Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ ХІІІ. ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ЄДНІСТЬ ДВОХ НАРОДІВ?

Великий коронний гетьман Микола Потоцький, на прізвисько Ведмежа Лапа, кривився і хмурився, читаючи листа від брацлавського воєводи Адама Киселя[84]. Широке обличчя його було спотворене товстими щоками, які не могли приховати борода з бакенбардами й довгі вуса, а величезний живіт сковував жвавість його рухів. Пещені, довгі пальці коронного гетьмана ялозили отримане послання.

На початку року поповзли тривожні чутки про те, що серед русинів поширюються бунтівні настрої, а деякі з них, напившись, навіть дозволяють собі погрожувати полякам тим, що скоро вони піднімуться проти своїх панів. Про це доносили євреї-корчмарі. А сам Потоцький отримав лист від черкаського полковника Барабаша, у якому той сповіщав гетьмана, що в грудні 1647 року Богдан Хмельницький, той самий чигиринський сотник, якого його милість наказав узяти під варту, утік із в’язниці за пороги і збирає там утікачів-хлопів, гультяїв та інший непотріб, і що в найближчому майбутньому в Україні слід очікувати смути. Такі побоювання були висловлені іншими, не менш шанованими шляхтичами. Ці чутки та повідомлення стривожили коронного гетьмана.

З донесень із Запоріжжя від своїх шпигунів Потоцький дізнався, що на Січі і справді збираються хлопи, тож навесні слід очікувати повстання. Не менш неприємною стала для нього і звістка про розгром польської залоги, що несла варту в Микитинській Січі. Тільки небагатьом полякам удалося тоді втекти. Листи до Хмельницького, надіслані коронним гетьманом, з обіцянками прощення й гарантіями безпеки, покликані виманити його з Низу, результату не дали.

Коронний гетьман добре розумів, що цей новий козацький бунт може бути надзвичайно небезпечним. Бунти минулих років не мали успіху, адже до них не долучалися міщани та хлопи всією своєю масою. А цього разу Потоцький, балансуючи між тверезим і п’яним розумом — був за гетьманом такий гріх, любив він чарочку спорожнити, — зметикував, що цілком можливе таке об’єднання всіх русинів. І воно стане фатальним! Тому пан Потоцький довго не роздумував: треба змести з лиця землі все козацтво, знищити, вирвати із сердець і стерти з розумів непокірних хлопів саме ім’я козаків. Він наказав кварцяним військам, що вже були розквартировані на зиму, негайно вирушати в Україну. Сам Потоцький розмістився зі своїми полками в Черкасах, звідки і сповіщав магнатів та шляхтичів про майбутню небезпеку, закликав їх збирати свої надвірні хоругви[85] й невідкладно долучатися до нього. Гетьман мав намір придушити цей бунт у самому зародку, кинувши всю свою кварцяну армію на Запоріжжя — цей розсадник непокори та вільнодумства. Однак на шляху коронного гетьмана стала сама природа — відлиги перемежовувалися морозами й унеможливлювали пересування великого війська. Тому Потоцькому довелося відкласти свій каральний похід до весни.

Читаючи листа, Потоцький пригадав, що в попередніх, довгих посланнях його милість воєвода Кисіль досить мудро радив йому в жодному разі не направляти армію за пороги, оскільки це може викликати підозри хана в тому, що Річ Посполита готується до війни з Кримським ханством. Найкраще вчинити інакше — задобрити козаків милостями. Особливо радив воєвода надати козакам дозвіл ходити в морські походи до Туреччини та Криму, щоби спрямувати їхнє невдоволення й енергію в інше річище.

Ці поради, які не були позбавлені здорового глузду, викликали в Потоцького роздратування — з якої це радості дозволяти цим гультяям ходити за море? Та звідти вони повернуться ще нахабнішими і кровожерливішими, покуштувавши волі! Чи не веде брацлавський воєвода подвійну гру, якщо дає йому такі безглузді поради? Про це Потоцький і натякнув воєводі у своєму попередньому листі.

І ось тепер коронний гетьман тримав у своїх руках відповідь, якою Адам Кисіль виправдовувався, запевняючи у своїй відданості Речі Посполитій. Також брацлавський воєвода, як зазвичай, скаржився на здоров’я й повідомляв, що саме ці причини спонукають його нині покинути Україну. Велемовний Кисіль відверто лестив гетьману тим, що тільки одне ім’я милостивого пана Потоцького буде для зрадників смертельним, як, утім, бувало й раніше, але все ж пропонував гетьманові в допомогу своїх людей.

«…Відповіддю ясновельможного милостивого пана гетьмана на мій попередній лист я дуже вражений, бо секретар застосував до сучасності мої міркування, пов’язані з майбутнім. Я був би зрадником, а не радником Вітчизни, якби бажав дозволити цим запроданцям вийти на море в цю годину, чого не дозволяє становище Речі Посполитої не лише сьогодні, а й у жоден інший час, якщо тільки це не буде вигідно всій Речі Посполитій.

Я писав, що як дасть Господь Бог, після знищення теперішніх заколотів, то всім нам належить одне з двох: або знищити саму назву козаків, або відправити їх на море, ніж стільки разів наражати Вітчизну на небезпеку внаслідок їхніх бунтів. Тепер час діяти й у всіх нас бажання б’ють в одну мішень. Як пожежа ця буде пригашена завдяки наступу вельможного милостивого пана з військом, так щоб і остання іскра була погашена краплею крові самого двигуна і зрадника, — про те просимо Господа Бога.

Цим бажанням закінчую свій лист і віддаю себе з найнижчими послугами моїми у милість мого вельможного пана, яку хочу заслужити до могили, щоб у милості цій перебувати і т. д.»[86], — закінчував свій лист хитрий Кисіль, і гетьманові чомусь стало гидко від цього відвертого лизоблюдства. Пан Микола зрозумів, що брацлавський воєвода умиває руки. «Ну що ж! Отже, обійдемося без нього!» — розсудив коронний гетьман.

Потоцький уже не раз удало приборкував козацькі повстання й цим здобув собі славу. Дійсно, йому, переможцеві Павлюка та Гуні, варто лише направити невеликий загін, аби розігнати всю цю чернь і bydlo[87], яке дозволило собі мукати. Так уважав Потоцький.

Коронний гетьман, стоячи зі своїми добре озброєними кварцяними полками в Черкасах, вирішив розділити військо для зручності його пересування. Не послухав Потоцький свого заступника — польного гетьмана Мартіна Калиновського[88], який мудро радив не ділити зібране військо. За десять спокійних років життя, що минули після останніх козацьких повстань, гетьман розжирів і став ледачим, а принда[89] зробила його надто самовпевненим і презирливим до мудрих порад. Він уважав, що йти такому величезному війську буде незручно — отже, нічого йому, коронному гетьманові, радити, якщо він так вирішив!

А військо Потоцький зібрав чимале! За всіма підрахунками, у нього мало зібратися тридцять дві тисячі осіб[90], з яких шість тисяч — кварцяні війська, вісімнадцять тисяч — війська, зібрані або надіслані магнатами, дві тисячі інших військ і шість тисяч реєстрових козаків.

— Батьку! — пролунав молодий приємний голос.

Микола обернувся — у дверях стояв його двадцятичотирирічний син Стефан[91]. Потоцький ласкаво всміхнувся синові: хіба можна не пишатися таким, як він? Молодим, хоробрим, благородним!

— Що пише пан Кисіль? — поцікавився молодший Потоцький і увійшов до багато обставленого покою батька.

— Він їде поправляти своє бідолашне здоров’я! — зі зневагою, наслідуючи голос брацлавського воєводи, відповів йому батько, закочуючи очі.

Стефан пирснув зо сміху.

— А що думає щодо смути король? — знову запитав молодший Потоцький.

— Король! — презирливо вигукнув гетьман. — Король надіслав своїх комісарів і висловив незадоволення тим, що ми, бачите, пригноблюємо русинів! Наш король досі мріє про війну з Туреччиною, тому нерозумно вважає, що цей Хмельницький і втік на Запоріжжя лише для того, щоб організувати набіг на турків. І таке заявив, що я побоююся, чи не почалося в нього dementia senilis[92]. Найкращий спосіб угамувати цей новий бунт — дозволити козакам ходити за море в набіги, а якщо і є якісь спалахи непокори, то слід ретельно розслідувати їх причини й віддати під суд тих старшин і панів, які винні в обуренні русинів. Якби таке було доречним, то особисто я почав би з цього недотепи, Конецпольського! Йому давно треба було посадити цю собаку, Хмельницького, на палю! Сам тепер лежить хворий у своїх Бродах, а нам морока через його безпечність! Мабуть, меду перепив, і тепер у нього кольки в печінці трапилися! А тут ще цей Кисіль пише те саме! І далися їм усім ці морські походи! — роздратовано закінчив пан Потоцький.

Стефан задумався над словами батька, а потім запитав:

— Але що ти збираєшся робити, батьку?

— Та доносять мені, що Хмельницький уже скоро заміряється виступати зі своєю зграєю! — відповів йому батько, згадавши відомості, отримані від перебіжчика. — Ми ось уже скільки тут стоїмо, а бунтівників і вдень із вогнем не розшукати. Ось на військовій раді й вирішили поки залишитися тут. Яке військо у бунтарів, ми не знаємо, не бачили його. А якщо виступити тепер, то можемо погубити своє у Дикому Полі, у цій безплідній пустелі. Вирішили так: дочекатися королівського наказу про наступ зібраного війська, а поки вислати невеликий загін і для розвідки, і для розшуку бунтарів, і для придушення бунту. Однак я добре знаю, що король не дасть цього наказу! Та й ганьба буде виставляти все наше військо проти купки жалюгідних хлопів! Дійсно, буде достатньо невеликого загону! Я пошлю такий загін, але поки ще не визначився, під чиїм началом, а потім і сам піду слідом за ним.

Стефан уважно слухав батька, а потім швидко й завзято заговорив:

— Батьку, зроби мені ласку! Дозволь мені повести цей загін! Прошу тебе! Дозволь мені розігнати цю сволоту, покрити себе славою й заслужити марсів вінок на своє чоло!

Очі молодого Потоцького горіли, і він не зводив їх із батька в очікуванні відповіді.

Микола задумався. Син його був хоробрим, але молодим і недосвідченим. Ну, а де ж йому здобути військовий досвід, як не приборкуючи повсталу чернь?! Сам коронний гетьман уважав, що козаки не зможуть чинити серйозного опору: у його розумінні вони були ледачими і свавільними хлопами, які втекли за пороги від законної і справедливої влади своїх панів. Тому гетьман уважав, що цілком достатньо послати туди невеликий загін — що менше, то краще, більше слави буде. То чому ж ця слава не має дістатися його синові? Проте все ж гетьман Потоцький остерігся ризикувати своєю дитиною, тому відповів Стефану так:

— Сину мій, хто гідний очолити моє військо, крім тебе?! Іди і здобудь собі славу своєю шаблею. Знищ це зміїне кубло, пройди степи і ліси, зруйнуй, зрівняй із землею це мерзенне скопище козаків — Січ, і приведи цю наволоч до праведної кари. А під твоїм началом я відправлю козацького комісара Шемберга, щоби додати тобі, синку, солідності як командувачу війська.

Пан коронний гетьман схитрував — насправді головний нагляд за цим походом він мав намір доручити більш досвідченому у воєнній справі козацькому комісару Шембергу, але не хотів ображати й засмучувати сина таким обережним рішенням.

— Батьку! Я привезу тобі голову цього Хмельницького! — хвалькувато вигукнув Стефан, сяючи від радощів, адже побоювався, що батько відмовить йому.

Сказано — зроблено. Коронний гетьман відправив проти козаків дванадцять тисяч війська. Знову ж, вірний своїй ідеї зручності пересування, гетьман розділив цей загін на дві частини: молодий Потоцький повів сушею шість тисяч солдатів, серед яких були дві тисячі гусарської[93] і драгунської кінноти. А чотири тисячі реєстрових козаків разом із двома тисячами іноземних найманців попливли Дніпром до Кодацької фортеці, де вони мали долучитися до Стефана Потоцького. Відправлені війська були найкращими й добірними воїнами, здатними з легкістю розгромити баламутів — люблячий батько вирішив, що синові слід виділити не такий уже й маленькій загін!

Однак усе-таки коронний гетьман сповна не довіряв реєстровим козакам. Адже він посилав їх воювати проти їхніх земляків, тому перед відправкою всіх козаків і найманців урочисто привели до присяги на вірність Речі Посполитій.

Сам же опальний Хмельницький поки ще нічого не знав про це і квапливо їхав із Криму на Січ зі своїми товаришами та Тугай-беєм.

На рідний Микитин Ріг Тимофій повертався в глибокій задумі. З усіх пір року він найбільше любив весну. А весна у степу була дивовижна: трави ще не піднялися високо, і весь степ був укритий ніжно-зеленим килимом із золотими зірочками кульбабок, що з’єднувався вдалечині з блакитним, немов вимитим недавніми снігами й хуртовинами, небом, а легкий, свіжий вітерець доносив ніжні пахощі першої зелені.

Однак тривожною була ця весна 1648 року. Тимофій згадував минулу осінь і свої наївні думки про те, що варто йому лише прискакати з оголеною шаблею, і його почнуть поважати, згадають про його права і привілеї шляхтича. Але тепер, побувавши у кримського хана, Тимофій сповна усвідомив, що заварюється неабияка каша, що не все так просто й легко, як він помишляв колись. Не у відібраних козацьких правах та привілеях була справа — люди втомилися бути рабами. Проте в боротьбі за свободу проллються ріки крові! Загинуть сотні, тисячі людей! Як же все-таки добре, що він одвіз Орисю до брата! Матвій захистить його кохану. А за першої-ліпшої нагоди Тимофій відправить їй листа. Ще більше за думки про повстання хлопця змучила туга за Орисею. Кохана постійно снилася йому, її образ увесь час стояв перед очима. Тимофій згадував солодкі хвилини їхніх побачень у дубовім гаю, як сяяли очі Орисі, коли вона дивилася на нього, і готовий був вовком вити від туги за коханою.

— Ти куди, Тимофію? — голос Богдана вивів його із задуми, бо молодий козак машинально повернув до Величковського куреня, щойно вони в’їхали в Січ.

— Та до свого куреня! — відповів Тимофій.

Хмельницький уважно подивився на нього, усміхнувся: «Ну що ж! Їдь! Тільки не губись! Ти мені ще можеш знадобитися!»

На зворотному шляху з Криму Хмельницький був сумним — розлука із сином, тривога за своє дитя не давали спокою колишньому чигиринському сотнику. Він дивився на Красунчика й мимоволі бачив поруч із ним свого хлопчика. Що тепер там, у Бахчисараї, робить Тиміш? Але не менше за долю сина тривожився Богдан про свої майбутні справи. Тимофій, ближче познайомившись із ним, почав розуміти, що зовсім не особисті образи штовхнули Хмеля підняти народ, — Богдан дійсно хотів свободи не лише собі, а й іншим людям, тож використовував для цього всі можливі засоби. У душі молодого козака прокинулася повага до втікача-сотника, красиві слова якого не розходилися з ділом.

Під’їхавши до куреня, Тимофій засмутився, адже не застав там ані Марка, ані Влада — козак-кухар повідомив, що обидва мали повернутися лише ввечері, оскільки поїхали випасати коней на молодій траві.

— Хочеш, я нагодую тебе, Красунчику? Ти, бачу, здалеку приїхав, не завадить попоїсти, — зі сміхом запитав кухар.

— Та ні! Дякую тобі. Я не голодний, — відповів Тимофій.

— Щось на тебе не схоже! Коли це ти від їжі відмовлявся?! — здивувався той. — Ну добре. Тоді чекай вечері.

Із нудьги Тимофій тинявся по Січі та її передмістю. Від нього не приховалося те, як багато народу тут зібралося: козацька фортеця вирувала озброєними людьми — кінними та пішими, котрі приходили з хуторів і зимівників, розкинутих на берегах Дніпра, Бугу, Орелі, Самари, з Великого Лугу й самої волості. Та ось нарешті настав вечір. І тут вистрілили з трьох найбільших січових гармат. Тимофій зрозумів, що завтра всі козаки, які вже присутні тут, і ті, що досі перебували на своїх хуторах, за стародавнім звичаєм прибудуть на Січ для участі в загальній раді.

— Ну, слава Тобі, Господи! Ми вже думали, що тебе татарки потягли до себе в гарем для забавки! — пролунав радісний голос Влада.

Тимофій озирнувся й побачив обох друзів. Він радісно кинувся до них, а ті мало не задушили його, так міцно обіймали з радості.

— Ну розповідай, як ти? Що бачив? Чим перемовини скінчилися? Ти щось змарнів і схуд! Або це я давно тебе не бачив, що мені так здається! — засипав його запитаннями Марко, адже за весь час від їхнього знайомства двоє друзів уперше розлучилися так надовго — майже на півтора місяця.

Тимофій стисло розповів про те, що бачив у Криму, як був присутній на таємній аудієнції в хана й чим узагалі закінчилося посольство, не оминувши увагою й те, що Хмельницький залишив сина ханові в заручники.

— А як ви тут? — запитав Тимофій, а потім додав, звертаючись до Марка: — Чи не було звісток від мого брата?

Марко заперечливо похитав головою.

— Загалом, справи кепські: ясновельможне панство пронюхало про те, що люди повстануть. Гетьман Потоцький наказав у всіх людей на волості відібрати зброю, хто її мав. На всіх дорогах облави влаштовують, аби сюди ніхто не міг дійти. Кого спіймають, відразу вбивають. А сім’ї тих, хто все ж таки зважиться піти на Низ, щоби пристати до нас, панство загрожує стратити. Тож із волості до нас приходять лише ті, кому вдалося пробратися манівцями або хто не має сім’ї. А втім, сам бачиш, як багато їх прийшло! — сказав Влад.

Тимофій гірко усміхнувся.

— Як безтурботно я думав про повстання, не розуміючи всіх складнощів, — задумливо промовив він.

— Та годі тобі! Хіба ж ми не лицарі? Чи личить нам журитися про те, що наші шаблі обстоять людську свободу? Свобода дістається кров’ю, — відповів Влад, але в його очах Тимофій прочитав ті самі думки, які охоплювали і його.

— Гаразд, брати, ходімо вечеряти, а то хлопці без нас увесь куліш з’їдять! — сказав Марко, розуміючи що шкодувати немає сенсу, і друзі пішли до свого куреня.

Наступного дня, 19 квітня 1648 року, рано-вранці три найпотужніші січові гармати знову оглушливо вистрілили, підтверджуючи збір. Потім військовий довбиш ударив у литаври один раз дрібним дробом. Але найпершим на звук литавр вийшов військовий осавул і, взявши у храмі Покрову Пресвятої Богородиці велику військову корогву, шиту золотом, установив її біля церкви. Потім довбиш знову двічі дрібним дробом ударив у литаври, остаточно закликаючи всіх козаків на загальну раду. Цього разу народу прийшло так багато, що майдан посеред Січі не міг умістити всіх. Тому козацьку раду перенесли на більш просторий майдан за високим частоколом.

Дивно було бачити присутніх тут людей: козаки, що раніше нагадували натовп жебраків, тепер надягли свій найкращий одяг. Дійсно, тиняючись болотами та плавнями, займаючись полюванням і риболовлею, вистежуючи татар, козаки вдягали таке лахміття, що необізнані люди часом лякалися їхнього зовнішнього вигляду. Зате козацька рада була саме тим випадком, коли можна похизуватися багатим і красивим убранням. Зібралася вся козацька старшина, прийшли й чотири знатних татарина, відправлені Тугай-беєм разом із Хмельницьким. Уперед виступив Лютай, аби за звичаєм оголосити причину збору, проте його сивовусе обличчя було похмуре, немов кошовий побоювався невдачі.

— Браття! — звернувся він до присутніх. — Нині зібралися ми тут тому, що настав той час, коли пора нам повстати, пора починати війну з панством за нашу святу віру, за нашу свободу, за наші права. Більш не можна миритися з королятами[94], тому залишається тільки з ними воювати. Але перш ніж дати свою згоду або відмову на цю велику справу, вислухайте, брати, нашого товариша, Богдана Хмельницького.

Влад, Тимофій і Марко теж з’явилися на раду, і так вийшло, що вони стояли в перших рядах, хоча всім трьом було добре відомо, що буде оголошено перед народом.

Хмельницький виступив уперед. Із піднесення Богдан окинув поглядом усю багатотисячну юрбу людей — він не міг чітко побачити всіх облич, але відчував, що тисячі очей звернені на нього, ці люди чекають, коли він почне говорити. Хвилювання охопило колишнього сотника. «Мусить усе вийти! — думав Богдан. — Люди не можуть більше терпіти це ярмо, вони готові боротися. Господи, дай мені сил і мудрості! Господи, благослови!» Трохи зачекавши, він почав свою промову:

— Брати мої, нашу святу віру спаплюжено! У чесних єпископів і ченців віднято їхній хліб насущний, над священиками здійснюють наруги; уніати стоять із залізом над нашими шиями; єзуїти переслідують нашу віру. Наші святі церкви й собори в нас відбирають нечестиві уніати й католики. Над проханнями нашими сейм глумиться, відповідаючи нам ганьбою та презирством, обзиваючи схизматиками. Немає жодного безчинства, жодного звірства, яких не вчинив би пан-шляхтич над нами, нашими дружинами й дітьми. А що робить військо? Мало того, що заїдають наші безвинні голови, то ще під приводом приборкання непокори розоряють села й цілі містечка та так лютують, ніби замислили винищити весь наш рід! А на довершення всіх мук віддали нас у рабство проклятому роду жидівському! Дивіться на мене, колишнього писаря Війська Запорізького, старого козака: я вже чекав відставки і спокою, а мене женуть, переслідують лише тому, що так хочеться тиранам! Сина мого варварськи вбили, дружину осоромили, усе майно відняли, навіть похідного коня й того відібрали, а наостанок засудили на люту смерть. Немає для мене іншої нагороди за кров, пролиту заради їхньої ж користі! Немає і для вас усіх іншої нагороди за пролиту вами кров і здобуті рани, окрім жорстокої смерті під руками катів. Ось тому й закликаю вас повстати та піти проти кровожерливих панів. Нас багато, усі ми — воїни, а наші шаблі досі гострі. Мало того, я маю грамоти, видані самим польським королем, нашим благодійником, що підтверджують наші права та привілеї, раніше безсоромно відібрані та скасовані панством. Ці королівські грамоти були приховані від нас панами, щоб і далі тугіше затягувати рабські нашийники на наших шиях. Але і це ще не все! Сам кримський хан надає нам допомогу й підтримку в боротьбі проти наших ворогів — поляків. Для цього він направив до нас своє військо, які веде сам Тугай-бей. Багато з вас знають його як відважного воїна й гідного супротивника. Але тепер він іде з нами пліч-о-пліч воювати проти наших ворогів. Що ж до мене, то я не шкодуватиму ані життя, ані сил і готовий на всякий ризик, усе віддам для загальної свободи і блага. Душа моя не заспокоїться, доки я не досягну того, що визначив вищою метою свого життя! Брати! Немає для нас правди в Речі Посполитій! Нині переживаємо ми тяжкі часи, пак грядуть часи ще грізніші, ще гірші: сенат польський хоче винищити все козацтво до останнього козака. Винищити навіть саме ім’я наше в людських серцях! Чи мусимо ми й далі терпіти наше рабство, дозволяти закувати себе в кайдани? Чи дозволимо ми й надалі католикам і уніатам глумитися над нашою вірою? Чи дозволимо й далі гинути всім нашим православним братам в Україні?

Коли Хмельницький говорив, багатотисячне зібрання козаків мовчало. Панувала така тиша, що, здавалося, можна було почути легке шелестіння очерету, який хитався від легкого весняного вітерцю біля Дніпра, щебетання птахів у найближчому гайку й гудіння бджіл над першими весняними квітами. І тільки чіткий та гучний голос Хмельницького лунав у цій тиші сонячного квітневого дня, і здавалося, що він ніби звертається з промовою до самого неба про кривди й беззаконня, які кояться на світі Божому. Але коли Хмельницький закінчив свою промову, багатотисячна юрба козаків заревіла, немов одна людина:

— Слава й честь Хмельницькому! Неможливий більше мир! Підемо війною проти панів! Україна — як стадо без пастуха, нехай Хмель буде її головою, а всі ми, скільки нас є, готові йти проти поляків, допомагати Хмельницькому до останнього подиху! Будь же ти гетьманом, Хмелю! — лунали вигуки, зливаючись у загальний схвальний гул.

Тоді за знаком кошового військовий писар із курінними отаманами попрямували в козацьку скарбницю і принесли гетьманські клейноди: яскраво-червону, розшиту золотом військову корогву, бунчук із золотим верхом на високому держаку; срібну, позолочену, майстерно прикрашену дорогоцінним камінням булаву; військову срібну печатку й великі мідні литаври з довбишем. І понад це все — три польові легкі гармати з достатньою кількістю пороху й куль до них. Усі ці знаки гетьманської влади були урочисто, під рев і вітальні крики козаків, вручені Хмельницькому, відтепер гетьману славного Війська Запорізького Низового.

Тимофій мовчки спостерігав цей тріумф колишнього чигиринського сотника, якого ще зовсім нещодавно всі переслідували, і все думав, що ж у того коїться в душі. Зі свого місця йому було добре видно, що не було в обличчі Хмеля ані гордині, ані радості, швидше, навпаки, — усвідомлення свого нелегкого й водночас великого обов’язку перед Вітчизною. А взявши в руки гетьманську булаву, Богдан разом із нею зобов’язався нести на своїх плечах важкий хрест боротьби за свободу сотень тисяч людей, який йому належало з честю пронести до кінця своїх днів.

Після цієї урочистої частини слід було вирішити більш прозаїчні питання: скільки людей відправити в похід, коли його почати, куди потрібно йти для нападу на ворога тощо. Тому козаки розійшлися, щоби дати змогу старшинам обговорити ці питання, а для затвердження зібратися ближче до вечора. Старшина й частина козаків пішли до січової церкви прослухати літургію та подячний молебень. Потім за звичаєм була проведена стрілянина з гармат і мушкетів.

Після обіду й ради козаки знову зібралися на тому самому місці. Так було завжди — будь-які питання вирішувалися та обговорювалися спільно всім козацтвом, і тільки після схвалення всім товариством кошовий або гетьман віддавали накази. Знову виступив Лютай:

— Брати-молодці, поклали ми після ради зі старшиною, щоб ішло з Хмельницьким п’ять тисяч козаків. Інші мусять бути завжди напоготові, щоби виступити в похід, коли прийде наказ.

Ця пропозиція також була схвалена присутніми козаками, і на цьому доленосна для всієї України козацька рада закінчилася. Треба було починати підготовку до походу в Україну, назустріч армії Потоцького. Раніше переправлена на правий берег Дніпра армія татар розбила і знищила всі польські застави на дорогах, які були поставлені для відлову людей, готових приєднатися до повстання. Також татари відловлювали й польських шпигунів, тому їхні донесення із Запоріжжя припинили надходити до ставки коронного гетьмана. Зате козакам ніщо не заважало шпигувати за своїми супротивниками. Тому Хмельницькому стало відомо, що війська поляків розділені на дві частини. Одну частину поведе сушею молодий Потоцький разом із комісаром Шембергом, а друга частина реєстрових козаків під керівництвом його старих знайомих — Ілляша[95] та Барабаша, пливе Дніпром на чайках і байдаках. Обидві частини армії мають з’єднатися біля Кодацької фортеці і звідти вирушити на Запоріжжя. Але Хмельницький розумів, що це був лише авангард величезної армії Речі Посполитої, яку коронний гетьман Потоцький збирався кинути на боротьбу з повсталими козаками, і основні сили ще не виступили проти них. Новообраний козацький гетьман чудово розумів і те, що наявних у нього сил украй недостатньо для опору. Особливо небезпечна була для його козаків важка кавалерія — гордість Польської корони, що мала славу непереможного війська.

Утім, Хмельницький знав, якщо він увійде в Україну, то там піднімуться і стануть під його знамена тисячі людей. Однак туди потрібно було ще дійти, здолавши авангард під командуванням Стефана Потоцького, а це не так легко, як здається. Крім того, не варто забувати і про коронного гетьмана з його військом. А ці реєстрові козаки, найімовірніше, незадоволені тим, що їх направляють проти своїх земляків і одновірців. А якщо люди незадоволені, то будуть зовсім не зайвими в його армії. Хмельницький заздалегідь послав до них надійних людей із метою підготувати ґрунт, аби переманити цих козаків на свій бік. Та однаково був великий ризик того, що ця затія могла провалитися.

Троє друзів про це нічого не знали — вони готувалися до походу. Того самого дня, як пройшла ця велика рада, що змінила тисячі людських доль, Марко, не чекаючи її заключної частини, помчав до Тернового урочища, щоби повідомити Христині про те, що він іде воювати. Він поїхав туди сам, оскільки Тимофій навідріз відмовився віддавати себе на поталу хлібосольному Ониську, а Влад за останні місяці вже втомився пити горілку зі старим козаком, який у такий спосіб розганяв свою нудьгу.

Маркові пощастило — він застав Христину саму. Весна надихнула його майбутнього тестя, і він їздив на свої промисли, залишаючи доньку на піклування двох джурів, але ті зазвичай не докучали закоханим своєю присутністю. Христина вибігла з хати, щойно зачула тупіт копит. Марко навіть ще не встиг злізти, а дівчина вже була біля стремені його коня.

— Як добре, що ти приїхав! Я зовсім сама! Ходімо! — Христина просто світилася з радості. Ледве Марко стрибнув із коня, як дівчина кинулася до нього на шию. Христина була високою, але все ж трохи нижчою за Марка, тому вона легко дотяглася до його губ. — Я скучила! — прошепотіла дівчина, а він так міцно обійняв кохану, що та охнула.

— Ой, прости мені! Прости! Я сам сильно скучив! І мені треба дещо тобі розповісти! — говорив Марко, цілуючи Христину.

Дівчина уважно на нього подивилася, трохи нахмурилася і, взявши за руку, повела його в хату, на свою половину. Тут закохані присіли на лаву. Марко трохи позволікав, але потім заговорив. Він розповів Христині про повстання і про те, що козаки майже готові виступити в похід і що він за обов’язком честі йде разом зі своїми товаришами воювати за свободу Вітчизни. Його розповідь безглуздо обірвалася — горда Христина розридалася, мов дитина.

— Господи! Ні! Я тебе не пущу! Ти ж загинути можеш! Ти зовсім про мене не думаєш? Так? Не пущу! Не смій іти! — голосила Христина.

Марко зовсім розгубився — він ніяк не чекав, що кохана так відреагує на цю новину. Хлопець вважав, що така панянка, як вона, сприйме це спокійно й не видасть своїх емоцій. Проте Христина в істериці билася в нього на грудях, і бідний Марко зовсім не знав, як йому вгамувати цей потік сліз.

— Якщо ти підеш, я руки на себе накладу! — раптом закричала дівчина. — Чуєш? Вибирай: або я, або війна!

Від природи Марко мав твердий і незалежний характер. Але мати й надмірно любляча бабуся встигли прищепити йому м’якість і поступливість. Тому спочатку Марко зніяковів від істерики Христини та готовий був зробити що завгодно, лише б її втішити, але, почувши такий ультиматум, неабияк розгнівався. Він різко зняв руки Христини зі своєї шиї й піднявся.

— Негайно припини ридати! — суворо сказав Марко. — Ти забула про те, що я козак? Ти забула про те, що я лицар? Чи ти забула про те, чому сама сюди перебралася жити? То скільки ти, я та й усі інші люди терпітимуть знущання? Христино, я кохаю тебе більше за життя, але ніколи не став мені таких умов! Не примушуй мене гніватися на тебе! Пам’ятай, що я козак, і моя козацька честь має бути зі мною. Інакше ти ж перша перестанеш мене поважати!

Христина оторопіла. Схлипуючи, дівчина з подивом дивилася на Марка — зазвичай він і словом боявся їй заперечити та був м’яким воском у її маленьких ручках. А тепер його сірі очі блищали, брови насупились, а головне — його категоричний тон не давав їй можливості заперечувати. Перед нею стояв чоловік, і цей чоловік був її повелителем — ніколи вона не зможе піти проти його волі, суперечити йому або не підкорятися. Раптом Христина повністю усвідомила, що, виявляється, солодко підкорятися волі коханого чоловіка. Вона навіть закрила обличчя руками, щоби не видати свого сум’яття від цієї думки. Утім, Марко вже не дивився на неї. Гнів його пом’якшав, і тепер хлопцеві було соромно за свою нестриманість. Але тут Христина знову кинулася до нього на шию.

— Я... я просто... я боюся тебе втратити! Я навіть боюся подумати про те, що в цьому світі не буде тебе, коханий. Я хочу розділити своє життя тільки з тобою! Тому й не стрималася! Прости мені ці сльози!

— Це ти пробач мою різкість, — зніяковіло говорив Марко, обіймаючи кохану дівчину. — У моєму житті немає нікого, хто був би мені дорожчий за тебе. Твоє серце належить мені, і знай, що я повернуся за своїм скарбом! Я повернуся до тебе, кохана! — промовив він. Напевно, це були найпоетичніші та найпишномовніші слова, які він вимовив за все своє життя.

Тут їх і застав Онисько, що несподівано повернувся.

— А що це ви тут робите? — життєрадісно запитав старий козак, вбігаючи до кімнати й сяючи від цікавості, але тут помітив заплакану дочку. Миттєво Онисько озвірів і схопився за рукоять шаблі, з якою ніколи не розлучався. — Це ще що таке? Та як ти...

— Ні, ні, батьку! Марко мене не скривдив. Він просто сказав мені... сказав... — почала квапливо пояснювати Христина, але знову втратила над собою контроль і заплакала, притулившись до свого милого.

— Я йду воювати, Ониську, — відповів Марко, притискаючи дівчину до себе. — Ось тому Христина і плаче. Не хоче мене відпускати.

— Куди це ти йдеш? — запитав Онисько, і очі його загорілися. Спочатку він подумав, що Марко дозволив собі образити доньку, і люблячий батько відразу ж схопився за шаблю, щоби поквитатися з кривдником, але, почувши слово «війна», ексцентричний Онисько відразу забув про доньчині сльози. Жадібно він вислухав звістку про початок повстання.

— Я йду з вами! — рішуче заявив він, дізнавшись усі подробиці.

— Та куди тобі йти, батьку? Ти вже в літах! А на кого ти мене залишиш? Молю тебе, не ходи! — благала Христина.

— Так, Ониську, а з ким залишиться Христина? Хто її захищатиме? Ліпше тобі залишитися з дочкою! — сказав Марко, незадоволений таким поворотом подій.

— Христю я залишу з найкращими своїми хлопцями — вони голови за неї складуть, а образити не дадуть. Та й тут їй буде набагато безпечніше, ніж у якому-небудь іншому місці.

— Та звичайно! — обурився Марко. — Ти й так часто залишаєш її саму! А тут ще всі йдуть воювати! Може, ліпше переправити її до матері або в інше місце, але не залишати одну в степу?

— Рибонько моя, у тебе ще молоко на губах не обсохло, коли я вже воював у смутах, і ти не уявляєш собі, що таке повсталий народ! — зневажливо відповів йому Онисько. — Христі буде найкраще тут, ніж де-небудь у волості. Урочище відокремлене, до нього не так просто пробратися. Та й на Січі люди залишаться, а татари не підуть у набіги, тому що йдуть із нами. Так, вони злодії, але все ж не позбавлені честі люди, якщо збираються воювати з нами пліч-о-пліч!

— Батьку, але ж ти, як і Марко, ідеш життям ризикувати! Не позбавляй мене батька! Ти ж онуків ще хотів побавити! — благала Христина.

— Ну, от я й подбаю про батька своїх майбутніх онуків, аби він повернувся до тебе живим і неушкодженим! — хихикнув Онисько, подумавши: «Хто ж тобі ще, крім Воловодченка, дітей зробити зможе!» — а вголос додав: — Вирішено! Я йду з вами!

Відрадити старого козака не вийшло жодними доводами: він уперся, наче віслюк і чути нічого не хотів.

День уже хилився до вечора, коли Марко, попрощавшись із зажуреною Христиною, поїхав на Січ. Онисько збирався прибути туди завтра. У дорозі Марко подумав: «Цікаво, а коли я знову повернуся сюди? І чи повернуся? Ні, я мушу повернутися, адже обіцяв Христині. Бог не допустить, щоб я не дотримав своєї обіцянки!»

Повернувшись на Січ, Марко зустрів біля свого куреня батька, якого не бачив із минулої весни. Олексій Воловод невідомо де блукав усю зиму й тепер несподівано з’явився та чекав сина.

— Ну, здрастуй, синку! — Олексій, або Олекса, як його називали товариші, обняв сина.

— Де ти був увесь цей час, батьку? — запитав Марко.

— Та яка тобі різниця! — зі сміхом відповів Воловод.

Батько й син були схожими — обидва високі, чорновусі, особливо вражали схожістю їхні риси обличчя — мужні й виразні.

— Як там Гапка? — відразу запитав Олексій, і Марко зрозумів, що це й була єдина мета його візиту.

Відтоді, як він підлітком прийшов на Січ, батько ніколи не піклувався про нього, не вчив володіти зброєю, не давав порад і не підтримував морально, — він передав цей почесний обов’язок кожного батька перед сином іншим наставникам, які справилися чудово. Перший час Марко страждав від батькової байдужості, але потім звик і навчився обходитися без проявів батьківської любові.

— Міг би і провідати матір! — докірливо відповів йому Марко. — Вона сумує за тобою й досі чекає.

Олекса лише знизав плечима: він приховував навіть від самого себе те, що досі тужив за дружиною, але вже не бачив сенсу в їхньому спільному житті — надто багато лягло між ними. Воловод уважно слухав розповіді сина про дружину, про доньку й дуже зрадів, дізнавшись, що вже має онука. Досадував лише про те, що його теща досі коптить небо, зараза.

— Отже, я тепер дід! — щасливо всміхнувся Олексій.

— Так! Дід. А про мене ти не запитаєш? Я теж зібрався одружитися, — повідомив батьку Марко.

На цю новину Олексій витріщив очі й досадливо сплюнув.

— І якого біса ти це надумав? А головне — вчасно! Ну, і хто ця краля? — байдуже спитав Воловод-старший, якому дійсно було цілком однаково на одруження сина.

— Її звуть Христина. Вона дочка Ониська з Тернового урочища. Ти ж його знаєш?

Олексій наморщив лоба, а потім усміхнувся.

— Так, знаю! І його самого, і доньку його якось бачив. Ну ти й дівку обрав! Ні, вона, звичайно, красуня, але така тебе швидко в баранячий ріг скрутить! Ех, пропаще твоє життя! — хихикнув Воловод і, перш ніж Марко встиг щось заперечити, розвернувся й пішов до свого куреня.

Марко зітхнув — душа його і так краялася, а тут ще батько так байдуже до нього поставився. Ще трохи постоявши, він увійшов до свого куреня, де вже всі спали.

22 квітня 1648 року п’ять тисяч козаків вийшли з Микитиного Рогу разом із чотирма тисячами татар і попрямували Микитинським шляхом на волость. Хмельницький не повів своє військо на штурм добре укріпленого Кодака. Він планував обійти його й вирушити назустріч Стефану Потоцькому, який вів свої війська сушею.

Тимофій їхав на своєму Воронові і згадував свої попередні походи. І тоді й тепер він ішов воювати, але чомусь лише зараз збагнув, що йде на смерть, а раніше набіги на татарські й турецькі міста були для нього забавкою. Молодий козак не усвідомлював, що змінився передусім він сам — раніше Тимофій був вільним, наче степовий вітер, а тепер його чекала кохана. Кохання змінило його душу, зробило розважливим, трохи мудрішим і навчило цінувати життя як своє, так і чуже.

— Тимофію, нас Хмель кличе! — вивів його із задуми Влад.

Троє друзів під’їхали ближче до початку обозу, туди, де височів гетьманський бунчук. Хмельницький, точніше гетьман Війська Запорізького Низового, їхав верхи. Тепер у нього з’явилася посилена охорона — голова провідного бунтівника оцінювалася надзвичайно дорого, і було чимало охочих отримати за неї грошенят. Богдан подав знак пропустити трьох козаків ближче до нього.

— Військо на нас веде син Потоцького, але гетьман розділив його на дві частини, — без жодних передмов і приповідок, відразу почав пояснювати Хмельницький. — Одну молодий Потоцький веде сушею, а інша, у якій переважно наші брати — городові козаки, пливе Дніпром. Цю другу частину війська дуже важливо переманити на наш бік. Разом із ними йде й мій кум, Михайло Кричевський. Вам потрібно поїхати їм назустріч і таємно переговорити з ним. Це зробиш ти, Владе. Ти єдиний, кого Кричевський бачив і хто знає умовну зозулю. Дізнайся в нього точно, скільки всього козаків іде і що за настрої серед них. Чи готові вони перейти на наш бік? Відповідь принесете мені в Жовті Води — там ми плануємо стати кошем. Тільки, соколики, бережіть себе! Багато поляків сновигають уздовж Дніпра — не попадіться! Ви мені потрібні живими. І цілими, — додав Богдан.

Хмельницький ніколи не ризикував марно своїми людьми, адже розумів, що життя його козаків важливіше за славу і владу — вони, їхні хоробрість та завзятість забезпечують і владу, і славу, і перемогу. А тепер йому дуже важливо було дізнатися, чи згодні реєстровики стати на його бік. Чи може він розраховувати на них? Гетьман усвідомлював, якою важливою буде ця майбутня перша битва, і залежно від отриманих відомостей складав план дії.

— Усе зрозуміло? — запитав Хмельницький.

Троє молодих козаків кивнули.

— Тоді з Богом, синки! — сказав гетьман. — Бережи вас Пречиста Діва!

Друзі попрямували обхідними стежками до Дніпра. Діяти потрібно було обережно, оскільки можна наштовхнутися на польський роз’їзд, який міг нишпорити Диким Полем, хапаючи козацьких шпигунів і людей, охочих долучитися до повстанців. На другий день шляху молоді козаки, швидко рухаючись уздовж річки, помітили велику флотилію байдаків. Сховавшись у густих придніпровських гаях, друзі дочекалися сутінку. Коли остаточно стемніло, усі троє, залишивши подалі коней, безшумно з різних боків підкралися до багать, що запалили козаки, які пристали на нічліг до берега. Було прохолодно, але безвітряно — ночі навесні, попри теплі, майже спекотні дні, завжди були холодні. Тишу сонного степу порушували лише далекі крики фазанів і говір людей біля вогнищ, у світлі яких було добре видно, що це городові козаки та іноземні найманці.

Троє чоловіків сиділи біля свого багаття трохи відокремлено від інших. Це були черкаський полковник Іван Барабаш, переяславський полковник Ілляш Караїмович і чигиринський полковник Михайло Кричевський — той самий, якому минулої осені Потоцький наказав схопити і стерегти Хмельницького до очікування подальших розпоряджень, але який його чи то проґавив, напившись до нестями, чи то відпустив із власної волі, чи то бранець сам утік, — істинної правди поляки так і не дізналися. За дивного потурання коронного гетьмана Кричевський теж брав участь у цьому поході. Він мовчки дивився в полум’я багаття великими виразними очима, не слухаючи розмов своїх товаришів. Це була удача! Дуже складно було б побачити серед юрби потрібну людину. Інакше Владові довелося б кувати зозулею всю ніч, аби його почув Кричевський.

Барабаш спокійно пив горілку з фляги й не бентежився, що перебував у воєнному поході, де належало посилити пильність. Така безпечність пояснювалася тим, що Барабаш серйозно не сприймав повстання й навіть не думав про те, що низові козаки можуть дати гідну відсіч, — він чудово розумів, що вони не мають ані артилерії, ані кінноти, ані значної кількості людей. Загалом, пан черкаський полковник досадував: якого біса цей йолоп Кричевський проґавив тоді Хмельницького? Створив усім мороку! Мало того, що цей пес шолудивий, Хмель, у нього королівські грамоти викрав, про що йому, Барабашу, доводиться мовчати, щоби зберегти свою голову на плечах, то тепер через нього ще й потрібно пертися в цей похід, коли можна спокійно жити вдома!

Ілляш хмільного не пив, оскільки розумів, що не на прогулянку вийшов, але весело просторікував про речі більш приємні, ніж війна, тому зовсім не звернув уваги, як дивно прокувала зозуля — спочатку двічі, потім чотири рази поспіль, а потім знову двічі. Не помітив цього і Кричевський. Він і далі в мовчанні сидів біля багаття, але раптом різко схопився, тримаючись за живіт, і поспішив геть.

— Що це з тобою, куме? — зі злорадним сміхом промовив Барабаш. — Невже живіт прихопило?

— А то ти сам не здогадуєшся! — огризнувся Кричевський і поспішив у бік діброви, саме туди, звідки зовсім нещодавно лунало дивне кування.

— Дивись, шаровари не забрудни, сучий сину, бодай твоєю мордою просо молотили! Чортів би тобі на загривок! — неголосно й зі злістю промовив йому навздогін Барабаш, на що Ілляш захихотів. Але сам Михайло чи то нічого не розчув, чи то вдав, що недочув.

Пан Кричевський квапливо добіг до дерев, а потім, увійшовши у темряву гаю, озирнувся — йому ніхто не дивився услід і ніхто не збирався за ним іти. Попереду пролунала солов’їна трель. Тоді полковник пішов на спів солов’я. Трель повела полковника у глиб гаю, але раптово припинилася. Він зупинився серед дерев, що густо росли, і прихилився спиною до найближчого стовбура, біля якого замовкла трель. Полковник вичікував. Але навколо було порожньо й тихо.

— Ох! Козаками проти козаків воювати однаково, що вовком землю орати! — неголосно вимовив Михайло Кричевський.

— Істинно так! — теж неголосно відповіли йому зверху. Полковник підняв голову й у темряві, яку трохи розсіювало світло зірок, усе ж роздивився обличчя Влада, що звісився з гілки. Кричевський відвернувся і став дивитися в бік.

— Скільки вас? — ледь чутним шепотом запитав Влад.

— Чотири тисячі козаків і дві — жовнірів[96], — теж ледь чутно відповів чигиринський полковник.

— Що люди думають?

— Незадоволені. Розлючені тим, що їх змусили скласти присягу і не хочуть воювати проти своїх. Серед жовнірів багато наших. Хоча багато хто ще вагається, але їх можна переконати. Вони послухають самого Хмеля. Та особисто я теж постараюся налаштувати якомога більше людей проти ляхів. Ще ми маємо з’єднатися з військами сина гетьмана біля Кодака, але Стефан не поспішає, тому нам було наказано плисти далі, прямо на Січ.

— Тобі доведеться відправити надійну людину, щоби повідомити про подальші накази Потоцького. Пришлеш таку в Жовті Води — туди мені велів повертатися гетьман. А тепер іди, — ледь чутно прошепотів Влад і полковник швидко розчинився в темряві. Влад сидів на дереві, чекаючи можливого спостерігача, але навколо так само було тихо й безлюдно. Тільки з боку берега долітав людський гомін. Тоді він безшумно спустився з дерева. Від сусіднього стовбура відокремилася тінь. Це був Марко.

— Ходімо! — прошепотів Влад.

Двоє молодих козаків швидко ковзали між стовбурів дерев. Влад знову прокував тричі, щоби Тимофій, який замикав їхній відступ для запобігання погоні, якщо їх усе ж хтось помітив, знав, що все гаразд, і міг до них долучитися. Дійшовши до своїх коней, козаки дочекалися друга і швидко поїхали до урочища Жовті Води.

Урочище густо заросло очеретом і розкинулося посеред Дикого Поля в долині річки Жовтої, лівої притоки Інгулу. Тут, на перехресті двох степових шляхів — Микитинського й Чорного, — було кілька зимівників низових козаків. Свою назву урочище дістало через глинисті береги річки, які забарвлювали її води в жовтий колір. Коли троє друзів дісталися до нього, то побачили, що козаки й поляки вже розбили свої табори. Але роздивлятись усе було ніколи, оскільки друзі відразу пішли до Хмельницького, який уважно їх вислухав.

— Що ж! Доведеться мені поїхати до них! — сказав гетьман, коли Влад закінчив свою розповідь.

— Хмелю, це небезпечно! — відповів кошовий. — Кричевський може заманити тебе в пастку! Тебе схоплять і стратять.

— Ні, він не заманить! — сказав Максим Кривоніс[97], який теж був присутній під час цієї розмови. — Михайло — наш вірний товариш і брат! Він нас не зрадить!

— Він мій кум, Федоре! — сказав йому Хмельницький. — Адже він відпустив мене, ризикуючи своєю головою. То невже він зрадить мене тепер?! І, крім того, якщо загину я, то мене заміниш ти або Максим. А якщо загинуть наші молодці, то їх замінити ніким. Вам відомий весь план. А ви, — сказав гетьман, звертаючись до трьох друзів, — зробили добру справу, дякуємо вам. Ідіть поки, соколики.

Сидячи на возі, Тимофій спостерігав за польським табором. Його було добре видно, оскільки між таборами було трохи понад милю. Річка Жовта мала у своїх верхів’ях із заходу і сходу дві гілки, між якими утворився своєрідний півострів, що густо поріс лісом і дістатися на який було можливо тільки з північного боку. Ось у цій гущавині, на лівому березі річки, козаки і стали кошем, а Тугай-бей зі своїми татарами розкинув табір окремо, для засідки.

Гетьман розумів, що Стефану Потоцькому, який ішов із Черкас до Кодака, було не минути цього урочища, де можна знайти і воду, і дрова, і підніжний корм для коней. І, крім того, це був прямий і найкоротший шлях до фортеці. Дійсно, молодий Потоцький, пихатий і безпечний, навіть не вислав уперед розвідників, привів свої війська прямо у Жовті Води 29 квітня 1648 року.

Поляки безтурботно перебралися з правого берега річки Жовтої на лівий, але, побачивши добре укріплений козацький кіш, молодший Потоцький, а точніше Шемберг, не наважилися відразу атакувати козаків. Тому польське військо поспішно відійшло через річку назад. Тут на них одразу ж напали за заздалегідь обговореним планом війська Тугай-бея, загнавши поляків у потрібне місце. Потім татари відступили так само раптово, як і атакували. Під натиском татар поляки змушені були знову відступити і швидко стати табором на правому березі річки Жовтої.

Усі ці події відбулися за відсутності трьох приятелів. Про це їм розповів Онисько, який, вірний обіцянці, даній доньці, прийшов подивитися, як тут Марко. Старий козак наче воскрес після свого нудного мирного життя — він був сповнений сил і енергії не гірше за молодих чоловіків, у його чорних очах час від часу спалахував вогник, а плечі розправилися, немов за спиною виросли крила. Дійсно, Онисько був надзвичайно щасливий, що він знову на війні, що знову піде в бій, а не сидить сиднем у себе в урочищі та жлуктить горілку.

— Догулялися паненята! А містечко їм дісталося погане! Там і чорти погребували б бенкетувати! — задоволено захихотів старий козак. — Вони хоч і знатно окопалися табором, але в них скоро закінчаться порох, вода й корм для коней, бо ми візьмемо їх в облогу, відріжемо від води! І що тоді? Горілкою з медом особливо спрагу не вгамуєш і з гармати не вистрілиш!

І справді, місце, де татари змусили поляків стати табором, було дуже незручне: попереду поляків стояли козаки, праворуч була річка Зелена, а ліворуч — глибока балка Княжий Байрак, що поросла густим лісом, майже прямовисна й від того важкопрохідна. Та ще її замикала річка Великий Омельник. Відступати з такого місця в бойовому порядку війську, обтяженому обозом, було нікуди. Тому молодий Потоцький, послухавши порад Шемберга, наказав ретельно зміцнити свій табір в очікуванні підкріплення. Поляки, збивши вози чотирикутником, оточили їх навкруги на відстані в півмилі земляним валом, установили гармати, — здалеку польський табір нагадував велике колесо. Вхід до табору був із півдня і до того ж захищений виритими напівкруглими шанцями.

Самі ж козаки мали більш вигідне розташування — їхній кіш був прикритий невеликим лісом, що давало нагоду безперешкодно робити атаки й відступати назад. Козаки мужньо підкопалися під самі шанці польського табору, підвезли гармати й почали наступ. Але поляки мали десять важких знарядь, а козаки лише три фальконети малого калібру. Із такою перевагою поляки могли довго протриматися в облозі. Але якщо в найближчі день-два підійдуть городові козаки — справи повсталих запорожців будуть кепські. Однак поляків найбільше лякала не так можлива облога, як дивна тиша в козацькому таборі: зазвичай запорожці дражнили своїх супротивників, викрикуючи образи. А цього разу козаки були незвично тихі та серйозні. Невже вони замислили щось, чому не зможуть протистояти поляки?

— Дивись, не зуроч ляхів, а то на них усіх і шептух забракне! — весело сказав Марко, сідаючи поруч.

Тимофій усміхнувся, але потім зітхнув.

— Я от усе думаю, як відправити звісточку додому. Треба і братові написати, і Орисі. Тільки от не до листів нині!

Марко з розумінням подивився на друга — йому було трохи легше, адже зовсім недавно попрощався з Христиною, а Тимофій не бачив свою Орисю ось уже майже півроку.

— Відправимо за першої ж можливості, — сказав Марко. — Нам сьогодні разом із Хмельницьким їхати до Кам’яного Затону[98] — від Кричевського прибув посланець, тож вони зараз там стоять. Поспімо ліпше, бо відчуваю, що матимемо безсонну ніч.

Тимофій ствердно кивнув. Їх заздалегідь повідомили про те, що гетьман таємно прибуде до Кам’яного Затону й вони всі троє поїдуть із ним.

Виспавшись, Влад, Марко і Тимофій у складі невеликого загону таємно рушили до Кам’яного Затону. Реєстровики так і не дочекалися Потоцького, тому спустилися майже до самого Микитиного Рогу, але бунтівників там не знайшли. За наказом Барабаша було знищено укріплення на острові Буцькому, що навесні побудували козаки, і тепер Кричевський разом із Барабашем поверталися до Кам’яного Затону, де залишилась основна частина їхнього війська. Уже вечоріло, коли з’явився перший човен. Однак у ньому сиділи люди Барабаша. Тому козаки дочекалися наступних, на яких плив уже сам Кричевський зі своїм людьми. Помітивши групу вершників, полковник наказав пристати до берега.

Висадившись, козаки Кричевського радісно вітали Хмельницького, обіцяючи йому свою підтримку. Але це був лише невеликий загін. Неодмінно треба було переманити на свій бік і інших, тому вирішили, що вночі влаштують так звану Чорну раду — раду простих козаків без їхніх старшин і начальників.

— Хоч нас усіх і примусили присягнути на вірність ляхам перед від’їздом, але багато хто згоден переступити через ту клятьбу й перейти на наш бік, — розповідав Кричевський.

— А що інші? Що думають старшини? — запитав Хмельницький.

— Ну, ті, які з ляхів, навряд чи стануть на наш бік, сам розумієш! Нестеренко[99] — за нас, Ілляш вагається, Барабаш — навряд чи. Він дуже злий на тебе за грамоти й жадає твоєї крові, — усміхнувся чигиринський полковник.

— А я й не знав, що я такий цінний! Молодший Потоцький мріє про мою голову, навіть батькові її в подарунок пообіцяв. Барабаш моєї крові хоче. А часом тобі, куме, від мене нічого не треба? — усміхнувся Хмельницький.

— Тільки твоєї дружби, пане гетьмане! — відповів Кричевський із легкою усмішкою. — Але поговори з людьми, вони чекають цього.

— Не можу я залишитися тут до ночі, Михайле! — похитав головою Хмельницький. — Просто не можу! Становище в таборі на Жовтих Водах складне — Потоцький може почати наступ, і там потрібна моя присутність. Я залишу тут Івана Ганжу[100], одного з козаків Корсунської застави, тих самих, що допомогли перебити й вигнати ляхів із Низу. Він людина розумна і зможе вдало повести справу. Тільки дайте мені знати, чим усе закінчиться. Ну що ж, мені пора, куме. Дай Боже, щоб у нас усе вдалося!

Хмельницький відкликав Ганжу вбік, переговорив із ним і наказав одразу після закінчення цієї ради повідомити йому результат. Трьох молодих козаків він теж залишив тут. У самого гетьмана поки ще було мало людей, на яких по-справжньому можна було опертися, — становище його було хитке, а цим трьом він хоч вірити міг.

Кричевський поплив далі, а залишені гетьманом козаки попрямували до Кам’яного Затону. На Дніпро спускалася ніч, запалюючи в безхмарному, прозорому небі зірочки, мов свічки, коли маленький загін козаків дістався табору реєстровиків. Утім, треба було дочекатися темряви, щоб усі прості козаки могли зібратися на Чорну раду.

У цьому загоні дуже не любили своїх командирів. Особливу ненависть спричиняв Барабаш, який був відданий ляхам і часто зачіпав інтереси простих козаків. Марно було намагатися переманити його на свій бік. Та й, крім того, сам Барабаш, вірний своїй пристрасті до фляги з горілкою, уже міцно заснув у своєму байдаку. Кричевський не згаяв часу — то там, то тут його люди розпускали чутки про те, що піднялися запорожці не просто так, а воюватимуть за свої давні права та вольності, колись відібрані шляхтою. І полинула чутка, що, мовляв, навіть є грамоти від самого польського короля на козацькі права, та приховала їх старшина, щоб і далі керувати козачками, як своїми хлопами. Не менш сильне невдоволення викликало у людей і те, що їх повели воювати проти своїх же: у кого кум на Запоріжжі був, у кого брат, у кого син, а в кого батько. І що ж це виходить, своїх кровних родичів на догоду панам убивати? Тому на Чорну раду прийшла більшість козаків. У світлі смолоскипів Тимофій помітив серед них і іноземних жовнірів. Гляди бува — іноземні! Своїх же українців одягли іноземцями-найманцями, та ось лишень душу перемінити людям не змогли. Зі старшини разом із простими козаками прийшов тільки один Ілляш. Але він скептично слухав Ганжу.

— Скільки ви воювали, скільки своєї крові пролили, а що ви за це дістали? Лише приниження й утиски! Ми боремося за віру й козацтво, за весь народ український! За що вам краще стояти — за костели чи за святі церкви? Ідучи проти нас, ви проллєте кров своїх братів, а хіба не одна земля нас породила? — палко питав Ганжа. — Та й згадайте про те, що відняті всі ваші привілеї. Відняті жадібними панами, а на ваші шиї таке ярмо надівають, що й онуки ваші скинути його не зможуть! Скільки ж можна так жити? Нас зібралося вже чимало! Та ще з нами йде Тугай-бей, мурза перекопський, зі своєю ордою. Вирішуйте, брати, кому допомагати: рідній землі або клятій польській короні, яка відплатить вам рабством та неволею!

Із самого початку гарячої промови Ганжі Ілляш хотів було щось сказати, заперечити, але біля нього, немов нізвідки, з’явився Марко і, міцно схопивши за плечі, ніби обнявши по-дружньому, приставив до боку кинджал.

— Не варто, пане. Неввічливо перебивати, коли людина говорить. Ти ж, вельможний пане, добре вихований, на відміну від нас, простих козаків. І голосно кричати, немов п’яний біля корчми, не будеш, — ввічливо прошепотів йому Марко і трохи натиснув кин­джалом у бік полковника.

Ілляш прогарчав щось нерозбірливе, але все ж замовк, і спроб перервати Ганжу більше не робив.

Промова Ганжі викликала живий відгук — козаки обурено загомоніли, зашуміли: «Дожили до такої ганьби, що своїх же братів ідемо вбивати! Та скільки можна це терпіти? Самі виберемо собі отамана, як споконвіку було! Повернемо свої привілеї, заслужені кров’ю!»

Марко, який досі міцно тримав Ілляша, спостерігав, як майстерно підставлені Кричевським люди викрикують потрібні репліки, направляючи думки натовпу людей у потрібне річище. Ілляш спробував вирватися, але Марко сильніше натиснув кинджалом, проколов одяг і злегка шкіру, прошепотівши: «Не рипайся, сучий сину!»

У справедливому обуренні, яке зростало серед козаків, хтось із самої гущі натовпу викрикнув: «Смерть ляхам! Смерть старшинам! На піки всіх зрадників козацького братства!»

Пожежа гніву та обурення спалахнула швидко — майже миттєво поширилася звістка в усі байдаки, і на них першими підскочили ті з жовнірів, які були українцями. Почалася нещадна різанина.

Козаки, які скинули окови зі своїх душ, безжально вбивали найманців, кидаючи їхні тіла у воду. Ненависного Барабаша зарізали просто в човні й викинули його тіло в річку разом з улюбленою флягою, міцно затиснутою мертвою рукою. Були перебиті всі поляки-начальники. Марко, який тримав Ілляша, так і не встиг пустити в хід свій кинджал — полковника вирвали з його рук і вбили його ж підлеглі. Марко знизав плечима: ну що ж, одним гріхом на його совісті буде менше.

У короткий проміжок часу була вбита вся старшина, віддана Речі Посполитій, від малого до великого чину. Живими лишилися тільки Михайло Кричевський та Максим Нестеренко, який теж був на боці повстанців.

Не бентежила козаків ця кривава справа — це була війна. Війна за право бути людиною, а не ляським хлопом.

Відібравши королівські корогви й булави в полковників, козаки обрали своїм отаманом Фелона Джеджалія[101], родом татарина, який прийняв православ’я. Водночас Влад скочив на коня, щоб їхати до Жовтих Вод.

— Стій, хлопче! — гукнув його сам Джеджалій. — Скажи Хмелю, нехай направить сюди татар, аби ті довезли нас на своїх конях — вони зазвичай по два із собою водять. Тільки візьми товариша. Мало що трапиться, а так один із вас точно добереться.

Із Владом поїхав Марко, а Тимофій залишився на місці. Троє друзів не брали участі в різанині, так само як і Ганжа. А навіщо? Там і без них було кому орудувати. Реєстрові козаки швидко вивантажували провіант, гармати й бойові припаси — усе це належало доставити до коша в Жовтих Водах.

— Хоч би татари не відмовилися! — шепнув Тимофієві Ганжа. — Не вірю я бусурманам!

— Дарма! Якщо вони пішли з нами, отже, допомагатимуть, чим можуть. Та й Джеджалій не просив би про те, якби не був у них упевнений. Він же начебто татарин! — відповів Тимофій.

— Так, татарин, та лише... — Ганжа зам’явся. — Він же православний, а вони мусульмани!

— Ну то й що! Одне іншому не заважає!

Дійсно, Красунчик не помилився — на світанку з’явилися татари Тугай-бея з кіньми, на яких козаки були перевезені до табору.

Реєстрові козаки вранці 4 травня демонстративно пройшли маршем повз польський табір і під вітальні крики своїх товаришів увійшли до козацького коша, де їх урочисто зустрів сам гетьман.

Пан Стефан, який розраховував на допомогу реєстровиків, зажурився, але не так, аби впадати у відчай. Його військо було набагато сильніше від козацького вже тому, що мало потужну легку й важку кавалерію. Козаки хоч і мали найкращу піхоту й татарських вершників, козирем яких була маневреність, однак перевага не на їхньому боці. Це розумів не так сам молодий Потоцький, як Шемберг. Тому спішно зібрана нарада дійшла висновку, що завтра слід спробувати атакувати повстанців. Поляки були замкнені у своєму таборі, вислати розвідку не мали змоги, оскільки розвідників перехоплювали татари й козаки, котрі патрулювали околиці, тому вони гарно не знали ані місцевості, ані того, що зовсім поруч, за болотом, розташувалися своїм табором татари. У серцях поляків була хоробрість, але пиха затьмарювала їм розум, не даючи тверезо оцінити своє становище.

Удосвіта наступного дня, 5 травня, поляки почали готуватися до наступу. Потоцький виводив свої хоругви з табору. Він розраховував на успіх, адже мав досить добірних воїнів, але точного числа супротивника він не знав. Крім того, мав потужну артилерію, яка, він був певен, забезпечить йому перевагу.

Гарне це було видовище: хоругви важкої кавалерії шикувалися у три шеренги. У першій шерензі на чудових скакунах сиділи безпосередньо крилаті гусари в розкішних і дорогих обладунках, з витончено накинутими на плечі леопардовими, тигровими, левовими шкурами, що були застебнуті на лівому плечі пряжками з дорогоцінних каменів. Довгі списи, прикрашені прапорцями, однаковими для кожної хоругви, і крила з орлиного або соколиного пір’я, що здіймалися за спиною кожного гусара, справляли незабутнє враження на глядача. Ці крила заважали татарам накидати на вершника аркан, аби стягти його з коня. У деяких гусарів, які були багатшими, дерев’яний остов крил був обтягнутий оксамитом і прикрашений дорогоцінним камінням. Багато гусарів замість шолома вдягали хутряні шапки «мегери», а під обладунки — яскраві жупани з дорогої завезеної тканини. Із шиком були вдягнені й польські жовніри — в однакові блакитні жупани, прикрашені на грудях галуном, а іноземні найманці — в однакові куртки, штани, панчохи й черевики, а їхні капелюхи були прикрашені пір’ям.

Утім, різкий контраст, якщо порівняти з яскравістю й розкішшю уборів польського війська, являли козаки-запорожці, одягнені в прості сірі або білі свитки, короткі жупани й сіряки із грубого сукна або нефарбованої вовни, у шаровари з грубого полотна.

У козацькому коші запорожці вже шикувалися в бойовому порядку, готуючись дати полякам відсіч. Перед ними на білому коні виїхав Хмельницький із напуттям:

— Лицарі-молодці, славні запорожці! Настав час постояти за святу православну віру. Бог вам допоможе! Стійте сміливо проти гонорової польської сили. Нічого нам їх боятися! Та й чого боятися ясновельможного панства, що накинуло на плечі звірині шкури? Звірі завжди відступають перед людьми. Батьки наші наголо їх били, а ви — сини своїх батьків! Тож покажіть свою завзятість, добудьте вічні славу й лицарство. Хто за Бога, за того Сам Господь Бог!

Козаки під керівництвом Кривоноса перші атакували правий фланг польського війська, прагнучи виманити супротивника на відкрите місце. Потоцький хоробро рушив на них відразу всі свої кінні хоругви. Ударили привезені реєстровцями козацькі гармати. Пороховий дим стелився над місцем бою, приховуючи переміщення козацьких військ. Але коли він розсіявся, Стефан, якому не можна було дорікнути в боягузтві, сидячи верхи, з накинутою на плечі леопардовою шкурою, з подивом побачив, що його хоругви тіснять козаки, які налетіли зліва. Ними командував Фелон Джеджалій. Його хоругви почали змішувати свої ряди, утрачаючи бойовий порядок і здатність до опору. Та ще й напередодні пройшов дощ і зм’якшив землю так, що кавалерія змушена була стримувати своїх коней, інакше вони неодмінно ковзали б у багні та падали разом із вершниками.

Раптом іззаду пролунали крики «Алла!» — у тил полякам ударив заздалегідь посланий загін татар. З їхньою появою майже двісті легко озброєних драгунів швидко розвернули своїх коней убік і поскакали до запорожців. Вони теж виявилися українцями! Решта польських хоругв під натиском козаків спішно відступала до табору. Потоцький, спостерігаючи перед собою таку картину, просто озвірів.

— Боягузи! Отара овець! Гірше від заячих ваші серця! — кричав пан Стефан, але намарно — поляки змушені були відступити, інакше були б розбиті вщент. А козаки Кривоноса та Джеджалія люто наступали і змогли закріпитися в кількох місцях на виритому поляками валу. Раптом пішов дощ, порох зволожився, позбавивши обидві сторони можливості використовувати артилерію. Тому ближче до вечора козаки відступили, а військо Потоцького замкнулося у своєму таборі.

Після денної битви в польському таборі настав смуток — перш молодого Потоцького підтримувала надія на підкріплення. Але зрада городових козаків і сьогоднішня невдала атака чітко довели пану Стефану, що, виявляється, не так просто розігнати козацьку сволоту батогами, як він хвалився у Черкасах. Також Потоцький усвідомив, що йому конче необхідне підкріплення, інакше не бачити перемоги, як своїх вух. Із цією метою з польського табору відправили гінця до коронного гетьмана з проханням поспішити на допомогу синові. Але на свій жах поляки згодом побачили свого посланця схопленим козаками — його їм показали здалеку. Повернувся того ж дня до польського табору і спеціально навчений собака-листоноша[102], однак уже з перехопленим заповітним листом. Не залишалося іншого виходу, як спробувати прорватися й відступити.

Наступного дня знову пішов дощ. Порох, який ще залишався в поляків, зрештою змокрів. Козаки знов атакували польський табір, але потім відступили, узявши в облогу, позбавивши доступу до води. Становище ставало дедалі жахливіше.

У цих умовах до поляків несподівано з’явився парламентер із пропозицією перемовин. Порадившись із Шембергом та іншими панами, Потоцький вирішив піти на цей крок — він нічого не втрачав. Зі свого боку він відрядив гусарського полковника Чернецького для участі в перемовинах. Із боку козаків і для забезпечення безпеки польському парламентеру в заручники до Потоцького вирушив Максим Кривоніс.

У козацькому таборі Чернецького зустріли привітно і з усіма почестями. Пригощаючи поляка за похідним столом, Хмельницький заявив:

— Я не хочу губити ваше військо. Учора я не розбив вас лише тому, що не бачу в цьому сенсу. Від вас мені нема чого вимагати — адже серед вас немає жодної високопоставленої особи, якій я міг би викласти наші вимоги і яка передала би їх королю! А молодий Потоцький не вповноважений вирішувати такі питання. То який сенс воювати? Та й на підході велика орда татар — якщо не я, то вони зметуть вас із лиця землі. Ви хоч і католики, проте християни, тому я згоден відпустити вас із миром, але натомість вимагаю віддати нам усі ваші гармати.

Коли про це почув Потоцький, то глибоко задумався. Гордість пана Стефана була уражена: він сподівався здобути легку і стрімку перемогу, а натомість змушений був ганебно відступати. Але, з двох бід вибравши меншу, Потоцький усе-таки вирішив здійснити цей гамбіт, віддавши мале — гармати, і врятувати хоча б залишки війська. Не довіряючи козакам, пан Стефан зажадав від них присяги в щирості їхніх запевнень. Надіслані козаки охоче присягнули. Гармати разом із раніше надісланим у заручники Кривоносом були переправлені до козацького коша.

Але Чернецький не повернувся до польського табору. Занадто пізно зрозумів Стефан Потоцький, що це війна, а не лицарський турнір, де неухильно дотримуються урочисто принесених клятв. У відчаї Потоцький разом із Шембергом зважилися кинути свого парламентера напризволяще й удосвіта відступати якомога швидше. Від гніву і приниження бідний Стефан не володів собою та кидався в крайнощі.

Рано-вранці заспівали польові жайворонки. Їхні мелодійні посвисти і трелі часом перекрикувало вороняче каркання, що лунало десь зовсім близько. Небо на сході спочатку посіріло, потім з’явилася світла смужка, яка поступово рожевіла, росла та охопила собою весь небосхил, забарвила його в ясно-червоні та рожево-золоті кольори. Назустріч пташиному співу вийшло сонечко.

Тільки тривожно було на душі в поляків, що залишали свій табір, немов співали ці Божі пташки за ними відхідну. Збивши свої вози прямокутником, розташувавши всередині них амуніцію, поляки рушили назад, в Україну, у бік Чигирина, де мав стояти з основним військом коронний гетьман.

Але відступати полякам довелося через балку Княжий Байрак — козаки просто не залишили їм іншого шляху, ідучи за ними навздогін, не даючи змоги повернути в іншому напрямку. Так польське військо прокрокувало майже три милі.

Раптом попереду пролунав шум, і просто назустріч полякам немов із-під землі вилетіли татари Тугай-бея. Напад татар був такий стрімкий, що й без того деморалізовані поляки навіть не пішли в рішучу відсіч, а тільки захищалися, як могли, від татар, що кидалися на них з усіх боків. Сотні татарських стріл, подібно до граду, посипалися на польський обоз, убиваючи все живе на своєму шляху, пробиваючи броню, калічачи людей і коней. Спішно Потоцький розвернув своє військо геть від орди, що сунула на них і була дуже небезпечною у своїй швидкій атаці. Але повернувшись трохи назад, поляки з жахом побачили, що шлях їм уже перетинали спішно вириті запорожцями окопи, через які не можна було ні перевезти возів, ні перебратися в бойовому порядку, а вузьке, заросле лісом урочище не давало змоги розвернути хоругви для бою.

Багато хто з поляків нарешті зрозумів, що вони опинилися в пастці. У якомусь шаленому відчаї поляки почали зміцнюватися, зводити земляний вал просто на тому місці, де зупинилися. Невідомо, на що вони сподівалися, коли знову, не шкодуючи сил, рили окопи. Стефану Потоцькому все ж таки вдалося достукатися до свідомості своїх збожеволілих від жаху людей, построїти їх чотирикутником для відбиття нападу. Однак усе це вже було марно. Відчайдушна хоробрість не врятувала шляхтичів — татари вдарили по них відразу з чотирьох боків. Разом з ордою на приречених поляків накинулися й козаки. Українці й татари перекинули перші польські шеренги, убиваючи все на своєму шляху, крім багато вдягнених шляхтичів, яких захоплювали в полон. Утім, згодом татари почали щадити і звичайних жовнірів — це був ясир, майбутні раби, які теж мали свою цінність.

Незабаром усе було скінчено. Військо молодого Потоцького знищено. Сам Стефан був важко поранений у ліву руку й потрапив у полон. Разом із ним у полоні опинилися й комісар Шемберг, і знатні поляки, які служили ротмістрами, хорунжими, поручиками. Не менше від трьох тисяч простих жовнірів теж стали бранцями.

Усі знатні полонені дісталися Тугай-бею, який спішно відіслав їх до своєї вотчини, сподіваючись отримати величезний викуп. Тому прикрістю для відважного й хороброго перекопського бея стало повідомлення про те, що Стефан Потоцький згодом помер посеред степу від гангрени, яка почалася через важке поранення.

Ця перша перемога, здобута українцями й татарами над польським військом, яке ще недавно здавалося таким непереможним, була немов перша потужна тріщина, що розколола кокон, у який була вмурована людська свідомість, і змусила людей повірити в себе, у свої сили, свою правду.

Утім, Хмельницький усвідомлював, що цієї першої перемоги замало — потрібні друга, третя, четверта, треба відкинути поляків аж за Віслу, щоби люди не просто скинули окови рабства зі своїх душ, а й фактично звільнилися від панського гніту.