До зустрічі з тобою

17

Найгірше в роботі доглядальниці зовсім не те, про що ви могли подумати. Не піднімання й витирання, не ліки та вологі серветки й не слабкий та чомусь завжди помітний запах засобу для дезінфекції. І навіть не той факт, що більшість людей вважає, нібито ви робите це тільки тому, що не досить розумні для чогось іншого. А те, що якщо ви проводите весь день у безпосередній близькості до когось іще, то від їхнього поганого настрою не втечеш. І від свого також.

Вілл тримався віддалено весь ранок після того, як я розповіла йому про свої плани. Стороння людина нічого б не втяла, але жартів поменшало, не в’язалася розмова. Він нічого не запитав мене про зміст сьогоднішніх газет.

— Ти цього… прагнеш? — Його очі блимнули, але обличчя нічого не виражало.

Я стенула плечима. Тоді рішучіше кивнула. Мені здалося, що в моїй відповіді було якесь дитяче ухиляння.

— Річ у часі, — сказала я. — Тобто мені вже двадцять сім.

Він вивчав моє обличчя. У нього аж щелепу звело.

Раптом я відчула нестерпну втому. У мені прокинулось дивне бажання попрохати пробачення, однак я не знала за що.

Він ледве кивнув і всміхнувся.

— Радий, що ти зарадилась з усім, — сказав він і поїхав на кухню.

Я почала злитись на нього. Мене ще ніколи не осуджували так, як, знать з усього, тепер осуджував Вілл. Скидалося на те, буцім Вілл давав мені зрозуміти, що втратив до мене цікавість через мій намір переїхати до свого хлопця. Неначе я перестала бути його улюбленою іграшкою. Звичайно, я не могла йому все це сказати, проте я була така ж холодна з ним, як він зі мною.

Щиро кажучи, це виснажувало.

Пополудні хтось постукав у задні двері. Я задріботіла коридором з мокрими від миття посуду руками й, відчинивши двері, побачила чоловіка в темному костюмі з портфелем у руці.

— Ні-ні. Ми буддисти, — твердо проказала я, зачиняючи двері, однак чоловік намагався заперечити.

За два тижні до того двійко Свідків Єгови затримали Вілла біля задніх дверей майже на п’ятнадцять хвилин, поки він намагався від’їхати назад по зсунутому килимку. Коли я нарешті зачинила двері, вони відкрили поштову скриньку, щоб крикнути, що «він більше, ніж будь-хто» повинен розуміти, як це з нетерпінням чекати загробного життя.

— Гм… Я тут, щоб побачитися з містером Трейнором, — мовив чоловік, і я обережно відчинила двері. За весь час мого перебування в Ґранта-гаусі ще ніхто не приходив побачитися з Віллом через задні двері.

— Впусти його, — сказав Вілл, з’явившись позад мене. — Я попрохав його приїхати. — І додав, поки я ще стояла: — Усе гаразд, Кларк… він друг.

Чоловік переступив через поріг і потис мою руку.

— Майкл Ловлер, — сказав він і збирався щось додати, та між нами в’їхав Вілл, практично перервавши дальшу бесіду.

— Ми будемо у вітальні. Можеш зробити каву й залишити нас на деякий час?

— Гм… Гаразд.

Містер Ловлер зніяковіло всміхнувсь до мене й пішов за Віллом у вітальню. Коли я за кілька хвилин увійшла з кавою на таці, вони обговорювали крикет. Розмова про позиції на полі та пробіжки тривала, поки в мене не вичерпалися причини залишатися в кімнаті.

Стріпуючи невидимий пил зі своєї спідниці, я випросталась і сказала:

— Що ж, не буду заважати.

— Спасибі, Луїзо.

— Ти справді більше нічого не хочеш? Може, печива?

— Спасибі, Луїзо.

Вілл ніколи не називав мене Луїзою. І ніколи раніше не виставляв мене.

Містер Ловлер перебував там майже годину. Упоравшись з роботою на кухні, я крутилася там, виважуючи, чи досить хоробра, щоб підслуховувати. Як виявилося, ні. Я сіла, з’їла два шоколадні тістечка, погризла нігті, дослухаючись до гулу їхніх низьких голосів, і вп’ятнадцяте запитала себе, чому ж Вілл попрохав цього чоловіка не використовувати головний вхід.

Він не був схожий на лікаря чи консультанта. Радше на фінансового консультанта, хоча в ньому не було потрібної величності. Стеменно він не скидавсь на фізіотерапевта, ерготерапевта, дієтолога чи одного з безлічі інших спеціалістів, яких наймали місцеві органи влади, що заглядали до нас, щоб оцінити потреби Вілла, які постійно мінялися. Їх можна розпізнати здалека. Вони завжди здавалися виснаженими, але були жваві та награно веселі. Вони носили вовняні вироби приглушених тонів, зручне взуття й водили запилені «універсали», заповнені теками й коробками з обладнанням. У містера ж Ловлера був синій БМВ. Його блискучий автомобіль п’ятої серії не міг належати службовцеві місцевих органів влади.

Аж ось відчинилися двері й з вітальні вийшов містер Ловлер. Він закрив портфель і повісив піджак на руку. Більше він не здавався зніяковілим.

За мить я була в коридорі.

— О, ви не покажете мені, де у вас ванна кімната?

Я мовчки вказала й стояла, гомзаючись, поки він не вийшов звідти.

— Добре. Поки що все.

— Спасибі, Майкле! — Вілл не дивився на мене. — Я чекатиму на звістку від вас.

— Зв’яжуся з вами пізніше на цьому тижні, — сказав містер Ловлер.

— Краще електронною поштою, ніж листом, принаймні поки що.

— Так. Звичайно.

Я відчинила задні двері, щоб провести його. Коли Вілл повернувся у вітальню, я вийшла за тим чоловіком у двір і байдуже спитала:

— То що, далеко вам їхати?

Його одяг був чудово скроєний, у пошитті вчувалися різкі контури міста, а в щільності тканини — серйозні гроші.

— На жаль, у Лондон. Проте, сподіваюсь, о цій порі дня перешкод для руху не буде.

Я пішла слідом за ним. Сонце підбилося високо, й мені довелося примружитися, щоб побачити його.

— То… м-м-м… куди саме ви прямуєте?

— На Риджент-стрит.

— На саму Риджент-стрит? Утішно.

— Так. Непогане місце. Справді. Спасибі за каву, міс…

— Кларк. Луїза Кларк.

Він зупинився й подививсь на мене. Я подумала, він здогадався про мої бездарні спроби з’ясувати, хто він такий.

— А, міс Кларк, — промовив він, швидко повернувши на обличчя професійну усмішку. — У будь-якому разі дякую.

Він обережно поклав свій портфель на заднє сидіння, сів у машину й поїхав.

Того вечора по дорозі до Патрикового дому я заглянула в книгозбірню. Могла б скористатися його комп’ютером, однак досі відчувала, що маю питатися, тому мені здалося, так буде простіше. Я сіла за термінал і надрукувала в пошуковику «Майкл Ловлер» та «Риджент-стрит, Лондон». «Знання, Вілле, — це сила», — тихо промовила я.

Із 3 290 результатів перші три показали, що «Майкл Ловлер, юрист-практик, фахівець із заповітів, спадкових справ і довіреностей» розмістився на тій самій вулиці. Кілька хвилин я витріщалась на екран, а потім набрала його імення в пошуку зображень. На дисплеї був той самий чоловік, який провів із Віллом годину, в темному костюмі на якійсь конференції, — Майкл Ловлер, фахівець із заповітів і спадкових справ.

Того вечора я переїхала до Патрика, за півтори години між тим часом, як я закінчила роботу, і тим, коли він подався бігати. Я забрала все, крім свого ліжка та нових жалюзів. Патрик приїхав на своєму авті, ми спакували всі речі в мішки на сміття й за дві поїздки перевезли до нього все, за винятком моїх шкільних підручників, що були на горищі.

Мама плакала: вона думала, що то вона мене змусила.

— На Бога, кохана. Їй час з’їхати. Таки двадцять сім років, — сказав мій батько.

— Вона й досі моє малятко, — упала в річ мама, втиснувши мені в руки дві бляшанки з фруктовими кексами та паковання мийних засобів. Я не знала, що й сказати. Я навіть не люблю фруктові кекси.

Навдивовижу легко було розмістити мої речі в квартирі Патрика. Він не мав практично нічого, та й я за роки, проведені в комірчині, багато не нажила. Єдиною річчю, через що ми посварилися, була моя колекція дисків, які, судячи з усього, можна було б об’єднати з його дисками лише тоді, коли б я попідписувала їх та посортувала за абеткою.

— Почувайсь як удома, — раз по раз казав він, ніби я була гостею. Ми нервувались і, як не дивно, почувалися ніяково, мов на першому побаченні. Поки я розпаковувала речі, він приніс мені чай і сказав: «Гадаю, це могла би бути твоя чашка». Він показав мені, що й де на кухні лежить, а потім кілька разів промовив: «Природно, ти можеш ставити речі, де хочеш. Я не проти».

Він звільнив дві шухляди й шафу в кімнаті для гостей. Інші дві шухляди були заповнені його спортивним одягом. Я не знала, що буває так багато видів лайкри та флісу. Мій яскравий барвистий одяг залишив у шафі ще кілька футів порожнього простору. Плічки з дроту жалібно дзеленчали в просторій шафі.

— Треба купити просто більше речей, щоб заповнити її, — сказала я, дивлячись на шафу.

Патрик нервово засміявся.

— Що це?

Він подивився на мій календар, прикріплений на стіні гостьової кімнати. Зеленим кольором були записані ідеї, а чорним — фактично заплановані заходи. Коли щось спрацьовувало (музика, дегустація вин), я домальовувала поряд смайлик. Як щось пішло не так (верхогони, художні галереї), місце лишалося порожнім. На наступні два тижні було мало позначок — Віллові набридли місця поблизу, а я ніяк не могла переконати його вирватись подалі від дому. Я глянула на Патрика. Він придивлявся до дванадцятого серпня, яке було виділене чорними знаками оклику.

— Гм… це просто нагадує мені про роботу.

— Думаєш, контракт не продовжать?

— Не знаю, Патрику.

Патрик узяв ручку, що там висіла, подивився на наступний місяць і підписав під двадцять восьмим тижнем: «Пора шукати роботу».

— Так ти підготуєшся до будь-якого варіанту, — сказав він. Потому цьомкнув мене й залишив саму.

Я акуратно розклала свої креми у ванній кімнаті, охайно заховала бритви, зволожувальний засіб і тампони в його дзеркальну шафку. На підлозі під вікном у гостьовій кімнаті рівним рядом розставила кілька книжок, серед іншого новинки, які Вілл замовив для мене на «Амазоні». Патрик пообіцяв почепити кілька поличок, коли матиме вільну хвилинку.

Він пішов бігати, а я сиділа, дивилася на замок за промисловою територією й мовчки тренувалася вимовляти слово «оселя».

Зберігати секрети я взагалі не вмію. Трина каже, що я торкаюся свого носа, навіть коли тільки задумаю щось збрехати. Одразу ж видаю себе. Мої батьки й досі жартують, спогадуючи те, як я писала цидулки від маминого імені після того, як прогулювала школу.

«Шановна міс Тровбридж, — цитували вони, — будь ласка, пробачте, що Луїзи Кларк не було сьогодні на уроках, просто маємо проблеми „в жіночій справі“».

Тато намагався зберегти серйозний вираз обличчя, бо ж мав добряче висварити мене.

Приховати плани Вілла від моєї родини — то одне. Я добре приховувала секрети від батьків (урешті-решт це те, чого вчишся, коли доходиш зросту), але самій впоратися з тривогою — то зовсім інше.

Наступні кілька ночей я провела, намагаючись з’ясувати, що ж Вілл хоче зробити й чи можу я цьому якось зарадити. Мої думки товклися довкола цього, навіть коли ми з Патриком базікали на невеличкій кухоньці, разом готуючи їжу (я дізналася про Патрика багато нового, наприклад, він знав силу-силющу різних страв, які можна приготувати з індичої грудинки). Уночі ми кохалися — на той момент це здавалося нам майже обов’язковим, наче ми повинні були до повної повні скористатися нашою свободою. Було таке враження, буцім, на думку Патрика, я завинила йому, бо постійно була надто близько до Вілла. Та щойно він засинав, я знову заглиблювалася в роздуми.

Лишилося трохи більш як сім тижнів.

І Вілл складав плани, навіть якщо я цього не робила.

Наступного тижня Вілл, навіть якщо й помітив мою стурбованість, нічого не сказав. Для нас почалася буденщина: я вивозила його недалечко за місто, готувала йому їжу, доглядала його, коли ми були в будинку. Він більше не жартував про Бігуна.

Ми обговорювали останні книжки, що він їх порекомендував: «Англійський пацієнт» (мені сподобався) і якийсь шведський трилер (не сподобався). Ми були уважні одне до одного, аж занадто ввічливі. Мені бракувало його образ, його дратівливості — їхня нестача лише посилювала відчуття тривоги, що нависала наді мною. Натан спостерігав за нами, наче вивчав нові види тварин.

— Невже посварилися? — запитав він якось на кухні, поки я розпаковувала харч.

— Ліпше його спитай, — відповіла я.

— А він сказав те саме.

Подививсь на мене скоса Натан і зник у ванній, щоб відчинити медичну шафку Вілла.

Тим часом я витримала три дні після візиту Майкла Ловлера, перш ніж зателефонувати місіс Трейнор. Я запропонувала зустрітися десь поза домом, і ми домовилися про невеличку кав’ярню, яка відкрилася на території замку. За іронією долі, то була та сама кав’ярня, через яку я втратила роботу.

Там було набагато стильніше, ніж у «Булочці з маслом»: довкола білений дуб і вибілені дерев’яні столи та стільці. Подавали домашній суп зі справжніх овочів і надзвичайні тістечка. Але нормальної кави не було, тільки лате, капучино та макіято. Ні будівельників, ані дівчат із перукарні. Я сиділа, попиваючи чай, і думала за пані Кульбабку: чи почуватиметься вона досить комфортно, сидячи тут весь ранок і читаючи газету.

— Луїзо, пробачте, що спізнилася. — Камілла Трейнор бадьоро увійшла в залу із сумочкою під пахвою. На ній була сіра шовкова сорочка й темні штани. Я переборола бажання підвестися. Щоразу, говорячи з нею, я почувалася, як на співбесіді.

— Затрималася в суді.

— Пробачте, що відірвала вас від роботи. Я просто… я не певна, що це може почекати.

Вона звела руку й самими губами проказала щось офіціантці, після чого сіла поряд навпроти. Вона дивилася, немов крізь мене.

— До Вілла приходив правник, — сказала я. — Я дізналася, що він спеціаліст із заповітів і спадкових справ. — Я не змогла придумати м’якшого варіанта для початку розмови.

Місіс Трейнор зреагувала так, неначе я вдарила її по обличчю. Надто пізно до мене дійшло, що вона, найпевніше, сподівалася почути щось хороше.

— Правник? Ви впевнені?

— Я знайшла його в інтернеті. Він працює на Риджент-стрит… У Лондоні, — додала я без потреби. — Його звати Майкл Ловлер.

Вона закліпала частіше, немов намагалась зрозуміти це.

— Це вам сказав Вілл?

— Ні. Думаю, він не хотів, щоб я дізналась. Я… Я з’ясувала ім’я чоловіка й знайшла його в інтернеті.

Принесли капучино. Офіціантка поставила його на стіл перед місіс Трейнор, але жінка, здавалося, не помітила.

— Ще щось принести? — запитала дівчина.

— Ні, дякую.

— Сьогоднішня страва дня — морквяний торт. Ми його самі печемо. З чудовою начинкою: масляний…

— Ні! — голос місіс Трейнор був різким. — Дякую.

Дівчина ще постояла, щоб ми зрозуміли, що вона образилась, і пішла, умисне розмахуючи своїм записником.

— Пробачте, — сказала я, — ви прохали повідомляти вас про все важливе. Я півночі не спала, намагаючись зрозуміти, чи казати вам це.

Її обличчя трохи зблідло. Я знала, що вона відчувала.

— А як він сам? Ви… ви придумали щось новеньке? Якісь поїздки?

— Він не хоче. — Я розповіла їй про Париж і список, який склала.

Поки я говорила, місіс Трейнор думкою забігала наперед, розраховуючи та оцінюючи все.

— Будь-куди, — промовила вона нарешті. — Я все профінансую. Будь-яку поїздку. Я заплачу за вас. За Натана. Просто… просто переконайте його погодитись на це.

Я кивнула.

— Якщо ви ще щось можете придумати… просто щоб купити трохи часу. Звісно, я заплачу вам і за дальшу роботу по закінченні піврічного контракту.

— Це… це не проблема.

Ми допили нашу каву в тиші, задумавшись кожна про своє. Потай спостерігаючи за нею, я помітила, що її бездоганну зачіску торкнула сивина, а під очима, як і в мене, залягли тіні. Я зрозуміла, що, хоч і сказала їй, мені не полегшало, я просто передала їй власну тривогу, яка щораз більшала. Та хіба я мала вибір? Ставки день у день вищали. Годинник вибив другу, і це, здавалося, вивело її з заціпеніння.

— Мушу повертатися на роботу. Будь ласка, Луїзо, дайте мені знати, як щось придумаєте. Було б краще, якби ми обговорювали це подалі від флігеля.

Я підвелася.

— О, вам може знадобитися мій новий номер. Я щойно переїхала. — Поки вона витягала з сумочки ручку, я додала: — Я переїхала до Патрика, мого хлопця.

Не знаю, чому ця новина так здивувала її. Вона стрепенулась, а потім передала мені ручку.

— Я не знала, що у вас є хлопець.

— Я не знала, що мала повідомити вас.

Вона стояла, спершись рукою на стіл.

— Вілл нещодавно казав, що ви… він думав, що ви, можливо, переїдете у флігель. На вихідні.

Я написала домашній номер Патрика.

— Я подумала, що для всіх буде краще, як я переїду до Патрика. — Я передала їй серветку з номером. — Але я живу недалеко. Відразу ж за промисловою зоною. Це не вплине на мій графік роботи чи мою пунктуальність.

Ми стояли. Місіс Трейнор здавалася схвильованою, вона водила рукою по волоссю, зачіпала ланцюжок на шиї. Урешті, наче не стримавшись, вона випалила:

— Невже ви ніяк не могли почекати? Усього кілька тижнів?

— Пробачте?

— Вілл… Думаю, ви дуже подобаєтесь Віллові. — Вона закусила губу. — Я не розумію… не розумію, чим це вам допомогло.

— Зачекайте. Ви кажете мені, що я не мала переїжджати до свого хлопця?

— Я просто кажу, що це не на часі. Вілл у дуже вразливому стані. Ми робимо все можливе, щоб підтримувати в нім оптимізм, а ви…

— А я що? — За нами спостерігала офіціантка, заклякнувши із записником у руці. — Що я? Наважилася мати власне життя поза роботою?

Вона стишила голос.

— Луїзо, я роблю все від мене залежне, щоб зупинити… це. Ви знаєте, з чим ми зіткнулися. Я просто кажу, що хотіла б, уважаючи на той факт, що ви йому не байдужа, щоб ви ще трохи почекали, перш ніж хизуватися… своїм щастям перед ним.

Я не могла повірити в почуте. Я відчула, як обличчя червоніє, і глибоко вдихнула, перш ніж знову заговорити.

— Як ви посміли припустити, що я зробила б щось, що може образити Вілла. Я зробила все, — прошипіла я. — Я зробила все, що змогла придумати. Я шукаю ідеї, витягую його на прогулянки, розмовляю з ним, читаю йому, доглядаю його. — Мої останні слова просто вибухнули з грудей. — Я прибираю за ним. Я змінюю його клятий катетер. Розважаю його. Я роблю більше, ніж уся ваша чортова сім’я!

Місіс Трейнор стояла непорушно. Вона випросталася на повний зріст, притисла сумочку під пахвою.

— Гадаю, розмову, міс Кларк, закінчено.

— Так. Так, місіс Трейнор. Думаю, так і є.

Вона повернулася й швидко вийшла з кав’ярні. Коли двері зачинились, я зрозуміла, що трусило й мене.

Ця розмова з місіс Трейнор вивела мене з рівноваги на наступні кілька днів. У голові постійно крутилися її слова, що я «хизувалася своїм щастям перед ним». Я зовсім не думала, що мої вчинки можуть вплинути на Вілла. Коли мені здалося, що він несхвально відгукнувся про мій намір переїхати до Патрика, я подумала, що йому не подобається Патрик, а не про якісь його почуття до мене. І що особливо важливо — не думаю, що в мене був надто щасливий вигляд.

У будинку я не могла позбутися відчуття тривоги. Немов через мене проходив струм низької напруги й живив усе, що я робила. Я запитала Патрика:

— А ми б з’їхалися, якби сестрі не була потрібна моя кімната?

Він подивився на мене, ніби я несповна розуму. Нахилився, притягнув мене до себе й поцілував у маківку. Потім опустив очі:

— Ти мусиш носити цю піжаму? Я не переношу тебе в піжамі.

— У ній зручно.

— Щось схоже носить моя мама.

— Я не збираюся щоночі носити корсет і підв’язки, тільки щоб ти був щасливий. І ти не відповів на моє запитання.

— Не знаю. Ймовірно. Так.

— Але ми про це не говорили, правда?

— Лу, більшість людей з’їжджається, бо це розумно. Ти можеш кохати когось і водночас бачити фінансові та практичні переваги.

— Я просто… не хочу, щоб ти подумав, буцімто я тебе змусила. Не хочу відчувати, що я тебе змусила.

Він зітхнув і перекрутився на спину.

— Чому жінки завжди прокручують ситуацію знову й знову, поки вона не стає проблемою? Я кохаю тебе, ти кохаєш мене, ми разом майже сім років, і в будинку твоїх батьків не було зайвої кімнати. Насправді, усе досить просто.

Проте все було зовсім не просто.

Мені здавалось, я жила життям, яке не мала шансу передбачити.

Тієї п’ятниці дощило увесь день. Тепла важка дощова завіса, що була схожа на тропічні зливи, змушувала канали дзюркотати, а гілки квітучих чагарників пригинатися, немов у благанні. Вілл дививсь у вікно, як собака, якому відмовлено в прогулянці. Натан прийшов і пішов, піднявши над головою пластиковий пакет. Вілл переглянув документальний фільм про пінгвінів, а пізніше сів за комп’ютер, тим часом як я намагалася знайти собі щось, аби нам не довелось розмовляти одне з одним. Я гостро відчувала, наскільки нам незручно одне з одним, і те, що ми мусили постійно перебувати в одній кімнаті, лише погіршувало ситуацію.

Ось тут я почала розуміти розраду від прибирання. Я протерла підлогу, помила вікна, перестелила ліжко. Я стала невпинним виром активності. Жодна порошинка не сховалася від моїх очей, жоден слід від чашки не уник моєї уваги. Я чистила вапняний наліт на кранах у ванній кімнаті, використовуючи паперові рушники, змочені в оцті (мама нарадила), коли почула, як під’їхав Віллів візок.

— Що ти робиш?

Я схилилася над ванною і не оберталася.

— Чищу крани від вапняного нальоту.

Я відчувала, що він спостерігає за мною.

— Повтори, — проказав він знову.

— Що?

— Повтори.

Я випросталася.

— Чому? Маєш проблеми зі слухом? Чищу крани від вапняного нальоту.

— Ні, Кларк, я просто хочу, щоб ти вслухалася в те, що говориш. Не треба чистити мої крани від нальоту. Моя мама не помітить, а мені байдуже. У ванній смердить, як у забігайлівці, де продають смажену рибу з картоплею. Окрім того, я хотів би прогулятися.

Я забрала з обличчя пасмо волосся. Воно й справді — відгонило пікшею.

— Ходімо. Дощ нарешті вщух. Я тільки-но балакав з батьком. Він сказав, що дасть нам ключі від замку після п’ятої, коли порозходяться туристи.

Я не надто зраділа перспективі вести з Віллом світську бесіду під час прогулянки по території замку. Однак мене вабила можливість вирватися з будинку.

— Гаразд. Дай мені п’ять хвилин. Спробую позбутися запаху оцту на руках.

Різниця між тим, як виховували мене та Вілла, була в тому, що Вілл сприймав своє становище як належне. Гадаю, якщо ви ростете в таких умовах, як він, з багатими батьками, в гарному будинку, якщо відвідуєте хороші школи та чудові ресторани, немовби це річ цілком звичайна, то, ймовірно, у вас з’являється відчуття, що з вами стається тільки хороше, і те, що ваше місце в світі вище, ніж у інших, — закономірність.

Вілл розповідав, що змалечку повсякчас утікав на територію замку. Його батько дозволяв йому блукати там, знаючи, що Вілл нічого не чіпатиме. О пів на шосту, коли йшли останні туристи, садівники починали обрізати кущі й робити лад, а двірники спорожняли урни й підмітали порожні картонки з-під напоїв і сувенірних ірисових помадок, територія замку ставала його приватним ігровим майданчиком. Коли він розказав мені це, я подумала, що, якби нам із Триною повністю віддали замок до розпорядження, ми б, довго не ймучи віри, махали руками в повітрі чи без упину мліли з радості.

— Перед цим розвідним мостом я вперше поцілував дівчину, — сказав він, сповільнюючись, щоб поглянути на нього, коли ми простували гравійною доріжкою.

— Ти сказав їй, що це місце твоє?

— Ні. Може, варто було. Тиждень по тому вона проміняла мене на хлопця, який працював у міні-маркеті.

Я повернулася й шоковано глянула на нього.

— То часом не Террі Ровландс? Темне зачесане назад волосся, татуювання до ліктів.

Вілл звів брову.

— Він.

— То він і досі там працює. У тому міні-маркеті. Якщо тобі від цього полегшає.

— Я не певен, що він надто заздрив би, побачивши, де я тепер, — відповів Вілл, і я знов замовкла.

Було дивно бачити замок таким тихим. Ми були вдвох та ще якийсь садівник удалині. Замість того щоб розглядати туристів, відвертатися на їхні акценти та мимоволі дослухатись до їхніх розмов, я завважила, що, либонь, уперше споглядаю замок, починаю вбирати його історію. Кам’яні замкові мури стоять понад вісімсот років. Там народжувались та помирали люди, зачаровували та розбивали серця. Тепер, у тиші, неначе вчувались їхні голоси, їхня хода стежкою.

— Добре, час признань, — мовила я. — Ти коли-небудь ходив тут, потайці в’являючи себе принцом-вояком чи кимось іще?

Вілл скоса глянув на мене.

— Щиро відповісти?

— Аякже.

— Так. Якось я навіть зняв один з мечів, що висіли на стіні у Великій Залі. Він важив десь із тонну. Я пам’ятаю, як до смерті перелякався, що не здужаю повісити його на стенд.

Ми досягли верхів’я пагорба. Перед нами був рів, за ним аж до зруйнованого муру, що був кордоном, розкинулася простора лука. За муром лежало місто: неонові вивіски, корки та суєта, що характеризувала годину пік у маленькому містечку. А тут панувала тиша, тільки пташки озивались дзвінким щебетом і тихо хурчав Віллів візок.

Він зупинив його й розвернув так, щоб ми бачили територію замку.

— Дивно, що ми ніколи не перетиналися, — промовив Вілл. — Я маю на оці дитинство. Наші дороги мали б перетнутися.

— Чого б це? Бо ж ми стеменно не крутилися в тім самім колі знайомих. І я була малям у возику, повз який ти пройшов, розмахуючи мечем.

— А. Я й забув, що супроти тебе я просто древній.

— Вісім років різниці, поза сумнівом, засвідчують про те, що ти «старший чоловік», — сказала я. — Навіть коли я була підлітком, мій тато ніколи б не відпустив мене зі старшим юнаком.

— Навіть якби той мав власний замок?

— Ну, певно, це багато що змінило б.

Коли ми йшли, довкола піднімався солодкуватий запах травиці, колеса Вілла шипіли, котячись по прозорих калюжах на дорозі. Мені полегшало. Наша розмова була не зовсім така, як колись, але цього варто було сподіватися. Місіс Трейнор мала слушність: Віллові завжди буде важко дивитись, як інші люди живуть далі своїм життям. Я зміркувала, що варто ретельніше думати про те, як мої дії можуть вплинути на його життя. Я більше не хотіла сердитись.

— Ходімо в лабіринт. Я не був там сто років.

Мене відірвали від моїх думок.

— Ні, дякую.

Я роззирнулася й раптом зрозуміла, де ми.

— Чому ти боїшся заблукати? Ну ж бо, Кларк. Тут ти можеш проявити себе. Побачимо, чи ти зможеш запам’ятати маршрут і повернутися. Я засікаю час. Колись постійно так робив.

Я озирнулася в бік будинку.

— Краще не треба.

Від самої гадки про це мій шлунок стиснувся.

— А, не любиш ризикувати.

— Річ не в цьому.

— Без проблем. Ми просто продовжимо нашу невеличку нудну прогулянку й повернемося в маленький нудний флігель.

Я знала, що він жартує. Але щось в його тоні зачепило мене. Я згадала Дейдре в автобусі, її слова про те, як добре, що одна з нас, дівчат, залишилася з батьками. Моє життя мало б бути маленьким, з дрібними амбіціями.

Я подивилася на лабіринт, на його темний густий живопліт. Я чинила безглуздо. Можливо, я поводилася безглуздо вже багато років. Урешті-решт усе в минулому. І я живу далі.

— Просто запам’ятай, куди ти повернула, а йдучи назад, повертай у протилежний бік. Це не так складно, як здається. Справді.

Не подумавши як гоже, я покинула Вілла на стежці й, вдихнувши, увійшла в лабіринт. Поминула знак «Без супроводу дорослих дітям вхід заборонено» та швидко попростувала темним вологим живоплотом, на якому все ще блищали краплі дощу.

«Усе не так вже й погано, все не так вже й погано, — бурмотала я собі під носа. — Це просто гора старого живоплоту». Я повернула праворуч, потім ліворуч через прогалину в живоплоті. Знову праворуч і знов ліворуч. Ідучи, я повторювала подумки в зворотному напрямку: «Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч. Ліворуч».

Моє серце почало гупати швидше, а у вухах шуміла кров. Я змушувала себе думати, як Вілл на тім кінці живоплоту поглядає на годинник. «Це просто дурна перевірка. Я вже не та наївна юна дівчина. Мені двадцять сім. Я живу з чоловіком. У мене відповідальна робота. Я геть інша людина».

Я повернула, пішла прямо й знов повернула.

Коли ж ні з сього ні з того відчула паніку. Мені здалося, що десь у кінці живоплоту прошмигнув чоловік. І хоч я переконала себе, що це тільки гра уяви, проте, відвернувшись, я забула зворотний порядок поворотів. Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч… Праворуч? Я пішла в інший бік? Мені перехопило дух. Я змусила себе йти вперед, тільки щоб остаточно зрозуміти, що я повністю втратила орієнтири. Я зупинилася й глянула на напрямок тіней, намагаючись з’ясувати, з якого боку захід.

Раптом я второпала, що не можу цього зробити. Я не могла залишатися там. Я розвернулася й пішла, як гадала, в південному напрямку. Я виберуся. Мені двадцять сім. Усе добре. Однак потім мені вчулися їхні голоси, улюлюкання та глузливий сміх. Вони з’являлися та зникали в прогалинах живоплоту. Я відчувала, як ноги на високих підборах п’яно погойдуються і як безжально колеться живопліт, коли, намагаючись втримати рівновагу, обпиралась на нього.

— Я хочу негайно вийти, — промовила я до них невиразним нерівним голосом. — Хлопці, з мене досить.

Коли дивлюсь — немає їх. Лабіринт мовчав, чути було лиш віддалений парубочий шепіт десь за живоплотом, утім, можливо, то просто вітер шерехтів листям.

— Я хочу негайно вийти, — сказала я, утім, голос мій був украй непевним. Я подивилась на небо й на мить, побачивши над собою безкраїй, всіяний зірками темний простір, втратила рівновагу. Коли ж як підстрибну! Це хтось охопив мою талію. Ага, чорнявий. Той, що в Африці був.

— Ти ще не можеш іти, — промовив він. — Ти зіпсуєш гру.

Я знала вже тоді, щойно відчула його руки на моїй талії. Я зрозуміла, що рівновага змістилась, а певна стриманість у поведінці почала випаровуватись. І, засміявшись, відштовхнула його руками, неначе все це жарт, не бажаючи давати йому на розум, що я знала. Тоді він гукнув до своїх друзів. Я вирвалася й раптово побігла, намагаючись знайти вихід. Ноги мої тонули у вологій траві. Я чула, як вони оточують мене: їхні викрики, їхні невидимі тіла. Моє горло стислося від паніки. Я була цілком дезорієнтована й не розуміла, де я. Високий живопліт і далі погойдувавсь, нахиляючись до мене. Я бігла, проштовхувалася поміж кущів, спотикалася, пірнала у прогалини, намагаючись утекти від їхніх голосів. Але виходу не було. Усюди, куди повертала, був живопліт і ще якийсь глузливий голос.

Аж ось натрапила на галявинку й на мить утішилася, що свобода поруч. Коли ж бачу, а це знов те саме осереддя, звідки я почала. Я похитнулася, уздрівши, що всі вони стоять там, наче просто чекають мене.

— Ось і ти, — упав у річ один з них, схопивши мене за руку. — Я ж казав вам, що вона сама цього хоче. Давай, Лулу, поцілуй мене, і я покажу тобі вихід. — Його голос був м’яким і тягучим. — Поцілуй нас усіх, і ми покажемо тобі вихід.

Їхні обличчя розпливалися.

— Я просто… Я просто хочу, щоб ви…

— Давай, Лу. Я ж тобі подобаюсь, еге? Ти сиділа в мене на колінах увесь вечір. Один поцілунок. Хіба це важко?

Хтось пирснув сміхом.

— І ти допоможеш мені вийти звідси? — Навіть я почула, яким жалюгідним був мій голос.

— Тільки один. — Він зблизивсь до мене.

Я відчула його рот на своїх вустах, а його рука стисла моє стегно.

Він одірвавсь, і я відчула, як змінилося його дихання.

— А тепер Джейкова черга.

Я не знаю, що тоді сказала. Хтось тримав мою руку. Лунав сміх. Я відчула чиюсь руку у волоссі, вже інші губи прикипіли до моїх, наполегливі, агресивні, а потім…

— Вілле… — Я ридала, скрутившись у клубок. — Вілле… — знову й знову повторювала його ім’я, мій голос проривався десь із грудей. Я відчувала, що він десь далеко, аж на тому боці живоплоту.

— Луїзо? Луїзо, де ти? Що сталося?

Я щонайдалі забилася в куток у живоплоті, міцно охопивши себе руками. Сльози розмивали очі. Я не могла вийти. Здавалось, я зостануся тут довіку. Ніхто мене не знайде.

— Вілле…

— Де?..

Він з’явивсь переді мною.

— Пробач, — мовила я, дивлячись угору перекошеним обличчям. — Мені дуже шкода. Я не можу… це зробити.

Він підняв руку на кілька дюймів, на скільки подужав.

— Господи, що за?.. Ходи сюди, Кларк. — Він під’їхав до мене, з відчаєм глянув на свою руку. — Клята непотрібна штука!.. Все добре. Просто дихай. Ходи сюди. Просто дихай. Повільно.

Я витерла очі. Побачивши його, відчула полегшу, паніка почала відступати. Я встала, похитуючись, і затулила руками обличчя. — Пробач. Я… не знаю, що сталося.

— У тебе клаустрофобія? — Його занепокоєне обличчя було за кілька дюймів від мого. — Я бачив, що ти не хочеш іти. Я просто… Я просто подумав, що ти…

Я заплющила очі.

— Я хочу вийти звідси.

— Тримайся за мою руку. Ми вийдемо.

Вілл вивів мене звідти за декілька хвилин. Спокійним голосом він переконував мене, що добре знає зворотну дорогу з лабіринту. Ще хлопчиськом він поставив собі за мету вивчити дорогу напам’ять. Наші пальці переплелися, і я відчула відрадне тепло його руки. Я здалася сама собі дурною, коли зрозуміла, як близько до виходу я була весь цей час.

Ми зупинилися біля лавки неподалік, і, порившись у спинці візка, я витягла хусточку. Сіла скраю на лавці, й ми обоє мовчки чекали, коли припиниться моя гикавка.

Вілл сидів, потайки скоса поглядаючи на мене.

— Ну?.. — промовив він, коли, нарешті, здалося, що я опанувала себе. — Ти розповіси мені, що відбувається?

Я крутила в руках хустинку.

— Не можу.

Він стулив вуста.

Я ковтнула.

— Це не через тебе, — проказала поспішно. — Я нікому про це не говорила… Це… дурниці. Це сталося давно. Я не думала… що…

Я чула на собі Віллів погляд і воліла, щоб він не дивився. Мої руки не переставали тремтіти, а мій шлунок стиснувся в суцільний вузол.

Я похитала головою, намагаючись натякнути, що існують речі, про які не можу розповідати. Я хотіла знов узяти його за руку, але відчувала, що не зможу. Я усвідомлювала, що він дивиться на мене, майже чула його німі запитання.

Знизу біля брами зупинились два автомобілі. З них вийшло двоє — звідси я не могла їх розгледіти — і обійнялися. Вони постояли там із декілька хвилин, можливо, про щось говорили, відтак повернулися в свої автомобілі й подалися в зворотному напрямку. Я спостерігала за ними, але думати не здужала. Мій розум наче замерз. Я більше не знала, що казати.

— Гаразд. Зробімо так, — сказав він нарешті. Я обернулась, але він на мене не дививсь. — Я скажу тобі те, чого ніколи нікому не казав. Добре?

— Добре! — Я скрутила хусточку в клубок і чекала.

Він глибоко вдихнув.

— Я дуже, дуже боюся того, що буде потім. — Він почекав, поки слова вляжуться й низьким спокійним голосом провадив далі: — Знаєш, більшість людей думає, що моє теперішнє життя — найгірше, що може статися. З усім тим, воно може зробитися ще гіршим. Хтозна, чи не доживатиму я віку, не в змозі самостійно дихати й балакати. Можуть виникнути проблеми з кровообігом, і мої кінцівки ампутують. Мене можуть госпіталізувати на невизначений термін. Хіба це життя, Кларк? Коли я думаю, наскільки гірше все може стати… деколи вночі я лежу в ліжку й справді не можу дихати.

Він важко ковтнув.

— І знаєш… Ніхто не хоче про це чути. Ніхто не хоче, щоб ти говорив про свої страхи, боязнь до болю чи смерті від якоїсь дурної, випадкової інфекції. Ніхто не бажає відати, як воно почуватися зі знанням, що ти ніколи вже не матимеш любощів, не їстимеш їжу, що її зготував своїми руками, не триматимеш свою дитину. Ніхто не бажає знати, що іноді в цім візку я відчуваю напади клаустрофобії й мені хочеться несамовито волати на саму лиш гадку, що проведу я в ньому ще один день. Моя матір ледве тримається й не може пробачити мені те, що я й досі люблю батька. Моя сестра ображається на мене за те, що я вкотре затьмарив її, і тому, що через мої травми вона не може як гоже ненавидіти мене, як тоді, коли ми були дітьми. Мій батько просто хоче, щоб усе це скінчилося. Врешті-решт усі хочуть оптимістично дивитись на це. І хочуть, щоб і я дививсь на це з оптимізмом.

Він зробив паузу.

— Їм потрібно вірити, що є причини для оптимізму.

Я закліпала, вдивляючись у темряву.

— А мені? — спокійно мовила я.

— Кларк, ти… — Він подивився на свої руки. — Єдина людина, з якою я можу говорити, відтоді як попав у цю кляту штуковину.

І я розповіла йому.

Я взяла його за руку, ту саму, що вивела мене з лабіринту, й, дивлячись собі під ноги, зітхнувши, розповіла йому про ту ніч. Як вони сміялися з мене, висміювали те, наскільки я п’яна та обкурена. Як я втратила пам’ять, а пізніше сестра сказала, що напевне так краще — не пам’ятати все, що вони зробили. Одначе відтоді ті непритомні півгодини переслідують мене. Я їх заповнила. Заповнила їхнім сміхом, їхніми тілами та словами. Я заповнила їх власним приниженням. Я розповіла Віллові, як бачила їхні обличчя щоразу, коли вирушала кудись за місто, і як Патрика, мами, тата й мого маленького життя з усіма проблемами та обмеженнями мені стало досить, щоб почуватися в безпеці.

Коли ми скінчили говорити, надворі посутеніло, а на моєму мобільнику я виявила чотирнадцять повідомлень із запитаннями, куди ми пропали.

— Тобі ж не потрібно казати, що це не твоя провина, — тихо промовив Вілл.

Небо над нами здавалось безкраїм. Я крутила в руці хусточку.

— Так. Але я все ще відчуваю… відповідальність. Я надто багато випила, щоб викаблучуватися. Я добряче фліртувала. Я…

— Ні. Вони були відповідальні.

Ніхто ніколи не казав мені цього вголос. Навіть у співчутливому погляді Трини вчувавсь німий докір: «Та ж хіба тобі невтямки, що, як нап’єшся й заграє´ш із чоловіками…»

Його пальці стиснули мої. Легко, але я відчула це.

— Луїзо. Це не твоя провина.

І тоді я розплакалася. Цього разу я не ридала. Сльози текли тихо, а разом з ними мене покидало ще щось. Провина. Страх. І ще дещо, для чого я не підібрала слів. Я ніжно прихилила голову до його плеча, а він, нахиливши свою, торкнувся моєї.

— Гаразд. Ти мене слухаєш?

Я пробурмотіла «так».

— Тоді я скажу тобі дещо хороше, — промовив він і зачекав, наче хотів упевнитися в моїй увазі.

— Деякі помилки… просто мають серйозніші наслідки, ніж інші. Але ти не маєш дозволяти тій ночі визначати, хто ти.

Я відчувала, як його голова хилиться до моєї.

— Кларк, ти сама вибираєш, чи допустити це.

Я протяжно, з трепетом зітхнула. Цілковите безгоміння, у якому ми сиділи, давало змогу словам Вілла запасти мені глибоко в пам’ятку. Я могла б залишатися там усю ніч, покоїтись над усім світом, чуючи тепло Віллової руки у своїй, вчуваючи, як усе погане відступає.

— Нам краще повернутися, — нарешті промовив він, — перш ніж організують пошуковий загін.

Я випустила його руку та неохоче звелася, відчуваючи на шкірі прохолодний вітрець. А потім, майже насолоджуючись моментом, простягнула руки високо над головою. Я розчепірила пальці у вечірнім повітрі й відчувала, як напруженість тижнів, місяців, а мо’, й років потроху слабшає. Я глибоко видихнула.

Піді мною мигтіли вогні міста, світилося кільце на тлі темного краєвиду. Я повернулася до нього.

— Вілле.

— Так.

Я ледве бачила його в тьмяному світлі, але знала, що він дививсь на мене.

— Дякую. Спасибі, що прийшов по мене.

Він похитав головою й напрямив візок на дорогу.