Що знає вітер

Розділ 5 Зшаліла дівчина

Я прокинулася серед червонястої темряви й рухливих тіней. Вогонь. У каміні тріснуло й упало поліно, і від цього зашкварчали тріски — так, що я підхопилася, а тоді скрикнула від болю, що охопив увесь мій бік. Той тріск був схожий на постріл, і я згадала все, хоч і не знала напевне, що це: спогад чи нова історія. У мене часом бувало подібне. Я так поринала в писання, що сцени й персонажі, яких я створювала, оживали у мене в голові, об’ємні й динамічні самі собою, і приходили до мене вві сні.

Мене підстрелили. Мене витягнув із води чоловік, який знав моє ім’я. А тепер я тут, у кімнаті, трохи схожій на мою в готелі «Ґрейт-Сазерн», хоча на підлозі в ній замість килима був паркет, укритий квітчастими доріжками, шпалери на стінах були не такі пурпурові, а вікна — оздоблені довгими тюлевими фіранками, а не важкими портьєрами, що давали змогу гостям спати у темряві в полудень. На приставних столиках обабіч ліжка стояли дві лампи з абажурами з плісированої тканини. Я глибоко вдихнула, намагаючись оцінити, як тяжко мене травмували. Ретельно обмацала пальцями живіт, обережно оминувши місце, де правий бік було перев’язано найщільніше. Коли я бодай трохи ворушилася, те місце пекло і тягло, та, зважаючи на розташування пов’язки, куля не завдала серйозної шкоди. Про мене подбали, я була чиста й суха (хоч і гола-голісінька під ковдрою), а також гадки не мала, де перебуваю.

— Ти знову підеш?

Дитячий голос, безплотний і раптовий, долинув з кінця ліжка, від моїх ніг. За пруттям латунних билець хтось стояв і дивився на мене.

Я поволі підвела голову, щоб побачити, хто там, і негайно облишила цю спробу: боляче скоротилися м’язи живота.

— Підійди, будь ласка, ближче, — засапано попросила я.

Запала важка тиша. Тоді я відчула, як моїх стоп торкнулася маленька рука, і ліжко злегка затремтіло, неначе дитина вчепилася в його край і сховалася за ним. Дитя просувалося кілька довгих секунд, але цікавість явно перемогла острах, і за мить я опинилася віч-на-віч із невеличким хлопчиком. На ньому була біла сорочка, сяк-так заправлена в темні штанці, що трималися на шлейках, через що він скидався на маленького дідусика. Його руде волосся мало дуже темний і теплий, аж до багрянцю, відтінок. Хлопчик мав симпатичний задертий носик, і в нього не було одного переднього зуба, дірка від якого світилася з-за розтулених губ. Колір його блакитних очей можна було розрізнити навіть при мерехтливому світлі. Великі й пильні очі відверто вдивлялися в мої, і я одразу зрозуміла, що знаю його.

Я знала ці очі.

— Ти знову підеш? — повторив він.

Я лише за мить відділила його акцент від слів. Він сказав: «Ти знову пійдеш?»

Чи збиралась я піти? Як я могла піти? Я ж навіть не знала, як сюди прибула.

— Я не знаю, де я, — прошепотіла, копіюючи його акцент і дивним чином спотворюючи слова. Морфій. — І тому не знаю, куди піду, — договорила я.

— Ти в Ґарва-Ґлібі, — просто сказав він. — У цій кімнаті ніхто ніколи не спить. Тепер вона може бути твоєю.

— Дуже мило з твого боку. Мене звати Енн. Можеш мені сказати, як звуть тебе?

— А ти хіба не знаєш? — спитав він, наморщивши носа.

— Ні, — прошепотіла я, хоча це зізнання, як не дивно, здавалося подібним до зради.

— Оїн Деклан Ґаллагер, — із гордістю відповів він, назвавши мені своє повне ім’я, як часом роблять діти.

Оїн Деклан Ґаллагер. Ім’я мого дідуся.

— Оїн? — Мій голос підвищився з подиву, і я простягнула руку, щоб його торкнутися, раптом твердо вирішивши, що насправді його взагалі немає. Він відступив і перевів погляд на двері.

Я спала. Я спала й бачила дивний, чудовий сон.

— Скільки тобі років, Оїне? — спитала я зі сну.

— А ти не пам’ятаєш? — спитав він.

— Ні. Я… заплуталася. Мало що пам’ятаю. Можеш мені сказати? Будь ласка.

— Мені майже шість.

— Шість? — зачудувалась я. Шість. Мій дідусь народився 1915 року, менше ніж за рік до повстання, що забрало життя його батьків. Якщо йому майже шість, то надворі… 1921 рік. Мені снився 1921 рік. Мені приверзлося, що мене застрелили і я мало не потонула. Можливо, я померла. Я не почувалася мертвою. У мене боліла рана — навіть попри знеболювальне. Боліла голова. Болів живіт. Але язик працював. У снах мій язик ніколи не працював.

— Твій день народження — одинадцяте липня? Це я пам’ятаю, — сказала я.

Оїн з ентузіазмом кивнув, мало не торкнувшись худими плечима непропорційно великих вух, і всміхнувся так, наче я трішки реабілітувалася.

— Так.

— А… який нині місяць?

— Червень! — писнув він. — Тому мені майже шість.

— Ти тут живеш, Оїне?

— Так. Із доком і бабунею, — нетерпляче відповів він, почуваючись так, ніби цим усе пояснив.

— Із лікарем? — Добрий лікар, Томас Сміт. Оїн казав, що той був йому як батько. — Оїне, як звати лікаря?

— Томас. Але бабуня зве його доктор Сміт.

Я стиха засміялася, тішачись, що в мене такий детальний сон. Не дивно, що рятівник був мені знайомий. Це ж чоловік зі знімків, чоловік із блідим поглядом і неусміхненими вустами, той, хто, за словами Оїна, кохав Енн. Сердешний Томас Сміт. Він був закоханий у дружину свого найкращого друга.

— А хто твоя бабуня? — спитала я хлопчика, насолоджуючись запаморочливою сонною головоломкою, у яку потрапила.

— Бріджид Ґаллагер.

— Бріджид Ґаллагер, — видихнула я. — Правильно.

Бріджид Ґаллагер. Оїнова бабуся. Мати Деклана Ґаллагера. Свекруха Енн Ґаллагер. Енн Ґаллагер.

Томас Сміт назвав мене Енн.

— Томас каже, що ти моя мама. Я чув, як він казав про це бабуні, — квапливо проказав Оїн, і я охнула, а рука, яку я підняла, щоб його торкнутися, впала на ліжко. — Мій тато теж повернеться? — продовжив він, не чекаючи на мою відповідь.

Його батько? О господи. Це і є Оїн. Це мій Оїн. Ще геть дитина. А його мати й батько мертві. Я не його мати, і ніхто з них не повернеться. Я затулила очі руками й наказала собі прокинутись.

— Оїне! — покликала жінка звідкілясь у будинку, шукаючи маленького хлопчика, і той миттю зник, помчавши до дверей і вислизнувши з кімнати. Двері обережно, тихенько зачинились, і я дозволила собі провалитися в інший сон, у безпечну пітьму, де дідусі не оберталися на маленьких хлопчиків із багряним волоссям і чарівними усмішками.

Коли я прокинулася знову, моєї шкіри торкалися чиїсь руки, а ковдру було відсунуто вбік, тож мій живіт був оголений, поки мені міняли пов’язки.

— Загоїться швидко. У боці залишиться шрам, та могло б бути й гірше.

Це знову був чоловік зі світлин. Томас Сміт. Він мав мене за іншу людину. Я заплющила очі, щоб від нього відгородитись, але він не йшов. Його пальці спритно оминали мій супротив, стійкі та впевнені. Я запанікувала, стала дихати коротко й шумно.

— Тобі болить?

Я писнула — радше зі страху, ніж від болю. Мені було страшно себе виказати. Я не була тією, за кого він мене мав, і раптом мені стало дуже лячно сказати йому, що він припустився жахливої помилки.

— Ти так довго спала. Енн, тобі доведеться якось зі мною поговорити.

Що я скажу, якщо з ним говоритиму?

Він дав мені ложку чогось прозорого й липкого, і я замислилася, чи не винен у моїх галюцинаціях лауданум.

— Бачила Оїна? — спитав він.

Я кивнула й ковтнула, згадавши образ маленького хлопчика з яскравим волоссям і знайомими очима, що глипав на мене крізь латунне підніжжя. Мій розум витворив дуже гарну дитину.

— Я сказав йому не заходити сюди, — зітхнув Томас. — Але, правду кажучи, не можу ставити це хлопчині на карб.

— Він достоту такий, яким я його уявляла.

Я проказала це тихо, повільно, стараючись передусім вимовити слова так, як вимовив би їх мій дідусь. Зімітувати цей м’який акцент мені було під силу, і я імітувала його все життя. Проте в цьому відчувалася фальш, і, намагаючись обманути Томаса Сміта акцентом, я скривилася. Слова були правдиві. Оїн був достоту такий, яким я його уявляла. Та я не була його матір’ю, і все це було не насправді.

Коли я прокинулася знову, в голові у мене було набагато ясніше, а кольори, які плавали у відтінках темного багрянцю й помаранчевого у світлі вогню, тепер залишалися на місці, не виходячи за межі конкретних ліній і сталих форм. За шибками двох високих вікон збиралося (чи, може, зникало?) світло. Ніч уже поблякла, але сон тривав.

Вогонь у каміні й маленький хлопчик з іменем мого дідуся зникли, утім, біль загострився, а чоловік із лагідними руками залишився. Томас Сміт сидів згорбившись у кріслі, неначе заснув, пильнуючи мене. Донедавна я вивчала його чорно-білим, коли він дивився на мене зі старої світлини, а тепер вдивлялася в нього знову, кажучи собі, що в моїх обманах немає небезпеки. Тіні в кімнаті майже не додавали йому кольору. Його волосся мало той самий відтінок, що й на знімку, — темний, — але тепер я знала, що глибоко посаджені очі, на які падає старомодно зачесане назад волосся, мають блакитний колір — єдиний колір, що вирізнявся в тумані. Його вуста були злегка розтулені, і їхня лагідна форма та спокійний ухил пом’якшували надто масивне підборіддя, надміру худе обличчя й занадто гострі вилиці.

Його одяг пасував би набагато старшому чоловікові: штани з високою талією, а над ними — приталений жилет, застебнутий на пласкому тілі. Бліда костюмна сорочка без комірця застебнута під горло. Рукави — закасані по лікоть, а ноги в чорних брогах стояли твердо, наче він задрімав, очікуючи, що його ось-ось розбудять. У кріслі з високою спинкою він здавався довгим і кутастим, його кінцівки вільно звисали, зап’ястки й пальці рук тягнулися до підлоги — немов виснажений король-воїн заснув на троні.

Мені хотілося пити, а ще мій сечовий міхур був повен. Я повернулася ліворуч і спробувала підвестися, відштовхнувшись, та враз охнула від вогненного болю в боці.

— Обережно. Знову відкриється рана, — запротестував Томас. Голос у нього був по-сонному грубий і по-ірландськи м’який. Я почула, як він підвівся, і його стілець зарипів, але я не стала на те зважати й відчула, як ковдра спала з моїх пліч, хоча я зібралася на силі й підтягнула простирадло до грудей. Де мій одяг? Я сиділа оголеною спиною до нього й почула, як він підійшов і зупинився біля ліжка.

Томас підніс до моїх губ склянку води, і я вдячно стала її пити. Він тримав руку, теплу і тверду, у мене на спині.

— Де ти була, Енн?

«Де я зараз?»

— Не знаю, — пошепки вимовила я. Дивитися на нього, щоб оцінити його реакцію, я не стала. — Не знаю. Знаю тільки, що я… тут.

— І як довго ти тут будеш? — Його голос був такий холодний, що мій страх зріс, наповнивши мої груди, викликавши заніміння в кінцівках і пульсацію в кінчиках пальців.

— Теж не знаю, — відповіла я.

— Це вони з тобою таке зробили? — спитав він.

— Хто? — У моїх думках це слово було зойком, а на вустах — зітханням.

— Контрабандисти зброї, Енн. — Тепер настала його черга шепотіти: — Ти була з ними?

— Ні. — Я рішучо захитала головою — кімната від цього аж попливла. — Мені треба до вбиральні.

— Вбиральні? — Він від подиву підвищив голос.

— До туалету? До виходку? — Я пошукала в голові відповідні ірландські назви.

— Тримайся за мене, — наказав він, схилившись наді мною та просунувши під мене руки. Я, борюкаючись із простирадлом, узагалі не змогла триматися за нього, бо силкувалася не розкритися, коли він випрямився й підняв мене.

Він виніс мене з кімнати й проніс вузьким коридором до вбиральні, а там обережно посадовив на унітаз. Високо на стіні висів бачок, з’єднаний довгою латунною трубкою з бездоганно круглим сидінням. Приміщення було досконало прибране, а вмивальник-стійка й ванна з декоративними ніжками та важкими округлими вигинами гордо виблискували.

Я абсурдно раділа, що йому не довелося пхатися через увесь будинок до нужника на подвір’ї та що мені не довелося присідати над нічною вазою. Наразі про присідання й мови бути не могло.

Томас пішов без жодного слова, явно впевнений, що з рештою я можу впоратися сама. Кілька хвилин по тому він повернувся й тихо постукав у двері, і я відчинила йому, помітивши наші відображення в маленькому дзеркалі над раковиною, а тоді він знов обережно підхопив мене, зустрівшись зі мною поглядом у склі. Моє волосся обернулося на кучеряве вороняче гніздо, з одного боку притиснуте сильніше, ніж із другого, а в очах за ледь теплою зеленню була порожнеча. Я мала жахливий вигляд і була надто виснажена, щоб цим перейматися. Коли він повернув мене на ліжко й накрив ковдрою, я вже майже встигла заснути.

— П’ять років тому я знайшов Деклана. Проте не знайшов тебе, — сказав він так, наче більше не міг мовчати. — Я думав, що ви з Декланом разом. Евакуював поранених із головпоштамту на Джервіс-стріт. Потім вогонь став надто великим, з’явилися барикади, і я не зміг повернутись.

Я підняла бетонні повіки й побачила, що він із сумним виразом обличчям пильнує за мною. Він потер лице так, наче міг стерти цей спогад.

— Коли полум’я поглинуло головпоштамт, його всі покинули. Деклан…

— Головпоштамт? — Я була страшенно втомлена, і запитання вихопилося саме собою.

Він витріщився на мене, наморщивши чоло.

— Пошта, Енн. Хіба ви з Декланом і добровольцями не були на пошті? Мартін сказав, що гадав, ніби ти евакуювалася з жінками, та Мін повідомила, що ти повернулася. Сказала, що будеш із Декланом до кінця, ти на цьому наполягла. Але з Декланом тебе не було. Куди ти поділася, Енн?

Я цього не пам’ятала, та раптом здогадалася. Великоднє повстання. Він описував події, які я досить детально вивчала.

— Тієї битви нам було не виграти, — бурмотів Томас. — Ми всі це знали. Це знали ви з Декланом. Ми говорили про те, що означатиме революція, що означатиме навіть звичайна відсіч. У цьому було щось славне. Славне й жахне.

— Славне й жахне, — прошепотіла я, уявляючи це й знову думаючи, чи не створила я, бува, цієї сцени так, як у дитинстві вигадувала історії, ставлячи себе в самісінький центр подій і гублячись у власних витворах.

— Наступного дня після нашого відступу з головпоштамту лідери здалися. Я знайшов Деклана: він лежав на вулиці. — Говорячи про Деклана, Томас пильно стежив за мною, а я могла хіба що безпорадно глипати на нього у відповідь. — Він не покинув би тебе в головпоштамті, а та Енн, яку я знав, не покинула б його взагалі.

«Та Енн, яку я знав».

Мені закрутило в животі від страху, кислого й пекучого. Цей поворот сюжету мені не подобався. Оїнової матері так і не знайшли. Її тіла так і не знайшли. Вирішили, що вона мертва, так само як і її чоловік, — загубилася під час повстання, що закінчилося просто жахливо. А тепер я тут і знову викликаю запитання, які вже давно були забуті. Це погано. Це дуже погано.

— Ми про це знали б. Якби тебе відправили до Англії разом із іншими в’язнями, ми про це знали б. Інших жінок випустили. Всіх випустили. Кілька років тому. А… а з тобою все гаразд! — твердо сказав Томас і відвернувся, засунувши руки до кишень штанів. — Твоє волосся… твоя шкіра. Ти маєш… гарний вигляд.

Мені поставили на карб добре здоров’я; до того ж він сказав це різко, хоча жодного разу не підвищив голосу. Відтак повернувся до мене знову, але до ліжка не підійшов.

— Ти маєш гарний вигляд, Енн. Ти, певна річ, не марніла в англійській в’язниці.

Я не мала що сказати. Не могла надати жодного пояснення. Я не знала, що сталося з Енн Ґаллагер із 1921 року. Не знала. Мені згадалися могили в Баллінаґарі, високий надгробок із прізвищем «Ґаллагер» біля підніжжя. Той надгробок був спільний для Енн і Деклана, і дати на ньому були чіткі: 1892–1916 роки. Я бачила його вчора. Я просто сню. Просто сню.

— Енн? — не вгавав Томас.

Я чудово вміла брехати. Не через облудність, а через те, що мій розум умів миттєво вигадувати різні варіанти й сюжетні повороти, і будь-яка моя брехня оберталася на альтернативну версію історії. Така вправність мені не надто подобалась, але я вважала це виробничим ризиком. Тепер я брехати не могла. Не знала достатньо, щоб створити переконливу історію. Поки що не знала. От я засну, а коли прокинуся, це закінчиться. Я зціпила зуби й заплющила очі, відгороджуючись від усього цього.

— Не знаю, Томасе.

Я вимовила його ім’я, неначе благаючи залишити мене у спокої, й повернула голову до стіни: мені було потрібно сховатися серед власних думок, і був потрібен простір для їхнього вивчення.