До зустрічі з тобою

14

Торік травень був досить дивним. Газети й телебачення рясніли заголовками на тему «право на смерть». Жінка, яка страждала на поступне дегенеративне захворювання, прохала уточнити, який закон захистить її чоловіка після того, як той відвезе дружину в «Диґнітас», коли її страждання стануть нестерпними. Молодий футболіст укоротив собі віку, переконавши своїх батьків відвезти його туди. Було задіяно поліцію. У Палаті лордів призначено дебати.

Я дивилася новини й слухала юридичні аргументи тих, хто обстоював право на життя, та заслужених філософів-моралістів, і не знала, кого мені підтримувати. Здавалося, це все зовсім не стосується Вілла.

А ми тим часом поступово збільшували кількість прогулянок, а також відстань, яку він готовий був подолати. Відвідали театр, ходили дивитися народні танці про Робіна Гуда (дивлячись на дзвіночки та хустинки, Вілл так силкувався стримувати емоції, що аж почервонів від зусиль), їздили на концерт під голим небом у дворі маєтку неподалік будинку (йому таке подобалося більше, ніж мені) і один раз були в кінотеатрі, щоправда, через моє недбальство ми подивилися фільм про дівчину зі смертельною хворобою.

А проте я знала, що Вілл також бачив заголовки. Після того як ми одержали нове програмне забезпечення, він став більше користуватися комп’ютером і працював над переміщенням курсора, рухаючи пальцем по сенсорній панелі. Ця копітка вправа дозволяла йому читати онлайн щоденні газети. Одного ранку я принесла йому чашку чаю і побачила, що він читає про молодого футболіста — детальний опис усіх етапів, які той пройшов на шляху до власної смерті. Коли Вілл зрозумів, що я стою позаду, то вимкнув екран. Через цей, здавалося б, незначний випадок мені стисло в грудях, і я добрих півгодини відходила від побаченого.

Я прочитала ту статтю в книгозбірні. Я почала читати газети. Я втямила, які з їхніх аргументів переконливіші, — не завжди корисна інформація зводилася до голих фактів.

Батьків футболіста було покинуто жовтій пресі на поталу. «Як вони могли дозволити йому померти?!» — волали заголовки. Я відчувала те саме. Лео Макінерні було двадцять чотири. Він жив зі своєю травмою протягом майже трьох років, не набагато довше за Вілла. Звичайно, він був занадто молодий, щоб вирішувати, чи було заради чого жити. А потім я прочитала те саме, що й Вілл, — не просто уривок якоїсь думки, а ретельне дослідження, що ж насправді сталося в житті того молодика. Здавалося, автор таки поговорив з його батьками.

Вони й розповіли, що Лео грав у футбол з трьох років. Усе його життя — це футбол. Він травмувався в результаті нещасного випадку (його називають «мільйон до одного») після невдалого маневру. Батьки спробували все, щоб підбадьорити сина, дати йому відчути цінність власного життя. Але він упав у депресію. Тепер Лео був спортсменом без можливості не тільки жити спортом, а й рухатися й навіть дихати без допомоги. Він ні від чого не діставав задоволення. Йому стало боляче навіть жити, він став вразливий до інфекції та повністю залежати від опіки інших. Лео нудьгував за друзями, але відмовлявся зустрічатися з ними. Він сказав своїй дівчині, що не хоче її бачити. Щодня він казав своїм батькам, що не хоче жити. Лео сказав їм, що йому нестерпно бачити інших людей, які живуть хай навіть наполовину тим життям, яке хотів прожити він.

Лео Макінерні двічі намагався заподіяти собі смерть — морив себе голодом, аж поки не попав до лікарні, а коли повернувся додому, то благав своїх батьків, щоб ті задушили його уві сні. Коли я прочитала це в книгозбірні, то затулила очі руками й тримала їх доти, доки не зрозуміла, що можу дихати й не ридати.

Тато втратив роботу. Він тримався. Того дня він прийшов додому, перевдягнув сорочку та краватку й наступним автобусом поїхав назад у місто, щоб зареєструватися в Службі зайнятості.

Він сповістив маму, що вже вирішив іти на будь-яку роботу, поминаючи свою високу кваліфікацію та багаторічний досвід.

— Не думаю, що нині ми можемо дозволити собі крутити носом, — підсумував він, дарма що мама протестувала.

Проте якщо мені важко було знайти роботу, то перспективи для 55-річної людини, яка все життя пропрацювала в одному місці, були ще гірші. Тата навіть не брали комірником чи охоронцем, як він, у відчаї, признався якось, повернувшись додому з чергової співбесіди. Усі шукали шмаркатих 17-річних хлопчаків, бо ж витрати на їхню зарплатню частково покриває уряд, а зріла людина з досвідом та хорошими рекомендаціями виявилась нікому не потрібна. Після двох тижнів відмов вони з мамою визнали, що мусять подати заяву на матеріальну допомогу, просто щоб пережити цей період, і проводили вечори, заглибившись у незрозумілі п’ятдесят сторінок форм, відповідаючи на запитання на зразок: «Скільки осіб використовує вашу пральну машину?» або «Коли востаннє ви виїжджали за кордон?» (тато припускав, що це було десь року 1988-го). Я поклала гроші, які Вілл подарував мені на день народження, в бляшанку в кухонній шафі. Думала, батьки, можливо, трохи заспокояться, коли знатимуть, що мають деякий запас.

Коли я зранку прокинулась, то побачила конверт із тими грішми під дверима.

Приїхали туристи, й місто почало заповнюватись. Містера Трейнора майже не було вдома; його робочий час збільшувався пропорційно до кількості туристів у замку. Якось у четвер я побачила його в місті, коли дорогою додому зайшла в хімчистку. Загалом нічого незвичного в цьому не було, якби він не йшов під руку з рудою жінкою, явно не місіс Трейнор. Коли він уздрів мене, то відкинув її руку, як гарячу картоплину.

Я відвернулася, вдаючи, що дивлюся на вітрину. Я не знала, чи хочу, щоб він знав, що я їх бачила, тому дуже старалася більше про це не думати.

У п’ятницю, після того як тато втратив роботу, Вілл одержав запрошення — запрошення на весілля Алісії та Руперта. Узагалі запрошення було від полковника та місіс Тимоті Дьюар, батьків Алісії, які запрошували Вілла відсвяткувати одруження своєї дочки з Рупертом Фрешвеллом. Воно надійшло у важкому пергаментному конверті з розкладом урочистостей і товстим, складеним удвоє списком речей, які можна було б купити як подарунок у крамницях, про які я навіть не чула.

— Ого-го, — зауважила я, вивчаючи позолочені написи та позолочені краї товстої листівки. — Викинути це?

— Як хочеш, — байдуже промовив Вілл.

Я дивилась на список.

— Що воно за чорт, той кускусьєр?

Можливо, річ була у швидкості, з якою Вілл одвернувся та почав клацати по клавіатурі, а можливо, в тоні його голосу, але чомусь я не викинула тієї листівки, а таємно поклала її в його теку на кухні.

Вілл дав мені ще одну книжку оповідань, ту, що він замовив на «Амазоні», а також примірник «Червоної королеви». Я знала, що останнє мені не вельми припаде до смаку.

— Тут навіть немає сюжету, — сказала я, глянувши на обкладинку.

— То й що? — відповів Вілл. — Ти спробуй.

Я спробувала, не тому, що мені справді подобалася генетика, а тому, що знала — Вілл наполягатиме, поки я не прочитаю (останнім часом він був не дуже увічливим). І найгірше було те, що він стане мене розпитувати, що я там вичитала, щоб допевнитися, що я таки щось та й читала.

— Ти не мій учитель, — бурчала я.

— Слава Богу, — задоволено відповідав він.

У цій книжці — як не дивно, вона легко читалася — йшлося про боротьбу за виживання. Автор стверджував, що жінки взагалі не вибирають чоловіків з любові. Мовляв, жінка завжди йде за сильнішим самцем, щоб дати найкращий шанс своєму потомству. Вона нічого з собою не вдіє, така природа.

Я не погоджувалася з цим. І мені не подобались аргументи. Однак тут було ще щось, до чого Вілл намагався мене підвести. На авторову думку, Вілл був фізично слабким, неповноцінним. Тому біологічно він став непотрібним. Це повністю знецінило його життя.

Він говорив про це знову й знову, аж поки я не перебила його.

— Є ще дещо, чого Метт Ридлі не взяв до уваги, — сказала я.

Вілл відірвався од екрану.

— Так.

— А що, як генетично сильніший чоловік насправді трохи недоумок?

Третьої суботи травня Трина з Томасом приїхали додому. Не встигли вони пройти піввулиці, як мама вибігла в сад їм назустріч. Притискаючи Томаса до грудей, вона присягалась, що він виріс на кілька дюймів за час їхньої відсутності. Він змінився, подорослішав, видавався справжнім маленьким чоловіком. Трина підстриглася й стала досить витонченою. Вона була одягнена в піджак, якого я раніше не бачила, й сандалі з ремінцями. Мені стало цікаво, де вона взяла гроші.

— То як там? — запитала я, коли мама гуляла з Томасом по саду, показуючи йому жаб у крихітному ставку. Тато дивився футбол з дідусем і розчаровано щось вигукував при кожній упущеній нагоді забити гола.

— Чудово. Справді добре. Тобто важко, коли ніхто не помагає з Томасом. Він якийсь час не міг адаптуватися в яслах. — Вона нахилилася вперед. — Хоча цього не слід казати мамі — я запевнила її, що з ним усе гаразд.

— Але ж тобі подобається навчання?

Обличчя Трини розпливлося в усмішці.

— Це чудово. Не здолію розказати тобі, Лу, яка я рада, що знову можу використовувати свій мозок. Здається, весь цей час мені бракувало самої себе… це наче я повернулася сама до себе. Що, звучить дико?

Я похитала головою. Я справді була рада за неї. Я хотіла розповісти їй про книгозбірню, комп’ютери й те, що я зробила для Вілла. Але подумала, що зараз її час. Ми сиділи на розкладних стільцях під порваною парасолькою та сьорбали чай з чашок. Я помітила, що її пальці знову мали здоровий колір.

— Вона сумує за тобою, — промовила я.

— Відтепер ми більше вихідних проводитимемо тут. Мені просто треба було… Лу, проблема була не лише в Томасовій адаптації. Мені просто потрібно було трохи часу, щоб побути подалі від усього цього. Я просто потребувала трохи часу, щоб стати іншою людиною.

Вона й здавалася іншою людиною. Це було дивно. Лише кілька тижнів віддалік дому можуть зробити людину чужою. Я відчувала, що вона потрохи ставала іншою. Я відчувала, що лишилась десь позаду.

— Мама сказала мені, що твій неповноцінний хлопець приходив на вечерю.

— Він не мій неповноцінний хлопець. Його звати Вілл.

— Вибач, Вілл. Отже, давній список протипередсмертних завдань таки працює?

— Так собі. Деякі поїздки були більш успішними, інші менш.

Я розповіла їй про катастрофу на верхогонах і несподіваний тріумф на концерті. Розповіла їй про наші пікніки, й вона розсміялася, коли я розповіла їй про вечерю на честь дня народження.

— Ти думаєш?.. — Я бачила, як вона обдумує своє запитання. — Як ти гадаєш, ти виграєш?

Так наче це було якесь змагання.

Я витягнула паросток жимолості й почала обривати листя.

— Не знаю. Думаю, мені треба пришвидшитись.

Я сказала їй, що місіс Трейнор говорила зі мною про поїздку за кордон.

— Не можу повірити, що ти пішла на скрипковий концерт. Ти, не хтось інший!

— Мені сподобалося.

Вона підняла брову.

— Справді сподобалось. Це було… емоційно.

Вона уважно подивилася на мене.

— Мама каже, що він хороший.

— Він справді хороший.

— І красивий.

— Травма хребта не означає, що він перетворився на Квазимодо.

«Будь ласка, не кажи нічого про трагічну втрату», — подумки прохала я її.

Утім, сестра моя, мабуть, була розумніша.

— А проте вона, безперечно, здивована. Гадаю, вона чекала на Квазимодо.

— У цьому й проблема, Трино, — мовила я і вилила залишки чаю в квітник. — Люди завжди чекають на Квазимодо.

За вечерею мама була весела. Вона приготувала лазанью, улюблену Тринину страву, й Томасові дозволили лягти спати пізніше. Ми їли, гомоніли й сміялися, говорили на безпечні теми, як от про футбольні команди, мою роботу й Трининих однокурсників. Мама сто разів, мабуть, спитала Трину, як вона дає собі раду сама й чи не треба чого для Томаса — так ніби вони могли їй чимось допомогти. Я була рада, що попередила Трину, що їм самим бракує грошей. Вона впевнено сказала, що в неї все є. Тільки потім я спитала її, чи це справді так.

Тієї ночі мене розбудив плач. У комірчині плакав Томас. Я чула, як Трина намагається його втішити й заспокоїти, чула, як вмикається та вимикається світло, чула, що вона пересуває ліжко. Я лежала в темряві, спостерігала, як світло від ліхтаря пробивається крізь гардини й падає на мою свіжопофарбовану стелю. Я чекала, коли це все припиниться. Однак о другій годині все повторилося. Цього разу я почула, що мама йде коридором і з кимось говорить. Тоді нарешті Томас ізнов затих. О четвертій я прокинулася від скрипу своїх дверей — хтось їх відчинив. Я сонно закліпала, повертаючись до світла. Навпроти дверей побачила Томасів силует: його завелика піжама звисала й брижилась навколо його ніг, а половина ковдри волочилась по підлозі. Я не бачила його обличчя, але стояв він невпевнено, ніби не знав, що робити далі.

— Томасе, ходи сюди, — прошепотіла я.

Коли він ішов до мене, я бачила, що він усе ще був у напівсні. Він плутався в ході, тягнув до рота великого пальця та притискав до себе свою дорогоцінну ковдру. Я підійняла свою ковдру, він забрався до мене в ліжко й, поклавши кучеряву голівку на іншу подушку, згорнувся клубочком. Я вкрила його й лежала, дивлячись на нього, дивуючись непорушності та безпосередності дитячого сну.

— На добраніч, любий, — прошепотіла я й поцілувала його в чільце, а маленька пухкенька ручка вхистилася схопити шматок моєї футболки — тепер малий був спокійний: нікуди я не подінусь.

— Де тобі сподобалось найбільше?

Ми сиділи у сховку, перечікуюючи раптовий шквал, щоби потім продовжити нашу прогулянку в задвірках замку. Віллові не подобалось гуляти основною частиною — надто багато людей витріщалося на нього. Але грядки були одним з прихованих скарбів замку, куди доходили далеко не всі. Його тихі фруктові сади відділялися стежками з гальки, і Віллів візок успішно їх долав.

— Тобто?.. І що це?

Я налила суп із термоса й піднесла його до губ.

— Томатний.

— Гаразд. Господи, він гарячий. Зачекай. — Він примружився кудись удалечінь. — У тридцять я піднявся на Кіліманджаро. Це було просто неймовірно.

— Як високо?

— Понад дев’ятнадцять тисяч футів до верхів’я Угуру. Разом з тим я майже повз останню тисячу чи трохи менше. Висота переноситься важко.

— Там холодно?

— Ні, — усміхнувся він. — Це не так, як на Евересті. Принаймні не в ту пору року, коли я там був.

Він уп’явсь очима кудись удалину, на мить поринувши у свою пам’ять. — Це було гарно. Дах Африки, як вони його називають. Коли ти там, то можеш справді побачити край світу.

На мить Вілл замовк. Я спостерігала за ним, гадаючи, де він насправді. Коли ми так розмовляли, Вілл ставав схожим на мого однокласника — хлопчика, який відділився від нас і поїхав кудись дуже далеко.

— А що ще тобі сподобалось?

— Затока Тру-д’О-Дус на Маврикії. Привітні люди, пречудові пляжі, чудовий дайвінг. Гм… Національний парк Цаво в Кенії, червона земля й дикі тварини. Йосеміті. Це Каліфорнія. Стрімчаки такі високі, що мозок не здоліє осягнути тієї височини.

Він розповів мені про ніч у горах, проведену на виступі заввишки кілька сотень футів, як він повинен був закріпити себе в спальному мішку та прикріпити його до стрімчака, бо скотитися вві сні означало б смерть.

— Ти щойно описав мій найгірший кошмар.

— Міста мені теж подобаються. Люблю Сидней. Північні землі. Ісландію. Недалеко від аеропорту є місце, де можна купатись у вулканічних джерелах. Там наче чужий, постапокаліптичний пейзаж. О, і подорож Центральним Китаєм. Я опинився на відстані приблизно дводенної їзди від столиці провінції Сичуань, і тутешні мешканці плювали на мене, бо раніше не бачили білої людини. Два дні їзди!

— А чи є таке місце, де ти ніколи не був?

Він сьорбнув трохи супу.

— Північна Корея? — І задумався. — О, я ніколи не був у Диснейленді. Це підходить? Навіть у європейському Диснейленді.

— А я колись замовила квиток до Австралії. І не полетіла. — Він ошелешено повернувся до мене. — Так сталося. Усе добре. Можливо, якось полечу.

— Не «можливо». Кларк, ти повинна полетіти. Обіцяй мені — ти не застрягнеш довіку на цьому жахливому шматку землі.

— «Обіцяй мені»? Чому? — я спробувала говорити спокійним чистим голосом. — Куди ти йдеш?

— Я просто… не можу змиритися з думкою, що ти лишишся тут назавжди. — Він проковтнув. — Ти дуже яскрава. Дуже цікава. — Вілл одвернувся від мене. — У тебе тільки одне життя. Прожити його якнайповніше — твій обов’язок.

— Добре, — обережно сказала я. — Тоді скажи, куди мені поїхати. Куди б ти поїхав, якби зміг?

— Зараз?

— Зараз. І можеш не казати Кіліманджаро. Це має бути таке місце, куди я таки зможу поїхати.

Коли обличчя Вілла розслабилось, він став схожим на когось зовсім іншого. Вілл усміхнувся, його очі заясніли.

— Париж. Я б посидів у кав’ярні в Маре, випив кави та з’їв тарілку теплих круасанів з несолоним маслом і полуничним джемом.

— Маре?

— Це такий квартал у середмісті Парижа. Там повно брукованих вулиць і перехняблених багатоквартирних будинків, геїв і ортодоксальних гебреїв, а також немолодих уже жінок, які колись були схожі на Бриджит Бардо. Це єдине місце, де можна лишитись назавжди.

Я повернулася до нього обличчям і стишила голос.

— Ми могли б поїхати, — мовила я. — Ми могли б поїхати «Євростаром». Це буде легко. Думаю, ми навіть не мусимо брати із собою Натана. Я ніколи не була в Парижі. І залюбки поїду. Я дуже хочу поїхати. Особливо з тим, хто там орієнтується. Вілле, що скажеш?

Я вже бачила себе в тій кав’ярні. Я була там, за тим столиком, можливо, милувала на нову пару французьких туфель, куплених у шикарнім маленькім бутику, чи, може, тицяла червоним нігтем у паризьку випічку. Я могла смакувати каву, відчувати запах диму сигарет «Ґолуаз» із сусіднього столика.

— Ні.

— Що? — Мені знадобився певний час, щоби відтягнути себе від придорожного столика.

— Ні.

— Але ж ти щойно казав мені…

— Кларк, цього не буде. Я не хочу їхати туди в цьому — в цій штуці… — Він указав на візок, його голос на тон понижчав. — Я хочу бути в Парижі собою, колишнім собою. Я хочу сидіти в кріслі, відкинутись на спинку, вдягнути свій улюблений одяг, фліртувати з гожими французькими дівчатами, які проходять повз і заграють зі мною, як і з будь-ким іншим, хто там сидить. І щоб вони не відводили похапцем погляд, коли зрозуміють, що я чоловік у клятому возику для переростків.

— Але ми могли б спробувати, — наважилась я. — Не конче…

— Ні. Ні, ми не змогли б. Тому що зараз я можу заплющити очі й точно в’явити, як це сидіти на Ру де Франкс Буржва з сигаретою в руці та з високою холодною склянкою клементинового соку перед собою, відчувати запах смаженого стейка, чути вдалині звук мопеда… Я знаю це кожнісіньке відчуття. — Він проковтнув слину. — А якщо я поїду з тобою в цій клятій штуковині, усі спогади, всі ці відчуття будуть стерті, будуть знищені спробою вибратися з-за столу, боротьбою з паризькими бордюрами, таксистами, які відмовляються нас везти, і клятим блоком живлення цього візка, який не заряджатиметься від французької розетки. Розумієш?!

Його голос став жорсткішим. Я закрутила термос і роздивлялася свої туфлі, бо не хотіла, щоб Вілл бачив моє обличчя.

— Розумію, — сказала я.

— Добре. — Вілл глибоко вдихнув.

Трохи нижче від нас зупинився автобус, і з нього стали виходити й прямувати до брами замку пасажири. Ми мовчечки дивились, як вони вийшли з транспортного засобу один по одному і послушною чергою подались оглядати руїни іншого століття.

Мабуть, він зрозумів, що я пригнічена, бо трохи нахилився до мене, і його обличчя пом’якшало.

— Так, Кларк. Здається, дощ стишився. Куди йдемо тепер? Лабіринт?

— Ні, — відповідь пролунала швидше, ніж мені того хотілося б, і я зловила на собі Віллів погляд.

— У тебе клаустрофобія?

— Щось таке. — Я стала збирати речі. — Вертаймось додому.

Наступних вихідних я посеред ночі спустилась по воду. У мене було безсоння, і я визнала за краще підвестися, аніж лежати й боротися з безладними думками в голові.

Я не любила не спати вночі. Мені було цікаво, чи спить Вілл по той бік замку, і моя уява силкувалася затягнути мене в його думки. А то було темне місце.

Правда була такою: я нікуди з ним не поїду. А час спливав. Я не могла навіть переконати його поїхати в Париж. І коли він пояснив мені чому, сперечатися було важко. Він чудово вмів переконати мене, чому та чи інша подорож йому не підходить. А я не могла пояснити, чому так сильно хочу з ним поїхати, у мене взагалі не було ніяких важелів.

Я проходила повз вітальню, коли почула звук — приглушений кашель чи, можливо, вигук. Я зупинилася, повернулася й стала біля дверей. По тому м’яко їх штовхнула. Долі у вітальні з диванних подушок були зроблені своєрідні ліжка, на яких під ковдрою для гостей лежали мої батьки, і їхні голови були на рівні з газовим каміном. Якусь мить ми в напівтемряві визирались одне на одного, у руці я нерухомо тримала склянку.

— Що — що ви тут робите?

Мама звелася на лікті.

— Ш-ш-ш-ш… Не підвищуй голосу. Ми… — Вона подивилася на тата. — Ми вирішили помінятися.

— Що?

— Ми вирішили помінятися. — Мама ще раз глянула на тата.

— Ми віддали Трині наше ліжко, — сказав тато. Він був одягнений у порвану на плечі стару синю футболку, а його волосся стирчало. — Їй із Томасом не надто добре в комірчині. Ми сказали, що вони можуть пожити в нашій кімнаті.

— Але ви не можете спати тут! Тут незручно.

— Усе гаразд, люба, — відповів тато. — Справді.

Я просто стояла й намагалася це усвідомити.

— Це тільки на вихідні. І ти не можеш спати в тій комірчині. Тобі треба висипатись, ти ж… — Він проковтнув слину. — Ти ж єдина, хто в нас працює.

Мій батько, не маленький чолов’яга, не здужав подивитися мені в очі.

— Лу, вертайсь у ліжко. Давай. Усе гаразд, — сказала мама.

Я йшла босоніж по килиму сходами вгору, прислухаючись до тихої бесіди знизу.

Затрималася біля кімнати батьків, і тепер чула те, чого не чула раніше, — приглушене хропіння Томаса. Тоді повільно пройшла до своєї кімнати й щільно зачинила за собою двері. Я лежала в завеликому ліжку й дивилась у вікно на вуличні ліхтарі, доки світанок не приніс мені кілька дорогоцінних годин сну.

На моєму календарі лишилося сімдесят дев’ять днів. Я знову почала хвилюватись.

І не одна я.

Місіс Трейнор дочекалася, поки Натан почне в обід ходити коло Вілла, й попрохала мене провести її до будинку. Вона посадила мене у вітальні й запитала, як ідуть справи.

— Добре. Ми стали виходити набагато частіше, — відповіла я.

На знак згоди вона кивнула.

— Він говорить більше, ніж раніше.

— Можливо, з вами. — Вона спробувала засміятись. — Ви сказали, що плануєте поїздку за кордон?

— Ще ні. Я скажу. Просто це… ви знаєте, який він.

— Я справді не маю нічого проти, — сказала вона, — якщо ви хочете кудись поїхати. Спочатку ми не вподобали ваш задум, але все обговорили, і тепер ми згодні…

Ми сиділи в тиші. Вона зробила мені каву й подала в горнятку з блюдцем. Я сьорбнула. З блюдцем на колінах я відчула себе 60-річною.

— Вілл казав, що ходив до вас у гостину.

— Так, це був мій день народження. Батьки приготували святкову вечерю.

— І як?

— Добре. Справді добре. Він був дуже ґречним з мамою. — Я не змогла втриматися від усмішки, згадавши це. — Маю на увазі, їй трохи сумно, бо моя сестра з сином поїхали. Мама сумує за ними. Я думаю, він… він просто хотів відвернути її думки від цього.

Місіс Трейнор була здивована.

— Це… турботливо.

— Моя мама теж так подумала.

Вона помішала каву.

— Не можу пригадати, коли Вілл востаннє вечеряв з нами.

Місіс Трейнор ще трохи порозпитувала мене. Вона, звісно, не ставила прямих запитань — це не її стиль. Однак я не могла дати відповідь на її запитання. Інколи я думала, що Вілл став щасливішим — він залюбки гуляв зі мною, дражнив мене, брав на кпини, здавалося, трохи зацікавився світом за межами флігеля, але що я знаю? Вілл був надзвичайно глибокий, і він не впускав мене у свій світ. А ці останні кілька тижнів я мала неприємне відчуття, що глибина більшає.

— Він здається трохи щасливішим, — сказала Камілла Трейнор. Це звучало так, наче вона намагалась заспокоїти себе.

— Думаю, так.

— Дуже добре, — глянула на мене, — бачити його більш схожим на себе колишнього. Я чудово усвідомлюю, що все це покращення сталося завдяки вам.

— Не все.

— Я не можу до нього достукатись. Я ні на крок не можу до нього наблизитися.

Вона поставила горнятко та блюдце на коліна.

— Вілл — одинак. Іще з його підліткового віку мені постійно доводилося боротися з відчуттям, що я щось зробила неправильно. І я ніколи не була впевнена, що саме, — вона спробувала розсміятись, але їй це не дуже вдалося.

Я вдала, що п’ю каву, хоча моє горнятко було порожнє.

— Луїзо, ви добре розумієтеся з матір’ю?

— Так, — сказала я, а потім додала: — а от моя сестра зводить мене з розуму.

Місіс Трейнор вп’ялася у вікно, за яким почав цвісти її дорогоцінний сад, а цвіт був і рожевий, і ліловий, і блакитний.

— Ми маємо два з половиною місяці, — вона говорила не обертаючись.

Я поставила кавове горнятко на стіл. Я намагалася це зробити так, щоб воно не дзенькнуло.

— Я роблю все можливе, місіс Трейнор.

— Знаю, Луїзо, — вона кивнула.

Я вийшла.

Лео Макінерні помер 22 травня в невідомій квартирі у Швейцарії. На ньому була улюблена футболка, а поруч були присутні батьки. Його молодший брат відмовився приїхати, але зробив заяву, що брата оточують любов і підтримка. О 15.47 Лео випив молочний розчин смертельної дози барбітурату, і, як сказали його батьки, за кілька хвилин він міцно заснув. Спостерігач оголосив смерть після четвертої години, він зафіксував усе на відеокамеру, щоб не було ніяких звинувачень у порушенні закону.

— Він спочив у мирі, — сказала його мати. — Це єдине, що мене підтримує.

Матір і батька Лео тричі викликали в поліцію, їм загрожувало судове переслідування. На їхню адресу приходило безліч листів з погрозами. Мати здавалася майже на двадцять років старшою. Та коли вона говорила, в її обличчі проглядалося ще щось, не тільки смуток та злість, а й вираз глибокого полегшення.

— Він знову став схожим сам на себе.