Що знає вітер

Розділ 16 Шаленець Том

Я десь вичитала, що людина нізащо не знатиме, хто вона насправді, якщо не зробить найголовнішим для себе те, що любить. Я завжди любила понад усе дві речі і з цих двох речей витворила свою ідентичність. Одна ідентичність виросла з того, чого навчив мене дідусь. Вона заснована на його любові до мене, на нашій любові одне до одного й на нашому спільному житті. Друга моя ідентичність утворилася з любові до оповідання історій. Я стала письменницею, одержимою заробітком, місцями у списках бестселерів і створенням наступного роману. Одну ідентичність я втратила, втративши дідуся, а тепер утратила й другу. Я більше не була Енн Ґаллагер, авторкою бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс». Я була Енн Ґаллагер, уродженкою Дубліна, вдовою Деклана, матір’ю Оїна й подругою Томаса. Я привласнила кілька ідентичностей, які мені не належали, і вони почали душити й муляти навіть тоді, коли я всіляко старалася поводитися з ними вправно.

У перші кілька тижнів після Дубліна Томас тримався на віддалі, уникаючи мене, коли міг, і зберігаючи ґречну холодність, коли не міг. Він знову поводився зі мною, як із Деклановою Енн, попри те що знав: я не вона. Я сказала йому правду, якої він не міг прийняти, тож він щільно закутав мене в її роль, відмовившись надати мені іншу. Подеколи я помічала, що він дивиться на мене так, ніби я помираю від невиліковної хвороби. Його лице при цьому було вражене й сумне.

Томас повернувся до Дубліна й привіз до Ґарва-Ґліба Роббі О’Тула, який поступово одужував. На місці ока в нього була дженджуриста пов’язка, збоку на голові — яскравий шрам, а лівий бік його тіла злегка ослаб. Він рухався повільно, бо зістарів юнаком, а його заняття контрабандою зброї й напади на «брунатних» лишилися в минулому.

Про Ліама чи зниклу зброю не говорив ніхто, зате лоша таки народилося, зробивши нас усіх чесними людьми. На щастя, капітан допів теж не повернувся до Ґарва-Ґліба, і всі підозри та звинувачення на мою адресу було мало-помалу забуто. Та все ж я спала з ножем під подушкою й попросила Деніела О’Тула поставити замок на двері моєї спальні. Може, Ліам Ґаллагер і почувався убезпеченим від мене, та я не почувалась убезпеченою від нього. Я не сумнівалася: колись настане час розплати. Така тривога мене стомлювала, а роздуми про це позбавляли сну.

Я ненастанно думала про озеро, уявляла, як виштовхую на хвилі човен і більше не повертаюся. Щодня ходила вздовж берега й розмірковувала. І щодня поверталася, не бажаючи спробувати. Не бажаючи покидати Оїна. Покидати Томаса. Покинути себе, цю нову Енн. Мені до болю бракувало дідуся — чоловіка, а не хлопчика. Я тужила за своїм життям — як письменниці, а не як жінки. Але зробити вибір було легко. Тут я любила. А любити я, зрештою, хотіла більше, ніж повернутися.

Обтяжували мене й думки про наступні роки, роки, що наставатимуть і спливатимуть — роки, які для мене вже спливли. Я знала, що чекає на Ірландію. Не в усіх подробицях і не в найдрібніших деталях. Але я знала про її тернистий шлях. Конфлікти. Нескінченну боротьбу й неспокій. І часом думала, навіщо ж усе це мені потрібно. Ці смерті та страждання. Є час для боротьби, але є час і для її припинення. Час, як я з’ясувала для себе, загладжував усе це не надто добре — принаймні в історії з Ірландією.

Оїн був світлом у тунелі, що безупинно темнішав і змикався довкола мене. Та навіть цю радість затьмарювала правда. Те, що я його любила, не виправдовувало того, як я йому брехала. Я була самозванкою, і моя відданість, хай яка сильна, не змінювала реальності. На свій захист я могла б хіба що сказати, що не мала наміру нашкодити йому чи обманути. Я була жертвою обставин — малоймовірних, неможливих, таких, що їх була не в змозі уникнути, — і могла хіба що якнайкраще скористатися ними.

Ми з Оїном написали кілька книжок про експедиції й захопливі мандрівки до далеких країв. Томас уловив зв’язок між моїм зізнанням у Дубліні та історіями для Оїна: я сіла в човен на Лох-Ґіллі й опинилася в іншому світі, достоту як маленький хлопчик в оповідках для Оїна. Томас пильно поглянув на їхні слова, а тоді глипнув на мене, і на його обличчі чорною хмарою відобразилося розуміння. Після того він віддалився й долучав до історій малюнки по тому, як ми з Оїном лягали спати.

У вільний від написання історій час я стала вчити Оїна визначати час за годинником, читати й писати. Він був шульгою, як і я. А може, я була шульгою, як він. Я показала йому, як тримати олівець і виписувати літери охайними рядочками, щоб він заздалегідь підготувався до навчання у школі, а воно почалося швидше, ніж хотілося б нам обом. В останній понеділок вересня ми з Томасом і Оїном мовчки пішли до школи. Оїн зволікав, незадоволений тим, куди ми йшли.

— Мамо, невже ти не можеш навчати мене вдома? — стиха заскиглив Оїн. — Це мені сподобалося б набагато більше.

— Оїне, твоя мама потрібна мені як помічниця під час обходів. А ти будеш із друзями. Ми з твоїм батьком познайомились, як були хлопчаками. Якщо тебе навчати вдома, ти, можливо, втратиш нагоду знайти друга на все життя, — сказав Томас.

Оїн сприйняв це явно скептично. Він уже мав кількох добрих друзів і, мабуть, здогадався, що може бачитися з ними, не відвідуючи школи. До того ж Томас не брав мене з собою на обходи, відколи ми повернулися з Дубліна: не хотів залишатися наодинці зі мною.

Помітивши, що Оїна це не переконало, Томас показав на маленьку хатинку, що визирала з-за дерев і стояла на невеличкій галявині; хатинку, яку я вже бачила раніше, та не надавала їй великого значення. Вона явно була покинута й почала обростати листям.

— Оїне, бачиш оту хатинку? — спитав Томас.

Оїн кивнув, але Томас пішов далі, тягнучи нас за собою. У повітрі пахло дощем.

— Колись у тій хатинці жила родина. Така, як наша. Однак згодом прийшла картопляна гниль, і сім’я почала голодувати. Дехто з них загинув. А дехто поїхав до Америки шукати роботу, щоб було що їсти. Покинуті оселі стоять по всій Ірландії. Ти повинен піти до школи, щоб дізнатися, як зробити Ірландію кращою для її народу, щоб родини не вимирали. Щоб нашим друзям не доводилося кудись виїздити.

— А що, їжі зовсім не було, доку? — запитав Оїн.

— Їжа була — просто картоплі не було, — відповів Томас, дивлячись на довколишню місцевість так, ніби досі бачив гниль, що сімдесят років тому спустошила країну.

— А вони не могли їсти щось інше? — спитав Оїн, і я була готова поцілувати його за допитливість.

Я, правду кажучи, не знала відповіді на це запитання, а мала б знати. Я мусила б знати ці історії краще. Передусім я шукала інформацію про громадянську війну в Ірландії, а не про десятиліття, що їй передували. Я уважно прислухалась, озирнувшись на маленьку хатинку — напіврозвалену й забуту.

— Картопля не родила, — пояснив Томас. — Урожай потерпав від хвороби. Люди звикли весь рік годувати свої сім’ї картоплею, яку вирощували на маленьких городах. Коли картопля не родила, вони не мали чого їсти, нічим не могли її замінити. Більшість сімей мала свиню, та, не маючи картоплі, вони не мали чим годувати свиней. І свині помирали або їх з’їдали, поки вони геть не схуднули. А далі вже в сімей не лишалося нічого.

— На полях англійських землевласників росло зерно, та його влада продавала, вивозячи з Ірландії. Люди не мали грошей, щоб його купити, достатньо землі чи бодай усього необхідного, щоб виростити вдосталь зерна самотужки. Була худоба, були вівці, та ними володіло дуже небагато людей. Корови й вівці жиріли на зерні, і їх теж вивозили з країни. Яловичину, баранину й вовну продавали іншим країнам, тимчасом як найбідніші люди — а це більшість населення в Ірландії — дедалі більше голодували й зневірювались.

— А хіба люди не могли його красти? — невпевнено припустив Оїн. — Я вкрав би харчів, якби бабуня голодувала.

— Це тому, що ти любиш свою бабуню й не хотів би бачити, як вона страждає. Та крадіжки не були порятунком.

— А що було порятунком? — тихо спитала я так, наче це запитання було філософським — не справжнім запитанням, а викликом.

Томас заговорив, дивлячись на мене, неначе велів мені згадати, стати на захист ідеї, що колись так яскраво палала в Енн Ґаллагер:

— Ірландці століттями розсіювалися повсюди — на Тасманії, у Вест-Індії, в Америці; їх купували, продавали, розмножували й поневолювали. Договірне рабство зменшило населення Ірландії вдвічі. Під час голоду на цьому острові померло ще мільйон людей. Тут, у Літрімі, родина моєї матері вижила, бо землевласник зглянувся на своїх орендарів-фермерів і перестав брати орендну плату, поки лютувала гниль. Моя бабуся працювала на цього землевласника — була служницею в його домі, — раз на день їла на кухні, а недоїдки носила додому братам і сестрам. Половина її родини емігрувала. Під час голоду емігрувало два мільйони ірландців. Британському уряду було байдуже. Англія зовсім недалеко. Коли ми їдемо геть чи вмираємо з голоду, неважко послати сюди власних робітників. Ми справді були — і справді є — замінними.

Томасів тон був не озлоблений, а смутний.

— Як нам із ними боротися? — спитав Оїн, розпашівшись від серйозності почутої історії, від болю, якого все це завдавало.

— Учитися читати. Думати. Опановувати науки. Ставати кращими й сильнішими, бути згуртованими й казати: «Годі. Не можна з нами так поводитися», — тихо мовив Томас.

— Тому я йду до школи, — серйозно оголосив Оїн.

— Так. Тому ти йдеш до школи, — погодився Томас.

Від розчулення в мене застряг клубок у горлі, а до очей підступили сльози, і я спробувала їх стримати.

— Оїне, твій тато хотів викладати у школі. Ти чув про це? Він знав, як це важливо. Та він не міг усидіти на місці. Як і твоя мама, — додав Томас, зустрівшись зі мною поглядом.

Я не мала що відповісти: сидіти на місці мені завжди було легко. Я могла сидіти й мріяти, і уява відносила мене геть далеко, так, що я покидала свій звичний світ і рушала в мандрівку. Розбіжності між іншою Енн і мною накопичувалися з кожним днем.

— Я хочу бути лікарем, як ти, Томасе. — Оїн потягнув Томаса за руку й серйозно поглянув знизу вгору з-під козирка свого картуза.

— І будеш ним, Оїне. Саме ним і будеш, — запевнила його я, знову здобувшись на слово. — Ти будеш одним із найкращих лікарів у світі. І люди любитимуть тебе, бо ти мудрий, добрий і робитимеш їхні життя кращими.

— А я зроблю кращою Ірландію? — спитав Оїн.

— Ти робиш Ірландію кращою для мене. Щодня, — запевнила я й опустилася на коліна, щоб обійняти його, перш ніж він піде на шкільне подвір’я. Він міцно обхопив мене рученятами й поцілував у щоку, а тоді повторив те саме з Томасом. Відтак ми провели його поглядом, тимчасом як він, відкинувши капелюха й торбинку, хутко приєднався до гурту хлопців на подвір’ї і майже негайно забув про нас.

— Чому ти кажеш йому те, що може не здійснитися? — спитав Томас.

— Він стане лікарем. А ще буде мудрим і добрим. Із нього виросте чудовий чоловік, — тихо сказала я, знову розчулившись.

— Ох, графине, — зітхнув Томас, і від цього лагідного звертання в мене тьохнуло серце. Він повернувся й пішов назад дорогою, віддаляючись від школи, і я, востаннє озирнувшись на маленьку школу та яскраве волосся Оїна, пішла за ним назирці.

— У те, що він таким виросте, неважко повірити. Він же, як-не-як, Декланів син, — зауважив Томас, поки ми йшли.

— Він більше твій син, аніж Декланів. Може, кров у нього й Декланова, та серце й душа — твої.

— Не кажи так, — запротестував Томас, неначе ця думка була зрадницька.

— Це правда. Томасе, Оїн страшенно схожий на тебе. Манерами, добротою, підходами до проблем. Він твій.

Томас знову похитав головою, опираючись цьому: відданість вимагала, щоб він не визнавав свого внеску.

— Енн, невже ти забула, який був Деклан? Він був уособленням світла. Достоту як Оїн.

— Томасе, я не можу забути того, чого ніколи не знала, — стиха нагадала я йому.

Я відчула, як він здригнувся, і стримала роздратування. Кілька хвилин ми йшли мовчки; він тримав руки в кишенях, втупившись поглядом у землю. Я, схрестивши руки на грудях, дивилася просто себе, але була свідома кожного його кроку й кожного слова, яке він мав намір сказати. Коли ж він нарешті заговорив, тієї миті неначе прорвало греблю.

— Ти кажеш, що не можеш забути того, чого ніколи не знала. Але ти ірландка, Енн. Ти смієшся, як Енн Ґаллагер. Відважна, як вона. Маєш її темне кучеряве волосся й зелені очі. Розмовляєш мовою Ірландії, знаєш легенди й перекази її народу. Тож ти можеш казати мені, що ти не вона, але ж я знаю, хто ти.

За деревами я бачила озеро. Небо потемніло, обважніло від дощу і гнало хмари, доки вони не зіщулилися на воді, застрягши між хвилями й вітром. Щипало в очах, у грудях тиснуло, і я відвернулася від Томаса й пішла доріжкою до озера. Трава прошепотіла його слова: «Я знаю, хто ти».

— Енн, стривай.

Я різко розвернулася до нього:

— Знаю, я дуже на неї схожа! Я бачила світлини. Ми майже однакові. Мені підходить і її одяг, і її взуття. Але ми різні люди, Томасе. Ти не можеш цього не бачити.

Він замотав головою, заперечуючи, заперечуючи й заперечуючи.

— Поглянь на мене! Я знаю, що в це важко повірити. Я сама часто в це не вірю. Усе намагаюся й намагаюся прокинутися. Та водночас я боюся пробуджуватися, бо тоді ти зникнеш. Оїн зникне. А я знову лишуся сама, без вас.

— Чому ти це робиш? — простогнав Томас, заплющивши очі.

— Чому ти на мене не дивишся? — стала благати я. — Чому не бачиш мене?

Томас підвів голову й пильно поглянув на мене. Ми стояли у траві край дороги, не відводячи очей одне від одного, і кожен із нас намагався бажати протилежного. Тоді він тяжко зітхнув і, розчепіривши пальці, провів руками крізь волосся. А відтак повернувся й підійшов до мене, ближче, ніж раніше, неначе захотів мене поцілувати, струснути за плечі й підкорити своїй волі.

Я відчувала те саме.

— Твої очі не такі, як я пам’ятаю: у них інший відтінок зеленого. Вони зелені, як море, а не як трава. І зуби в тебе рівніші, — прошепотів він.

Моя прабабуся не мала такої розкоші, як дорогі брекети. Томасів погляд ковзнув до моїх вуст, і він глитнув. Торкнувся моєї верхньої губи й негайно відвів руку. Наступного разу він заговорив тихіше, мов знехотя, наче визнаючи щось болюче.

— Декланова Енн мала прогалину між передніми зубами. Дивлячись, як ти чистиш зуби, я помітив, що прогалина зникла. Колись ти свистіла крізь ту щілину. Жартувала, кажучи, що це твій єдиний талант у царині музики.

Я засміялася, почасти давши вихід обурливим почуттям, що розростались у мене в грудях.

— Я точно не вмію свистіти крізь зуби, — знизала плечима так, ніби це насправді не мало жодного значення. Та це мало значення — таке велике, що мені мало не перехопило подих.

— Сміх у тебе такий самий. Оїнів, — вів далі Томас. — Але так само в тобі є Декланова стійкість. По правді кажучи, це моторошно. Неначе вони обоє повернулися… в тобі.

— Так воно і є, Томасе. Хіба ти не розумієш?

Його обличчя схвильовано затремтіло, і він знову замотав головою, так, наче цього вже було забагато, усе це було занадто неймовірно, і він не міг цього осягнути. Проте Томас повів далі — тихо, говорячи мало не сам до себе.

— Ти доволі схожа на колишню Енн. — Він скривився, наче був не в змозі повірити, що справді нас розрізняє. — Аж так, щоб ніхто й ніколи не засумнівався в тому, що ти — це вона. Та вона була… набагато… меткіша. — Він схопився за це слово так, мов не міг підібрати кращого, але я здригнулася й відчула, як моє лице починає пашіти.

— Я теж доста кмітлива.

— Та невже? — У нього несподівано засмикалися губи, і його лице розслабилося завдяки жарту.

У мені завирувало обурення. Він що, глузує з мене?

— Енн, я ж не про твій розум. Колишня Енн була страшенно різка, не така спокійна, як ти. Вона була… енергійна. Напориста. Пристрасна і, відверто кажучи, надокучлива. Може, їй просто хотілося здаватися такою, вдавати, що вона є такою насправді. Але твоя м’якість чудова. М’які очі. М’які кучері. М’який голос. Тепла, м’яка усмішка. Не соромся її. В Ірландії залишилося дуже мало м’якого. Це одна з причин, чому Оїн так тебе любить.

Мій гнів стих, і в грудях зросло геть інше почуття.

— Знаєш, тобі добре вдається, — замислився Томас. — Твій акцент. Ти розмовляєш, як одна з нас. Розмовляєш, як та сама Енн. Але часом зіскакуєш. Забуваєш… і тоді розмовляєш як та дівчина, якою себе називаєш.

— Та дівчина, якою я себе називаю, — пробурмотіла я. Якусь мить я сподівалася, що ми покінчили з недовірою. А може, цього не сталося. — Томасе, це не стає менш правдивим від того, віриш ти в це чи ні. Мені необхідно, щоб ти збагнув, що я саме та, ким себе називаю. Ти на це здатен? Бо незалежно від того, віриш ти мені чи ні, або ж думаєш, ніби я брешу, з’їхала з глузду чи хвора, я знаю про те, чого ще не сталося, і не знаю половини того, що, на твою думку, повинна була б знати. Я не Енн Фіннеґан Ґаллагер. І ти це знаєш. Знаєш у глибині душі. Я не знаю імен твоїх сусідів чи крамарів у містечку. Не вмію укладати волосся, носити ті пекельні панчохи, куховарити, шити чи, на бога, танцювати ріверданс.

Я смикнула за ремінець корсета в себе під спідницею, і він ляснув мене по нозі.

Кілька довгих секунд Томас мовчав, роздумуючи та вдивляючись мені в очі. А тоді його вуста знову вигнулись, і він засміявся, піднісши руку до рота так, ніби хотів зупинитись, але не міг.

— Що то в біса таке — ріверданс? — ледь видихнув він.

— Ірландський танець. Ну, знаєш… — Тримаючи руки по швах, я почала різко підкидати вгору п’яти та дрібушити ногами, вкрай невдало зображаючи виступ «Лорд оф зе денс».

— Ріверданс, так? — чмихнув Томас.

Він теж почав підкидати вгору п’яти, тупаючи й вибиваючи ногами ритм, упираючи руки в боки, а коли я спробувала його наслідувати, засміявся. От тільки я не могла його наслідувати. Він був чудовий, нестримний і йшов у танці доріжкою до хати так, наче у нього в голові грали скрипки. Де й подівся понурий лікар, охоплений сумнівами Томас; коли ж загуркотів грім і полився дощ, думками ми перенеслися назад до Дубліна, до дощу та крісла-гойдалки, а також до близькості, яку я знищила неймовірними істинами.

Ми не повернулися до будинку. Там мала бути Бріджид і щонайменше четверо О’Тулів на додачу. Томас затягнув мене до сараю, до пахощів чистого сіна, до пирхання та іржання кобили та її новонародженого лошати. Він зачинив за нами двері на засув, прип’яв мене спиною до стіни й наблизив вуста до мого вуха.

— Якщо ти божевільна, то я теж. Я буду Шаленцем Томом, а ти можеш бути Причинною Джейн, — оголосив він. Я всміхнулась його алюзіям на Єйтса попри несамовитий стукіт серця і вчепилася пальцями в Томасову сорочку.

— Насправді я почуваюся божевільним. Протягом останнього місяця я помалу їхав з глузду, — важко зітхнув Томас. Його дихання ворушило мені волосся й лоскотало вухо. — Я не знаю, де правда, а де брехня. Не бачу нічого далі завтрашнього дня чи наступного тижня. Почасти я досі певен, що ти Декланова Енн, і мої почуття здаються геть неправильними.

— Я не Декланова Енн, — із притиском вимовила я, та він повів далі. Слова лилися з його вуст, таких близьких, що я повернула лице так, щоб вони злегка торкалися моєї щоки.

— Я навіть не здогадуюся, куди ти підеш чи де ти була. Та я боюся за тебе, а ще мені лячно за себе й за Оїна. Тож якщо ти, Енн, скажеш мені припинити, я припиню. Відступлюся й постараюся бути тим, хто тобі потрібен. А коли… якщо… ти підеш, то я зроблю все можливе й неможливе, щоб пояснити це Оїнові.

Я притиснула вуста до жилавого гребеня його горла й потягнула за гладеньку шкіру губами, бажаючи залишити на ньому мітку, поглинути пульс, що бився в Томаса під вухом. Його серце стугоніло під моїми долонями, що тиснули йому на груди, і в мені щось кристалізувалося, наче тієї миті я зробила якийсь вибір, а тоді я ввійшла до минулого, що стало моїм майбутнім.

Відтак Томасові вуста прилинули до моїх, а його руки взялися за моє обличчя з таким завзяттям, що я вдарилася головою об стіну, а пальці в мене на ногах зіщулились і розслабились, і тоді я стала навшпиньки, щоб міцніше притулитися всім тілом до його тіла. Кілька довгих секунд усе зводилося до зіткнень і ковзання вуст, які заново навчалися танцювати, язиків, які вишукували непомітні куточки, і шаленства, що поступалося місцем тихому завзяттю. Його губи відірвалися від моїх і ткнулись у нижню частину моєї шиї; він ковзнув щокою по вирізу блузи, а тоді опустився на коліна, схопивши мене обома руками за стегна — так, як за кілька секунд до того схопився за лице, — вимагаючи уваги. Томас стояв на колінах, притулившись обличчям до найінтимнішої частини мого тіла, обціловуючи одяг і викликаючи вологий жар, що скручувався, муркотів і кликав його.

Я видала звук, який відлунюватиме у мене в голові й після того, як це завершиться; заквилила, благаючи постійності чи якогось кінця, і він потягнув мене на землю, а його руки ковзнули вгору по моїх стегнах, обвилися довкола моїх ребер, і врешті-решт я лягла горілиць під ним. Він підібрав обома руками мої спідниці, тимчасом як я стиснула кулаки у скуйовджених хвилях його волосся, і потягнувся язиком до мого язика. Той жар відійшов від мого живота до наших з’єднаних вуст і спільного подиху.

Далі Томас уже рухався, притулившись до мене, гойдаючись і проникаючи в мене, наче хвилі, що наполегливо та плавно лизали береги Лох-Ґіллу, насуваючи, відступаючи й повертаючись, і врешті я перестала відчувати щось, окрім плюскання рідини й дедалі довших припливів і відпливів. Мої вуста забули, як цілуватися, серце забуло, як битися, легені забули, нащо їм дихання. Томас не забував нічого: він підняв мене та впустив у себе, вдихнув життя в мій поцілунок, лагідно змусив моє серце битися разом із його серцем, нагадав моїм вустам, як вимовляти його ім’я. Він погладив мене по волоссю, і його тіло завмерло, тимчасом як хвиля відступила й покинула мене бездиханною, а тоді я згадала все, що забула.