До зустрічі з тобою

7

Весна прийшла несподівано, а зима, немов якась небажана гостя, хутко накинула своє пальто й здиміла, не попрощавшись. Усе позеленіло, дороги купалися в блідому промінні сонця, повітря враз наповнилося пахощами. У нім витало щось квіткове та привітне, а пташиний спів був ніжним доповненням того дня.

Та я всього цього не помічала. Напередодні ввечері я залишилася вдома в Патрика. Через посилений графік тренувань ми бачилися вперше за останній тиждень, проте, пролежавши сорок хвилин у ванні з морською сіллю, Патрик був настільки виснажений, що ледве здужав говорити зі мною. Я почала погладжувати його по спині, злегка намагаючись спокусити його, але він пробурмотів, буцім дуже втомився, й махнув рукою, ніби хотів виставити мене геть. Минуло чотири години, а я все не могла заснути й невдоволено дивилась у стелю.

Ми з Патриком зустрілись, коли я була стажеркою в універсальній перукарні «Авангард» у Гейлсбері. Він увійшов, коли Саманта, власниця салону, була при ділі, й замовив стрижку номер чотири. Я зробила все так, як він і просив, проте пізніше він сказав, що то була не тільки найгірша стрижка, яку йому будь-коли робили, а й найгірша стрижка в історії людства. Три місяці по тому, усвідомивши, що любити бавитись із власним волоссям і годитися для роботи з волоссям інших людей — аж ніяк не те саме, я звільнилась і пішла працювати в кав’ярню до Френка.

Коли ми почали зустрічатися, Патрик працював у торгівлі, його захопленнями були пиво, шоколад ручної роботи, балачки про спорт і секс (щодо останнього, то більше процес, а не розмови), саме в такому порядку. Добре проведений вечір для нас обох поєднував, мабуть, усі чотири пункти. Він був радше звичайної зовнішності, ніж гарненький, і його зад був товстіший за мій, але це мені подобалось. Мені подобалася його міць, те, як він почувався, коли я обіймала його. Його батько помер, і мені подобалось, як він захищав свою матір та піклувався про неї. Його четверо братів і сестер були схожі на Волтонів[15]. Здавалося, вони справді любили одне одного. Коли ми вперше пішли на побачення, маленький голос у моїй голові сказав: «Цей чоловік ніколи не скривдить тебе», і ніщо за ці сім років від нашої першої зустрічі не змусило мене засумніватись.

А потім він перетворився на Бігуна.

Живіт Патриків більш не прогинався, коли я мостилася на ньому, він став жорстким і міцним, як дошка; для Патрика стало звичним задирати свою сорочку й бити по животу різними предметами, щоб показати, який він твердий. Патрикове обличчя було гостре й обвітрене, бо він постійно проводив час надворі. Його стегна стали мускулястими. Це було б досить сексуально, коли б він насправді хотів любощів. Одначе хіть його заявляла про себе лише двічі на місяць, а я не набивалася.

Усе гляділося приблизно так: що спортивнішим він ставав, то більше потрапляв у залежність від своєї форми й менше цікавився мною. Я кілька разів запитувала його, чи ще подобаюсь йому, і він відповідав досить ясно: «Ти розкішна, просто я виснажений. Хоч би там що, я не хотів би, щоб ти схудла. У жодної з-поміж дівчат у клубі не вийметься більш або менш пристойна пара цицьок».

Я поривалась запитати, як саме він вивів це комплексне рівняння, проте загалом воно скидалося на комплімент, тож я пропустила це повз вуха.

Насправді я хотіла цікавитися всім, що цікавило його. Ходила в клуб на заходи для любителів тріатлону, намагалась невимушено теревенити з іншими дівчатами. Але згодом збагнула, що я — виняток із правила, більше таких дівчат там не було. Клубні дівки були або самотні, або зустрічалися з кимось таким самим фізично чарівним. Пари боксували на тренуваннях, планували вихідні в шортах зі спандексу[16] й носили в гаманцях світлини одне одного, де вони пліч-о-пліч вправляються в тріатлоні чи самовдоволено порівнюють командні медалі. У мене не було слів.

— Не розумію, на що ти скаржишся, — упала в річ моя сестра, коли я їй про це розповіла. — Відтоді як з’явився Томас, у мене були любощі лиш один раз.

— Що? З ким?

— Та так, один тип прийшов по букет, — сказала вона. — Я тільки хтіла переконатися, чи ще можу. — І, коли я завмерла з роззявленим від подиву ротом, вона додала: — Не треба, не дивись на мене так. Це було не в робочий час. І це був букет на похорон. Якби це були квіти для дружини, я б не торкалася його гладіолуса.

Не те щоб я була сексуальним маніяком… Та якщо вже на те пішло, ми були разом вже довгий час. Просто якась зіпсована частина мене почала сумніватися у власній привабливості.

Патрик ніколи не звертав уваги на те, що я одягаюсь «винахідливо», так він це називав. Ану ж як він був не до краю відвертий? Патрикова робота, його суспільне життя були так чи інакше пов’язані з контролем тіла — приборканням плоті, схудненням, доведенням до досконалості. Ану ж як супроти крихітних тугих гузничок в тренувальних штанях моя власна залишала бажати кращого? Що, як мої форми, які я завжди вважала розкішними, тепер здавалися надто пухкими в його вимогливих очах?

Отакі думки товклися в моїй голові, коли увійшла місіс Трейнор і майже наказала нам із Віллом вийти.

— Я викликала прибиральниць зробити спеціальне весняне прибирання, тому подумала, що, поки вони будуть тут, ви прогуляєтесь садом у таку гарну погоду.

Коли Вілл поглянув на мене, я побачила, як ледве помітно піднялися його брови.

— Це ж не просто прохання, правда, мамо?

— Я лише подумала, що було б добре, якби ви подихали свіжим повітрям, — відповіла вона. — Пандус готовий. І чому б вам, Луїзо, не взяти із собою чаю?

Пропозиція не здавалась зовсім нерозсудливою. У саду було чудово. Надворі трохи потеплішало й усе стало поволі зеленіти. Несподівано з’явились нарциси, їхні дедалі жовтіші цибулинки віщували про появу нових квітів. На коричневому галуззі дерев набубнявіли бруньки. Багаторічні рослини невпевнено проростали крізь темний в’язкий ґрунт. Я відчинила двері, ми вийшли надвір, і Вілл поїхав по стежці з йоркського каменю. Він показав на чавунну лавку з подушкою, і я сіла туди. Обоє ми повернулись обличчям до ледь відчутного сонця й слухали цвірінькання горобців, що долинало з живоплоту.

— Та що з вами таке?

— Ви про що?

— Ви мовчите.

— Ви сказали, що хочете, щоб я мовчала.

— Але не настільки. Це тривожить мене.

— Зі мною все гаразд, — відповіла я. А потім додала: — Це через мого хлопця, якщо вам справді цікаво.

— Он воно що, — відповів він. — Усе через Бігуна.

Я розплющила очі, щоб подивитись, чи він, бува, не насміхається з мене.

— Що сталося? — запитав він. — Ну ж бо, розкажіть дядькові Віллу.

— Ні.

— Прибиральниці, що їх запросила моя мати, вештатимуться по будинку щонайменше з добрячу годину. І треба про щось говорити.

Я нахилилась уперед і повернулась обличчям до нього. На його домашньому візку була кнопка для підйому сідала, щоб він міг розмовляти з людьми, перебуваючи на одному рівні з ними. Вілл не часто нею користувався, бо від цього паморочилось у голові, але зараз вона спрацювала. Я мусила дивитись на нього знизу вгору.

Я закуталась у пальто й крадькома подивилась на Вілла.

— У такому разі питайте, що б ви хотіли дізнатись?

— Скільки часу ви разом? — поцікавився він.

— Понад шість років.

— Це довго, — здивовано проказав він.

— Ну, так, це довго, — відповіла я.

Я нахилилась і поправила його покривало. Сонце було оманливе — воно обіцяло більше, ніж насправді могло дати. Я думала про те, як цього ранку рівно о шостій тридцять Патрик вибіг на свою ранкову пробіжку. Може, і собі почати бігати — ми могли б стати однією з «лайкрових пар»? Чи купити мереживну білизну й пошукати в інтернеті поради для сексу? Я знала, що ні того, ні іншого не зроблю.

— Ким він працює?

— Він персональний тренер.

— Саме тому й бігає?

— Саме так.

— Який він? Трьома словами, якщо вам так зручніше.

— Звичайно. — Я задумалась. — Він — вірний. Схиблений на співвідношенні жиру та інших складових в організмі.

— Це вже більш як три слова.

— Решта для вас безкоштовно. То якою вона була?

— Хто?

— Алісія. — Я подивилась на нього прямо, так само, як і він на мене. Він глибоко вдихнув та пильно подивився вгору на величезний платан. Волосся спадало йому на очі, і я насилу стримувала себе, щоб не прибрати його.

— Красива. Сексуальна. Дорога. Навдивовижу невпевнена в собі.

— Чому ж їй бути невпевненою в собі? — запитала я, не стримавшись.

— Ви здивуєтесь, — відповів він, — але такі дівчата, як Лісса, завжди використовують свою зовнішність і думають, що в них більше нічого немає. Та, щиро кажучи, я збрехав. Вона добре знається на речах, таких як одяг та інтер’єр. Вона вміє робити речі гарними.

Я насилу стрималась, щоб не бовкнути, що кожен зуміє зробити речі гарними, коли матиме гаманець, подібний до діамантового родовища.

— Вона може переставити декілька речей у кімнаті, й приміщення глядітиметься геть інакше. Я ніколи не міг зрозуміти, як вона це робить. — Він кивнув на будинок. — Це вона облаштувала флігель, коли я сюди переїхав.

Я спіймала себе на думці, що тепер, бачачи ідеально обставлену вітальню, я вже не буду, як раніше, захоплюватись нею.

— Скільки часу ви були разом?

— Вісім чи дев’ять місяців.

— Не так вже й довго.

— Для мене — довго.

— Як ви запізналися?

— На званому обіді, що був просто жахливим. А ви?

— У перукарні. Я була перукарем, а він — моїм клієнтом.

— Ба. Ви були для нього ніби бонусом на вихідні. — Я, певно, мала розгублений вигляд, бо він похитав головою й тихо сказав: — Не зважайте.

З будинку долинав приглушений шум пилосмока. Компанія відрядила чотирьох жінок-прибиральниць, одягнених в однакові халати. Я дивувалася, що ж вони робитимуть дві години в маленькому флігелі.

— Ви сумуєте за нею?

Я чула, як жінки розмовляють поміж себе. Хтось прочинив вікно, і до нас час від часу долинав сміх.

Вілл удивлявся в щось удалині.

— Сумував. — Він повернувсь до мене й проказав діловитим тоном: — Я обдумав це й визнав, що вони з Рупертом добре ладнають.

Я кивнула.

— У них буде безглузде весілля, вони народять одного чи двох дармоїдів, куплять хату в селі, і п’ять років по тому він спатиме зі своєю секретаркою.

— Мабуть, ви маєте слушність.

Тема починала мені подобатись.

— І вона весь час буде трохи різкою з ним, не знаючи насправді, чому, й пилятиме його на жахливих званих обідах на диво всім їхнім друзям, однак він не захоче піти від неї, бо боятиметься платити аліменти.

Вілл повернувся, щоб поглянути на мене.

— Вони любитимуться раз на шість тижнів, і він обожнюватиме своїх дітей, нічогісінько не роблячи для того, щоб хоч якось допомогти доглядати їх. А в неї буде ідеальна зачіска, але кисла міна, — я скривила рот, — від того, що вона ніколи не казатиме, що насправді має на увазі. Вона захопиться пілатесом або купить собі пса чи коня й вклепається у свого інструктора з верхової їзди. А він у сорок років відкриє для себе спортивну ходьбу й, можливо, придбає Гарлі-Девідсон, який вона зневажатиме, і, ходячи щодня на роботу, він дивитиметься на всіх молодиків у себе в офісі, слухатиме в барах, кого вони підчепили на вихідних і куди їздили розважатись, і чомусь почуватиметься так, ніби його обдурили, але не розумітиме, як саме.

Я повернулась.

Вілл пильно подивився на мене.

— Вибачте, — сказала я. — Самій невтямки, звідки такі думки.

— Мені трохи шкода стає Бігуна.

— О, річ не в ньому, — відповіла я. — Це все роки роботи в кав’ярні. Ти все бачиш і чуєш. Шаблони в людській поведінці. Ви були б вражені тим, що відбувається.

— Саме тому ви ніколи не були в шлюбі?

Я примружилась.

— Гадаю, що так.

Я не хотіла признаватися, що мені ніколи не пропонували вийти заміж.

Може скластися враження, що ми мало що робили. Та насправді дні, проведені з Віллом, невідчутно відрізнялися один від одного — залежно від його настрою та, що важливіше, від того, наскільки боляче йому було. Одного дня я могла приїхати й зрозуміти з його напруженого підборіддя, що він не має бажання розмовляти зі мною чи з ким іншим, тому, завваживши це, я ходила коло якогось діла у флігелі, намагаючись передбачити, що йому потрібно, щоб зайвий раз не турбувати його розпитуваннями.

Вілл відчував різний біль. Загальний — через атрофію м’язів: дуже мало м’язів підтримувало його тіло, не зважаючи на всі фізіотерапевтичні старання Натана. Біль у животі через проблеми з травленням, біль у плечах, біль від інфекції у жовчному міхурі — очевидно, невідворотної, попри всі запобіжні заходи. У нього була виразка шлунка через велику кількість знеболювальних пігулок, які він приймав на початку реабілітації, бо тоді він ковтав їх як драже «тик-так».

Зрідка в нього з’являлися пролежні від надто довгого сидіння в одному положенні. Кілька разів Вілл змушений був лежати в ліжку, щоб вони загоїлись, але він ненавидів це. Тоді він лежав, слухаючи радіо, а в його очах видніла ледве прихована лють. У нього був також головний біль — наслідок, як я вважала, його люті та зривів. Вілл мав так багато розумової енергії, і нікуди було її випліскувати. Це все десь накопичувалось і шукало вихід.

Проте найвиснажливішим був жар у руках і стопах; він був безжальний, пульсуючий і не давав йому на чомусь зосередитись. Я брала посудину з холодною водою та промокала його руки й ноги чи обгортала їх фланелевими рушниками, намагаючись таким чином полегшити його страждання. На його підборідді смикався м’яз, і часом здавалося, що Вілл зникав, немов єдиним способом перебороти жар було відокремитись від власного тіла. Я дивувалася, що звикла до фізичних потреб Віллового життя. Несправедливо було те, що, попри неспроможність користуватися кінцівками чи відчувати їх, вони завдавали йому стільки труднощів.

Проте Вілл не скаржився. Саме тому минули тижні, доки я почала помічати, що він узагалі страждає. Тепер я могла розшифрувати його напружений погляд, мовчання, те, як він усамітнювався під своєю власною шкурою. Він просто казав: «Луїзо, ви не могли б принести холодної води?» чи «Думаю, час випити знеболювальне». Подеколи біль був такий сильний, що його обличчя втрачало колір і ставало блідо-сірим. Такі дні були найгірші.

Але іншими днями ми добре витримували одне одного. Коли я говорила до нього, він уже не здавався таким ображеним, як на самому початку нашого знайомства. Сьогодні випав день без болю. Коли місіс Трейнор вийшла, щоб сказати нам, що прибиральниці будуть працювати ще двадцять хвилин, я зробила нам обом іще чаю, і ми гуляли в саду далі.

Котячись по доріжці, Вілл роздивлявся мої атласні туфлі-човники, які потемніли від вологої трави.

— Цікавий вибір взуття, — мовив він.

Воно було смарагдово-зеленої барви. Я їх купила в благодійній крамниці. Патрик казав, що в них я схожа на лепрекона-трансвестита.

— Знаєте, а ви вдягаєтесь інакше, ніж усі інші тут. Я просто з нетерпінням чекаю, яке ненормальне поєднання ви продемонструєте наступного разу.

— А як саме всі «тутешні» мають одягатися?

Він звернув трошки ліворуч, щоб об’їхати обламану гіллячку, яка лежала на стежці.

— У фліс. Або якщо це подруги моєї матері, то щось від «Джаґґер» чи «Віслз». — Він поглянув на мене. — То звідки у вас такі екзотичні смаки? Де ще ви жили?

— Ніде.

— Що? Ви жили лише тут? А де працювали?

— Лише тут. — Я повернулася й подивилася на нього, схрестивши руки перед собою, неначе приготувалась боронитися. — То що ж тут такого дивного?

— Це таке маленьке містечко. Таке обмежене. Усе обертається навколо замку… — Ми зупинились на стежці й дивилися на замок, що височів удалині на чудернацькому банеподібному пагорбі, досконалий, немов намалювала його дитина. — Я завжди думаю, що це саме те місце, куди люди повертаються, коли втомлюються від усього іншого. Чи коли їм бракує фантазії поїхати кудись іще.

— Дякую.

— Звісно, в цьому немає нічого поганого. Але… заради Бога. Містечко не розвивається, правда ж? Не переповнене ідеями, цікавими людьми чи можливостями. Тут уважають, що коли туристична крамниця починає продавати столові серветки з іншим малюнком мініатюрної залізниці — це провокація.

Я не могла стримати сміху. У місцевій газеті минулого тижня була стаття саме на цю тему.

— Вам двадцять шість років, Кларк. Ви мали б бути деінде й заявляти про те, що світ належить вам, устряваючи в неприємності в барах, демонструючи свій дивний гардероб сумнівним типам абощо.

— Я щаслива тут, — відповіла я.

— А не мали б бути.

— Вам подобається наказувати людям, що треба робити, чи не так?

— Лише коли знаю, що маю рацію, — сказав він. — Ви можете поправити мій чай? Не дістану його.

Я покрутила соломинку, щоб він міг легко дотягнутися, і почекала, поки він вип’є чай. Кінчики його вух порожевіли від легкого холоду.

Він скривився.

— О Боже! Як для дівчини, яка заробляла на життя, готуючи чай, ви приготували просто жахливий трунок.

— Ви просто звикли до лесбійського чаю[17], — відповіла я. — До всякого там китайського трав’яного «Лапсанґ Сушонґу».

— Лесбійського чаю? — Він мало не вдавився. — Він таки незрівнянно добріший за цей лак для меблів. На Бога. В ньому ложка може стояти.

— Навіть мій чай не такий, як треба. — Я сіла на лавку навпроти нього. — Отже, висловлювати свою думку щодо всього, що я кажу чи роблю, при тому що інші повинні мовчати, — це для вас природна річ?

— Говоріть далі, Луїзо Кларк. Скажіть, що ви думаєте.

— Про вас?

— А в мене є вибір? — по-акторському зітхнув він.

— Вам підстригтися б. Так ви схожі на безхатька.

— Тепер ви говорите, як моя матір.

— Але ви справді маєте жахливий вигляд. Могли б хоч поголитися. Хіба все це волосся на обличчі не викликає свербежу?

Він скоса поглянув на мене.

— Так і є. Я знала. Добре, після обіду я все це приберу.

— О ні.

— О так. Ви запитали мою думку. Ось моя відповідь. Вам не потрібно нічого робити.

— А як я відмовлюся?

— Я все одно це зроблю. Якщо так триватиме далі, я витягуватиму залишки їжі з вашої щетини. І, відверто кажучи, якщо таке станеться, я буду скаржитись на надмірний стрес на робочому місці.

Він усміхнувся, немов це його розважило. Можливо, це прозвучить сумно, але Вілл настільки рідко всміхався, що через цю швидку усмішку я нетямилася з гордості.

— Ось що, Кларк, — промовив він, — зробіть мені послугу.

— Яку?

— Почухайте мені вухо, добре? Свербіж просто зводить мене з розуму.

— Якщо я вволю ваше прохання, ви дозволите мені поголити вас? Невелика стрижка.

— Не випробовуйте долю.

— Цитьте. Не змушуйте мене нервуватись. Я погано володію ножицями.

У шафці ванної кімнати я знайшла леза й пінку для гоління, вони були заховані за пакетами серветок і вати, так, наче ними давно не користувались. Я затягла Вілла у ванну кімнату, наповнила вмивальник теплою водою, змусила його трохи нахилити підголівник назад і поклала гарячий рушник на його підборіддя.

— А це навіщо? Ви збираєтесь стати цилюрником? Навіщо рушник?

— Не знаю, — призналась я. — Так роблять у фільмах. Це те саме, що гаряча вода й пелюшки під час пологів.

Я не бачила його губ, але він стулив очі з виразом легкої радості. Я хотіла, щоб вони такими й залишались. Хотіла, щоб він був щасливий, щоб з його обличчя зник його тривожний недовірливий погляд. Я говорила безперестанку. Розказувала анекдоти. Почала наспівувати. Робила що завгодно, аби якнайдалі відтягти момент, коли він стане знову похнюпленим.

Я закотила рукави й почала намащувати його підборіддя піною для гоління, до самих вух. Потім, наблизивши лезо до його підборіддя, я завагалась. Може, саме час сказати йому, що досі я голила тільки ноги?

Він заплющив очі й відкинувся на спинку візка. Я почала ніжно шкребти його шкіру. Тишу порушував тільки плюскіт води в зливальниці, коли я споліскувала лезо. Я працювала мовчки, вивчаючи обличчя Вілла Трейнора. Лінії, що вели до кутиків його рота, були передчасно глибокі, як на його вік. Я пригладила волосся на обличчі й постерегла помітні сліди рубців, мабуть, після нещасного випадку. Побачила тіні рожевого кольору навколо очей, що свідчили про безліч безсонних ночей, глибоку зморшку поміж брів, що з’явилася через німий біль. Його шкіра мала теплий та солодкий аромат — від крему для гоління та того, що було притаманне лише Віллові, непомітного й дорогого. Риси його обличчя стали чіткішими, і я збагнула, наскільки легко йому було привабити таку красуню, як Алісія.

Я працювала повільно й обережно, підбадьорена тим, що Вілл, здавалось, ненадовго заспокоївся. У голові промайнула думка, що його торкались, мабуть, лише під час медичних чи терапевтичних процедур, тому, гладячи пальцями його шкіру, я намагалась не робити нелюдських, різких рухів, як це робили Натан чи лікар.

Гоління Вілла було незвично інтимним процесом. Закінчивши, я усвідомила, що все виявилось зовсім не так, як я вважала досі, а саме що інвалідний візок та немічність стануть на заваді будь-яким відчуттям. Було неможливо залишатись спокійною, перебуваючи настільки близько з кимось, відчуваючи, як натягується його шкіра під кінчиками твоїх пальців, дихати тим самим повітрям, що видихав він, коли твоє обличчя — за декілька дюймів від його. Коли я перейшла до другого вуха, мені стало ніяково, наче я переступила невидиму межу.

Можливо, Вілл зміг відчути ледве помітні зміни в моїх дотиках до його шкіри, а може, він просто вмів відчувати настрій людей навколо нього, але він розплющив очі, і наші погляди зустрілись.

— Будь ласка, тільки не кажіть, що ви поголили мені брови, — після короткої паузи проказав він із серйозним виразом обличчя.

— Тільки одну з них, — відповіла я, споліскуючи лезо й сподіваючись, що рум’янець на моїх щоках мине, поки я знову обернуся до нього. — Добре, — сказала я наостанок. — Не забагато на сьогодні? Невдовзі прийде Натан, чи не так?

— А моє волосся? — запитав він.

— Ви справді хочете його підстригти?

— Можна було б.

— Я думала, ви мені не довіряєте.

Він знизав плечима, наскільки це було можливо.

— Якщо це змусить вас припинити ниття на декілька тижнів, то плата, як на мене, не дуже висока.

— О Боже, ваша мама так зрадіє! — сказала я, витираючи залишки крему для гоління з його щоки.

— Так, не відкладатимемо це на потім.

Ми підстригали його волосся у вітальні. Я запалила вогонь, ми увімкнули фільм — американський трилер, — і я поклала рушник йому на плечі. Я попередила Вілла, що давно вже цього не робила, але додала, що гірше вже просто бути не може.

— Дякую й на цьому, — сказав він.

Я взялась до роботи, пропускаючи його волосся крізь пальці й намагаючись пригадати основні правила, які вивчила. Вілл дивився фільм і здавався розслабленим та майже задоволеним. Зрідка він розповідав мені щось про фільм: де ще знімався головний актор, де він зіграв свою першу роль, а я видавала нечіткий звук зацікавлення (подібний до того, коли Томас показував мені свої іграшки), хоча вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не зіпсувати Віллів вигляд. Урешті-решт я зістригла найгірше, і швидко стала навпроти нього, щоб оцінити його вигляд.

— Ну? — запитав Вілл, поставивши фільм на паузу.

— Я не впевнена, чи мені до вподоби бачити ваше обличчя таким відкритим. Вигляд трохи лякає, — випроставшись, сказала я.

— Мені холодно, — зауважив Вілл, повертаючи голову зліва направо, ніби перевіряв свої відчуття.

— Зачекайте, — сказала я. — Зараз принесу два дзеркала. Тоді ви все добре побачите. Але не ворушіться, бо тут ще треба трохи прибрати. І, можливо, ще відтяти вухо.

Я шукала в шухлядах у спальні маленьке дзеркало, коли почула, як скрипнули двері. Швидка хода двох людей, підвищений та схвильований голос місіс Трейнор.

— Джорджино, будь ласка, не треба.

Я миттю відчинила двері спальні, схопила дзеркало й вибігла з кімнати. Я не хотіла, щоб мене знову заскочили не на робочому місці. Місіс Трейнор, затуливши долонями рота, стояла біля дверей вітальні, а якась молодиця голосно сварилась:

— Ти найегоїстичніший чоловік з усіх, кого я знаю! Не можу повірити, Вілле. Ти завжди був егоїст, але все стало набагато гірше.

— Джорджино, будь ласка, припини, — прохала місіс Трейнор, кинувши пильний погляд на мене, коли я підійшла.

Я зайшла в кімнату слідом за нею. Віллове обличчя було повернене до молодої жінки, на його плечах лежав рушник, а легкі пасма каштанового волосся заплутались навколо колес його візка. У жінки було довге темне волосся, зібране в неохайний вузол на потилиці, засмагла шкіра. Вона була зодягнута в дорогі потерті джинси та замшеві черевики. Подібно до Алісії, риси її обличчя були красиві та правильні, а зуби — неперевершено білого кольору, як у рекламі зубної пасти. Останнє було особливо помітно, бо її обличчя набуло багряно-червоного відтінку від гніву, з яким вона сичала на Вілла.

— Я повірити не можу. Я навіть не можу допустити, що ти думав про таке. Що ти…

— Джорджино, будь ласка, зараз не час, — різко підвищила голос місіс Трейнор.

Вілл апатично дивився поперед себе на щось непомітне для інших.

— Ну… Вілле. Вам потрібна якась допомога? — тихо запитала я.

— А ви хто? — запитала молода жінка, швидко повернувшись. І тільки тепер я побачила сльози в її очах.

— Джорджино, — заговорив Вілл. — Познайомся з Луїзою Кларк, моєю найманою компаньйонкою і страшенно винахідливим перукарем. Луїзо, це моя сестра, Джорджина. Здається, вона прилетіла аж із Австралії, щоб покричати на мене.

— Не змінюй тему, — крикнула Джорджина. — Мама мені все розповіла.

Усі завмерли.

— Я залишу вас на хвилину? — запропонувала я.

— Це було б чудово, — пальці місіс Трейнор побіліли від того, що вона стискала бильця дивана.

— До речі, Луїзо, зараз ви могли б зробити перерву на обід.

Я вислизнула з кімнати.

Тепер мені доведеться обідати на автобусній зупинці. Я зібрала свої бутерброди на кухні, швидко вдягнула пальто й вийшла через задні двері.

Виходячи з будинку, я почула підвищений тон Джорджини Трейнор.

— Вілле, ти ніколи не думав про те, що справа, хоч би там що було, стосується не тільки одного тебе?

Коли я рівно за півгодини повернулась назад, у будинку було тихо. Натан мив у кухонній зливальниці свою чашку.

Він повернувся, побачивши мене, й запитав:

— Як ведеться?

— Вона вже пішла?

— Хто?

— Ця сестра.

Він звів погляд до стелі.

— А, то он хто вона. Так, пішла. Поїхала на своїй машині, щойно я прийшов. Якась родинна сварка, еге?

— Не знаю, — відповіла я. — Я підстригала Вілла, а ця жінка зайшла й стала кричати на нього. Я вирішила, що це одна з його дівчат.

Натан знизав плечима.

Я зрозуміла, що він не збирається обговорювати подробиці Віллового особистого життя, навіть якби йому було щось відомо.

— А він трохи принишк. До речі, гарна робота. Молодець, що прибрала ті його зарості.

Я пішла назад у вітальню. Вілл усе ще дивився на телевізор: фільм було зупинено в тому ж місці, де й раніше.

— Хочете, щоб я ввімкнула далі? — запитала я.

На якийсь час мені здалося, що він мене не чує. Його голова потонула в плечах, доти розслаблене обличчя змінила непроникна маска. Вілл знову закрився в собі, замкнувся за чимось, куди я не могла проникнути.

Він кліпнув, ніби щойно помітив мене.

— Аякже, — мовив він.

Я почула їх, коли зносила вниз кошик із пранням. Двері у флігель були трохи прочинені, й приглушені голоси місіс Трейнор та її дочки чулися в довгому коридорі. Віллова сестра тихо схлипувала, в її голосі тепер не було люті. Вона здавалась маленькою дитиною.

— Я впевнена, що можна щось зробити. Якесь медичне відкриття. Ви не могли б відвезти його до Америки? Там завжди стає краще.

— Твій батько уважно слідкує за всіма відкриттями. Проте, ні, люба, нічого… нічого конкретного немає.

— Він так… так змінився. Ніби навмисне хоче бачити в усьому лише погане.

— Він був таким від самого початку, Джорджино. Думаю, ти не помітила, бо бачила його, лише коли прилітала додому. Та тоді він був… рішуче настроєний. Тоді він був упевнений, що щось таки зміниться.

Я почувалась трохи ніяково, слухаючи таку приватну розмову. Проте її дивний зміст змусив мене підійти ближче. Я м’яко підійшла до дверей, а мої ноги в шкарпетках безшумно ступали по підлозі.

— Розумієш, ми з татом не казали тобі. Не хотіли засмучувати тебе. Але він хотів… — Їй було тяжко підібрати слова. — Вілл хотів… збавити собі віку.

— Що?

— Тато знайшов його. У грудні. Це було… було жахливо.

Насправді це лише потвердило мої здогадки, але я відчула, як кров похолола в моїх жилах. Почувся здавлений плач і тихе втішання. Знову довго стояла тиша. А потім Джорджина захрипіла:

— Ця дівчина…

— Так. Луїза тут для того, щоб це не повторилося.

Я зупинилась. У протилежному кінці коридору чути було, як бесідували Натан із Віллом, зовсім не помічаючи цієї розмови лише за кілька футів від них. Я підійшла ближче до дверей. Думаю, я знала про все відтоді, коли на мить побачила рубці на його зап’ястках. Нарешті все стало зрозумілим: тривога місіс Трейнор, щоб я не покидала Вілла самого на довгий час та його глибока неприязнь до моєї появи, через що я довгий час не знала, чи взагалі роблю щось корисне. Я була нянькою й не знала цього, але Вілл знав і ненавидів мене за це.

Я потягнулася до ручки, приготувавшись тихо зачинити двері. Мені було цікаво, що знав Натан. Я думала про те, чи був тепер щасливішим Вілл. Я відчувала незначну егоїстичну полегкість від усвідомлення того, що Вілл був настроєний не проти мене, а проти того факту, що я чи будь-хто інший мали пильнувати його. Мої думки сновигали в голові так швидко, що я пропустила майже весь наступний уривок розмови.

— Мамо, ти не можеш дозволити йому це зробити. Його треба зупинити.

— Це не наше рішення, люба.

— Ваше. Це ваш вибір — якщо він просить твоєї допомоги в цьому, — протестувала Джорджина.

Я завмерла, тримаючись за ручку дверей.

— Я не можу повірити, що ти погодилась на це. А як же твоя віра? Як усе, що ти зробила? Який сенс був рятувати його минулого разу?

— Це несправедливо, — голос місіс Трейнор був напрочуд спокійним.

— Але ти сказала, що відвезеш його. А це означає, що….

— Подумай хоч на мить, якби я сказала йому, що відмовляюсь, чи він не попрохав би когось іншого?

— Але «Диґнітас»! Це неправильно. Я знаю, йому важко, але це погубить тебе й тата. Я знаю. Подумай, як ти почуватимешся. Подумай про розголос! Твою роботу! Вашу з татом репутацію! Він повинен це знати. Егоїстично про це навіть думати. Як він міг? Як він міг так вчинити. Як ти могла? — Вона знову почала ридати.

— Джордж…

— Не дивись на мене так. Я хвилююсь за нього, мамо. Це справді так. Він мій брат, і я люблю його. Але я не можу такого терпіти. Мені нестерпна навіть думка про це. Він не має прохати, а ти не маєш годитись на таке. Він занапастить не лише своє життя, якщо ти погодишся.

Я відійшла від вікна. Кров так голосно пульсувала в моїх вухах, що я навіть не почула, що відповіла місіс Трейнор.

— Шість місяців, Джорджино. Він обіцяв мені шість місяців. Отже… Я не хочу, щоб ти знов нагадувала про це й, звісно, у присутності інших також. І ми повинні… — Вона глибоко вдихнула. — Ми повинні просто дуже сильно молитися, щоби щось сталося за цей час і він передумав.