До зустрічі з тобою

23

Минуло десять днів. Батько Вілла вивантажував нас із машини в аеропорту Гатвік. Натан ледве поклав наші речі на візок, а я все перевіряла й знову перевіряла, чи Віллові зручно, аж поки він не став дратуватися.

— Бережи себе. І гарної подорожі! — промовив містер Трейнор, поклавши руку Віллові на плече. — Не пустуй надто багато. — Коли він це казав, то підморгнув мені.

Місіс Трейнор не змогла покинути роботу, щоб також приїхати. Думаю, що насправді вона не хотіла проводити дві години в машині зі своїм чоловіком.

Вілл кивнув, але нічого не сказав. Він був надзвичайно тихий у машині, дививсь у вікно тим своїм непроникним поглядом, ігнорував Натана й мене, у той час коли ми теревенили про транспорт і про те, що ми вже знали що забули.

Навіть тоді, коли ми проходили вестибюлем, я не була певна, що ми чинили правильно. Місіс Трейнор зовсім не хотіла, щоб він їхав. Але з того часу, як він погодився на мій вивірений план, я знаю, вона боялася сказати йому, щоб він цього не робив. Здавалося, вона взагалі минулого тижня боялася з нами говорити. Вона сиділа з Віллом у тиші, розмовляючи лише з медичними працівниками. Або поралася в саду, зрізуючи рослини з надзвичайною спритністю.

— Авіакомпанія мала б нас зустріти. Вони мали б вийти й зустріти нас, — сказала я, гортаючи свої документи, коли ми прямували до стола реєстрації.

— Заспокойся. Вони навряд чи будуть ставити когось на дверях, — мовив Натан.

— Але інвалідний візок має подорожувати як «крихкий медичний пристрій». Я чула про це тричі від жінки по телефону. І нам треба переконатися, що вони не чіпатимуть вбудоване медичне обладнання Вілла.

Інтернет-спільнота надала мені велику кількість інформації щодо застережень, юридичних прав і контрольних списків. Згодом я тричі перевірила з авіакомпанією, чи нададуть нам місця на початку салону, чи посадять Вілла першим і чи не зніматимуть його з інвалідного візка, доки ми не будемо біля самого виходу на посадку. Натан залишився б на землі, зняв би ручку дистанційного керування й перевів би його в режим ручного, а тоді обережно зв’язав би й закріпив візок, зафіксувавши педалі. Натан особисто прослідкував би його завантаження, щоб захистити від пошкоджень. На візок мали почепити рожевий ярлик, щоб попередити вантажників про надзвичайну делікатність. Нам мали дати три місця в ряду, так щоб Натан зміг надати будь-яку медичну допомогу, якої міг потребувати Вілл, без сторонніх очей. Представники авіакомпанії запевнили мене, що підлокітники піднімаються так, що ми не вдаримо стегна Вілла, переміщаючи його з інвалідного візка на сидіння в літаку. Увесь час він перебував би між нами. І нам першим дозволили б вийти з літака.

Усе це було в моєму списку під назвою «Аеропорт». Це був листок перед моїм списком «Готель», але після списку «День перед від’їздом» і «Маршрут».

Щораз, коли я дивилася на Вілла, думала над тим, чи слушно вчинила.

Сімейний лікар якраз відвідав Вілла у переддень поїздки. Вілл мало їв і більшу частину дня проспав. Він здавався не просто втомленим від хвороби, а виснаженим життям, втомленим від нашого втручання, наших оптимістичних спроб спілкування, нашого непохитного наміру спробувати зробити для нього все кращим. Вілл терпів мене, проте я відчувала, що він частіше хотів би залишитись на самоті. Він не знав, що це була єдина річ, якої я не могла зробити.

— Ось представниця авіакомпанії, — сказала я, коли вдягнена у форму усміхнена дівчина з планшетом жваво попрямувала до нас.

— Ну, від неї буде багато допомоги при пересадці, — пробурмотів Натан. — Певно, вона навіть не здужає підняти замороженої креветки.

— Обійдемося. Ми самі впораємось, — це стало моїм улюбленим висловом, відколи я вирішила, що хочу зробити. З часу моєї розмови з Віллом у флігелі мене охопило нове завзяття довести всім, що вони помиляються. Те, що ми не змогли провести канікули так, як я планувала, не означало, що Вілл нічого не міг робити.

Я закидала форуми запитаннями. Де є місце, щоб видужати, для набагато слабшого Вілла? Чи знає хтось, куди б ми могли поїхати? Я наголошувала на температурі — англійський клімат був надто змінний (немає нічого депресивнішого за англійський морський курорт у дощ). Більша частина Європи була надто спекотною наприкінці липня, що відхиляло Італію, Грецію, південь Франції та інші прибережні райони. Знаєте, мені було видіння. Я бачила, як Вілл відпочиває біля моря. От тільки клопіт був у тому, щоб за кілька днів усе спланувати, щоб поїхати, що зменшувало шанс утілити це.

На форумі були листи співчуття й дуже багато історій про пневмонію. Здавалося, що це передчуття переслідує їх усіх. Було декілька пропозицій щодо місця, куди ми могли б поїхати, але жодне мене не надихнуло. Чи, що важливіше, жодне, як я гадала, не могло надихнути Вілла. Я не хотіла водних курортів чи місць, де він міг би побачити людей у такому ж стані, як і сам. Насправді я не знала, що хотіла, але прокручувала їхній список пропозицій і розуміла, що нічого не підходить.

Урешті-решт мені до помочі став Ричі, стійкий прихильник того чату. Того дня, коли Вілла виписали з лікарні, він написав:

Дайте мені свою електронну адресу. Кузен працює турагентом. Запитаю в нього.

Я зателефонувала за номером, якого він мені дав, і поговорила з чоловіком середнього віку, який мав сильний йоркширський акцент. Коли він мені сказав, що має на увазі, дзвіночок схвалення продзвонив десь глибоко в моїй пам’яті. І протягом двох годин ми все владнали. Я була йому так вдячна, що мало не плакала.

При цьому, доки ми завершили, я була так само виснажена, як і Вілл. Я день при дні вивчала детально потреби для подорожі людини з діагнозом квадриплегія і аж до самого ранку, коли ми від’їжджали, не була переконана, що Вілл матиметься гаразд, подорожуючи. Тепер, сидячи з торбами, я дивилася на нього, замкненого та блідого в жвавому аеропорту, і знову гадала-думала, чи не помилилася.

У мене з’явився раптовий напад паніки. Ану ж як він знову заслабне? А що, як він буде ненавидіти кожну хвилину, так само, як було на верхогонах? А що, як я хибно витлумачила ситуацію і все, що потрібно Віллові, — не грандіозна подорож, а десять днів удома у власнім ліжку?

Але ми не мали десять запасних днів. Саме так. Це був мій єдиний шанс.

— Оголошують наш рейс, — сказав Натан, повертаючись із крамниць безмитної торгівлі. Він глянув на мене, підняв брову, і я зітхнула.

— Добре, — відповіла я. — Ходімо.

Сам політ, окрім дванадцяти довгих годин у повітрі, не був тим випробуванням, якого я боялася. Натан довів, що він спритний у виконанні рутинних змін під накритою ковдрою. Співробітники авіакомпанії були дбайливі, ввічливі та обережні з візком. Вілла, як і обіцяли, завантажили першого, переміщення його на сидіння обійшлося без синців. Він сидів між нами.

За годину перебування в повітрі я зрозуміла, що над хмарами, за умови, що сидіння нахилено, Вілл, схоже, нічим не відрізнявся від будь-кого в салоні. Застрягши перед екраном, де ніхто не рухається й нічого не роблять, на висоті близько 30 000 футів, він був схожий на інших пасажирів: їв, дивився фільм, та здебільшого спав.

Натан і я обережно одне до одного всміхались і намагалися поводитись, наче все було гаразд. Я дивилась у вікно, мої думки рухалися безладно, як і хмари під нами, і я вже була неспроможна думати про те, що це був не лише виклик щодо підготовки й забезпечення подорожі, а й пригода для мене — мовляв, я, Лу Кларк, справді рушила в інший кінець світу.

Я цього не бачила. До того часу я не бачила нічого, крім Вілла. Я почувалася так, як моя сестра, коли народила Томаса. «Це так, наче я дивлюся крізь лійку, — сказала вона, дивлячись на форми новонародженого, — весь світ зменшився, тільки він і я».

Вона написала мені повідомлення, коли я була в аеропорту.

Ти це можеш зробити. Я страшенно пишаюся тобою. Цілую!

Я згадую це зараз лише тому, що хочу подивитись на це, несподівано відчувши хвилювання, можливо, через слова, які сестра підібрала. А можливо, через те, що я була втомлена та налякана й усе ще не йняла віри, що затягла нас так далеко. Урешті, щоб заблокувати свої думки, я ввімкнула свій маленький телеекран і стала дивитися непритомними очима якийсь американський комедійний серіал, аж поки небо навколо нас не потемніло.

А потім я прокинулась і побачила, що над нами стоїть стюардеса, тримаючи сніданок, а Вілл розмовляє з Натаном про фільм, який вони щойно разом подивилися. Та найдивовижнішим було те, що, попри всі труднощі, наша трійця перебувала менш ніж за годину від приземлення на острові Маврикій.

Я не могла повірити, що це дійсно з нами відбувається, аж поки ми не сіли в міжнародному аеропорту імені сера Сивусаґура Рамґулама. Ми невпевнено вийшли через залу прибуття, усе ще закляклі через час, проведений у повітрі, і я трохи не заридала, відчувши полегшу, коли побачила спеціально пристосоване таксі оператора. Того першого ранку, коли водій віз нас до курорту, я трохи роздивилася острів. Справді, барви здавалися яскравішими, ніж в Англії, небо здавалося яснішим, а блакитна синизна, що наче зникла й стала бездонною, — безмежно глибокою.

Я бачила, що острів був пишно-зелений, облямований акрами цукрової тростини, море скидалося на смуги ртуті серед вулканічних пагорбів. Повітря було змішане з димом та прянощами, а сонце — настільки високо в небі, що мені доводилося мружитись від сліпучого світла. Будучи виснаженою, я почувалася так, немов мене хтось розбудив на сторінках глянсового журналу.

Навіть тоді, коли мої відчуття боролися з незнайомим, очі свої раз по раз я звертала на Вілла, на його бліде втомлене обличчя, на те, як його голова дивно упала на плечі. Ми виїхали на дорогу, обабіч якої росли пальми й зупинилися біля низького каркасного будинку. Водій вже вийшов і викладав наші торби.

Ми відхилили пропозицію щодо холодного чаю та екскурсії готелем. Знайшовши Віллову кімнату, ми скинули його торби, поклали його на ліжко, та не встигли зашторити вікна, як він знову заснув. Отак ми й приїхали. Я це зробила. Я стояла біля його кімнати, нарешті глибоко зітхнувши, тоді як Натан дививсь у вікно на білий прибій на кораловій споруді вдалині. Чи то через подорож, чи то через те, що це було найгарніше місце, яке я будь-коли бачила в житті, я готова була розплакатися.

— Усе гаразд, — сказав Натан, побачивши вираз мого обличчя. І тоді, зовсім несподівано, він підійшов до мене й обійняв так, що аж кістки захрускали. — Розслабся, Лу. Усе буде гаразд. Справді. Ти вчинила добре.

Проминуло майже три дні, поки я почала йому вірити. Вілл спав майже всі перші сорок вісім годин, а потім, на диво, йому стало кращати. Шкіра відновила колір і зникли темні круги навколо очей.

У нього зменшилися спазми, й він знову почав їсти: повільно котячись по, здавалося, нескінченному екстравагантному буфету, він казав мені, що хоче собі на тарілку. Я знала, що він почувався собою, змушуючи мене їсти те, чого я б ніколи не їла, — пряне креольське карі та морепродукти, назв яких я не знала. Він тут більше почувавсь як удома, ніж я. Та й не дивина. Мені треба було собі нагадати, що більшу частину свого життя саме це була Віллова стихія — земна куля, ці широкі береги, — а не маленький флігель у тіні замку.

Як і було обіцяно, в готелі мався спеціальний інвалідний візок із широкими колесами, тож уранці здебільшого Натан переносив Вілла в нього, і ми втрьох спускалися до пляжу. Для того щоб захистити Вілла, коли сонце ставало надто пекучим, я несла парасольку. Однак воно ніколи таким не було: та південна частина острова славилася морським бризом і не в сезон температура на курорті зрідка піднімалася за двадцять градусів. Ми зупинялися на маленькому пляжі біля кам’яного виступу, якраз поза видноколом, що було доступним з вікон головного готелю. Я розкладала своє крісло, розташовувалася поряд Вілла під пальмою, і ми дивились, як Натан пробував себе у віндсерфінгу або водних лижах — зрідка вигукуючи слова підбадьорення плюс дивні образливі слова — з нашого місця розташування на піску.

Попервах персонал готелю хотів занадто багато всього робити для Вілла, наприклад, пхати його візок чи постійно пропонувати йому прохолодні напої. Ми пояснили, що все це не потрібно, і вони охоче відчепилися. Проте іноді, коли мене не було поруч, швейцари чи працівники з персоналу рецепції зупинялися, щоб побалакати з ним або порадити якесь місце, що, на їхню думку, нам варто було відвідати.

Там був один довготелесий молодик, Надил, який, здавалося, мав бажання бути неофіційним доглядачем Вілла, коли Натана не було поруч. Якось я вийшла й побачила, як він обережно опустив Вілла з візка на м’який лежак (обкладений подушками), що його розмістив під «нашим» деревом.

— Так краще, — сказав він, здійнявши великого пальця догори, коли ми зблизилися. — Просто покличте мене, коли містер Вілл захоче повернутися назад у свій візок.

Я зібралася протестувати й сказати йому, що не слід було переносити Вілла. Але Вілл заплющив очі й лежав із виразом такого несподіваного задоволення, що я промовчала й кивнула.

Що стосується мене, то, коли моя тривога про здоров’я Вілла почала згасати, я поволі стала підозрювати, що перебуваю в раю. Ніколи у своєму житті я не в’являла, що проводитиму час у такому місці, як це. Щоранку я прокидалася під звуки моря, яке ніжно розбивалося об берег, під щебет незнайомих птахів, що ширяли за вікном і сідали на деревах. Уранці, прокидаючись, я дивилася на стелю й спостерігала, як сонячне проміння пробивається крізь листя. До моїх вух долинали розмови з сусідських дверей, це означало, що Вілл і Натан вже давно встали, швидше за мене. Я вдягала саронг і купальник та насолоджувалася відчуттям теплого сонця на плечах і спині. Моя шкіра вкрилася ластовинням, нігті відбілилися, і я почала відчувати рідкісне щастя через просте задоволення від перебування тут — від прогулянок на пляжі, поїдання незнайомих продуктів, плавання в теплій прозорій воді, у якій з-під вулканічніх каменів сором’язливо виглядали чорні рибки, до спостерігання за тим, як яскраво-червоне сонце ховається за виднокрай. Поволі почали згасати спогади про останні кілька місяців. На сором мені, я майже не думала про Патрика.

Наші дні проминали за шаблоном. Ми снідали разом, утрьох, за злегка затіненими столиками біля басейну. Вілл зазвичай їв фруктовий салат, яким я його годувала, і деколи після того, якщо підвищувавсь апетит, споживав банановий млинець. Потім ми йшли на пляж, де й залишалися: я читала, Вілл слухав музику, тим часом як Натан удосконалював свої навички у водних видах спорту. Вілл торочив, щоб я теж щось попробувала, але я відразу сказала «ні». Мені просто хотілося бути біля Вілла. Коли він наполіг, я провела один ранок, займаючись віндсерфінгом та катаючись на каяках, однак була щасливішою, просто перебуваючи біля нього.

Іноді, коли Надил був поблизу, а на курорті було тихо, вони з Натаном опускали Вілла в теплу воду меншого басейну, і Натан підтримував йому голову, так, щоб він міг плавати. Вілл не багато говорив, коли вони так робили, але, здавалося, він мовчки втішався, неначе його тіло пригадувало давно забуті відчуття. Віллів торс, який був довго блідим, набував золотистого відтінку. Його шрами посріблилися й почали зникати. Йому стало зручно без сорочки.

На обід ми йшли до одного з трьох курортних ресторанів. Поверхня всього комплексу була вистелена плиткою й мала лише кілька маленьких сходинок та схилів, що означало — Вілл міг їздити на візку самостійно. Це була якась мализна, але те, що він міг узяти собі випити без нашого супроводу, не означало більше відпочинку для мене й Натана, а позбавляло Вілла лише одного зі щоденних розчарувань — повної залежності від інших людей. Жодному з нас не потрібно було багато рухатися. Здавалося, хоч би де ми були, на пляжі, біля басейну чи навіть у спа, завжди з’являвся хтось із усміхненого персоналу з напоєм, який, на їхню думку, міг нам сподобатися та який зазвичай був декорований духмяною рожевою квіткою.

Навіть коли лежиш на пляжі, приїде невеличкий візок, і усміхнений офіціант запропонує воду, сік або й щось міцніше.

В обід, коли була найвища температура, Вілл повертався у свою кімнату й декілька годин спав. Я плавала в басейні або читала книжку, а потім увечері ми знову всі зустрічалися, щоб повечеряти в ресторані на пляжі. Я швидко захопилася коктейлями. Надил постеріг, що як дати Віллові соломинку правильного розміру й поставити в тримач високу склянку, то не було потреби в Натанові чи мені. Коли смеркалося, ми втрьох розмовляли про дитинство, перших кавалерів і дівчат, про першу роботу й наші сім’ї, про те, як ми раніше відпочивали, і я бачила, як Вілл помалу відроджується.

Окрім того, Вілл був іншим. Здавалося, що це місце подарувало йому спокій, якого бракувало йому увесь цей час, що я його знаю.

— Йому йде на користь, еге? — запитав Натан, коли ми зустрілися біля буфету.

— Думаю, так.

— Знаєш… — Натан схилився до мене, не бажаючи, щоб Вілл побачив, що ми розмовляємо про нього. — Я думаю, що ферма й усі пригоди були б чудовими. Однак, дивлячись зараз на нього, не можу не думати, що це місце спрацювало краще.

Я не розповіла Натанові про те, що вирішила першого дня, коли ми поселялися, коли в мене живіт стисло від тривоги, і я вже підраховувала скільки в мене днів до повернення додому. Я намагалася кожного з цих десяти днів забути, чому ми насправді тут, шестимісячний контракт, мій ретельно заповнений календар — усе, що було до того.

Я мусила просто жити зараз і намагатися заохотити Вілла робити те саме. Я мала бути щасливою, надіючись, що Вілл теж буде щасливим.

Я взяла ще один шматок дині й усміхнулася.

— То що там пізніше? Будемо співати в караоке? Чи твої вуха ще не відійшли від минулого вечора?

Четвертого вечора Натан із легким хвилюванням у голосі оголосив, що він іде на побачення. Карен з Нової Зеландії жила в сусідньому готелі, і він погодився піти з нею в місто.

— Тільки для того, щоб переконатися, що з нею все гаразд. Самі розумієте… Я не впевнений, що це хороше місце, щоб іти самій.

— Ні, — сказав Вілл, з розумінням киваючи головою. — Дуже благородно, Нате, з твого боку.

— Я думаю, що це досить відповідально. Дуже активна громадянська позиція.

— Я завжди захоплююсь Натановою самовідданістю. Особливо коли йдеться про слабку стать.

— Та йдіть ви, знаєте куди, обоє, — вишкірився Натан і зник.

Карен швидко стала невід’ємною частиною. Натан зникав із нею майже більшу частину вечорів, і хоча повертався виконувати нічні обов’язки, ми негласно давали йому стільки часу, скільки могли, щоб він повеселився.

Окрім того, я таємно була рада. Мені подобався Натан, і я була вдячна, що він поїхав, але мені більше подобалося, коли Вілл і я були самі. Мені подобалось, як ми переходили на умовні назви, коли біля нас більше нікого не було, невимушена близькість, яка виникала між нами. Мені подобалось, як він повертався лицем до мене й зачудовано дивився, ніби я якимось чином виявлялася чимось більшим, ніж він сподівався.

Передостанньої ночі я сказала Натанові, що не проти, якщо він хоче привести Карен у комплекс. Він проводив ночі в її готелі, і я знала, що йому важко ходити двадцять хвилин у кожен бік, для того щоб залагодити останні справи Вілла вночі.

— Я не заперечую. Якщо це… ну… додасть тобі трохи приватного життя.

Він радів, занурений в очікування прийдешньої ночі, й не сказав мені нічого, крім безтямного «Дякую, друже!»

— Гарно з твого боку, — мовив Вілл, коли я йому розповіла.

— Маєш на оці, гарно з твого боку, — відповіла я. — Це твою кімнату я пожертвувала для справи.

Тієї ночі ми забрали його в мою кімнату, Натан допоміг Віллові лягти в ліжко й видав йому ліки, тим часом як Карен чекала в барі. Я перевдягнулась у ванній у футболку та труси й, відчинивши двері ванної, поволі пішла до дивана, несучи подушку під пахвою. Я відчувала на собі очі Вілла й на диво, як для людини, яка більшу частину попереднього тижня ходила перед ним у бікіні, почувалася ніяково. Я кинула подушку на бильце дивана.

— Кларк.

— Що?

— Тобі не потрібно спати там. Це ліжко доволі велике — для цілої футбольної команди.

Річ у тім, що я навіть не подумала про це. Досі все було, як і було. Можливо, дні, проведені майже оголеними на пляжі, зробили нас усіх менш сором’язливими. А можливо, саме думка про Натана та Карен по той бік стіни, які загорнулися одне в одного, немов у кокон.

Можливо, я просто хотіла бути біля нього. Я рушила до ліжка й здригнулася від раптового гуркоту грому. Замиготіли блискавиці, надворі хтось закричав. Із сусідніх дверей було чути, як Натан і Карен вибухнули сміхом.

Я підійшла до вікна й підняла заслонку, війнув вітерець, і я відчула різке падіння температури. Там, на морі, вирував шторм. Ефектні спалахи чоткової блискавиці на якусь мить освітили небо, а потім, наче запізніла думка, важка, як барабанний бій, злива вдарила по даху нашого бунгало, настільки шалено, що спочатку приглушувала всі інші звуки.

— Я краще опущу жалюзі, — мовила я.

— Ні, не треба.

Я обернулася.

— Відчини двері. — Вілл кивнув надвір. — Я хочу побачити це.

Я завагалася, потім повільно відчинила скляні двері на терасу. Дощ тарабанив по готельному комплексу, скрапуючи з нашого даху, утворюючи потоки, які стікали від тераси до моря. Я відчула вологу на обличчі й наелектризованість повітря. Волосся на моїх руках піднялося.

— Ти це відчуваєш? — запитав він позаду.

— Схоже на кінець світу.

Я стояла, дозволяючи зарядові проходити крізь мене, спалахи блискавиці відбивалися в мене на повіках. Я затамувала дух.

Обернувшись, пішла до ліжка й сіла скраю. Поки він дививсь, я обережно потягнула його засмаглу шию до себе. Я вже знала, як поворушити його, як змусити його вагу, його масу тіла, працювати зі мною.

Тримаючи Вілла близько до себе, я нахилилася й поклала товсту білу подушку йому за плечі й опустила його в її м’які обійми. Він пахнув сонцем, неначе воно глибоко проникло в його шкіру, і я помітила, що тихенько вдихаю його, немов щось солодке.

Потім, усе ще трохи волога, я залізла до нього, настільки близько, що мої ноги торкалися до його ніг, і ми разом дивилися на синьо-білі сліди там, де блискавиця торкалася хвиль, на посріблений дощ, який м’яко зрошував бірюзову масу на відстані ста футів.

Світ навколо нас скоротивсь настільки, що зосталися лиш ревіння шторму, лавандове синьо-чорне море та серпанкові фіранки, які злегка погойдувались. Я вдихала запах квітів лотоса, принесений нічним вітерцем, чула музику з якогось святкування, віддалений дзенькіт склянок і стукіт стільців, які поспіхом збирали… Я намацала Віллову руку й взяла її в свою. На якусь мить я подумала, що зроду не почувалася так сильно пов’язаною зі світом, з іншою людиною, як у цей момент.

— Гарно, еге, Кларк? — мовив Вілл у тиші. Незважаючи на шторм, його обличчя було нерухоме й спокійне. Він обернувся й усміхнувсь до мене, і тієї самої миті в його очах щось було, щось тріумфальне.

— Так, — відповіла я. — Дуже гарно.

Я лежала нерухомо, слухаючи його повільне та глибоке дихання, звук дощу внизу, відчувала, як його теплі пальці переплелися з моїми. Я думала, що могла б ніколи не повертатися додому. Тут Вілл і я були в безпеці, замкнені в нашім маленькім раю. Щоразу, коли я думала про повернення до Англії, великі кігті страху дряпались у мені, і мене дедалі дужче огортав жах.

«Усе буде добре. — Я намагалася повторювати собі слова Натана. — Усе буде добре».

Зрештою я лягла на бік, одвернувшись від моря, й дивилася на Вілла. Він повернув голову, щоб глянути на мене в тьмяному світлі, і я відчула, що він мені сказав те саме: «Усе буде добре». Уперше в житті я намагалася не думати про майбутнє. Я намагалася просто бути й дозволити нічним відчуттям пройти крізь мене. Я не можу сказати, як довго ми так лежали, дивлячись одне на одного, але поступово повіки Вілла ставали важчими, поки він, вибачаючись, не пробурмотів, що думає, що, може… Його дихання стало глибшим, він заснув, і тоді лише я подивилася на його обличчя, на його вії, розділені на окремі точки біля кутиків очей, на нові веснянки на його носі.

Я сказала собі, що мушу мати слушність. Я повинна мати слушність.

Десь по першій годині ночі шторм ущух. Його спалахи гніву ставали тьмянішими й урешті зникли, щоб принести метеорологічну тиранію в якісь інші небачені місця. Повітря навколо нас помалу стало нерухомим, фіранки завмерли, залишки води стікали, булькаючи, вдалині. Прокинувшись рано-вранці, я обережно звільнила свою руку з Віллової та зачинила балконні двері, закутавши кімнату в тишу. Вілл спав — спокійним, мирним сном, яким він рідко спав удома.

Я не спала, я лежала й дивилася на нього, намагаючись ні про що не думати.

Останнього дня сталися дві речі. Перша — це те, що, піддавшись наполяганням Вілла, я погодилася спробувати підводне плавання.

Він напосідався кілька днів, стверджуючи, що я не могла так далеко прилетіти й не спробувати побувати під водою. Я була безнадійною у віндсерфінгу, ледве спромігшись підняти вітрило з хвиль, і більшість спроб кататися на водних лижах закінчувалися катанням на власному обличчі. Одначе Вілл був наполегливим, і за день до того прибув на обід, оголосивши, що замовив мені курс дайвінгу для початківців на півдня.

Я не могла вдало розпочати. Вілл і Натан сиділи поруч з басейном, у той час як мій інструктор намагався переконати мене, що я буду й далі дихати під водою, проте усвідомлення того, що вони дивились на нас, робило мене безнадійною. Я не тупа — я розуміла, що кисневі балони в мене за спиною забезпечать роботу моїх легенів, що я не потону, — але щоразу, коли моя голова опускалася під воду, я панікувала й виривалася на поверхню. Моє тіло наче відмовлялося повірити, що воно все ще дихатиме під кількома тисячами галонів найкращої хлорованої води Маврикію.

— Не думаю, що я це можу зробити, — сказала я, коли з’явилась усьоме, бризкаючись слиною.

Джеймс, мій інструктор із дайвінгу, глянув позад мене на Вілла й Натана.

— Я не можу, — сказала я роздратовано. — Це просто не для мене.

Джеймс обернувся спиною до них обох, поплескав мене по плечу та показав у бік чистого моря.

— Для декого насправді легше там, — мовив він тихо.

— У морі?

— Деяким людям легше пірнати в морську глибінь. Нумо. Вийдімо на човні.

Сорок п’ять хвилин по тому я дивилась на яскраво розфарбовані пейзажі, сховані під гладінню, забувши про страх, що мій кисень може підвести, що, всупереч усім фактам, я потону й помру під водою, навіть про те, що я взагалі боялася.

Мене відвернули таємниці нового світу. У безгомінні, яке порушувалося лише моїм перебільшеним диханням, я споглядала косяки крихітних райдужних риб, більших чорно-білих риб, які дивилися на мене чистими допитливими очима, морські анемони, що злегка похитувалися, фільтруючи ніжні потоки свого крихітного незримого вилову. Я бачила віддалені пейзажі, удвічі яскравіші, барвистіші й різноманітніші від того, якими вони були на землі. Я бачила печери та порожнини, де причаїлися незнайомі створіння, віддалені фігури, які мерехтіли під променями сонця. Я не хотіла виходити. Я назавжди зосталася б там, у тихому світі. Лише коли Джеймс став жестами показувати на циферблат свого кисневого балона, я зрозуміла, що в мене немає вибору.

Коли, сяючи, нарешті, підійшла на пляжі до Вілла й Натана, я ледве здужала говорити. У моєму мозку все ще мерехтіли побачені картини, а мої кінцівки ще тягнуло під воду.

— Гарно, га? — запитав Натан.

— Чому ти мені не сказав? — гукнула я до Вілла, кинувши свої ласти на пісок навпроти нього. — Чому ти не змусив мене зробити це раніше? Усе це! Воно було там увесь цей час! Прямо перед моїм носом.

Вілл пильно на мене подивився. Він нічого не сказав, але звільна широко всміхнувся.

— Я не знаю, Кларк. Деяким людям просто неможливо сказати.

Тієї останньої ночі я дозволила собі напитися. Це було не тільки тому, що наступного дня ми вирушали. Я вперше справді відчула, що з Віллом усе добре, і могла розслабитися.

Я вдягнула білу бавовняну сукню (моя шкіра засмагла, й тепер, одягнувши біле, я не ставала автоматично схожою на труп, замотаний у саван), взула сандалі з ремінцями, і коли Надил дав мені яскраво-червону квітку, допомігши почепити її у волосся, я не поглумилася з нього, як зробила б це тиждень тому.

— Ну, здорова, Кармен Міранда, — сказав Вілл, коли я зустріла його в барі. — Хіба ти не чарівна?!

Я вже хотіла якось насмішкувато відповісти, а тоді зрозуміла, що він дивиться на мене зі справжнім задоволенням.

— Дякую! — відповіла я. — Ти теж не надто занедбаний.

У головному готельному комплексі була дискотека, тому незадовго до десятої години — коли Натан пішов до Карен — ми рушили на пляж, у наших вухах грала музика, а приємний шум трьох коктейлів пом’якшував мої рухи.

О, там було так гарно! Ніч була тепла, легенький вітрець доносив запахи барбекю, теплих масел на шкірі, слабкий запах солі з моря. Ми з Віллом зупинилися біля нашого улюбленого дерева. Хтось розводив вогонь на пляжі, мабуть, щось готували, і все, що лишилося, — купка розжареного вугілля.

— Я не хочу їхати додому, — сказала я в темряві.

— Це місце важко покидати.

— Я не думала, що такі місця існують за межами фільмів, — сказала я, повернувшись до Вілла обличчям. — Це змусило мене замислитися про те, що ти, мабуть, казав правду за все інше.

Він усміхався. Його обличчя здавалося розслабленим і щасливим, він примружився, дивлячись на мене.

Я глянула на Вілла, і цього разу вперше без внутрішнього страху.

— Ти радий, що приїхав? — запитала я непевно.

Він кивнув.

— О, так.

— Ха! — Я махнула рукою.

І потім, коли хтось умикнув музику біля бару, я скинула взуття й почала танцювати. Це звучить нерозумно — така поведінка, через яку наступного дня можеш ніяковіти. Але там, у чорнильній темряві, наполовину п’яна від нестачі сну, з вогнем і повсюдним морем, з неосяжним небом, зі звуками музики, з усміхненим Віллом, я не могла визначити, чим таким виповнювалося моє серце, але мені просто треба було танцювати. Я танцювала, сміючись, не соромлячись, не турбуючись про те, що нас хтось бачить. Я відчувала погляд Вілла, і я знала, що він знав, — це була єдина можлива реакція на останні десять днів. А бодай йому!.. На останні шість місяців.

Співанка закінчилась, і я впала, задихана, біля його ніг.

— Ти… — сказав він.

— Що? — Моя усмішка була грайливою. Я була нестійка, наелектризована. Я практично не відповідала за свої дії.

Він похитав головою.

Я повільно звелася на босі ноги, підійшла до самісінького візка, а тоді ковзнула йому на коліна, так, що моє обличчя було на відстані декількох дюймів від його. Після попереднього вечора це якось не видавалося такою різкою зміною.

— Ти… — Його сині очі, які мерехтіли від вогню, задивилися в мої. Він пахтів сонцем, багаттям і чимось різким і цитрусовим.

Я відчула, як щось пом’якшилося глибоко в мені.

— Ти… щось особливе, Кларк.

Я зробила лише те, про що могла думати. Я схилилася й доторкнулася губами до його губів. Він завагався, лише на якусь мить, а потім поцілував мене. І на якийсь час я забула про все: мільйон і одну причину, чому не слід цього робити, свої страхи, чому ми взагалі тут. Я цілувала його, вдихаючи запах його шкіри, відчуваючи його м’яке волосся під своїми пальцями, і, коли він поцілував мене у відповідь, усе зникло — були тільки Вілл і я, на острові, який розкинувсь ніде, під тисячею сяючих зір.

А потім він одсахнувся.

— Я… вибач. Ні…

Я розплющила очі й провела рукою по його красивих вилицях. Я відчувала дрібні кристалики солі під пальцями.

— Вілле… — почала я. — Ти можеш. Ти…

— Ні, — у цьому слові прозвучала металева нотка. — Я не можу.

— Я не розумію.

— Я не хочу втягуватися в це.

— М-м… я думаю, тобі треба в це встрявати.

— Я не можу це зробити, бо я не можу… — Він ковтнув слину. — Я не можу бути чоловіком, яким я хочу бути з тобою. І це означає, що… — Він глянув просто мені в лице. — Це стає… іще одним нагадуванням того, ким я не є.

Я не відпустила його обличчя. Я схилила голову так, що доторкнулася до його голови, так, що наше дихання змішалося, і я промовила тихо, так, що тільки він міг мене чути.

— Мені байдуже, що ти… що ти, на твою гадку, можеш чи не можеш робити. Це не є добре чи погано. Щиро… Я розмовляла з іншими людьми в такому становищі, і… існують речі, які можуть бути можливими. Спосіб, щоб ми обоє були щасливі… — Я почала трохи затинатись. Я почувалася навіть трохи дивно, ведучи цю розмову. Я глянула йому в очі. — Вілле Трейнор, — мовила я ніжно. — Ось що. Я думаю, ми можемо.

— Ні, Кларк, — почав він.

— Я думаю, ми можемо робити всякі речі. Я знаю, що це не звичайна історія кохання. Я знаю, що існує безліч причин, через які мені не слід казати те, що я зараз кажу. Але я кохаю тебе. Кохаю. Я знала це, коли покинула Патрика. І я думаю, що ти мене теж трохи любиш.

Він не говорив. Його очі дивилися в мої, і в них був величезний сум. Я відгорнула волосся з його скронь, ніби таким чином могла забрати його печаль, і він схилив голову й притулився до моєї долоні. Вілл ковтнув слину.

— Я повинен тобі щось сказати.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Я знаю все.

Вілл зупинився на півслові. Повітря навколо нас здавалося нерухомим.

— Я знаю про Швейцарію. Я знаю… чому зі мною підписали шестимісячний контракт на роботу.

Він забрав голову з моєї руки, глянув на мене, потім на небо. Його плечі опустилися.

— Я знаю це все, Вілле. Я знала це місяцями. Одначе, Вілле, будь ласка, послухай мене… — Я взяла його правицю й притулила до своїх грудей. — Я знаю, що ми це можемо зробити. Я знаю, це не те, що вибрав би ти, та я знаю, що можу зробити тебе щасливим. І все, що я можу сказати, це те, що ти перетворюєш мене… ти змінюєш мене так, що я навіть не можу собі в’явити. Ти робиш мене щасливою навіть тоді, коли нестерпний. Я краще буду з тобою — навіть з таким, на твою думку, приниженим, — ніж з кимось іншим у цілому світі.

Я відчула, як його пальці трохи стиснули мої, і це додало мені сміливості.

— Якщо ти думаєш, це надто дивно, як я працюватиму на тебе, то я звільнюся й знайду роботу деінде. Хотіла тобі сказати — я записалася на курс у коледжі. Я багато нашукала в інтернеті, поспілкувалася з іншими хворими квадриплегіками й тими, хто їх доглядає, я багато чого навчилася, дуже багато того, як виконувати цю роботу. Тому я можу це робити й просто бути з тобою. Бачиш? Я подумала про все, усе дослідила. Те, що я тепер така, — твоя провина. Ти змінив мене. — Я мало не сміялася. — Ти перетворив мене на мою сестру. Але я вмію краще одягатися.

Він заплющив очі. Я взяла його обидві руки, піднесла їх до губ і поцілувала. Я відчувала дотик його шкіри, й знала, так, як ніколи раніше не знала, що ніколи його не відпущу.

— Що скажеш? — прошепотіла я.

Я могла б дивитися в його очі вічно.

Він сидів так тихо, що на якусь мить я була не певна, що почула його правильно.

— Що?

— Ні, Кларк.

— Ні?

— Мені шкода. Цього не досить.

Я опустила його руку.

— Я не розумію.

Він трохи почекав, перш ніж відповісти, наче цього разу підбирав правильні слова.

— Цього для мене не досить. Це — мій світ — навіть з тобою. І, повір мені Кларк, моє життя змінилося на краще, відколи ти прийшла. Проте мені цього не досить. Це не те життя, якого я хочу.

Тепер прийшла моя черга відхилитися.

— Річ у тім, що я розумію, що це могло б бути гарне життя. Я розумію, що з тобою могло би бути гарне життя. Але це не моє життя. Я не такий, як ті люди, з якими ти розмовляла. Це зовсім не те життя, якого я хочу. Навіть близько. — Його голос був переривчастий, надломлений. Його вигляд налякав мене.

Я ковтнула слину, хитаючи головою.

— Ти… ти якось казав мені, що ніч у лабіринті не має обмежувати мене. Ти сказав, що я можу вибирати сама, що мене обмежує. Ну, тоді ти не маєш дозволяти цьому… цьому інвалідному візкові обмежувати тебе.

— Але він таки обмежує мене, Кларк. Ти мене не знаєш, зовсім не знаєш. Ти ніколи не бачила мене до цього. Я любив своє життя, Кларк. Справді любив його. Я любив свою роботу, подорожі, речі, які в мене були. Мені подобалось їздити на мотоциклі, стрибати з будівель. Мені подобалося громити людей в ділових угодах. Мені подобалось любитися. Багато любитися. У мене було насичене життя. — Його голос підвищився. — Я не створений, щоб існувати в цій штуковині, і саме вона тепер обмежує мене в усіх цілях і намірах. Це єдина річ, яка мене обмежує.

— Але ти навіть не даєш жодного шансу, — прошепотіла я. Мій голос застряг у мене в грудях. — Ти не даєш мені шансу.

— Не йдеться про те, щоб дати тобі шанс. Я дививсь, як протягом цих шести місяців ти ставала геть іншою людиною, яка тільки починає бачити свої можливості. Ти не в’являєш, яким щасливим це мене робило. Я не хочу, щоб ти була прив’язана до мене, до моїх лікарняних зустрічей, до обмежень мого життя. Я не хочу, щоб ти проминула всі ці речі, які хтось міг би дати тобі. І, егоїстично, я не хочу, щоб коли-небудь ти на мене дивилася й відчувала найменше розкаяння чи жаль, що…

— Я б ніколи так не подумала!

— Ти не знаєш того, Кларк. Ти уявлення не маєш, чим це закінчиться. Ти уявлення не маєш, що відчуватимеш навіть через шість місяців. І я не хочу дивитись на тебе щодень, бачити тебе оголеною, дивитись, як ти ходиш у флігелі в своїх божевільних сукнях і не… не бути спроможним зробити з тобою те, що я хочу. О, Кларк, якби ти знала, що я хочу зробити з тобою просто зараз. І я… не можу жити, знаючи це. Я не можу. Я не такий. Я не можу бути чоловіком, який лише — приймає.

Він опустив очі на свій візок і проказав тремтливим голосом:

— Я ніколи цього не прийму.

Я почала плакати.

— Будь ласка, Вілле. Будь ласка, не кажи так. Просто дай мені шанс. Дай нам шанс.

— Цить. Просто послухай. Ти, з усіх людей… Послухай, що я кажу. Це… сьогодні… найкраще, що ти могла зробити для мене. Те, що ти мені сказала, те, що ти зробила, привізши мене сюди, знаючи, так чи інак, яким заплішеним дурнем я спершу був, те, що ти змогла знайти щось, щоб полюбити. Це мене вражає. — Я відчувала його пальці близько біля своїх. — Мені потрібно й тут закінчити. Більше жодного візка. Жодної пневмонії. Жодних болючих кінцівок. Більше жодного болю та втоми, коли прокидаєшся щоранку й хочеш, аби день вже закінчився. Коли ми повернемося, я все ще маю намір поїхати до Швейцарії. І, якщо ти справді мене кохаєш, Кларк, а ти кажеш, що так, зроби єдине, що зробить мене щасливішим, — поїдь зі мною.

Я відкинула голову.

— Що?

— Краще, ніж є, не буде. Шанси тільки на те, що мені ставатиме гірше, й моє життя, таке обмежене, як зараз, буде ставати ще меншим. Лікарі так і сказали. Мені загрожує купа ускладнень. Я це відчуваю. Я не хочу більше болю, не хочу бути в пастці у цьому візку чи залежати від когось або боятися. Тому прохаю тебе — якщо ти відчуваєш те, що кажеш — тоді зроби це. Будь зі мною. Дай мені такий кінець, на який я сподіваюся.

Я з жахом дивилася на нього, в мене у вухах пульсувала кров. Я заледве це розуміла.

— Як ти можеш мене про це прохати?

— Я знаю, це…

— Я кажу тобі, що кохаю тебе й хочу побудувати з тобою майбутнє, а ти прохаєш мене поїхати й подивитись, як ти будеш себе вбивати?

— Пробач. Може, це звучить незрозуміло, але в мене немає такої розкоші, як час.

— Що? Що? Невже ти й справді забронював місце? Чи є якась зустріч, яку ти боїшся пропустити?

Я бачила, що люди в готелі зупинялися, либонь, чули наші підвищені голоси, але я не зважала.

— Так, — мовив Вілл після паузи. — Так, є. Я проконсультувався. У клініці вважають, що я для них підходжу. І мої батьки погодились на тринадцяте серпня. Ми повинні вилетіти за день до того.

Мені закрутилася голова. Лишилося менш ніж тиждень.

— Я в це не вірю.

— Луїзо…

— Я думала… я думала, що зміню твою думку.

Він схилив голову й глянув на мене. Його голос звучав лагідно, а в очах була ніжність.

— Луїзо, ніщо не могло змінити мою думку. Я обіцяв батькам шість місяців, і це те, що я їм віддав. Ти зробила цей час красивішим, набагато більше, ніж думаєш. Завдяки тобі це перестало бути тестом на витримку…

— Не треба!

— Що?

— Більше не кажи нічого! — Я задихалася. — Ти такий егоїстичний, Вілле. Такий дурень. Навіть якби існувала якась найвіддаленіша можливість того, що я поїду з тобою до Швейцарії… навіть, якщо ти думав, що після всього, що я для тебе зробила, я змогла б так учинити, невже це все, що ти можеш мені сказати? Я розкрила тобі своє серце. А все, що ти кажеш: «Тебе мені замало. І тепер я хочу, щоб ти поїхала й подивилася на найгірше, що можна лише в’явити». На те, чого я боялася, відколи про це вперше дізналася. Ти розумієш, про що ти мене зараз прохаєш?!

Я тепер лютувала. Стоячи перед ним, я кричала, наче божевільна:

— Пішов ти, Вілле Трейнор! Пішов ти! Краще б у мене не було цієї дурнуватої роботи! Краще б я тебе ніколи не зустрічала!

Я розплакалася, побігла на пляж і назад до своєї готельної кімнати, подалі від нього.

Його голос, який мене кликав, ще довго дзвенів мені у вухах після того, як я зачинила двері.