Лицарі Дикого Поля. Том 1

Розділ VІІІ. ВИКРАДЕННЯ

Орися швидко йшла до місця зустрічі, щоби встигнути повернутися до сутінку назад, до будинку Катерини. Незважаючи на вчорашні роздуми, жахливий відчай повністю заволодів її душею — сьогодні вона мала побачити Тимофія дійсно востаннє. Орися вже вирішила підкоритися своїй долі. Але, згадуючи пережиті з Тимофієм щасливі миті й уявляючи своє чорне майбутнє, яке очікувало її в заміжжі з паном Далевичем, бідна дівчина насилу втримувала сльози.

Тимофій уже чекав її біля невеликого потічка, який усе ще весело й завзято, по-літньому, дзюрчав, немов осінь ще не настала. Молодий козак був замисленим і похмурим, він витончено притулився до стовбура дерева. Орися підбігла до коханого, допитливо зазирнула йому в очі, намагаючись зрозуміти, що коїться в нього в душі. Але Тимофій незворушно, нічим не видаючи своїх емоцій, дивився на неї й думав: «Цікаво, скаже вона мені чи ні?»

Орися боязко торкнулася його щоки, потім її пальчики ковзнули до його скроні, і вона обняла Тимофія, не помічаючи, що він не відповідає на її ласку.

— Ти хоч іноді мене згадуватимеш? — не в силах більше мовчати, вона заговорила першою.

— Чому ж іноді, моя ягідко? Хіба ми навік прощаємося? Адже я повернуся до тебе, моє серденько! Чи ти не чекатимеш мене? — вкрадливо запитав Тимофій, не зводячи з Орисі погляду.

Орися відвела погляд убік: як вона скаже йому, що це дійсно їхня остання зустріч? Як пояснити Тимофієві, що скоро вона вийде заміж за того, кого обрав їй батько? Але щось говорити було потрібно, тому, зібравшись із духом, Орися підняла погляд на коханого й заговорила:

— Я готова весь вік тебе чекати, лише серцем відчуваю, що це наша остання зустріч. Проте, хай що трапиться, знай, я нікого й ніколи не кохала і не покохаю так, як тебе. Згадуй мене хоч іноді. Бережи тебе Бог, моє щастя!

Голос Орисі зрадливо затремтів.

— Ти говориш так, моя зіронько, ніби навіки зі мною прощаєшся? — холодно запитав її Тимофій.

— Ні, що ти! Я... Просто я... — дівчина швидко заплескала віями, сподіваючись стримати сльози, бо відчула, що ось-ось розплачеться.

— Просто ти брешеш мені, Орисю! — вибухнув Тимофій, і його сині очі заблищали від гніву. — Ти виходиш заміж за Далевича. Чи не так? Отже, ти проміняла моє кохання на сите життя з клятим ляхом? Чому, Орисю? Чому ти мені нічого не казала? Відповідай!

Орися ніяк не очікувала, що її милому все відомо. Його гнів, швидка розлука з ним, думки про ненависний шлюб зовсім доконали нещасну дівчину, і вона розридалася ще дужче, ніж учора. Тимофієві стало соромно за цей свій спалах гніву та ревнощів. «Та я ж ревную її, немов старий шкарбан! Господи, ну як я віддам її іншому?!» — подумав хлопець.

— Неправда! Я... Я нізащо не проміняла б... тебе... ні на кого іншого! Я краще померла б, ніж... ніж відмовилася б від тебе. Я... я не хочу за нього йти. Не хочу! Він нахабний і гидкий, але... але батько так вирішив. Він... він не питав моєї... згоди, а сам вирішив. Я не можу... піти проти... проти волі батька! — гірко схлипуючи, пояснювалася дівчина. — А якби... я... розповіла тобі, то ти убив би їх обох, і тоді тебе стратили б за вбивство! Ось чому я... я… мовчала весь цей час. Я не можу... і не хочу... навіть думати про те... про те, що тебе не стане! Ліпше нехай одна я... мучитимуся та страждатиму, аби тільки ти жив!

Сховавши обличчя на його плечі, Орися знову так гірко заридала, що в Тимофія від жалю защеміло серце. Притиснувши її до себе, він дав дівчині можливість виплакатися, а сам, дивлячись на осінній ліс, замислився: «Як же так виходить? Я заможніший і знатніший за цього ляха, але мене нахабно виставляють із дому і зневажають, бо я не поляк і не католик. Мою кохану віддають, та що там віддають — продають, мов породисту кобилу, проклятому ляхові, а я мушу мовчати й вирвати собі, та і їй теж, серце з грудей? Ну вже ні! Вона буде моєю! Нехай хоч усе польське військо на мене піде, але я її нікому не віддам!»

Тимофій прийняв рішення.

Легко свиснувши, він трохи присів, підхопив здивовану його поведінкою Орисю під коліна й перекинув через плече.

— Ти що робиш? — скрикнула дівчина, спробувавши вивільнитися.

— Тихіше, Орисю, не кричи. Не віддали тебе мені добром, отже, силою заберу!

Розумний Ворон швидко з’явився на свист свого господаря. Тимофій і сам не зрозумів, як у нього вийшло влізти в сідло разом з Орисею, що брикалася на плечі. Чи то Ворон, який розумів свого господаря без слів, присів нижче, чи то гнів та образа надали йому спритності, але Тимофій, не випускаючи дівчини з рук, опинився в сідлі. Пізніше, згадуючи їхню втечу, він і сам дивувався цій загадці.

— Пусти мене! Ти що задумав? — Орися вже почала кричати, але Тимофій, посадивши її поперед себе на шию Ворона, просто затулив їй рота.

Тимофій по-особливому свиснув, і Ворон, немов випущена стріла, зірвався з місця. Орися, яка вперше в житті опинилася в сідлі, від страху впасти припинила кричати й вириватися та міцно вчепилася в коханого. Молодий козак потягнув поводи, указуючи коню напрямок. Ворон був татарської породи, іноходець, і тому м’яко розгойдувався з боку в бік. Звиклий до цього похитування, Тимофій зовсім не звертав уваги на страх Орисі, лише міцно тримав її та пильно придивлявся, чи немає поблизу випадкового свідка. На щастя, таких небажаних свідків не виявилося, інакше розгніваний Тимофій без жалю зрубав би їм голови.

У цей час Марко нетерпляче тупцював на узбіччі дороги в очікуванні друга: де ж цей жінколюб? Але ось удалечині почувся кінський тупіт. Марко з полегшенням зітхнув — нарешті! Утім, видовище, що відкрилося йому, змусило заклякнути хлопця: Ворон скакав, наче навіжений, а на ньому сиділа перелякана Орися, міцно вчепившись у Тимофія.

— Ти з глузду з’їхав! — прокричав Марко.

Але його друг не зупинився, тільки крикнув на ходу: «Потім усе поясню! Поїхали!»

Марко, вибухнувши прокльонами, схопився на свого коня і, пришпоривши його, поскакав слідом за другом, який звернув на бічну дорогу, що вела в темний ліс.

За годину скаженої скачки, коли вже можна було не побоюватися ані випадкових свідків, ані можливого переслідування, Тимофій зупинив Ворона на невеликій лісовій галявині. Знявши з коня ледь живу від страху Орисю, Тимофій скинув із себе підбитий дорогим хутром і шитий сріблом жупан та накинув дівчині на плечі — ставало прохолодно, і він боявся, що його тендітна кохана зовсім змерзне після такої швидкої їзди. Потім хлопець відвів дівчину вбік, до поваленого бурею дерева.

— Поговоримо? — запитав він.

Орися досі не отямилася і тремтіла від нервової напруги та страху. Вона боязко подивилася на свого викрадача великими, ледь заплаканими очима й мимоволі нагадала Тимофієві маленьку перелякану дитину.

— Як ти міг так учинити зі мною, Тимофію? — засмучено запитала дівчина.

— Я не міг зробити інакше. Орисю, ти — моя, і нікому я тебе не віддам, — категорично заявив молодий козак.

— Але що буде зі мною далі? Що ти зробиш зі мною?

Тимофій усміхнувся. Він розумів, що Орися розгублена, налякана таким його відчайдушним вчинком. «Адже вона кохає мене! Я бачу, відчуваю це! Але варто переконати її піти зі мною — її кохання пересилить у ній страх!» — думав хлопець.

— А що тобі хотілося б, аби я зробив із тобою, сонечко моє? — грайливо спитав він, обіймаючи її за плечі.

— Поверни мене додому! — попросила дівчина і благально подивилася на нього. — Прошу тебе! Мій батько дуже розгнівається! А що подумає Катруся? Вона збожеволіє з тривоги. Хоч їй повідом, де я!

— Ні. Дороги назад немає ні для тебе, ні для мене. І якщо зараз маємо шанс утекти й бути разом, то, повернувшись назад, ми обидва його втратимо назавжди. Викравши тебе, я скоїв злочин. Твій лях тепер має право на палю мене посадити. І його правда буде! Чи тобі цього хочеться, Орисю? — запитав Тимофій, тому що за законом за викрадення жінки йому загрожувала страта[48]. Він промовчав про те, що стратити могли й Орисю, якби цього забажав її батько або наречений. Але дівчина це й сама знала, хоча зовсім не думала про себе — її більше турбувало те, як можуть учинити із Тимофієм.

— Бог із тобою, що ти таке кажеш! — Орися навіть зблідла від його слів. — Я ліпше сама помру, аніж заподію тобі зло чи доведу тебе до лютої смерті! — палко говорила дівчина. — Але мій батько...

— Твій батько, — перебив її Тимофій, — навіть не вважав за потрібне запитати в тебе, чи хочеш ти заміж за цю людину. Хіба в тебе немає власних бажань, що про них ніхто не подумав? Чи в тебе немає душі, що на неї не зважили? Або ти річ, яку можна продати новому власникові?

— А ти мене запитував, коли викрав? — спохмурніла Орися. Вона розуміла, що коханий має рацію, але ще сердилася на нього за безцеремонне викрадення.

— А ти хіба шкодуєш, що тепер ми будемо разом?

Орися подивилася на Тимофія — він не зводив із неї очей, чекаючи відповіді. Сині очі коханого здавалися зовсім чорними — так сильно розширилися його зіниці, а з обличчя неможливо було вгадати його думок.

Два шляхи відкрилися перед Орисею. Якщо вона зараз наполягатиме на своєму, то Тимофій, найімовірніше, не піде проти її волі — вона відчувала це — і відвезе додому. Але тоді подальша її доля буде гіркою й сумною. Утім, якщо вона поїде з ним, то що чекатиме її далі? Невідомість. Як учинить із нею Тимофій? Дівчина розуміла, що із собою на Січ він її забрати не зможе. А більше йому нікуди її везти. Принаймні, тієї миті Орися не уявляла, куди коханий її подіне. А що, як їх упіймають? Однак серце підказувало, що милий зробить усе, щоби вона була в безпеці й нічого не потребувала. А далі? «Та яка мені різниця, що буде далі?! — подумала дівчина. — Аби тільки прожити своє життя з ним!» Тому, подивившись коханому в очі, Орися твердо відповіла:

— Ні, я ні про що не шкодую. Піду за тобою хоч на край світу!

Тимофій із полегшенням зітхнув, обійняв дівчину, міцно притиснувши до себе. Його серце шалено калатало — це була найважливіша в його житті перемога.

— Клянусь тобі! Життям своїм клянусь! Кохана, ти ніколи не пошкодуєш про те, що поїхала зі мною! — говорив Тимофій, дивлячись їй у вічі.

Кінський тупіт змусив пару озирнутися — Марко, побачивши їх, так різко осадив свого коня, що той став дибки. Зіскочивши, він швидко і гнівно промовив: «А тобі не здається, що ти мусиш мені дещо пояснити?!»

— Почекай тут, зіронько моя, — зітхнув Тимофій, невесело передчуваючи обурення й докори свого друга. — Я миттю.

Розгніваний та обурений Марко відвів його вбік так, щоб Орися не чула їхньої розмови, і в’їдливо запитав: «Ось чим, чим ти думав, коли таке скоїв?» Але Тимофій, схрестивши руки на грудях, мовчав і дивився перед собою. «Та він що, зовсім уже голову втратив! — думав Марко й раз у раз смикав вус. — Він хіба не розуміє, чим це все може закінчитися!» А вголос сказав: «Ти хоч розумієш, що накоїв? Тебе ж тепер повісять, наче собаку. А що з тобою на Низу зроблять, якщо туди чутки дійдуть? Кийків або нагайки схотів?»

Тимофій добре знав, що низові козаки не прощали перелюбства. Звичай був суворий однаково для всіх, будь то простий козак або сам кошовий отаман. Козак, який посмів посягнути на честь жінки чи зганьбити її, жорстоко карався за блуд. Адже винуватець ганьбив не лише жінку, а й кидав тінь на всіх своїх товаришів. На січовому майдані винного прив’язували до ганебного стовпа на той термін, який визначав суддя, і забивали до смерті кийками. Причому право завдати злочинцеві удар мав кожен охочий. Траплялося, що злочинець виживав після такого покарання, але ганьба за перелюб лягала на нього незмивною плямою. Однак про це покарання Тимофій думав найменше.

— Я не міг учинити інакше! — безпристрасно відповів він.

— Не міг він! Та такого цвіту — по всьому світу! Хіба мало гарних дівок, що тобі — на цій пташці світ клином зійшовся?

Сині очі Тимофія гнівно блиснули, і він холодно промовив:

— Для тебе, Марку, може й багато, а для мене вона одна така на всьому білому світі!

Марко пильно подивився в очі своєму другові. Навіть після такого безрозсудного вчинку він досі не вірив у щирість почуттів Тимофія.

— Просто тобі пече в шароварах, а в голові порожньо! — зло промовив Марко. — Ти хоч подумав про те, що ти просто калічиш Орисі життя? Вона ж згодом набридне тобі. А скаженієш ти від того, що твоя інтрижка не завершена так, як тобі того хотілося. Не бери гріх на душу! Адже ти рано чи пізно кинеш її. І що їй потім залишиться? Утопитися чи жити в ганьбі?

Тимофій гнівно схопив друга за поли ошатної свитки на грудях.

— Думай, що кажеш, Марку! Ким ти мене вважаєш? Я кохаю Орисю понад усе й одружуся з нею, хоч сам диявол мені на шляху стане! — запально відповів він.

— Добре! Добре, відпусти й не псуй мені свитку! І як ти собі це одруження уявляєш? Без батьківського благословення! Ось куди ти подінеш дівчину, коли нам потрібно поспішати до Чигирина? — запитав Марко. Він уже зрозумів, що переконувати свого друга марно, тому вирішив змиритися з його вчинком.

— Відвезу до брата, — відрізав йому Тимофій.

— До брата він відвезе! — пирхнув Марко і страдницьки обвів очима гілки дерев. — Волховиці чорт знає де! Зрозумій ти, що часу в нас небагато. Відвеземо її в найближчий монастир. Там дівчині буде набагато краще, ніж у маєтку твого брата. Та і як вона там житиме, як поясниш Матвієві появу дівчини? І як він подивиться на все це? А якщо про це пронюхає її таточко? Або до Січі дійде звістка про твої амури? Ти, як я подивлюся, сподіваєшся, що це легко зійде тобі з рук? Мабуть, ти взагалі головою перестав думати!

— От саме монастир — найперше місце, де її шукатимуть. Відвезу Орисю до себе додому. Брат мене зрозуміє та подбає про неї, і в разі чого захистить. Це єдине місце, де вона буде в безпеці. Ні! Не сперечайся зі мною і не заперечуй, — відрізав Тимофій, коли побачив, що Марко приготувався до нової словесної атаки, — поки я не відвезу Орисю до Волховиць, нікуди не поїду. Не хочеш мені допомагати — твоя справа, я не примушую.

— Та біс із тобою! — Марко втомлено потер скроні й чоло пальцями. — Поїхали! Не кину ж я тебе, дурня, одного з краденою дівчиною на руках! — Він навіть і не подумав про те, що стає співучасником викрадення та може понести за це відповідальність за всією строгістю закону. — Мало що трапиться, а ти зовсім сам будеш! Тільки от що… — він покосився на Орисю, яка сиділа на поваленому дереві. — Перевдягти б її хлопцем — так воно непримітно буде. Сам поміркуй, люди побачать, що з нами дівчина, одразу підозри почнуться! А це нам ні до чого.

Тимофій не міг не визнати думку друга розумною, але відповів:

— Якщо Орися погодиться, то так тому й бути.

Дівчина сиділа на поваленому стовбурі дерева, схвильовано м’яла кінчик довгої коси й безуспішно намагалася розібрати, про що ж так палко сперечаються двоє друзів. Орисі було страшенно соромно перед Марком — що він тепер про неї подумає? Про те, як сильно розгнівається батько, дівчина й думати боялася. Вона розуміла, що Катерина — єдина, хто може розповісти батькові всю правду. Хоча... Її подружка дуже розлютилася на старого Голуба, коли дізналася, що він силоміць видає доньку заміж, і лаяла його, на чому світ стояв. Може, Катруся змовчить? Так, вона неодмінно промовчить і не видасть їх! Але те, яким горем стане для батька її безслідне зникнення, Орисі й на думку не спало. «На все воля Божа!» — філософськи розміркувала дівчина й уже анітрохи не засмучувалася тим, що втікаючи з коханим, іде проти волі батька, проти закону та людської моралі.

Тимофій підійшов до неї, а вона засоромлено всміхнулася йому. Він присів поруч із нею і, обійнявши за стан, заговорив:

— Орисенько, ми поїдемо до мого маєтку Волховиці. Це в Поділ­лі. Я залишу тебе жити там, оскільки мені потрібно поспішати на Січ. Тільки благаю тебе, не питай, у чому справа! Просто зрозумій, що я змушений не зволікаючи повернутися на Низ. У маєтку живе мій старший брат, Матвій, він подбає про тебе. Не бійся! Він добре прийме тебе й не поставить зайвих питань. І якщо тебе знайдуть батько або наречений, він зможе захистити. Що скажеш?

Орисі лестило те, що Тимофій питає її думки та згоди. Вона ласкаво подивилася на нього:

— Я поїду туди й житиму там, де ти мені скажеш.

— Тоді вирішено — їдемо туди. Однак тобі треба перевдягтися в чоловічий одяг. Так буде непримітно, та й тобі набагато зручніше, ніж у жіночому.

Орися зніяковіла, але все ж погодилася. Молоді хлопці, порившись у своїх торбах, дістали чоловічий одяг, і Орися переодяглася. Обоє друзів посміювалися з того, який кумедний вигляд мала тендітна дівчина в широких шароварах і завеликій свиті.

— А косу? — Орися подивилася на козаків. — Її ж видно!

— Доведеться обрізати! — із серйозним виглядом пожартував Марко.

— Я тобі обріжу! — рикнув Тимофій. — Орисенько, сховай її під шапку. Ага, ось так!

Косу дівчина склала вузлом на потилиці й заховала під шапку. Основною проблемою втікачів стало те, що Орися зовсім не вміла їздити верхи — Тимофій посадив її поперед себе, на шию Ворона, і від страху вона намертво знову вчепилася в нього. Жваві коні зірвалися з місця, несучи трьох утікачів у темряву осінніх сутінків.

А що ж сталося після втечі Орисі в її родині?

Федір Голуб не хвилювався про відсутність дочки до полудня, адже Орися попередила його, що заночує в Катерини. Батько не перешкоджав їй у цьому, оскільки розумів, що скоро доньці ніколи буде відвідувати свою подружку. Крім того, він уважав, що спілкування із заміжньою жінкою, яка до того ж вагітна, має піти Орисі на користь. Адже вона теж у найближчому майбутньому може порадувати старого батька онуками!

Але коли день уже перевалив за полудень, а Орися не повернулась, Федір почав хвилюватися. Близився вечір, а дочки все не було. Стривожений Федір попрямував до слобідки. «Може, їй погано, Катерині цій, і вона не відпускає від себе Орисю? — заспокоював сам себе Голуб. — Але в такому разі донька попередила б мене!» Однак незрозуміла тривога своїми гострими кігтиками шкребла серце старого батька. Він гнав від себе думки про те, що Орися могла потрапити в біду. Під’їхавши до будинку Клима, він побачив саму Катерину, яка стояла на ґанку і, випнувши свій ледь помітний живіт, зі щасливим виглядом милувалася на захід сонця.

Коли Орися не повернулася вчора ввечері, Катерина все зрозуміла і страшенно зраділа. Будь вона на місці Орисі, то вчинила б так само. Але коли її видавали заміж, у Катрусі не було такого закоханого козака, який узяв би і просто відвіз її подалі від нелюбого нареченого. Рідко коли бувають такі подруги — Катерина раділа з того, що її Ориська тепер буде щасливою з коханою людиною. І так вона цьому раділа, що стала навіть трохи лагіднішою із власним чоловіком. Але, побачивши батька Орисі, молода жінка відчула досаду: «Оце ще старий чорт! Нарешті схаменувся!» — і вона кисло посміхнулася уряднику й заговорила першою:

— Доброго тобі вечора, пане Голубе! Як життя твоє, як здоров’я? Що це тебе привело до нас проти ночі?

— А де Орися? — Голуб навіть не привітався й не поцікавився самопочуттям самої Катерини.

— Як де? — зробивши здивоване обличчя, запитала хитра жінка. — Удома має бути!

— Нема її! Вона в тебе вчора ночувала! Опівдні мала прийти, але досі немає.

— Та не ночувала вона в мене, — зробивши ще більш здивований вигляд, відповіла Катерина. — Ориська побула в мене недовго, а потім вирішила додому піти. Я її залишала ночувати, але вона захотіла йти, та й по тому. Перед заходом сонця пішла.

Старий Федір зблід: із дочкою трапилася біда!

— Кажи, де вона! Ти знаєш! Вона не ночувала вдома! Я відпустив свою доньку до тебе. Що ти з нею зробила? Говори! — із відчаю Голуб так закричав, що Катерина аж злякалася.

Але потім її охопив гнів: «Ах ти, старий злидень! Підлабузник магістратський! Он як ти заметушився, чорти б тебе вхопили! Ліпше помру, але не скажу тобі нічого! Шукай вітру в полі!» — зло подумала Катерина. Пізніше, народивши й уперше взявши на руки власного малюка, Катруся зрозуміла, яке горе спіткало того дня Федора Голуба, і гірко розкаялася в тому, що так жорстоко змовчала, змусивши нещасного батька пройти всі муки пекла з тривоги за доньку. Але тієї миті в особі Голуба Катерина мстилася власному батькові, та й усім іншим жорстоким батькам на світі, які видають своїх дочок заміж усупереч їхній волі.

— Ти, пане уряднику, удома в себе горлай, а не в чужому дворі! Я що, нянька твоїй Орисі? Чи мушу ходити за нею всюди? Не знаю я, де вона! — нахабно й зі злістю мовила Катруся.

На галас вийшов Клим. Улесливо привітавшись із Голубом, він запитав, що сталося.

— Та пан Голуб зовсім уже страх Божий утратив! Приїхав, кричить на мене, вимагає від мене доньку свою. А я що? Хіба я знаю, де вона ходить? От скажи йому, що вчора ввечері Орися пішла, сказала, що додому, і більше ми її не бачили! Що ти мовчиш? — запхикала Катерина.

Клим розгубився: з одного боку — вагітна дружина, з іншого — пан урядник. І кому з них догоджати? Але тут хитра Катруся стражденно пискнула: «Ой!» — і схопилася за живіт. Клим дуже злякався, обійняв дружину за плечі, заглянув їй в обличчя, а та, закотивши очі, жалібно застогнала і знову вхопилася за живіт.

— Ой, їдь, пане уряднику, їдь! Бачиш, до чого ти дружину мою довів! Ще, відведи Боже, дитя скине! Не бачили ми твоєї дочки з учорашнього вечора й не відаємо, де вона є! — промовив Клим, обурюючись на Голуба.

Федір зло подивився на подружжя, скочив на коня та поїхав. А Клим метушився біля дружини й голосив:

— Тобі боляче, голубко моя? Ходімо в будинок. Ходімо, зараз трохи полежиш...

— Та пусти ти мене! — несподівано бадьоро пихнула Катерина, яка щойно жалібно стогнала. — Ледь не задушив! Ведмідь! Дитя в животі вперше забилося, а я злякалася. У мене ж ніколи дітей не було! Ось і сполохало мене, — і ввійшла в дім.

Клим пом’явся трохи на порозі, роздумуючи про всі ці дивацтва: треба ж, донька урядника пропала! Але потім розсудив, що це, зрештою, не його клопіт, та побіг вечеряти.

Голуб повернувся додому зовсім знищений. Куди могла подітися молода дівчина? Може, її викрали розпусні шляхтичі, і тоді... Але ні, вони не посміли б зачепити його доньку. Він же все-таки не остання людина в місті! Може, її пограбували й убили якісь пройдисвіти? Думки та картини, одна жахливіша за іншу, терзали його уяву. Удома його зустріли стривожені молодші дочки і племінниця.

— Ну що, дядьку? — запитала Бася, яка сама була неабияк стривожена. Попри свою легковажність і недавню образу, вона співчувала стражданням дядька й переживала за сестру. Адже після смерті батьків він і двоюрідні сестри стали для неї новою сім’єю.

— Немає її! У Клима її бачили вчора ввечері й усе! Кажуть, що не знають, де вона. Розповіли, що вона ще вчора ввечері додому пішла.

Федір сів, дочки та племінниця стояли поруч і розгублено на нього дивилися. Мужність покинула Голуба, він опустив голову на руки й заплакав із відчаю і горя. Бася мовчки дивилася, як плаче дядько, а потім, узявши за плечі молодших сестричок, підштовхнула їх до дверей: «Софійко, Ольго, ідіть спати», — а потім, повернувшись до Голуба, присіла біля нього навпочіпки.

— Дядечку, не плач! — заговорила дівчина. — Я не думаю, що з нашою Орисею щось погане трапилося. Здається мені, що вона просто втекла з дому.

Бася посилено гнала від себе думки про те, що сестра потрапила в біду. Їй самій хотілося вірити в те, що з Орисею все гаразд, що вона просто намагається уникнути нав’язаного заміжжя.

— Куди? — схлипнув Голуб. — Куди вона могла втекти?

— Ну, подумай сам! Вона не хотіла йти заміж за Далевича. Просто Орися мовчала, але було видно, яка це для неї тяжка мука. Здається мені, що вона просто втекла до монастиря, сподіваючись там сховатися від ненависного шлюбу. А може, і постриг прийняти. Ти поїздив би по монастирях, розпитав про неї.

— Та що ти таке кажеш?! Орися — слухняна дитина! Вона нізащо не піде проти моєї волі! Ніколи не зважиться на таке свавілля!

— Ну, дядечку, сам поміркуй? Нікуди нашій Орисі більше подітися! Шанувальника вона не мала, щоб із ним утекти, — вона мені неодмінно розповіла би про це, та я й сама помітила б. А відтоді, як ти вирішив її заміж віддати, вона тінню ходила, тільки сліпий не помітив би, як вона страждає. Ось, може, і вирішила уникнути цього шлюбу будь-яким способом. Єдине місце, де Орися нині може бути, це лише монастир.

Голуб подивився на небогу — на негарному обличчі дівчини було стільки щирого співчуття його горю, що він повірив їй, адже й сам сподівався на це.

— Мабуть, твоя правда. Потрібно поїздити. Попитати. Тільки от... — Голуб зам’явся.

Бася все зрозуміла і, ледь нахмурившись, серйозно відповіла:

— Не турбуйся про мене. Я обіцяю тобі, що поводитимуся добре під час твого від’їзду. Дядечку, повір мені! Я була легковажна в щасті, то невже підведу тебе в горі!

Чи варто говорити, що слова свого Бася дотримала. Зникнення Орисі зробило її серйознішою та розсудливішою. Трагедію дядька вона сприйняла як власну й дуже переживала за долю сестри.

Наступного дня Федір Голуб вирушив по всіх жіночих монастирях в окрузі, опитав усіх, кого лише міг. Але ніхто не бачив молодої дівчини. Нещасний батько ледь не збожеволів. Він вирішив поїхати далі, щоби відшукати хоч якийсь слід дочки.

Коли Далевич дізнався про зникнення Орисі, то шалено розлютився. Треба ж! Така красуня й вислизнула від нього! Він спочатку звинувачував Голуба, що той навмисно сховав дочку, але згодом переконався, що його майбутній тесть ні в чому не винен. Пан Вац­лав навіть улаштував власні пошуки, але безрезультатно. У досаді Далевич вирішив покинути Київ. І на все життя в серці цього жорстокого ділка залишилася любов до покірливої Орисі. Але пан Вац­лав знайшов у собі сили не тужити за дівчиною. Життя ж на цьому не завершується!

Єдині люди, які здогадалися, куди могла зникнути Орися, були корчмар Айзік і пан Кражевський.

Айзік усе зрозумів, щойно до нього дійшла чутка про зникнення доньки урядника, і в душі дуже зрадів за Тимофія. Тільки б цього орла не спіймали!

А пан Яцек просто здогадався. Поміркувавши й зіставивши безглузде бажання Тимофія примиритися з Голубом, його часту задумливість, те, як він уважно слухав усе, що Яцек розповідав про Голуба, цікавість, з якою Тимофій розпитував його про обставини сватання Далевича, раптовий від’їзд — він миттєво все зрозумів. Отже, пан Клесінський закохався в Орисю. Це тільки він міг викрасти дівчину добром або силою. Хоча, найімовірніше, добром. Ще б пак, хто ж відмовить у коханні такому красеню, як пан Клесінський?! Ця здогадка позбавила Яцека мук совісті та принесла спокій — він радів за цю пару й щиро бажав їм щастя. Але єдине, у чому покривив душею Яцек, то це в тому, що, висловлюючи Голубу своє глибоке співчуття, навмисно забув поділитися з ним своїми здогадками про те, куди ж могла подітися його дочка.

Подорож утікачів проходила досить непогано й майже без пригод. Двоє козаків у супроводі худенького хлопчини в завеликому одязі особливої уваги до себе не привертали. Мало чого вони вештаються білим світом?

Утім, Орисі ця подорож завдала чимало незручностей. Дівчина ніколи не покидала околиць рідного Києва далі, ніж у найближчі села. Увесь день у сідлі висотував її. Увечері Орися замертво падала від утоми й одразу ж засинала. Бентежило дівчину й те, що їй ніде було нормально вмитися. Вода у струмочках і колодязях біля придорожніх корчем була холодна, і вмиватися нею сирим ранком стало справжньою мукою. Хоча двох козаків таке холодне вмивання взагалі не бентежило, — Орися розуміла, що в походах вони й гірші нестатки зносять, ніж крижана вода.

Особливо соромливим для дівчини було те, що, ночуючи в сінниках поселян, які погоджувалися пустити їх на нічліг, або в шинках, їй доводилося вкладатися спати поряд із Тимофієм. У першу таку їхню ночівлю стався конфуз.

Молоді люди зупинилися заночувати в найближчому шинку, на жаль, переповненому. Однак їм виділили місце в сіннику. Тимофій стелив овчинки та кінські попони на запашному сіні, а Орися стояла біля стіни, нервово стискаючи й розтискаючи долоні. Дівчина не знала, як їй поводитися далі. Вона розуміла, що вкладатися спати їй доведеться з Тимофієм, але... Орисі було страшно від того, що може статися далі. Звичайно, вона розуміла, якщо втекла з молодим чоловіком, то повністю йому належить, а він має на неї тепер усі права. І все ж дівчині хотілося, щоби спочатку коханий став її вінчаним чоловіком. Утім, зажадай Тимофій від неї плотської любові тепер, Орися не посміла б йому відмовити та з хвилюванням чекала тієї години, коли треба лягати спати, — як учинить із нею Тимофій?

А той, закінчивши стелити імпровізовану постіль, із легкою усмішкою кивнув дівчині, мовляв, лягай!

Орися почервоніла й боязко, затинаючись, запитала: «А це обов’язково зараз? Або все ж... може... спочатку краще повінчатися?» І ледь не провалилася від сорому крізь землю — Тимофій зареготав, наче божевільний. Добре, що хоч Марка поблизу не було! А її милий, удосталь насміявся та обійняв розгублену дівчину за плечі.

— Сонечко моє! Яке ж ти в мене ще дитя! Я зовсім не те мав на увазі. Якщо спати вдвох, то легше зберегти тепло. Ми завжди так спимо в походах, коли холодно, — спина до спини. Звичайно, тепер ночі ще не такі холодні, але ти, моя квіточко, можеш змерзнути. Тому я і кладу тебе із собою, щоби було тепліше. Не з Марком же мені тобі постелити!

Засоромлена Орися вляглася поруч із коханим. Тимофієві було й досі смішно, він міцно притиснув дівчину до своїх грудей. «Ох, Ориська! — подумав він. — Миле, наївне дитя! Зате тільки моє!»

— Орисенько! Ти станеш моєю тоді, коли ми повінчаємося, — прошепотів він.

Дівчина потерлася чолом об його щоку і ще міцніше притиснулася до нього. Удвох було дійсно тепліше спати, але однаково Орися й надалі щоразу дуже соромилася, коли вкладалася спати поруч із Тимофієм.

Марко згодом змирився: сумнівів бути не могло — ці двоє палко кохають одне одного. І йому навіть стало соромно, що він варувався в серйозності почуттів та намірів і Тимофія, і самої Орисі. Тепер він уже не обурювався, що його друг так нахабно й відчайдушно, майже силоміць відвіз дівчину. Дивлячись на щасливу пару, Марко згадував Христину. Що тепер робить горда красуня? Чи згадує його хоч іноді? Може, вона й думати про нього забула! Або Онисько, як і Голуб, теж дібрав собі вигідного зятя, і Христина з доброї волі чи з примусу виходить або вже вийшла заміж? Марко мимоволі замислювався — а що б він зробив, якби Христину всупереч її волі видавали заміж? Він зрозумів, що в такому разі вчинив би так само, як і Тимофій, — не подумавши про наслідки, викрав би кохану дівчину й відвіз подалі.

На щастя, осінь видалася тепла та суха, інакше молодим людям довелося б несолодко в дорозі. Тому подорож минала швидко й без перешкод. Утікачі поспішали з кількох причин. Перш за все, Тимофій досі побоювався переслідування. Чи видала їх Катерина? Навіть якщо не видала, то хтось міг випадково бачити, як він поїхав з Орисею. А крім того, їм треба потрапити до початку зими до Чигирина.

Якось троє мандрівників проїжджали через невеличке село. Уже сутеніло, і після теплого, сонячного дня на вечір подув холодний осінній вітер, зриваючи пожовкле листя. Нікого з поселян на вулиці не було — усі поховалися у своїх хатках, сиділи біля теплих вогнищ і, запалюючи скіпочки, готувалися вечеряти. Лише біля однієї хати стояв бідно вдягнений селянин, з цікавістю витріщаючись на подорожувальників. Марко під’їхав до чолов’яги.

— Здоров, чоловіче!

— Добрий вечір, пане! — селянин ще більше сповнився цікавості — куди ж їдуть ці двоє головорізів у супроводі худого недомірка?

— А чи не підкажеш, чоловіче, хто з твоїх односельців пустить нас на нічліг?

— Я пустив би вас, але боюся, що такі пани будуть незадоволені моєю гостинністю: бідно я живу. Ви ж не звикли чорний хліб жувати. А ось коваль, що живе на самій околиці, майже в лісі, вас, можливо, і пустить. Щоправда, не задарма. Жадібна він людина! А дозволь спитати, куди такі ясновельможні шляхтичі прямують? — улесливо запитав селянин.

— А воно тобі треба, чоловіче? Менше знаєш — міцніше спатимеш! — зі сміхом відповів Марко і, підстьобнувши коня, поскакав у кінець села.

Будиночок коваля був збудований із дерева і здавався новим та куди багатшим, ніж у інших поселян. Поруч на широкому обійсті була кузня. Уже сутеніло, проте коваль досі тинявся подвір’ям і щось робив у кузні. Побачивши двох вершників, він спохмурнів і вичікувально роздивлявся їх. Бог його знає, що воно за люди й чого від них чекати!

Привітавшись, хлопці попросилися на нічліг. Коваль ще раз уважно оглянув усіх трьох і запитав:

— А хто ви такі й куди прямуєте в таку пізню годину?

— Ми веземо цього хлопчину з Черкас до його дядька, у Львів. Мамка його померла, упокой, Господи, її душу, а з рідні зостався лише дядько. Ось і веземо сироту до єдиного родича, який не залишить бідолаху напризволяще, — без запинки відповів Тимофій те, що вони завжди говорили, коли їх запитували про мету подорожі. Він не багато і збрехав — адже мати Орисі дійсно померла, а за батька зазвичай ніхто й не питав.

— Пощастило хлопчині, — гмикнув коваль. — Такими, як він, мало хто опікується: такий родич — однаково, що дірява торба.

— То що, пустиш на ніч? Адже ми не задарма просимося? — нетерпляче перепитав Марко. — заразом і підкови нашим коням перевіриш.

— Гаразд, тільки в хату не пущу — ідіть до хліва. Їжу вам туди моя дружина принесе. Веди сюди своїх коней. Подивлюся, що там у вас із підковами.

Тимофій зліз і зняв із коня Орисю. Повернувшись, він зустрівся поглядом із дружиною коваля, яка стояла на порозі свого будинку та уважно їх роздивлялась. Це була повна, гарно вдягнена для селянки жінка з добрими виразними очима, які тільки й прикрашали її позбавлене вроди обличчя. Вона з легкої усмішкою дивилася на гостей і, мабуть, чула всю їхню розмову з чоловіком.

— Та що ти, Іванку, кажеш таке — у дім не пустимо! Хіба ці люди — свині, щоб у хліві вечеряти. Нагодуємо їх у будинку, а ночувати, добре, нехай ідуть на сінник. Тільки от хлопчика цього я в будинку залишу. Дуже він немічний на сіні спати, а нічка нині холодна.

Очевидно, ковалиха мала незламний авторитет у свого чоловіка, оскільки він і слова супротив не сказав. Жінка всміхнулася і, звертаючись до Орисі, сказала:

— Ходімо зі мною, хлопчику, я тебе гарячим молоком напою. Вечеря ще готується, а молочко тобі не зашкодить.

Тимофій напружився, Орися кинула на нього виразний погляд і мовчки пішла за господинею, а Марко, наче ненароком, поклав руку на рукоять своєї шаблі.

— Обійдеться! — квапливо промовив Тимофій. — Не маленький уже!

— Це ти, козаче, не маленький і обійдешся, а хлопчині твоєму не завадить крапелька теплого молока. Він у тебе он який маленький і зовсім змерз. Ходімо, хлопчику, ходімо, милий, — і повна всміхнена ковалиха поклала Орисі руку на плече та повела до хати.

У хаті було небагато, але дуже чисто. Підлога ретельно підметена, лави акуратно застелені постілками, у печі весело тріщав вогонь і булькала каша в горщику, поширюючи такий чарівний аромат, що в Орисі навіть живіт від голоду підвело. Дівчина озирнулася на святий кут, підійшла і, перехрестившись, уклонилася іконам.

— Сідай, хлопче, за стіл, — господиня з усмішкою спостерігала за дівчиною. — Як звуть тебе?

— Андрій, — назвавшись заздалегідь обговореним ім’ям, відповіла Орися.

Дівчина сіла, проте шапки не зняла. Від утоми вона навіть не згадала, що шапку чоловікам, коли входять у будинок, треба знімати, а перед іконами й поготів. У корчмах на це ніхто не звертав уваги й узагалі шапок не знімали, та й ікон там не вішали.

— А мене Анастасією звуть. Можеш звати мене тіткою Настею. А що ж ти шапку не знімаєш? — хитро запитала Анастасія.

Орися підняла переляканий погляд на жінку.

— А в мене болячка на голові, мені соромно знімати. Он навіть перед святою іконою посоромився, — швидко знайшлася дівчина.

— Знаю я твою болячку! — розсміялася Настя. — Така є в кожної гожої дівки на голові. А зветься вона косою!

Орися геть злякалася, але опанувала себе й почала лепетати про те, що, мовляв, господиня помиляється, що в неї і справді чи то лишай, чи то ще якась напасть на голові скочила. Але жінка поклала їй огрубілу руку на плече та запевнила:

— Та не бійся, дівчино! Не видам я вас! Адже той козак, із ким ти на коні їхала, — твій наречений, і ви з дому втекли?

Орися зрозуміла, що безглуздо таїтися перед жінкою, оскільки та, невідомо як, про все здогадалася.

— Так, — відповіла дівчина, засоромившись.

— Справді гарний! Такий гарний, що за ним не те, що з дому, на край світу можна бігти! Ладна пара з вас вийде! Ти посидь, погрійся. Шапку, гаразд, можеш не знімати. А чоловік мій тебе ні про що не спитає, тож не турбуйся, — говорила Настя, наливаючи Орисі кухоль гарячого молока. — На ось випий, тобі на користь піде. А я сходжу до льоху.

Тимофій тривожно походжав подвір’ям. Поведінка господині не давала йому спокою. Він страшенно боявся, що хтось може провідати його таємницю. Поки їм щастило — ніхто не здогадався, що Орися дівчина. Зазвичай люди на неї мало звертали уваги. Усі думали, що вона — хлопчик маленького зросту, що один із козаків узяв його до себе в служіння. А ця поселянка, вочевидь, здогадується, що це зовсім не хлопець. Тимофій не був жорстоким, але в цьому разі все ж переступив би через свою совість і не пощадив чуже життя, лишень би зберегти свою таємницю. І ось тепер, збурений суперечливими почуттями, він топтався у дворі, коли ковалиха вийшла з хати й попрямувала до льоху. Тимофій метнув погляд на коваля — той був зайнятий підковами, тоді він кинувся за жінкою.

— І чого це ти так до мого хлопця пристала, тітонько? — запитав він. — Невже своїх дітей у тебе немає, щоб із чужими няньчитися?

— А чого це ти так хвилюєшся за цього хлопчика, козаче? — жінка завзято всміхнулася. — Чи ти гадаєш, що я видам тебе з твоєю любкою? Не турбуйся, не видам я вас. Але якщо ти вкрав дівчину, то дбай про неї в дорозі як слід, а не вкладай спати в холодному хліві.

Тимофій насупився, та потім опанував себе.

— Та яка дівка? Не кажи дурниць, тітко!

— Так-таки вже й дурниці? Гадаєш, що я хлопця від дівки відрізнити не можу? — знову розсміялася добра жінка. — Мабуть, твою кралечку за чорта старого просватали, що ти вкрав її?

Тимофій зрозумів, що безглуздо таїтися — так тільки зайвого клопоту наживеш. Та й зрештою, не побіжить же ця селянка до Києва чи ще куди доповідати? Вона ж не знає, хто вони є насправді, звідки й куди їдуть.

— Гірше! За ляха, — сухо відповів Тимофій.

Ковалиха нахмурилася і скрушно похитала головою.

— Бідолаха. Правильно ти зробив, козаче, що викрав її! Та не бійся! Я вас не видам. Краще вже нехай із тобою без вінця, ніж із клятим ляхом під вінцем.

— То вже ні, тітонько! Ти про мене зле не думай. Хіба я бусурман який, щоб із нею без вінчання жити як із дружиною? Ми й утекли тільки для того, аби одружитися, — пробурчав збентежений Тимофій.

— Навіть так! — з розумінням усміхнулася ковалиха. — Дай вам Боже щастя й діток здорових!

Тимофій не міг не осміхнутися у відповідь на таке щире побажання його майбутнього щастя.

— Дивна вона баба — не інакше відьма! — трохи згодом шепнув він Маркові. — Он як чоловіком своїм вертить! І зразу здогадалася, що Орися — дівчина і що ми втекли з нею.

— Поїдемо звідси! Мало, що в них на думці.

— Уже пізно, куди нам їхати проти ночі? Та й вона однаково вже все знає. Заночуємо тут, а далі, що буде.

І молоді люди залишилися ночувати.

Коваль дійсно не поставив зайвих запитань — якщо дружина так вирішила, то нічого й хвилюватися, бо вона краще знає! Нагодувавши гостей і чоловіка вечерею, Настя відправила їх ночувати у хліві. І знову чоловік не заперечив їй ані словом і покірно покинув власну хату. Залишившись із господинею, Орися, яка ніяковіла від того, що жінка знає про них із Тимофієм правду, запитала:

— Тітко Насте, а чи не сердитиметься твій чоловік, що ти його так безцеремонно з дому виставила?

— Ні, — похитала головою Анастасія.

— Недобре якось вийшло, господарю незручностей завдали, — зніяковіло сказала Орися.

— Та не убуде з нього!

— Тітко Насте, а як ти здогадалася, що я дівчина?

— Та твій любкó так ніжно тебе з коня знімав, а очі його так сяяли, що відразу все зрозуміло стало, — усміхнулася ковалиха. — Адже так лише з коханими поводяться. Та й потім, ти ж шапку не зняла, коли до хати увійшла. А як же так вийшло, що ти зважилася з молодим хлопцем із дому втекти? Не страшно тобі? Невже твої батьки навідріз відмовилися тебе за такого пригожого козака заміж видати?

— Ні, не страшно мені було тікати, — похитала головою Орися. — Страшніше залишитися вдома. Батько прагнув видати мене заміж за багатого католика, а мого Тимофія й бачити не хотів. Адже він православний.

— Ти, видно, знатного роду й унію прийняла або католичка, якщо тебе за католика просватали? — запитала Настя, нахмурившись.

Орися трохи подумала, а потім, зваживши все, заговорила:

— Ні, я православна. Батько наполягав, щоб унію прийняла, але я не можу відступитися від віри моїх предків. Мій батько — звичайний міщанин, а ось Тимофій — шляхтич. Але, незважаючи на це, батько однаково його зненавидів, тому й не залишилося в нас із ним іншого вибору.

— А якщо вас упіймають? — запитала ковалиха.

— Ох, дасть Бог, не спіймають. Мій батько навіть не знав, що я кохаю Тимофія, тож є надія, що він не подумає на мого нареченого.

— Але ж для твого батька твоє безслідне зникнення стало страшенним горем, — трохи вкрадливо сказала жінка.

Орися зітхнула. У дорозі вона часто замислювалася про те, як страждає її батько, тому що не знає, де вона й що з нею трапилось. А ще дівчина усвідомлювала, що в очах людей вона і її милий учинили ганебно. Проте кохання до Тимофія пересилювало і совість, і сором, і всі інші почуття.

— Ми все розповімо моєму батькові тоді, коли повінчаємося, — сказала Орися. — Тоді він уже нічого не зможе вдіяти і змириться з цим.

— Дивно вчиняє доля, — задумливо промовила Настя. — Батьків потрібно слухатися, але у твоєму випадку краще не послухатися, ніж душу свою губити та ще й життя своє з нелюбом прожити! А я ось теж знатного роду, — несподівано сказала жінка.

Орися з подивом подивилася на Анастасію — як жінка благородного походження могла вийти заміж за простого коваля й жити як звичайна селянка? Анастасія зрозуміла її здивований погляд по-своєму та гірко посміхнулася.

— Ти, мабуть, засуджуєш мене, що я з простим ковалем живу?

— Бог із тобою, тітонько! Та як я можу? Мені це й на думку не спало! Просто дивно таке чути. Ти теж утекла зі своїм чоловіком, коли ви молоді були?

— Ні, не втекли. Хоча знай я, що все так складеться, — відразу б з Іванком із дому пішла. Батько мій був дрібним шляхтичем, православним, — зітхнувши, почала Настя свою розповідь. — На маєток його не раз сусіди, католики, зазіхали, усе відібрати намагалися. Навіть до мене сваталися, але батько нізащо не хотів видавати мене за католика. А потім він раптово помер, Царство йому Небесне. Усе своє майно залишив мені, і це стало моїм вироком. Як поховала я його, то й не було мені життя відтоді: усі почали лізти з опікунством, а то й у чоловіки нахабно набиватися. Особливо старався в цьому мій сусід, чиї землі були поруч із моїми — йому якраз зручно було на мені одружитися. Він мені спокою не давав, поки я не вигнала його. Ось тоді він так розлютився на мене, що вирішив помститися. Приїхав якось уночі, розграбував мій будинок, а мене його челядь... — Анастасія замовкла й відвернулась, а Орися жахнулася: до неї дійшло, що сталося з нещасною жінкою під час нападу на її будинок. — Відтоді я не можу мати дітей, — завершила жінка.

— Але як так можна? Ти ж знатного роду! Як можна так чинити з рівним собі? А хіба ти не скаржилася? Хіба не було кому тебе захистити?

— А хто захищатиме або допомагатиме православній без зв’язків, без рідні? Ніхто. Наді мною тільки посміялися б у суді. Та й після всього цього я ледь вижила. Мене побили до півсмерті й кинули помирати. Іванко врятував — підібрав, лікував, доглядав, і, коли я оговталася після побоїв, ми пішли з тих місць назавжди. Він був не хлопом, а вільною людиною і служив у мого батька ковалем. Раніше я ніколи на нього й уваги не звертала: яке мені, панночці, діло до якогось коваля?! А от він закохався, але не смів і очей на мене підняти. Уже багато років ми живемо разом, і для нього я однаково залишилася панночкою, хоча він і чоловіком мені став. Хай би що я наказала — усе покірно виконує.

На красивому обличчі Орисі відобразилися і жалість до несправедливо скривдженої жінки, і обурення на її кривдників, а на очі навернулися сльози.

— Не жалій мене, дівчинко. У кожного своя доля. Та й щасливо я живу зі своїм Іванком — кращого чоловіка, ніж він, і бажати не варто. Прикро тільки, що діток у нас немає. Гаразд, пізно вже, лізь на піч спати. Утомилася ти весь день сидіти в сідлі, тобі виспатися треба. А то твій милий говорив, що завтра вам потрібно раніше виїхати.

Орися піднялася на піч і, лежачи в теплі, усе ніяк не могла заспокоїтися. Їй дуже було шкода добру жінку, з якою так жорстоко обійшлася доля.

Сирим ранком троє мандрівників, забезпечені їжею доброю дружиною коваля, вирушили в дорогу — до Волховиць було вже недалеко.