До зустрічі з тобою

6

Сніг зірвався так раптово, що вийшла я з дому під яскравим блакитним небом, а менш як за півгодини вже проходила повз замок, який здавався оздобою для торта, вкритою товстим шаром білої поливи.

Тихою ходою я пленталася по доріжці. Пальці ніг заклякли, і я тремтіла в своєму занадто тонкому шовковому китайському плащику. Вихор великих білих сніжинок з’являвся з металево-сірого безмежжя, майже заступаючи Ґранта-гаус, приглушуючи звуки й неприродно сповільнюючи темп світу. За акуратно підстриженим живоплотом зі знайомою обережністю їхали автомобілі, на тротуарах ковзали та вищали пішоходи. Я натягнула шарф на носа й пошкодувала, що не взула та не вдягла щось більш підхоже, як балетки й коротку оксамитову сукню.

На моє здивовання, двері відчинив не Натан, а Віллів батько.

— Вілл у ліжку, — сказав він, зиркнувши вгору з-під навісу. — Щось йому недобре. Я саме думав викликати лікаря.

— А де Натан?

— Цей ранок у нього вільний. Чом це мало статися сьогодні? Клята медсестра з агенції зайшла лише рівно на шість секунд. Якщо й далі сніжитиме, не знаю, що ми робитимем.

Він стенув плечима, неначе тут нічим уже не зарадиш, і зник у коридорі, либонь, відчуваючи полегшення, що зняв із себе відповідальність.

— Ви ж знаєте, що йому потрібно, еге? — гукнув він через плече.

Я зняла плащ і туфлі, а що знала — місіс Трейнор у суді (вона позначала дати в календарі на Вілловій кухні), то поклала свої мокрі шкарпетки на радіатор, щоб висохли. У кошику з чистою білизною була пара Віллових шкарпеток, і я їх наділа. На мені вони здавались до сміху завеликі, але мати теплі сухі ноги було справжнім раєм. Вілл не відреагував, коли я гукнула його. Я приготувала йому напій, тихо постукала й просунула голову за двері. У тьмяному світлі я розгледіла силует під ковдрою. Вілл міцно спав.

Я ступила крок назад, зачинила за собою двері й заходилась біля своїх повсякденних справ.

Моя мати, здавалося, діставала майже фізичне задоволення від добре впорядкованого будинку. Увесь місяць я щодень пилосмочила й прибирала, та ніяк не розуміла, в чому тут привабливість. Я мала підозру, що в моєму житті так і не настане той час, коли я не прагнутиму перекласти це на когось іншого.

Утім, такого дня, як сьогодні, коли Вілл був прикутий до ліжка й зовнішній світ, здавалося, завмер, я відчула якусь медитативну насолоду, прибираючи кожен закуток флігеля. Витираючи пил і поліруючи меблі, я переносила із собою з кімнати в кімнату радіо, притишивши звук до найменшого, щоб не турбувати Вілла. Від часу до часу я зазирала до нього, щоб переконатися, що він дихав, і лише близько першої години, коли Вілл так і не підвівся, затривожилася.

Я заповнила кошик дровами. Помітила, що снігу намело вже кілька дюймів. Зробила Віллові свіжий напій, а потім постукала. Відтак постукала ще раз, уже голосніше.

— Так, — його голос був прихриплим, немов я тільки-но розбудила його.

— Це я, — і, не почувши відповіді, додала: — Луїза. Можна ввійти?

— Навряд чи я тут танець семи покривал[14] танцюю.

У кімнаті було темно, вікна й досі затуляли штори. Я ввійшла й почекала, поки очі звикнуть. Вілл лежав на боці, зігнувши руку, наче намагався трохи підвестися, як і раніше, коли я заглядала до нього. Іноді якось забувалося, що він не в змозі перевернутися самостійно. Його волосся стирчало в один бік, а пухова ковдра була акуратно підіткнута. Кімнату наповнював запах теплого немитого чоловічого тіла, не відразливий, але таки трохи дивний, як для початку робочого дня.

— Чим я можу допомогти? Дати вам напій?

— Мені треба змінити положення.

Я поставила напій на комод і підійшла до ліжка.

— Що… мені потрібно зробити?

Він обережно ковтнув, наче це було боляче.

— Підніміть і поверніть мене, потім підніміть бильце ліжка. Сюди… — Вілл кивком попрохав мене наблизитися. — Візьміть мене попід руки, з’єднайте їх за спиною та потягніть назад. Притисніть спину до ліжка, щоб не травмувати поперек.

Мені було трохи дивно. Я обійняла його: Віллів запах заповнив мої ніздрі, його тепла шкіра торкалась моєї. Ще ближче я могла б бути, лише якби почала покусувати його вухо. Від цієї думки я мало не зайшлася істеричним сміхом, але опанувала себе.

— Що?

— Нічого. — Я вдихнула, з’єднала руки й прилаштовувалася, поки не відчула, що надійно його тримаю. Він був ширшим, ніж я гадала, й трохи важчим. І на рахунок три я потягнула його назад.

— О Боже! — вигукнув він мені в плече.

— Що? — Я мало не впустила його.

— Ваші руки до біса холодні.

— Авжеж. Якби ви потрудилися підвестися з ліжка, то дізналися б, що насправді надворі сніг.

Я жартувала, та раптом усвідомила, що його шкіра під футболкою занадто тепла, сильний жар, здавалося, йшов глибоко зсередини. Він злегка застогнав, поки я поправляла його подушку, і я спробувала рухатися якомога повільніше та ніжніше. Він показав на пристрій дистанційного управління, що піднімав угору його голову та плечі.

— Тільки не занадто, — пробурмотів він. — Трохи паморочиться в голові.

Я ввімкнула світло біля ліжка, щоб глянути на нього, ігноруючи його слабкий протест.

— Вілле, з вами все гаразд? — я двічі повторила, перш ніж він відповів мені:

— Не найкращий мій день.

— Вам потрібні знеболювальні?

— Так… найсильніші.

— Може, дати парацетамол?

Зітхнувши, він одкинувся на прохолодну подушку.

Я дала йому склянку й прослідкувала, щоб він проковтнув ліки.

— Спасибі, — сказав він потому, і я занепокоїлась: Вілл ніколи не дякував мені.

Він заплющив очі, і якийсь час я просто стояла в дверях і дивилась на нього: його груди здіймалися й опускалися під футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, ніж іншими днями. Однак я ніколи не бачила його без візка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положенні.

— Ідіть, — пробурмотів він.

Я пішла.

Я читала журнал, відриваючись од нього, тільки щоб дивитися, як сніг товстим шаром огортає будинок, лізучи на підвіконня пухнатими пейзажами. О пів на першу мама прислала мені текстове повідомлення про те, що мій батько не зміг виїхати на дорогу. «Перш ніж підеш з роботи, зателефонуй», — наказувала вона. І що це мама надумала робити: відрядить тата із санчатами та сенбернаром?

Я слухала місцеві новини по радіо: затори на автомагістралях, зупинки поїздів і тимчасове зачинення шкіл — усе це принесла із собою несподівана заметіль. Я повернулася у Віллову кімнату й знову глянула на нього. Мені не подобався колір його обличчя. Він був блідий, а на обох щоках горіли яскраві плями.

— Вілле, — тихо покликала я.

Він не ворушився.

— Вілле.

У мені почали кільчитися слабкі паростки паніки. Я покликала його ще двічі, щораз голосніше. Відповіді не було. Нарешті схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху ані на його обличчі, ані на грудях. Його дихання. Я мала б відчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помітити його дихання. Нічого не завваживши, лагідно торкнулася його обличчя.

Він здригнувся, його очі розплющилися за якихось кілька дюймів від моїх.

— Пробачте, — сказала я, відсахнувшись.

Він закліпав, оглядаючи кімнату, наче був десь далеко від дому.

— Я Лу, — мені здалося, що він мене не впізнав.

На його обличчі виступило легке роздратування.

— Я знаю.

— Хочете супу?

— Ні, дякую. — Він стулив повіки.

— Ще знеболювального?

На вилиці ледь виблискував піт. Я простягнула руку, його ковдра видалася мені гарячою та вогкою від поту. Я почала нервуватись.

— Що я повинна робити? Тобто якщо Натан не зможе дістатись сюди?

— Нічого… Зі мною все гаразд, — пробурмотів він і знову заплющив очі.

Я переглянула теку, намагаючись з’ясувати, чи не забула чогось. Відчинила шафку з ліками, коробками гумових рукавичок і марлевих пов’язок і зрозуміла, що не маю в’явлення, що з усім цим робити. Я скористалася була інтеркомом, щоб поговорити з Вілловим батьком, але дзвінок загубився в порожньому будинку. Чути було його відгомін за дверима флігеля.

Я вже збиралася зателефонувати місіс Трейнор, коли відчинилися задні двері й в хату, закутаний в шари об’ємного одягу, ввійшов Натан. З-під вовняного шарфа й шапки ледве проглядала його голова. Разом з ним усередину зі свистом увірвалися холодне повітря й легкий сніговий вихор.

— Здорова була! — промовив він, струшуючи сніг з черевиків.

Будинок неначе раптом прокинувся з дрімоти.

— Слава Богу, що ти прийшов, — сказала я. — Віллові зле. Він проспав мало не весь ранок і майже нічого не пив. Я не знаю, чим зарадити.

Натан зняв пальто.

— Довелося всю дорогу йти пішки. Автобуси не ходять.

Я взялася робити йому чай, а Натан пішов глянути, чи все гаразд із Віллом.

Він повернувся, перш ніж закипів чайник.

— Вілл горить. Як довго це триває?

— Увесь ранок. Я й подумала, що він надто гарячий, але Вілл сказав, що просто хотів спати.

— О Боже! Весь ранок? Хіба ти не знаєш? Він не може регулювати власну температуру. — Натан проштовхнувся повз мене й став ритися в аптечці. — Антибіотики. Сильні. — Він узяв пляшечку, висипав її вміст у ступку й заходивсь несамовито розтирати ліки товкачиком.

Я крутилася біля нього.

— Я дала йому парацетамол.

— Могла би ще й іриску йому запропонувати.

— Я не знала. Ніхто не казав. Я його добре вкрила.

— Усе написано в тій клятій теці. Слухай. Вілл не пітніє так, як ми. Насправді він узагалі не пітніє від місця травми й донизу. Тобто якщо він хоч трохи застудиться, його температурний датчик виходить з ладу. Іди знайди вентилятор. Поставимо коло Вілла, поки він не охолоне. І вологий рушник — покладемо` на потилицю. Ми не повеземо` його до лікаря, поки не вщухне сніговиця. Чортова медсестра з агентства. Вона мала помітити це зранку.

Таким злим я Натана ще не бачила. Він навіть зі мною більше не говорив.

Я побігла по вентилятор.

Минуло майже сорок хвилин, поки температура Вілла повернулась на прийнятний рівень. Сподіваючись помічної дії надсильних ліків проти лихоманки, я приклала один рушник до лоба, а другим, як звелів Натан, обмотала шию. Ми роздягнули Вілла, накрили груди тонким бавовняним простирадлом і поставили вентилятор, щоб дув на нього. Без рукавів було чітко видно шрами на його руках. Ми обоє вдавали, що я їх не бачу.

Вілл майже мовчки зносив увесь цей догляд, відповідаючи на Натанові запитання лише «так» або «ні», й настільки нерозбірливо, що я іноді не була певна, чи він розумів, що говорить. Тепер я побачила, що Вілл справді серйозно хворий, тож почувалася жахливо, що не змогла цього зрозуміти. Я вибачалась, поки Натан не сказав, що його це вже дратує.

— Так, — сказав він, — подивися, що я роблю. Можливо, пізніше тобі потрібно буде зробити це самій.

Я не намагалася протестувати, але мені було важко стримувати нудоту, коли Натан приспустив нижче за талію піжамні штани Вілла, відкриваючи бліду смугу голого живота, обережно забрав марлеву пов’язку, що була довкола маленької трубки в животі, старанно почистив трубку та замінив пов’язку. Він показав мені, як змінити пакет на ліжку, пояснив, чому він завжди має бути нижче, ніж тіло Вілла, й мене здивувало, наскільки прозаїчно я вийшла з кімнати з пакетом теплої рідини. Я раділа, що Вілл зараз не дивився на мене — не тому, що він міг би в’їдливо коментувати, а тому, що його б надто збентежило, що я стала свідком частини цієї інтимної процедури.

— Усе, — сказав Натан. Нарешті, через годину, Вілл лежав у напівдрімоті на свіжих бавовняних простирадлах і здавався хоча й не здоровим, але й не страшенно хворим. — Хай поспить. Розбуди його за кілька годин і змусь випити більшу частину рідини в склянці. А ще ліки проти лихоманки о п’ятій, добре? Його температура, ймовірно, ще підвищиться, але до п’ятої більш нічого не давай.

Я записала все у блокнот. Боялася, щось зрозумію неправильно.

— Увечері треба буде все це повторити. Впораєшся? — Натан закутався, як інуїт, і попрямував у сніг. — Просто перечитай цю теку. І не панікуй. Будуть проблеми — просто зателефонуй мені. Я все тобі поясню. Якщо буде справді потрібно, я повернуся.

Коли Натан пішов, я залишилась у Вілловій кімнаті. Я боялася піти звідти. У кутку стояв старий шкіряний фотель із лампою для читання, може ще з минулого життя Вілла. Я згорнулася на нім калачиком із книжкою оповідань, яку витягнула з шафи.

У кімнаті було на диво спокійно. Крізь шпарини у шторах я бачила навколишній світ, красивий і непорушний під білою ковдрою. Всередині було тепло й тихо, лишень дивний стукіт і шипіння центрального опалення переривали мої думки. Я читала, від часу до часу перериваючись, щоб глянути, як мирно спить Вілл, і я збагнула, що в моєму житті не було такого моменту, коли я просто сиділа в тиші й нічого не робила. У нашому будинку з його нескінченним гудінням пилосмока, ревінням та вищанням телевізора я виросла незвиклою до тиші й безгоміння. У рідкісні миті, коли телевізор відпочивав, тато вмикав старі записи Елвіса й слухав їх на повен звук. Та й кав’ярня рідко відпочивала од шуму та галасу.

Тут я могла прислухатися до власних думок. Я майже відчувала своє серцебиття. Як не дивно, мені це сподобалося.

О п’ятій на мій мобільник надійшло повідомлення. Вілл зарухавсь, і я схопилася, щоб добігти до телефону, перш ніж він розбудить Вілла.

Немає поїздів. Ви змогли б залишитися в нас на ніч? Натан не може.

Камілла Трейнор

Не встигнувши й подумати, я відписала:

Авжеж.

Я зателефонувала батькам і сказала, що залишаюся на ніч. Моя мама наче відчула полегшу. А коли я сказала їй, що мені за це заплатять, вона дуже втішилась.

— Знаєш що, Бернарде? — сказала вона, трохи прикривши телефон рукою. — Їй вже платять за те, що вона спить.

Я почула, як батько вигукнув:

— Дяка Богові, вона знайшла роботу своєї мрії!

Я надіслала текстове повідомлення Патрикові:

Мене попрохали залишитись на роботі, я передзвоню пізніше.

Відповідь надійшла за декілька секунд.

Сьогодні в мене крос по снігу. Добра практика перед Норвегією!

Цілую. П.

Я здивувалась, як можна так радіти думці про біг за мінусових температур у майці й спортивних штанях.

Вілл спав. Я приготувала собі їжу й розморозила суп на випадок, якщо він пізніше захоче поїсти. Розпалила вогнище — ану як Віллові покращає й він переміститься у вітальню. Я прочитала ще одне оповідання й задумалась, скільки часу минуло, відтоді як я востаннє купляла собі книжку. В дитинстві я любила читати, але потім я не читала нічого, крім журналів. Трина — ось хто любив читати. Тому, беручи до рук книжку, я відчувала, що вдираюсь на її територію. Я думала про те, що вони з Томасом поїдуть в університет, і зрозуміла, що й досі не знаю, почуваюся від цього щасливою чи сумую… або й складніше, десь між тим і тим.

Натан зателефонував о сьомій. Здавалося, він радий, що я залишуся.

— Я не можу додзвонитися до містера Трейнора. Я навіть зателефонувала на міський номер, але мене перемикнуло на автовідповідач.

— Так. Ну… Його й не буде.

— Не буде?

Раптом я інстинктивно запанікувала, подумавши, що в будинку всю ніч будемо лише ми з Віллом. Я боялася знову зробити серйозну помилку, ставлячи під загрозу Віллове здоров’я.

— Може, тоді я зателефоную місіс Трейнор?

На другому кінці — коротка пауза.

— Ні. Краще не треба.

— Але…

— Послухай, Лу, він часто… він часто кудись ходить, коли місіс Ті ночує за містом.

Лише за хвилину-дві я зрозуміла, на що він натякає.

— А…

— Добре, що ти там, і край на тому. Якщо ти певна, що Віллові краще, то я прийду рано-вранці.

Є звичайні години, а є непридатні ні до чого, коли час тягнеться, відстає, а життя — реальне життя, — здається, існує десь далеко. Я трохи подивилась телевізор, поїла та поприбирала на кухні, безшумно переміщаючись по флігелю. Нарешті повернулась у Віллову кімнату.

Коли зачинила двері, він поворухнувся й підвів трішки голову.

— Котра година, Кларк? — його голос трохи приглушила подушка.

— Чверть по восьмій.

Він опустив голову й перетравив це.

— Можна мені пити?

У його словах більше не було ні гризькості, ні ущипливості. Неначе хвороба нарешті зробила його вразливим. Я дала йому напій і ввімкнула біля ліжка світло. Потім сіла на край ліжка й торкнулася його лоба, як це робила моя мама, коли я була дитиною. Він досі був трохи гарячим, однак далеко не таким, як раніше.

— Холодні руки.

— Ви вже скаржилися.

— Справді? — Здавалося, він був щиро здивований.

— Хочете трохи супу?

— Ні.

— Вам зручно?

Я ніколи не знала, наскільки йому незручно, але підозрювала, що більше, ніж він показував.

— Було б добре перевернутися на другий бік. Просто перекотіть мене. І не треба мене садовити.

Я полізла на ліжко й пересунула його так дбайливо, як могла. Він уже не був зловісно гарячим — звичайне тепле тіло з-під ковдри.

— Ще щось потрібно?

— Хіба вам не треба йти додому?

— Усе гаразд, — мовила я. — Я залишаюся на ніч.

Надворі вже давно розсіялись останні відблиски дня. Сніг і далі падав. За вікном на ґанку сніжинки купалися в блідо-золотавому меланхолійному світлі ліхтаря. У цілковитій тиші ми сиділи й споглядали гіпнотичне снігопаддя.

— Можна запитати? — сказала я нарешті. Я дивилась на його руки на простирадлі. Здавалося дивним, що вони, такі звичайні, такі сильні на вигляд, усе ж ні на що не придатні.

— Підозрюю, що ви й так запитаєте.

— Що сталося? — З думки не йшли сліди на його зап’ястках. Це була єдина річ, про яку я не могла запитати відверто.

Він розплющив одне око.

— Як я став таким? — Коли я кивнула, він знову заплющив очі. — Аварія з мотоциклом. Не моїм. Я був безневинним пішоходом.

— Я думала, це через катання на лижах або банджі-джампінг, щось такого плану.

— Усі так думають. Божий жарт. Я переходив дорогу біля свого будинку. Не тут, — сказав він. — Біля мого лондонського дому.

Я роздивилася книжки на його книжковій полиці. Серед романів, засмальцьованих книжок кишенькового формату в м’якій обкладинці, були й ділові книжки: «Корпоративне право», «Поглинання», довідники з невідомих мені дисциплін.

— Невже не існувало жодного способу працювати далі?

— Ні. А також жити в квартирі, відпочивати, просто жити… Здається, ви зустрічалися з моєю колишньою подружкою, — пауза не змогла приховати гіркоту в його голосі. — Але мені, мабуть, треба бути вдячним, бо якийсь час лікарі взагалі не йняли віри, що я виживу.

— Ви ненавидите це? Я про життя тут.

— Так.

— Чи є у вас можливість знов жити в Лондоні?

— У такому стані — ні.

— Але вам може покращати. Натан сказав, що в лікуванні цього виду травм наявний значний прогрес.

Вілл знов заплющив очі.

Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях.

— Пробачте, — сказала я, сівши рівно, — якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пішла?

— Ні. Побудьте ще трошки. Побалакайте зі мною. — Він ковтнув. Його очі розплющилися знову й погляд зустрівся з моїм. Здавалося, він нестерпно втомився. — Скажіть мені щось хороше.

Якусь хвилю я вагалась, а потім відкинулася на подушки поруч із ним. Ми сиділи майже в темряві, спостерігаючи за сніжинками, що, на мить блимнувши, зникали в чорній ночі.

— Знаєте… Я колись про те саме прохала свого тата, — нарешті сказала я. — Та якщо я розповім вам, що він відказував, ви матимете мене за божевільну.

— Божевільнішу, ніж зараз?

— Коли мені снились страховиддя або було сумно чи страшно, він співав мені… — Я почала сміятися. — Ой… Я не можу…

— Кажіть далі.

— Він співав мені пісню про Мавпокрай.

— Що?

— Пісню про Мавпокрай. Раніше я думала, що всі її знають.

— Повірте мені, Кларк, — пробурмотів він, — я аніже´ не знаю про Мавпокрай.

Я глибоко вдихнула, заплющила очі й почала співати:

— Господи Ісусе!

Я ще раз вдихнула.

Настала нетривала тиша.

— Ви божевільна. Уся ваша родина божевільна.

— Але це спрацювало.

— На Бога, ви жахливо співаєте. Сподіваюся, ваш тато робив це краще.

— Думаю, ви хотіли сказати: «Спасибі, міс Кларк, за спробу розважити мене».

— Припускаю, що з неї стільки ж пожитку, скільки й з психотерапевтичної допомоги, яку я дістав. Добре, Кларк, — промовив він, — розкажіть мені ще щось. Щось, де не потрібно співати.

Я трохи подумала.

— Гм… гаразд, добре… Ви помітили моє взуття цими днями?

— Важко не помітити.

— Ну от, моя мама каже, що мій нахил до незвичайного взуття виявився, ще коли мені було три роки. Вона купила мені пару блискучих яскраво-бірюзових гумових чобіт. На той час вони були досить незвичні. Діти тоді носили або зелені, або, можливо, червоні, якщо пощастило. І, як вона каже, з того дня, коли вона принесла чобітки додому, я відмовлялася знімати їх. Я спала в них, купалася, ходила все літо в садочок. Ті блискучі чобітки та джмелині колготки були моїм улюбленим вбранням.

— Джмелині колготки?

— У чорно-жовту смужку.

— Пречудово.

— Звучить трохи грубо.

— Але це правда. Це, напевне, огидно.

— Можливо, для вас це огидно, Вілле Трейнор, але в’явіть собі, не всі дівчата одягаються, просто щоб подобатися чоловікам.

— Дурниці.

— Ні, не дурниці.

— Хоч би що робили жінки, вони думають про чоловіків. Хоч би що робили люди, все заради сексу. Ви не читали «Червону королеву»?

— Я в’явлення не маю, про що ви. Однак можу запевнити вас, що, сидячи на ліжку й співаючи пісню «Мавпокрай», я не планувала знадити вас. А коли я мала три рочки, мені просто дуже подобалися смугасті ноги.

Я зрозуміла, що тривога, яка не відпускала мене весь день, поволі відступає з кожною заувагою Вілла. Я більше не відповідала за бідолашного квадриплегіка. Я просто сиділа поруч із надто саркастичним парубком, і ми балакали.

— То що ж сталося з тими чудовними блискучими гумовими чоботами?

— Мама мусила викинути їх. Я дістала жахливий грибок ніг.

— Весело.

— І колготки вона теж викинула.

— Чому?

— Я так ніколи й не дізналась. Проте це розбило мені серце. Більше мені не траплялися колготки, які б я так полюбила. Таких уже не виготовляють. А якщо й виготовляють, то не для дорослих жінок.

— Дивно це.

— Давайте, смійтеся. Невже ви ніколи не любили щось так сильно?

Тепер я ледве його бачила — кімнату оповила темрява. Я могла ввімкнути світло над головою, але щось мене зупинило. Майже одразу, збагнувши, що сказала, я пошкодувала про це.

— Любив, — сказав Вілл спокійно. — Я любив.

Ми ще трохи побалакали, й він заснув. Я лежала там, спостерігаючи, як він дихає. Мені було цікаво, що б він сказав, якби прокинувся й завважив, що я на нього дивлюся: на його відросле волосся, втомлені очі, рідку щетину на підборідді. Я не могла ворухнутися. Години стали сюрреалістичними, неначе я перебувала на острівку поза часом. Опріч нас, у будинку не було нікого, і я боялась покинути його самого.

Трохи по одинадцятій я постерегла, що він знову почав пітніти, а його дихання пришвидшилося. Я розбудила його й змусила прийняти ліки проти лихоманки. Він нічого не сказав, лише пробурмотів «дякую». Я змінила верхнє простирадло й поши´ванку, а потім, коли він нарешті знову заснув, лягла недалеко від нього, хоч сон мене зморив набагато пізніше.

Я прокинулася від того, що хтось промовляв моє ім’я. Я в класі, заснула за партою, а вчителька постукувала по дошці, знов і знов повторюючи моє ім’я. Я знала, що потрібно бути уважною, знала, що вчителька вважатиме цей сон актом диверсії, але не здужала підняти голову з парти.

— Луїзо.

— М-м-м.

— Луїзо!

Парта була страшенно м’яка. Я розтулила очі. Наді мною чулося виразне сичання:

— Луїзо…

Я була в ліжку. Я закліпала, зосередила погляд, а потім звела очі й побачила Каміллу Трейнор. На ній було тепле вовняне пальто й сумочка через плече.

— Луїзо.

Я різко сіла. Поруч зі мною, під ковдрою спав Вілл, його рот був трохи розтулений, а рука зігнута під прямим кутом. Крізь вікно пробивалися промені світла, натякаючи на холодний яскравий ранок.

— Е-е…

— Що ви робите?

Було відчуття, наче мене спіймали на чомусь жахливому. Я потерла обличчя, намагаючись зміркуватися. Чому я тут? Що їй сказати?

— Що ви робите у Вілловому ліжку?

— Вілл… — сказала я тихо. — Вілл погано почувався… Я просто подумала, що краще наглянути за ним.

— Що означає «погано почувався»? Слухайте, вийдімо в коридор.

Вона вийшла з кімнати, явно чекаючи, що я підхоплюся за нею.

Я пішла слідом, поправляючи одяг. У мене було жахливе відчуття, що мій макіяж розтерся по обличчі.

Вона зачинила двері Віллової спальні за мною.

Я стояла, намагаючись пригладити волосся, й збирала докупи думки.

— У Вілла була температура. Натан збив її, коли прийшов, а я нічого не знала про цю його регуляцію, я хотіла доглянути його… Він сказав, щоб я не зводила очей з нього.

Мій голос звучав хрипло, невиразно. Я не була певна, що говорю зв’язно.

— Чому ви не зателефонували мені? Якщо він занедужав, ви маєте негайно телефонувати мені. Або містерові Трейнору.

І раптом усе в моїй голові склалося докупи. Містер Трейнор. О Боже. Я подивилася на годинник. Була за чверть восьма.

— Я не… Здається, Натан…

— Слухайте, Луїзо, це ж не вища математика. Якщо Вілл був настільки хворий, що ви спали в його кімнаті, треба було обов’язково зв’язатись зі мною.

— Так.

Я кліпала, дивлячись на долівку.

— Я не розумію, чому ви не зателефонували. Ви намагались подзвонити містерові Трейнору?

Натан казав, нічого не говорити.

— Я…

Цієї миті двері флігеля відчинилися й з’явився містер Трейнор з газетою під пахвою.

— Ти повернулася! — вигукнув він, стріпуючи сніжинки з плечей. — А я оце вибіг по газету й молоко. Дорога зовсім непевна. Тому в Гансфорд-Конер пішов довшою, щоб уникнути льодяних смуг.

Місіс Трейнор глянула на нього, а я на мить задумалась, чи зауважить вона, що на нім ті самі сорочка й джемпер, що й напередодні.

— Ти знаєш, що вночі Віллові було зле?

Він подививсь мені в очі. Я почала розглядати свої ноги. Не знаю, чи почувалась я колись більш ніяково.

— Ви намагались додзвонитися до мене, Луїзо? Пробачте мені… я нічого не чув. Гадаю, інтерком працює з перебоями. Останнім часом не раз я пропускав дзвінки. Та й мені минулої ночі було зле. Заснув як убитий.

Я й досі була у Віллових шкарпетках. Я витріщилася на них, роздумуючи, чи осудить мене місіс Трейнор і за це.

Але вона, здавалося, відхилилася.

— Довгою була дорога додому. Краще… не заважатиму вам. Але, як щось подібне станеться знову, негайно телефонуйте мені. Зрозуміло?

Я не хотіла дивитися на містера Трейнора.

— Так, — відповіла я і зникла на кухні.