До зустрічі з тобою

21 Стівен

Дівчина переїхала на вихідні. Вілл нічого не сказав ні Каміллі, ні мені, й коли я зайшов у флігель у суботу вранці, досі в піжамі, переконатися, чи не потрібна Віллові якась допомога, бо Натан затримувався, то зустрів її в коридорі з мискою каші в одній руці й газетою в другій. Вона зашарілася, побачивши мене. Не розумію чому — я був у халаті, все досить пристойно. Пам’ятаю, згадав потім, що колись милі юні створіння, які прокрадалися з Віллової спальні зранку, були звичним явищем.

— Ось несу Віллові його пошту, — сказав я, розмахуючи нею.

— Він іще не прокинувся. Сказати йому?

Її рука потягнулася до грудей, закриваючись газетою. Вона була одягнена в футболку з Мінні Маус і вишиті штани на зразок тих, які носять китайські жінки в Гонконґу.

— Ні, не треба, якщо він спить. Хай відпочиває.

Коли я сказав Каміллі, думав, що вона зрадіє. Зрештою вона так злилася, коли дівчина переїхала до свого хлопця. Однак вона просто трохи здивувалась, а потім знову напружилась, напевне, уявляючи собі всі варіанти можливих і небажаних наслідків. Вона цього не казала, але я був певний, що вона не в захваті від Луїзи Кларк. Тобто останнім часом я не знав, кого б Камілла схвалила. Її налаштування «Стандартно», здавалося, застрягло на «Відхилити».

Ми так ніколи й не дізналися, що спонукало Луїзу залишитися — Вілл просто сказав: «Сімейні проблеми», одначе та мала постійно була при ділі. Коли вона не доглядала Вілла, то металася по дому, прибираючи та миючи, зі свистом неслася в турагенцію та бібліотеку. Я помітив би її будь-де в місті, бо вона просто впадала в око. Вона носила найяскравіший одяг серед тих, кого я бачив за межами тропіків, — маленькі сукні блискучих відтінків та дивне взуття.

Я б сказав Каміллі, що вона оживила цей дім. Але я більше не міг завважити при ній щось подібне.

Очевидно, Вілл дозволив дівчині використовувати його комп’ютер, але вона відмовилася на користь бібліотечних. Хтозна, може, вона боялася, що це скидатиметься на зловживання службовим становищем, а може, вона не хотіла, щоб він бачив, що вона робить.

Та хоч би там що, Вілл здавався щасливішим, коли вона була поруч. Кілька разів через відчинене вікно до мене долинали їхні розмови, і я впевнений, що чув Віллів сміх. Я говорив із Бернардом Кларком, просто щоб переконатися, що він не проти такого порядку. Він сказав, що все це трохи неоднозначно, адже вона розійшлася зі своїм бойфрендом, з яким довго зустрічалася, і все це в їхнім домі ще не вляглося. Він також завважив, що вона подала заяву на курс перепідготовлення, щоб продовжити своє навчання. Я вирішив не розповідати про це Каміллі. Не хочу, щоб вона думала, що це може значити. Вілл сказав, що Луїза цікавиться модою та подібними речами. Вона була миловида, з чудовою фігурою, але, щиро кажучи, я не був упевнений, що хтось купуватиме такі речі, які вона носила.

У понеділок увечері Луїза попрохала, щоб ми з Каміллою та Натаном прийшли у флігель. Вона виклала на стіл брошури, роздруковані графіки, страховки та інші роздруковані з інтернету матеріали. Кожен з нас отримав копії в прозорих пластикових теках. Усе було чудово організовано.

Луїза сказала, що хоче представити нам свої плани на відпустку (вона попередила Каміллу, що висвітлюватиме матеріал так, буцім це вона, Луїза, виграє з поїздки, та попри те погляд Камілли став суворим, коли дівчина детально описала все, що вона замовила).

Це була незвичайна подорож, що, здавалося, містила всі види незвичних занять, речі, які Вілл навряд чи робив до аварії. Але щоразу, коли вона щось згадувала — рафтинг, банджі-джампінг чи щось інше, — показувала Віллові матеріали, де такі самі молоді люди з різними вадами це робили, й казала:

— Якщо ти мене переконуєш спробувати всі ці речі і я збираюся це зробити, то ти повинен зробити це зі мною.

Мушу по секрету признатися, вона мене вразила. Вигадлива, бодай її курка вбрикнула!

Вілл слухав її, і я бачив, як він читає викладені перед ним папери.

— Де ти знайшла всю цю інформацію? — сказав він нарешті.

Вона звела брови.

— Знання — сила, Вілле, — відповіла вона.

І мій син усміхнувся, наче вона сказала щось надто розумне.

— То… — промовила Луїза, коли скінчилися запитання. — Ми їдемо через вісім днів. Ви задоволені, місіс Трейнор? — Вона сказала це з легким викликом, ніби провокувала Каміллу сказати «ні».

— Якщо ви всі цього хочете, тоді все гаразд, — сказала Камілла.

— Натане. Ти в справі?

— Ясна річ.

— І… Вілле?

Ми всі дивилися на нього. Зовсім недавно про жодне з цих занять навіть не думали. Був момент, коли Вілл радо відповів би «ні», просто щоб насолити матері. Наш син завжди був таким, він чинив нераціонально, просто тому, що не хотів, щоб здавалося, наче він поступається. Я не знаю, звідки це прагнення суперечити. Можливо, саме тому він був таким блискучим посередником у перемовах.

Він подивився на мене непроникним поглядом, і я відчув, як напружилося моє підборіддя. Тоді він подививсь на дівчину та всміхнувся.

— Чом би й ні, — промовив нарешті. — Я з нетерпінням чекаю, коли Кларк кинеться в бистрину.

Дівчина, здавалося, полегшено видихнула, неначе вона припускала почути його «ні».

Смішно, але, визнаю, коли вона вперше ввійшла в наше життя, я був трохи підозріливим до неї. Вілл, незважаючи на весь блеф, був уразливий. І я боявся, що ним можна маніпулювати. Врешті-решт він заможний парубок і, коли та паскуда Алісія втекла з його другом, почувався так само нікчемним, як і будь-хто почувався б на його місці.

Я бачив, як Луїза подивилася на нього з дивним виразом суміші гордості та вдячності, і я раптом відчув неабияку радість від її присутності там. Мій син, хоч ми й ніколи про це не говорили, був у найнестерпнішій ситуації. Хоч би що вона робила, це лише на трохи відверне його.

Кілька днів у будинку вчувався слабкий, але, безумовно, святковий дух. У Камілли з’явилася тиха надія, хоч вона відмовилася визнати, що це так. Я розумів цей підтекст: що саме нам врешті-решт святкувати? Я чув, як пізно вночі вона телефонувала Джорджині, виправдовуючи те, на що вона погодилася. Дочка своєї матері, Джорджина вже шукала шляхи, якими Луїза, можливо, використає ситуацію на свою користь.

— Джорджино, вона запропонувала, що сама за себе заплатить, — сказала Камілла. — Ні, люба. Не думаю, що ми маємо вибір. У нас обмаль часу, і Вілл погодивсь на це, тому я просто хочу сподіватися кращого. Думаю, і тобі варто це зробити.

Я знав, чого їй коштувало захищати Луїзу чи навіть краще ставитися до неї. Але вона терпіла дівчину, бо чудово знала, як і я, що Луїза — наша єдина можливість зробити сина бодай частково щасливим.

Дарма що жоден з нас цього не казав, Луїза Кларк стала нашим єдиним шансом зберегти Вілла в живих.

Минулого вечора я вийшов випити з Деллою. Камілла була в гостях у своєї сестри, тому ми вирішили прогулятися вздовж річки на зворотному шляху.

— Вілл хоче поїхати у відпустку, — сказав я.

— Як чудово, — відповіла вона.

Бідолашна Делла. Я бачив, як вона бореться з інстинктивним бажанням запитати мене про наше майбутнє, обговорити, як ця несподівана подія може вплинути на нього, але я не припускав, що вона колись наважиться. Не раніше, ніж усе розв’яжеться.

Ми йшли, спостерігаючи за лебедями, всміхаючись до туристів, що каталися в своїх човнах під промінням вечірнього сонця, і вона говорила про те, як чудово все може скластися для Вілла і як покаже йому, що він вчиться адаптуватися до своєї ситуації. Було мило, що вона це казала, адже я знав, що в деякому розумінні вона може з повним правом сподіватися, що це нарешті скінчиться. Урешті-решт саме нещасний випадок з Віллом перекреслив наші плани на спільне життя. Очевидно, потай вона сподівалася, що мої обов’язки щодо Вілла колись закінчаться і я стану вільним.

І от я йшов поруч із нею, відчував, як її рука лежала на згині моєї, слухав її мелодійний голос. Я не міг сказати їй правду, ту правду, про яку знало лише кілька людей. Якщо дівчина зазнає невдачі з ранчо, банджі-джампінгом, гарячими ваннами тощо, як це не парадоксально, вона звільнить мене. Бо якщо я колись і зможу покинути свою родину, то лише тоді, коли Вілл остаточно вирішить поїхати в те пекельне місце у Швейцарії.

Я знав це, і Камілла знала це. Навіть якщо жоден з нас не признавався в цьому. Тільки після смерті сина я зможу жити тим життям, яке собі обрав.

— Ні, — сказала вона, вловивши вираз мого обличчя.

Люба Делла. Вона знала, про що я думав, навіть коли я цього не знав.

— Це гарна новина, Стівене. Справді. Хтозна, може, це стане для Вілла початком зовсім нового незалежного життя.

Я накрив її руку своєю. Якби я був сміливішим, можливо, признався б їй, що думаю насправді. Якби я був сміливішим, то давно б її відпустив, а можливо, й дружину.

— Ти маєш рацію, — сказав я, змусивши себе всміхнутися. — Сподіватимемося, що він повернеться з купою байок про троси та інші лячні штуки, якими молоді люди його віку намагаються вразити одне одного.

Вона штовхнула мене.

— Він може змусити тебе зробити щось схоже в замку.

— Рафтинг у рову? — запитав я. — Це може стати перчинкою наступного літнього туристичного сезону.

Захоплені цією неправдоподібною картинкою, ми йшли, сміючись усю дорогу до елінгу для човнів.

А тоді Вілл захворів на запалення легенів.