Розділ 10 Три жебраки

Розплутайте, мандрівники,

Що я думками заарканив:

Скажіть, хто більше здобува:

Хто більш чи той, хто менш бажає?[28]

В. Б. Єйтс

Коли я із трохи скуйовдженим волоссям вийшла з приміряльні, на мене вже чекала Беатріс. Я була вдягнена в одну з вовняних суконь і новий капелюшок, який прикривав мої найзаплутаніші пасма. Ще Беатріс залишила брунатні лайкові «човники», як вона їх називала, щоб я пішла в них із крамниці, тож мені не довелося самотужки зашнуровувати черевики Енн. Старий брунатний костюм, капелюшок і черевики Енн Беатріс спакувала разом із рештою моїх покупок. Тепер я мала значно кращий вигляд, аніж після прибуття, проте в мене ще болів бік, а в голові від перевантаження пульсувало. Я раділа, що ця пригода майже скінчилася.

Беатріс не припиняла теревенити поряд зі мною, розпитуючи про мій туалет. Я сказала їй, що мені потрібен шампунь для волосся та ще щось для випрямлення кучерів. Вона кивнула — схоже, слово «шампунь» уже було відоме.

— Мені потрібні засоби для… регул. — Це було найстаромодніше слово на позначення місячних, яке я знала. Проте Беатріс ще раз кивнула, явно мене зрозумівши.

— У нас на прихованій вітрині є гігієнічні серветки та менструальні пояси, а поряд із ними — маленька скарбничка, щоб жінкам не доводилося купувати їх прилюдно. Більшість дам це влаштовує. Та вам я покладу їх у коробку, поки ніхто не дивиться, й долучу до загальної суми, — стиха відповіла вона. Я вирішила, що краще не питати, що таке менструальний пояс. Потім здогадаюся.

Розібравшись із двома найважливішими проблемами, я пішла за Беатріс до косметичного відділу на першому поверсі, де перебрала викладені й виставлені товари та з радістю показала на назви, які впізнавала: вазелін, мило «Айворі» та кольдкрем «Пондс». Беатріс почала складати квитанцію, записуючи товари акуратним рядком і вкладаючи те, що я обрала, до блідо-рожевої коробочки, що нагадувала мені пакунок із пекарні. До моїх покупок Беатріс долучила косметичний крем «Пондс».

— Кольдкрем увечері, косметичний крем уранці, — пояснила вона. — З ним ви не блищатимете, а ще він добре лягає під пудру. Вам потрібна пудра?

Я знизала плечима, а вона стиснула губи й оглянула мою шкіру.

— Тілесна, біла, рожева, кремова? — спитала Беатріс.

— А ви як гадаєте? — ухилилась я від відповіді.

— Тілесна, — впевнено сказала вона. — Моя улюблена пудра для обличчя — «Лабланш». Вона трішки дорожча, проте варта цих грошей. А ще, може, м’які рожеві рум’яна? — Вона дістала з-за скла маленький тюбик і відкрутила металеву кришечку. — Бачите?

Колір у них був аж занадто рожевий як на мій смак, але вона мене заспокоїла.

— На ваших щоках і губах вони рожевітимуть геть трішки, і ніхто й не здогадається, що на вас є рум’яна. А якщо й здогадається, то нізащо не зізнається.

Це, вочевидь, і було метою: мати такий вигляд, ніби на твоєму обличчі жодної фарби. І це мене цілком влаштовувало.

— Нещодавно з’явився крем для вій — раніше ми завжди користувалися вазеліном і попелом. Що ж, тепер уже не будемо.

Вона відкрила ще одну невеличку ємність, не більшу за бальзам для губ, і показала мені масну чорну субстанцію всередині. Вона не була схожа на жодну туш, яку я бачила.

— Як її наносити? — спитала я.

Беатріс упритул підійшла до мене, попросила мене завмерти, занурила вказівний палець у липку масу, а тоді потерла ним об великий палець. Із цілковитою впевненістю затиснула між чорними подушечками пальців кінці моїх вій і потерла.

— Ідеально. У вас такі довгі й темні вії, що він вам майже не потрібен. Але тепер їх краще видно.

Вона підморгнула й закинула крем у коробку. Доклала шампуню з кокосовою олією, заприсягшись, що він зробить моє волосся розкішним, а також талькової пудри «для свіжості» й маленький скляний розпилювач із парфумами, від яких я не чхала. Я додала тюбик зубної пасти, зубну щітку, маленьку коробочку шовкової зубної нитки, а також набір із гребінця й щітки. Коли я спитала, де можна оплатити рахунок, Беатріс якось чудно на мене поглянула.

— Його вже оплачено, Енн. Лікар чекає вас на вході. Там уже й ваші покупки. Я думала, ви просто хочете заощадити.

— Беатріс, я була б дуже рада оплатити ці речі самостійно, — наполягла я.

— Але… це вже зроблено, місис Ґаллагер, — затинаючись промовила вона. — Ваш рахунок додано до його кредиту. Я не хочу провокувати скандал.

Я теж не хотіла провокувати скандал, але в мені поступово наростав сором. Я глибоко вдихнула, щоб його притлумити.

— Ці речі не було додано до його рахунку. — Я підняла рожеву коробочку й наполягла: — За своє туалетне приладдя я заплачу сама.

Беатріс поглянула на мене так, ніби хотіла посперечатись, але кивнула і звернула до каси біля входу й вусатого касира, який там чекав. Вона передала йому квитанцію на моє туалетне приладдя.

— Містере Баррі, місис Ґаллагер потрібно купити оце, — пояснила вона й забрала в мене з рук коробочку, щоб я змогла витягнути товстий гаманець, який дав мені містер Келлі.

— Доктор Сміт сказав мені записати покупки місис Ґаллагер на його кредит, — нахмурився містер Баррі.

— Я розумію. Однак заплачу за ці речі сама, — твердо відказала я й так само нахмурилася.

Касир перевів погляд із мене на двері й назад. Я слідом за ним поглянула туди, де стояв і спостерігав за мною Томас, злегка схиливши голову набік, однією рукою взявши за руку Оїна й засунувши другу в кишеню штанів.

За Оїновою щокою випинався круглий льодяник, паличка якого стирчала з його зібраних губ.

— Перепрошую, яка сума? — спитала я, знову зосередившись на касирові.

Чолов’яга несхвально гмикнув, але вбив товари в касу, яка сповіщала про кожну нову суму щасливим дзенькотом.

— Десять фунтів, мем, — важко видихнув він, і я дістала зі свого скарбу щось схоже на дві п’ятифунтові банкноти. Доведеться оглянути гроші, коли я буду в більш усамітненій обстановці.

— Ми саме закінчили складати інші ваші покупки, — сказав містер Баррі, взяв у мене банкноти й поклав їх у касу. Показав на стос згортків позаду себе й покликав жестом хлопця. Той притьмом підбіг до нього й заходився збирати коробки в оберемок.

— Після вас, місис Ґаллагер, — промовив містер Баррі, показавши на двері.

Я розвернулася й пішла до Томаса. Я відчувала рум’янець на щоках і зніяковіння, почувалася «жебрачкою без сорому» на чолі королівської процесії. За мною невпевнено крокувала Беатріс, несучи моє туалетне приладдя й дві коробки з капелюшками, тимчасом як хлопчина й містер Баррі намагалися втримати решту пакунків.

Томас притримав двері й кивнув на свою автівку, припарковану біля тротуару.

— Поклади пакунки на заднє сидіння, — попросив він, водночас дивлячись на чотирьох чоловіків, які хутко йшли вулицею до крамниці. На них були однострої кольору хакі й чоботи, а також чорні паски й шотландські шапки. Шапки нагадали мені про шотландців і волинки, але ці чоловіки несли не волинки, а рушниці.

— Ти наче прекрасна королева, мамо! — вигукнув Оїн і потягнувся липкими пальчиками до спідниці моєї сукні. Я перешкодила цьому наміру і схопила його за руку, не зважаючи на те, що долонька була липка. Томас став заганяти нас у автівку, не зводячи очей із вояків, які наближалися.

Містер Баррі, побачивши цих чоловіків, запхав пакунки на заднє сидіння й відігнав Беатріс і хлопця назад, до крамниці.

Томас зачинив за мною дверцята й обійшов автівку ззаду. Швидко смикнув за заводну ручку — і машина, вже явно тепла й заправлена, з ревом ожила. Щойно Томас сів за кермо й зачинив свої дверцята, чоловіки зупинилися перед великим вікном, у якому було вивішено розгорнуті сторінки «Айріш таймс». Вони заходилися бити прикладами рушниць по величезному вікну й розтрощили його, тож газета вилетіла й упала серед битого скла. Один вояк нагнувся й, чиркнувши сірником, підпалив папір. Люди обабіч вулиці зупинилися, споглядаючи цей вандалізм.

— Що ви робите? — Містер Баррі з роззявленим ротом і червоними щоками протиснувся крізь двері.

— Скажіть містерові Лайонсу, що він спонукає до насильства й бунту проти Королівської ірландської поліції й корони. Якщо він знову вивісить газету, ми поб’ємо всі вікна, — сказав один із чоловіків із акцентом кокні, підвищивши голос так, щоб було чутно натовпу, який зростав на тому боці вулиці. Востаннє кóпнувши сторінки, що дотлівали, чоловіки попрямували вулицею далі, в бік мосту Гайд-брідж.

Томас заціпенів, поклавши обидві руки на кермо, тимчасом як автівка нетерпляче гуркотіла. Він так міцно зціпив зуби, що біля його вуха засмикався м’яз. Люди з того боку вулиці кинулися дивитися на завдану шкоду та обговорювати подію, а містер Баррі взявся організовувати прибирання.

— Томасе! — прошепотіла я.

В Оїна округлились очі й затремтіла нижня губа. Льодяник випав у нього з рота й лежав забутий під ногами.

— Доку! Чому «брунатні» це зробили? — спитав Оїн із сльозами на очах. Томас погладив Оїна по нозі, відпустив дросель і посунув важелі біля керма, а тоді ми поїхали геть від універмагу, залишивши цю руйнацію позаду.

— Що то було, Томасе? — спитала я.

Він не відповів Оїнові, його вуста досі були стиснуті, а очі — суворі. Ми вже перетнули Гайд-брідж, проминувши чотирьох констеблів, виїхавши зі Слайґо й попрямувавши назад до Дромагайра. Що далі ми від’їздили від міста, то більше Томас розслаблявся. Він зітхнув і швидко позирнув у мій бік, а тоді знову поглянув на дорогу перед нами.

— Генрі Лайонс щодня посилає водія до Дубліна по газету. Вивішує її у вікні крамниці, щоб люди знали, що відбувається в місті. Усі події в Дубліні. Там точиться битва за всю Ірландію. І люди хочуть про неї знати. «Брунатним» і допам не подобається, що він вивішує газету.

— Допам?

— Допоміжним військам, Енн. Це окремий підрозділ, не пов’язаний зі звичайною поліцією. Вони повністю складаються з колишніх офіцерів британської армії та флоту, яким тепер, коли Велика війна скінчилася, нічого робити. Їхня єдина робота — нищити ІРА.

Це я пам’ятала відтоді, як шукала інформацію для книжки.

— То були не «брунатні»? — запитав Оїн.

— Ні, хлопче. Допи навіть страшніші за «брунатних». Допа завжди можна впізнати за шапкою і за паском для зброї. Оїне, ти ж бачив їхні шапки? — з притиском спитав Томас.

Оїн енергійно закивав — аж зуби зацокотіли.

— Оїне, тримайся подалі від допів. І від «брунатних». Тримайся подалі від них усіх, хай їм грець.

Тоді ми принишкли. Оїн кусав губи та стирав бруд із підібраного льодяника — йому явно хотілося повернути цукерку до рота, щоб утішитися.

— Оїне, ми відмиємо його, як приїдемо додому. От побачиш. Він знову буде смачний. Може, покажеш Томасові свій годинник і розкажеш йому історію, яку розповів нам містер Келлі? — порадила я, намагаючись розрадити його, розрадити нас усіх.

Оїн витягнув із кишені довгий ланцюжок і для певності підсунув годинник, що на ньому гойдався, Томасові під носа.

— Доку, це мені містер Келлі дав. Сказав, що це належало моєму татові. Тепер він мій. І він досі цокає!

Томас зняв із керма ліву руку й узяв у долоню годинник, скрививши вуста від подиву й туги.

— Містер Келлі зберігав його в шухляді. Геть забув про нього, доки ми не прийшли до ломбарду, — додав Оїн.

Томас зустрівся зі мною поглядом, і я відчула, що історія персня йому вже достеменно відома.

— У мене татів годинник, а мама залишила собі перстень, бачиш? — Оїн погладив мене по руці.

— Так. Бачу. Тобі доведеться добре дбати про цей годинник. Поклади його в якесь надійне місце разом зі своїм ґудзиком, — сказав Томас.

Оїн поглянув на мене з винуватим виразом на липкому личку. Хлопчик думав, чи розповім я докові, як він спробував продати свій скарб, і я помітила, як він морщить носа з остраху. Я допомогла йому повернути годинник до кишені й із усмішкою зазирнула Оїнові в очі, підбадьорюючи його.

— Оїне, ти вмієш визначати час? — спитала я.

Він заперечно хитнув головою.

— Тоді я тебе навчу, щоб ти міг користуватися годинником.

— А хто навчив тебе визначати час? — запитав він.

— Мій дідусь, — тихо мовила я. На моєму обличчі, певно, відобразився смуток, бо маленький хлопчик погладив мене заквецяними пальчиками по щоці, намагаючись утішити.

— Ти за ним сумуєш?

— Уже ні, — сказала я, і в мене затремтів голос.

— Чому?

Він був вражений так, як колись давно була вражена я.

— Тому що він досі зі мною, — прошепотіла я, повторюючи те, що сказав мені дідусь, гойдаючи мене у своїх обіймах. А тоді світ раптом посунувся, зажевріло світло, і я замислилася: може, дідусь завжди знав, хто я така?

***

Я допомогла Оїнові помити руки, і ми разом причепурилися до вечері. У мене з волосся повипадали шпильки, й окремі кучері вільно звисали довкола мого обличчя й падали на спину. Я повністю звільнила його, намочила пальці й постаралася приборкати кожен кучерик, а тоді зібрала більшу частину у вільний хвіст за допомогою стрічки, яку знайшла у скрині Енн. Понад усе мені хотілося впасти долілиць у ліжко. Бік у мене аж палав від болю, руки трусились, а їсти не хотілося, проте я вперше сіла за стіл разом із родиною.

Бріджид сиділа за вечерею, напруживши спину, й мовчала як камінь. Вона жувала їжу крихітними шматочками, майже не ворушачи щелепами. Коли вона побачила, як ми увійшли досередини з повними руками пакунків, взуттєвих коробок і коробочок із капелюхами й віднесли їх до моєї кімнати, її очі округлились, а тоді звузилися до щілинок. На захоплену розповідь Оїна про розтрощені вікна крамниці, про льодяник, який йому купила місис Джеральдін Каммінс, і про чудові іграшки, які він бачив на полицях, вона не зреагувала ніяк. Бріджид посадила хлопчика за стіл поруч із собою, тимчасом як Томас сів на чільному місці, а я — з протилежного боку, там, де сидів Оїн, — так, що між мною й Томасом залишилася прогалина. Розмістилися ми дивно, але завдяки цьому Бріджид не довелося глипати на мене, а я перебувала максимально далеко від Оїна й Томаса.

Біля дверей кухні застигла Елеанор, старша сестра Мейв, якщо, бува, щось знадобиться. Я всміхнулась їй і похвалила трапезу, яку вона приготувала. Апетит у мене був слабенький, але їжа смакувала.

— На цьому все, Елеанор. Біжи додому. Енн може прибрати зі столу й навести лад, коли ми поїмо, — наказала Бріджид.

Коли дівчина пішла геть, Томас поглянув на Бріджид, здійнявши догори брови.

— Це перерозподіл обов’язків, місис Ґаллагер? — запитав він.

— Я радо цим займуся, — втрутилась я. — Мені треба робити свій внесок.

— Ти виснажена, — зауважив Томас, — а Елеанор аж до повернення додому боятиметься, що зробила щось не так і прогнівила Бріджид, бо завжди прибирає після вечері й відносить залишки їжі додому, рідним.

— Я просто вважаю, що Енн у великому боргу перед тобою й має якнайшвидше почати його віддавати, — відказала Бріджид, розпашівшись і підвищивши голос.

— Бріджид, я сам розберуся зі своїми боргами й боржниками, — тихо, але різко заявив Томас.

Бріджид здригнулась, а Томас зітхнув.

— Спершу двоє жебраків, а тепер троє? — Бріджид пирхнула. — Адже ми жебраки, чи не так?

— Бабуню, мама — не жебрачка без совісті. Тепер уже ні. Вона продала свої кульчики. Тепер вона багата, — радісно повідомив Оїн.

Бріджид відсунула свій стілець і рвучко підвелася:

— Ходімо, Оїне. Час скупатись і лягти. Скажи докові «на добраніч».

Оїн запротестував, хоча його тарілка вже досить давно була порожня.

— Я хочу, щоб мама розповіла мені про пса Кулана, — почав канючити він.

— Не сьогодні, Оїне, — сказав Томас. — День був довгий. Іди зі своєю бабунею.

— Добраніч, доку, — сумно промовив Оїн. — Добраніч, мамо.

— Добраніч, Оїне, — відповів Томас.

— Добраніч, серденько, — додала я й послала йому повітряний поцілунок. Після цього Оїн усміхнувся й теж поцілував собі долоню й послав поцілунок мені — так, наче робив це вперше.

— Оїне! — вимогливо сказала Бріджид.

Він вийшов із кімнати слідом за бабусею, опустивши плечі й повісивши голову.

— Іди спати, Енн, — наказав Томас, коли звуки їхніх кроків стихли. — Ти ось-ось заснеш обличчям у супі. Я із цим розберусь.

Я підвелася, зігнорувавши його, й зібрала у стос тарілки довкола себе.

— Бріджид має рацію. Ти пустив мене до свого будинку. Нічого не спитавши… — заговорила я.

— Нічого не спитавши? — сухо перебив він. — Я пам’ятаю, що поставив кілька запитань.

— Нічого не вимагаючи, — поправила я себе. — І коли я не відчуваю остраху, то відчуваю неймовірну вдячність.

Він підвівся й забрав тарілки.

— Важкі речі носитиму я. А ти можеш мити.

Ми працювали тихо. Нам обом було не надто затишно на кухні, хоча, як я підозрювала, з різних причин. Я не знала, де що має стояти, а Томас майже нічим не міг допомогти. Я замислилася, чи доводилося йому коли-небудь мити тарілки або готувати їжу.

Мене здивувала тамтешня розкіш: величезний холодильний ящик, чимала раковина, дві вбудовані пічки, вісім електричних горілок і комора (Томас називав її спіжарнею) завбільшки із саму їдальню. Стільниці були величезні, всі поверхні — чисті й добре доглянуті. Я вже знала цю оселю, і зручності в ній були нетипові для пересічних осель 1920 року, особливо на селі в Ірландії.

Я читала запис у щоденнику Томаса про Ґарва-Ґліб, про його вітчима, про багатство, яке він успадкував, і відповідальність, яку Томас відчував через це.

Я зібрала всю їжу з тарілок і склала її в миску, боячись викидати. Хіба свині не їдять об’їдки? Я знала, що Томас мав свиней, овець, курей і коней, яких доглядали О’Тули. Я сполоснула тарілки та блюдця, склавши їх стосом в одній раковині й не зумівши відшукати нічого схожого на господарське мило. Томас прибрав зі столу в їдальні, запхав недоїдки до холодильного ящика, а хліб із маслом повернув до спіжарні. Я обтерла стільниці, полюбувавшись важкими дерев’яними поверхнями, заяложеними й добре використовуваними руками, вправнішими за мої. Я не сумнівалася, що Бріджид ще спуститься, щоб перевірити мою роботу, та без практичної підготовки я не могла впоратися краще.

— Чого ти боїшся? — тихо спитав Томас, дивлячись, як я закінчую.

Я вимкнула воду й витерла руки, задоволена тим, як ми все прибрали: тепер сюди не полізуть миші.

— Ти сказала, що відчуваєш неймовірну вдячність, коли не настрашена чимось. Чого ти боїшся? — наполегливо продовжив він.

— Усе дуже… непевне.

— Бріджид непокоїться, що в разі, коли ти підеш, то забереш із собою Оїна. Тому й поводиться так недружньо, — сказав Томас.

— Я цього не зроблю. Ніколи… куди я пішла б? — затинаючись відповіла я.

— Залежить від обставин. Де ти була? — поцікавився він, і я ухилилася від відповіді на запитання, яке він уперто продовжував ставити.

— Я ніколи не вчинила б так із Оїном, Бріджид чи з тобою. Дім Оїна тут, — запевнила його я.

— А ти його мати.

Мені захотілося зізнатися, що це не так, що я не маю жодних прав на нього, а просто його люблю. Та я цього не зробила. Зізнатись означало б позбавити себе доступу до єдиного, що мене цікавило. Тож я зізналася лише в тому, в чому могла.

— Томасе, я дуже сильно його люблю.

— Знаю. Вже що-що, а це я знаю, — зітхнув Томас.

— Обіцяю, я не заберу Оїна з Ґарва-Ґліба, — заприсяглась я, поглянувши йому в очі.

— Та чи можеш ти пообіцяти, що не підеш сама? — сказав Томас, відшукавши моє слабке місце.

— Ні, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Не можу.

— Тоді, Енн, тобі, можливо, слід піти. Якщо ти збираєшся це зробити, то йди зараз, поки не завдала ще більшої шкоди.

Він не гнівався й ні в чому мене не звинувачував. Очі в нього були сумні, голос — тихий, а коли мені підступили до горла й забриніли в очах сльози, він лагідно пригорнув мене до себе й обняв, гладячи по голові й поплескуючи по спині, як дитину. Та я поруч із ним не розслабилася й не дала волі сльозам. У мене всередині все збурилося, а шкіра здавалася надто тісною. Я відсторонилася, боячись, що панічний жах, який шкрябає мені п’яти й виходить із моїх долонь, вихопиться на волю при Томасові. Я розвернулась і якомога швидше пішла геть із кухні, тримаючись за шов на боці й думаючи лише про надійний сховок за зачиненими дверима.

— Енн! Стривай, — гукнув позаду мене Томас, але тут грюкнули двері, і кухня наповнилася збудженими голосами: до Томаса кинулася немолода пара в охайному, проте трохи поношеному одязі. Вона завадила йому погнатися за мною, коли я чкурнула коридором до своєї спальні.

— Лікарю, наша Елеанор каже, що місис Ґаллагер її звільнила! Вона проплакала всю дорогу додому, і я сама не своя. Докторе Сміт, якщо є якась проблема, ви ж мені скажете? — кричала жінка.

— Лікарю, ви завжди були з нами справедливі. Більш ніж справедливі, та якщо дівчинка не знає, що зробила не так, як вона може це поправити? — докинув чоловік. О’Тули витлумачили раннє повернення Елеанор саме так, як і передбачав Томас.

Сердешний Томас. Напевно, важко завжди мати рацію. Він був правий щодо безлічі речей. Якщо я збиралася піти, то мусила піти тепер. Щодо цього він теж мав рацію.

Я просто не знала, як це зробити.

28 листопада 1920 року

Минулої суботи я сидів із Міком у Дубліні та їв яєчню з беконом у закладі на Графтон-стріт, що звався кафе «Каїр». Мік завжди їсть неначе наввипередки, жадібно запихаючи їжу до рота, не зводячи погляду з тарілки й зосереджено заправляючись, щоб рухатися далі. Мене завжди приголомшує, як вільно він пересувається містом. Зазвичай він носить охайний сірий костюм і капелюх-котелок, їздить на велосипеді або ходить пішки, всміхається й махає рукою тим самим людям, які на нього полюють, і вступає з ними у світські розмови. Він ховається просто під носом і дає фору — як у прямому, так і в переносному значенні — всім іншим.

Але минулої суботи він був збентежений, нетерплячий. А тоді якось відсунув свою тарілку вбік і перехилився через стіл до мене так, що між нашими обличчями лишилося всього кілька дюймів.

«Томмі, бачиш коків[29] за столиками ззаду? Не дивися зараз. Зачекай трохи та зрони серветку».

Я зробив великий ковток чорної кави, що стояла переді мною, і, ставлячи філіжанку назад, змахнув свою серветку на підлогу. Підбираючи її, ковзнув очима по наполовину зайнятих столиках уздовж віддаленої стіни. Я відразу здогадався, яких людей він мав на увазі. Вони були вдягнені не в однострої, а в костюми-трійки із краватками. Капелюхи насунули на правий бік сильніше, ніж на лівий, що привертало увагу, тимчасом як їхні очі застерігали: від них варто швидко відвести погляд. Я не знав, чи це кокні, та вони були британцями. Їх було п’ятеро за одним столиком і ще кілька за сусіднім. Може, річ була в тому, як вони оглядали кімнату чи розмовляли, не витягаючи з ротів цигарок, але вони трималися купи й віщували неприємності.

«Це не всі. Та завтра їх уже не буде», — сказав Мік.

Я не став питати, що він має на увазі. Його погляд збайдужів, а кутики рота опустилися.

«Хто вони?» — спитав я.

«Їх називають Каїрською бандою, бо вони завжди збираються тут. Ллойд Джордж послав їх до Дубліна прибрати мене».

«Якщо ти знаєш, хто вони, хіба не можливо, що вони знають, хто ти такий, і що нас із тобою ось-ось нашпигують свинцем?» — пробурмотів я, не відриваючи губ від вінця чашки. Довелося знову поставити її на стіл. У мене затрусилися руки. Не від страху. Принаймні не від страху за себе. За нього. А ще мене злило те, на який ризик він пішов.

«Я мусив їх побачити», — м’яко відказав Мік і знизав плечима. Нервове збудження в нього вже минуло й перейшло на мене. Він надягнув капелюха, підвівся й відрахував кілька монет за наш сніданок. Ми не озираючись вийшли з кафе.

Наступного ранку, вдосвіта, по всьому Дубліну застрелили чотирнадцятьох чоловіків, серед яких було чимало членів особливого підрозділу, посланого розібратися з Майклом Коллінзом і його загоном.

Сили корони ще до опівдня стали на вуха. Не встигнувши оговтатися від удару, завданого їхнім офіцерам, вони відправили броньовані машини й військові вантажівки до Кроук-парку, де мав відбутися футбольний матч «Дублін — Тіпперері». Продавці квитків, зобачивши броньовані машини й напхом напхані вантажівки, побігли до парку. «Брунатні» погналися за ними, заявивши, що прийняли продавців квитків за бійців ІРА. Опинившись у парку, «чорно-брунатні» відкрили вогонь по юрбі глядачів.

Одних людей затоптали. Інших застрелили. Шістдесят постраждалих. Тринадцятеро загиблих. Я весь вечір надавав допомогу пораненим, обтяжений почуттям провини через причетність до цього рейваху, кипів від гніву через те, що до такого дійшло, і жадав, щоб усе це скінчилося.

Т. С.

Загрузка...