Що знає вітер

Розділ 23 До півнів

Увесь недільний ранок я почувалася виснаженою та стомленою, неначе, зізнавшись у вагітності Томасові, дала собі волю поводитися відповідно до свого стану. Оїн прокинувся із сильним кашлем, і я залишилася з ним удома, поки Бріджид і О’Тули будуть на месі, куди вони вирушили. Небо було затягнуте хмарами — на сході насувалася буря, — і ми з Оїном залізли до великого ліжка Томаса й перечитали одну за одною всі пригоди Оїна, залишивши наостанок історію з Майклом Коллінзом. Оїн дуже гостро усвідомлював, що його призначено доглядати Майклову книжку, і ледве дихав, поки ми читали, перегортаючи сторінки обережно, щоб не зім’яти їх і не забруднити у процесі.

— Нам треба написати історію про себе, — запропонував він, коли я перегорнула останню сторінку.

— Про тебе, про мене та про Томаса?

— Так, — тихо вимовив він і широко позіхнув.

Оїн прокашляв усю ніч і явно потребував сну. Я натягнула ковдру йому на плечі, він скрутився клубочком і заплющив очі.

— А що ми робитимемо? Куди вирушимо?

— Мені байдуже. Аби тільки ми були разом.

Він був такий милий і я так розчулилася, що мені на очі навернулися сльози.

— Я тебе люблю, Оїне.

— Я теж тебе люблю, — пробелькотів він.

Я подивилась, як він засинає, і відчула гостру потребу схопити його й пригорнути до себе, обсипати поцілунками маленьке личко, сказати, якою щасливою я стала з ним. Але Оїн уже тихенько сопів (через застуду він мав трохи утруднене дихання). Я зупинилася на тому, що поцілувала його у веснянкувате чоло й злегка торкнулася щокою багряного волосся.

Я вислизнула з кімнати, зачинивши за собою двері, і спустилася сходами. Бріджид і О’Тули повернулися з меси і приготували легкий ланч. Мені треба було вдягнутись і причесатися: Роббі хотів поїхати до Слайґо побачити Артура Ґріффіта в ратуші. Томас наказав йому ходити за мною тінню, поки його не буде, спати ночами в Ґарва-Ґлібі й покласти всі обов’язки, задля яких він мав би надто віддалитися від будинку, на братів. Ми не бачили ні Ліама, ні Бена й нічого не чули про них, відколи Томас у грудні висловив Бріджид свої настанови. Минуло кілька місяців без найменших загроз чи пригод, але Томас не послабив своїх наказів. Я знала, що Роббі не поїде на збори виборців, якщо з ним не поїду я. Я не була налаштована на людей чи політику, але була б не проти знову послухати виступ Артура Ґріффіта й дуже не хотіла, щоб Роббі втратив можливість послухати справді видатну людину.

Пів години по тому ми почимчикували доріжкою, пообіцявши Бріджид, що не затримаємося надовго. Оїн досі спав, грім гуркотів десь удалині, а Бріджид, здавалося, була задоволена можливістю провести другу половину дня, сидячи біля вогню, тримаючи в руках спиці й слухаючи мій грамофон.

На вулицях Слайґо було чимало вояків, і напруження, що висіло в повітрі, відлунювало у мене в грудях, коли Роббі знайшов для воза з ферми О’Тулів місце на Квей-стріт. Повз нас із гуркотом проїхала вантажівка з бійцями противників Договору, що утверджували тут свою присутність, — похмурими та озброєними. Якщо вони мали на меті залякати людей, то їм це вдалося. Ми з Роббі вилізли з воза й подалися до брукованої площі біля ратуші. Разом із нами квапилися люди, всіляко стараючись оминати вулицю, збираючись під схожою на палаццо будівлею й хутко оглядаючи дедалі більший натовп у очікуванні біди. Щонайменше тридцять п’ятеро бійців Вільної держави оточили будівлю по периметру, намагаючись захистити подію. Під’їхала ще одна вантажівка з бійцями ІРА, і всі повернули голови і провели їх поглядом. Я мигцем помітила знайоме обличчя.

— Роббі, це що, Ліам? — процідила я крізь зуби, схопивши його за руку. Той чоловік сидів попереду на вантажівці, обличчям до протилежного боку дороги; його тулуб затуляли інші бійці, а волосся прикривав звичайний картуз. Вантажівка поїхала вулицею далі, а ми з ним так і не пересвідчилися в тому, що то він.

— Не знаю, місис Сміт, — завагався Роббі. — Я його не бачив. Але, можливо, це була кепська ідея.

— Роббі! — погукав хтось, і ми повернулися до входу, виконаного в романському стилі, тимчасом як дзвін у вежі почав вибивати годину гнітючим бомканням у затягнутому хмарами небі. Небеса загуркотіли, неначе цей подзвін розбудив дощ, і бруківкою довкола нас стали розпливатися великі краплі.

— Там Еймон Доннеллі. Він сказав, що притримає для нас місце, — сказав Роббі, і ми, визначившись, кинулися до вапнякових сходів.

Збори минули без інцидентів. Ми запізнилися й не почули перших промов, але заворожено послухали Артура Ґріффіта, який виступав без нотаток, тримаючи руки на ціпку. Він не був полум’яним оратором і не мав зичного голосу. Він був виважений, відданий ідеї й закликав людей голосувати за Договір і кандидатів, які його підтримують, не тому що Договір є ідеальним виходом чи розв’язує всі проблеми Ірландії, а тому що він обіцяв найкращий шлях уперед.

Його зворушливо привітали, а коли він закінчив, аплодували стоячи. Поки слухачі ревли й тупали ногами, ми з Роббі звільнили свої місця й нишком вибралися зі зборів поперед натовпу, квапливо спустившись широкими сходами з поруччям із кутого заліза. Будівля була красива завдяки полив’яним куполам і різьбленому піщанику, і я була б не проти придивитися до неї краще, та Роббі нервував і дуже хотів якнайшвидше покинути її, і, не гайнуючи часу, провів мене до нашого воза. Він не розслаблявся доти, аж доки ми годину по тому не доїхали до Ґарва-Ґліба.

Він зупинився перед будинком, щоб мені не довелося йти від сараю, й подякував за те, що я склала йому компанію в цій пообідній поїздці.

— Я трохи побуду на задвір’ї, — повідомив він. — Пообіцяв татові погодувати тварин перед месою. Я цього не зробив уранці, тож він бурчатиме, як дізнається, що я натомість поїхав до міста. Сподіваюся, він так і не здогадається.

Я вискочила з возу й помахала йому рукою на прощання.

У будинку було тихо. Я пройшла передпокій і зайшла до своєї кімнати. Я спала в Томасовому ліжку, та його шафа була замала на нас обох. Мені доводилося зберігати речі в кімнаті на першому поверсі й іти туди, коли хотілося писати чи побути на самоті. Рано чи пізно, особливо зважаючи на майбутнє народження дитини, нам доведеться перекроїти житлові умови. У Ґарва-Ґлібі було пів десятка порожніх кімнат, удосталь простору, щоб облаштувати особистий простір для сімейної пари й дитячу кімнату, залишивши Оїна поряд.

Я зняла капелюшок і пальто й повісила їх у шафі, а тоді підійшла до свого комода, щоб узяти светр. Його шухляди були висунуті. Із них вивалювався одяг, неначе хтось перерив кожну шухляду в пошуках чогось і не подбав про те, щоб замести сліди. Вузька верхня шухляда, у якій я зберігала прикраси та нечисленні дрібнички, що їх надбала за десять місяців перебування в Ґарва-Ґлібі, була взагалі перевернута догори дриґом. Я підібрала її, не стривожена, але розгублена, і почала відновлювати порядок у шухлядах.

— Оїне! — гукнула я. Звичайно, він уже прокинувся. Вони з Бріджид десь у будинку. Він почувався недостатньо добре, щоб перебувати надворі, і, вочевидь, шукав чогось у моїх шухлядах. Тільки він міг залишити по собі такий безлад.

Я закінчила прибирати речі й перелічувала прикраси та грамофонні платівки з невеличкого стосика, намагаючись збагнути, чого він шукав. Почула тихі кроки за дверима й гукнула ще раз, не підводячи погляду.

— Оїне! Ти перебирав мої шухляди?

— То був не Оїн, — дивним голосом промовила з дверей Бріджид. Вона з враженим обличчям і несамовитим поглядом притискала до грудей стос паперу.

— Бріджид?

— Хто ти? — простогнала вона. — Чому чиниш так із нами?

— Що я таке вчинила, Бріджид? — спитала я. У вухах у мене застугоніла кров. Я ступила один крок до Бріджид, а вона хутко ступила крок назад. Її обійшов Ліам із рушницею в руках, наставленою мені в груди. Його погляд не виражав нічого, а обличчя було похмуре.

— Бріджид, — стала благати я, не відриваючи погляду від зброї. — Що сталося?

— Ліам казав мені. З першого дня. Він казав мені, що ти не наша Енн, але я не хотіла йому вірити.

— Не розумію, — прошепотіла я, обхопивши себе руками за талію. «О господи, що діється?»

— Оїн чогось шукав. Я застукала його у твоїй кімнаті. Насварила й почала складати все назад у шухляди. Конверт лежав на підлозі, — швидко пояснила Бріджид захриплим голосом.

— І ти його відкрила?

Вона кивнула.

— Відкрила. І прочитала. Я знаю, що ти плануєш. Ти обвела круг пальця Томаса. Обвела круг пальця Майкла Коллінза. Але не обвела круг пальця Ліама. Він нас попереджав! Подумати лише! Томас тобі довірився. Одружився з тобою. А ти плануєш убивство Майкла Коллінза. Тут усе розписано, — вона витягнула сторінки перед собою. Руки в неї так трусилися, що папір затанцював.

— Ні. Ти неправильно зрозуміла, — тихо сказала я, зберігаючи спокій у голосі й погляді. — Я лише хотіла його попередити.

— Звідки ти все це знаєш?! — верескнула вона і знову потрусила паперами. — Ти співпрацювала з «брунатними». Це єдине логічне пояснення.

— Бріджид! Де Оїн? — прошепотіла я, навіть не думаючи оборонятися чи нагадувати їй, що допів і «чорно-брунатних» уже нема. Вона зробила найгірший висновок із можливих, і я не знала, чи допоможу собі якимись словами.

— Я тобі не скажу! Ти ж йому не мати, так?

Я з витягнутою рукою підступила на крок до неї, благаючи заспокоїтись.

— Я хочу, щоб ти пішла, — оголосила Бріджид, підвищивши голос. — Мені треба, щоб ти пішла. Вийшла із цього будинку й більше не повернулась. Я покажу це Томасові. Він знатиме, що робити. Але ти повинна піти.

Ліам показав жестом на парадні двері й відрубав:

— Іди. Ворушись.

Я пішла на негнучких ногах, покинувши свою кімнату й перейшовши до передпокою. Бріджид стояла спиною до стіни, затиснувши в руках папери. Ліама я зігнорувала, звернувшись із проханнями до його матері:

— Зателефонуймо до дублінського будинку. Скористаймося телефоном. Ми зателефонуємо Томасові, і ти зможеш розповісти йому все. Геть усе, просто зараз, — запропонувала я.

— Ні! Я хочу, щоб ти пішла. Що я скажу Оїнові, не знаю. Він гадав, що його мати повернулася додому.

Бріджид заплакала; її лице зім’ялося, як аркуші, які вона затиснула в кулакові. Вона випустила їх, щоб витерти мокрі очі, а Ліам нагнувся й підібрав їх, а тоді засунув собі за пояс.

— З Оїном усе гаразд, Бріджид? Він у безпеці? — спитала я, не зводячи очей із широких сходів на другий поверх, де я за кілька годин до цього залишила Оїна.

— А тобі яке діло? — скрикнула вона. — Він тобі не син. Він тобі ніхто.

— Мені просто треба знати, чи з ним усе гаразд. Я не хочу, щоб він почув, як ти плачеш. Не хочу, щоб він побачив зброю.

— Я ніколи не скривдила б Оїна! Ніколи не збрехала б йому, ніколи не вдала б із себе тієї, ким не є! — заверещала Бріджид. — Я захищаю його від тебе. Як мала робити, щойно ти з’явилася.

— Гаразд. Я піду. Вийду із цього будинку. Дозволь мені взяти своє пальто й сумочку…

Обурення, що розквітло у неї в очах і на щоках, лякало більше за тремтіння та сльози.

— Твоє пальто? Твою сумочку? Їх тобі Томас купив. Він тебе прихистив. Дбав про тебе. А ти його обдурила! Ти обдурила цього хорошого, великодушного чоловіка, — розлютилася вона.

— Іди, — наказав Ліам, махнувши рушницею на двері. Я послухалася, відмовившись від усіх дій, крім намагання вийти з будинку неушкодженою. Ліам пішов за мною, наставивши мені в спину рушницю. Я відчинила двері і спустилася сходами, а слідом за мною спустився Ліам.

Бріджид зачинила за нами двері. Я почула, як спрацювали замки, ковзнув на місце старомодний засув. У мене відмовили ноги, і я повалилася на траву тремтливою купкою.

Я не плакала. Надто вже була ошелешена. Просто впала на коліна, опустивши голову на груди, впершись руками у вологу траву, і спробувала виснувати якийсь план.

— Тобі слід якнайшвидше паняти звідси, — нагадав Ліам. Я замислилася, чи не стежить за нами з-за штор Бріджид. Помолилася, щоб не бачив усього цього Оїн. Поволі зіп’ялася на ноги, не зводячи очей із рушниці, яку Ліам тримав із такою легкістю. Колись він без вагань підстрелив мене при двох інших людях.

— Що, стрілятимеш у мене знову? — спитала я гучним і дзвінким голосом. Я сподівалася, що Роббі це почує й урятує мене. А тоді відчула спалах сорому й помолилася, щоб Роббі залишався подалі від цього. Мені не хотілося, щоб він загинув.

Ліам примружив очі й схилив голову набік, роздивляючись мене й не опускаючи рушниці, яку тримав на згині ліктя.

— Гадаю, що так. Просто ти все повертаєшся й повертаєшся. Енні, дівчинко, в тебе дев’ять життів.

— Енні? Ти сказав Бріджид, що я якась інша людина. А чи сказав ти їй, що намагався мене вбити? — зухвало поцікавилася я.

На його обличчі промайнув страх, і його руки міцніше взялися за зброю.

— Я не мав наміру в тебе стріляти. Принаймні першого разу. То було випадково.

Я витріщила очі, нічого не розуміючи, не вірячи тому, що почула, й злякавшись навіть сильніше, ніж до цього. Про що він говорить? Перший раз? Скільки разів він намагався вбити Енн Ґаллагер?

— А на озері? То було випадково? — спитала я, намагаючись усе збагнути.

Він, нервуючи й пильно дивлячись, підійшов до мене.

— Я думав, що то туман із мене знущається. Та ти існувала насправді. Броді й Мартін теж тебе бачили. І ми забралися звідти к бісовій матері.

— Я загинула б, — сказала я. — Якби Томас мене не знайшов, я загинула б.

— Ти вже мертва! — прокричав він, раптом спалахнувши, і я здригнулась і незграбно позадкувала.

— Тепер пройди попід отими деревами, — наказав він. Коли Ліам показав на дерева, в нього затрусилася рука, і я усвідомила, що він теж боїться. — Я чув, що в трясовині поховано одного з моїх хлопців. Туди ми й прямуємо, через озеро.

Я нікуди з ним не збиралася. Ні до болота. Ні до озера. Я не зрушила з місця. Мить — і він наскочив на мене, вчепившись однією рукою мені у волосся та впершись дулом мені в живіт.

— Розвернися й іди, — процідив він крізь зуби, притиснувши губи мені до вуха. — Або я застрелю тебе тут і зараз.

— Чому ти це робиш?

— Ворушись.

Я пішла, не в змозі зробити щось іще. Його рука так міцно вчепилася мені у волосся, що я аж задерла мимохіть підборіддя. Я не бачила, куди ставлю ноги, і не раз спіткнулася, поки він штовхав мене до дерев.

— Сьогодні я бачив тебе у Слайґо з однооким Роббі. Вирішив: якщо Роббі з тобою, Томмі тут нема. Тому й подумав, що прожогом заскочу до матері. Уяви мій подив, коли я прийшов і побачив, що вона засмучена і плаче, а тоді вона сказала мені, що ти співпрацюєш із «брунатними». Ти працюєш на британців, Енні? Прийшла сюди вбити Коллінза?

— Ні, — видихнула я, відчуваючи, як сильно в мене болить шкіра голови. Я спіткнулась, і він знову шарпнув мене вперед.

— Мені байдуже, так чи ні. Я просто хочу, щоб ти зникла. А ти забезпечила мені ідеальне виправдання.

Ми проминули дерева край озера й почали поступово спускатися з насипу до берега. На березі стояв Еймонів човен, і Ліам підійшов до нього, підганяючи мене.

— Виштовхни його, — наказав Ліам, а коли ми наблизилися до човна, відпустив моє волосся й штурхонув мене вперед. Він не зводив рушниці з моєї спини — не вірив, що я не втечу. Я завагалася, дивлячись на хвилі прибою.

— Ні, — застогнала я. «Не йди, кохана, до води».

— Виштовхни його! — заволав Ліам.

Я послухалася попри важкість у кінцівках і вогонь у серці. Виштовхнула човен у озеро. У мої черевики хлюпнула вода, я скинула їх і лишила на березі. Може, Томас відшукає їх і зрозуміє, що сталося.

— Ох, Томасе, — прошепотіла я. — Оїне… мій Оїне. Простіть мені.

Вода дійшла мені до колін. Я заплакала.

— Тепер сідай у човен, — скомандував Ліам, який брів позаду мене.

Я зігнорувала його й пішла далі, знаючи, що маю зробити. Вода плюскала об мої стегна, настирлива і крижана.

— Лізь! — крикнув він і притиснув дуло рушниці до моєї спини між лопаток. Я вдала, ніби заточилася, полетіла вперед, витягнувши руки, й відпустила човен. Студена вода помчала мені назустріч, накрила голову й затекла у вуха. Я відчула у волоссі Ліамову руку, хапливу, відчайдушну. Його нігті дряпнули мені щоку.

Пролунав постріл, чудернацьки посилений водою, і я закричала, очікуючи болю — очікуючи кінця. Вода залила мені носа й рота, і я, задихаючись, спробувала підвестися. Але Ліам штовхав мене донизу, налягаючи на мене всім тілом. Я почала борюкатися, хвицаючись і дряпаючись, у намаганні звільнитися від його рук, вирватися на поверхню. Вижити.

На мить я стала невагомою, вільною, опинилася під захистом нерухомої бульбашки й відчайдушно спробувала не зомліти. Вага, що тиснула на мене, перетворилася на руки, що тягнули мене вперед — хапали, підіймали, витягали на гальковий берег. Я плюхнулася на пісок, задихаючись, давлячись і блюючи, тимчасом як біля моїх ніг покаянно плюскало озеро. Смак озера, пісок між пальцями — все це лишалося таким самим. Але не було ні туману, ні мороку, ні затягнутого хмарами неба. Мої плечі трусились, і їх гладило сонце. Світ неначе перевернувся, похилився в бік сонця й викинув мене з озера.

— Звідки ви взялися, міс? Боже милостивий і праведний. Ви мене до смерті налякали.

Я досі не могла говорити, а наді мною на тлі призахідного сонця вимальовувався чоловічий силует. Рис обличчя чоловіка я не бачила. Він перевернув мене на живіт, і я викашляла ще чимало води.

— Не поспішайте. Ви в нормі, — заспокоїв він, сівши біля мене навпочіпки й погладивши мене по спині. Я знала його голос. Еймон. Це був Еймон Доннеллі. Дякувати Богові.

— Ліам. Де Ліам? — прохрипіла я. Легені в мене палали, а шкіра голови страшенно боліла. Я опустила голову на берег, радіючи, що жива.

— Ліам? — наполегливо перепитав він. — А можна детальніше, мем?

— Еймоне, — кашлянула я. — Еймоне, мені потрібен Роббі, і я не можу повернутися додому.

— Роббі? — перепитав Еймон, від подиву підвищивши голос. — Роббі чи Еймон? Чи Ліам? Перепрошую, мем. Я не знаю, про що ви говорите чи кого хочете побачити.

Я знову перекотилася на бік, надто стомлена, щоб підвестися накарачки. Ціною колосальних зусиль поглянула на Еймона. От тільки то був не Еймон. Я глипала на нього, намагаючись зорієнтуватися по обличчю наді мною, обличчю, що не відповідало цьому голосу.

— Господи! — видихнув він. — Це ти, дівчинко. Святий Боже. Що за… де тебе, в біса, носило? Щ-що… к-коли… — затнувся він, ставлячи запитання, яких я не могла осмислити.

— Містер Доннеллі? — скрикнула я, і в моєму горлі захрипів жах. О ні. Ні, ні, ні.

— Правильно. Ви орендували в мене човен, міс. Я не хотів, щоб ви пускали той клятий човен на воду. Самі знаєте, не хотів. Дякувати Богородиці, ви в нормі. Ми думали, що ви втопилися в озері, — з жахом зізнався він.

— Який сьогодні день? Який рік? — згорьовано спитала я. Роззирнутися довкола, щоб пересвідчитися самій, я не могла. Не хотіла бачити. Я таки стала накарачки, сяк-так звелася на ноги й незграбно почалапала назад, у воду.

— Ви куди? — спитав Джим Доннеллі. Не Еймон Доннеллі. Джим Доннеллі, який жив у хатинці біля причалу і здав мені в оренду човен. Дві тисячі першого року.

Я впала в озеро, відчайдушно жадаючи повернутись і водночас не бажаючи визнати, що пішла звідти.

Чоловік різко підвів мене.

— Що ви робите? Чи ви з глузду з’їхали?

— Який сьогодні день? — крикнула я, борючись із ним.

— Шосте липня, — проревів він, обхопив руками верхню частину мого тулуба й потягнув мене назад, на берег. — П’ятниця, хай йому трясця!

— Який рік? — видихнула я. — Який рік?

— Га? — невпевнено сказав він. — Дві тисячі перший. Ми шукали вас понад тиждень. Десять днів. Ви так і не повернулися на берег. Човен і все інше просто зникли. Коли з вашою автівкою розібралися ґардаї[56], приїхали з компанії оренди машин і забрали її.

Він показав на автостоянку, якої не існувало, коли Томас жив у Ґарва-Ґлібі. Коли Оїн жив у Ґарва-Ґлібі. Коли я жила в Ґарва-Ґлібі.

— Ні, — заридала я. — О ні.

— Тут були ґардаї. Вони прочесали озеро за допомогою обладнання. Навіть водолазів запускали, — сказав він і захитав головою. — Що сталося?

— Вибачте, — відповіла я. — Я справді не знаю, що сталося. Справді.

— Може, мені комусь зателефонувати, мем? Звідки ви, в біса, взялися? — стиха промовив він, намагаючись обережно завести мене до своєї хатинки, до тепла, до дзвінка, який йому не терпілося зробити. Я хотіла, щоб він пішов. Але Джим Доннеллі міцно обіймав мене за плечі й відводив від озера. Мені треба було повернутися до води, шубовснути під поверхню й повернутися до минувшини, до місця, яке я покинула, до життя, яке втратила.

Втратила. Зникла. Раз — і нема. Один вдих, одне занурення — і я померла й народилася знову. Ліам спробував мене вбити. Це він і вчинив. Він забрав у мене життя. Забрав кохання. Забрав родину.

— Що з тобою сталося, дівчинко?

Я, надто згорьована, щоб говорити, хіба що похитала головою. Я вже переживала все це. А цього разу мені не могли допомогти Томас і Оїн.