пречистої й Непорочної Діви Марії, яка завжди залишалася Пріснодівою. Тому відразу після відвідин Лаври обоє друзів попрямували до Верхнього міста, у Софію Київську, щоби поклонитися образу Марії Оранти.

Неймовірне враження на людей справляв цей стародавній величний собор, що височів над низькими дерев’яними будиночками, дивом уцілілий після стількох воєн і лихих часів. Але не пригнічував він відвідувача своєю кам’яною міццю. Швидше навпаки — його високі стіни й маківки немов несли молитви людські до неба, відкриті галереї гармонійно пов’язували святу церкву з навколишнім світом, а людину — з Богом.

Довгі роки Софія Київська, розорена ордою Батия, була позбавлена покрівлі і стояла під відкритим небом. Стіни її почали тріскатися, завалилася горішня частина будівлі, а весь вівтар перетинала огидна тріщина, мов величезний потворний шрам. Однак лише зусиллями та на кошти митрополита Петра Могили чудовий храм був повністю відновлений та відреставрований: на його дзвіницях знову лунали дзвони, а стародавні фрески й мозаїки, пронісши свою красу крізь століття, мерехтіли в чудовій грі світла й тіні. Та найпрекраснішим серед них був мозаїчний образ Богородиці Оранти у вівтарній апсиді храму. Кожен, хто переступив поріг Софії Київської, насамперед бачив Пречисту Діву в золотому мерехтінні, у небесно-блакитних шатах, із руками, піднятими до неба в молитві. Богоматір Непорушна Стіна — захисниця не лише киян, а й заступниця та розрадниця всіх стражденних, притулок для кожної нещасної і змученої душі.

А у височині, з-під маківки, на вірян дивиться суворий лик Христа Вседержителя. Він наче ширяє у вишині, мов вільний сокіл у безкрайньому небі, а погляд Спасителя проникає в душу кожної людини, читаючи всі помисли й пориви в її серці. Але скільки ж у цьому суворому погляді милосердя й любові до грішних рабів Своїх! Немовби погляд Христа обіцяє кожному, хто щиро розкаявся у скоєних гріхах, милість та прощення.

Краса собору, його святість, не зламані самим часом, образи Христа і Пречистої Діви глибоко проникли в душу Тимофія — він бачив прекрасний храм уперше. Марко, який ще малим бував тут, а тепер прийшов сюди дорослим, також зовсім інакше сприйняв атмосферу собору, ніж у дитинстві. Залишаючи храм, двоє друзів відчули спокій та легкість у своїх завзятих і бунтівних душах. Але коли вони поверталися на Поділ, додому, Марка гукнув скромний на вигляд молодий чоловік, повний, світловолосий і блакитноокий.

— Марку, це ти? — несміливо запитав він.

Хлопець озирнувся і здивовано подивився на незнайомця — він не впізнав цю людину. Той усе зрозумів і гірко усміхнувся.

— Невже я так сильно змінився, що ти і старого приятеля не впізнаєш? Я ж Дмитро, Івана ткача син. Ми з тобою дружили в дитинстві. Що ж ти зовсім не пам’ятаєш мене?!

Марко не міг повірити своїм очам: невже цей товстенький чоловічок — той самий худенький білявий хлопчик, з яким він колись грав, пустував, крав яблука і груші в чужих садах, купався в річці?!

— Господи, Дмитре! Справді не впізнав тебе! Багатим будеш! — Марко на радощах так міцно обійняв друга дитинства, що той аж пискнув.

— Ти так змінився! — відповів Дмитро, із захопленням розглядаючи Марка. — Не те, щоб уже занадто, але все ж відразу видно, що ти — справжній козак, лицар.

Дмитро ніяковів поруч із багато вдягненим Марком, із дорогою шаблею на поясі, яку міг носити тільки шляхтич. Так само бентежив чоловіка й супутник його приятеля дитинства — Тимофій. У ньому Дмитро безпомилковим чуттям містянина відразу ж розпізнав шляхтича.

— Це мій друг — Тимофій Клесінський. Ми на Січі подружилися, — відрекомендував друга Марко.

— Мабуть, знатний шляхтич? — обережно запитав Дмитро, міркуючи, як себе тримати і з другом дитинства, і з його приятелем.

— А як ти здогадався? — здивувався Марко й додав без жодної прихованої думки: — Так, Тимофій — один із найзнатніших шляхтичів Подільського воєводства, а його старший брат колись був полковником Київського козацького полку.

— Моє походження не таке важливе, — скромно промовив Тимофій, який уже давно позбувся шляхетської зарозумілості своєї юності, і простягнув руку новому знайомому.

Дмитро аж очі витріщив і боязко потиснув руку Тимофія — він ніяк не чекав, що вельможний шляхтич може не погидувати потиснути руку простому ткачу.

— А дозволь, пане, запитати, як же це ти низовим козаком став, коли ти шляхетського роду? — Дмитрик не міг утриматися, щоби не поставити таке зовсім не скромне й, можливо, нетактовне запитання, оскільки з дитинства страждав зайвою цікавістю.

Марко з Тимофієм зареготали, чим дуже збентежили Дмитра: невже він дурість запитав?

— А що, звичайним людям у козаки можна, а шляхті — ні? — сміючись, запитав Тимофій. — Вільним козаком бути добре, тому й пішов!

Але Дмитрику однаково було складно зрозуміти такий вчинок — він народився й виріс в умовах чіткого поділу станів, постійно бачив перед очима розкішне життя шляхтичів та багатих містян, тому і вважав неприйнятною дурістю змінювати сите і блискуче життя знатної людини на напівголодне бродяжництво. Йому не були відомі ані суть козацтва, ані його принципи, ось Дмитро й здивувався таким учинком сина благородного сімейства, а в душі навіть засуджував його.

— Як живеш, Дмитре? — запитав Марко.

— Як усі! Працюю в батька підмайстром. Викручуюся, як умію.

— А ходімо ти нам докладніше розкажеш, як ти викручуєшся. Де у вас тут найкраща горілка? — весело запитав Марко.

— У корчмі в жида Айзіка, — правдиво відповів Дмитро, але потім, схаменувшись, додав: — Тільки ліпше туди не ходити!

— Чому?

— Та там одна шляхта збирається. Що нам там робити? Хоча Айзік і робить найкращу горілку в усьому місті, але туди прості люди не ходять. Загалом, гідна й поважна людина цей Айзік, хоча й жид.

— Уперше чую, щоби про єврея відгукнулися, як про гідну людину. Гаразд, подивимося, що це за корчмар такий, показуй, де це, — відповів Марко.

— Може, не треба! Соромлюсь я! — Дмитро жалібно скривився.

— Веди нас! — із м’якою усмішкою, але твердо наказав Тимофій. — Погану горілку ми з Марком не питимемо.

Молоді козаки підхопили Дмитра під руки, і тому не залишалося нічого іншого, окрім як слідувати під таким своєрідним конвоєм із Верхнього міста в бік Подолу, показуючи, де розташована заповітна корчма.

— Як там дядько Олексій? Давно він уже не приїжджав? Хоч живий? — обережно запитав Дмитро.

— Так, живий батько! — усміхнувся Марко. — Він на Січі міцно прижився і кроку ступити з неї не хоче. Ось навіть зі мною не приїхав.

— А ти до нас назавжди? — з прихованою надією в голосі запитав Дмитро.

— Ні, я навесні поїду назад. Мати попросила мене пожити з нею трохи, тому я і приїхав, бо не можу відмовити. Для мене Січ стала другою домівкою.

— Шкода! — засмутився Дмитро. — Ти коли втік, я дуже сумував за тобою! Не мав я друга ближчого і кращого, ніж ти.

Марко тепло всміхнувся: йому було приємно, що після стількох років друг дитинства не забув його та був йому радий.

— А як твій батько, дядько Іванко? — запитав Марко.

— Старий уже зовсім! Хоче спробувати шовк ткати — це нині дуже вигідне заняття. Спритний мій батько став у торгівлі. Скоро мені треба буде його замінювати, але як я з усіма справами й турботами впораюсь — не уявляю! Я ж не моторний.

— Ти ліпше не юродствуй! Не такий ти вже й дурний, як усім хочеш показати, — усміхнувся Марко, у душі засмучений цією вбогою манерою друга дитинства говорити про себе самого. Та й узагалі Дмитро був якимось зацькованим, забитим, і молодий козак ніяк не міг уторопати чому.

— Дурний не дурний, а все ж не такий спритний, як треба бути на моєму місці, — лише сумно усміхнувся у відповідь Дмитро. — Не все так просто тут, у місті. От ми з батьком на Подолі працюємо, у міську скарбницю податі платимо, а інші ткачі, інший ремісничий люд під воєводою живуть, а є такі, що під ченцями — і під православними, і під католиками. І постійно в нас із ними розлад та чвари — вічно нам або монастирські, або воєводські якусь капость утнуть. Адже нам самим доводиться продавати свій крам, а бажано, щоб і вигідно. Ось через це постійно в нас чвари йдуть. Та й узагалі тут уже так людей притиснули, що жодних сил немає терпіти! Війт що хоче, те й витворяє. Знаєш, хто в нас війт нині? — запитав Дмитро.

— Звідки? — відповів Марко, якому насправді це було байдуже.

— Пам’ятаєш купця Федора Ходи́ку, якого років десять тому втопили містяни за те, що він православні церкви закрив та опечатав? Та маєш ти його пам’ятати! — вів далі Дмитро. — Так от нині війт — його син, Андрій Ходи́ка[28]. Повністю ляхам відданий! Але з воєводою наш війт останнім часом на ножах — воєвода постійно втручається у справи магістрату, постійно вимагає зайві побори з людей ремісничих і торгових, а війту це не подобається! Йому ж менше дістається! Він же сам будь-кого обдере, як липку! Від католицьких ченців зовсім життя немає. Монастирі мають у власності багато землі, от і обкладають людей на своїх землях немилосердними поборами. Уніати й католики зовсім замучили! Одразу й не зрозумієш — хто з них гірше і зліше! У нас багато хто унію прийняв, а деякі, прости Боже, узагалі в католики подалися. А що робити? Коли на тебе, якщо ти православний, можуть донести, що, мовляв, ти віру католицьку ганив. За це відразу людину в тюрму й починають катувати, а потім страчують. У деяких містян так земельні угіддя й інше добро відібрали. Звинуватили людину в богохульстві, стратили, а його майно відразу собі забрали. Воєвода дуже підтримує й усіляко захищає католицьких ченців.

Дмитро гірко зітхнув. Маркові нічого було на це сказати, та й до того ж молоді люди вже підійшли до корчми.