За інших умов це мало б дивний вигляд, що я, Лу Кларк, дівчина, яка за двадцять років навіть автобусом рідко виїздила далі, ніж за межі міста, вже втретє за тиждень летіла до третьої країни. Зі швидкістю стюардеси я зібрала найпотрібніші речі в невелику валізу. Трина метушилася довкола мене, хапаючи якісь речі, що, на її думку, мені знадобляться. Потім ми спустилися вниз. Мати з батьком були вже в передпокої, вони стояли поруч, близько одне до одного, і позирали так зловісно, як колись, коли ми пробиралися непомітно додому з якоїсь вечірки.
— Що тут діється? — здивовано запитала мама, дивлячись на мою валізу.
Трина встала переді мною.
— Лу їде до Швейцарії, — пояснила вона. — Потрібно їхати зараз. Сьогодні лишивсь один рейс.
Ми вже хотіли йти, коли мама заступила нам дорогу.
— Ні, — відрубала вона, якось незвично для нас стиснувши губи та склавши незграбно руки на грудях. — Я не жартую. Вам не треба туди встрявати. Якщо це те, що я думаю, то ні.
— Але… — затягнула Трина, озираючись на мене.
— Ні, — незвично сталевим голосом повторила мама. — Ніяких «але». Довго я над цим розмірковувала, над усім, що ви мені розповіли. Це не є правильно. З погляду моралі. Якщо ви вплутаєтеся, якщо помітять, що ви допомагаєте людині вбити себе, то навіть не уявляєте, які у вас можуть виникнути проблеми.
— Ваша мама має рацію, — втрутився батько.
— Ми бачили таке в новинах. Лу, цей вчинок може зіпсувати решту твого життя. Твоє навчання в коледжі, все. З кримінальним минулим тобі не бачити ані наукового ступеня, ані гарної роботи, нічогісінько.
— Він прохав, щоб вона приїхала. Вона ж не може його просто проігнорувати, — перебила Трина.
— Може. Вона може проігнорувати. Шість місяців свого життя вона віддала цій родині. І, судячи з того, що тут тепер відбувається, їй це дало надзвичайно багато всього хорошого. Надзвичайно багато! Усій нашій родині! Сила людей вештається під нашими вікнами, і всі сусіди вважають нас замішаними в якихось грошових аферах. І, нарешті, вона може про себе подумати, а вони змушують її їхати до Швейцарії в те жахливе місце та вклепатися в казна-що. Ні, Луїзо, ні, нізащо!
— Але вона мусить поїхати, — наполягала Трина.
— Ні, не мусить. Вона вже достатньо зробила. Вона сама це сказала, що вона зробила все, що примогла, — похитала головою мама. — Те жахіття, на яке Трейнори збираються перетворити своє життя чи життя свого сина… — я не дозволю Луїзі брати в цьому участь. Не хочу, щоб вона занапастила вік свій.
— Я можу сама за себе вирішити! — крикнула я.
— Не впевнена, що можеш. Це твій друг, Луїзо. Він — молодий чоловік, у нього все життя попереду. Ти не будеш частиною того страшного плану. Як тобі взагалі могло спасти таке на думку? Я просто шокована цим! — мамин голос набув якогось нового, твердого звучання. — Не на те я тебе народжувала, щоб ти допомагала комусь померти! Ти б змогла таке зробити зі своїм дідусем? Може, нам також слід відправити його в цю кляту «Диґнітас»?!
— Це інше.
— Не інше. Він уже не в змозі робити те, що колись. Але життя його — безцінне. Так само, як і Вілла.
— Це не моє рішення, мамо. Вілл так захотів. Єдине, що має значення, — підтримати Вілла.
— Підтримати? Більшої маячні ще ніколи не чула. Луїзо, ти ще зовсім дитина. Ти ще нічого не бачила, нічого не досягла. Ти навіть не в’являєш, які це буде мати для тебе наслідки. Ісусе Христе! Та як ти зможеш спати, згадуючи, що йому зробила? Ти допоможеш людині померти. Ти хоч розумієш це? Ти допоможеш Віллові, тому чарівному, розумному юнакові померти.
— Я спатиму вночі. Довіряю Віллові, він знає, що саме для нього буде краще. Але от найгірше — це втратити можливість обрати це рішення, стати безпорадним.
Я подивилася батькам прямо у вічі, я дуже хотіла, щоб вони мене зрозуміли.
— Я не дитина. Я кохаю його. І не покину самого. Я не знесу того, що не там, не з ним, і не знаю, що… що він… — ковтала я сльози. — Я їду. Не потрібне мені ваше розуміння чи підтримка. Сама зараджусь. Я їду до Швейцарії, і байдуже, що ви обоє скажете на це.
У маленькому передпокої запанувала гнітюча тиша. Мама дивилася на мене, наче не розуміла, хто я така. Я хотіла підійти ближче до неї, у сподіванні, що вона мене зрозуміє. Проте щойно я ступила крок уперед, вона відійшла назад.
— Мамо, я в боргу перед Віллом. Я йому винна. Хто, на твою думку, скерував мене до того коледжу? Як ти думаєш, хто надихнув мене розвиватися, подорожувати, хотіти чогось більшого від життя? Хто змінив мій світогляд, мої роздуми про все на світі? Навіть мою думку про саму себе. Вілл. За останні шість місяців я прожила більше, зробила більше, ніж за всі свої 27 років. І якщо він хоче, щоб я поїхала до Швейцарії — я поїду. Так, поїду! І най діється що хоче.
Знов коротка мовчанка.
— Вона як тітка Лілі, — тихо промовив тато.
Ми всі визирались одне на одного. Тато з Триною метали одне на одного погляди, неначе чекаючи, хто з них заговорить. Але тишу перервала мама.
— Якщо ти поїдеш, Луїзо, можеш не повертатися, — вилетіли, як камінчики, слова.
Я, приголомшена, подивилася на маму. Її погляд був непохитним. І, бачачи мою реакцію, вона, здавалося, ставала ще невблаганнішою. Між нами неначе раптом виросла стіна, якої раніше не було.
— Мам.
— Я серйозно. Це нічим не відрізняється від убивства.
— Джозі…
— Це правда, Бернарде. Не буду в цьому брати участі.
Пам’ятаю, в той момент я завважила, що Катрина була невпевнена, як ніколи доти. Бачила, як татова рука схопила мамину, чи то щоб заспокоїти, чи докорити — не можу сказати. У голові в мене стало порожньо. А потім, не тямлячи, що роблю, я повільно спустилася сходами та підійшла до вхідних дверей. За секунду моя сестра вже йшла за мною. Кутики татових вуст опустилися, наче він намагався стриматися. Він повернувсь до мами та поклав руку їй на плече. Її очі пильно вдивлялися в його лице, знаючи, що він збирався сказати.
А потім він жбурнув Трині свої ключі. Вона впіймала їх одним рухом.
— Ось, — сказав він, — виходь через задні двері, через садок місіс Доерті. Там бери фургон. Тебе не помітять у фургоні. Якщо виїдеш зараз, а на дорозі не буде заторів, то встигнеш.
— Ти хоч розумієш, до чого це все йдеться? — покосилась на мене Катрина, коли ми дещо скинули швидкість на автостраді.
— Ні.
Не могла на неї довго дивитися, бо рилася в сумочці, намагаючись зрозуміти, що ж я все-таки забула. У голові все ще бринів голос місіс Трейнор: «Луїзо! Будь ласка, приїдьте! Знаю, що в нас були непорозуміння, але благаю… Життєво потрібно, щоб ви приїхали».
— Трясця. Ніколи не бачила маму такою, — провадила далі Трина.
Паспорт, гаманець, ключі від дверей. Ключі від дверей? А навіщо? В мене більше не було дому.
Катрина скосила на мене очі.
— Ну, вона зараз зла, але ж вона приголомшена! Ти ж розумієш, що їй перейде. Коли я сказала їй, що залетіла, то думала, що вона більше ніколи не розмовлятиме зі мною. І за скільки днів їй перейшло, га? Два дні!
Вона щось собі базікала, але я не зважала. Я ні на чому не могла сконцентруватися. Здавалося, що всі мої нервові закінчення вилізли назовні, що вони аж рухалися з нетерплячки. Я побачу Вілла. Не думати ні про що більше. Я його побачу. Я аж відчувала, як зменшувалася між нами відстань, немовби ми були по обидва кінці невидимої еластичної нитки.
— Трин.
— Так.
— Не дай мені спізнитися на рейс, — тихо промовила я.
Якщо говорити про нерішучість, то це не про мою сестру. Ми вискочили на узбіччя, набираючи швидкості по крайній лівій смузі, значно перевищили швидкісний ліміт, проте встигали сканувати радіоповідомлення щодо ситуації на дорогах. Нарешті завиднілось летовище. Заскреготали гальма, і я вже майже вискочила з машини, коли почула:
— Гей, Лу! Вибач.
Я повернулася й підбігла до неї. Вона обійняла мене, дуже-дуже міцно.
— Ти чиниш правильно, — були її слова. Вона трохи не плакала. — Та пішло воно все! Якщо ти не встигнеш на літак, а мені все одно припаяють ті шість штрафних очок за перевищення швидкості, то я більш ніколи не розмовлятиму з тобою.
Я більше не оберталася. Усю дорогу до стійки «Свісс Ейр» я бігла чимдуж, і мені довелося аж тричі повторити своє ім’я, поки не промовила його чітко та зрозуміло, аж тоді мені дали квитки.
Незадовго до опівночі я прибула до Цюриха. А що було вже досить пізно, то місіс Трейнор, як і обіцяла, замовила мені номер у готелі летовища. Машина по мене приїде зранку о дев’ятій. Спочатку я думала, що не засну, але заснула — мене окутав дивний, важкий, неспокійний сон, напрочуд довгий. Прокинулась аж о сьомій годині, не відразу зрозумівши, де я.
Сонно роздивлялася незнайому кімнату, важкі бордові штори, які зовсім не пропускали світла, великий плазмовий телевізор, свою валізу, яку навіть не розпакувала вночі. Подивилася на годинник — було трохи по сьомій за швейцарським часом. І коли до мене нарешті дійшло, де я була й навіщо, мені скрутило живіт од страху.
Я вилізла з ліжка якраз вчасно, щоб добігти до ванної кімнати та виблювати. Опустилася на кахель, волосся прилипло до лоба, щока притиснулась до холодної порцеляни. У вухах — мамин голос, її заперечення, й потроху глухий острах почав обіймати мене. Я була не готова. Боялася, що знову не вийде. Не хотіла дивитися, як Вілл помиратиме. Стогнучи, я знову підвелася й виблювала.
Їсти не могла. Подужала лишень запхати в себе чашку чорної кави. Помилася, одягнулася, таким чином протягнула до восьмої години. Роздумувала над своєю світло-зеленою сукнею — чи підходила вона для того місця, куди я збиралася піти? Чи всі будуть у чорному? А мо’, вдягнути щось яскравіше та живіше, наприклад, червону сукню, яку Вілл так любив? Чому місіс Трейнор покликала мене сюди? Перевірила свій мобільник, роздумуючи, чи не подзвонити Катрині. Там зараз сьома ранку. Але вона, найпевніше, якраз збирає Томаса. А лише один спогад про маму — це вже занадто. Легенько підмалювалася та сіла біля вікна. А хвилини так повільно повзли! Ще ніколи за все життя мені не було так самотньо. Коли нестерпно стало сидіти в цій маленькій кімнатці, я закинула решту своїх речей у валізу та вийшла. Куплю газету та сяду в холі. Нічого не могло бути гіршого, аніж сидіти в задушливій темноті гардин у кімнаті, німій навіть при увімкнутому телевізорі з каналом новин по сателітці. Проходячи поруч зі столом адміністратора, я помітила комп’ютер, який непомітно стояв собі в кутку. На ньому був напис: «Для гостей. Попрохайте в адміністратора».
— Можна ним скористатися? — запитала в адміністратора.
Вона кивнула, і я купила в неї жетончик на одну годину. Я чудово розуміла, з ким хотіла побалакати, я відчувала всім своїм єством, що він був один з небагатьох, хто міг бути в чаті о цій порі. Я зайшла в чат і написала повідомлення:
Ричі, ти тут?
Здорова, Бджілко! Ти сьогодні рано.
Після секундного вагання я набрала такий текст:
Це, напевно, буде найдивніший день мого життя. Я в Швейцарії.
Він знав, що це означає. Усі знали, що це означає. Клініка була предметом гарячих дебатів. Я написала:
Дуже боюся.
То чому ти тут?
Інакше ніяк. Він прохав. Чекаю в готелі, незабаром зустріну його.
Повагалась іще секунду й написала:
Як мине цей день — один Бог знає.
О Бджілко…
Що йому сказати? Як змусити його передумати?
Він зволікав із відповіддю. Слова з’являлися на екрані повільніше, ніж звичайно, неначе він їх дуже обережно обдумував.
Якщо він у Швейцарії, Бджілонько, то він вже не змінить свого рішення.
Сльози застрягли в мене в горлі. А Ричі все ще друкував.
Це не моє рішення. Й не більшості людей на цьому форумі — це не їхнє рішення. Мені подобається моє життя, навіть якби його не завадило змінити. Та я розумію, через що твій друг вважає, що з нього досить. Це виснажує, таке життя, так виснажує, що насправді зрозуміти це неможливо. Якщо він вже намірився, якщо він не вірить, що може бути краще, тоді найбільше, що ти можеш зробити, — це бути там, із ним. Не потрібно судити його вибір. Але потрібно бути там.
Я не могла дихати, мені перехопило дух.
Хай щастить, Бджілонько! Після того зайди до мене. Тобі буде непереливки. У будь-якому разі я б хотів мати такого друга, як ти.
Мої пальці застигли на клавіатурі, але я написала:
Прийду.
І тут адміністратор повідомила, що надворі на мене чекає машина.
Не знаю, що я сподівалась побачити: якусь білосніжну будівлю на березі озера чи в засніжених горах. Можливо, якийсь медичний заклад з мармуровим фасадом та позолоченою табличкою на стіні. На що я справді не сподівалася — це на те, що мене везтимуть якимось промисловим районом до звичайнісінького будинку, оточеного фабриками, і що найдивніше — футбольним полем. Пройшовши по помосту, повз ставок з золотими рибками, я була на місці.
Жінка, яка відчинила двері, відразу зрозуміла, кого я шукаю.
— Він тут. Провести?
Я скам’яніла. Подивилася на зачинені двері, дивним чином подібні до дверей Віллового флігеля, біля яких я стояла кілька місяців тому, і перевела дух. Кивнула. Перш ніж побачити його, я побачила ліжко. Зі своїми бильцями з червоного дерева, витіювато стьобаною ковдрою в квіточки та недоречними подушками воно домінувало в кімнаті. Містер Трейнор сидів по один бік ліжка, а місіс Трейнор — по другий. У неї був дуже блідий вигляд. Та тільки-но вона мене побачила, підвелася.
— Луїзо…
Джорджину посадовили на дерев’яний стілець у кутку. Вона зігнулася, а руки склала, наче в молитві. Щойно я ввійшла, вона зиркнула на мене очима, аж почервонілими від горя. На мить мені навіть стало її шкода.
Що б я робила, якби Катрина наполягла на своєму й вчинила так само?
Кімната сама по собі була світлою та просторою, наче в елітному заміському будиночку. Долівка була вкрита кахлем та дорогими килимами, а в дальньому кутку кімнати, вікном у маленький сад, стояв диван.
Я не знала, що сказати. Вони троє мали такий дурнуватий буденний вигляд, наче зібралися тут, щоб вирішити, куди поїхати відпочити.
Я обернулася до ліжка.
— Ну, — сказала, тримаючи на плечі сумку, — бачу, обслуга номерів не дуже тут порається.
Очі Вілла прикипіли до моїх, і, незважаючи на все, на всі мої страхи, на те, що я двічі блювала, що почувалася так, ніби рік не спала, я відчувала радість, що прийшла. Не радість, ні — якусь полегкість. Неначе відрізала та викинула якусь болючу частину свого тіла.
І він усміхнувся. Вона була чарівна, його усмішка, повільна, сповнена вдячності.
Дивно, але я всміхнулася йому на відповідь.
— Гарна кімната, — завважила я, і відразу ж зрозуміла, яку дурницю бовкнула. Я побачила, що Джорджина Трейнор заплющила очі після моїх слів, тому мені стало соромно, і я зашарілася.
Вілл звернувся до своєї матері:
— Хочу поговорити з Лу. Можна?
Вона спробувала всміхнутися. У її погляді переплівся мільйон різних почуттів — полегшення, вдячність, ледве помітна образа на те, що на ці декілька хвилин вона непотрібна, можливо, навіть слабка надія на те, що моя поява щось означає, що долю ще можна повернути в потрібне річище.
— Авжеж.
Вона пройшла повз мене в коридор. Коли я відступилася трішки, щоб дати їй дорогу, вона легенько взяла мене за плече, дуже легенько. Наші погляди зустрілися, у неї проступили сльози, на якусь мить вона навіть перестала бути собою. А потім вийшла.
— Ходімо, Джорджино, — звернулася до доньки, завваживши, що та навіть не зрушила з місця.
Джорджина повільно підвелася та мовчки вийшла, усім своїм виглядом показуючи небажання це робити.
І ми залишилися вдвох.
Вілл був у напівлежачому положенні, він міг спостерігати за краєвидом через вікно ліворуч, де тоненькою цівкою з фонтана весело протікав струмочок чистої води під поміст. На стіні в поганій рамі висіла репродукція горгоній. Пам’ятаю, що в голові мені крутилася думка, що не хотілося б у свої останні години споглядати таке жалюгідне видовище.
— Отож…
— Ти ж не збираєшся…
— Я не збираюся вплинути на твоє рішення.
— Якщо ти тут, це означає, що ти приймаєш мій вибір. Це єдине, що я все ще можу контролювати після аварії.
— Знаю.
Так воно й було. Він знав це, і я знала. Більше я нічого не могла вдіяти. Чи ви хоч уявляєте собі, як це важко — нічого не говорити? Коли кожен твій атом напружується в бажанні зробити протилежне. Я намагалася нічого не говорити цілу дорогу від аеропорту, і це мене вбивало. Я кивнула. Коли нарешті почала говорити, мій голос звучав тихо й надламлено. Випливала лише єдина фраза, яку я могла з безпечністю озвучити:
— Я за тобою скучила.
Після неї він трішки розслабився.
— Підійди.
Коли я стала в нерішучості, він повторив:
— Ну ж бо, будь ласка, осюди, на ліжко, сядь біля мене.
І тоді я усвідомила, що на його лиці проступило справжнє полегшення. Він був радий мене бачити, він про таке ніколи не говорив, але він справді зрадів. І я заприсяглася собі, що зроблю те, про що він мене прохав. Цього він хотів.
Я лягла на ліжко поруч із ним і обійняла його. Поклала свою голову на його груди, всім своїм тілом відчуваючи його легкий подих. Я відчувала, як Віллові пальці легенько потискують мою спину, відчувала його теплий подих у своєму волоссі. Я заплющила очі, вдихаючи його аромат, той самий дорогий запах кедрів. Цей запах відчувався, незважаючи навіть на лікарняну свіжість палати з легким запахом дезінфікувальних засобів.
Я взагалі старалася ні про що не думати. Я просто намагалася бути, намагалася увібрати в себе чоловіка, якого, як я поступово усвідомила, кохала, намагалася закарбувати те, що лишалося в ці останні хвилини. Я мовчала. А потім почула його голос. Я була настільки близько до нього, що коли він говорив, здавалося, ця слабка вібрація проходила крізь усе моє тіло.
— Ну, Кларк, — промовив він, — скажи щось хороше.
Я подивилась у вікно на яскраво-блакитне швейцарське небо й почала розповідати йому історію про двох людей. Людей, яким не слід було зустрічатися, які спочатку навіть не сподобалися одне одному, але які зрештою усвідомили, що лише вони могли ідеально зрозуміти одне одного. Я розповіла йому про ті пригоди, які сталися з ними, місця, де вони побували, й речі, що вони їх побачили, ті, яких я навіть ніколи не сподівалась побачити. Я воскресила в пам’яті чарівне небо й райдужне море, вечори, сповнені сміху та дурних жартів. Я намалювала йому світ, далекий від швейцарської промислової зони, світ, у якому він усе ще був тим, ким колись хотів бути. Я намалювала йому світ, який він створив для мене, сповнений див та можливостей. Я дала йому зрозуміти, що він сам, не відаючи того, зцілив мене, й лише за це я буду у вічнім боргу перед ним. Я розуміла, що ці слова стануть найважливішими в моєму житті. Було важливо, щоб це були правильні слова, що не переконували, не намагалися змусити його змінити свою думку, а поважали її. Я говорила йому лише хороше.
Час сповільнив свій хід, застиг. Існували лише ми та моє бурмотіння в порожній, залитій сонцем кімнаті. Вілл багато не говорив. Не говорив у відповідь, не давав сухих коментарів, не проявляв сарказму. Від часу до часу він кивав, тісно притиснувшись своєю головою до моєї, і бурмотів або випускав якийсь звук, що міг бути проявом задоволення від якогось хорошого спогаду.
— Це були, — прошепотіла я, — найкращі шість місяців у моєму житті.
Довга тиша.
— Ти знаєш, Кларк, смішно, але й у моєму.
І тоді моє серце розірвалося. Обличчя покривилось, я втратила самовладання та обійняла його дуже-дуже міцно. Мені стало байдуже, що він відчує дрижання мого тіла, яке ридало. Печаль та горе поглинули мене цілком, накрили й розірвалися в серці, в голові, всередині мене. Я більше не могла. Насправді не могла цього винести.
— Годі, Кларк, — зашепотів він. Я відчувала його губи в себе на волоссі. — Будь ласка. Не треба. Подивись на мене.
Я заплющила очі й затрусила головою.
— Подивись на мене. Будь ласка.
Я не могла.
— Ти сердишся. Будь ласка. Не хочу робити тобі боляче…
— Ні… — знов я крутила головою. — Це не через це. Просто не хочу… — і притулилася щокою до його грудей. — Не хочу, щоб останнім, що ти побачиш, було моє нікчемне, усе в плямах лице.
— Ти все ще не розумієш, Кларк? Так? — З його голосу було знати, що він усміхається. — Це не тобі вирішувати.
Мені довелося деякий час опановувати себе. Я видула ніс і глибоко вдихнула. Врешті підвелася на лікоть і глянула на нього. Очі, його очі, ще недавно такі напружені та нещасливі, були навдивовижу чистими й спокійними.
— Ти пречудовна.
— Смішно.
— Підійди, — сказав він, — сюди, ближче.
Я знову лягла, лицем до нього. Мені було видно годинник над дверима, і раптово я відчула, як час утікає від нас. Я взяла його руку та обвила навколо себе, обхопила його руками та ногами, тісно переплелася з ним, ми були одним цілим. Узяла його руку, досить велику, і вплела свої пальці в його, цілуючи кожну ямочку на них. Він був мені такий рідний. Я знала його тіло так, як не знала Патрикове, — його сильні та слабкі сторони, шрами та аромати. Я так близько поклала своє лице біля його, що риси на обличчі стали нерозбірливими. Я куйовдила його волосся, гладила його шкіру, брови. Сльози невпинним потоком текли по моїх щоках, мій ніс упирався в його. А він весь цей час мовчки спостерігав за мною, ретельно вивчаючи мене, наче хотів зберегти в пам’яті кожну мою молекулу. Він вже наче відступав, відходив туди, де я його не дістану.
Я поцілувала його, намагаючись повернути. Цілувала його, довго притуляючись до його губ, наші подихи змішувалися, а мої сльози ставали сіллю на його шкірі. І я знала, що якісь його малі частинки стануть моїми малими частинками, поглинуті, увібрані, живі, вічні. Я хотіла притиснутись до нього всім своїм єством, хотіла вселити в нього волю до життя, змусити його жити. Я розуміла, що мені страшно жити без нього. «Як же ж це, ти ж руйнуєш моє життя! — хотіла кричати я, вимагати від нього не робити цього. — А я, виходить, не маю навіть права сказати тобі щось про твоє?»
Проте я обіцяла.
І я просто обіймала його, Вілла Трейнора, колишнього вундеркінда із Ситі, колишнього екстремального пірнальника, спортсмена, любителя подорожей, коханця. Міцно обіймала й нічого не казала, проте все-таки мовчечки говорила про те, що його кохають. Як сильно його кохають!
Не можу сказати, скільки ми отак провели часу. Якось нечітко чула я спокійну розмову десь за дверима, пошаркування взуттям, церковний дзвін десь далеко. А потім він важко видихнув, здригнувся й поклав свою голову так близько до моєї, що ми могли чітко бачити одне одного.
Я почала кліпати. Він легенько всміхнувся, можна сказати, вибачливо.
— Кларк, — тихо промовив він, — можеш покликати моїх батьків?