Що знає вітер

Розділ 17 Народилась краса страшна

Щойно він повірив мені, все змінилося — так, ніби сонце вийшло з-за хмар. Буря відступила, темрява розсіялась, а я, зігріта несподіваним прийняттям, скинула важкі оболонки, за якими ховалася.

Томас також звільнився, більше довіряючи очам, і став нести тягар моїх таємниць разом зі мною, без нарікань зваливши їх собі на плечі. Він мав мільйон запитань, але в нього вже не було сумнівів. Ночами, коли в домі було тихо, він часто прослизав до мене в кімнату, залізав у ліжко, а тоді ми, тримаючись за руки, стишеними голосами розмовляли про неможливе.

— Ти сказала, що народилася 1970 року. Якого місяця? Якого дня?

— Дванадцятого жовтня. Мені буде тридцять один. Хоча… формально я не можу зістаріти, якщо мене ще навіть не існує. — Я всміхнулася й заграла бровами.

— Це післязавтра, Енн, — пробурчав він. — Ти збиралася мені сказати, що в тебе день народження?

Я знизала плечима. Оголошувати про це я не збиралася. Судячи з того, що я знала, Бріджид було відомо, коли день народження у «справжньої» Енн, і я сумнівалася, що він збігається з моїм.

— Ти старша за мене, — зауважив Томас із широкою усмішкою — так, ніби чималий вік був моїм покаранням за те, що я приховувала від нього інформацію.

— Справді?

— Так. Мені буде тридцять один на Різдво.

— Ти народився 1890 року. Я народилася 1970 року. Ти обігнав мене на вісімдесят років, луб’я старе, — під’юдила його я.

— Графине, я провів на землі на два місяці менше за тебе. Ти старша.

Я засміялася й похитала головою, а він зіперся на лікоть і поглянув на мене згори вниз.

— Чим ти займалась? Що робила Енн 2001 року? — «дві тисячі першого» Томас вимовив із демонстративним благоговінням у голосі, наче йому не вірилося, що колись настане такий час.

— Розповідала історії, — сказала я. — Писала книжки.

— Так. Звісно. Звичайно, — видихнув він, і я всміхнулась його зачудуванню. — Я мав би здогадатись. А які історії ти писала?

— Історії про кохання. Магію. Минувшину.

— А тепер це є у твоєму житті.

— Кохання чи магія? — прошепотіла я.

— Минувшина, — тихо відповів він, але його очі засяяли й м’яко подивилися на мене, і він нахилився та злегка поцілував мене, а тоді відсторонився. Ми виявили, що поцілунки заважають розмовам, а обміну словами ми жадали так само сильно, як одне одного. Завдяки словам поцілунки, коли ми нарешті поверталися до них, ставали більш значущими.

— Чого тобі бракує? — запитав Томас. Його дихання залоскотало мені вуста, і в мене в животі пробіг дрож, а в грудях замлоїло.

— Музики. Бракує музики. Я пишу, слухаючи класичну музику. Це єдине, що звучанням нагадує історії. А ще вона ніколи не заважає. Головне в писанні — це емоції. Без них немає магії.

— Як ти писала під музику? У тебе багато знайомих музикантів? — здивовано запитав він.

— Ні, — хихотнула я. — Жодного. Музику легко записувати й відтворювати, і її можна вмикати коли заманеться.

— Як на грамофоні?

— Так. Як на грамофоні. Але значно, значно краще.

— Яких композиторів?

— Мої улюбленці — Клод Дебюссі, Ерік Саті та Моріс Равель.

— А-а, ти полюбляєш французів, — під’юдив Томас.

— Ні. Мені подобається піаніно. Та епоха. Їхня музика була прекрасна й оманливо нескладна.

— А ще? — спитав він.

— Мені бракує одягу. Він набагато зручніший. Особливо спідня білизна.

Він затих у темряві, і я замислилася, чи не сконфузила його. Томас раз у раз мене дивував. Він був пристрасний, але потайний, завзятий, але стриманий. Я не знала, в чому тут річ: це лише Томасова вдача чи він людина свого часу, у якому етикет ще вимагав певної гідності та благопристойності.

— А ще вона набагато менша, — стиха зауважив він і кашлянув.

— Ти помітив.

Солодкий біль повернувся.

— Намагався не помічати. Твій одяг, дірки у твоїх вухах і ще мільйон дрібниць було легко пояснити логічно й ігнорувати, коли сама твоя присутність була просто неймовірна.

— Ми віримо в те, що видається найлогічнішим. А моя сутність не піддається логіці, — сказала я.

— Розкажи мені ще. Який він, світ через вісімдесят років? — спитав Томас.

— У світі багато всіляких зручностей. Швидка їжа, швидка музика, швидкі переміщення. І через це він набагато менший. Інформацією легко ділитися. Наука та нововведення протягом наступного століття розвиваються стрибками. Досягнення медицини приголомшливі — Томасе, ти був би там як у раю. У царині щеплень і антибіотиків роблять дивовижні відкриття — майже як подорожі в часі. Майже.

— Проте люди досі читають, — пробурмотів він.

— Так. На щастя. Досі читають книжки. — Я засміялася. — «Найкращий Фрегат — це Книга, / Що веде до нових земель»[42], — процитувала я.

— Емілі Дікінсон, — зауважив він.

— Вона одна з моїх улюблениць.

— І Єйтса ти теж дуже любиш.

— Єйтса я люблю понад усе. Як гадаєш, може, я коли-небудь із ним зустрінусь? — Я говорила напівжартома, напівсерйозно. Думка про те, що я можу зустрітися з Вільямом Батлером Єйтсом, блиснула мені тільки зараз. Якщо я змогла зустрітися з Майклом Коллінзом, то вже достоту можу зустрітись із Єйтсом, людиною, яка зачарувала мене своїми словами і завдяки якій я захотіла стати письменницею.

— Це можна влаштувати, — стиха мовив Томас. Тіні в моїй кімнаті були м’які й залиті місяцем і пом’якшували його лице, проте не затьмарювали. Він супив брови, і я розгладила невеличку борозенку, що спускалася до перенісся, спонукаючи його відпустити бентежну думку, що там залягла.

— Енн, на тебе хтось чекає? В Америці є хтось, хто любить тебе понад усе? Якийсь чоловік? — прошепотів він.

Ага, он чого він боявся. Я захитала головою, перш ніж із моїх вуст злетіли слова:

— Ні. Нікого такого немає. Може, то все моє честолюбство. Може, самозакоханість. Але я ніколи не могла приділяти комусь стільки сил і уваги, скільки приділяла роботі. Того, хто любив мене більше за всіх на світі 2001 року, вже не існує. Він тут.

— Оїн, — сказав Томас.

— Так.

— Це, мабуть, найважче уявити… мій маленький хлопчик виростає та зникає. — Він зітхнув. — Мені неприємно про це думати.

— Перед смертю він сказав мені, що любив тебе майже так сильно, як мене. Сказав, що ти був йому як батько, а я про це ніколи не знала. Томасе, він тримав тебе в таємниці. Я нічого не знала про тебе до тієї, останньої ночі. Він показав мені наші з тобою знімки. Я тоді нічого не зрозуміла. Думала, що то знімки моєї прабабусі. А ще він дав мені книжку. Твій щоденник. Я прочитала перші кілька записів. Прочитала про Повстання. Про Деклана й Енн. Про те, як ти намагався її знайти. Тепер я шкодую, що не прочитала всього.

— Може, воно й на краще, що не прочитала, — стиха зауважив він.

— Чому?

— Інакше ти знала б те, про що я ще навіть не писав. Деякі речі краще лишати на потім. Деяким шляхам краще залишатися незнаними.

— Твій щоденник закінчувався 1922 роком. Точної дати я згадати не можу. Книжка була заповнена аж до останньої сторінки, — квапливо зізналась я. Це мене бентежило… та дата. Кінець щоденника здавався кінцем нашої історії.

— Далі буде інша книжка. Я вів щоденник, відколи був малий. У мене їх ціла полиця. І всі вони — захопливе чтиво, — з іронією сказав він.

— Але ту ти віддав Оїнові. То була єдина книжка, яку він мав, — зауважила я.

— А може, Енн, то була єдина, яку ти повинна була прочитати, — висловив він припущення.

— Але я її не прочитала. Прочитала, але не повністю. Геть не повністю. Я не прочитала жодного запису далі 1918 року.

— Тоді, можливо, то була та книжка, яку мав прочитати Оїн, — неквапом зауважив він.

— Дівчинкою я благала його відвезти мене до Ірландії. Він відмовлявся. Казав, що це небезпечно, — мовила я.

Від думки про дідуся мені заболіло у грудях. Така вона була, ця втрата. Згадка про нього ні з того ні з сього пробігала повз мене, нагадуючи, що його вже нема і я більше ніколи не буду з ним. Принаймні… таким, як колись, так, щоб ми були такі, як колись.

— Енн, хіба ти можеш поставити це йому на карб? Хлопчик бачив, як ти зникла в озері.

Ми обоє затихли і, згадавши про білу прогалину між нами, підсунулись одне до одного й несвідомо обнялись. Я поклала голову йому на груди, а він міцніше обхопив мене руками.

— Я буду, як Ойшін? — стиха мовила я. — Втрачу тебе, як він утратив Нів? Спробую повернутися до колишнього життя і зрозумію, що не можу, бо минуло триста років? Може, моє старе життя вже щезло — зникли мої історії, моя робота. Все, чого я досягла. Може, я одна зі зниклих, — сказала я.

— Зниклих? — перепитав Томас.

— Ми всі зникаємо. Рано чи пізно час нас забирає.

— Енн, а ти хочеш повернутися? — запитав Томас. Голос у нього був лагідний, але в його важких руках я відчувала напруженість.

— Томасе, а ти думаєш, що я можу вирішувати сама? Я прийшла сюди не з власної волі. То що, коли я не можу вирішувати, піти мені чи ні? — Мій голос був боязкий і тихий: я не хотіла будити роздумами час чи долю.

— Не заходь в озеро, — став благати він. — Якщо ти триматимешся осторонь озера… — Томасів голос поступово затих. — Енн, ти могла б жити тут. Ти могла б жити тут, якщо тобі хочеться. — У його голосі я вчувала тривогу, йому не хотілося просити мене залишитися, хоч я і була впевнена, що він хотів саме цього.

— Чи не найкраще в роботі письменника, в роботі оповідача — це те, що творити й оповідати можна будь-коли і в будь-якому місці, — прошепотіла я. — Мені потрібен лише олівець і трохи паперу.

— Ох, дівчинко, — стиха мовив він, не приймаючи моєї капітуляції, хоча його серце й прискорилося біля моєї щоки. А тоді додав: — Я кохаю тебе, Мангеттенська Енні. Справді. Боюся, що кохання принесе нам лише біль, але ж це не змінює правди, так?

— А я кохаю тебе, Томмі Дромагайр, — відповіла я, пожвавішавши й не бажаючи говорити про біль чи тяжкі істини.

У його грудях забринів сміх.

— Томмі Дромагайр. Так, я такий. І ніколи не буду інакшим.

— Томасе, Нів була дурна. Вона мала сказати бідолашному Ойшінові, що станеться, якщо він ступить на ірландську землю.

Його руки потягнулися до мого волосся, і він почав розплітати мені косу. Я мало не замурчала, поки він розплутував мої кучері, розкидаючи їх по моїх плечах.

— Може, вона хотіла, щоб він зробив вибір, — зауважив Томас, і я зрозуміла: він очікує від мене саме цього — без тиску з його боку.

— Тоді, можливо, їй слід було показати йому, що стоїть на кону, щоб він міг обирати, — докірливо сказала я й легенько провела губами по його шиї. У Томаса збилося дихання, і я зробила це ще раз, насолоджуючись його реакцією.

— Графине, ми сперечаємося через казку, — шепнув він, і його руки міцніше взялися за моє волосся.

— Ні, Томасе. Ми в ній живемо.

Він раптом перекотив мене під себе, і казка знов ожила та стала ще дивовижнішою. Томас цілував мене, доки я не почала плавно злітати — вгору, вгору та знову вгору, — а тоді падати — униз, униз, униз, — та й занурилась у нього, коли він зустрів мене.

— Томасе! — простогнала я в його вуста.

— Так? — шепнув він. Його тіло пульсувало від дотику моїх рук.

— Я хочу залишитися, — муркнула я.

— Енн, — рішучо сказав він, поглинаючи мої зітхання й ласками звільняючи мене від тривог.

— Так?

— Прошу, не йди.

Двадцяте жовтня 1921 року припало на четвер, і Томас привіз додому подарунки: грамофон із заводною ручкою й кількома класичними платівками, довге пальто на заміну тому, яке я згубила в Дубліні, та свіжу книжку поезій Єйтса. Щойно видрукувану. Він тихо залишив подарунки в моїй кімнаті — мабуть, побоювався, що я зніяковію від його щедрості, — але загадав Елеанор приготувати яблучний пиріг із заварним кремом і запросив О’Тулів, щоб вечеря була святкова. Бріджид, очевидно, не пам’ятала, коли в її невістки був день народження, і геть не обурилася, коли Томас наполіг на вечірці.

Оїн радів за мене більше, ніж радів власному дню народження, і спитав, чи триматиме мене Томас догори дриґом, щоб нагородити «святковими стусанами» — стукнути головою об підлогу стільки разів, скільки років я прожила, та ще раз на честь наступного року. Томас засміявся і сказав, що святкові стусани — це для хлопчиків і дівчаток, а Бріджид вилаяла Оїна за нахабство. Я шепнула Оїнові, що натомість він може тридцять один раз мене поцілувати й міцно обійняти на честь наступного року, і він заліз мені на коліна і слухняно виконав пропозицію.

О’Тули, на щастя, не принесли подарунків, але всі до одного прийшли з благословеннями й по черзі виголосили їх мені після вечері, високо здіймаючи келихи.

— Нехай ви проживете сотню років і ще рік, щоб покаятися, — жартома сказав Деніел О’Тул.

— Янголи з вами нехай почнуть жити. Менше вам турбот і більше радіти, — додала Меґґі.

— Зичу, щоб личко ваше лишалося миле, а дупця ваша не змарніла, — виголосив благословення Роббі, до якого ще не повернулося чуття благопристойності. Я засміялась у хустинку, яку Бріджид оздобила літерою «Е», а тоді інший член родини квапливо виголосив нове благословення. Найбільше ж мені сподобалося благословення, яке промовила юна Мейв: побажання зістаріти в Ірландії.

Міцніше обнявши Оїна, я знайшла поглядом Томаса й подумки ревно помолилася, щоб це благословення справдилося, благаючи вітер і воду цьому посприяти.

— Твоя черга, доку! — вигукнув Оїн. — Яке твоє іменинне благословення?

Томас, зніяковівши, засовався на місці, і його щоки злегка зашарілися.

— Енн обожнює поета Вільяма Батлера Єйтса. Тож, можливо, замість благословення я прочитаю один із його віршів, щоб потішити наших гостей. Ідеальний вірш до дня народження — він зветься «Коли Ви, сива й сонна»[43].

Усі зареготали, тоді як Оїн неабияк здивувався.

— Мамо, хіба ти сива й сонна? — запитав він.

— Ні, любий хлопчику, я вічно молода й завзята, — відповіла я.

Усі знову розсміялись, але сестри О’Тул почали підганяти Томаса, благаючи прочитати вірша.

Томас підвівся й розпочав, тримаючи руки в кишенях і злегка згорбившись:

— Коли Ви, сива й сонна… — Томас вимовив «сива й сонна» дуже виразно, і всі знову захихотіли, але я добре знала цей вірш, знала кожне слово, і моє серце розтануло.

— Коли Ви, сива й сонна, при вогні, — повторив він, перекриваючи хихотіння, — наважитесь цю книгу розгорнути, торкне Вам очі погляд призабутий, зачаєний на дні, у глибині. Як вашу граціозність я люблю! І ту красу — нещиру чи правдиву, і душу пілігримську — щире диво, і на обличчі вашім — тінь жалю.

Кімната принишкла, і в Меґґі затремтіли губи, а в її очах замерехтіла м’яка солодкість спогаду. Такі вірші навівали літнім жінкам спогади про те, як воно — бути молодими.

Говорячи, Томас дивився на всіх по черзі, та вірш був призначений для мене: то ж я мала пілігримську душу, щире диво. Закінчив він роздумом про те, як Любов зникала, «майнула над вершини й заховала своє лице у натовпі зірок». Усі заплескали в долоні й затупали ногами, і Томас хвацько вклонився, приймаючи похвалу. Але, перш ніж сісти, він перехопив мій погляд. Відвівши знехотя очі, я побачила, що Бріджид, випрямившись, спостерігає за мною із задумою на обличчі.

— Коли я була мала, дідусь — якого теж звали Оїн — просив у мене на свій день народження не виголошувати благословення, а розповісти історію, — невпевнено заговорила я, прагнучи відволіктися. — Це була наша особлива традиція.

Оїн радісно заплескав у долоні й вигукнув:

— Обожнюю твої історії!

Усі засміялися з його ентузіазму, та я ледве втрималася, щоб не сховати обличчя в його рудій гриві й не заридати. Усе це почалося з Оїнової любові до моїх історій, а час і доля чомусь подарували нам ще один день народження разом.

— Розкажи нам історію про Донала й короля з ослячими вухами, — попросив Оїн, і я із заохочення всіх інших підтримала традицію, розповівши саме її.

Томас не міг знайти Ліама. Той покинув роботу в доках одразу після своєї заяви про зникнення зброї, а люди, з якими він працював, схоже, не надто переймалися тим, де він є. Бріджид казала, що він поїхав до Корку, а саме до морського порту Югал, але вона мала лише поспіхом написаний лист — якихось кілька рядків і обіцянка писати, а внизу — його ім’я. Бріджид припускала, що Ліам знайшов краще місце у жвавіших доках, але його раптовий від’їзд насторожив усіх. Я не знала, що відомо Бріджид про Ліамову діяльність, але не квапилася з висновками щодо неї. Ліам був її сином, якого вона його любила. Я не хотіла ставити його діяння їй на карб. Мені просто полегшало на серці від того, що він зник, але Томаса непокоїло те, що це все означає.

— Я не можу захистити тебе від загрози, якої не розумію, — нервово сказав він якось увечері після того, як ми сказали Оїнові «добраніч». Ми пішли прогулятися на осінньому повітрі, тримаючись осторонь берега, під ногами хрустіло нещодавно опале листя. Йти до озера не хотілося ні мені, ні йому.

— Ти справді вважаєш, що мене треба захищати?

— Ліам був на баркасі не сам.

— Ні. Там було ще двоє чоловіків.

— Який вигляд вони мали? Можеш їх описати?

— Усі в однакових капелюхах, одягнені в одному стилі. Приблизно одного зросту й віку. Один нібито був блідолиций — блакитноокий і з кількаденною щетиною. Інший, здається, був кремезніший. Мав повніші червоні щоки. Якого кольору в нього було волосся, я не бачила… до того ж я зосередилася на Ліамові, на зброї.

— Це, гадаю, вже щось. Хоча так я нікого одразу не пригадую, — стривожився Томас.

— Ліам, побачивши мене, був страшенно вражений. Як гадаєш, він… стріляв… просто з подиву чи… зі страху? — замислилась я.

— Енн, я теж був вражений, коли тебе побачив. Але ж мені взагалі не спало на думку в тебе стріляти, — тихо відповів Томас. — Ти можеш залягти на дно, можеш сидіти тихо, та вони знають, що ти їх бачила, тому ти в небезпеці. Ліам уважає тебе шпигункою. Він неначе був трохи знавіснілий, коли казав мені, що ти не Енн. Але через те, що він мав рацію, я тільки ще більше нервую й ще більше жадаю його знайти. Мік із Корку. Можливо, в нього знайдеться хтось, хто був би здатний поспитати за мене. Мені полегшало б на душі, якби я достеменно знав, що Ліам у Югалі.

— Томасе, як гадаєш, то він забрав зброю? — спитала я, озвучивши підозру, яку мала від самого початку. Вгадування сюжетів було моїм фахом.

— Він мав повне право її забрати — принаймні відповідав за неї. Навіщо йому було брехати про її зникнення?

— Щоб кинути на мене тінь підозри. Томасе, він знає, що скоїв. Знає, що спробував убити мене на озері. Може, він хоче виставити мене божевільною… а може, знає: якщо він виставить мене зрадницею, шпигункою, ніхто мене не слухатиме, коли я висуну йому звинувачення. Ліамові було достатньо перенести кудись зброю, поки довкола нікого не було — як він і збирався вчинити, — а тоді сказати Деніелові, що вона зникла. Деніел ні про що не здогадався б. Ти ні про що не здогадався б. Його звинувачення справило саме такий ефект, який мало справити. Воно змусило тебе остерігатися мене — остерігатися ще більше.

— Звучить цілком логічно.

Томас задумливо помовчав, а тоді втомлено сів на низький камінь, який відділяв траву від дерев, й опустив голову на руки. Коли він заговорив знову, його голос звучав несміливо, наче Томас боявся моєї реакції.

— Енн, що сталося з нею? З Деклановою Енн? Ти знаєш так багато. Може, сталося щось таке, про що ти боїшся мені казати?

Я сіла поруч із ним і потягнулася до його руки.

— Томасе, я не знаю, що сталося. Якби знала, то сказала б тобі. Я навіть не знала, що Деклан мав старших братів і сестру. Гадаю, я нічим не відрізняюся від інших ірландців та ірландок. Я теж маю кузенів у Америці. Я гадала, що ми з Оїном — останні з Ґаллагерів. Твій щоденник… розповідь про Повстання та їхню роль у ньому… Завдяки цьому я отримала найповніше у своєму житті уявлення про прадідуся та прабабусю. Оїн ніколи про них не говорив. Для нього їх не існувало поза кількома фактами й світлинами. Я виросла з думкою, що Енн загинула під час Повстання, разом із Декланом. Це навіть ніколи не ставилося під сумнів. У 2001 році їхня могила має такий самий вигляд, як сьогодні, тільки лишайник там не росте. Їхні імена стоять на надгробку поруч. Дати народження та смерті там не змінилися.

Він довго мовчав, роздумуючи, що це означає.

— Сумна правда полягає в тому, що люди, які покидають Ірландію, рідко повертаються, — Томас зітхнув. — І ми ніколи не знаємо, що з ними стається. Що смерть, що еміграція. Результат однаковий. Я починаю думати: лише вітер знає, що сталося з Енн.

— Aithníonn an gaoithe. Вітер знає все, — тихо погодилась я. — Так казав мені Оїн, коли я була мала. Може, цього він навчився від тебе.

— Я навчився цього від Міка. Та він каже, що вітер — пліткар, і тим, хто не хоче, щоб хтось знав їхні таємниці, краще розповідати їх каменеві. Він каже, що саме тому у нас в Ірландії так багато каменів. Вони поглинають кожне слово, кожен звук і не розповідають про них ніколи й нікому, жодній живій душі. Це добре, бо ірландці обожнюють теревенити.

Я засміялася. Це нагадало мені історію про Донала й короля з ослячими вухами, що її попросив розповісти Оїн на моєму дні народження. Донал повідав таємницю короля дереву, бо йому кортіло розповісти про неї бодай комусь. За якийсь час дерево зрубали, і з нього виготовили арфу. Коли на арфі заграли, її струни проспівали таємницю короля.

Ця давня казка мала кілька моралей, але одна з них була така: таємне завжди стає явним. Томас не теревенив. Майкл Коллінз, як я підозрювала, теж був не з балакучих, але істина може розкриватися сама собою, а через деякі істини гинуть люди.