Що знає вітер

Розділ 10 Три жебраки

Коли я із трохи скуйовдженим волоссям вийшла з приміряльні, на мене вже чекала Беатріс. Я була вдягнена в одну з вовняних суконь і новий капелюшок, який прикривав мої найзаплутаніші пасма. Ще Беатріс залишила брунатні лайкові «човники», як вона їх називала, щоб я пішла в них із крамниці, тож мені не довелося самотужки зашнуровувати черевики Енн. Старий брунатний костюм, капелюшок і черевики Енн Беатріс спакувала разом із рештою моїх покупок. Тепер я мала значно кращий вигляд, аніж після прибуття, проте в мене ще болів бік, а в голові від перевантаження пульсувало. Я раділа, що ця пригода майже скінчилася.

Беатріс не припиняла теревенити поряд зі мною, розпитуючи про мій туалет. Я сказала їй, що мені потрібен шампунь для волосся та ще щось для випрямлення кучерів. Вона кивнула — схоже, слово «шампунь» уже було відоме.

— Мені потрібні засоби для… регул. — Це було найстаромодніше слово на позначення місячних, яке я знала. Проте Беатріс ще раз кивнула, явно мене зрозумівши.

— У нас на прихованій вітрині є гігієнічні серветки та менструальні пояси, а поряд із ними — маленька скарбничка, щоб жінкам не доводилося купувати їх прилюдно. Більшість дам це влаштовує. Та вам я покладу їх у коробку, поки ніхто не дивиться, й долучу до загальної суми, — стиха відповіла вона. Я вирішила, що краще не питати, що таке менструальний пояс. Потім здогадаюся.

Розібравшись із двома найважливішими проблемами, я пішла за Беатріс до косметичного відділу на першому поверсі, де перебрала викладені й виставлені товари та з радістю показала на назви, які впізнавала: вазелін, мило «Айворі» та кольдкрем «Пондс». Беатріс почала складати квитанцію, записуючи товари акуратним рядком і вкладаючи те, що я обрала, до блідо-рожевої коробочки, що нагадувала мені пакунок із пекарні. До моїх покупок Беатріс долучила косметичний крем «Пондс».

— Кольдкрем увечері, косметичний крем уранці, — пояснила вона. — З ним ви не блищатимете, а ще він добре лягає під пудру. Вам потрібна пудра?

Я знизала плечима, а вона стиснула губи й оглянула мою шкіру.

— Тілесна, біла, рожева, кремова? — спитала Беатріс.

— А ви як гадаєте? — ухилилась я від відповіді.

— Тілесна, — впевнено сказала вона. — Моя улюблена пудра для обличчя — «Лабланш». Вона трішки дорожча, проте варта цих грошей. А ще, може, м’які рожеві рум’яна? — Вона дістала з-за скла маленький тюбик і відкрутила металеву кришечку. — Бачите?

Колір у них був аж занадто рожевий як на мій смак, але вона мене заспокоїла.

— На ваших щоках і губах вони рожевітимуть геть трішки, і ніхто й не здогадається, що на вас є рум’яна. А якщо й здогадається, то нізащо не зізнається.

Це, вочевидь, і було метою: мати такий вигляд, ніби на твоєму обличчі жодної фарби. І це мене цілком влаштовувало.

— Нещодавно з’явився крем для вій — раніше ми завжди користувалися вазеліном і попелом. Що ж, тепер уже не будемо.

Вона відкрила ще одну невеличку ємність, не більшу за бальзам для губ, і показала мені масну чорну субстанцію всередині. Вона не була схожа на жодну туш, яку я бачила.

— Як її наносити? — спитала я.

Беатріс упритул підійшла до мене, попросила мене завмерти, занурила вказівний палець у липку масу, а тоді потерла ним об великий палець. Із цілковитою впевненістю затиснула між чорними подушечками пальців кінці моїх вій і потерла.

— Ідеально. У вас такі довгі й темні вії, що він вам майже не потрібен. Але тепер їх краще видно.

Вона підморгнула й закинула крем у коробку. Доклала шампуню з кокосовою олією, заприсягшись, що він зробить моє волосся розкішним, а також талькової пудри «для свіжості» й маленький скляний розпилювач із парфумами, від яких я не чхала. Я додала тюбик зубної пасти, зубну щітку, маленьку коробочку шовкової зубної нитки, а також набір із гребінця й щітки. Коли я спитала, де можна оплатити рахунок, Беатріс якось чудно на мене поглянула.

— Його вже оплачено, Енн. Лікар чекає вас на вході. Там уже й ваші покупки. Я думала, ви просто хочете заощадити.

— Беатріс, я була б дуже рада оплатити ці речі самостійно, — наполягла я.

— Але… це вже зроблено, місис Ґаллагер, — затинаючись промовила вона. — Ваш рахунок додано до його кредиту. Я не хочу провокувати скандал.

Я теж не хотіла провокувати скандал, але в мені поступово наростав сором. Я глибоко вдихнула, щоб його притлумити.

— Ці речі не було додано до його рахунку. — Я підняла рожеву коробочку й наполягла: — За своє туалетне приладдя я заплачу сама.

Беатріс поглянула на мене так, ніби хотіла посперечатись, але кивнула і звернула до каси біля входу й вусатого касира, який там чекав. Вона передала йому квитанцію на моє туалетне приладдя.

— Містере Баррі, місис Ґаллагер потрібно купити оце, — пояснила вона й забрала в мене з рук коробочку, щоб я змогла витягнути товстий гаманець, який дав мені містер Келлі.

— Доктор Сміт сказав мені записати покупки місис Ґаллагер на його кредит, — нахмурився містер Баррі.

— Я розумію. Однак заплачу за ці речі сама, — твердо відказала я й так само нахмурилася.

Касир перевів погляд із мене на двері й назад. Я слідом за ним поглянула туди, де стояв і спостерігав за мною Томас, злегка схиливши голову набік, однією рукою взявши за руку Оїна й засунувши другу в кишеню штанів.

За Оїновою щокою випинався круглий льодяник, паличка якого стирчала з його зібраних губ.

— Перепрошую, яка сума? — спитала я, знову зосередившись на касирові.

Чолов’яга несхвально гмикнув, але вбив товари в касу, яка сповіщала про кожну нову суму щасливим дзенькотом.

— Десять фунтів, мем, — важко видихнув він, і я дістала зі свого скарбу щось схоже на дві п’ятифунтові банкноти. Доведеться оглянути гроші, коли я буду в більш усамітненій обстановці.

— Ми саме закінчили складати інші ваші покупки, — сказав містер Баррі, взяв у мене банкноти й поклав їх у касу. Показав на стос згортків позаду себе й покликав жестом хлопця. Той притьмом підбіг до нього й заходився збирати коробки в оберемок.

— Після вас, місис Ґаллагер, — промовив містер Баррі, показавши на двері.

Я розвернулася й пішла до Томаса. Я відчувала рум’янець на щоках і зніяковіння, почувалася «жебрачкою без сорому» на чолі королівської процесії. За мною невпевнено крокувала Беатріс, несучи моє туалетне приладдя й дві коробки з капелюшками, тимчасом як хлопчина й містер Баррі намагалися втримати решту пакунків.

Томас притримав двері й кивнув на свою автівку, припарковану біля тротуару.

— Поклади пакунки на заднє сидіння, — попросив він, водночас дивлячись на чотирьох чоловіків, які хутко йшли вулицею до крамниці. На них були однострої кольору хакі й чоботи, а також чорні паски й шотландські шапки. Шапки нагадали мені про шотландців і волинки, але ці чоловіки несли не волинки, а рушниці.

— Ти наче прекрасна королева, мамо! — вигукнув Оїн і потягнувся липкими пальчиками до спідниці моєї сукні. Я перешкодила цьому наміру і схопила його за руку, не зважаючи на те, що долонька була липка. Томас став заганяти нас у автівку, не зводячи очей із вояків, які наближалися.

Містер Баррі, побачивши цих чоловіків, запхав пакунки на заднє сидіння й відігнав Беатріс і хлопця назад, до крамниці.

Томас зачинив за мною дверцята й обійшов автівку ззаду. Швидко смикнув за заводну ручку — і машина, вже явно тепла й заправлена, з ревом ожила. Щойно Томас сів за кермо й зачинив свої дверцята, чоловіки зупинилися перед великим вікном, у якому було вивішено розгорнуті сторінки «Айріш таймс». Вони заходилися бити прикладами рушниць по величезному вікну й розтрощили його, тож газета вилетіла й упала серед битого скла. Один вояк нагнувся й, чиркнувши сірником, підпалив папір. Люди обабіч вулиці зупинилися, споглядаючи цей вандалізм.

— Що ви робите? — Містер Баррі з роззявленим ротом і червоними щоками протиснувся крізь двері.

— Скажіть містерові Лайонсу, що він спонукає до насильства й бунту проти Королівської ірландської поліції й корони. Якщо він знову вивісить газету, ми поб’ємо всі вікна, — сказав один із чоловіків із акцентом кокні, підвищивши голос так, щоб було чутно натовпу, який зростав на тому боці вулиці. Востаннє кóпнувши сторінки, що дотлівали, чоловіки попрямували вулицею далі, в бік мосту Гайд-брідж.

Томас заціпенів, поклавши обидві руки на кермо, тимчасом як автівка нетерпляче гуркотіла. Він так міцно зціпив зуби, що біля його вуха засмикався м’яз. Люди з того боку вулиці кинулися дивитися на завдану шкоду та обговорювати подію, а містер Баррі взявся організовувати прибирання.

— Томасе! — прошепотіла я.

В Оїна округлились очі й затремтіла нижня губа. Льодяник випав у нього з рота й лежав забутий під ногами.

— Доку! Чому «брунатні» це зробили? — спитав Оїн із сльозами на очах. Томас погладив Оїна по нозі, відпустив дросель і посунув важелі біля керма, а тоді ми поїхали геть від універмагу, залишивши цю руйнацію позаду.

— Що то було, Томасе? — спитала я.

Він не відповів Оїнові, його вуста досі були стиснуті, а очі — суворі. Ми вже перетнули Гайд-брідж, проминувши чотирьох констеблів, виїхавши зі Слайґо й попрямувавши назад до Дромагайра. Що далі ми від’їздили від міста, то більше Томас розслаблявся. Він зітхнув і швидко позирнув у мій бік, а тоді знову поглянув на дорогу перед нами.

— Генрі Лайонс щодня посилає водія до Дубліна по газету. Вивішує її у вікні крамниці, щоб люди знали, що відбувається в місті. Усі події в Дубліні. Там точиться битва за всю Ірландію. І люди хочуть про неї знати. «Брунатним» і допам не подобається, що він вивішує газету.

— Допам?

— Допоміжним військам, Енн. Це окремий підрозділ, не пов’язаний зі звичайною поліцією. Вони повністю складаються з колишніх офіцерів британської армії та флоту, яким тепер, коли Велика війна скінчилася, нічого робити. Їхня єдина робота — нищити ІРА.

Це я пам’ятала відтоді, як шукала інформацію для книжки.

— То були не «брунатні»? — запитав Оїн.

— Ні, хлопче. Допи навіть страшніші за «брунатних». Допа завжди можна впізнати за шапкою і за паском для зброї. Оїне, ти ж бачив їхні шапки? — з притиском спитав Томас.

Оїн енергійно закивав — аж зуби зацокотіли.

— Оїне, тримайся подалі від допів. І від «брунатних». Тримайся подалі від них усіх, хай їм грець.

Тоді ми принишкли. Оїн кусав губи та стирав бруд із підібраного льодяника — йому явно хотілося повернути цукерку до рота, щоб утішитися.

— Оїне, ми відмиємо його, як приїдемо додому. От побачиш. Він знову буде смачний. Може, покажеш Томасові свій годинник і розкажеш йому історію, яку розповів нам містер Келлі? — порадила я, намагаючись розрадити його, розрадити нас усіх.

Оїн витягнув із кишені довгий ланцюжок і для певності підсунув годинник, що на ньому гойдався, Томасові під носа.

— Доку, це мені містер Келлі дав. Сказав, що це належало моєму татові. Тепер він мій. І він досі цокає!

Томас зняв із керма ліву руку й узяв у долоню годинник, скрививши вуста від подиву й туги.

— Містер Келлі зберігав його в шухляді. Геть забув про нього, доки ми не прийшли до ломбарду, — додав Оїн.

Томас зустрівся зі мною поглядом, і я відчула, що історія персня йому вже достеменно відома.

— У мене татів годинник, а мама залишила собі перстень, бачиш? — Оїн погладив мене по руці.

— Так. Бачу. Тобі доведеться добре дбати про цей годинник. Поклади його в якесь надійне місце разом зі своїм ґудзиком, — сказав Томас.

Оїн поглянув на мене з винуватим виразом на липкому личку. Хлопчик думав, чи розповім я докові, як він спробував продати свій скарб, і я помітила, як він морщить носа з остраху. Я допомогла йому повернути годинник до кишені й із усмішкою зазирнула Оїнові в очі, підбадьорюючи його.

— Оїне, ти вмієш визначати час? — спитала я.

Він заперечно хитнув головою.

— Тоді я тебе навчу, щоб ти міг користуватися годинником.

— А хто навчив тебе визначати час? — запитав він.

— Мій дідусь, — тихо мовила я. На моєму обличчі, певно, відобразився смуток, бо маленький хлопчик погладив мене заквецяними пальчиками по щоці, намагаючись утішити.

— Ти за ним сумуєш?

— Уже ні, — сказала я, і в мене затремтів голос.

— Чому?

Він був вражений так, як колись давно була вражена я.

— Тому що він досі зі мною, — прошепотіла я, повторюючи те, що сказав мені дідусь, гойдаючи мене у своїх обіймах. А тоді світ раптом посунувся, зажевріло світло, і я замислилася: може, дідусь завжди знав, хто я така?

Я допомогла Оїнові помити руки, і ми разом причепурилися до вечері. У мене з волосся повипадали шпильки, й окремі кучері вільно звисали довкола мого обличчя й падали на спину. Я повністю звільнила його, намочила пальці й постаралася приборкати кожен кучерик, а тоді зібрала більшу частину у вільний хвіст за допомогою стрічки, яку знайшла у скрині Енн. Понад усе мені хотілося впасти долілиць у ліжко. Бік у мене аж палав від болю, руки трусились, а їсти не хотілося, проте я вперше сіла за стіл разом із родиною.

Бріджид сиділа за вечерею, напруживши спину, й мовчала як камінь. Вона жувала їжу крихітними шматочками, майже не ворушачи щелепами. Коли вона побачила, як ми увійшли досередини з повними руками пакунків, взуттєвих коробок і коробочок із капелюхами й віднесли їх до моєї кімнати, її очі округлились, а тоді звузилися до щілинок. На захоплену розповідь Оїна про розтрощені вікна крамниці, про льодяник, який йому купила місис Джеральдін Каммінс, і про чудові іграшки, які він бачив на полицях, вона не зреагувала ніяк. Бріджид посадила хлопчика за стіл поруч із собою, тимчасом як Томас сів на чільному місці, а я — з протилежного боку, там, де сидів Оїн, — так, що між мною й Томасом залишилася прогалина. Розмістилися ми дивно, але завдяки цьому Бріджид не довелося глипати на мене, а я перебувала максимально далеко від Оїна й Томаса.

Біля дверей кухні застигла Елеанор, старша сестра Мейв, якщо, бува, щось знадобиться. Я всміхнулась їй і похвалила трапезу, яку вона приготувала. Апетит у мене був слабенький, але їжа смакувала.

— На цьому все, Елеанор. Біжи додому. Енн може прибрати зі столу й навести лад, коли ми поїмо, — наказала Бріджид.

Коли дівчина пішла геть, Томас поглянув на Бріджид, здійнявши догори брови.

— Це перерозподіл обов’язків, місис Ґаллагер? — запитав він.

— Я радо цим займуся, — втрутилась я. — Мені треба робити свій внесок.

— Ти виснажена, — зауважив Томас, — а Елеанор аж до повернення додому боятиметься, що зробила щось не так і прогнівила Бріджид, бо завжди прибирає після вечері й відносить залишки їжі додому, рідним.

— Я просто вважаю, що Енн у великому боргу перед тобою й має якнайшвидше почати його віддавати, — відказала Бріджид, розпашівшись і підвищивши голос.

— Бріджид, я сам розберуся зі своїми боргами й боржниками, — тихо, але різко заявив Томас.

Бріджид здригнулась, а Томас зітхнув.

— Спершу двоє жебраків, а тепер троє? — Бріджид пирхнула. — Адже ми жебраки, чи не так?

— Бабуню, мама — не жебрачка без совісті. Тепер уже ні. Вона продала свої кульчики. Тепер вона багата, — радісно повідомив Оїн.

Бріджид відсунула свій стілець і рвучко підвелася:

— Ходімо, Оїне. Час скупатись і лягти. Скажи докові «на добраніч».

Оїн запротестував, хоча його тарілка вже досить давно була порожня.

— Я хочу, щоб мама розповіла мені про пса Кулана, — почав канючити він.

— Не сьогодні, Оїне, — сказав Томас. — День був довгий. Іди зі своєю бабунею.

— Добраніч, доку, — сумно промовив Оїн. — Добраніч, мамо.

— Добраніч, Оїне, — відповів Томас.

— Добраніч, серденько, — додала я й послала йому повітряний поцілунок. Після цього Оїн усміхнувся й теж поцілував собі долоню й послав поцілунок мені — так, наче робив це вперше.

— Оїне! — вимогливо сказала Бріджид.

Він вийшов із кімнати слідом за бабусею, опустивши плечі й повісивши голову.

— Іди спати, Енн, — наказав Томас, коли звуки їхніх кроків стихли. — Ти ось-ось заснеш обличчям у супі. Я із цим розберусь.

Я підвелася, зігнорувавши його, й зібрала у стос тарілки довкола себе.

— Бріджид має рацію. Ти пустив мене до свого будинку. Нічого не спитавши… — заговорила я.

— Нічого не спитавши? — сухо перебив він. — Я пам’ятаю, що поставив кілька запитань.

— Нічого не вимагаючи, — поправила я себе. — І коли я не відчуваю остраху, то відчуваю неймовірну вдячність.

Він підвівся й забрав тарілки.

— Важкі речі носитиму я. А ти можеш мити.

Ми працювали тихо. Нам обом було не надто затишно на кухні, хоча, як я підозрювала, з різних причин. Я не знала, де що має стояти, а Томас майже нічим не міг допомогти. Я замислилася, чи доводилося йому коли-небудь мити тарілки або готувати їжу.

Мене здивувала тамтешня розкіш: величезний холодильний ящик, чимала раковина, дві вбудовані пічки, вісім електричних горілок і комора (Томас називав її спіжарнею) завбільшки із саму їдальню. Стільниці були величезні, всі поверхні — чисті й добре доглянуті. Я вже знала цю оселю, і зручності в ній були нетипові для пересічних осель 1920 року, особливо на селі в Ірландії.

Я читала запис у щоденнику Томаса про Ґарва-Ґліб, про його вітчима, про багатство, яке він успадкував, і відповідальність, яку Томас відчував через це.

Я зібрала всю їжу з тарілок і склала її в миску, боячись викидати. Хіба свині не їдять об’їдки? Я знала, що Томас мав свиней, овець, курей і коней, яких доглядали О’Тули. Я сполоснула тарілки та блюдця, склавши їх стосом в одній раковині й не зумівши відшукати нічого схожого на господарське мило. Томас прибрав зі столу в їдальні, запхав недоїдки до холодильного ящика, а хліб із маслом повернув до спіжарні. Я обтерла стільниці, полюбувавшись важкими дерев’яними поверхнями, заяложеними й добре використовуваними руками, вправнішими за мої. Я не сумнівалася, що Бріджид ще спуститься, щоб перевірити мою роботу, та без практичної підготовки я не могла впоратися краще.

— Чого ти боїшся? — тихо спитав Томас, дивлячись, як я закінчую.

Я вимкнула воду й витерла руки, задоволена тим, як ми все прибрали: тепер сюди не полізуть миші.

— Ти сказала, що відчуваєш неймовірну вдячність, коли не настрашена чимось. Чого ти боїшся? — наполегливо продовжив він.

— Усе дуже… непевне.

— Бріджид непокоїться, що в разі, коли ти підеш, то забереш із собою Оїна. Тому й поводиться так недружньо, — сказав Томас.

— Я цього не зроблю. Ніколи… куди я пішла б? — затинаючись відповіла я.

— Залежить від обставин. Де ти була? — поцікавився він, і я ухилилася від відповіді на запитання, яке він уперто продовжував ставити.

— Я ніколи не вчинила б так із Оїном, Бріджид чи з тобою. Дім Оїна тут, — запевнила його я.

— А ти його мати.

Мені захотілося зізнатися, що це не так, що я не маю жодних прав на нього, а просто його люблю. Та я цього не зробила. Зізнатись означало б позбавити себе доступу до єдиного, що мене цікавило. Тож я зізналася лише в тому, в чому могла.

— Томасе, я дуже сильно його люблю.

— Знаю. Вже що-що, а це я знаю, — зітхнув Томас.

— Обіцяю, я не заберу Оїна з Ґарва-Ґліба, — заприсяглась я, поглянувши йому в очі.

— Та чи можеш ти пообіцяти, що не підеш сама? — сказав Томас, відшукавши моє слабке місце.

— Ні, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Не можу.

— Тоді, Енн, тобі, можливо, слід піти. Якщо ти збираєшся це зробити, то йди зараз, поки не завдала ще більшої шкоди.

Він не гнівався й ні в чому мене не звинувачував. Очі в нього були сумні, голос — тихий, а коли мені підступили до горла й забриніли в очах сльози, він лагідно пригорнув мене до себе й обняв, гладячи по голові й поплескуючи по спині, як дитину. Та я поруч із ним не розслабилася й не дала волі сльозам. У мене всередині все збурилося, а шкіра здавалася надто тісною. Я відсторонилася, боячись, що панічний жах, який шкрябає мені п’яти й виходить із моїх долонь, вихопиться на волю при Томасові. Я розвернулась і якомога швидше пішла геть із кухні, тримаючись за шов на боці й думаючи лише про надійний сховок за зачиненими дверима.

— Енн! Стривай, — гукнув позаду мене Томас, але тут грюкнули двері, і кухня наповнилася збудженими голосами: до Томаса кинулася немолода пара в охайному, проте трохи поношеному одязі. Вона завадила йому погнатися за мною, коли я чкурнула коридором до своєї спальні.

— Лікарю, наша Елеанор каже, що місис Ґаллагер її звільнила! Вона проплакала всю дорогу додому, і я сама не своя. Докторе Сміт, якщо є якась проблема, ви ж мені скажете? — кричала жінка.

— Лікарю, ви завжди були з нами справедливі. Більш ніж справедливі, та якщо дівчинка не знає, що зробила не так, як вона може це поправити? — докинув чоловік. О’Тули витлумачили раннє повернення Елеанор саме так, як і передбачав Томас.

Сердешний Томас. Напевно, важко завжди мати рацію. Він був правий щодо безлічі речей. Якщо я збиралася піти, то мусила піти тепер. Щодо цього він теж мав рацію.

Я просто не знала, як це зробити.