До зустрічі з тобою

20

— Ти що?

Ми були на пагорбах за межами міста, коли я йому сказала. Патрик подолав половину шістнадцятимильного пробігу й хотів, щоб я стежила за його часом, їдучи за ним на велосипеді. Та що в катанні на велосипеді я була трохи гіршим спеціалістом, ніж у фізиці елементарних частинок, то постійно лаялася й звертала кермо, а Патрик роздратовано кричав. Насправді він хотів пробігти двадцять чотири милі, але я сказала йому, що навряд чи моя дупа стільки витримає, та й, окрім того, хтось із нас мав іти до крамниці й закупитися на тиждень, коли ми прийдемо додому. У нас закінчилися зубна паста й розчинна кава. До речі, каву любила тільки я. Патрик пив трав’яні чаї.

Коли ми досягли верхів’я Шипкоут-гілл, мені забився дух, мої ноги здавалися олив’яними. Я вирішила викласти все просто на місці. Гадала, поки вертатимемось десять миль додому, до Патрика ще повернеться добрий настрій.

— Я не поїду на «Екстрим Вікінг».

Він не зупинивсь, але наблизився до мене. Поглянув на мене, не зупиняючись. Він здавався настільки враженим, що я мало не звернула в дерево.

— Що? Чому?

— Я… працюю.

Він повернувся на дорогу й збільшив швидкість. Ми почали спускатися, і я тримала руки на гальмах, щоб не обігнати його.

— То коли ти… дізналася?

З його чола дрібними краплинками стікав піт, а на литках виступали сухожилля. Я не могла дивитись на них надто довго, бо починала виляти.

— На вихідних. Я просто хотіла переконатися.

— Але ми забронювали тобі авіаквитки й таке інше…

— Це ж лише «Ізиджет». Я віддам тобі тридцять дев’ять фунтів, якщо це тебе турбує.

— Гроші тут ні при чому. Я думав, ти підтримуватимеш мене. Ти ж казала, що прийдеш підтримати мене.

Гніватися Патрик умів. Коли ми почали зустрічатись, я дражнила його через це. Називала його містер Сердиті Штани. Я так з цього реготала, а він такечки злився, що зазвичай переставав бурмоситись, аби стулити мені рота.

— Хіба я не підтримую тебе зараз? Патрику, я ненавиджу велосипед. І ти це знаєш. Але я підтримую тебе.

Минула ще одна миля, перш ніж він знову заговорив. Можливо, це мала б бути я, але дорогою тупіт Патрикових ніг, здавалося, набув похмурого, рішучого звучання. Тепер ми були високо над нашим маленьким містечком, я задихалася, піднімаючись схилами вгору, й марно намагалася стишити пришвидшене серцебиття щоразу, коли повз проїжджав автомобіль. Я їхала на старому маминому велосипеді (Патрик не дозволив мені навіть наблизитись до свого перегонового демона), де не було передач, тому я часто пленталась за ним у хвості.

Він озирнувся й трохи сповільнив біг, щоб я могла порівнятися з ним.

— То чому ж вони не викличуть когось із агенції? — запитав він.

— Людину з агенції?

— Вона може приходити в їхній будинок. Я про те, що ти в них уже півроку й маєш право на відпустку.

— Усе не так просто.

— Я не розумію чому. Починаючи там працювати, ти ж нічого не знала.

Я затамувала дихання. Це було доволі важко, зважаючи на те, що від їзди на велосипеді я відсапувала.

— Бо він їде в подорож.

— Що?

— Він повинен вирушити в подорож. Тому потрібно, щоб ми з Натаном допомагали йому там.

— Натан? Що то за Натан?

— Його медична доглядальниця. Чоловік, якого ти стрів, коли Вілл прийшов до мами в гості.

Я бачила, як Патрик обдумує це. Він витер піт з очей.

— Перш ніж ти запитаєш, — додала я, — скажу, що інтрижки з Натаном я не закрутила.

Він сповільнився й розглядав асфальт, поки не почав практично бігти на місці.

— Що це все означає, Лу? Адже… адже, мені здається, тут стерті всі межі між роботою і… — він знизав плечима — …і нормальним життям.

— Це не звичайна робота. І ти це знаєш.

— Але Вілл Трейнор, здається, останнім часом став важливішим за все інше.

— О, а це не рахується? — Я відпустила кермо й махнула на його ноги.

— Це інше. Він телефонує, і ти біжиш.

— А ти біжиш, і я прийшла побігати! — Я спробувала всміхнутися.

— Дуже смішно! — Він одвернувся.

— Це шість місяців, Пате. Шість місяців. Зрештою це ж ти хотів, щоб я годилася на цю роботу. А тепер лютуєш, що я сприймаю її надто серйозно.

— Я не думаю… Не думаю, що річ у роботі. Просто… мені здається, ти чогось не договорюєш.

Я завагалась довше, ніж мала б.

— Це не… правда.

— Але ти не їдеш на «Вікінг».

— Я сказала тобі, я…

Він ледве похитав головою, ніби не розчув мене правильно, й побіг дорогою вниз геть від мене. З лінії його спини я зрозуміла, наскільки розгніваний він був.

— Патрику, слухай, зупинімося на хвильку та обговорімо це.

— Ні. Я змарную час, — уперся він.

— Тоді зупинімо таймер. Тільки на п’ять хвилин.

— Ні. Я маю зробити це в реальних умовах.

Він почав набирати швидкість, наче в нього відкрилося друге дихання.

— Патрику, — гукнула я, щосили намагаючись встигати за ним. Мої ноги сковзали з педалей, я лаялася, знову штовхала педаль, щоби спробувати наздогнати його.

— Патрику! Патрику!

Я дивилась на його потилицю, й слова злетіли з моїх вуст, перш ніж я подумала, що кажу.

— Гаразд. Вілл хоче померти. Він хоче заподіяти собі смерть. І ця поїздка — моя остання спроба змінити його думку.

Патрик зменшив швидкість, а тоді зупинився, випростав спину, як і раніше не дивлячись на мене. Відтак повільно повернувся й нарешті перестав бігти на місці.

— Повтори.

— Він хоче поїхати в «Диґнітас». У серпні. Я намагаюся змусити його передумати. Це мій останній шанс.

Він дивився на мене, ніби не знав, чи вірити мені.

— Знаю, це звучить безглуздо, але я повинна змусити його змінити свою думку. Тому… тому я не можу поїхати на «Вікінг».

— Чому ти не сказала мені цього раніше?

— Я пообіцяла його сім’ї не розповідати нікому. Було б жахливо для них, якби все випливло. Просто жахливо. Слухай, навіть він не в курсі, що я знаю. Усе так… складно. Пробач. — Я простягнула йому руку. — Я сказала б тобі, якби могла.

Він не відповів. Він здавався розчавленим, ніби я зробила щось жахливе. Він ледь насупився й двічі важко ковтнув.

— Пате…

— Нічого. Просто… Мушу бігти, Лу. Сам. — Він провів рукою по волоссю. — Гаразд?

Я ковтнула.

— Гаразд.

На якусь мить він наче взагалі забув, чому ми були там. Тоді рвонув із місця, а я дивилась, як він зникає вдалині, рішуче тримаючи голову, і як дорога швидко лишається позаду.

Наступного дня після того, як ми повернулися з весілля, я розмістила в інтернеті запит:

Порадьте, коли ваша ласка, якесь гарне місце, де пропонують пригоди для квадриплегіків. Шукаю щось таке, що може зробити й здорова людина, щось, що може змусити мого пригніченого друга забути на деякий час, що його життя трохи обмежене. По суті, я не знаю, на що сподіваюсь, але з вдячністю розгляну всі пропозиції. Це досить терміново.

Працьовита Бджілка

Коли я зайшла на свою сторінку, то здивовано витріщилася на екран. Вісімдесят дев’ять відповідей. Я прокрутила сторінку вниз та вгору, не певна, чи все це відповіді на мій запит. Тоді оглянулась на інших користувачів комп’ютера в книгозбірні, відчайдушно шукаючи того, хто подивився б на мене. Я б йому розказала! Вісімдесят дев’ять відповідей! На одне запитання!

Мені розказали про банджі-джампінг для паралізованих, плавання, греблю на байдарках, катання на конях з допомогою спеціальної рами (коли, перейшовши за посиланням, я подивилась відео, то навіть трохи розчарувалася, що Вілл не терпів коней: це було круто!).

Там також було плавання з дельфінами й підводне плавання з помічниками. Плавучі візки, які дозволили б йому рибалити, адаптовані квадроцикли для поїздок по бездоріжжю. Дехто з них надіслав власні фотографії чи відео, на яких вони беруть участь у таких заходах. Деякі з них, зокрема Ричі, згадали мої попередні повідомлення й поцікавились, як там Патрик.

Звучить як хороша новина. Йому вже краще?

Я швидко набрала відповідь:

Можливо. З усім тим, сподіваюся, ця поїздка змінить Все на краще.

Ричі відповів:

Розумничка! Якщо маєш кошти, щоб усе це владнати, то Все в твоїх руках!

Скутеристка написала:

Не забудь розмістити кілька його фотографій у спорядженні для банджі-джампінгу. Люблю дивитися на обличчя чоловіків, коли вони догори сподом!

Я любила їх, цих квадриплегіків та їхніх опікунів, за мужність, великодушність та уяву. Того вечора я провела дві години, записуючи їхні пропозиції, переходячи за посиланнями на відповідні веб-сайти, які вони вже випробували, а з деким навіть поспілкувалася в чаті.

Коли я йшла додому, то вже вибрала пункт призначення: ми вирушимо в Каліфорнію на «Ранчо чотирьох вітрів», спеціалізований осередок, який пропонував кваліфіковану допомогу, «яка змусить вас забути, що ви колись потребували допомоги», як сказано на сайті. Саме ранчо, низьку дерев’яну будівлю, розміщену на лісовій галявині неподалік від Йосемітського національного парку, побудував колишній каскадер, який не дозволив своїй травмі хребта обмежувати його дії. Гостьова книга була переповнена відгуками щасливих і вдячних відпочивальників, які клялися, що завдяки йому вони змінили своє ставлення до інвалідності й до самих себе. Принаймні шість користувачів чату були там, і всі стверджували, що це перевернуло їхнє життя.

Ранчо було не просто орієнтоване на інвалідів, воно мало всі вигоди, яких можна було сподіватися від розкішного готелю. Були зовнішні, втоплені в землю ванни з непомітними підйомниками та спеціальними масажерами. Там надавали кваліфіковану медичну допомогу, у кінотеатрі поруч зі звичайними місцями були місця для інвалідних візків. Спеціально обладнано гідромасажну ванну на вільному повітрі, у якій можна сидіти й дивитися на зірки. Ми могли б провести там тиждень, а потім поїхати на кілька днів на узбережжя в готельний комплекс, де Вілл зможе поплавати й помилуватися нерівною береговою лінією. І, найцікавіше, я знайшла перчинку відпустки, яку Вілл не забуде: затяжний стрибок з парашутом з тренованими інструкторами, які пройшли підготовку, щоб допомагати квадриплегікам стрибати. Спеціальним обладнанням вони прикріплять Вілла до себе (очевидно, найголовніше закріпити ноги, щоб коліна не злетіли й не вдарили по обличчю).

Я показала б Віллові готельний буклет, але я не збиралась розповідати йому про це. Я просто збиралась з’явитися там із ним і спостерігати, як він це зробить. Ті кілька дорогоцінних хвилин, коли Вілл стане невагомим, вільним. Він визволиться від того жахливого візка. Він звільниться від земного тяжіння.

Я роздрукувала всю інформацію, а той аркуш поклала зверху. Щоразу, дивлячись на нього, я відчувала, як у мені проростає паросток хвилювання, як при думці про мою першу далеку поїздку, так і при думці, що це може бути те, що треба.

Це може змусити Вілла передумати.

Наступного ранку я показала Натанові свою роботу, і ми обоє, наче справжні конспіратори, крадькома схилились над нашою кавою на кухні. Він переглянув роздруковані папери.

— Я говорила з іншими квадриплегіками про стрибки з парашутом. Немає жодних медичних причин, чому він не може цього зробити. І банджі-джампінг. Існує спеціальне спорядження для послаблення будь-якого тиску на спину.

Я з тривогою вивчала його обличчя. Коли йшлося про фізичне самопочуття Вілла, Натан не розраховував на мої здібності. Тому для мене було важливо, чи буде він задоволений тим, що я спланувала.

— Тут є все, що нам може знадобитися. Тут зазначено, якщо ми зателефонуємо заздалегоди й надамо рецепт лікаря, вони зможуть дістати будь-які непатентовані препарати на випадок, якщо наші ліки закінчаться.

Він нахмурився.

— Звучить добре, — сказав нарешті. — Чудова робота.

— Думаєш, йому сподобається?

Він знизав плечима.

— Уявлення не маю. Але… — Він простягнув мені папери. — Ти дивувала нас і раніше, Лу. — Лукава посмішка прорвалася на його обличчі. — Чом би й знов цього не зробити.

Увечері, перш ніж іти додому, я показала папери місіс Трейнор.

Вона щойно під’їхала, й, трохи повагавшись, чи не видко мене з Віллового вікна, я підійшла до неї.

— Знаю, що це дорого, — сказала я, — але… думаю, це просто приголомшливо. Вілл чудово проведе час. Якщо… якщо ви знаєте, про що я.

Вона мовчки переглянула все це, а потім вивчила підрахунки, які я зробила.

— Я можу заплатити за себе сама. За харчування та проживання. Я не хочу, щоби хтось подумав…

— Усе гаразд, — сказала вона, перебивши мене. — Робіть, що маєте робити. Якщо думаєте, що зможете переконати його поїхати, просто бронюйте місця.

Я зрозуміла, на що вона натякала. Часу на щось інше не було.

— Як думаєте, ви зможете переконати його? — запитала вона.

— Ну… якщо я… якщо я вдам, що це… — Я проковтнула. — …швидше мені на користь. Він уважає, що я нічого не зробила у своєму житті. Постійно стверджує, що я повинна кудись поїхати. Що я повинна… щось робити.

Місіс Трейнор уважно подивилася на мене. І кивнула.

— Так. Це справді схоже на Вілла..

Вона віддала мені папери.

— Я… — Я вдихнула, аж раптом, на мій подив, зрозуміла, що не можу говорити. Я ковтнула, двічі. — Те, що ви сказали тоді. Я…

Схоже, вона не хотіла чекати, поки я договорю, опустила голову й схопилась за ланцюжок на шиї своїми тонкими пальцями.

— Так, ну, я краще піду. Побачимося взавтра. Повідомте мене, що він скаже.

Того вечора я не повернулася до Патрика. Я збиралася, та щось повело мене геть від промзони. Я перейшла дорогу й сіла на автобус додому. Пройшла сто вісімдесят кроків до нашого будинку та увійшла всередину. Це був теплий вечір, усі вікна були повідчинювані, щоб зловити вітер. Мама готувала вечерю, наспівуючи на кухні. Тато сидів на дивані з чашкою чаю, дідусь дрімав у фотелі, схиливши голову набік. Томас старанно розмальовував чорним фломастером свої черевики. Я привіталася й пройшла повз них, думаючи, як можна так швидко почуватися тут чужою.

Трина працювала в моїй кімнаті. Я постукала в двері, ввійшла й побачила її за столом. Із задертими на носі невідомими мені окулярами вона сиділа, схилившись над купою підручників. Було дивно бачити її в оточенні речей, які я вибирала для себе. Томасові малюнки вже позавішували стіни, які я так ретельно пофарбувала, його каракулі й досі видніли в кутку моїх жалюзів. Я мала зібрати докупи думки, щоб інстинктивно не почуватися скривдженою.

Трина подивилася на мене через плече.

— Мама кликала? — запитала вона й подивилася на годинник. — Я думала, вона збирається готувати Томасові вечерю.

— Так. Він їсть рибні палички.

Вона подивилася на мене, потім зняла окуляри.

— Як ти? У тебе жахливий вигляд.

— Як і в тебе.

— Я знаю. Сиджу на цій дурній очищувальній дієті. Через неї в мене висипка, — вона торкнулася рукою підборіддя.

— Тобі не потрібна дієта.

— Таки-так… Мені подобається один хлопець на курсі «Бухгалтерська справа, 2 рівень». Я подумала, варто спробувати. Жахлива висипка на обличчі завжди прикрашає, еге?

Я сіла на ліжко. Ковдра була вбрана в мою підковдру. Патрикові б не сподобавсь її божевільний геометричний візерунок. Було дивно, що Катрині він був до вподоби. Вона згорнула книгу й відкинулась на спинку крісла.

— Так, що відбувається?

Я закусила губу, і вона знову запитала мене:

— Трин, думаєш, я змогла б перекваліфікуватися?

— Перекваліфікуватися? На кого?

— Не знаю. Щось пов’язане з модою, дизайном. Чи навіть просто пошивом.

— Ну… звичайно, курси існують. Я певна, щось є навіть у моєму університеті. Можу глянути, якщо хочеш.

— Та чи приймуть вони таку, як я? Людину, яка взагалі не має кваліфікації.

Вона підкинула й зловила ручку.

— О, зрілих студентів люблять. Особливо зрілих студентів, що довели свою старанність. Можливо, тобі доведеться пройти курс перепідготовлення, але чом би й ні. А чому тебе це зацікавило? Що відбувається?

— Не знаю. Просто недавно Вілл дещо сказав. Про… про те, що я повинна щось зробити зі своїм життям.

— І що?

— І от я думаю… може, настав час і мені зробити те, що й ти робиш. Тепер, коли тато знов утримує сім’ю, можливо, ти не єдина, хто здатний чогось досягнути?

— За навчання потрібно платити.

— Я знаю. Я відкладаю.

— Думаю, потрібно більше, ніж тобі вдалося відкласти.

— Я могла б подати заявку на грант. Чи, можливо, взяти кредит. І в мене вже доволі грошей, щоб протриматись деякий час. Я познайомилась з однією жінкою, членом парламенту, яка має зв’язки з деякими агентствами, що могли б допомогти мені. Вона дала мені свою візитну картку.

— Стривай-но, — мовила Катрина, повернувшись на кріслі, — ніяк не збагну. Я гадала, ти хочеш залишитися з Віллом. Думала, що вся річ у тому, щоб переконати його жити й далі працювати в нього.

— Так, але… — Я витріщилась на стелю.

— Але що?

— Усе складно.

— Як і кількісне пом’якшення[26]. Утім, я розумію, що це — друкування грошей.

Вона піднялась зі стільця та зачинила двері в спальню. Далі, понизивши голос, щоб ніхто не міг нас почути, промовила:

— Думаєш, ти програєш? Він таки збирається?..

— Ні, — поспішно сказала я, — ну, я сподіваюся, що ні. У мене плани. Грандіозні плани. Я пізніше покажу тобі.

— Але…

Я витягнула руки над собою, переплівши пальці.

— Але Вілл мені подобається. Дуже.

Вона вивчала мене з вдумливим виразом на обличчі. Немає нічого страшнішого, ніж вдумливе обличчя моєї сестри, спрямоване безпосередньо на вас.

— От лайно.

— Не…

— Цікава історія, — мовила вона.

— Я знаю, — я опустила руки.

— Ти хочеш працювати, щоб…

— Це мені й інші квадриплегіки сказали. Ті, з ким я листувалася на форумах. Не можна бути всім водночас. Не можна бути доглядальницею та… — Я затулила обличчя руками. Я відчувала на собі Тринині очі.

— Він знає?

— Не знаю. Я навіть не певна, що сама знаю. Просто… — Я впала на ліжко долілиць. Пахло Томасом. І слабким ароматом Мармайту[27]. — Не знаю, що й думати. Але свій час, найпевніше, я проводила б із ним, ніж із кимось іншим.

— Зокрема й з Патриком.

Отут і проявилася правда, в якій я не могла собі признатися.

Мої щоки взялися рум’янцем.

— Так, — сказала я в ковдру. — Іноді так.

— Чорт, — сказала вона перегодом. — А я думала, що тільки я люблю ускладнювати собі життя.

Вона лягла поруч на ліжко, й ми обидві вп’ялися в стелю. Чути було, як ізнизу щось фальшиво насвистував дідусь, а Томас грався машинкою з дистанційним керуванням, яка вищала та стукалась об плінтус.

Мої очі чомусь наповнилися сльозами, і я відчула, як сестрині руки оповили мене.

— Ти зовсім божевільна, — сказала вона, і ми обидві почали сміятися.

— Не хвилюйся, — сказала я, витираючи обличчя, — я не збираюся робити дурниць.

— Добре. Бо що більше я про це думаю, то більше мені здається, що вся річ в гостроті ситуації. Це не реальне життя, а якась драма.

— Що?

— Ну, врешті-решт це питання життя чи смерті, адже ти пов’язана з життям цього чоловіка кожного дня, пов’язана з його фатальним секретом. Певне, тому виникла несправжня близькість. Або ж у тебе синдром Флоренс Найтинґейл.

— Повір мені, це, безумовно, не так.

Ми лежали, й далі дивлячись у стелю.

— Але це дещо дивно любити когось, хто не може… відповісти на твої почуття. Можливо, це просто панічна реакція на те, що ви з Патриком нарешті разом.

— Я знаю. Ти маєш слушність.

— І ви обоє вкупці вже стільки часу. Ти просто могла захопитися іншим.

— Особливо тоді, коли Патрик спить і бачить себе марафонцем.

— Ти можеш знову розізлитися на Вілла. Пам’ятаю, як ти вважала його віслюком.

— Я й досі іноді так уважаю.

Сестра потягнулася по серветку й витерла мені очі. Потім вона посмикала мене за щоку.

— Після того, що ти розповіла, ідея з коледжем видається пречудовою. Бо — скажімо відверто — вріже Вілл дуба чи ні, тобі все одно буде потрібна нормальна робота. Ти ж не захочеш звікувати свій вік доглядальницею.

— Нічого подібного, як ти там казала, з Віллом не станеться. Він… з ним буде все гаразд.

— Авжеж.

Мама кликала Томаса. Ми чули, як вона співала на кухні: «Томасе. Том-Том-Том-Том-Томасе…»

Трина зітхнула й потерла очі.

— Повертаєшся ввечері до Патрика?

— Так.

— Може, підемо вип’ємо в «Далматинці» й ти покажеш мені свої плани? Попрохаю, щоб мама сама вклала Томаса спати. Давай, ти ж можеш пригостити мене, адже назбирала по саму зав’язку на навчання в коледжі.

Була за чверть десята, коли я повернулася до Патрика.

Як не дивно, мої плани на відпустку Катрина схвалила повністю. Вона навіть не додала, як звичайно: «Так, але було б краще, якби ти…» На якусь мить я подумала, що вона робить це лише з увічливості, бо я стеменно з прибебехом. Одначе Трина й далі казала: «Оце так, не можу повірити, що ти це знайшла! Зніми якнайбільше фотографій, коли він займатиметься банджі-джампінгом» або «В’яви собі його обличчя, коли ти скажеш йому про стрибок з парашутом! Усе буде супер!»

Люди, що спостерігали за нами в пабі, можливо, думали, що ми дві подружки, які справді дуже люблять одна одну.

Обмірковуючи поїздку, я тихо ввійшла до квартири. Там не світилось, і я подумала, що Патрик ліг спати раніше згідно з графіком його інтенсивного навчання. Я кинула сумку додолу в коридорі й штовхнула двері вітальні, думаючи, як мило з його боку залишити для мене світло.

Коли бачу — він. Сидить за столом, накритим на двох, поряд мерехтить наполовину згоріла свічка. Коли я зачинила за собою двері, він підвівсь.

— Пробач, — сказав він.

Я витріщилась на нього.

— Я був ідіотом. Ти маєш рацію. Ця твоя робота тільки на півроку, а я поводивсь як дитина. Я повинен пишатися тим, що ти робиш щось вартісне й так серйозно за це взялася. Я почувався… покинутим. Тому пробач. Справді.

Він простягнув руку. Я взяла її.

— Добре, що ти намагаєшся йому допомогти. Це варте захоплення.

— Спасибі, — я стиснула його руку.

Після короткої перерви він заговорив знову, начебто успішно впоравсь із заздалегоди відрепетируваною промовою.

— Я приготував вечерю. Боюся, це знову салат. — Він підійшов до холодильника й витягнув дві тарілки. — Обіцяю, щойно «Вікінг» закінчиться, ми виберемося в шикарний ресторан. Або тоді, коли мені треба буде збільшити кількість вуглеводів у їжі. Я просто… — Він надув щоки. — Гадаю, я не в змозі думати про щось інше останнім часом. Напевне, це частина проблеми. І ти маєш рацію. Ти не мусиш їхати зі мною. Це моя справа. Маєш повне право натомість попрацювати.

— Патрику, — сказала я.

— Лу, я не хочу з тобою сперечатися. Пробачиш мені?

Його очі були занепокоєні й від нього пахло одеколоном. Ці два факти, наче тягар, повільно опустилися на мене.

— У будь-якім разі сідай, — промовив він. — Поїжмо, а потім… Не знаю. Гарно проведімо час. Побалакаймо про щось іще. Не про біг. — Він вимушено засміявся.

Я сіла, подивилася на стіл, а тоді всміхнулася.

— Дуже приємно, — сказала я.

Патрик справді міг зготувати сто одну страву з індички. Ми з’їли зелений салат, паста-салат, салат з морепродуктів і салат з екзотичних фруктів, який він приготував на десерт. Я пила вино, а він — лише мінеральну воду. Поступово ми почали розслаблятися. Переді мною був той Патрик, якого я давно вже не бачила. Він був смішний, уважний. Він контролював себе, навіть не згадував про біг чи марафони й сміявся, коли помічав, що розмова хилиться в той бік. Я відчула, що його ноги наштовхнулися під столом на мої й переплелися, і поволі щось важке й неприємне в моїх грудях почало зникати.

Моя сестра мала слушність. Моє життя стало дивним і віддаленим від усіх, кого я знала: важкий стан Вілла і його таємниця поглинули мене. Я мала переконатися, що ще не втратила себе.

Я стала відчувати себе винною через ту розмову з сестрою. Патрик не дозволив мені підвестися, навіть щоб допомогти йому з посудом. Чверть на дванадцяту він підвівся й поніс тарілки та миски на кухню й почав завантажувати посудомийну машину. Я сиділа та слухала, що він говорив мені через поріг. Я терла в точці, де шия моя переходила в плече, намагаючись розім’яти вузлики, що, здавалося, вросли там. Я заплющила очі, намагаючись розслабитися. Минуло кілька хвилин, перш ніж до мене дійшло, що розмова припинилася.

Я розплющила очі. Патрик стояв біля дверей, тримаючи мою теку з паперами про подорож. Він витягнув кілька аркушів.

— Що все це означає?

— Це… поїздка. Та, про яку я розповідала тобі.

Я спостерігала, як він перегортав папери, що їх показувала сестрі, розглядав маршрути, фотографії, каліфорнійський пляж.

— Я думав… — Його голос зазвучав неприродно придушено. — Я думав, що ви говорили про Лурд.

— Що?

— Чи… Не знаю… Про клініку Сток Мандевіль… чи щось таке. Коли ти сказала, що не поїдеш зі мною, бо маєш допомогти йому, я подумав, ти говориш про справжню роботу. Фізіотерапія чи зцілення вірою, щось таке. Але це, здається… — Він недовірливо похитав головою. — Це просто незабутня подорож.

— Ну… щось таке. Але не для мене. Для нього.

Патрик скривився.

— Ні… — сказав він, хитаючи головою. — Тобі це взагалі не сподобається. Гарячі ванни під зорями, плавання з дельфінами… Ой, глянь сюди: «п’ятизіркова розкіш» і «двадцятичотиригодинне обслуговування номерів». — Він подививсь на мене. — Це не робоча поїздка. Це чортів медовий місяць.

— Це не чесно!

— Та ну. Ти… ти справді сподіваєшся, що я просто отут-о сидітиму, поки ти раюватимеш з іншим чоловіком у такій відпустці?

— Його доглядальниця теж поїде.

— Га! І Натан? Ну, тоді все гаразд.

— Патрику, припини, усе це складно.

— То поясни мені. — Він тицьнув мені папери. — Лу, поясни мені це. Поясни це так, щоб я зрозумів напевно.

— Мені важливо, щоб Вілл захотів жити, щоб він побачив щось хороше у своєму майбутньому.

— І це хороше міститиме тебе?

— Це не чесно. Невже я колись прохала тебе покинути роботу, яку ти любиш?

— У мою роботу не входять гарячі ванни з незнайомими чоловіками.

— Якщо схочеш, я не заперечуватиму. Можеш приймати гарячі ванни з незнайомими чоловіками. Скільки хочеш! Будь ласка! — Я спробувала всміхнутися, сподіваючись, що він усміхнеться теж.

Але він і не збиравсь.

— Як би ти почувалася, Лу?.. Як би ти почувалась, якби я сказав, що збираюся на конференцію прихильників фітнесу з… не знаю, скажімо, з Лінн із «Гігантів тріатлону», бо їй потрібна підтримка?

— Підтримка? — Я згадала Лінн, її легке світле волосся та ідеальні ноги й розгублено подумала, чому він спершу подумав про неї.

— Зрештою, як би ти почувалась, якби я сказав, що ми разом весь час ходитимемо по ресторанах, можливо, сидітимемо в гарячій ванні й проводитимемо разом усі дні. У якомусь місці за шість тисяч миль ізвідси, тільки тому, що вона трохи пригнічена. Це й справді тебе не турбуватиме?

— Він не «трохи пригнічений», Пате. Він хоче померти. Він хоче поїхати в «Диґнітас» і там закінчити своє кляте життя! — Я чула, як у вухах гупає кров. — І ти не можеш усе так вивертати. Це ж ти назвав Вілла калікою. Ти ж сам не вважав його загрозою. «Ідеальний бос, — казав ти. — Переживати не варто».

Він поклав теку назад на стіл.

— Ну, Лу… Тепер я переживаю.

На хвилину я затулила обличчя руками. У коридорі відчинилися пожежні двері, й на мить почувся людський гомін. Двері зачинилися, й знов запала тиша. Патрик повільно водив рукою по краю кухонних шафок. На підборідді посмикувався м’яз.

— Ти знаєш, Лу, як це? Я наче біжу, але постійно трохи відстаю від інших. Я почуваюсь як… — Він глибоко вдихнув, ніби намагався заспокоїтися. — Я відчуваю, наче за рогом станеться щось погане, й про це знають усі, крім мене.

Він подививсь мені у вічі.

— Не думаю, що поводжусь нерозумно, але я не хочу, щоб ти їхала. Мені байдуже, чи поїдеш ти зі мною на «Вікінг», але я не хочу, щоб ти їхала в цю… цю відпустку. З ним.

— Але я…

— Ми разом майже сім років. А цього чоловіка ти знаєш п’ять місяців. П’ять місяців ти там працюєш. І якщо ти поїдеш із ним, цим ти багато чого мені скажеш про наші стосунки. Про те, як ти ставишся до нас.

— Нічого такого. Нас це ніяк не стосується, — заперечила я.

— Стосується, якщо ти їдеш, незважаючи на все, що я тобі сказав.

Маленька квартирка, здавалося, застигла. Патрик дививсь на мене з виразом, якого я ніколи раніше не бачила.

Коли я нарешті здобулась на відповідь, то прошепотіла:

— Але я йому потрібна.

Сказавши це й почувши, як слова загойдалися й помінялися місцями в повітрі, я зрозуміла, що відчула б, якби це сказали мені.

Він ковтнув, трохи похитав головою, ніби одразу не зрозумів, що я сказала. Потому опустив руку на стіл і глянув на мене.

— Хоч би що я сказав, уже нічого не зміниться, так?

Ще одна особливість Патрика. Він завжди був розумніший, ніж я думала.

— Патрику, я…

На мить він стулив повіки, а потім повернувся й вийшов з вітальні, залишивши останню порожню тарілку на буфеті.