До зустрічі з тобою

11

Є місця, де на зміну пір року вказують перелітні птахи або припливи та відпливи. Тут, у нашому маленькому містечку, ця роль належала туристам. Спочатку в яскравих плащах із поїзда або з машин витікали несміливі людські струмочки, стискаючи в руках путівники й членські квитки Національного трасту, а коли повітря прогрівалося й сезон доходив розпалу, автобуси з шипінням заповнювали всі вулички, американці, японці та інші групи іноземних школярів усіювали весь периметр замку.

У зимові місяці мало що було відчинене. Багатші власники крамниць проводили ці довгі похмурі дні в заміських будинках за кордоном, а стійкіші відвідували різдвяні заходи, крамарюючи на святкових концертах у парку чи на ярмарку ремесел. Та коли температура піднімалася, паркованки біля замку наповнювались транспортними засобами, у місцевих пабах замовляли «Обід орача»[19], і за декілька сонячних тижнів місто знову перетворювалося з сонного базарного містечка на традиційне англійське туристичне місто.

Я піднімалась на пагорок, оминаючи перших у цьому сезоні туристів, які притискали до себе свої гаманці на пасах і гортали путівники, тримаючи напоготові фотоапарати, що от-от закарбують вид замку навесні. До декого я всміхнулася, інших сфотографувала. Дехто з тутешніх мешканців скаржився на туристичний сезон — через затори, переповнені громадські туалети, дивні замовлення в кав’ярні «Булочка з маслом» («У вас немає суші? А ролли є?»). Але не я. Мені подобалось дихати іншим повітрям і спостерігати за життям, віддаленим від мого власного. Мені подобалося чути акценти й вгадувати, звідки приїхали їхні власники, вивчати одяг людей, які ніколи не бачили каталогу «Некст» і не купували пачку трусів у «Маркс-енд-Спенсер».

— Маєш бадьорий вигляд, — сказав Вілл, коли я кинула сумку в передпокої. І слова ті прозвучали немов образа.

— Бо це відбудеться сьогодні.

— Що сьогодні?

— Наша прогулянка. Ми беремо Натана та їдемо дивитися кінні перегони.

Вілл і Натан перезирнулись. А я мало не розсміялась. Бо ж була така рада, завваживши, як погідно надворі! Тільки-но побачила сонце, вже знала — усе буде добре.

— Перегони?

— Еге. Перегони без перепон. — Я вийняла з кишені блокнот. — Лонґфілд. Якщо поїдемо зараз, то встигнемо туди якраз на третій забіг. І я зробила п’ятифунтову ставку на «перемогу або призове місце» Звабливого, тож нам краще поквапитися.

— Перегони.

— Так. Натан ніколи на них не був.

На честь цієї події на мені були моя блакитна стьобана міні-сукня, на шиї — шалик із малюнком кінських вудил по краях і пара шкіряних чобіт для верхової їзди.

Вілл уважно вивчав мене, а потім розвернув свій візок і відхилився, щоб краще бачити свого доглядача.

— Ти ж давно цього хотів, правда, Натане?

Я подивилася на Натана.

— Та-а-ак, — промовив він і сліпуче всміхнувся. — Так, справді. Їдьмо до коників.

Звичайно ж, я попередила його. Подзвонила йому в п’ятницю та запитала, коли зможу позичити його на день. Трейнори погодилися платити йому понаднормово (Віллова сестра поїхала до Австралії, і, я думаю, вони хотіли бути впевнені, що хтось «розумний» буде супроводжувати мене), але я не була певна, що ми зробимо це до неділі. Це здавалося ідеальним початком — гарний день, менш як півгодини їзди.

— А що, як я скажу, що не хочу їхати?

— Тоді ти будеш винен мені сорок фунтів, — сказала я.

— Сорок фунтів? Як ти це порахувала?

— Мій виграш. П’ять фунтів у ставці на «перемогу або призове місце» вісім до одного. — Я знизала плечима. — Звабливий — це безпрограшний варіант.

Мені здавалося, що я вивела його з рівноваги.

Натан ляснув долонями по колінах.

— Звучить переконливо. Ще й день погожий, — сказав він. — Спакувати обід?

— Ні, — відповіла я. — Там є гарний ресторан. Коли мій кінь прийде перший, з мене обід.

— А ти часто ходиш на перегони? — спитав Вілл.

І перш ніж він зміг сказати щось іще, ми загорнули його в куртку, і я вибігла надвір, щоб розвернути машину.

Я все спланувала. Однієї чудової сонячної днини ми приїжджаємо на іподром. Там на блискучих довгоногих рисаках повз нас проноситимуться жокеї в яскравому вбранні. Можливо, там буде духовий оркестр або й навіть два.

Трибуни повнитимуться радісними людьми, і ми знайдемо місце, звідки будемо розмахувати виграшними квитанціями. Віллів дух конкуренції завдасть йому чосу, і він не зможе опиратися бажанню все прорахувати й виграти більше, аніж Натан чи я. Я продумала все. А потім, коли нам набридне дивитись на коней, ми підемо в хороший ресторан на іподромі й смачно пообідаємо.

А варто було б послухати батька.

— Хочеш знати, що таке «тріумф надії над досвідом»[20]? — запитав він. — Це планування веселих вихідних для родини.

Усе почалося з паркування. Ми доїхали туди без пригод. Я вже мала якусь певність, що Вілл не перевернеться, якщо їхатиму швидше ніж п’ятнадцять миль на годину. Я перевірила маршрут у книгозбірні й майже всю дорогу весело щебетала, коментуючи красиве блакитне небо в сільській місцевості та відсутність заторів. На вході на іподром черги не було, а він сам, треба визнати, був трохи меншим, ніж я сподівалась, і паркованка була позначена.

Одначе ніхто не попередив мене — вона була на траві, ще й на траві, по якій часто їздили тієї вологої зими. Ми знайшли місце (це було не важко, адже паркованка була наполовину порожня), і майже відразу після того, як ми опустили пандус, Натан стривожився.

— Тут занадто м’яко, — сказав він. — Вілл загрузне.

Я подивилась на трибуни.

— Якщо ми зможемо добратись до доріжки, все буде гаразд.

— Цей візок важить тонну, — сказав він. — А туди футів із сорок.

— Та ну. Ці візки мають бути розраховані на м’яку землю.

Я обережно опустила візок, і колеса одразу вгрузли на кілька дюймів.

Вілл нічого не сказав. Він зніяковів і мовчав більшу частину півгодинної їзди. Ми стояли поруч із ним і налаштовували візок. Знявся вітер, і щоки Вілла порожевіли.

— Ходімо, — мовила я. — Ми зробимо це самі.

Я була переконана, що ми зможемо дістатися туди без сторонньої допомоги.

Ми нахилили Вілла назад. Я взяла одну ручку, а Натан взяв другу, й ми протягнули візок до доріжки. Ми рухалися повагом, не останньою чергою тому, що я постійно зупинялася, бо в мене боліли руки й мої новесенькі чоботи вкрилися товстим шаром бруду. Коли ми нарешті дісталися до алеї, Віллове покривало трохи зсунулось і якимось чином попало між колеса; один край подерся й забруднився.

— Не хвилюйся, — сухо проказав Вілл. — Це всього-на-всього кашемір.

Я не звернула на нього уваги.

— Добре. Ми зробили це. Тепер попереду найцікавіше.

О, так. Найцікавіше попереду. Хто додумався поставити на іподромі турнікети? Натовп людей їм певно не загрожував. Таке враження, неначе море шанувальників могло скандувати ймення скакового коня, погрожуючи заворушеннями, якщо Любий Чарлі не виграє в третьому заїзді, й загнати працівниць стайні в загін. Ми з Натаном подивилися на турнікет, відтак на візок, а потім одне на одного.

Натан підійшов до каси й пояснив касирці нашу ситуацію. Вона нахилила голову, щоб подивитись на Вілла, й вказала нам на дальній кінець трибуни.

— Вхід для інвалідів он там, — сказала вона.

Вона проказала «інваліди» так, немов брала участь у конкурсі дикторів. До місця було добрячих двісті ярдів. До того часу блакитне небо раптово посіріло й знявся несподіваний шквал. Ясна річ, парасольки я не мала. Я без угаву весело коментувала, як це смішно і як безглуздо, що в мене в самої стали в’янути вуха.

— Кларк, — сказав Вілл нарешті. — Охолонь, добре? Ти мене втомлюєш.

Ми купили квитки на трибуни й відчули слабке полегшення, коли нарешті туди дістались. Я викотила Вілла в криту зону якраз біля основної стійки. Доки Натан наливав Віллові щось попити, я могла роздивитися інших любителів верхогонів.

Унизу трибуни було досить приємно, незважаючи на краплі дощу. Над нами, на заскленому балконі, чоловіки в костюмах передавали жінкам в ошатному вбранні келихи шампанського. Там здавалося тепло й затишно, і я припускала, що це VIP-зона, на яку в прейскуранті в касі була захмарна ціна. Ті люди мали маленькі значки, вишиті червоною ниткою, що засвідчували про особливий статус. На секунду я задумалась, чи не перефарбувати нам наші блакитні значки, але вирішила, що як ми тут єдині з інвалідним візком, то це впадатиме в очі.

Поруч із нами, стискаючи пластикові горнятка кави та пласкі пляшки, стояли чоловіки в костюмах і жінки в елегантних твідових пальтах. Вони мали трохи буденніший вигляд, і значки в них теж були блакитні. Я подумала, що це, очевидячки, тренери, стайничі та інші люди, які мають стосунок до коней. Біля трибуни, поряд з маленькими білими дошками, стояли букмекери й так дивно розмахували руками, що я нічого не розуміла. Вони черкали нові комбінації цифр і витирали їх, знов писали та знову рукавами витирали. А далі, немов пародія на класовий поділ, навколо парадного кола стояла група чоловіків у смугастих сорочках поло, які стискали бляшанки з пивом, — здавалося, це якийсь пікнік. Їхні голені голови виказували в них військових. Періодично вони починали співати чи галасувати або й передиратися та хапати один одного за шию. Коли я проходила повз, ішла в туалет, вони стали свистіти мені вслід через мою коротку спідницю (я виявилася єдиною людиною на трибунах у спідниці), і я за спиною показала їм середнього пальця. Та коли семеро чи восьмеро коней почали обганяти один одного, військові втратили цікавість до мене, полізли на трибуни й стали готуватися до наступних перегонів.

А тоді невеликий натовп навколо нас заревів так, що я аж підскочила, — це коні вибігли зі стартових воріт. Я стояла, завмерши, й дивилася їм навздогін. Неймовірна кінська сила, відчайдушні зусилля яскравих чоловіків у сідлах, кожен з яких прагнув перемоги, кидали мене в захват. Коли переможець перетнув фінішну лінію, годі було стриматись і не заверещати.

Ми дивилися Кубок Систервуда, а потім Перегони новачків, і Натан виграв шість фунтів, зробивши невелику ставку. Вілл відмовився ставити. Він мовчки дивився кожен забіг, втиснувши голову у високий комір своєї куртки. Я подумала, що, мабуть, він нікуди не виходив надовго й на перший раз уже досить з нього, проте вирішила, що просто не буду визнавати цього.

— Думаю, це твій забіг, Кубок Гемпворта, — сказав Натан, поглядаючи на екран. На кого, ти кажеш, поставила? На Звабливого? — Він усміхнувся. — Я й гадки не мав, наскільки це більше задоволення ставити, коли ти бачиш коней.

— Знаєш, я не казала тобі цього, але я ніколи раніше не була на верхогонах, — сказала я Натанові.

— Ти знущаєшся з мене.

— Я зроду навіть не їздила на коні. Моя мама боїться їх. Вона навіть до стайні ніколи мене не водила.

— Моя сестра має двох, біля Крайстчерча. Вона поводиться з ними, як з немовлятами. Усі гроші йдуть на них. — Він знизав плечима. — І вона навіть не з’їсть їх, коли час їхній настане.

Вілл звернувся до нас:

— То скільки заїздів буде потрібно для того, щоб переконатися, що давнішні амбіції задоволено?

— Не будь таким сердитим. Кажуть, треба все один раз спробувати, — відповіла я.

— Думаю, кінні перегони якраз підходять до категорії «все, окрім інцесту й костюмованих танців».

— Ти ж завжди кажеш мені розширювати свій круговид. Тобі ж це подобається, — сказала я. — І не прикидайся.

І тоді вони зірвалися з місця. У Звабливого було лискуче фіолетове сідло з жовтим ромбом. Витягнувши вперед голову, він стрімко нісся вздовж білого парапету.

— Давай! — несподівано для самого себе закричав Натан.

Стиснувши кулаки, він пильно стежив за конем, що мчав на великій швидкості по дальній стороні треку.

— Давай, Звабливий! — закричала я. — Від тебе залежить наш обід! — Я спостерігала за ним. Він марно силкувався обійти суперників, його ніздрі розширилися, вуха притиснулись до голови. Моє серце вискакувало з грудей. На останньому фарлонгу мій запал почав згасати. — Гаразд, кава, — сказала я. — Хай буде кава?

Навколо мене на трибунах лунали крики. За два місця від нас стрибала дівчина, вона аж захрипла. Я усвідомила, що стою навшпиньки. І тоді я подивилася вниз і побачила, що очі Вілла були заплющені, а між бровами залягла зморшка. Я одірвалась від треку й опустилася навколішки.

— Вілле, все гаразд? — запитала я, наближаючись до нього. — Тобі щось потрібно? — Мені довелося кричати, щоб перекрити галас.

— Віскі, — сказав він. — Багато.

Я витріщилась на нього, і він звів очі. Він здавався надто знудженим.

— Ходім пообідаємо, — промовила я до Натана.

Звабливий, той чотириногий самозванець, перетнув фінішну лінію шостим. Прозвучало ще одне привітання, й диктор оголосив:

— Пані та панове, переконливу перемогу здобула Любов до Леді — вона на першому місці, далі йде Зимове Сонце, а Барні Раббл, відстаючи на два корпуси, на третьому місці.

Я штовхнула Віллів візок через натовп байдужих людей, навмисно наїжджаючи на п’яти, коли вони не зреагували на моє друге прохання.

У ліфті Вілл промовив до мене:

— Отже, Кларк, ти винна мені сорок фунтів?

Ресторан був відремонтований, і їжа була «під егідою» телевізійного шеф-кухаря, чиє обличчя дивилося на нас із плакатів навколо іподрому. Я заздалегоди переглянула меню.

— Фірмовою стравою є качка в апельсиновому соусі, — звернулась я до двох чоловіків. — Це, мабуть, ретро в стилі сімдесятих.

— Як і твій прикид, — сказав Вілл.

Подалі від холоду й від натовпу Вілл, здавалося, трішки повеселішав. Замість того щоб поринати у свій світ самотності, він почав роззиратися довкола. Мій шлунок, у передчутті чудового гарячого обіду, забурчав. Віллова мама дала нам по вісімдесят фунтів «на витрати». Я вирішила заплатити за свою їжу сама й показати чек, тому не боялась і збиралася замовити собі все, чого душа бажала, — смажену ретрокачку чи щось таке.

— Ти любиш їсти в ресторані, Натане? — запитала я.

— Я більше полюбляю пити пиво й брати їжу з собою, — відповів Натан. — Хоча сьогодні залюбки піду.

— Вілле, а коли ти востаннє виходив на обід?

Вілл і Натан перезирнулися.

— Я такого не пам’ятаю, — сказав Натан.

— Дивно, але я не надто люблю, коли мене годують із ложечки при сторонніх.

— Тоді ми сядемо за столик, де ти дивитимешся у протилежний від зали бік, — сказала я. Я це передбачила. — І якщо там будуть якісь знаменитості, то ти їх не побачиш.

— Бо на невеликому іподромі в березні місить болото силеча знаменитостей.

— Ти нічого мені не зіпсуєш, Вілле Трейнор, — попередила його я, коли двері ліфта розсунулися. — Востаннє я їла поза домом на дні народження чотирирічних дітей на боулінгу в Гейлсбері, і там усе було в клярі. Навіть діти.

Ми котили візок коридором по килимовому покриттю. Ресторан містився вдовж однієї з його сторін, за скляною стіною, і я бачила, що там було багато вільних столиків. У мене забурчало в животі.

— На добридень! — привіталась я, підійшовши до стійки реєстрації. — Я хотіла би столик на трьох, будь ласка. — Будь ласка, не дивись на Вілла, — поглядом благала я жінку. — Не змушуй його почуватися ніяково. Важливо, щоб йому тут сподобалося.

— Значок, будь ласка, — сказала вона.

— Вибачте, що?

— Значок VIP-зони.

Я здивовано поглянула на неї.

— Цей ресторан тільки для власників VIP-значка.

Я оглянулася на Вілла й Натана. Вони не могли мене чути, просто чекали, Натан допомагав Віллові зняти пальто.

— Е-е-е… Я не знала, що ми не можемо поїсти де завгодно. У нас є блакитні значки.

Вона всміхнулася.

— Вибачте, — сказала. — Тільки власники VIP-значків. Це зазначено у всіх наших рекламних матеріалах.

Я глибоко вдихнула.

— Гаразд. Чи є тут які-небудь інші ресторани?

— У «Зважувальній», нашій звичайній їдальні, гадаю, йде ремонт, але тут є кіоски вздовж трибун, де ви можете купити щось поїсти. — Вона завважила зніяковілість на моєму обличчі й додала: — «Кіт у мішку» — досить непогане місце. Смажена свинина в булці. Яблучний соус.

— Кіоск?

— Так.

Я нахилилась до неї.

— Будь ласка, — попрохала я. — Ми приїхали здалеку, і мій друг не добре мається на холоді. Чи можна якось дістати столика тут? Нам потрібно відвезти його в тепло. Дуже важливо, щоб у нього був гарний день.

Вона покривилася.

— Мені дуже шкода, — сказала жінка. — Я не можу ігнорувати правила. Проте внизу є зона для відпочинку інвалідів, де можна зачинити двері. Трек, певна річ, ізвідти не видно, але там досить затишно. Є обігрівачі й таке інше. Ви могли б там поїсти.

Я вирячилась на неї. Відчувала, як угору від моїх гомілок повзе напруга. Я думала, що скам’янію.

Я подивилась на її бейдж.

— Шерон, — мовила я. — Тут же ж багато вільних столиків. Природно, було б краще, щоб за ними хтось сидів, аніж щоб половина з них порожніла. Невже це через якісь дивні класові правила у вашій інструкції?

Її усмішка виблискувала під електричним світлом.

— Мадам, я пояснила вам ситуацію. Якщо ми послабимо правила для вас, нам доведеться робити це для всіх.

— Але в цьому немає сенсу, — сказала я. — Дощовий полудень понеділка. У вас є вільні столики. Ми хочемо купити поїсти. Доволі дорогу їжу, із серветками та всім іншим. Ми не хочемо їсти свинячі рулетики й сидіти в гардеробі без вікон, хоч би як затишно там було.

Відвідувачі почали повертатися в наш бік, їх зацікавила суперечка біля дверей. Я бачила, що Вілл тепер збентежений. Вони з Натаном зрозуміли, що щось пішлося не так.

— Тоді вам варто купити значок VIP-зони.

— Добре! — Я полізла в сумку й почала там нишпорити, шукаючи свого гаманця. — Скільки коштує значок VIP-зони? — Звідти вилетіли серветки, старі автобусні квитки й Томасова машинка. Мені було байдуже. Я збиралася шикарно пообідати в ресторані. — Ось. Скільки? Ще десять? Двадцять? — Я тицьнула їй жменю купюр.

Вона подивилася на мою руку.

— Вибачте, мадам, тут ми не продаємо значки. Це ресторан. Вам доведеться повернутися до каси.

— Тієї, що по другий бік іподрому?

— Так.

Ми вирячились одна на одну.

Почувся голос Вілла.

— Луїзо, ходімо.

Я відчула, як мої очі раптово наповнюються слізьми.

— Ні, — промовила я, — це смішно. Ми стільки їхали! Побудьте тут, а я піду куплю нам усім значки VIP-зони. І тоді пообідаємо.

— Луїзо, я не голодний.

— Все буде добре, коли ми поїмо. Ми подивимося на коней. Все буде добре.

Натан ступив уперед і поклав руку мені на плече.

— Луїзо, я думаю, Вілл просто хоче повернутися додому.

Ми привернули до себе увагу всього ресторану. Погляди відвідувачів пробігали повз мене, зупинялися на Віллові й затьмарювалися слабкими виявами жалю або й навіть огиди. Я це відчувала. Я відчувала, що це був геть-чисто провал. Я подивилася на жінку, якій не забракло совісті принаймні зніяковіти, коли Вілл заговорив.

— Ну, дякую, — сказала я їй. — Дякуємо, що були такі скажено люб’язні.

— Кларк, — у голосі Вілла вчувалося попередження.

— Дуже рада, що ви так ідете назустріч клієнтам. Авжеж, я рекомендуватиму вас усім, кого я знаю.

— Луїзо!..

Я схопила сумку й засунула її під пахву.

— Ви забули свою машинку, — крикнула вона, коли я пролетіла крізь двері, які Натан відчинив для мене.

— Їй теж потрібен той клятий значок? — огризнулась я й пішла в ліфт.

Ми спустилися мовчки. Більшу частину короткого шляху я намагалась перестати труситися від люті.

Коли ми спустились, Натан пробурмотів:

— Мабуть, треба щось купити в кіоску. Минуло вже кілька годин, відтоді як ми їли. — Він подивився на Вілла, і я зрозуміла, кого він мав на увазі.

— Чудово, — весело погодилась я й перевела дух. — Я хочу чогось хрусткого. Може, по смаженій свинині?

Ми замовили три булочки зі свининою, піджаркою та яблучним соусом і, присівши під смугастим тентом, це все з’їли. Я сіла на невелику сміттєву урну й опинилась на одному рівні з Віллом. Я давала йому невеличкі шматочки м’яса, попередньо подрібнивши їх пальцями. Дві жінки за прилавком удавали, що не дивляться на нас. Я бачила, як кутиками очей вони спостерігають за Віллом, час від часу щось бурмочучи одна до одної, коли думали, що ми не дивимось. Я майже чула, як вони кажуть: «Бідолашний чоловік. Яке жахливе життя!» Я глянула на них — як вони могли так дивитися на нього? Не хотілось думати, як почувався Вілл.

Дощ ущух, але відкритий для всіх вітрів іподром раптово став безрадісним, на його коричнево-зеленій поверхні валялися викинуті квитанції, а видноколо стало пласким і порожнім. Відколи почало дощити, паркованка спорожніла, і вдалині ми могли тільки чути спотворений звук гучномовця, коли він оголошував новий забіг.

— Може, поїдемо додому? — запропонував Натан, витираючи рота. — Було добре, але ж ми не хочемо потрапити в затор?

— Чудово. — Я скрутила свою паперову серветку й жбурнула її у відро на сміття. Вілл викинув третину своєї булочки.

— Йому не сподобалось? — запитала жінка, коли Натан покотив Вілла по траві.

— Не знаю, може б, йому більше сподобалося без гарніру з роззяв, — проказала я й кинула лишки в сміттєве відро.

Однак дістатись до автомобіля та піднятися до пандуса виявилося не легко. За ті кілька годин, що ми провели на іподромі, машини приїжджали й від’їжджали, тому паркованка перетворилась на справжню багнюку. Навіть із Натановою вражаючою силою та моєю допомогою ми не подужали проїхати й півгазону до машини. Колеса візка буксували, скрипіли й не могли рушити з місця й на кілька дюймів. Наші з Натаном ноги ковзали в багні, на взуття налипав бруд.

— Нічого не вийде, — сказав Вілл.

Я не хотіла його слухати. Я не хотіла думати, що цей день так жахливо скінчиться.

— Думаю, нам потрібна допомога, — промовив Натан. — Я не можу навіть викотити візок на стежку — він застряг.

Вілл голосно зітхнув. Я його ще ніколи таким не бачила.

— Вілле, я міг би перенести тебе на переднє сидіння, якщо його трохи відхилити назад. А тоді ми з Луїзою зможемо забрати візок.

Вілл крізь зуби пробурмотів:

— Ви б іще пожежників викликали.

— Вибач, друже, — сказав Натан, — але ми з Лу самі не впораємось. Лу, ти гарніша за мене — йди-но приведи ще кілька пар рук.

Вілл заплющив очі, сціпив зуби, а я побігла до трибун.

Важко повірити, що так багато людей могло відмовитися допомогти, коли мова зайшла про інвалідний візок, що застряг у багні, особливо коли крик про допомогу лунав із вуст дівчини в міні-спідниці, яка мило всміхалася. Я, звичайно, не дуже розуміюся з незнайомими людьми, але відчай зробив мене безстрашною. Я ходила від групи до групи любителів верхогонів з проханням просто приділити мені кілька хвилин і допомогти. Вони дивилися на мене й на мій одяг так, наче я заманюю їх у якусь пастку.

— Це для чоловіка в інвалідному візку, — прохала я. — Він застряг.

«Ми чекаємо наступного етапу», — казали вони. Або «пробачте». Або «я мушу бути тут до о пів на третю — ми зробили ставку на цього коня».

Я навіть думала попрохати жокея або й двох. Та коли підійшла до загону, то побачила, що вони ще менші за мене.

Коли я дійшла до парадного кола, то шаленіла від люті. Підозрюю, що я навіть шкірилася до людей, а не всміхалася. І як-то вже зраділа, коли побачила парубків у смугастих сорочках поло. На їхніх спинах було написано «Остання межа Маркі», й вони судомно стискали бляшанки з-під пива «Пілснер» і «Теннетс екстра». З акценту я зміркувала, що вони десь із північного сходу, і з вигляду їхнього було знати, що останню добу парубота не просихала. Вони зраділи, коли я підійшла, і я боролася зі спокусою знов показати їм пальця.

— Сонечко, ану всміхнися. У Маркі останні парубоцькі вихідні, — незрозуміло пробурмотів один із них, кладучи руку мені на плече.

— Сьогодні понеділок, — я забрала руку.

— Жартуєш… Уже понеділок?

Він похитнувся.

— Ану, поцілуй його.

— Насправді, — почала я, — я хочу попрохати вас про допомогу.

— Усе, що завгодно, кицю. — Він хтиво підморгнув.

Його товариші хиталися навколо нього, мов водорості.

— Та ні, справді. Мені потрібно, щоб ви допомогли моєму другові. Біля автостоянки.

— Шкода, але я не певен, що здужаю допомогти йому, кицю.

— Гей, ви. Маркі, почався наступний забіг. Ти робив ставку? Я, здається, робив.

Вони повернули назад до треку, втрачаючи до мене цікавість. Я оглянулася на паркованку й уздріла згорблену постать Вілла й поруч Натана, який силкувався витягнути його візок. Я в’явила, як повертаюсь додому й розповідаю Вілловим батькам, що ми кинули супердорогий візок на паркованці.

І тут я побачила татуювання.

— Він солдат, — вигукнула я. — Колишній солдат.

Один за одним вони повернулися.

— Його було поранено. В Іраку. Ми просто хотіли добре провести час. Але ніхто не хоче нам допомогти. — Я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Ветеран? Ти серйозно? Де він?

— На паркованці. Я просила багато кого, але ніхто не хоче допомогти.

Здавалося, їм знадобилася хвилина чи дві, щоб перетравити те, що я сказала. Але потім вони ошелешено подивились один на одного.

— Нумо, хлопці. Так не може бути.

Парубки, похитуючись, пішли за мною. Я чула, як вони перемовляються проміж себе, бурмочучи: «Кляті цивільні… вони не в’являють, як це…»

Коли ми прийшли, Натан стояв за Віллом. Голова Вілла ще глибше втиснулася в комір його куртки, було холодно, й Натан прикрив Віллові плечі ще однією ковдрою.

— Ці дуже приємні джентльмени запропонували нам допомогу, — сказала я.

Натан дививсь на бляшанки з пивом — я мала визнати, вони були не дуже схожі на лицарські обладунки.

— Куди його доставити? — спитав один з них.

Решта стояла навколо Вілла, привітно киваючи. Один запропонував йому пива, очевидячки, не розуміючи, що той не може його взяти.

Натан жестом вказав на авто.

— Та ж назад у машину. Але для цього треба доправити його до трибун, а потім машину розвернути.

— Не треба цього робити, — сказав один, ляскаючи Натана по спині. — Ми можемо доправити його до вашого автомобіля, еге, хлопці?

Усі дружно погодилися. Вони поставали навколо візка.

Я вагалася.

— Не знаю… його нести досить далеко, — наважилась я заперечити. — І візок дуже важкий.

Вони були п’яні, як ніч. Дехто з них заледве тримав свою бляшанку. Котрийсь тицьнув пиво мені в руку.

— Не хвилюйся, кицю. Для друга-солдата — все, що завгодно.

— Ми не покинемо тебе тут, приятелю. Своїх ми ніколи не покидаємо.

Я побачила Натанове обличчя й люто похитала головою. Вілл, здавалося, не міг узагалі нічого сказати. Він просто був похмурий, а коли чоловіки обступили візок і з криком підняли його вгору, Вілл стривожився.

— У якому полку, люба?

Я спробувала всміхнутися, перебираючи в пам’яті назви.

— Стрілецький… — відповіла я. — Одинадцятий стрілецький.

— Я не знаю такого, — упав у річ інший.

— Це новий полк, — промимрила я. — Цілком таємний. Розташований в Іраку.

Їхні кросівки ковзали в багнюці, й моє серце закалатало. Вони підняли Віллів візок на кілька дюймів над землею, наче портшез. Натан побіг по Віллову сумку, відчиняючи перед нами дверцята автівки.

— Хіба ці чоловіки навчалися в Каттерику?

— Так, — відповіла я, а потім змінила тему: — То хто з вас одружується?

Ми обмінялися номерами телефонів. Вони скинулися й запропонували нам майже сорок фунтів у фонд реабілітації Вілла та перестали наполягати тільки тоді, коли я сказала, що хай краще вип’ють за нас. Я повинна була поцілувати кожного з них, поки нарешті позбулася Маркі та його товаришів. І поки скінчила, в голові від випарів алкоголю паморочилось. Я махала їм, коли вони йшли до трибун, доки Натан не змусив мене сигналом клаксона сісти в машину.

— Вони допомогли, хіба ні? — раділа я, вмикаючи запалювання.

— Довготелесий впустив мені пиво на праву ногу, — упав у річ Вілл. — Смердить тепер.

— Не можу повірити, — промовив Натан, коли я нарешті повернула в бік головного входу. — Дивися — там ціла паркованка для інвалідів прямо біля трибун. І вона заасфальтована.

Решту дня Вілл мовчав. Він попрощався з Натаном, коли ми відвезли того додому, а потім замовк і мовчав усю дорогу до замку. Надворі похолоднішало й поменшало машин. Нарешті я припаркувалася надворі біля флігеля.

Я опустила Віллів візок, завезла його всередину й зробила йому теплого чаю. Далі перевдягнула та перевзула його, кинула заляпані пивом штани в пральну машину й розпалила камін, щоб Вілл зігрівся. Потім умикнула телевізор і затулила штори, щоб у кімнаті стало затишніше. Та тільки тоді, коли сиділа з Віллом у вітальні, попиваючи свій чай, я зрозуміла, що мовчав він не через утому й не тому, що він хотів подивитися телевізор, — він просто не розмовляв зі мною.

— Щось… щось сталося? — запитала я, коли він не відповів на моє третє зауваження щодо місцевих новин.

— Ти мені скажи, Кларк.

— Що?

— Ну, ти знаєш про мене все. Ти розкажи мені.

Я витріщилась на нього.

— Мені шкода, — нарешті сказала я. — Знаю, що сьогодні не вийшло так, як я планувала. Але це просто мало бути хорошим пікніком. Насправді я думала, що тобі сподобається.

Я не стала казати, що він був дуже сварливий, що уявлення не мав, крізь що я пройшла, щоби він спробував, щоби він добре провів час. Одначе він навіть не намагався добре його провести. Я не сказала йому, що, якби він дозволив мені купити того дурного значка, ми б могли добре пообідати й забути про все інше.

— Це моя думка.

— Що?

— Що ти нічим не відрізняєшся від інших.

— Що ти маєш на увазі?

— Якби ти, Кларк, спробувала запитати мене. Якби ти захотіла порадитись зі мною щодо цієї веселої прогулянки, я б розповів тобі. Я ненавиджу коней і верхогони. Завжди ненавидів. Але ти навіть не намагалась запитати мене. Ти сама вирішила, що я маю робити, — взяла й зробила це. Ти зробила так, як робили всі інші. Ти вирішила за мене.

Я проковтнула образу.

— Я не хотіла.

— Але ти це зробила.

Він розвернув свій візок подалі від мене, й за кілька хвилин мовчання я зрозуміла, що мене звільнено.