22


Я вбігла в реанімаційне відділення. Завдяки розгорнутому планові лікарні та через вроджений брак у мені внутрішнього компаса палату інтенсивної терапії я шукала цілу вічність. Я мусила тричі запитувати, перш ніж мені вказали правильний напрямок. Нарешті, захекана та важко дихаючи, я відчинила двері в палату C12. У передпокої сидів Натан і читав газету. Він підвів очі, коли я підійшла ближче.

— Як він?

— На кисні. Стабільний.

— Я не розумію. У п’ятницю ввечері все було чудово. Він трохи кашляв у суботу вранці, але… але таке! Що сталося?

Моє серце гупало. Я на мить присіла, намагаючись віддихатися. Я доволі набігалася, відтоді як одержала текстове повідомлення від Натана годину тому. Він вирівнявся й склав газету.

— Лу, це не вперше. Бактерії потрапляють у його легені, механізми кашлю не працюють, як мали б, тому йому гіршає досить швидко. Я застосовував деякі методи очищення в суботу вдень, але Віллові було надто боляче. Раптово його почало лихоманити, тоді в грудях виник ріжучий біль. Увечері нам довелося викликати швидку допомогу.

— Чорт! — сказала я, зігнувшись. — Чорт, чорт, чорт! Можна до нього?

— Він досить кволий. Не впевнений, що тобі це щось дасть. І зараз із ним місіс Ті.

Я залишила свою сумку біля Натана, протерла руки антибактеріальним лосьйоном, а потім штовхнула двері й увійшла.

Вілл лежав посередині лікарняного ліжка. Його тіло, вкрите блакитною ковдрою, було під’єднане до крапельниці й оточене різними апаратами, які періодично пищали. Його обличчя частково приховувала киснева маска, а очі були стулені. Шкіра здавалася сірою з блакитно-білим відтінком, від якого щось у мені стислося. Місіс Трейнор сиділа поруч, поклавши свою долоню на його вкриту ковдрою руку. Вона втупилася непритомним поглядом у протилежну стіну.

— Місіс Трейнор, — звернулась я.

Вона здригнулася й глянула на мене.

— Ой, Луїзо.

— Як… як він?

Я хотіла підійти й узяти другу руку Вілла, але відчувала, що не маю права сісти там. Я крутилася біля дверей. На обличчі місіс Трейнор була така зневіра, що навіть моє перебування в палаті здавалося дошкульним.

— Трохи краще. Йому дали дуже сильні антибіотики.

— А… я можу чимось допомогти?

— Не думаю, ні. Ми… ми просто повинні почекати. Лікар-консультант робитиме обхід десь за годину. Сподіваємося, він зможе дати нам більше інформації.

Світ, здавалося, зупинився. Я стояла там трохи довше, дозволяючи рівномірному сигналові приладів записати ритм у моїй свідомості.

— Хочете, я тут трохи побуду? А ви зможете відпочити.

— Ні. Думаю, я краще залишуся.

Частина мене сподівалася, що Вілл почує мій голос. Частина мене сподівалася, що його очі над цією прозорою пластиковою маскою розплющаться й він пробурмоче: «Кларк. Заходь і сідай, заради Бога. Не метушися біля дверей».

Але він просто лежав там.

Я витерла обличчя рукою.

— Може… принести вам щось попити?

Місіс Трейнор подивилася вгору.

— Котра година?

— За чверть десята.

— Справді? — Вона похитала головою, ніби в це було важко повірити. — Спасибі, Луїзо. Це було б… дуже люб’язно. Здається, я тут вже дуже довго.

У п’ятницю в мене був вихідний: почасти тому, що Трейнори наполягли, та більшою мірою тому, що не було іншого способу одержати закордонного паспорта, ніж вирушити до Лондона поїздом і відстояти чергу в Петті Френс. Повернувшись в п’ятницю ввечері, я забігла до них, щоб показати Віллові свої трофеї й переконатися, що його власний паспорт ще дійсний. Мені здалося, він був надто тихий, але в цьому не було нічого незвичайного. Коли-не-коли він почувався трохи гірше. Я припустила, що то був саме такий день. Щиро кажучи, моя голова була забита планами нашої подорожі і я просто не могла думати про щось інше.

Я провела суботній ранок, забираючи з татом свої речі з Патрикового будинку, а потім, пополудні, ми з мамою ходили по крамницях на головній вулиці, щоб вибрати купальник і деякі конче потрібні для подорожі речі. На вихідні я залишилася в будинку батьків. Було досить тісно, бо Трина з Томасом також прибули. У понеділок вранці я встала о сьомій, щоб прийти до Трейнорів на восьму. Приїхавши туди, я виявила, що все зачинено, передні та задні двері замкнені. Записки не було. Я стояла під ґанком і тричі безрезультатно телефонувала Натанові. Телефон місіс Трейнор був переведений на голосову пошту. Нарешті, коли я просиділа на східцях сорок п’ять хвилин, Натан надіслав повідомлення.


Ми в окружній лікарні. У Вілла пневмонія. Палата С12.


Натан пішов, а я сиділа біля Віллової палати ще з годину. Я гортала журнали, які хтось, мабуть, покинув на столі ще 1982 року, а потім витягнула з сумки книжку в м’якій обкладинці й намагалася читати, хоч зосередитися було неможливо.

Прийшов лікар-консультант, та я не дозволила собі піти за ним, коли там була мати Вілла. Коли через п’ятнадцять хвилин він вийшов, місіс Трейнор вийшла за ним. Я не певна, чи сказала вона мені просто тому, що хотіла з кимось поговорити, а я була єдиною людиною поблизу, одначе вона з полегшенням повідомила, що лікар переконаний: інфекція під контролем. Це був особливо вірулентний бактеріальний штам. І пощастило, що Вілл учасно потрапив до лікарні. Її «або…» повисло в тиші між нами.

— То що ж нам тепер робити? — запитала я.

Вона стенула плечима.

— Чекаємо.

— Принести вам щось на обід? Чи, може, я посиджу з Віллом, поки ви підете поїсте?

На мить щось схоже на розуміння пройшло межи мною та місіс Трейнор. Її обличчя трохи пом’якшало, й без цього звичайного, жорсткого виразу я раптом побачила, як вона надзвичайно втомилася. Думаю, за час, що я провела в них, вона додала у віці з десяток років.

— Спасибі, Луїзо, — сказала вона. — Я хочу забігти додому й перевдягнутись, якщо ви не проти залишатися з ним. Я справді не хочу зараз покидати Вілла на самоті.

Після того як вона поїхала, я увійшла, зачинивши за собою двері, й сіла поруч із ним. Дивно, та здавалося, Вілл був відсутній, неначе той Вілл, якого я знала, кудись ненадовго поїхав, а тут залишилася тільки його оболонка. На мить я подумала, що так, певне, й помирають люди. Тоді я наказала собі перестати думати про смерть.

Я сиділа й дивилась, як миготить електронний годинник, прислухалася до випадкового шепоту чи м’якого скрипу взуття на лінолеумі. Двічі приходила медсестра, щоб перевірити різні рівні, натиснула кілька кнопок, поміряла температуру, але Вілл, як і раніше, не ворушився.

— Він… з ним усе гаразд, так? — запитала я її.

— Він спить, — сказала вона підбадьорливо. — Гадаю, в його стані зараз це найкраще. Постарайтесь не хвилюватися.

Легко сказати. Разом з тим у тій лікарняній палаті я мала доволі часу, щоб подумати. Я думала про Вілла й ту страшенну швидкість, з якою він так серйозно занедужав. Я думала про Патрика й про те, що, навіть забравши свої речі з його квартири, відчепивши та скрутивши настінний календар, упакувавши одяг, який я так ретельно складала в його комод, мій сум був не настільки критичний, як можна було гадати. Я не почувалася спустошеною, приголомшеною чи що там ще потрібно відчувати, коли розлучаєшся з коханням кількох років. Я була цілком спокійна, дещо сумна й, можливо, трохи відчувала провину, бо ж усвідомлювала свою відповідальність за розрив та й тому, що не страждаю, як гоже. Я надіслала йому два текстові повідомлення, щоб сказати, що мені справді дуже шкода і що я сподіваюся, що він покаже достоту гарні результати на «Екстрим Вікінг». Одначе він не відповів.

За годину я нахилилась, відсунула ковдру з Віллового плеча й побачила світло-коричневу на тлі білого простирадла руку. До неї хірургічною стрічкою був приклеєний катетер. Коли я перевернула долоню, на зап’ястках, як і раніше, яскраво багріли шрами. На мить я подумала, чи зникнуть вони колись, а чи постійно нагадуватимуть про те, що він намагався зробити.

Я взяла його пальці в свою долоню й ніжно стисла. Вони були теплими, пальці того, у кому вирує життя. Мені було, на диво, спокійно, і я не відпускала їх, розглядала мозолі, які вказували на те, що не все життя він проводив за офісним столом, рожеві нігті у формі мушель, які завжди обрізатиме хтось інший.

У Вілла були гарні чоловічі руки — привабливі, рівні, з квадратними пальцями. Було важко дивитися на них і знати, що в них немає сили: вони ніколи нічого не піднімуть зі столу, не махнуть на прощання, не стиснуть кулак.

Я провела пальцем по його кісточках. Десь у душі я питала себе, чи зніяковію, якщо Вілл розплющить у цей момент очі, та не ніяковіла. Я чомусь була певна, що Віллові добре, коли його рука в моїй. Сподіваючись, що, певною мірою через свій медикаментозний сон, він також це знає, я заплющила очі й чекала.


Десь по четвертій Вілл нарешті прокинувсь. Я була в коридорі, лежала на стільцях і читала газету, яку хтось покинув. Я підхопилася, коли вийшла місіс Трейнор, щоб повідомити мене про це. Здавалося, вона посвітлішала, коли сказала, що він заговорив і хоче мене бачити. Вона сказала, що збирається піти вниз подзвонити містерові Трейнору.

А потім, наче не могла промовчати, додала:

— Будь ласка, не втомлюйте його.

— Авжеж, — відповіла я.

Моя усмішка була чарівна.

— Здоров! — сказала я, просунувши голову в двері.

Він повільно повернувся обличчям до мене.

— Здорова й ти будь!

Його голос був хрипким, ніби останні тридцять шість годин він не спав, а кричав. Я сіла й подивилася на нього. Його очі глянули вниз.

— Забрати на хвилинку твою маску?

Він кивнув.

Я взяла її та обережно підняла трохи над головою. Під маскою була тоненька плівка вологи, я взяла хустинку й м’яко промокнула його обличчя.

— То як почуваєшся?

— Бувало й краще.

До горла підступив великий непроханий клубок, і я спробувала проковтнути його.

— Не знаю, Вілле Трейнор. Ти на все підеш, аби привернути до себе увагу. Б’юсь об заклад, це лише…

Він стулив очі, обірвавши мене на півслові. Коли розтулив їх знову, здавалося, вибачався.

— Пробач, Кларк. Мені сьогодні не до жартів.

Ми сиділи, і я говорила. Мій голос тріщав без угаву в цій маленькій блідо-зеленій кімнаті. Я розповідала йому, як забирала свої речі з Патрикової квартири, наскільки легше мені було забрати мої компакт-диски з його колекції, завдяки тому, що він наполіг на своїй системі каталогізації.

— З тобою все гаразд? — запитав він, коли я закінчила. Він співчутливо дивився на мене, наче думав, що мені болісніше, ніж насправді.

— Так. Усе добре, — я знизала плечима. — Це не так вже й погано. У будь-якому разі в мене й крім цього є про що думати.

Вілл мовчав.

— Тут ось яка річ, — сказав він нарешті. — Я не думаю, що найближчим часом братимусь до банджі-джампінгу.

Я знала це. Я була майже певна цього, коли одержала Натанове повідомлення. Але почути ці слова з його вуст стало для мене ударом.

— Не хвилюйся, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Усе добре. Ми поїдемо іншим разом.

— Мені так шкода. Я знаю, як нетерпляче ти цього чекала.

Я поклала руку на його чоло і пригладила йому волосся.

— Цить. Справді. Це неважливо. Просто одужуй.

Він заплющив очі, злегка здригнувшись. Я знала, про що вони говорять, оті зморшки навколо очей, той смиренний вираз обличчя. Вони казали, що іншого разу може й не бути. Казали, що він не вірив, що може видужати.


На зворотному шляху з лікарні я заскочила в Ґранта-гаус. Віллів батько впустив мене. Він здавався таким самим утомленим, як і місіс Трейнор. Він тримав пошарпану восковану куртку, наче хотів виходити. Я сказала йому, що з Віллом зараз місіс Трейнор і що антибіотики начебто діють добре, але вона прохала повідомити його, що знов проведе ніч у лікарні. Не знаю, чом вона не могла сказати йому сама. Можливо, вона просто надто заклопотана.

— Як він там?

— Трохи краще, ніж зранку, — відповіла я. — Коли я була там, він попив. О, і сказав якусь грубість про одну з медсестер.

— Як завжди, нестерпний.

— Так, як завжди, нестерпний.

На мить я вздріла, як рот містера Трейнора стиснувся й очі заблищали. Він одвернувся до вікна, а потім подививсь на мене. Не знаю, чи хотів він, щоб я відвернулась.

— Третій раз. За два роки.

Я не відразу зрозуміла.

— Пневмонія?

Він кивнув.

— Жахлива річ. Знаєте, він досить сміливий. Під усіма отими фанфаронадами. — Він проковтнув і кивнув, ніби до себе. — Добре, Луїзо, що ви бачите це.

Я не знала, що робити. Я простягнула руку й торкнулася його плеча.

— Я бачу це.

Він ледве кивнув мені, тоді взяв панаму з вішалки в передпокої й, бурмочучи щось схоже на «дякую» чи «до побачення», вийшов.

Флігель здававсь навдивовижу тихим без Вілла. Я зрозуміла, наскільки звикла до далекого звуку його моторизованого візка, що їздив сюди-туди, до його тихих бесід із Натаном у сусідній кімнаті, до низького гулу радіо. Тепер флігель затих, повітря довкола мене здавалося вакуумом.

Я спакувала сумку з усіма речами, що можуть знадобитися Віллові наступного дня, серед іншого чистий одяг, зубну щітку, гребінець і ліки, а ще навушники, на той випадок, якщо йому полегшає і він захоче послухати музику. Пакуючи все це, я почала боротися з дивним відчуттям паніки, яке наростало. Нищівний голосок усередині мене нашіптував: «Ось як буде, коли він помре». Щоб заглушити його, я ввімкнула радіо, намагаючись оживити флігель. Я трохи поприбирала, застелила ліжко Вілла свіжими простирадлами, принесла квіти із саду та поставила у вітальні. Коли я все підготувала, побачила на столі теку з матеріалами про відпустку.

Наступний день я проведу в паперах, скасовуючи кожну поїздку, кожну екскурсію, яку замовила. Про те, коли Вілл достатньо одужає, щоб поїхати туди, не було й мови. Лікар підкреслив, що він повинен відпочити, завершити свій курс антибіотиків, залишаючись у теплі та сухості. Рафтинг із дайвінгом не вкладалися в план його одужання.

Я дивилася на свої теки, на всі затрачені зусилля, роботу та уяву. Дивилася на паспорт, заради якого вистояла чергу, згадала оте почуття хвилювання, що зростало, коли я сіла на поїзд, який прямував у місто, і вперше, відтоді як заходилася здійснювати свій план, я відчула цілковиту зневіру. Лишалося трохи більш як три тижні, а я зазнала невдачі. Мій контракт закінчувавсь, а я не зробила нічого, щоби змусити Вілла змінити думку. Я боялася навіть запитати місіс Трейнор, що нам тепер робити. Я раптом відчула себе розбитою. І так і сиділа в тихому будиночку, опустивши голову на руки.

— Добривечір!

Я різко підняла голову. Натан заповнив невелику кухню своїми габаритами. За плечем у нього був нараменник.

— Я прийшов, щоб залишити тут деякі рецептурні ліки на той час, коли він повернеться. Як почуваєшся?

Я швидко витерла очі.

— Нормально. Пробач. Просто… трохи зажурена тим, що все це потрібно скасовувати. Натан скинув нараменника й сів навпроти мене.

— Важке завдання, справді. — Він узяв теку й почав гортати. — Хочеш, завтра допоможу? У лікарні я не потрібен, тому зранку можу зайти на годинку. Допоможу тобі попередзвонювати.

— Спасибі, Натане, але не треба. Зі мною все буде добре. Напевно, буде простіше, якщо я зроблю все це сама.

Натан заварив чай. Ми сиділи одне навпроти одного й пили його. Мабуть, це вперше Натан і я справді розмовляли одне з одним, принаймні без Вілла. Він розповів мені про попереднього клієнта, квадриплегіка C 3/4 з дихальним апаратом, який хворів принаймні один раз на місяць протягом усього часу, поки Натан працював там. Він сказав мені про попередні випадки пневмонії у Вілла, перший з яких мало не вбив його, після чого він кілька тижнів приходив до тями.

— Оцей його погляд… — мовив Натан. — Коли він справді хворий. Дуже страшно. Наче він… відходить. Наче його тут майже немає.

— Я знаю. Ненавиджу цей погляд.

— Він, — почав Натан, а потім раптово відвів очі й стулив рота.

Ми сиділи, тримаючи чашки. Скоса я вивчала Натана, дивлячись на його дружнє, щире обличчя, що на якусь мить стало непрозірним. Я зрозуміла, що збираюся поставити запитання, на яке вже знала відповідь.

— Ти ж знаєш, так?

— Знаю що?

— Про… те, що він хоче зробити.

Тиша в кімнаті була раптовою та насиченою.

Натан уважно подивився на мене, ніби зважуючи, як відповісти.

— Я знаю, — сказала я. — Не мала б, та знаю. Тому… тому й мусила відбутися та відпустка. І ті всі екскурсії. Я намагаюся змінити його думку…

Натан поставив свою чашку на стіл.

— А я думав… — сказав він. — Здавалося… в тебе є завдання.

— Було. Є.

Він похитав головою, чи то даючи на розум, що мені не варто здаватися, чи, мовляв, нічого не врадиш.

— Що робитимем, Натане?

Йому знадобився час, щоб відповісти.

— Знаєш, що, Лу? Мені дуже подобається Вілл. Скажу навіть, що я люблю цього парубійка. Я провів з ним два роки. Я бачив його в погані й хороші дні, та все, що я можу сказати тобі, я не хотів би бути на його місці ні за які гроші у світі.

Він ковтнув чаю.

— Були часи, коли я залишався на ніч. Він прокидався з криком, бо уві сні, як і раніше, він ходив, катався на лижах і робив інші речі, і тільки в ті кілька хвилин, коли його броня спадала й Вілл ставав беззахисним, він буквально не міг змиритися з думкою, що ніколи не робитиме цього знову. Він не може цього знести. Я сидів там, поруч із ним, і нічого не міг йому сказати, нічим не міг зарадити. Йому роздали найгірші карти, які можна лише в’явити. І знаєш, що? Я дивився на нього минулої ночі й думав про його життя та про те, яким воно, ймовірно, стане… і хоча найбільше у світі я хочу, щоб цей парубій був щасливим, я… я не можу судити його за те, що він хоче зробити. Це його вибір. Це може бути його вибір.

Мені перехопило дух.

— Але… це було раніше. Ви всі визнали, що це було ще до мене. Тепер він інший. Він став іншим біля мене, еге ж?

— Звичайно, але…

— Але якщо ми не віритимемо, що він зможе почуватися краще, навіть одужає, то як сам Вілл збереже віру в щось хороше?

Натан поставив чашку на стіл. Він подивився мені прямо в очі.

— Лу. Йому не покращає.

— Ти цього не знаєш.

— Згоден. Але якщо не станеться якогось грандіозного прориву в дослідженнях стовбурових клітин, Вілл проведе наступні десять років у цьому візку. Щонайменше. Він знає це, навіть якщо його предки не хочуть цього визнати. І це ще півлиха. Мати хоче зберегти йому життя за всяку ціну. Містер Ті вважає, що пора дозволити Віллові вирішувати самому.

— Авжеж, Натане, він вирішуватиме. Проте він має бачити можливі варіанти.

— Він розумний чоловік. Він напевне знає, які має варіанти.

Мій голос залунав гучніше:

— Ні, ти помиляєшся. Ти кажеш мені, що прогресу немає. Ти кажеш, що, поки я тут, його погляди й трохи не змінилися.

— Лу, я не знаю, що в нього в голові.

— Ти ж знаєш, я змінила його спосіб мислення.

— Ні, я знаю, що він буде робити що завгодно, щоб зробити тебе щасливою.

Я дивилася на нього.

— Думаєш, він ходить на прогулянки, тільки щоб ощасливити мене? — Я розізлилась на Натана, на них усіх. — То якщо ти не віриш, що це щось змінить, чому збираєшся їхати? Чому ти їдеш у цю подорож? Просто гарна відпустка, в цьому річ?

— Ні. Я хочу, щоб він жив.

— Але…

— Але я хочу, щоб він жив, якщо сам він цього хоче. Та як він цього не хоче, то, змусивши його, хоч би як сильно ми його любили, ми станемо просто черговими негідниками, що забирають у нього вибір.

Натанові слова рознеслися в тиші. Я витерла самотню сльозу зі щоки та спробувала заспокоїти серце. Натан, мабуть, схвильований моїми сльозами, неуважно почухав шию, а потім, по якійсь хвилі, мовчки простягнув мені шматок паперового рушника.

— Натане, я не можу просто дозволити цьому статися.

Він мовчав.

— Я не можу…

Я дивилася на свій паспорт на столі. Жахлива картина. Наче він був чужий. Когось, чиє життя не має з моїм нічого спільного. Я дивилася на нього, розмірковуючи.

— Натане.

— Що?

— Якщо я підшукаю якусь іншу подорож, на яку лікарі погодяться, ти поїдеш? Ти допоможеш мені?

— Аякже! — Натан підвівся, сполоснув чашку і надів нараменника. Перш ніж вийти з кухні, він повернувся до мене обличчям. — Але я повинен бути чесним, Лу. Я не маю певності, що ти впораєшся з цим.

Загрузка...