Що знає вітер

Розділ 14 Я з Ірландії

Ліам Ґаллагер, брат Деклана й син Бріджид, був тим, хто підстрелив мене на озері. Він був одним із чоловіків у човні на озері. Тим, хто підняв руку, наставив на мене пістолет і натиснув на спусковий гачок.

Почасти я вірила, що провалилася крізь час і потрапила до 1921 року, рятуючись у такий дивний спосіб від чогось у 2001 році. Але 1921 року Ліам Ґаллагер був так само реальний, як того дня на озері, коли я ще навіть не усвідомила, де перебуваю. Я відгребла від берегів 2001 року й потрапила до іншого світу. І в цьому світі Ліам Ґаллагер спробував мене вбити.

Він, напевно, був одним із чоловіків у сараї, тих, хто приніс зброю. Та моя увага була прикута до Роббі, а страх і тривога були викликані лише загрозою для Ґарва-Ґліба й людей, яких він прихистив, і я не придивлялася до жодного з чоловіків. Але Ліам був там, і він мене бачив. А цього вечора прийшов знову й сів вечеряти ростбіфом, картоплею та морквою в карамелізованому соусі так, наче дня на озері взагалі не було.

Може, його й не було.

Я вкільканадцяте зробила припущення, що можу помилятися, що психічна травма від подорожі крізь час викривила моє сприйняття та змінила події. Але товстий рожевий шрам у мене на боці доводив протилежне. А Ліам Ґаллагер був контрабандистом зброї.

Коли я ввійшла того вечора до їдальні, він уже сидів за столом. Вони з Бріджид зігнорували мене, а Оїн поплескав по стільцю біля себе, радіючи, що я вперше сидітиму поруч із ним. Я мало не впала на той стілець, квола й шокована. За кілька секунд увійшов Томас і завів розмову з Ліамом, тимчасом як я щулилася в оторопілому мовчанні.

Я попрощалася з усіма, щойно змогла, й збиралася піти, та Оїн просунув долоньку в мою руку й заблагав, щоб я скупала його й розповіла історію. Бріджид радо на це пристала, явно бажаючи провести час із сином. Тепер я сиджу в темряві в кімнаті Оїна й дивлюсь, як він спить, боячись самотності, боячись поворухнутися.

Мені доведеться розповісти Томасові. Доведеться розповісти, що мене підстрелив Ліам. Але він захоче знати, чому я нічого не казала раніше. Якби я була Енн Ґаллагер, то впізнала б Ліама. А Ліам упізнав би Енн. Однак він спробував убити її. Мене. Нас.

Із моїх вуст злетів настрашений стогін, й Оїн заворушився. Я затулила рота рукою, приховуючи страждання. Ліам не боявся. Він сидів за столом навпроти мене й розмовляв про всілякі дрібниці з Томасом і своєю матір’ю, з’їдав усе на тарілці та просив добавки. Він, напевно, почувається безпечно; я ж пробула в Ґарва-Ґлібі майже два місяці й не висунула жодного звинувачення.

Якби й висунула, моє слово було б проти його слова, а найбільше пояснювати довелося б саме мені.

Я просиділа всю ніч на стільці в Оїновій кімнаті, надто боячись повернутися до себе. Рано-вранці наступного дня мене знайшов там Томас. Я скрутилась у неприродній позі, моя шия задерев’яніла, а сукня пом’ялася. Він схилився над стільцем і торкнувся моєї щоки. Я прокинулася, важко задихавши й розгубившись, а він заспокоїв мене, приклавши руку мені до рота.

— Ти не спала у своєму ліжку. Я стривожився, — тихо сказав Томас. — Я подумав… — Він випрямився, не договоривши.

— Щось сталося? — спитала я. Одяг із попереднього вечора досі був не лише на мені.

— Роббі стало гірше. Йому потрібна лікарня. Здається, в нього набряк — можливо, фрагменти кісток потрапили в мозок. Я не маю ні обладнання, ні знань для того, щоб хоч щось зробити. Відвезу його до Дубліна.

— Можна поїхати з тобою? — спитала я. Мені не хотілося, щоб мене знову покинули. Ще не хотілося. Неподалік досі переховувався Ліам Ґаллагер. Коли зброя зникне, він, можливо, піде сам, і мені нічого буде боятися.

Томаса моє запитання здивувало.

— Ти хочеш поїхати зі мною до Дубліна?

— Ти сядь за кермо, а я по змозі подбаю про Роббі.

Він кивнув поволі, неначе замислившись.

— Я теж хочу поїхати, — пробурмотів зі свого ліжка Оїн. — Я допоможу подбати про Роббі.

— Не цього разу, Оїне, — заспокійливо сказав Томас, сів на Оїнове ліжко й пригорнув хлопчика в коротких обіймах. — Я за тобою сумую, хлопче. Мені понад усе хотілося б возити тебе із собою, хай куди я подамся. Але Роббі дуже хворий. Ця поїздка тобі не сподобається.

— Але мамі вона сподобається? — із сумнівом запитав Оїн.

— Ні. Їй теж не сподобається. Та мені може знадобитись її допомога.

— Але ж ми працюємо над нашою книжкою! — запротестував Оїн. — Вона пише нову пригоду для Оїна Ґаллагера.

Книжка, подарована йому на день народження, мала великий успіх. Я написала ще одну й тепер працювала над третьою, а Оїн уже попросив пригод у Японії, Нью-Йорку й Тімбукту.

— Ви залишаєте місце для малюнків? — запитав Томас.

Оїн кивнув і сумовито промовив:

— Унизу. Ти ніколи нас не наздоженеш, доку.

— Наздожену, обіцяю. А ще, можливо, тобі варто спробувати дещо намалювати, — запропонував Томас. — Твої малюнки завжди викликають у мене усмішку.

Оїн позіхнув і кивнув. Діставши відмову, він досі клював носом, тож перекотився на другий бік, тимчасом як Томас натягнув йому на плечі ковдру. Я поцілувала Оїна в щоку, прошепотіла, що дуже його люблю, і ми тишком-нишком вийшли.

— Нам треба якнайшвидше виїхати. Деніел допоможе мені доправити Роббі до автівки. Можеш приготуватися за п’ятнадцять хвилин? — запитав Томас.

Я завзято кивнула й пішла вздовж коридору, подумки перелічуючи все потрібне.

— Енн!

— Так?

— Тобі треба буде взяти із собою гарну сукню. Червону. В комірчині під сходами є валіза.

Я кивнула, не розпитуючи його, і помчала до своєї кімнати.

Поїздка між Дубліном та Дромагайром тривала значно довше, ніж 2001 року. Через ґрунтові дороги, не надто високі швидкості й тяжкохворого пацієнта на задньому сидінні мандрівка видалася доволі напруженою. Щоправда, рух на дорогах був незначний, а я не сиділа за кермом, ухиляючись від зустрічного транспорту й молячись про спасіння, як колись у минулому житті. Ми зупинилися тільки раз заради бензину (газоліну), і мені довелося вийти, бо бензобак, на мій превеликий подив, був розташований під переднім сидінням. Томас зауважив мій подив і, насупившись, спитав:

— А де ще йому бути?

За три з половиною години після виїзду з Дромагайра ми прибули до Дубліна. Я мала б бути готовою до тамтешнього одягу й машин, вулиць і звуків, але цього не сталося. Томас із полегшенням зауважив відсутність контрольно-пропускних пунктів — найочевиднішу ознаку перемир’я. Я могла хіба що кивати й роззиратися навсібіч, намагаючись запам’ятати геть усе. Була п’ятниця, дев’ята ранку. Дублін неприбраний, напіврозвалений і невпізнанний. Аж тут ми дісталися центру міста. Старі зображення, які я колись вивчала, раптом обернулися на жваве тло; чорно-білі фотографії тепер були переповнені життям і барвами. Секвілл-стріт перейменували на О’Коннелл-стріт (це я пам’ятала), а колону Нельсона ще не підірвали. Від пошти зосталася сама вигоріла оболонка, і мій погляд завважив подібні на кістяк її рештки. Я знала Дублін з мап 1916 року (одна з них досі була пришпилена до стіни в моєму кабінеті), тож мене брав сумнів стосовно того, що ми їдемо до університетської лікарні найпрямішим шляхом. Я підозрювала, що Томас хоче оцінити мою реакцію на зону бойових дій. Якщо моє здивування його й спантеличило, він цього не показував.

Ми проїздили повз шеренгу чепурних будиночків, з’єднаних між собою й подібних до американських особняків, і Томас кивнув у їх бік, сказавши:

— Я продав старий будинок на Маунтджой-сквер і купив інший, без поганих спогадів, за три будинки від нього.

Я кивнула, радіючи, що від мене не очікуватимуть упізнавання оселі, яка була знайома Енн Ґаллагер. Ми зупинилися перед лікарнею з височезними колонами й величним входом, дещо схожим на знімки головпоштамту до Повстання. Я залишилася в автівці з Роббі, коли ми припаркувалися біля парадного входу, а Томас подався всередину по ноші й допомогу.

Він повернувся за якихось кілька хвилин разом із черницею в білому одіянні, двома чоловіками й ношами. Томас коротко пояснив, у якому стані перебуває Роббі, а також попросив виділити конкретного хірурга, і черниця кивнула, сказавши йому, що вони зроблять усе можливе. Вона, схоже, знала Томаса, бо називала його доктором Смітом, а тоді зацокала язиком і віддала санітарам короткі накази. Ми припаркували автівку, і решту дня я ходила коридорами й чекала на новини. Коридорами ходили медсестри в довгих білих фартухах і загострених капелюхах, везучи пацієнтів у старезних візках і на каталках, і хоча медицина за останні вісімдесят років сильно змінилася на краще, атмосфера робочої лікарні кращою не стала. Панувало те саме відчуття гарячкової вправності, смутку, змішаного з полегшенням, а головне — гострий запах трагічного кінця. Оїн провів у лікарні все своє доросле життя. Нараз я зрозуміла, чому він так не хотів помирати в лікарні.

Томас був присутній на операції, а о шостій вечора ми зустрілися з ним в лікарняній їдальні, де я купила для нас хліба й супу, який, утім, на час його повернення вже давно охолов.

Я з’їла свою порцію, а по тому схилилася над сторінками нової історії для Оїна. Мені хотілося закинути в його маленьку голівку зерно Брукліну. У цій книжці Оїн Ґаллагер перетнув Лох-Ґілл і опинився у Нью-Йоркській гавані, де побачив перед собою статую Свободи. На одній сторінці він пройшов Бруклінським мостом, на іншій — дістався рогу Джексон-стріт і Кінґсленд-авеню, а тоді прогулявся коридорами старої лікарні Ґрінпойнт, спорудженої 1914 року, де мій дідусь працював аж до її закриття на початку вісімдесятих. Додала я і сторінку, на якій юний шукач пригод дивився, як «Доджерс» грали на стадіоні Еббетс-Філд[36], сидячи на верхньому ярусі, що нависав над лівим боком поля, та слухаючи, як дзеленчить своїм дзвоником Гільда Честер[37] у ті миті, коли Ґледіс Ґудінґ не грає на органі[38]. Я описала цегляні арки, флагшток і рекламу Ейба Старка в нижній частині табло: «Вціль по вивісці — виграй костюм»[39].

Я ніколи не бувала на Еббетс-Філд. Його знесли 1960 року. Зате Оїн його обожнював і дуже детально розповідав мені про нього. Оїн казав, що після того, як «Доджерс» покинули Бруклін, бейсбол уже не був таким, як раніше. Але він завжди казав це з ностальгійною усмішкою, тією, яка ніби промовляє: «Я тішуся, що мені довелося там побувати».

Я зробила невелику замальовку Коні-Айленда, де маленький Оїн їв хот-дог[40] і дивився на оглядове колесо — ще одну з улюблених речей мого дідуся. Вона вийшла не так добре, як Томасові зображення, та була цілком годяща.

Коли Томас сів поряд зі мною з горнятком чорної кави й оголосив, що операція минула успішно, я прочитала йому нову історію про Оїна. Томас був скуйовджений і слухав мене з відсутнім поглядом.

— Бейсбол і Бруклін, так? — пробурмотів він.

— Оїн сказав, що хоче пригоду в Нью-Йорку, — пояснила я. Еббетс-Філд було добудовано до 1921 року. Я знала, що не схибила з датами, проте розгубилася від Томасової уваги.

— Оїн хоче пригоду в Нью-Йорку. А ти, Енн, хочеш пригоду в Дубліні? — тихо спитав він.

— Що ви задумали, докторе Сміт?

Він поставив каву, взяв кусень засохлого хліба й умочив його в холодний суп. Поволі прожував, не зводячи з мене очей і думаючи. Проковтнувши, він зробив ковток кави й зітхнув, неначе ухвалив якесь рішення.

— Я хотів би, щоб ти де з ким зустрілася.

Беатріс Барнс, гарненька продавчиня з універмагу «Лайонс», обрала червону обтислу сукню з викотом-човником, рукавами-крильцями й витонченою заниженою талією. Сукня шурхотіла довкола моїх гомілок, тож мені хотілося затанцювати чарльстон, наче флеперка (а я цього робити не збиралася), проте в мене не було жодних претензій до смаку чи ока Беатріс. Сукня ідеально сіла на мене, і від її кольору моя шкіра засяяла, а очі — заіскрилися. Ще вона додала червоні рум’яна й пару шовкових рукавичок у тон, які огортали мої руки вище ліктя, так, що оголеною залишалася тільки верхня частина передпліччя. Я надягнула їх і негайно зняла. Незалежно від моди у серпні навіть в Ірландії було надто спекотно для шовкових рукавичок на всю руку. Я зачесала волосся, зробивши збоку глибокий проділ, скрутила його в нетугий вузол над шиєю й обережно звільнила кілька кучериків, які тепер торкалися моїх ключиць. Завдяки пудрі, фарбі для вій і червоним рум’янам на губах я набула такого вигляду, ніби доволі старанно попрацювала над собою. Я відійшла від дзеркала з надією, що потішу Томаса. Він постукав у двері, і я дозволила йому ввійти. Томас став на порозі свіжопоголений, із темним волоссям, пригладженим назад хвилями. На ньому був чорний костюм-трійка із краваткою поверх свіжої білої сорочки, а на руці він тримав довгий чорний плащ.

— Надворі волого, — сказав він, зайшовши до кімнати. — На сукню слід накинути пальто. — Він підійшов до шафи, у якій я розвішала речі. Кімната була гарно оформлена: насичені тони, темні меблі — жодної пишноти й водночас нічого дешевого. Будинок загалом було оформлено так само — у класичному, непретензійному стилі, привітному й водночас дещо відстороненому. Як люб’язний дворецький. Як сам Томас.

— Комендантської години немає. Дублін святкує перемир’я, — сказав він, лагідно дивлячись на мене, і я мимохіть подумала, що він не завжди був відсторонений. Я всміхнулася, радіючи теплу в його погляді.

— А ми святкуємо? — запитала я.

— Гадаю, що так. Ти не проти пройтися пішки? Це не надто далеко.

— Зовсім не проти.

Він провів мене до дверей, допоміг одягнути пальто й подав руку. Але я, замість узяти його попід руку, переплела пальці з його пальцями. У нього збилося дихання, а очі ледь помітно спалахнули — так, що в мене прискорився пульс, а серце тьохнуло. Ми вийшли в ніч і пішли вздовж вулиці, тримаючись за руки. Наші кроки цокали лункими синкопами.

Туман нависав низько, тож вуличні ліхтарі скидалися на свічки за тканиною, розпливчасті і тьмяні. Томас не прогулювався, а крокував, дивовижно зливаючись із туманом через довгий чорний плащ і перетворюючись на один із багатьох силуетів, які то розчинялися в мороці, то вимальовувалися. Панчохи, закріплені в мене на ногах корсетними ремінцями, до яких я ніяк не могла звикнути, слабко захищали від вологи, та відчувати шкірою повітря все одно було приємно. Капелюшок я залишила в кімнаті, бо не хотіла псувати зачіску. Зате Томас надягнув картуза з тих, яким, вочевидь, віддавав перевагу та які Оїн носив усе життя. Картуз лежав над глибоко посадженими блакитними очима Томаса, дженджуристий і хлопчакуватий, геть не схожий на свого власника. Більшість чоловіків, як я помітила, мала презентабельніші капелюхи-котелки. Але Томас рідко ходив у котелку. Йому неначе подобалося, що картуз каже: «Я звичайний собі хлопак. У мені нема нічого цікавого».

— Ми йдемо до готелю «Ґрешем». Сьогодні одружився мій друг. Оскільки ми в місті, я подумав, що нам слід відвідати святкування. Церемонію в соборі святого Патріка ми пропустили, та вечірка лише починається.

— Цей друг — та сама людина, з якою ти хотів мене познайомити?

— Ні, — відповів він і міцніше взявся за мою руку. — Дермот Мерфі — чумовий хлопак. Та сьогодні він не зважатиме ні на кого, крім Шінейд. Можливо, ти пам’ятаєш Шінейд.

Я була певна, що не згадаю Шінейд, і нервово глитнула. Ми звернули з Парнелл-стріт на О’Коннелл-стріт, і попереду замаячив «Ґрешем», що виходив на вулицю. Він, добре освітлений і жвавий, був патріархом центру міста, і його постояльці висипалися в туманний вечір, щоб знову повернутися до нього.

Нас зустріли як осіб королівської крові, хутко та вправно прийнявши наш верхній одяг у роздягальні, а тоді спрямували до закритого бального залу, до якого вели широкі сходи нагору. Звідти блимало світло й линула музика, ваблячи нас до широкого простору, де грав оркестр і тривали танці на майданчику, оточеному маленькими столиками, за якими сиділи чоловіки й жінки в пишних шатах. Відразу за танцювальним майданчиком стояв величезний бар у колі табуретів та підвішених ламп, і Томас ненадовго зупинився, оглядаючи зал і тримаючи руку на моїй талії.

— Томмі! — крикнув хтось, і цей вигук хором підхопило кілька голосів у лівому віддаленому кутку.

Томас поглянув на мене й злегка скривився, а я опустила голову, намагаючись не всміхнутися. Він прибрав руку й розправив плечі.

— Він завжди зве мене Томмі. А потім усі гадають, що їм теж так можна. Я, по-твоєму, схожий на Томмі?

Раптом нас засліпив спалах фотоапарата, і ми з Томасом скривились і позадкували. Спинилися ми саме там, де треба, і фотограф, який стояв перед входом і знімав новоприбулих гостей, висунув голову з-за камери, більше схожої на одноокий акордеон, і всміхнувся нам.

— Народ, вам цей кадр сподобається. Мені рідко щастить зняти щось аж таке щире.

За кілька секунд нас оточили чоловіки, що плескали Томаса по спині й голосно віталися з ним, зауваживши його несподіване прибуття.

«Доку, я думав, ти повернувся додому!» — радісно повторювали вони знов і знов, аж поки не розступились і до цього шарварку не долучився ще один чоловік.

— Томмі, познайом нас із дамою, — попросив він, і я, підвівши очі, перехопила задумливий погляд Майкла Коллінза. Він стояв, засунувши руки в кишені, обіпершись на п’яти та схиливши голову набік. Він був молодий. Я знала його історію, основні відомості про його життя та смерть. Але його молодість усе одно мене вразила.

Я простягнула руку, відчайдушно стараючись не затремтіти й не запищати, як фанатка на рок-концерті, та від значущості моменту й ваги минулого моє серце все одно задрижало, а в очах замерехтіло.

— Я Енн Ґаллагер. Знайомство з вами — честь для мене, містере Коллінз.

— Клята Енн Ґаллагер, — сказав він, поволі вимовляючи кожен склад. А тоді протяжно свиснув.

— Міку, — дорікнув Томас.

Майкл Коллінз трохи похнюпився та схилив голову, вибачаючись за добір слів, але продовжив вивчати мене, не випускаючи моєї долоні.

— Енн Ґаллагер, що ви думаєте про нашого Томмі?

Я зібралася відповісти, та він потиснув мені руку й злегка хитнув головою, попередивши:

— Якщо ви мені збрешете, я здогадаюся.

— Міку, — знову застеріг Томас.

— Томмі. Цить, — буркнув він, вдивляючись мені в очі. — Ви його кохаєте?

Я глибоко вдихнула, не в змозі відвести погляд від темних очей чоловіка, який не доживе до власних весільних обітниць, не доживе до свого тридцятидворіччя й ніколи не знатиме, що насправді він просто надзвичайний.

— Його легко полюбити, — тихо відповіла я. Кожне слово, неначе якір, припинало мене до часу й місця, що не були моїми.

Коллінз радісно гукнув і схопив мене в обійми, наче я щойно неабияк його ощасливила.

— Ти чув, Томмі? Вона тебе любить. Якби вона сказала «ні», я побився б з тобою за неї. Ходімо, зробимо знімок! — звелів він, показуючи на усміхненого фотографа. — Це треба відзначити. Томмі має дівчину.

Я не могла дивитися на Томаса, не могла дихати, та Майкл Коллінз заправляв усім, він оточив себе нами, обняв мене однією рукою за плече й усміхнувся в камеру так, ніби щойно здолав британців. Я чітко відчула, що вже все це бачила й робила. Блимнув спалах, і до мене дійшло. Я згадала, що бачила знімок, на якому Енн стояла у групі поруч із Майклом Коллінзом, і знімок Томаса з Енн, де обриси їхніх тіл і напрямки їхніх поглядів натякали на близькі стосунки. То були аж ніяк не світлини моєї прабабусі.

То були мої знімки.

«Томас був закоханий в Енн?» — спитала я дідуся.

«Так… і ні», — відповів Оїн.

«Ого. Тут є якась історія!» — радісно вигукнула я.

«Так, — прошепотів він. — Чудова історія».

А тепер я розуміла, яка саме.