До зустрічі з тобою

24

Немає нічого бентежливішого для перехожих, як благання чоловіка в інвалідному візку до жінки, яка мала б його доглядати. Це, мабуть, не той випадок, коли можна сердитися на свого опіканця з обмеженими можливостями. Надто коли він не може поворушитися й ніжно промовляє: «Кларк. Будь ласка. Просто ходи сюди. Будь ласка».

Але я не могла. Я не могла дивитись на нього. Натан (він був досі нетвердий на ногах після похмілля) упакував усі Віллові речі, і я зустріла їх обох у вестибюлі наступного ранку. Від того моменту, коли ми мали бути в компанії одне одного знову, я відмовилася мати щось спільне із Віллом. Я була розлючена й нещасна. У моїй голові лунав наполегливий розлючений голос, що вимагав бути якнайдалі від Вілла. Поїхати додому! Ніколи його не бачити!

— З тобою все гаразд? — запитав Натан, з’явившись біля мого плеча. Щойно ми прибули в аеропорт, я відразу відійшла від них до стола реєстрації.

— Ні, — відповіла я. — І я не хочу про це говорити.

— Похмілля?

— Ні.

— Це означає те, про що я думаю? — Він раптом спохмурнів.

Я не могла говорити. Я кивнула, я бачила, як його щелепа на мить заклякла. Хоча він був сильніший за мене. Зрештою він був професіонал. За кілька хвилин він повернувся з Віллом, показуючи йому щось побачене в журналі та обговорюючи з ним перспективи якоїсь футбольної команди, відомої їм обом. Дивлячись на них, ви не дізнаєтеся про важливість новини, якою я щойно поділилася.

Я спромоглася знайти справи для себе на весь час очікування на летовищі. Знайшла тисячі маленьких завдань, які треба було виконати, узявшись за багажні етикетки, купівлю кави, перегляд газет, зрештою похід у туалет, кожне з яких означало, що мені не треба було дивитись на нього, не треба було з ним розмовляти. Проте час від часу Натан зникав, і ми залишались наодинці, сидячи одне біля одного. Невелика відстань між нами бриніла невимовленими докорами.

— Кларк, — починав він.

— Не треба, — обривала я його. — Я не хочу з тобою говорити.

Я сама дивувалася, наскільки холодною можу бути. Поза сумнівом, я здивувала стюардес. Я бачила, як вони під час польоту обговорювали проміж себе те, як я вперто відверталася від Вілла, запхавши у вуха навушники чи дивлячись у вікно.

Цього разу він не сердився. І це, мабуть, було найгірше. Він не сердився, не ставав саркастичним, він просто тихішав, аж поки не перестав розмовляти. Бідному Натанові лишилося підтримувати розмову, запитувати про чай-каву або запасні пакети сухого смаженого арахісу й чи ніхто не проти, якщо він пролізе повз нас у туалет. Може, тепер це звучить по-дитячому, однак це не була просто гордість. Я не могла цього стерпіти. Я не могла витримати думки, що його втрачу, його впертості й рішучості, через що він не бачив добра, можливості добра, що він не передумав. Я не могла повірити, що він причепився до тієї єдиної дати, наче вона була висічена на камені. Мільйони тихих аргументів гриміли в моїй голові. Чому тобі цього не досить? Чому тобі не достатньо мене? Чому ти не зміг мені довіритись? Якби ми мали більше часу, це щось змінило б? Вряди-годи я помічала, що дивлюсь на його засмаглі руки, на ті пальці квадратної форми, які були за кілька дюймів від моїх, і тоді пригадувала, як спліталися вони… Його тепло, ілюзія, навіть нерухомість якоїсь сили… І клубок підступав до горла, так, що мені здавалося, наче я ледве дихаю. Я втікала в туалет, де схилялася над умивальником і тихо хлипала під лампою денного світла. Кілька разів, коли я думала про те, що намірився зробити Вілл, мені доводилось боротися з бажанням кричати; я відчувала, що на мене найшов якийсь безум, і думала, що могла би просто сісти в проході й ридати, ридати доти, доки ще хтось не втрутиться. Поки хтось не переконається, що він цього не зробить.

Отож, хоч і поводилась я по-дитячому, хоча здавалася екіпажеві найбезсердечнішою жінкою (бо ж відмовлялася розмовляти з Віллом, дивитися на нього, годувати його), знала, вдавати, що його там немає, — єдиний спосіб пережити години вимушеної близькості. Якби я вірила в те, що Натан зможе впоратися сам, я б чесно відмінила свій політ, можливо, навіть зникла, щоб переконатися, що між нами цілий континент, а не кілька нестерпних дюймів.

Обидва чоловіки спали, і це стало якимось полегшенням — коротким перепочинком від напруження. Я витріщилася на телевізійний екран, і з кожною милею, яка наближала нас до дому, я відчувала, як важчало на душі, як зростала моя тривога. Мені почало спадати на гадку, що мій провал не був лише моїм власним; батьки Вілла будуть шоковані. Вони, мабуть, звинувачуватимуть мене. Сестра Вілла, мабуть, подасть на мене скаргу. Це був також провал і для Вілла. Я не спромоглася переконати його. Я запропонувала йому все, що могла, зосібна й себе, проте нічого з того, що я йому показувала, не переконало Вілла, що треба жити далі.

Можливо, впіймала я себе на такій думці, хтось був гідніший його, ніж я. Хтось розумніший. Хтось такий, як Трина, хто міг би придумати щось краще для виконання. Вона, певно, знайшла б якісь рідкісні медичні дослідження або щось таке, що могло б йому допомогти. Вона напевно змінила б його думку. Той факт, що я мала вікувати свій вік із цим знанням, викликав запаморочення.

— Хочеш спати, Кларк? — Віллів голос увірвався в мої думки.

— Ні. Дякую.

— Мій лікоть не забагато місця забирає?

— Ні. Все добре.

Лише тими останніми кількома годинами в пітьмі я дозволила собі подивитися на нього. Я відвела погляд від сяючого телеекрана й стала потай дивитися на Вілла в тьмяному світлі салону. І коли я дивилась на його обличчя, таке засмагле та гоже, таке спокійне уві сні, одинока сльоза скотилася по моїй щоці. Певно, відчувши мій пильний погляд, Вілл поворухнувсь, але не прокинувсь. І потай від екіпажу та Натана я поволі обгорнула його шию ковдрою, старанно підігнувши її, щоб бути певною, що під кондиціонером Вілл не відчує холоду.

Вони чекали біля виходу із зали прибуття. Я знала, що вони будуть. У мене було якесь слабке хворобливе відчуття, яке наростало, навіть коли ми досить швидко провезли Вілла крізь паспортний контроль, завдяки якомусь добромисному чиновникові, хоч я молилася, щоб нас змусили зачекати, щоб ми застрягли в черзі на кілька годин, а краще днів. Одначе ні, ми перетнули широкий простір лінолеуму, я — штовхаючи візок із багажем, Натан — везучи Вілла, і, коли відчинились скляні двері, там були вони, стоячи біля огорожі поруч, у якійсь рідкісній подобі єдності. Я побачила, як обличчя місіс Трейнор на мить оживилося, коли вона побачила Вілла, і мимохіть подумала: «Звичайно, у нього гарний вигляд». Собі на сором, я наділа окуляри від сонця — не для того, щоб приховати своє виснаження, а для того, щоб вона відразу не побачила з мого вигляду, що я збираюся їй сказати.

— Подивись на себе! — вигукнула вона. — Вілле, маєш чудовий вигляд! Справді.

Батько Вілла нахилився, поплескуючи візок сина та його коліно, його обличчя розпливлося в усмішці.

— Ми не йняли віри, коли Натан казав, що ти відвідував пляж щодня. І плавав! Яка була тоді погода — чудова й тепла? Тут лило, як з відра. Типовий серпень.

Авжеж. Натан писав їм або телефонував. Наче вони дозволили б нам поїхати, не маючи постійного контакту.

— Це… це було досить дивовижне місце, — мовив Натан. Він також принишк був, але тепер намагався всміхатися, здаватися таким, як завжди.

Я заціпеніла, тримаючи паспорт у руках, наче збиралася вирушити ще кудись. Я була змушена нагадати собі, що треба дихати.

— Ми оце подумали, що вам сподобається особлива вечеря, — сказав Віллів батько. — Є дуже гарний ресторан у готелі «Інтерконтиненталь». Шампанське з нас. Що скажете? Ми з мамою подумали, що це може бути хорошим подарунком.

— Авжеж, — мовив Вілл. Він усміхався до мами, а вона дивилась на нього так, наче хотіла зберегти цю усмішку. «Як ти можеш? — Я хотіла кричати на нього. — Як ти можеш на неї так дивитися, коли вже знаєш, що збираєшся зробити з нею?»

— Тоді ходімо. Моя машина на паркованці для інвалідів. Це за декілька хвилин їзди звідси. Я мав певність, що ви всі будете трохи втомлені після перельоту. Натане, хочеш, візьму якісь торби?

Мій голос втрутився в розмову.

— Думаю, — сказала я, витягуючи з візка свій багаж, — краще я піду. В будь-якому разі дякую.

Я зосередилася на своїй сумці, умисно не дивлячись на них, але навіть крізь гомін летовища я помітила коротку тишу, що її спровокували мої слова.

Першим її порушив голос містера Трейнора.

— Ходімо, Луїзо. Посвяткуймо трошки. Ми хочемо почути все про ваші пригоди. Я бажаю дізнатися все про острів. І я обіцяю, що вам не потрібно буде розповідати все, — він майже засміявся.

— Так, — місіс Трейнор мляво підтримала його. — Таки ходіть, Луїзо.

— Ні. — Я ковтнула слину, намагаючись увічливо всміхнутися. Окуляри були моїм захистом. — Дякую. Я краще повернуся.

— Куди? — запитав Вілл.

Я зрозуміла, про що він говорить. Я справді не мала, куди повертатися.

— Я поїду в будинок батьків. Це буде добре.

— Їдьмо з нами, — сказав він. Його голос був ніжним. — Не йди, Кларк. Будь ласка.

Тоді я хотіла плакати. Одначе знала цілком певно, що не можу бути поруч із ним.

— Ні. Дякую. Сподіваюсь, у вас буде чудовий сніданок! — Я закинула сумку через плече й, не чекаючи, поки хтось щось скаже, пішла від них, поволі зникаючи серед людського натовпу в терміналі.

Я була майже на зупинці, коли почула її. Камілла Трейнор, стукаючи підборами по тротуару, чи то бігла, чи то йшла до мене.

— Зупиніться, Луїзо. Будь ласка, зупиніться.

Я обернулася й побачила, як вона проштовхується крізь дітей з автобусної екскурсії, розсуваючи підлітків у сторони, подібно до того, як Мойсей розсував хвилі. Яскраві вогні аеропорту на її волоссі надавали йому мідного забарвлення. На ній був красивий сірий пашміновий шарф, закинутий майстерно на одне плече. Я пригадую, що думала про те, якою гарною вона мала бути декілька років тому.

— Будь ласка. Будь ласка, зупиніться.

Я зупинилася, дивлячись позад себе на дорогу, бажаючи, щоб автобус з’явився вже, щоб він загріб мене й забрав ізвідси. Тоді могло б статися будь-що. Маленький землетрус, можливо.

— Луїзо.

— Він гарно провів час, — мій голос звучав надірвано. Дивно, як і її — зловила себе на думці.

— Має справді гарний вигляд. Просто чудовий. — Вона пильно дивилась на мене, стоячи на тротуарі. Вона раптом завмерла, не зважаючи на море людей навколо неї.

Ми мовчали.

І тоді я сказала:

— Місіс Трейнор, я хотіла б подати заяву про звільнення. Я не можу… я не можу працювати ці останні кілька днів. Я втрачаю право на будь-які гроші, заборговані мені. Фактично я не хочу грошей за цей місяць. Я нічого не хочу. Я лише…

Вона зблідла. Я бачила, як барва зникла з її обличчя, як вона трохи захиталася в ранковому світлі. Я бачила містера Трейнора, що наближавсь, жваво йдучи й міцно тримаючи однією рукою панаму на голові. Бурмочучи вибачення, він проштовхувався крізь натовп, зосереджуючи погляд на мені та дружині, тоді як ми стояли непорушно на відстані кількох футів.

— Ви… ви казали, що думаєте, що він щасливий. Ви казали, що це могло б змінити його думку, — вона говорила в розпачі, наче благаючи мене сказати ще щось, дати їй інший результат.

Я не могла говорити. Я пильно дивилась на неї, і найбільше, що я спромоглася зробити, це трошки похитати головою.

— Вибачте, — прошепотіла я, так тихо, що вона не могла мене почути.

Він був уже там, коли вона впала. Її ноги наче підломилися, і містер Трейнор упіймав її лівицею, коли вона падала, розтуливши рота.

Його панама злетіла на тротуар. Він глянув на мене, збентежений, ще не розуміючи, що сталося.

А я не могла дивитись. Я обернулася, онімівши, й почала йти, крок за кроком, подалі від летовища, ще до того, як усвідомила, що роблю. Я йшла, навіть не знаючи куди.