До зустрічі з тобою

15

— Ну, що там, Кларк? Які цікаві події ти запланувала на вечір?

Ми були в саду. Натан лікував Вілла фізіотерапією, повільно притискаючи його коліна до грудей, а Вілл лежав на ковдрі, повернувши обличчя до сонця й розкинувши руки так, ніби засмагав. Я сиділа на траві та їла канапки. Тепер я майже не виходила на обід.

— Чому питаєш?

— Просто цікаво. Мені цікаво, як ти проводиш час, коли ти не тут.

— Ну, сьогодні в мене герці з майстрами бойових мистецтв, а потім лечу гелікоптером на вечерю в Монте-Карло. Поворітьма я, можливо, вип’ю в Каннах коктейль. І якщо ти подивишся вгору десь так о другій годині ночі, я помахаю тобі рукою. — Я роз’єднала дві частини свого бутерброда, щоб подивитися, з чим він. — Я, мабуть, дочитуватиму книжку.

Вілл звів очі на Натана.

— Десятка, — проказав він, усміхаючись.

Натан поліз у кишеню.

— І так завжди.

Я дивилась на них.

— Завжди що? — спитала, коли Натан поклав гроші Віллові в руку.

— Я сказав, що ти читатимеш, а він — що дивитимешся телевізор.

Бутерброд завмер у мене біля губ.

— Завжди? Ти робиш ставки на те, наскільке нудне моє життя?

— Ми це називаємо по-іншому, — відказав Вілл. Однак його винуватий погляд свідчив геть про інше.

Я випрямилась.

— А тепер з’ясуймо. Ви обидва ставите реальні гроші на те, що в п’ятницю ввечері я буду вдома читати книжки чи дивитися телевізор?

— Ні, — мовив Вілл. — Я казав, що ти зустрінешся зі своїм Бігуном.

Натан відпустив Віллову ногу, потім витягнув його руку вперед і почав масажувати її від зап’ястка.

— А що було б, якби я робила щось зовсім інше?

— Але ж ти ніколи не робиш нічого іншого, — сказав Натан.

— Гаразд, я врахую це. — Я висмикнула десятку з руки Вілла. — Але щодо нинішнього вечора ти не маєш слушності.

— Ти сказала, що збираєшся читати книжку! — запротестував він.

— Тепер у мене є це, — сказала я, махаючи десятифунтовою банкнотою. — Я піду в кіно. Закон Мерфі, чи як там ви це називаєте.

Я підвелась, заховала гроші в кишеню й кинула залишки свого обіду в коричневий паперовий мішечок. Я всміхалася, коли йшла від них, однак на диво та без жодної на те причини мені на очі навернулися сльози.

Я працювала над календарем годину перед тим, як іти в Ґранта-гаус. Кілька днів я просто сиділа й дивилася на нього зі свого ліжка з чарівним маркером у руці, намагаючись придумати, куди б могла звозити Вілла. Я ще не була певна, чи ми зможемо поїхати кудись далі, навіть з допомогою Натана. Думка про ночівлю за межами дому видавалась страшною.

Я погортала місцеву газету, переглядаючи розклад футбольних матчів і місцевих забав, але після фіаско на верхогонах боялася, що візок Вілла може застрягти в траві. Боялася, що в натовпі він може почуватися некомфортно. Мені довелося усунути види діяльності, пов’язані з кіньми, а в нашій місцевості їх було немало.

Я знала, що Вілл не захоче дивитися на Патриків забіг, а крикет і регбі його теж не сильно цікавили. Кілька днів я почувалася надзвичайно жахливо через власну нездатність генерувати нові задумки.

Очевидячки, Вілл і Натан мали слушність. Мабуть, я була занудна. Можливо, я найостанніша в світі могла придумати щось, що могло б пробудити у Віллі жагу до життя.

Книжка чи телевізор.

Хоча важко було думати якось інакше.

Після того як Натан пішов, Вілл знайшов мене на кухні. Я сиділа за маленьким столом, чистила картоплю до вечірньої трапези і навіть не звела очей, коли він спинив інвалідний візок біля дверей. Вілл так визиравсь, що в мене аж порожевіли вуха.

— Знаєш, — нарешті озвалась я, — я ж теж могла повестися жахливо. Я б могла сказати, що ти теж нічого не робиш.

— Я не впевнений, що Натан поставив би на те, що я подамся танцювати, — відказав Вілл.

— Я знаю, що це жарт, — провадила я, зрізаючи довгу смугу картопляного лушпиння. — Але ти змусив мене відчути себе лайном. Якщо ти збирався зробити ставку на моє нудне життя, навіщо сказав мені це? Хіба це не могло залишитись вашим із Натаном особистим жартом?

Якийсь час він нічого не казав. Коли я врешті підвела голову, зрозуміла, що Вілл спостерігав за мною.

— Пробач, — сказав він.

— Не схоже, що тобі справді шкода.

— Добре… гаразд… можливо, я хотів, щоб ти це почула. Я хотів, щоб ти подумала про те, що робиш.

— Хіба я справді дозволяю своєму життю пройти повз мене?

— Насправді так.

— О Господи. Перестань говорити мені, що я маю робити. Що, як мені подобається дивитися телевізор? Що, як я не хочу нічого робити, окрім як читати книжку? — Мій голос став пронизливим. — Якщо я повертаюсь додому втомлена. Якщо мені не потрібно заповнювати свої дні ніякою гарячковою активністю.

— Одного разу ти можеш пошкодувати про це, — спокійно промовив він. — Ти знаєш, що я зробив би, бувши тобою?

Я поклала ножа.

— Я підозрюю, що ти хочеш мені сказати.

— Так. І я цілком спокійно скажу тобі. Я пішов би у вечірню школу. Я навчився б на швачку, чи модельєра, чи когось іншого, хто тобі справді подобається. — Він кивнув на мою міні-сукню в стилі шістдесятих і в стилі «Пуччі», зшиту зі старих дідових гардин.

Коли тато вперше це побачив, він показав на мене пальцем і крикнув: «Гей, Лу, одягнись!» Йому знадобилося цілих п’ять хвилин, щоб перестати сміятися.

— Я дізнався б, до чого можу братися і що не коштує сильно дорого — спортзал, плавання, волонтерство, що завгодно. Я б сам навчався музики, або гуляв з чужою собакою, або…

— Гаразд, гаразд, я все зрозуміла, — проказала я роздратовано. — Однак я не ти, Вілле.

— На твоє щастя.

Ми трохи так посиділи. Вілл заїхав на кухню, і я підняла висоту візка так, що наші голови опинились на одному рівні.

— Гаразд, — сказала я. — То що ти робив після роботи? Що цінне?

— Ну, в мене після роботи залишалося не так багато часу, однак я щодня намагався щось робити. Я вправлявся у скелелазінні в спортивному осередку, грав у сквош і ходив на концерти та в нові ресторани.

— Це легко робити, якщо маєш гроші, — заперечила я.

— І я бігав… Так, справді, — сказав він, коли я підвела брову. — І я намагався вивчити нові мови, якби раптом кудись поїхав. І зустрічався з друзями чи людьми, яких уважав за своїх друзів… — Він завагався на мить. — Я планував поїздки. Шукав місця, де ніколи не був, шукав щось, що лякало мене чи випробовувало. Якось я переплив Ла-Манш. Літав на параплані. Я ліз у гори й з’їжджав на лижах униз. Так, — сказав він, коли я спробувала його перебити, — я знаю, багато на що потрібні гроші, проте їх не треба багато. І до того ж як, ти думаєш, я заробив гроші?

— Обкрадав людей у Ситі?

— Я зрозумів, що дає мені задоволення, з’ясував, що хотів робити, і навчився робити те, що поєднує ці дві речі.

— Ти все спрощуєш.

— То це так на словах, — сказав він. — Тим-бо й ба, що вчинити за вказаним рецептом — річ трудомістка. А люди не хочуть важко працювати.

Я закінчила чистити картоплю, викинула лушпиння у відро на сміття й поставила сковорідку на плиту, щоб потім смажити картоплю. Далі всілася на стіл обличчям до нього, а мої ноги звисали.

— У тебе було цікаве життя, еге?

— Так, цікаве. — Вілл присунувся ближче й підняв візок так, щоб ми були на одному рівні. — Ось чому ти, Кларк, мене виводиш із себе. Бо я бачу весь твій талант, усе це… — Він знизав плечима. — Цю енергію та яскравість і…

— Не кажи потенціал…

— …потенціал. Так. Потенціал. Не дам собі гадки, як ти можеш жити таким нецікавим життям. Це життя, яке проходить майже цілком у радіусі п’яти миль і в якому не буде нікого, хто колись здивує тебе або підштовхне чи покаже тобі те, від чого запаморочиться в голові й ти не зможеш спати ночами.

— Це твій спосіб сказати мені, що я повинна робити щось вартісніше, ніж чистити картоплю?

— Я кажу тобі, що існує цілий світ. Але був би дуже вдячний, якби ти спочатку приготувала мені трохи картоплі.

Він усміхнувсь до мене, і я не могла не вміхнутись на відповідь.

— Тобі не здається… — я почала й відразу ж замовкла.

— Кажи.

— Тобі не здається, що це насправді складніше… Я маю на увазі адаптуватися. Ти стільки всього робив.

— Ти питаєш мене, чи краще було б, якби я ніколи цього не робив?

— Мені просто цікаво, чи було б це простіше для тебе. Якби ти жив не таким активним життям. Тобто жив як тепер.

— Я ніколи, зроду ні про що не шкодував. Тепер, коли застряг у цій штуковині, я можу повернутись туди в своїй пам’яті, — він усміхнувся. Усмішка була удавана, ніби йому важко було це зробити. — Отож, якщо ти питаєш мене, чи вважав би я за краще згадувати вигляд замку з міні-маркету або чудовний ряд крамниць нижче від об’їзної, то ні. Моє життя було чудовим, дякую.

Я скочила зі столу. Не зовсім була певна, але знов відчула, що Вілл загнав мене в глухий кут. Я потягнулася по дошку для нарізання.

— І, Лу, пробач. За гроші.

— Так. Добре. — Я повернулася й почала полоскати дошку під зливальницею. — Не думай, я віддам тобі десятку.

Два дні по тому Вілл попав у лікарню з інфекцією. Це просто були профілактичні заходи, як вони це називали, хоча всім було очевидно — його мучив біль. Деякі квадриплегіки не відчували нічого, але Вілл був нечутливий лише до температури, а нижче від грудей він відчував біль і дотик. Я їздила до нього двічі, привозила музику й смаколики та пропонувала скласти йому компанію, однак почувалася чомусь зайвою і досить швидко зрозуміла, що Вілл насправді не хоче зайвої уваги. Він велів мені йти додому та присвятити час собі.

Раніше, скажімо, за рік до того, я б такі дні просто змарнувала. Швендяла б по крамницях, можливо, пообідала б із Патриком. Я б напевно дивилася телевізор і, можливо, спробувала б поскладати одяг. Багато б спала.

Однак тепер, на диво, я відчувала себе неспокійною та непевною. Я не мала причини вставати рано й не знала, до чого братись.

Пошуки для себе якогось корисного діла забрали півранку. Я пішла в книгозбірню й заходилася вивчати тему. Проглянула кожен сайт про квадриплегіків із тих, що змогла знайти, і продумала все, що ми можемо зробити, коли Віллові покращає. Я писала списки, додаючи до кожного запису спорядження й речі, які треба врахувати для тої чи іншої події.

Я відкрила для себе чати для людей з травмами спинного мозку й побачила, що були тисячі чоловіків і жінок таких, як Вілл, — які живуть невидимим життям у Лондоні, Сиднеї, Ванкувері або нижче по вулиці, — і їм допомагають друзі чи родина, або, рідше, вони живуть на самоті.

На цих сайтах я була не єдиним зацікавленим опікуном. Там були дівчата, які питали, як вони можуть допомогти своїм партнерам знову стати певними в собі, щоби знову виходити в люди, а також чоловіки, охочі дістати консультацію щодо новітнього медичного обладнання. Там були реклами візків, що їздять по піску та по бездоріжжю, розумних підйомників або надувного обладнання для купання.

В обговореннях використовували абревіатури. Я з’ясувала, що ТСМ — це травма спинного мозку, ФЗ — фізично здоровий, ІСШ — інфекція сечостатевих шляхів. Я дізналася, що травма хребта С4/5 була набагато важча, ніж С11/12, при якій більшість хворих може використовувати свої руки або тулуб. Там були історії кохання та втрати, історії партнерів, які намагалися знайти собі раду з травмованими чоловіком чи дружиною, а також дітьми. Там були дружини, які відчували провину за те, що молилися, аби їхні чоловіки припинили їх бити, — після чого так ставалося, що таки переставали. Були чоловіки, які хотіли покинути дружин з обмеженими фізичними можливостями, але боялися реакції суспільства. Там були втома та відчай і багато чорного гумору — анекдоти про те, як вибухають сечоприймачі, про ідіотизм доброзичливців або халепи на п’яну голову. Падіння з візка, здавалося, було звичайною темою. Обговорювали також тему самогубства — ті, хто хотіли цього, й ті, хто закликав перших дати собі більше часу, щоб навчитися дивитися на своє життя інакше. Я читала кожну тему й відчувала, що таємно залізаю в мозок Вілла.

В обідній час я вийшла з книгозбірні й вирішила трохи прогулятися містом, щоб провітрити голову. Я купила собі сендвич з креветками й сіла на мур поспостерігати за лебедями в озері біля замку. Було досить тепло, я зняла куртку та повернулась обличчям до сонця. Відчувалось якесь умиротворення в спостереженні за активним світом. Я провела весь ранок у світі людей з обмеженими можливостями й гаразд усвідомлювала, що бути в змозі вийти й з’їсти обід на сонці — це свобода. Коли підобідала, повернулась до книгозбірні, сіла за комп’ютер і залогінилася. Тоді зітхнула й набрала повідомлення.

Здорові! Я — подруга/помічниця 35-річного С5/6 квадриплегіка. У колишньому житті він був дуже успішним і активним, і тепер йому не вдається пристосуватися до нового. Насправді я знаю, що він не хоче жити, тому намагаюся придумати способи змінити його світовідчуття.

Будь ласка, напишіть, коли хто знає, що можна зробити. Скажімо, що може дати йому насолоду або як саме можна змусити його думати по-іншому? Вдячно дослухаюсь усіх порад.

Я підписалася «Працьовита Бджілка». Потім відкинулася в кріслі, погризла ніготь і, нарешті, натиснула «Надіслати».

Коли наступного ранку сіла за комп’ютер, там уже було чотирнадцять відповідей. Я увійшла в чат і закліпала, побачивши список прізвищ і відповідей, які надійшли від людей зі всього світу протягом попередньої доби.

Перша з них була така:

Люба Працьовита Бджілко!

Ласкаво просимо на наш форум. Я впевнений, що вашому другові стане набагато краще від того, що його доглядають.

Я не була цього певна.

Більшість із нас якоїсь миті вдається в розпуку. Може, саме це сталося з вашим другом. Не дозволяйте йому відштовхнути вас. Залишайтеся позитивною. І нагадайте, що не йому, а Богові вирішувати, як і коли ми приходимо та покидаємо цей світ. У своїй власній мудрості Він вирішив змінити життя вашого друга, і може так бути, що це урок йому…

Я перейшла вниз до наступної відповіді.

Люба Бджілко!

Що ж удієш, бути квадриплегіком нестерпно. Якщо Ваш хлопець був ще й трохи гравцем, то йому ще гірше. Ось що допомогло мені. Велика компанія, навіть коли я цього не хотів. Хороша їжа. Хороші лікарі. Хороші ліки, у разі потреби антидепресанти. Ви не сказали, де ви живете, — можливо, йому варто приєднатися до ТСМ-спільноти. Я спочатку теж не хотів (думаю, якась частина мене не хотіла визнавати, що я насправді квад), але це допомагає знати, що ти не один такий. О, і не дозволяйте йому дивитися фільми типу «Скафандр і метелик». Це пригнічує!

Ознайомте нас, як ви там.

Усього найкращого,

Ричі

Я подивилася, що таке «Скафандр і метелик». «Розповідь про людину, яка стає паралізованою, і про її спроби спілкуватися із зовнішнім світом», — писалося в огляді. Я занесла назву в записник, щоб перестрахуватися, що Вілл не подивиться цей фільм, а також щоб самій не забути подивитися його.

Наступні дві відповіді були з Церкви адвентистів сьомого дня, і способи, які вони запропонували, аби підбадьорити Вілла, звичайно, не входили до мого контракту. Я почервоніла й швидко прокрутила вниз, боячись, що хтось позаду мене може глянути на екран.

І тоді я засумнівалася, чи переходити до наступної відповіді.

Здоровенькі були, Бджілко!

Чому ви вважаєте, що ваш друг/підопічний/чи ще хтось потребує зміни своєї свідомості? Якби я міг знайти спосіб померти гідно, за умови, якщо він не зруйнує мою родину, то б обрав його. Я застряг у цім візку вісім років тому, і моє життя — це ненастанне коло принижень і розчарувань. Ви можете поставите себе на його місце? Чи знаєте ви, як це — бути не в змозі спорожнити кишковик без сторонньої допомоги? Як воно — застрягнути в своєму ліжку, не маючи змоги самотужки їсти, одягатися, спілкуватися із зовнішнім світом допомоги? Ніколи не любитися. Зіткнутися з перспективою пролежнів, хвороб і навіть апаратів штучного дихання. Ви, мабуть, хороша людина і, я впевнений, хочете тільки добра. Але, можливо, наступного тижня ви його вже не доглядатимете. Може, це буде хтось, хто пригнічуватиме його або кому він не дуже подобатиметься. Він цього не може контролювати, як і всього іншого. Ми, ТСМ, знаємо, що майже нічого не контролюємо. Ми не контролюємо тих, хто годує нас, одягає, омиває, дає нам ліки. Жити з цим знанням дуже важко.

Тому, я думаю, ви ставите неправильне запитання. Хто такі ФЗ, щоб вирішувати, якими мають бути наші життя? Якщо ваш друг не може так жити, питання має бути: як мені допомогти йому покінчити з цим?

З найкращими побажаннями,

Джифорс, Міссурі, США

Я втупилася в повідомлення, мої пальці на якусь мить завмерли на клавіатурі. Потім я прокрутила вниз. Наступні кілька повідомлень були від інших квадриплегіків, які критикували Джифорса за його похмурі слова й стверджували, що вони знайшли спосіб жити далі і їхнє життя варте цього. Була коротка суперечка, що, здавалося, взагалі не стосувалася Вілла. Потому вернулися до мого прохання.

Писали про антидепресанти, масаж, диво-зцілення, розповідали про новий сенс власного життя. Були деякі практичні пропозиції: дегустація вин, музика, мистецтво, спеціально адаптовані клавіатури.

«Партнер, — писала Ґрейс31 з Бірмінгема. — Якщо він закохається, то відчуватиме, що може жити далі. Без кохання я б давно померла».

Остання фраза ще довго лунала в моїй голові після того, як я вийшла з книгозбірні.

Вілл вийшов з лікарні в четвер. Я заїхала по нього на спеціальному автомобілі й привезла його додому. Він був блідий, змучений, і всю дорогу журливо дививсь у вікно.

— Не міг там спати, — пояснив він, коли я запитала його, чи все добре. — На сусідньому ліжку весь час хтось стогнав.

Я сказала йому, що в нього є вихідні, щоб відійти, а потім нас чекає серія запланованих виїздів на природу. Сказала, що слухаюсь його порад і пробую нові речі, тож йому доведеться супроводжувати мене. Ледве вловима зміна акцентів, але я знала, що то був єдиний спосіб, щоби він скрізь ходив зі мною.

Насправді я розробила детальний графік на найближчі кілька тижнів. Кожен захід був позначений на моєму календарі чорним кольором, червоною ручкою я розписала те, що для цього треба зробити, а зеленою — які аксесуари мені знадобляться.

Щоразу, коли дивилася на двері, я відчувала певний трепет від того, що стала такою організованою, а також від усвідомлення, що кожна з цих подій насправді може змінити Віллів погляд на світ.

Як завжди каже тато, моя сестра — це мозок нашої сім’ї.

Поїздка в картинну галерею тривала менш як двадцять хвилин. І це разом із триразовим кружлянням кварталом в пошуках стоянки. Ми зайшли туди, і мало не відразу, як я зачинила за ним двері, Вілл сказав, що всі роботи жахливі. На моє запитання «чому?» він відповів, що коли я не бачу цього, він навряд чи спроможеться мені пояснити. Від походу в кіно довелося відмовитися після того, як персонал, виправдовуючись, сказав нам, що ліфт не працює. Усе інше вимагало більше часу та організації. Скажімо, щоб піти поплавати, треба було зателефонувати в басейн заздалегоди, попрохати Натана вийти на роботу понаднормово тощо. А коли ми діставалися до місця, Вілл, як у випадку з басейном, міг рішуче відмовитися заходити всередину (тоді це був розважальний центр), і нам нічого не лишалось, як сідати десь на автостоянці й у тиші попивати з термоса гарячий шоколад.

Увечері наступної середи ми поїхали послухати співака, на концерті якого Вілл колись був у Нью-Йорку. Це була хороша поїздка. Він надзвичайно зосереджено слухав музику. Більшість часу, здавалося, Вілл був повністю відсутній, ніби якась його частина боролася з болем, спогадами чи похмурими думками. Але музика все змінювала.

Наступного дня ми їздили на дегустацію вина. То була частина рекламної акції, яку виноградарі проводили у винарнях. Мені довелося пообіцяти Натанові не напоїти Вілла. Я підносила йому кожен келих, аби він понюхав, тож він знав, яке вино, ще до того, як куштував його. Я справді намагалася не фиркати, коли він спльовував його в свою склянку (це здавалося дуже смішним). Урешті він подивився на мене з-під лоба й сказав, що я ще зовсім дитина. Власник крамниці спершу був страшенно збентежений, коли побачив у себе чоловіка в інвалідному візку, та потім лиш чудував та дивував: він сів і почав відкорковувати інші пляшки, обговорюючи з Віллом регіон і сорт винограду. А я тим часом блукала сюди-туди, роздивляючись етикетки, й навіть трохи знудилася.

— Ну ж бо, Кларк. Ходи повчишся трохи, — казав Вілл, запрошуючи мене сісти поруч із ним.

— Я не можу. Мама сказала мені, що плюватися неввічливо.

Двоє чоловіків подивились один на одного так, наче я божевільна. І все-таки він не завжди плювався. Я за ним спостерігала. Решту дня він був підозріло говіркий, легко сміявся й став навіть войовничішим, ніж звичайно.

Дорогою додому ми їхали через ту частину міста, де нечасто бували, і, коли стояли в заторі, я роззиралася й побачила салон тату та пірсингу.

— Завжди мріяла про татуювання, — сказала я.

Треба було здогадатися, що не можна таке говорити в присутності Вілла. Він не збирався чесати язиком, а одразу схотів дізнатися, чи в мене є тату.

— Ой… Не знаю. Я все думаю, що інші скажуть.

— Чому? Що б вони сказали?

— Мій батько ненавидить їх.

— Скільки ж тобі років?

— Патрик також їх ненавидить.

— І він ніколи не робить нічого, що тобі може не сподобатись.

— У мене може статися напад клаустрофобії. Я можу передумати одразу, щойно зроблю.

— Тоді видалиш лазером, хіба ні?

Я подивилася на нього в дзеркало заднього виду. Його очі були веселі.

— Ну, давай, — сказав він. — Що ти хочеш?

Я зрозуміла, що всміхаюся.

— Я не знаю. Не змію. І не ім’я.

— А я думав, що серце з написом «мама».

— Обіцяєш не сміятися?

— Не можу, ти ж знаєш. О Боже, ти ж не збираєшся зробити індійське прислів’я санскритом чи щось таке? «Що не вбиває мене, робить сильнішою».

— Ні. Я б хотіла бджолу. Маленьку чорно-жовту бджілку. Вони мені подобаються.

Він кивнув, ніби це було цілком розумно.

— І де б ти її наколола? Чи я не маю права запитати?

Я знизала плечима.

— Не знаю. На плечі? На стегні?

— Пригальмуй, — сказав він.

— Чому? Усе нормально?

— Просто зупинися. Он є місце. Подивися, ліворуч від тебе.

Я зупинила машину на узбіччі й озирнулась на нього.

— Тоді ходім, — сказав він. — Більше на сьогодні планів нема.

— Куди далі?

— У тату-салон.

Я розсміялась.

— Так. Справді.

— Чому ні?

— Ти справді ковтав, замість випльовувати?

— Ти не відповіла на моє запитання.

Я повернулась до нього. Він був серйозним.

— Я не можу просто піти й зробити тату. Так просто.

— Чому ні?

— Тому що…

— Тому що твій бойфренд скаже «ні». Адже тобі все одно доведеться бути хорошою дівчинкою, навіть у двадцять сім років. Бо це дуже страшно. Давай, Кларк. Живи трохи. Що тобі заважає?

Я дивилася на фасад тату-салону попереду. На дещо брудному вікні світилися великі неонові серця та обрамлені світлини Анжеліни Джолі й Міккі Рурка.

Раптово мої роздуми порушив голос Вілла.

— Гаразд. Я зроблю, якщо ти зробиш.

Я повернулася до нього.

— Ти зробиш татуювання?

— Якщо це переконає тебе, лише один раз вибратися зі своєї маленької коробочки.

Я заглушила двигун. Ми сиділи, слухаючи як він стихає та як глухо хурчать машини поряд.

— Це майже назавжди.

— Не «майже».

— Патрику це дуже не сподобається.

— Ти постійно так кажеш.

— І ми можемо захворіти на гепатит від брудної голки. І померти повільною, жахливою, мученицькою смертю. — Я повернулась до Вілла. — Вони, мабуть, не зможуть зробити це прямо зараз. Давай не зараз.

— Мабуть, ні. Сходімо просто й перевірмо.

За дві години ми вийшли з тату-салону, мій гаманець став на вісімдесят фунтів легшим і поверх мого стегна, де чорнило ще не висохло, красував хірургічний пластир. Художник сказав, що малюнок відносно невеликий, а це означало, що тату можна зробити й розфарбувати за одне відвідання… Є! Я з тату. Або, як скаже Патрик, зі шрамом на все життя. Під білою пов’язкою був якийсь товстий джмелик, вибраний з каталогу, що його нам запропонував майстер. Я була майже в істериці від збудження. Увесь час тягнулася, щоб зазирнути під пов’язку, поки Вілл не сказав мені заспокоїтись, щоб нічого не пошкодити.

У салоні, як не дивно, Вілл був спокійним і щасливим. Ніхто на нього не звертав уваги. Майстри сказали, вже працювали з квадриплегіками, що пояснювало легкість, із якою вони бралися до діла. Татуювальники були здивовані, коли Вілл сказав, що відчуває голку. Шість тижнів тому вони закінчили розмальовувати параплегіка, який захотів зробити собі ілюзію механічної ноги.

Майстер з плагом[23] у вусі відвів Вілла в сусідню кімнату і з допомогою мого татуювальника поклав його на спеціальний стіл, так, що крізь відчинені двері я бачила його гомілки. Чути було, як двоє чоловіків бурмотіли та сміялися гудінню голки для татуювання, а запах антисептика подразнював мої ніздрі.

Коли голка вперше вп’ялася в мою шкіру, я задумливо закусила губу, сповнена рішучості не дозволити Віллові чути мій вереск. Я думала про те, що він робив за дверима, намагаючись підслухати його розмову, гадаючи, що саме він собі наб’є. Коли Вілл нарешті з’явився, а моє власне тату було закінчено, він нічого мені не показав. Я припускала, що це може бути пов’язано з Алісією.

— Ти погано впливаєш, Вілле Трейнор, — сказала я, відчиняючи дверцята машини та опускаючи пандус. Я не могла перестати всміхатися.

— Покажи мені.

Я глянула вниз на вулицю, потім повернулася й відгорнула пов’язку зі стегна.

— Чудово. Мені до вподоби твоя маленька бджілка. Справді.

— Тепер я все життя перед батьками носитиму брюки з високою талією. — Я допомогла Віллові виїхати на пандус і підняла його. — Май на оці, якщо твоя мама почує, що ти теж…

— Я скажу, що дівчина зі спального кварталу піддурила мене.

— Добре. А тепер, Трейноре, покажи мені своє тату.

Він дивився на мене впевнено, з легкою усмішкою.

— Тобі треба буде зробити мені перев’язку, коли повернемося додому.

— Так. Бо ж я ніколи такого не робила. Давай. Я не поїду, поки не покажеш.

— Підніми сорочку. Праворуч. Від тебе праворуч.

Я перехилилася через переднє сидіння й потягнула його за сорочку, відгортаючи шматок марлі. На блідій шкірі був темний прямокутник, такий маленький, що мені треба було подивитися двічі, поки я зрозуміла, що там написано.

Вжити до: 19 березня 2007 року

Я витріщилась на нього. Я майже розсміялася, а мої очі наповнилися слізьми.

— Це…

— Дата моєї аварії. Так. — Він закотив сорочку. — Ой, заради Бога, не плач, Кларк. Це мало б бути смішно.

— Це смішно. Чорний гумор.

— Натанові сподобається. Ой, та не дивись ти на мене так. Таке враження, що я скалічив своє ідеальне тіло.

Я потягнула Віллову сорочку та ввімкнула запалювання. Я не знала, що сказати. Бо не знала, що це означає. Це він намагається змиритися чи ще один спосіб висловити своє презирство до власного тіла.

— Гей, Кларк, зроби мені ласку, — промовив Вілл, коли я збиралася рушати. — Полізь у мій рюкзак. У кишеню на блискавці.

Я подивилася в дзеркало заднього виду й знову поставила автомобіль на ручне гальмо. Потім перехилилася через переднє сидіння й засунула руку в рюкзак, виконуючи Віллову вказівку.

— Дати тобі знеболювальне? — Я була за кілька дюймів від нього. Вперше після лікарні його обличчя порожевіло. — У мене є.

— Ні. Шукай далі. Папір.

Я витягнула клаптик паперу й відкинулася на спинку сидіння. Це були складені десять фунтів.

— Тримай. Це десятка про всяк випадок.

— І що?

— Вона твоя.

— За що?

— За татуювання, — вишкірився він. — Поки ти не опинилася в тому кріслі, я жодної секунди не вірив, що ти таки це зробиш.