Розділ 15 Аж поки час не поміняв

Я від дощу ховаюся

Під деревом побитим,

А кликали ж мене колись

Біля вогню сидіти,

Аж поки час не поміняв

Усе в коханні й битві.

В. Б. Єйтс

Спогади мені навіяв тост нареченого — за смерть в Ірландії. Я читала про напад на весільних гостей, коли шукала інформацію про готель «Ґрешем». Я планувала зупинитися там, повернувшись до Дубліна після паломництва до Дромагайра. «Ґрешем» я обрала за історію й розташування в центрі подій Повстання 1916 року та буремних років після нього. Я бачила знімки, на яких Майкл Коллінз стояв біля його входу, зустрічався з контактними особами в тамтешньому ресторані й випивав у пабі готелю. Читала про Мою Левелін-Девіс, одну із закоханих у нього жінок, яка після звільнення з в’язниці жила у «Ґрешемі».

Ґрешемський план — черговий замах на життя Майкла Коллінза — був лиш одним із багатьох. Але те, що це сталося після перемир’я та що від нього мало не постраждало стільки людей, вирізняло його з-поміж інших. Британський уряд категорично заперечував, що знав щось про змову чи був відповідальний за неї. Дехто вважав, що це була спроба підірвати мирний процес, і відповідні накази віддали люди, яким конфлікт був вигідний. Підозрювали й британського подвійного агента, відомого лише під прізвищем Торп. Майкл Коллінз, висловлюючи свою особисту думку, вказував на нього. Та ніхто й ніколи не знав напевне.

Я не знала, врятувала я чиїсь життя чи просто підставила саму себе. Не знала, змінила я історію чи просто скоригувала її, б’ючи на сполох. Хтозна — може, я завжди була частиною історії. Хай там як, я однозначно опинилася в її гущі. А те, що я заздалегідь знала про пожежу, хай яке моє знання було безневинне, все одно не піддавалося поясненню.

Біжучи поряд із Томасом під гучні удари свого пульсу, задерши спідницю, щоб не відставати, я розуміла, що лише погіршила своє становище. Коли ми з Майклом Коллінзом стояли й чекали, поки його люди перевірять двері, він нахилився й заговорив мені на вухо.

— Я не хочу вас убивати, Енн Ґаллагер. Але вб’ю. Ви ж це знаєте, так? — сказав він.

Я кивнула. Хоч яким дивним це може видатися, але я не була налякана. Просто повернула голову й зазирнула йому в очі.

— Я не хороша людина, — похмуро сказав він. — Я робив жахливі вчинки, за які муситиму відповідати. Але я завжди робив їх на вагомих підставах.

— Містере Коллінз, я не загрожую ні вам, ні Ірландії. Даю слово.

Він відповів:

— Це покаже лише час, місис Ґаллагер. Це покаже лише час.

Майкл Коллінз мав рацію. Це покаже лише час. Це міг показати лише час. І час мене не оборонить.

Весільні гості пройшли завулком до О’Коннелл-стріт і долучилися до відвідувачів, які тепер висипали з парадного входу. Туман і дим поєднувалися й оновлювалися, спотворюючи обриси та крики винних і невинних. І ніхто не знав, хто є хто. Майкл Коллінз і його наближені зникли в темряві ночі, позалізавши в автівки, що наче виросли з-під землі й із вереском зірвалися з місця.

Із двох боків надходили галасливі пожежні машини й рятувальники, і Томас почав обходити людей, дбати про постраждалих навпроти готелю, перевіряти, чи не надихалися гості диму, відправляючи явно потерпілих геть на каретах швидкої допомоги бригади святого Іоанна, що вже прибули на місце пригоди, й відпускаючи інших шукати нове житло. Поки я намагалася не плутатися під ногами й не випускати Томаса з поля зору, пішов дощ, який допоміг роботі пожежників. Цікаві витріщаки й численні глядачі, що кружляли довкола, побігли ховатися й, по суті, звільнили довколишню територію. Наш верхній одяг досі залишався у «Ґрешемі» й фактично був утрачений — принаймні на цю хвилину. Моя сукня промокла наскрізь, а з волосся цівками стікала вода. Томас зняв із себе піджак і накинув його мені на плечі. Коли від готелю від’їхала остання карета швидкої, він побачив, що я досі щулюся під ним.

— Тут я більше нічого не можу вдіяти. Ходімо, — сказав Томас. Його сорочка прилипла до тіла, і він прибрав волосся з обличчя, провівши руками по заплямованих сажею щоках, щоб витерти воду, та обличчям знову стікали нові ручаї.

Вода струменіла з крокв, лилася з промоклих розгніваних небес, знаходила прихисток у тріщинах та розколинах і накривала мокрою ковдрою вулиці й будівлі.

Поки ми мчали вулицями, він тримав мене за руку, не даючи впасти на червоних підборах, через які ми бігли повільніше, а я ковзалась, але долонею відчувала його напруження, що виходило з його заціпенілих пальців, виявлялося в лінії його підборіддя.

Коли ми вже дісталися його району, Томас раптом зупинився й вилаявся. Затягнув мене в нішу, ховаючи від дощу, й заходився обшукувати свої кишені.

— Ключ від будинку — в моєму верхньому одязі, — пояснив він.

Я сягнула рукою в кишеню його піджака, який був на мені, а тоді зрозуміла, що він має на увазі плащ, який досі висить у роздягальні готелю «Ґрешем».

— Ходімо назад. Може, хтось зуміє провести нас у роздягальню чи винести його нам, — запропонувала я, підстрибуючи на місці, щоб не задубіти. Ніша частково захищала нас від зливи, але не від холоду, і залишитися там на всю ніч ми не могли.

Томас, стиснувши губи, задумливо похитав головою.

— Енн, один із пожежників, яких я лікував, сказав, що пожежа спалахнула в роздягальні. Весь верхній одяг був облитий бензином. Двері — замкнені, а вентиляція — відкрита. Вона дуже близько до бального залу, в якому зібралися весільні гості. Чи знала ти про цю частину змови?

Він поглянув на мене, а тоді відвів погляд. Із пасма волосся на чолі в нього скрапувала вода, обличчя було похмуре, як тінь, у якій ми стояли. Його голос був тихий, бездоганно рівний, але сповнений неприємного очікування.

Я ніяк не могла себе захистити. Не могла сказати нічого, щоб покращити ситуацію, тож нічого й не сказала. Ми мовчки стояли під навісом, споглядаючи бурю. Я підступила ближче до Томаса і притиснулася правим боком до його тіла. Мені було холодно. Тяжко на душі. І я знала, що його нещастя більше за моє. Він напружився, і я, різко перевівши погляд на його обличчя, поглянула на плавну лінію Томасового підборіддя. Він зціпив зуби, і на його щоці розмірено, як годинник, сіпався м’яз, попереджаючи, що за кілька секунд я повинна буду заговорити.

Я не заговорила. Зітхнула, повернула голову й визирнула на потоп, думаючи, чи може імла повернути мене додому, як імла на озері, що принесла мене сюди.

— Цього вечора я поговорив із Деніелом, — роздратованим тоном вів далі Томас. — Енн, він каже, що зброя зникла. Ліам вважає, що ти можеш дещо знати і про це. Ба більше, він упевнений, що ти взагалі не Енн Ґаллагер.

— Чому? — видихнула я, заскочена зненацька. — Звідки мені знати щось про Ліамову зброю?

Я вчепилася в те звинувачення, яке було неправдиве.

— Тому що ти знаєш багато того, чого тобі знати не годиться, — відказав Томас. — Господи, жінко! Я вже не знаю, що й думати.

— Я не мала жодного стосунку до зброї чи її зникнення. Не мала жодного стосунку до пожежі у «Ґрешемі» чи чогось іще, — промовила я, намагаючись зберегти самовладання. Вийшла з ніші й пішла знову до його будинку на площі. Ми були майже на місці, і я не знала, як мені вчинити далі.

— Енн! — погукав мене Томас, і в його голосі я відчула божевільний відчай. Найважче було витримати саме його недовіру. Я розуміла її і навіть співчувала Томасові. Але ця підозрілість була згубна й виснажлива, а я була небезпечно близька до того, щоб розклеїтися. Мені не хотілося завдавати Томасові болю. Не хотілося йому брехати. А як сказати правду, я не знала. Тієї миті мені понад усе хотілося втекти, згорнути книжку на цій неможливій історії.

— Я хочу додому.

— Зачекай, поки дощ ущухне, — сказав Томас. — Я щось вигадаю.

Я не усвідомлювала, що заговорила вголос, але не загальмувала.

— Я не можу так жити.

І знову заговорила, не бажаючи цього.

— Як? — недовірливо пирхнув Томас, покрокувавши в одному темпі зі мною.

— Отак, — поскаржилася я, сподіваючись, що дощ приховає сльози, які потекли моїми щоками. — Удаючи ту, ким я не є. Дістаючи покарання за те, чого я не можу пояснити, й чуючи звинувачення в тому, про що я нічого не знаю.

Томас схопив мене за руку, та я випручалася, захитавшись і відштовхнувши його. Я не хотіла, щоб він мене торкався. Не хотіла його кохати. Не хотіла його потребувати. Я хотіла додому.

— Я не та Енн Ґаллагер, якою ти мене вважаєш, — наполягла я. — Я не вона!

— А хто ти тоді? Га? Не грайся, Енні! — сказав він, обійшовши мене й заступивши мені дорогу. — Ти питаєш мене про те, що мусиш знати. Ніколи не говориш про Деклана. Ніколи не говориш про Ірландію! Раніше в нас усе було не так. Ти часто здаєшся розгубленою, і ти така не схожа на себе, так змінилася, що мені часом здається, ніби бачу тебе вперше. І мені, чорт забирай, подобається те, що я бачу. Мені подобаєшся ти! — Він нервово провів рукою по обличчю, стираючи з нього потоки дощу. — А ще ти любиш Оїна. Любиш цього малого. І щоразу, коли я впевнююся, що ти — це насправді інша людина, я бачу, як ти дивишся на нього, як ти за ним пильнуєш, і почуваюся клятим божевільним через те, що в тобі засумнівався. Проте з тобою щось сталося. Ти не така, як була. І нічого мені не розповідаєш.

— Вибач, Томасе, — заплакала я. — Ти маєш рацію. Я не та сама Енн. Її вже немає.

— Припини. Припини так казати, — заблагав він і звів обличчя до неба, наче випрошуючи в Бога терпіння. Учепившись руками у волосся, він ступив кілька кроків до довгого ряду будинків край площі, віддалившись від мене. Вогні його будинку кволо вабили до себе, дражнячи нас. За шторами ворухнулась якась тінь, і Томас завмер, пильнуючи за темним силуетом на тлі ледь теплої світлової плями.

— Там уже хтось є, — зауважив Томас. — У будинку хтось є.

Він вилаявся і знову звернувся до небес.

— Чому тепер, Міку? — мовив він собі під носа, та я все одно розчула його слова. Томас знову повернувся до мене, пригорнув до себе й не відпустив попри все. Моє самовладання похитнулось.

Я обхопила його руками й сховала лице в нього на грудях, тримаючись за нього й за неможливість нашого існування, поки наш час не сплив. Дощ барабанив по тротуару, відлічуючи секунди, а Томас прийняв мене у свої обійми, притиснувся губами до мого волосся й обхопив мене руками, простогнавши моє ім’я.

— Енн. Ох, дівчинко. Що мені з тобою робити?

— Я тебе кохаю, Томасе. Ти ж це пам’ятатимеш, так? Коли це скінчиться? — запитала я. — Я ніколи не знала кращого чоловіка.

Я жадала, щоб він повірив бодай цьому.

Я відчула, як він задрижав, але обійняв мене ще міцніше, затиснувши у відчайдушному пориванні, що свідчило про його збентеження. Я тримала його в обіймах ще якусь мить, а тоді опустила руки й відсторонилась. Але Томас не відпустив мене остаточно.

— Це справді Мік. Усередині. Він вимагатиме відповідей, Енн, — застеріг стомленим голосом Томас. — Як ти вчиниш?

— Ти пообіцяєш мені повірити, якщо я відповім на всі твої запитання? — попрохала я, дивлячись на нього крізь сльози.

— Не знаю, — зізнався Томас, і я побачила, як його досада розпалася, змита зливою, й лишила по собі покірність. — Але можу пообіцяти тобі ось що. Хоч що ти мені скажеш, я всіма силами тебе захищатиму. І не прожену тебе.

— У мене на озері стріляв Ліам, — випалила я. Найбільше я боялася саме цієї істини, тієї, що стосувалася цього часу й місця, тієї істини, яку Томас, можливо, зуміє пояснити й навіть зрозуміти.

Томас остовпів. Тоді прибрав руки з моїх передпліч і обхопив моє лице, неначе хотів утримати мене на місці, вишукуючи в моїх очах правдивість. Побачене його, напевно, задовольнило, бо він повільно кивнув, а я завважила, яке похмуре було його обличчя. Він не питав, чому, як і коли. Не шукав жодних роз’яснень.

— Ти розповіси мені все? І Мікові теж? — запитав він.

— Так, — покірно видихнула я. — Але це довга… неймовірна… історія, і розповідатиму я її тривалий час.

— Тоді забираймося із цього дощу.

Він пригорнув мене до себе, і ми попрямували до його будинку, до м’якого світла, що мерехтіло у вікнах.

— Стривай, — наказав він і без мене піднявся сходами на ґанок. Постукав у власні двері, вибивши явно визначений заздалегідь ритм, і двері навстіж розчахнулися.

***

Майкл Коллінз поглянув на нас і показав на сходи.

— Поговоримо, як висохнете. Джо розвів вогонь. Місис Клірі залишила у спіжарні хліб і пироги з м’ясом. Ми з Джо ними пригостились, але їх ще вдосталь. Ідіть. Ніч була ще та.

Місис Клірі, дублінська економка Томаса, і Джо О’Райллі, права рука Міка, безпорадно на нас дивилися. Джо явно помітив, що оселя належала Томасові, а накази роздавав Майкл Коллінз, але мене не потрібно було спонукати далі. Я піднялася сходами, чвакаючи черевичками й вистукуючи зубами, і ввалилася до кімнати, яку відвів мені Томас, а там зняла його піджак і свою червону сукню, сподіваючись, що місис О’Тул зможе відновити це вбрання так само, як урятувала мій закривавлений блакитний халат. Наш одяг був увесь у сажі і смердів димом, так само як моє волосся та шкіра. Я закуталася в халат, зібрала речі та прийняла гарячу ванну. Майклові Коллінзу не подобається моє зволікання? Що ж, прикро. Я вимила волосся та шкіру, прополоскала їх і вимила ще раз. Коли я нарешті спустилася, волосся було ще мокре, зате все тіло було чисте й сухе. Троє чоловіків зібралися довкола кухонного столу й говорили — щоправда, їхні голоси стихли, коли вони почули мої кроки.

Томас підвівся. Він був умитий, одягнений у чисті сухі штани й білу сорочку — з обличчя зник бруд, але не зникла тривога. Чіпляти на сорочку комірець він не став, її рукави були закасані й демонстрували жилаву силу його передпліч і напруження у плечах.

— Сідай, Енн. Осюди, — Майкл Коллінз торкнувся рукою порожнього місця біля себе. Кухонний стіл був ідеально квадратний, і з кожного його боку стояло по стільцю. — Можна називати тебе Енн? — запитав він. Схвильовано підвівся, засунув руки до кишень і знову сів.

Я покірно сіла поряд із ним, звідусіль оточена відчуттям кінця, наче потрапила до сну, від якого ось-ось мала пробудитися. Праворуч сидів Джо О’Райллі. Ліворуч — Коллінз. Томас сидів навпроти мене. Його блакитні очі виражали збентеження й несподівану ніжність, а зуби були стиснуті: він усвідомлював, що не може врятувати мене від того, що зараз станеться. Я захотіла його заспокоїти і спробувала всміхнутися. Він ковтнув і мотнув головою, неначе вибачаючись за нездатність віддячити за дарунок.

— Скажи-но мені, Енн, — заговорив Майкл Коллінз. — Звідки ти знала, що сьогодні станеться у «Ґрешемі»? Томмі спробував удати, ніби це не ти йому підказала. Але він бездарно бреше. Тим мені й подобається.

— Містере Коллінз, ви знаєте історію про Ойшіна та Нів? — тихо спитала я, дозволяючи своїм вустам утішитися звучанням їхніх імен. Цю історію я вивчила ґельською, бо розмовляла цією мовою раніше, ніж навчилася нею писати.

Я заскочила Майкла Коллінза зненацька. Він очікував відповіді, а я натомість сама поставила запитання. Дивне запитання.

— Знаю, — сказав він.

Я вп’ялася поглядом у бліді Томасові очі, в його обіцянку не виганяти мене. Я вже не раз думала про Ойшіна та Нів, відколи провалилася крізь час, помічаючи схожість між нашими історіями.

Я почала розповідати історію так, як почула її вперше, ґельською, і весь стіл, почувши слова, занурився в цілковиту тишу. Я розповіла присутнім, як Нів, принцеса Тір на Ноґу, Краю Молодих, знайшла Ойшіна, сина великого Фінна, на берегах озера Лох-Лін, подібно до того, як знайшов мене Томас. Коллінз пирхнув, О’Райллі посунувся, але Томас сидів нерухомо, вдивляючись мені в очі, поки я плела стародавню казку такою ж давньою мовою.

— Нів покохала Ойшіна. Попросила його піти з нею. Довіритись їй. І пообіцяла зробити все, що була в змозі, щоб він був щасливий, — сказала я.

— Це дивна відповідь на моє запитання, Енн Ґаллагер, — пробурчав Майкл Коллінз. Але в його тоні відчувалась якась м’якість, неначе моя ґельська заспокоїла його підозри. Звичайно, людина, що говорить мовою ірландців, у жодному разі не може працювати на корону. Коли я продовжила розповідати легенду, він мене не зупинив.

— Ойшін повірив Нів, коли вона описала своє королівство — місце, що існувало окремо від його рідного світу, і пішов туди з нею, покинувши свою землю. Кілька років Ойшін і Нів були дуже щасливі, та Ойшін сумував за рідними й друзями. Сумував за зеленими полями й озером. Він заблагав Нів, щоб вона дозволила йому повернутися, бодай ненадовго. Нів знала, що станеться, якщо вона дозволить йому повернутись, і їй розривалося серце: вона ж бо знала, що Ойшін її не зрозуміє, не уздрівши правди на власні очі.

У мене заболіло в горлі, і я спинилася, заплющивши очі, щоб не бачити блакиті впертого погляду Томаса й набратися духу. Мені було потрібно, щоб Томас мені вірив, але не хотілося побачити ту мить, коли його вірі настане кінець.

— Нів сказала Ойшінові, що він може піти — хай тільки весь час сидить на Місячній Тіні, на її коні, й не торкається ногами ірландської землі. А ще уклінно попросила, щоб він до неї повернувся, — сказала я.

— Бідолашний Ойшін. Бідолашна Нів, — прошепотів Джо О’Райллі: він знав, що буде далі.

— Ойшін їхав кілька днів, доки не повернувся до земель свого батька. Але там усе змінилося. Його рідних не стало. І його домівки теж. Люди змінилися. Де й поділися замки та видатні воїни минулого, — говорила я. — Ойшін зійшов із Місячної Тіні, вразившись так, що забув, що саме Нів благала його не забути. Коли його нога торкнулася землі, він став дуже старим. Час у Тір на Ноґу плинув геть не так, як в Ейре. Місячна Тінь утекла від Ойшіна, покинувши його напризволяще. Ойшін так і не повернувся до Нів чи до Краю Молодих. Натомість він розповідав цю історію кожному, хто був готовий послухати, щоб народ знав свою історію, знав, що походить від гігантів, від воїнів.

— Мені завжди було цікаво, чому він не міг повернутися, чому Нів так і не прийшла по нього. Через його вік чи що? Може, прекрасній принцесі був не потрібен стариган, — абсолютно серйозно задумався Коллінз, зімкнувши руки за головою.

Cád atá á rá agat a Aine? — стиха промовив ґельською Томас, і я знову зазирнула в його очі. Моє тіло задрижало, а долоні стали вологими. Він поцікавився, що я намагалася сказати насправді.

— Тут так само, як із Ойшіном: є речі, яких ви не зрозумієте, не зіткнувшись із ними особисто, — наполягла я.

Джо втомлено потер чоло:

— Можна англійською? Моя ірландська не така добра, як твоя, Енн. Історія, яку я вже знаю, — це одне. Розмова — це інше. А я хочу все розуміти.

— Коли Майкл був малий, його батько передрік, що він зробить для Ірландії щось видатне. Щось дуже схоже передрікав і Майклів дядько. Як вони могли таке знати? — спитала я, перейшовши на англійську.

An dara sealladh, — пробурмотів Майкл, дивлячись на моє обличчя примруженими очима. — Другий зір. Дехто стверджує, що моя родина трохи ним володіє. Я вважаю, що то просто батько пишався своїм малим сином.

— Але час показав, що твій батько мав рацію, — зауважив Томас, і Джо кивнув. Обличчя Джо виражало щиру любов.

— Я не можу пояснити того, що знаю. Ви хочете, щоб я надавала пояснення, які не триматимуться купи. Я говоритиму, як божевільна, і ви мене боятиметеся. Я казала вам, що не становлю загрози ні для вас, ні для Ірландії. І це єдине, чим я можу вас заспокоїти. Я не можу пояснити, як це знаю, та розповім вам, що знаю, якщо із цього буде якась користь. Я знала, що двері буде замкнено й почнеться пожежа, всього за кілька секунд до пожежі. Коли Мерфі виголосив свій тост… я просто… усвідомила це. А ще я знала, що буде підписано мирний Договір, перш ніж це сталося. Знала дату й назвала її Томасові, хоча навіть він нічого не знав про якусь угоду.

Томас поволі кивнув.

— Так, Міку.

— Я знаю, що в жовтні вас, містере Коллінз, відправлять до Лондона домовлятися про умови Договору з Англією. Містер де Валера залишиться тут. А коли ви повернетеся з підписаною угодою, переважна більшість ірландського народу її підтримає. Проте де Валера й деякі члени Дойлу — ті, хто вірний йому, — її не підтримають. Невдовзі Ірландія перестане боротися з Англією. Ми станемо боротись одне з одним.

Майкл Коллінз зі сльозами на очах притиснув до вуст кулак. Поволі підвівся і схопився руками за волосся. На його муку лячно було дивитися. Тоді він, охоплений несамовитими емоціями, узяв своє блюдце разом із чайною чашкою й розбив їх об стіну. Томас подав йому інші, і цей посуд спіткала така сама доля. Далі постраждала тарілка з одним шматочком м’ясного пирога, обсипавши кухню крихтами картоплі й кірки. Я невідривно дивилася на порожній стілець Майкла, поки сам він нищив усе, що міг розтрощити. Дрож перейшов із моїх нутрощів на ноги, і мої коліна некеровано підскакували під столом. Коли Майкл знову сів, його емоції вщухли, а погляд став суворим.

— Що ще ти можеш мені розповісти? — спитав він.

26 серпня 1921 року

(продовження)

Якби я цього не бачив і не чув, то не повірив би. Енн увійшла до лігва лева й заспокоїла звіра самою лиш історією, розказаною бездоганною ірландською мовою, та багатющими знаннями, що мали б її знищити, а не врятувати.

Ірландія вже давно відійшла від свого язичницького коріння, та в жилах моєї Енн тече друїдська кров. Я в цьому певен. Вона проявляється в її м’яких очах і муркотливому голосі, в чарах, які вона плете зі своїх слів. Вона не графиня, а відьма. Проте в ній немає зла, немає лихого заміру. Може, саме це, зрештою, й переконало Міка.

Він поставив їй із десяток запитань, а вона відповідала на них без вагань, коли могла, і спокійно відмовлялася, коли заявляла, що не може відповісти. Я дивився на неї — зачудований, вражений, гордий. Мік не хотів знати, де вона була чи як опинилася в озері — то були мої запитання. Він хотів знати, чи виживе Ірландія, чи дотримає Ллойд Джордж своїх зобов’язань за Договором, чи буде покінчено з Розділенням і чи справді британці раз і назавжди покинуть ірландську землю. Завагалася вона лише тоді, коли Мік спитав, чи злічені його дні.

«Містере Коллінз, вас не забуде ні час, ні Ірландія, — сказала вона. — Більше я нічого не можу вам сказати». Не думаю, що він у це повірив, але не став на неї насідати. І цьому я був радий.

Коли Мік і Джо нарешті пішли, чкурнувши з чорного ходу в автівку, що на них чекала, Енн обм’якла з полегшенням, опустила голову на кухонний стіл і взялася за його край. У неї затрусилися плечі, та плакала вона беззвучно. Мені захотілось її підвести, втішити, але в неї задрижали ноги й вона похитнулася. Натомість я взяв її на руки й переніс із кухні до крісла-гойдалки біля вогню, туди, де місис Клірі плела ночами, коли я просив її посидіти на сторожі, чекаючи на людей чи ресурси.

Енн скрутилася клубочком і пригорнулася до мене, дозволяючи обіймати її. Я затамував подих, боячись її сполохати, боячись, що вона втече. Або втечу я сам. Вона підібгала ноги й повернула лице так, щоб опустити його мені на плече. Дихання Енн зігрівало, а сльози зволожували сорочку, і мені закортіло обійняти її міцніше, пригорнути ще ближче, наблизитися до неї. Мій різкий видих заворушив їй волосся (перед цим я затамував подих), і я зміцнив обійми й застиг. Під нашою вагою крісло, що гойдалося на паркеті, зарипіло сильніше, неначе вторуючи ударам серця у моїх грудях, нагадуючи, що я живий розумом і тілом і вона теж. Моя рука гладила її по спині в такт рухам крісла, а тим часом ми гойдалися вперед-назад. Ми не розмовляли, та між нами велася розмова.

Раптом рипнуло найближче до каміна вікно, тож Енн на мить затамувала подих і ледь-ледь підвела голову.

«Тс-с, — заспокійливо сказав я. — Це просто вітер».

«Яку історію він намагається розповісти? — пробурмотіла вона різким від вивільнених емоцій голосом. — Вітер знає всі історії».

«Це ти мені скажи, Енн, — прошепотів я. — Це ти мені скажи».

«Один мій учитель повідав мені, що художня література — це майбутнє. Не художня — це минуле. Одне можна формувати і творити. А друге — не можна», — промовила вона.

«Подеколи це одне й те саме. Все залежить від того, хто розповідає історію», — зауважив я. І раптом мені стало байдуже. Байдуже, де вона була та які таємниці берегла. Я просто хотів, щоб вона залишилася.

«Мене звати Енн Ґаллагер. Я народилася не в Ірландії, та Ірландія завжди була в мені», — заговорила вона, неначе просто декламуючи черговий вірш, розповідаючи звичайну оповідку. Ми не зводили очей із вогню, її тіло притиснулося до мого, і я знову дозволив її словам віднести мене деінде. То була легенда про Ойшіна й Нів, у якій час був не плаский і лінійний, а багатовимірний і переплетений, був колом, що знов і знов, із покоління в покоління повторювало той самий шлях — якщо не в тій самій сфері, то в тому ж просторі.

«Я народилася в Америці 1970 року. Моїми батьками були Деклан Ґаллагер — названий на честь діда по батькові — та Ханна Кіф, дівчина з Корку, яка провела літо в Нью-Йорку й більше не повернулася додому. А може, й повернулася. Може, Ірландія повернула її собі, коли їх забрали вітер і вода, — прошепотіла вона. — Я їх майже не пам’ятаю. Тоді мені було шість, як Оїнові зараз».

«1970 року?» — перепитав я, але вона не відповіла. Вона просто вела далі, не кваплячись, а ритм і плин її голосу стримали мої запитання, хоч моя голова й бунтувала проти серця.

«Ми з Оїном помінялися місцями, — ні сіло ні впало оголосила вона. — Хто з нас предок, а хто нащадок?» Якусь мить вона замислено мовчала, а я продовжував гойдатися, залишаючись на місці, поки мої думки розповзалися навсібіч.

«Мій дідусь нещодавно пішов із життя. Він виріс у Дромагайрі, але замолоду поїхав звідти й більше не повернувся. Чому, я не знаю… та починаю вірити, що задля мене. Що він знав цю історію, історію, яку ми переживаємо нині, ще як я навіть не народилася».

«Як звали твого дідуся?» — спитав я. Мої вуста огорнув жах.

«Оїн. Його звали Оїн Деклан Ґаллагер, і я дуже його любила». Голос Енн урвався, і я став молитися, щоб ця оповідь перетворилась із притчі на сповідь, щоб вона перестала бути оповідачкою й була просто жінкою в моїх обіймах. Але вона не вгавала, і її збудження наростало з кожним словом.

«Він узяв із мене обіцянку, що я поверну його попіл до Ірландії, до озера Лох-Ґілл. Так я і зробила. Приїхала до Ірландії, до Дромагайра, й вийшла човном в озеро. Попрощалася з дідусем і розвіяла його попіл у воді. Але туман так загуснув, що я не могла пропливти назад. Перестала бачити берег. Усе було біле, наче я померла, не знаючи, що пішла з життя. Невідомо звідки з’явився човен, а в ньому було троє чоловіків. Я гукнула до них, привернула їхню увагу й попросила про допомогу. Мить — і один із них вистрелив, а я опинилась у воді».

«Енн», — заблагав я. Мені було необхідно, щоб вона зупинилась. Я не хотів більше її чути. «Будь ласка. Тс-с», — заспокоював я. Зарився лицем у її волосся й заглушив свій стогін. Відчував, як біля мого серця важко б’ється серце Енн: м’якість грудей не могла приховати її жаху. Вона вірила в те, що мені казала, в усе до останнього неймовірного слова.

«А тоді з’явився ти, Томасе. Ти знайшов мене. Ти покликав мене на ім’я, і я подумала, що врятована, що все скінчилося. Та все тільки починалося. Тепер я тут, надворі 1921 рік, і я не знаю, як повернутися додому», — плакала вона.

Я міг хіба що гладити її по голові й колисати, відчайдушно жадаючи забути все, що вона щойно сказала. Вона не взяла своїх слів назад і не обернула їх на жарт, але її напруження поволі ослабло, поки ми сиділи, заспокоєні цим рухом і заглиблені кожен у свої думки.

«Я перетнула озеро й не можу повернутися, так?» — пробурмотіла вона, і значення її слів не викликало сумніву. Вимовлені й почуті слова неможливо взяти назад.

«Енн, я вже давно перестав вірити у фейрі». Мій голос був важкий, наче похоронний подзвін у тиші.

Вона досі сиділа, згорнувшись клубочком, у мене на колінах, але відштовхнулася від моїх грудей, щоб зазирнути мені в очі. Хвилясті пасма її волосся оточували прекрасне лице м’якою гривою. Мені хотілося запустити руки в те волосся й притягнути її вуста до своїх, щоб цілунками позбавити Енн божевілля й горя, сумніву й розчарування.

«Томасе, я й не очікувала, що ти віритимеш у фейрі».

«Ні?» Мій голос пролунав різкіше, ніж мені хотілось, але я мусив віддалитися від неї, поки не перестав зважати на виття у своєму серці й пересторогу в жилах. Я не міг її цілувати. Не міг зараз. Не міг після всього сказаного. Я підвівся й обережно поставив Енн на ноги. Вона твердим поглядом подивилася на мене; у світлі вогню зелень її очей потепліла й перетворилася на золото.

«Ні, — тихо відповіла вона. — Та чи спробуєш ти повірити… в мене?»

Я торкнувся її щоки, не в змозі збрехати, та все ж не бажаючи ранити. Але моє мовчання вже було достатньою відповіддю. Вона повернулася й пішла сходами нагору, а тоді тихо побажала мені доброї ночі. Тепер же я сиджу, витріщаюся на вогонь і пишу про все це у щоденнику. Енн зізналась у всьому… та я однаково не знаю нічого.

Т. С.

Загрузка...