До зустрічі з тобою

8 Камілла

Я ніколи не думала, що допомагатиму вбивати свого сина.

Навіть читати такі слова доволі дивно, бо схоже на статтю в тижневику чи одному з тих жахливих журналів, які стирчать із сумок прибиральниць, із історіями про жінок, чиї дочки втекли з аферистами, і байками про неймовірне спалювання жиру та двоголових дітей.

Я була не з тих, із ким таке ставалося. Чи, можливо, я так лише вважала. Моє життя було до міри впорядковане — звичайне, але за сучасними стандартами. Я була зашлюблена майже тридцять сім років, виховала двох дітей, будувала далі кар’єру, допомагала в школі, у батьківському комітеті, й вийшла на роботу, коли діти вже не потребували моєї підтримки.

Я пропрацювала суддею майже одинадцять років і бачила всі відтінки людського життя крізь призму судового процесу, бачила всяких людей: безнадійних волоцюг, незібраних настільки, щоб навіть прийти до суду вчасно, рецидивістів, злих, бездушних чоловіків і виснажених тягарем боргів матерів. Дуже важко зберігати спокій та ставитись до цього з розумінням, коли щоразу бачиш ті самі обличчя й ті самі помилки. Іноді в моєму голосі можна було почути роздратованість. Мене гнітило те, що людство нерозумно відмовлялося принаймні спробувати поводитись відповідально.

А наше маленьке містечко, незважаючи на красу замку, численні архітектурні пам’ятки та мальовничі провулки, не було винятком. Майдани доби Регентства рясніли силечею підлітків, які цмулили сидр, а солом’яні дахи на будинках приглушували крики жінок і дітей, яких били чоловіки. Іноді я почувалась королем Канутом, коли робила даремні офіційні заяви й протистояла хаосові та нестримному спустошенню. З усім тим, я любила свою роботу. І виконувала її, бо вірила в порядок, у моральний кодекс. Я вірила, що є правильне та неправильне, хоч би яким старомодним це здавалося.

У найтяжчі періоди мого життя порятунком був сад. Коли діти виросли, це стало чимось схожим на одержимість. Я могла назвати латиною будь-яку рослину, що на неї мені показували. Смішно, та я навіть не вивчала латини в школі, бо ходила до невеличкої приватної школи для дівчат, де основну увагу приділяли кухарству та вишиванню, тобто речам, які допомогли б нам стати хорошими дружинами, — проте назви рослин просто лишались у мене в голові. Варто було тільки почути один раз, і я запам’ятовувала їх назавжди: hellebores niger, eremurus stenophyllus, athyrium niponicum. Я можу вільно їх повторювати, що мені ніяк не вдавалося в школі.

Кажуть, людина починає цінувати сад, коли досягає певного віку, і я гадаю, що в цьому є своя частка правди. Мабуть, це пов’язано з великою круговертю нашого життя. Існує щось надзвичайне в незмінному оптимізмі свіжого зела, що виростає після понурої зими, і я радію змінам щороку, тому, як природа сповна показує красу різних частин саду. У періоди, коли мій шлюб, здавалося, тріщав по швах, сад був прихистком і навіть радістю.

Відверто кажучи, були часи, коли сад ставав болем. Ніщо так не розчаровує, як створення нової клумби: вона не квітне, якийсь слизький паразит знищує за ніч цілий ряд чудових цибулькових. Проте навіть коли я скаржилась на час та затрачені на догляд за всім цим зусилля, на те, як боліли мої коліна після ранкового поління бур’янів, чи на мій манікюр, який ніколи не був ідеальним, я це любила. Я любила відчуття втіхи від перебування на свіжому повітрі, пахощі саду, відчуття ґрунту між пальцями, втіху від того, коли споглядаєш, як все живе, пломеніє, чарує своєю власною недовговічною красою.

Після нещасного випадку з Віллом я не доглядала сад цілий рік. Причина була не лише в часі, хоча нескінченні години, проведені в лікарні, роз’їзди машиною, зустрічі — о Боже, ці зустрічі! — забирали так багато часу. Минула піврічна відпустка з особистих причин, та й цього було не досить.

Бувало, що я сумнівалася, чи є в усьому цьому сенс: я платила садівникові, який приходив і пильнував у саду чистоти, а я тільки швидкоплинно поглядала на нього протягом майже цілого року.

Та коли я забрала Вілла додому, коли переробили й підготували флігель, я зрозуміла, що садові треба дати нове дихання. А синові — те, що можна було показати йому й сказати без слів — усе може змінюватися, виростати чи гинути, але життя триває далі; усі ми — частина величезного циклу, малюнку, зрозумілого одному Богові. Звісно, я не могла прямо сказати йому про це — ми з Віллом ніколи багато одне з одним не говорили, — але я хотіла показати це йому. Мовчки запевнити, якщо так можна сказати, що світ більший, а майбутнє яскравіше, ніж йому здається.

Стівен попихав коцюбою вогонь. Він вправно розворушив залишки напівобгорілих полін, випустивши гарячі вогники в комин, і поклав посередині нове поліно. По тому, як завжди, відійшов, із тихим задоволенням спостерігаючи, як полум’я охоплює деревину, й витер руки об свої вельветові штани. Я ввійшла до кімнати й простягнула йому склянку з питвом.

— Дякую. Джорджина спуститься?

— Мабуть, ні.

— Що вона робить?

— Дивиться нагорі телевізор. Сказала, що хоче побути сама. Я питала.

— Вона отямиться. Мабуть, це через зміну часових поясів.

— Твоя правда, Стівене. Зараз ми їй не дуже потрібні.

Ми стояли мовчечки й дивилися на вогонь. У кімнаті довкола було темно й тихо, тільки шибки на вікнах злегка дрижали від поривів вітру з дощем.

— Огидна ніч.

— Так.

Собака забрів у кімнату й, відсапуючись, умостився навпроти вогнища, захоплено дивлячись на нас обох ізнизу вгору.

— То що ти думаєш? — запитав він. — Про стрижку.

— Я не знаю. Хочеться вірити, що це добрий знак.

— Ця Луїза — дівчина з характером, правда?

Я помітила, як мій чоловік усміхнувся сам до себе. «Тільки не вона», — подумала я, але потім прогнала цю думку геть.

— Так, думаю, що так.

— Вона нам потрібна? Як гадаєш?

Перш ніж відповісти, я ковтнула. Джину на два пальці, зі скибочкою цитрини, й побільше тоніка.

— Хто його знає, — відповіла я. — Не відаю вже, що тепер правильно, а що — ні.

— Вона йому подобається. Я певен цього. Ми розмовляли якось увечері, дивлячись новини по телевізору, і Вілл двічі згадав про неї. Досі такого не було.

— Добре. Але не обнадіюй себе.

— По-твоєму, я себе обнадіюю?

Стівен відвернувся од вогню. Я бачила, як він вивчає мене, певно, помічаючи мої нові зморшки навколо очей, мої тривожно стулені протягом останніх кількох днів губи. Він глянув на маленького золотого хрестика, який тепер завжди був у мене на шиї. Мені не подобалось, коли він так дивився на мене. Я не могла позбутись відчуття, що він мене з кимось порівнює.

— Я просто реально дивлюсь на речі.

— Ти говориш так, ніби справді чекаєш, що це станеться.

— Я знаю свого сина.

— Нашого сина.

— Так, нашого сина. — Більше все-таки мого сина, — спіймала я себе на думці. — Ти ніколи не був по-справжньому близький із ним. На емоційному рівні. Ти був порожнечею, на яку він завжди намагався справити враження.

— Він змінить свою думку, — сказав Стівен. — Часу ще багато.

Ми стояли в кімнаті. Я добре ковтнула, у порівнянні з теплом від полум’я трунок був льодяним.

— Я весь час думаю… — промовила я, пильно вдивляючись у полум’я. — Я весь час думаю, що щось упускаю.

Мій чоловік досі спостерігав за мною. Я відчувала його погляд на собі, але не могла підвести очі. Можливо, він міг доторкнутися до мене тієї миті. Утім, гадаю, для цього ми, мабуть, занадто віддалилися одне від одного.

— Ти можеш зробити лише те, що здужаєш, серденько! — Він надпив зі склянки.

— Я це чудово розумію. Але цього не досить, чи не так?

Він наблизивсь до вогнища й без потреби став ворушити поліна. Я повернулась і тихенько вийшла з кімнати.

Він ніби чекав, що я так зроблю.

Коли Вілл уперше сказав мені, що надумав, то мусив повторити двічі, бо я була переконана, що з першого разу неправильно його зрозуміла. Коли я утямила, що саме він пропонував, я, зберігаючи спокій, сказала йому, що це абсурд, і вийшла з кімнати. Нечесна перевага — піти від чоловіка в інвалідному візку. Між флігелем і будинком дві сходинки, але Вілл не міг проїхати туди без допомоги Натана. Я зачинила двері флігеля й стояла в коридорі, а слова мого сина тихо дзвеніли в моїх вухах.

Не впевнена, але, здається, я простояла так із півгодини.

Він не відступав. За Віллом завжди мало бути останнє слово. Він повторював своє прохання щоразу, коли я приходила побачитися з ним, доти, доки я не почала мало не змушувати себе іти до нього щодня. «Я не хочу так жити, мамо. Не таке життя я хотів для себе. На одужання немає жодної надії, тому це досить правильно прохати допомогти мені гідно покінчити з усім цим». Я слухала його і в’являла, яким він був на ділових зустрічах, його кар’єру, що зробила його багатим та зарозумілим. Це був чоловік, який звик, щоб до нього прислухались. Він не міг змиритися з тим, що я певним чином могла диктувати йому майбутнє, що я знову «стала матір’ю».

Я погодилась через його спробу накласти на себе руки. Не те щоб моя віра забороняла самогубство — просто думка про те, що Вілл попаде в пекло через свою безрозсудність, була жахлива (я вірила, що Бог, милосердий Бог, побачить наші страждання й пробачить нам наші гріхи).

Річ у тім, що ніколи не зрозумієш, як це бути матір’ю, доки не станеш нею. Ти бачиш перед собою не дорослого чоловіка — гордого, неголеного, спітнілого, самовпевненого нащадка, — зі штрафами за паркування, неначищеними черевиками й складним особистим життям. Ти бачиш у ньому одному воднораз усіх людей, якими він колись був.

Я дивилась на Вілла й бачила немовля, яке тримала на своїх руках, засліплена наївною любов’ю, не ймучи віри, що народила нову людину. Я бачила дитятко, що, шукаючи мою руку, вчилося ходити, школяра, який витирав сльози після того, як хтось у класі посміявся з нього. Я бачила вразливість, любов, історію. Саме це він прохав мене знищити — маленького хлопчика й водночас чоловіка — всю цю любов та історію.

А потім двадцять другого січня, коли я засиділась на роботі з нескінченною кількістю крамничних злодіїв, незастрахованих водіїв та заплаканих екс-партнерів, Стівен зайшов у флігель і знайшов нашого сина майже непритомним, його голова схилилась на бильце, а навколо візка було море темної липкої крові. Він знайшов у дальньому коридорі іржавого цвяха, що стирчав на півдюйма з нашвидкуруч прибитої дерев’яної дошки, притиснув до нього свій зап’ясток і рухав ним сюди-туди, доки не підупав на силі. Я дотепер не можу в’явити, яка рішучість керувала ним, хоч, припускаю, він скаженів од болю. Лікарі сказали, що ще б двадцять хвилин, і він міг померти.

«І це не було благанням про допомогу», — з’ясувавши, додали вони.

Коли в лікарні мені сказали, що Вілл житиме, я вийшла в сад і не тямилася від люті. Я гнівалась на Бога, природу, на будь-що, що принесло такий відчай у нашу сім’ю. Тепер мені здається, що я тоді збожеволіла. Того холодного вечора я стояла й кричала в своєму саду, кинувши келих із бренді в Euonymus compactus, мій голос розривав повітря, одбивався від стін замку й відлунював удалині. Я лютувала через те, що все навколо могло рухатись, згинатись, рости й розмножуватись, а мій син — мій сповнений життя, харизматичний, гарний хлопчик — просто існував, страждаючи. Нерухомий, безсилий, закривавлений. Уся краса саду була образливою для мене. Я кричала й лаялась — словами, яких не знала доти. Потім вийшов Стівен і, поклавши руку на моє плече, став чекати, коли я заспокоюсь.

Бачите, він ще не розумів. Він не розумів, що Вілл спробує знову. Що ми змушені будемо жити повсякчас насторожі, чекаючи наступної спроби, жаху, якого він заподіє собі наступного разу. Змушені будемо дивитись на світ його очима — бачити можливі джерела отруєння, гострі предмети, винахідливість, з якою він міг довести кінця справі, що її розпочав той проклятий мотоцикліст. Наше життя відтепер мало обертатись навколо його можливого самогубства. І перевага була на його боці — усі його думки були просякнуті цим.

Минуло два тижні, і я пристала на Віллову пропозицію.

Авжеж, я погодилась.

Як інакше я могла вчинити?