До зустрічі з тобою

12

Я можу назвати точну дату, коли перестала бути безстрашною.

Це сталося майже сім років тому, в останні ледачі спекотні липневі дні, коли вузькі вулиці навколо замку виповнювалися туристами, а повітря — звуками їхнього човгання та передзвоном всюдисущих фургонів з морозивом, які вишикувалися вподовж верхів’я пагорба.

За місяць до того після тривалої хвороби померла моя бабуся, й літо немов оповила незрима вуаль печалі, яка м’яко пригнічувала все, що ми робили, притлумлювала нашу з сестрою схильність усе драматизувати, скасовувала наші звичні літні поїздки та вікенди. Мама часто стояла на кухні біля зливальниці й намагалась не розплакатися, тоді як тато щоранку йшов на роботу з похмурим виглядом і повертався за кілька годин з блискучим від спеки обличчям, він не міг говорити, не відкривши перед тим пляшки пива. Моя сестра сиділа вдома після свого першого року в університеті, а її думки плавали десь далеко від нашого містечка. Мені минав двадцятий, і менш як через три місяці я мала зустріти Патрика. Ми насолоджувались одним із тих рідкісних років цілковитої свободи — ніякої фінансової відповідальності чи боргів і повно вільного часу. У мене була сезонна робота, і я мала змогу досхочу практикуватись в умінні накладати макіяж, навчитись ходити на підборах, яких тато однозначно не схвалював, і просто шукати себе.

Тоді я вдягалася нормально, тобто як усі інші дівчата в місті, — у джинси кольору індиго й обтяжну футболку, що увиразнювала тонку талію та високі перса. Носили ми довге волосся, яке перекидали через плече, годинами підбирали блиск для губ і найвлучніший відтінок для димчастого макіяжу очей. Ми завжди мали чудовий вигляд, але годинами скаржилися на неіснуючий целюліт і невидимі дефекти шкіри.

У мене були задумки. Я хотіла щось робити. Один з хлопчаків — мій шкільний товариш — здійснив навколосвітню подорож і повернувсь якимось відчуженим — це була зовсім інша людина, і це був наче не той самий одинадцятирічний хлопчина, який надував бульбашки зі слини на уроках французької. Я зопалу замовила дешевий авіаквиток на рейс до Австралії та намагалася знайти хоч когось, хто би поїхав зі мною. Мені подобалась екзотичність, якої той хлопець набув після подорожі, ця своєрідна невідомість. Його підхопив м’який бриз широкого світу, і це було надзвичайно спокусливо. Та й врешті-решт усі тут про мене все знали. А з моєю сестрою я не могла нічого забути, навіть якби й захотіла.

Була п’ятниця. Цілісінький день я працювала на автостоянці зі шкільними подругами: ми проводили відвідувачів на ярмарок ремесел, що проходив на території замку. Увесьденечки під палючим сонцем і блакиттю неба зі сміхом, сьорбанням газованих напоїв та відблисками світла з бійниць замку. Гадаю, не було жодного відвідувача, який не всміхнувся б до мене. Люди не можуть не всміхнутися, бачачи гурт веселих дівчат, які хихочуть. Нам заплатили по тридцять фунтів, і організатори були такі задоволені великою кількістю відвідувачів, що додали нам іще по п’ятірці. Ми святкували це, напившись із парубчаками, які працювали на автостоянці поруч з інформаційним центром. Хлопці були ввічливі, носили теніски й мали розпатлане волосся. Одного звали Ед, двоє з них навчались в університеті — я дотепер не можу пригадати, в якому саме, — і теж вирішили трохи заробити. До кінця тижня вони не скаржились на брак грошей, а коли ми все розтринькали, парубки охоче купили напої запаморочливим місцевим дівчатам, а ті, сидячи в них на колінах, бавились їхнім волоссям, пищали, жартували й називали їх неймовірними. Парубки говорили іншою мовою, розказували про роки, проведені в Південній Америці, й про подорожі Тайландом, де проходили стажування. Поки ми слухали й, розлігшись у саду на траві, випивали, з’явилася моя сестра. Вона одягнула найстаріший у світі светр із відлогою і була без макіяжу; я забула, що мала зустрітися з нею. Я попрохала її переказати батькам, що повернуся, коли мені вийде тридцять. Чомусь мені це видалось страшенно кумедним. Трина підвела брови й пішла геть, наче я була найнестерпнішою людиною, яку вона будь-коли зустрічала.

Коли «Червоний лев» зачинився, ми пішли й сіли в лабіринті в осередді замку. Хтось зумів перебратися через ворота, й, неодноразово наштовхуючись одне на одного, хихочучи, ми дісталися всередину, де спочатку дудлили міцний сидр, а потім, коли хтось прийшов і скрутив косяка, стали курити. Пам’ятаю, що дивилася на зірки й відчувала, як зникаю в нескінченній глибині темного склепіння; земля злегка похитувалася й крутилась навколо мене, немов палуба величезного корабля. Хтось грав на гітарі, я була в рожевих атласних туфлях на високих підборах, які скинула десь у високій траві й по які не повернулась. Мені здавалося, що я порядкую всесвітом.

Минуло півгодини, поки я зміркувала, що інші дівчата вже пішли.

Перегодом, коли зірки поховались за нічними хмарами, моя сестра знайшла мене там, в осередді лабіринту. Як я вже казала, вона дуже розумна. У всякому разі розумніша за мене.

Вона єдина знайома мені людина, яка могла б безпечно вибратися з лабіринту.

— Ти будеш сміятись. Я записалася в бібліотеку.

Вілл дивився на свою колекцію компакт-дисків. Він розвернув візок і чекав, поки я поставлю його напій у тримач.

— Справді? Що ти читаєш?

— О, нічого путнього. Тобі таке не сподобається. Про хлопців, дівчат, романтику. Але мені подобається.

— Ти ж кілька днів тому читала мою Фланнері О’Коннор. — Він сьорбнув. — Коли я нездужав.

— Оповідання? Не можу повірити, що ти це помітив.

— Я не міг не помітити. Ти не поклала її на місце. А я не міг її підняти.

— А-а-а…

— Не читай сміття. Візьми оповідання О’Коннор додому. Краще їх читай.

Я збиралася сказати «ні», а тоді зрозуміла, що насправді не знаю, чому відмовляюся.

— Добре. Я поверну, щойно прочитаю.

— Кларк, постав якусь музику.

— Що ти хочеш?

Він сказав мені, киваючи приблизно туди, де міг бути диск, і я перерила все, поки не знайшла його.

— У мене є друг — перша скрипка в симфонічному оркестрі. Він зателефонував і сказав, що наступного тижня грає тут неподалік. Цей твір. Ти його знаєш?

— Я нічого не знаю про класичну музику. Хіба іноді мій тато випадково налаштовується на Classic FM, але…

— Ти ніколи не була на концерті?

— Ні.

Він був вражений.

— Ну, раз я ходила на «Вестлайф». Але навряд чи це можна вважати підхожим прикладом. То був вибір моєї сестри… О, і я мала йти на Роббі Вільямса — на двадцять другий день народження, але в мене сталось харчове отруєння.

Вілл так на мене подивився, ніби мене на декілька років ув’язнили в підвалі.

— Ти повинна піти. — Він дав мені квитки. — Це буде справді гарно. Візьми маму.

Я розсміялася й похитала головою.

— Ой, сумніваюсь. Моя мама майже не виходить надвір. І це не зовсім моє.

— Ну, фільми з субтитрами теж були не зовсім твоє.

Я насупилась.

— Вілле, я не твій проект. Це не «Моя чарівна леді».

— «Пігмаліон».

— Що?

— П’єса, про яку ти говориш. Це «Пігмаліон». «Моя чарівна леді» — всього-на-всього її позашлюбна дитина.

Я подивилася на нього. Це не спрацювало. Я поставила компакт-диск. Коли обернулась, він усе ще хитав головою.

— Кларк, ти страшенний сноб.

— Що? Я?

— Ти відмежовуєшся від найрізноманітніших вражень, бо кажеш собі — «це не моє».

— Та ж ні.

— Звідки ти знаєш? Ти нічого не зробила, ніде не була. Звідки в тебе може взятись уявлення, що саме твоє?

Як може така людина, як він, мати бодай найменше уявлення, як це — бути мною? Мене розлютило, що він свідомо не розуміє цього.

— Кажи далі. Розплющ очі.

— Ні.

— Чому?

— Бо мені незручно. Я почуваюсь як… Я відчуваю, що вони дізнаються.

— Хто? І що дізнаються?

— Усі інші дізнаються, що я інакша.

— Як ти думаєш, що я відчуваю?

Ми дивилися одне на одного.

— Кларк, щоразу, як я кудись виходжу, люди дивляться на мене, наче я інакший.

Ми сиділи в тиші, коли заграла музика. Віллів батько говорив у вітальні по телефону, і наче звідкись іздалеку у флігель долинали звуки приглушеного сміху. «Вхід для інвалідів там», — сказала жінка на іподромі. Наче він належав до іншого виду.

Я дивилась на обкладинку компакт-диска.

— Я піду, якщо ти підеш зі мною.

— А сама ти не підеш?

— У жодному разі.

Ми сиділи там, поки він намагався це перетравити.

— О Господи. Ти наче колька в дупі.

— Ти постійно мені це кажеш.

Цього разу я нічого не планувала, нічого не очікувала. Я просто тихо сподівалася, що, незважаючи на фіаско на іподромі, Вілл усе ще готовий покинути флігель. Його друг, скрипаль, надіслав нам обіцяні безкоштовні квитки та інформаційну програмку. Це було за сорок хвилин їзди від готелю. Я виконала домашнє завдання: перевірила розміщення паркованки для інвалідів, заздалегідь туди зателефонувала, щоб оцінити, як найкраще докотити візок Вілла до місця. Вони посадять нас спереду, я сидітиму на розкладному стільці поруч із Віллом.

— Насправді це найкраще місце, — весело сказала жінка в касі. — Ви відчуватимете сильніший вплив, коли сидітимете поруч оркестрової ями. Я часто хотіла сама там сісти.

Вона навіть запитала, чи не потрібно зустріти нас на паркованці, щоб допомогти й показати нам наші місця. Я боялася, що Вілл почуватиметься некомфортно, тому подякувала й відмовилась.

Вечір наближався. Не знаю, хто з нас нервувався більше — Вілл чи я. Я досі гостро відчувала провал нашої останньої прогулянки, а місіс Трейнор додавала неспокою: чотирнадцять разів приходила у флігель, щоб перепитати, де й коли відбудеться концерт і що саме ми робитимем.

— Вечірній туалет Вілла забирає трохи часу, — сказала вона. Місіс Трейнор хотіла впевнитися, що нам хтось може допомогти. Натан мав інші плани. Містера Трейнора того вечора не було вдома.

— Це півтори години якнайменше, — сказала вона.

— І це неймовірно нудно, — додав Вілл.

Я зрозуміла, що він шукав привід, аби не йти.

— Я це зроблю, — заявила я. — Якщо Вілл скаже мені, що робити. Я не проти залишитися, щоб допомогти. — Я сказала це раніше, аніж збагнула, на що погодилась.

— О, це справді те, на що нетерпляче ми обоє чекаємо, — пробуркотів Вілл, коли його мати пішла. — Ти добре роздивишся мій зад, а мене помиє дівчина, яка мліє від оголеної плоті.

— Я не млію від оголеної плоті.

— Кларк, я зроду не бачив нікого, хто поводиться з тілом невміліше за тебе. Ти поводишся так, наче воно радіоактивне.

— То хай твоя мама це зробить, — огризнулась я.

— Так, тоді весь задум буде ще привабливішим.

А потім виник клопіт із гардеробом. Я не знала, що вдягнути.

Я неправильно вдягнулась на верхогони, то як могла знати, що не зроблю знову такої помилки? Я спитала Вілла, що краще вдягти, і він подивився на мене так, ніби я збожеволіла.

— Світло вимкнуть, — пояснив він. — Ніхто не буде на тебе дивитися. Всі зосередяться на музиці.

— Ти нічого не знаєш про жінок, — відповіла я.

Урешті-решт я принесла чотири різні вбрання, затягнувши їх в автобус у старезному татовому чохлі на одяг. Це був єдиний спосіб змусити переконати себе піти на все.

Натан приїхав на вечірню зміну о пів на шосту, і, поки він був із Віллом, я зникла у ванній, щоб підготуватися. Спочатку я вдягла те, що називала «артистичним» нарядом, — зелену сукню з припасованими до неї величезними бурштиновими намистинами. Я думала, що люди, які ходять на концерти, мусять бути артистичними та яскравими. Вілл і Натан витріщились на мене, коли я ввійшла у вітальню.

— Ні, — категорично промовив Вілл.

— Щось подібне одягла б моя мама, — додав Натан.

— Ти ніколи не казав мені, що твоя мама — Нана Мускурі[21], — сказав Вілл.

Я чула їхній сміх, коли зникла у ванній кімнаті.

Другим убранням була строга чорна сукня, скроєна по косій, з білим комірцем і манжетами, які я зробила сама. На мою думку, вона була одночасно елегантною і з паризьким шиком.

— Ти наче збираєшся подавати морозиво, — завважив Вілл.

— З тебе була б чудова покоївка, — схвально вигукнув Натан. — Не соромся носити це вдень. Кажу тобі.

— А тепер попроси її витерти пил на плінтусі.

— Еге, він таки трохи запорошений.

— Ви обидва, — процідила я, — завтра питимете чай з «Містером Мускулом».

Я відкинула вбрання номер три — широкі жовті штани, передбачаючи Віллові порівняння з Ведмедем Рупертом, натомість одягла свій четвертий варіант — вінтажну сукню з темно-червоного атласу. Її було зшито для скромнішого покоління, і я завжди потайки молилася, щоб блискавка зійшлася на талії, хоч у ній я мала фігуру як у старлетки з 1950-х. Ця сукня давала «ефект», це було вбрання, в якому просто неможливо не мати чудовий вигляд. Я накинула на плечі сріблясте болеро, обгорнула шию сірим шовковим шарфом, щоб прикрити декольте, наклала трохи помади й увійшла у вітальню.

— Ого! — захоплено вигукнув Натан.

Очі Вілла бігали по моїй сукні. Аж тоді я зрозуміла, що він перевдягнувся в сорочку та піджак. Чисто виголений і з підстриженим волоссям, Вілл був напродиво гарний. Я не могла стриматися від усмішки, коли його побачила. І річ була не в тому, який вигляд він мав, а в тому, що таки доклав певних зусиль.

— Це те, що треба, — сказав Вілл. У його спокійному голосі вчувалась неупередженість. І коли я почала поправляти комірець, він додав: — Але піджак зніми.

Вілл мав рацію. Я знала, що болеро не зовсім пасувало. Я взяла його, обережно склала й повісила на спинку стільця.

— І шарф.

Моя рука автоматично звелась до шиї.

— Шарф? Чому?

— Бо негоже. Подивимося, що ти намагаєшся приховати за ним.

— Але я… тоді декольте надто велике.

— То й що? — Він знизав плечима. — Кларк, якщо ти збираєшся вдягнути сукню, то повинна впевнено її носити. Ти маєш психічно та фізично її заповнити.

— Тільки ти, Вілле Трейнор, можеш розказати жінці, як носити кляту сукню.

Проте шарф я таки зняла.

Натан пішов збирати Віллову сумку. Я ж міркувала, що ще додати про Віллову зверхність, та, коли повернулась, побачила, що він досі дивиться на мене.

— Маєш чудовий вигляд, Кларк, — спокійно проказав Вілл. — Справді чудовий.

За моїми спостереженнями пересічні люди — Камілла Трейнор, певно, називала їх «робітничим класом» — реагували на Вілла по-різному. Більшість витріщалась. Дехто міг чуйно посміхнутися, висловити співчуття або пошепки спитати мене, що сталося. Частенько в мене виникала спокуса відповісти: «Невдалий конфлікт із Таємною службою розвідки», — просто щоб побачити їхню реакцію, проте я цього так і не зробила.

Люди середнього класу вдавали, що не дивляться, але вони дивилися. Вони надто ввічливі, щоб відверто витріщатись, тому поводились інакше. Коли Вілл навертався їм на очі, вони свідомо на нього не дивились. Та коли він їх оминав, усі відразу ж оберталися в його бік, навіть якщо вони тієї миті з кимось розмовляли. Ясна річ, говорили вони не про нього, це було би грубо.

Зайшовши у фойє концертної зали, де групки розумних людей стояли з сумочками та програмками в одній руці, джином і тоніком у другій, я побачила подібну реакцію, коливання якої супроводжувало нас аж до партеру. Не знаю, чи помітив Вілл. Гадаю, інколи єдиний спосіб зарадитися з цим — удавати, що цього не бачиш.

Ми сіли — були ми тільки вдвох у центрі перед кріслами в залі. Праворуч від нас сидів іще один чоловік в інвалідному візку, який весело гомонів з жіночками обабіч нього. Я дивилася на них, сподіваючись, що Вілл також їх помітить. Але він дивився вперед, опустивши голову в плечі, немов намагався стати невидимим.

«Це спрацює», — пролунав тихий голос у моїй голові.

— Тобі щось потрібно? — прошепотіла я.

— Ні, — похитав головою Вілл. Потім проковтнув слину й додав: — Насправді так. Щось тисне мені в шию.

Я нахилилася й провела пальцем навколо комірця — там була лейба. Я витягла її, сподіваючись відірвати, але це виявилось непросто.

— Нова сорочка. Тобі справді дуже незручно?

— Ні — я просто вирішив розважитись.

— У сумці є ножиці?

— Не знаю, Кларк. Не повіриш, але я рідко пакую все сам.

Ножиць не було. Я озирнулася — глядачі розсідались по місцях, щось бурмочучи та читаючи програмки. Якщо Вілл не зможе розслабитися й зосередитися на музиці, цей похід буде даремним. Я не могла подарувати собі ще одної катастрофи.

— Не рухайся, — попрохала я.

— Чому?..

Перш ніж він закінчив, я нахилилась назад, м’яко відгорнула комір від його шиї, торкнулась до нього зубами й схопила ними лейбу. Мені знадобилося кілька секунд, щоб відкусити її. Я заплющила очі, намагаючись ігнорувати запах чистого чоловічого тіла, відчуття його шкіри й неприйнятність того, що роблю. І нарешті відчула, мені це вдалося. Я підвела голову, розплющила очі. Тріумфуючи, я тримала лейбу в зубах.

— Є! — вигукнула я, дістаючи лейбу з рота й кидаючи її за сидіння.

Вілл вирячивсь на мене.

— Що?

Я озирнулась на глядачів, які раптово знайшли в своїх програмках щось надзвичайно захопливе. Тоді повернулась до Вілла.

— Ніби вони ніколи раніше не бачили дівчини, що покусує парубка за комірець.

Здавалось, я швидко змусила його замовкнути. Вілл кілька разів кліпнув, наче намагався похитати головою. А я помітила, що його шия в тому місці добряче розчервонілася.

Я поправила спідницю.

— У будь-якому разі, — сказала я, — ми маємо бути вдячні, що лейба була не на штанях.

Та перш ніж Вілл устиг відповісти, на сцену в смокінгах та вечірніх сукнях вийшов оркестр і глядачі зааплодували. Мимоволі я затріпотіла від хвилювання. Поклала руки на коліна й сіла прямо. Оркестранти стали пробувати звук, наструнчуватися. Залу виповнило звукове розмаїття — тривимірний найживіший звук, який я будь-коли чула. Волосся стало сторч, і захопило дух.

Вілл скоса подививсь на мене, а на його обличчі все ще були сліди веселощів. «Добре, — відбилося в нього на лиці, — ми будемо цим насолоджуватися».

Вийшов диригент, двічі постукав по пюпітру, й стало тихо. Я відчувала це заціпеніння — глядачі завмерли в сподіванні. Потім він опустив свою паличку, й чисте суголосся запанувало в залі. Я фізично відчувала музику, вона долинала не лише до моїх вух, вона текла крізь мене, навколо мене, змушувала вібрувати всі мої чуття. Тіло вкрилось сиротами, а долоні спітніли. Вілл нічого такого мені не розповідав. Я думала, мені буде нудно. А воно було найчудовніше з того, що я будь-коли чула.

Моя уява витворювала несподівані речі: коли там сиділа, я почала думати про те, про що не думала вже багато років, давні емоції наринули на мене, з’явилися нові думки та задумки, ніби саме сприйняття видозмінилося. Це було занадто, проте я не хотіла, щоб воно впинялося. Я хотіла сидіти там вічно. Я глянула на Вілла. Він був захоплений, він несподівано став розкутим. Я відвернулася — раптом стало чомусь страшно дивитися на нього. Я боялася, що він може відчути всю глибину своєї втрати, ступінь своїх жахіть. Життя Вілла Трейнора виходило далеко за межі мого. Хто я така, щоб казати йому, як він повинен хотіти прожити його?

Віллів друг залишив записку, в якій прохав прийти за лаштунки й зустрітися з ним після концерту, але Вілл не схотів. Я намагалась його переконати, однак з виразу обличчя зрозуміла, що це марно. Я не звинувачувала його. Згадала, як дивилися на нього колишні колеги по роботі — то була суміш жалю, відрази й навіть полегшення, що вони самі уникнули такого удару долі. Я припускала, що у Вілла було вже надто багато таких зустрічей.

Ми зачекали, доки зала спорожніє, а потім я викотила його. Далі ми спустилися ліфтом до автостоянки, і я завантажила Вілла в машину. Я була небагатослівною. У моїй голові все ще лунала музика, і я не бажала, щоб вона стихала. Я верталася до неї знову й знову. Мені здавалося, що Віллів товариш, граючи, повністю розчинився у своїй грі. Раніше я не розуміла, що музика може відкривати нас самих, може переносити нас у місця, про існування яких композитор навіть не здогадувавсь. Вона накладає свій відбиток навіть на повітря навколо вас, і ви наче забираєте із собою її залишки. На якийсь час, коли ми сиділи в залі, я зовсім забула, що зі мною Вілл.

Ми під’їхали до флігеля. Перед нами, ледь виглядаючи з-за стін, виднів замок. Освітлений повним місяцем, він безтурботно дивився з вершини пагорба вниз.

— Отже, тобі не подобається класична музика.

Я поглянула в дзеркало заднього виду. Вілл усміхався.

— Мені взагалі не сподобалося.

— Так, авжеж.

— А особливо не сподобалось, де скрипка грала сама без оркестру.

— Я бачив, що не сподобалося. Тобі навіть сльози на очі навернулися, так жахливо це було.

У відповідь я всміхнулась.

— Мені справді сподобалося, — промовила я. — Не певна, що мені припала б до сподоби вся класична музика, але почуте було дивовижним. — Я потерла ніс. — Дякую. Дякую, що запросив мене.

Ми сиділи в тиші й дивились на замок. Зазвичай уночі він купався в жовтогарячому відблиску розміщених навколо фортечного муру ліхтарів. Але сьогодні, при повному місяці, здавалося, його затопила ефірна синь.

— Як думаєш, яку музику там грали? — спитала я. — Вони ж там щось слухали.

— У замку? Щось середньовічне. Лютні, струнні. Мені таке не дуже до смаку, але я дещо маю і, якщо хочеш, можу дати послухати. А як хочеш справді зрозуміти, то походи по замку в навушниках.

— Ні, я не дуже хочу йти в замок.

— Це завжди так, якщо живеш десь поруч.

Моя відповідь була ухильна. Ми сиділи там доволі довго, прислухаючись, як стихав двигун.

— Гаразд, — сказала я, знімаючи пасок безпеки. — Нас чекають вечірні процедури.

— Зачекай хвильку, Кларк.

Я повернулася до нього. Обличчя Вілла було затінене, і я не бачила його виразу.

— Просто зачекай. Ще хвилинку.

— Усе гаразд? — Мій погляд ковзнув униз на його візок: я боялася, що його притиснуло чи він застряг абощо.

— Зі мною все гаразд. Я просто…

Я дивилась, як блідий комір контрастує з темним піджаком.

— Не хочу йти туди так одразу. Просто хочу сидіти й не думати… — Він проковтнув слину. Навіть у напівтемряві було видно, яких зусиль він докладав. — Я просто… хочу бути чоловіком, який ходив на концерт із дівчиною в червоній сукні. Просто ще кілька хвилин.

Я відпустила ручку дверцят.

— Звичайно.

Я заплющила очі й поклала голову на підголівник. Якийсь час ми сиділи отак укупці, двійко людей, що полинули в стихлу музику, наполовину сховані у тіні замку на місячному пагорбі.

Ми з сестрою ніколи не говорили про те, що сталося вночі в лабіринті. Я не зовсім упевнена, що ми мали, що сказати. Вона трохи мене обняла, якийсь час допомагала знайти мій одяг, а потім марно шукала у високій траві мої туфлі, поки я не сказала їй, що це не важливо. Я б однаково більше їх не носила. А потім ми повільно йшли додому — я босоніж, а вона тримала мене під руку, хоч ми не ходили так, відколи вона вчилася в першому класі, а мама наполягала, щоб я не відпускала її саму.

Повернувшись додому, ми постояли на ґанку. Вона витерла мені вологою серветкою волосся, потім очі, а тоді ми відімкнули вхідні двері й зайшли, немов нічого й не сталося.

Тато ще не спав, дивився якийсь футбольний матч.

— Дівчатка, ви трохи пізно, — крикнув він. — Я знаю, що сьогодні п’ятниця, а все ж…

— Добре, тату, — крикнули ми в унісон.

Тоді я жила в кімнаті, у якій тепер живе дідусь. Я швидко пішла нагору й, перш ніж моя сестра встигла хоч щось мені сказати, зачинила за собою двері.

Наступного тижня я підстриглася. Скасувала свій квиток на літак. Більше я нікуди не ходила з дівчатами з моєї старої школи. Мама була занадто заглиблена у своє горе, щоби хоч щось помітити, а тато пояснив усі зміни мого настрою та мою нову звичку замикатися в кімнаті «жіночими проблемами». Я зрозуміла, ким я була й що зовсім не схожа на сміхотливу дівчину, яка напивається з незнайомими людьми. Я більше не носила нічого, що могло бути витлумачено як звабливе. Я більше не носила одягу, який приваблює чоловіків з «Червоного лева».

Життя повернуло на своє звичне коло. Я влаштувалася на роботу в перукарню, потім у «Булочку з маслом», і те все зосталося далеко позаду.

Відтоді я проходила повз замок, певно, зо п’ять тисяч разів.

Однак після того випадку я ніколи не була в лабіринті.