Що знає вітер

Розділ 26 Старість і юність чоловіка

В останній день серпня я повернулася до Баллінаґара й зійшла на пагорб за церквою, безнадійно збивши дихання: мої легені стискав живіт, що невпинно більшав. Мій лікар, старезна акушер-гінеколог, що практикувала у Слайґо, заявила, що народити я маю в перший тиждень січня. Під час мого першого візиту медсестра спробувала вирахувати термін вагітності з огляду на останній менструальний цикл. Я не могла сказати їй, що той був у середині січня 1922 року. Довелося заявити, що я нічого не знаю, хоч я й підозрювала, що після повернення до теперішнього була десь на дванадцятому тижні. Перший ультразвук підтвердив мій здогад, хоча дати й не збігалися. Подорожі в часі подорожами в часі, та я все одно носитиму цю дитину дев’ять місяців, і попереду в мене було ще чотири.

Я сіла навпочіпки перед Деклановим надгробком і, вітаючись, провела долонею по його поверхні. Поряд із його іменем досі було вигравірувано ім’я Енн Фіннеґан — це не змінилось. Я повисмикувала бур’яни довкола могили Бріджид. У мене в серці геть не було зла на неї. Вона застрягла в павутинні брехливого й нереального і геть не була в цьому винна. Вона гадала, що захищає Оїна, захищає Томаса. Мої очі невпинно позирали на надгробок, біля підніжжя якого було написано «Сміт»; він стояв на віддалі від могил Ґаллагерів стрункою тінню, вкритою лишайником. Глибоко вдихнувши й понадіявшись, що Мейв не помилялася, коли казала мені, що Томас похований не тут, я підійшла й стала біля нього на коліна, а тоді підвела погляд на слова на камені.

Ця могила була моя.

Я не охнула й не скрикнула. Я просто сиділа, ледве дихаючи та глипаючи на пам’ятник, який поставив мені Томас. Він не був моторошний чи страхітливий. Він увіковічнював наше життя разом, наше взаємне кохання. Він свідчив про те, що я належу, належала й завжди належатиму… йому.

— Ох, Томасе, — прошепотіла я і притулилася головою до холодного каменя. Я заплакала, та ці сльози були звільненням, полегшенням, і я не намагалася спинити їхній потік. Там, у Баллінаґарі, його не було. Його не було у вітрі та в траві. Проте тієї миті я почувалася такою близькою до нього, якою не почувалася вже кілька місяців. У мені заворушилася дитина, а мій живіт відреагував на це напруженням, оточуючи нове життя, що свідчило про старе.

Я лягла біля каменя й заговорила до Томаса так, як він, на мою думку, говорив до мене через свої щоденники, розповідаючи йому про стару Мейв, юного Кевіна та Оїна, який опублікував наші історії. Розповіла йому, як зростає дитина, і сказала, що вважаю її маленькою дівчинкою. Поговорила про імена для неї та про те, у який колір пофарбувати дитячу кімнату, а коли сонце почало сідати, слізно попрощалася, витерла очі й спустилася з пагорба.

Я стала потроху читати щоденники, розгортаючи книжки навмання, як Кевін. Спершу прочитала останній Томасів запис від третього липня 1933 року, а тоді кілька днів не могла прочитати жодного іншого. Я тягнулася до нього, як нетля до полум’я, а біль, який я відчувала, читаючи його, був майже радістю.

Деяких записів і дат я геть уникала. Я не змогла б витримати, читаючи записи 1922 року. Не хотіла читати про Майклову загибель — я ж не змогла його врятувати — чи про безперервне руйнування керівництва Ірландії з усіх боків. Зі знайдених раніше відомостей я знала, що після смерті Артура Ґріффіта й убивства Майкла Коллінза рівновага, як це завжди буває, сильно порушилась і тимчасовий уряд надав армії Вільної держави особливі повноваження. Завдяки цим особливим повноваженням відомих республіканців арештовували та страчували, розстрілювали без права на апеляцію. Ерскіна Чайлдерза було страчено першим, але не останнім. За сім місяців армія Вільної держави заарештувала та стратила сімдесятьох сімох республіканців. У відповідь ІРА стала вбивати визначних діячів Вільної держави. Маятник гойдався сюди-туди, щоразу випалюючи землю.

Найбільше я проводила час у 1923–1933 роках, поглинаючи всі згадки про Оїна. Томас так його любив, і саме йому, передусім, були присвячені його записи. Він радів перемогам Оїна, приймав його турботи близько до серця й тривожився, як батько. В одному записі він розповідав, як застукав шістнадцятирічного Оїна, коли він цілувався в лікарні з Міріам Мак-Г’ю, і стривожився, що Оїн перестане зосереджуватися на навчанні.

Після того мені довелося відкласти щоденники на кілька днів, але в них я знаходила більше втіхи, ніж болю. Коли думати про Томаса й маленького хлопчика, якого я покинула, було надто боляче, я гортала сторінки й поверталася на багато років назад, читаючи про їхні тріумфи й прикрощі, радощі та труднощі й споглядала, як вони разом ідуть далі.

Я знайшла запис за день смерті Бріджид. Про неї Томас писав співчутливо й милосердно. Я раділа, що вона все ж не залишилася сама. Я читала про хвороби та смерті у Дромагайрі і про нові ліки й нововведення в медицині. Подеколи Томасові щоденники скидалися на журнал прийняття пацієнтів, де було детально розписано безліч болячок і ліків, але про політику Томас не писав ніколи. Він неначе повністю відійшов від боротьби. Серцю патріота, про яке він говорив замолоду, прийшла на зміну відсторонена душа. Коли Майкла було вбито, у Томасі щось померло. Він утратив віру в Ірландію. А може, просто втратив віру в людей.

В одному записі за липень 1927 року Томас згадував про вбивство Кевіна О’Гіґґінса, міністра внутрішніх справ. У 1922 році О’Гіґґінс відповідав за впровадження особливих повноважень, які викликали так багато гіркоти. Убивство відбулося невдовзі після заснування нової політичної партії, Фіанна Файл, яку організували Еймон де Валера та інші видатні республіканці. Громадська думка була на боці де Валери. Хтось запитав Томаса, яку партію він підтримає на майбутніх виборах. Те, що він не став публічно підтримувати жодну, засмутило чимало кандидатів, які хотіли його схвалення й фінансової підтримки. Дізнавшись про Томасову реакцію, я охнула й перечитала його слова.

Перші кілька рядків Оїн процитував у ніч своєї смерті. У мене відпали всі запитання щодо того, звідки Оїн знає ці щоденники, звідки в нього глибоке розуміння людини, яка його виростила. Поїхавши з дому, він узяв із собою всього один щоденник, але прочитав їх усі.

У Слайґо після візиту до лікаря я купила для Мейв стосик любовних романів, а також пакуночок маленьких тістечок-асорті блідих пастельних кольорів. Приїхала без попередження, бо не мала її телефона. Вона підійшла до дверей у темно-блакитній блузі, жовтих широких штанях і леопардових капцях. На ній була свіжа фіалкова помада, а її радість від зустрічі зі мною була щира, хоч вона й удала роздратування.

— Довго ж вас тут не було, юна леді! — насварилася вона. — Минулого тижня я спробувала дійти до Ґарва-Ґліба пішки, а отець Дорнан потягнув мене додому. Він гадає, що в мене маразм. Не розуміє, що я просто стара й нечемна.

Я ввійшла слідом за нею до будинку й зачинила двері ногою, тимчасом як вона теревенила далі.

— Я вже стала думати, що ви, Енн Сміт, теж нечемні. Я так мило вас запросила, а ви до мене не йдете. Це що, тістечка? — Вона понюхала повітря.

— Так. А ще я привезла вам книжок. Чітко пам’ятаю, як ви казали мені, що найбільше любите великі книжки. Ті, у яких багацько розділів.

У неї округлились очі й затремтіло підборіддя.

— Так… Я теж це пам’ятаю. То ми не будемо вдавати?

— Якщо ми будемо вдавати, то не зможемо говорити про давні часи. Мейв, мені треба з кимось поговорити.

— Мені теж, дівчинко, — пробурмотіла вона. — Мені теж. Ну-бо, сідай. Я заварю чай.

Я зняла пальто й виклала тістечка — по одному кожного виду, — залишивши решту в коробці: хай Мейв поласує згодом. Поставила нові книжки біля її крісла-гойдалки й усілася за маленький столик, тимчасом як вона повернулася з чайником і двома філіжанками.

— Оїн твердив, що ти не загинула. Він казав, що ти просто загубилась у воді. За нього всі хвилювалися. Тож доктор Сміт замовив надгробок із гравіруванням, і ми влаштували невеличку заупокійну службу для тебе, щоб трохи заспокоїтись і втішитись. Отець Дарбі хотів прибрати твоє ім’я з надгробка Деклана Ґаллагера, та Томас наполіг, що його треба залишити у спокої й відмовився ставити на новому надгробку дату народження. Лікар був упертий і багатий — давав купу грошей церкві, — тож отець Дарбі відступив перед ним. Оїн, побачивши могилу, влаштував істерику. Його геть не втішило те, що ім’я його матері з’явилося на надгробку. Томас навіть не залишився на службу. Вони з Оїном рушили в довгу прогулянку, а коли повернулись, Оїн досі плакав, але вже хоч не кричав, бідося. Не знаю, що сказав йому док, але після того Оїн припинив говорити дурниці.

Я надпила чай, і Мейв усміхнулася мені з-за своєї філіжанки.

— Але ж він не був дурний, чи не так?

— Ні.

Томас не став би розповідати Оїнові все. Але вже точно розповів йому достатньо. Розповів йому, хто я, і сказав, що він побачить мене знову.

— Я геть забула про Енн Сміт. Забула навіть про дока з Оїном. Відколи я бачила їх востаннє, минуло сімдесят років. А тоді на моєму порозі з’явилася ти. І я почала згадувати.

— Що ти згадала?

— Не викаблучуйся, дівчинко. Мені вже не дванадцять, а ти в цьому будинку не господиня. — Вона тупнула по підлозі ногою в капці. — Я згадала тебе!

Я всміхнулась її категоричності. Приємно було, що мене згадали.

— Тепер я хочу знати все. Хочу знати, що сталося з тобою. Тоді й зараз. І не пропускай сцен із поцілунками, — відрізала вона.

Я знову налила собі чаю, відкусила великий шматок рожевого глазурованого тістечка й розповіла їй усе.

У вересні відразу після пробудження я дізналася, що впали вежі-близнюки, що на моє місто напали, й подивилася телевізійні новини. Мій живіт постійно зростав, і я трималась за нього, захищаючи свою ненароджену дитину й думаючи, чи не повернулась я з одного виру лише для того, щоб поринути в інший. Моє давнє життя, мої вулиці, мій обрій змінилися назавжди, і я зраділа, що Оїна вже немає серед живих і він не в Брукліні. Зраділа, що вже не живу там і не бачу цього на власні очі. Моє серце було нездатне вмістити більше болю, ніж уже було в ньому.

Барбара чула літаки, які трусонули агенцію, пролітаючи над нею, перш ніж вони врізались, і кілька днів по тому зателефонувала мені в істериці, знов і знов повторюючи, яка вона рада, що я в безпеці, в Ірландії.

— Світ збожеволів, Енн. Збожеволів. Він перевернувся, а ми всі відчайдушно тримаємося за нього, щоб не впасти.

Я чудово розуміла, що вона має на увазі, та мій світ крутився вже не один місяць, а одинадцяте вересня просто стало ще однією неймовірною обставиною. Воно відвернуло увагу Барбари від тривоги за мене, від моєї кризи середнього віку, а я могла хіба що сховатися ще глибше в Ґарва-Ґлібі, не здатна осягнути масштаб такої події, геть не здатна її опрацювати. Світ перевернувся, як і сказала Барбара, та коли він похилився, я вже падала і вже навчилася не мучитися морською хворобою. Я вимкнула телевізор, попросила пробачення у свого міста й заблагала Бога не дати нам усім — навіть мені — втратити себе. А тоді почала жити далі.

У жовтні я замовила колиску, сповивальний столик і крісло-гойдалку, що пасувало до старих дубових паркетів. Два тижні по тому вирішила, що в дитячій кімнаті треба постелити килим. У будинку часто виникали протяги, і я уявляла, як моя малеча вивалюється з ліжечка на безжальні дошки. Поклали килим, зібрали меблі, повісили штори, і я сказала собі, що готова.

У листопаді я дійшла висновку, що неяскрава зелена фарба на стінах дитячої кімнати матиме кращий вигляд із білими смугами. Зелені й білі смуги будуть доречні як для дівчинки, так і для хлопчика, а кімната від них стане веселішою. Я купила фарбу й потрібне приладдя, та Кевін наполіг, що вагітним не можна фарбувати, й узяв мою роботу на себе. Я кволо запротестувала, та величезний живіт звів мої амбіції нанівець. Я була на тридцять другому тижні й не могла уявити себе ще гладшою чи відчувати ще більший дискомфорт. Але мені була потрібна якась справа.

Того тижня мені телефонувала Барбара, щоб дізнатись, як просувається моя наступна книжка. Мені довелося зізнатися, що вона взагалі ніяк не просувається. Я мала розповісти історію, історію кохання, не схожу на жодну іншу, але не могла уявити її закінчення. Мої слова були мішаниною з лютої муки й заперечення, і я, сідаючи за створення сюжету чи плану, щоразу рано чи пізно витріщалася з вікна, блукаючи пожовклими сторінками свого колишнього життя в пошуках Томаса. Те, що я відчувала, неможливо було відтворити словами — були тільки вдихи й видихи, невпинні повільні удари мого серця й невідступний біль розлуки.

Не маючи змоги фарбувати й бажання писати, я вирішила погуляти. Накинула на плечі рожеву кашемірову шаль і просунула ноги в чорні гумові чоботи, щоб не намочити їх, діставшись до озера. Моє волосся розвівалося в мороку серед тремтливих дерев, наче вітаючи їхнє голе віття. Тепер його не треба було приборкувати. Нікого не обходило, що воно падало мені до середини спини й закручувалося довкола обличчя. Ніхто не озирнеться на мої чорні лосини й не обуриться тим, як бавовняна туніка підкреслює набряклі груди чи облягає живіт. На березі було безлюдно. Мене не побачить узагалі ніхто.

На західну Ірландію найшла мокра передсмертна хандра осені, і трухлява імла облизувала мені щоки й висла над озером, затуляючи небо від моря, а хвилі — від піску й ховаючи обрис протилежного берега. Я стояла обличчям до озера, дозволяючи вітру здіймати та знову відпускати своє волосся, дивлячись, як туман утворює примар і рухається в ледь теплому світлі.

Я вже перестала заходити у воду. Перестала відпливати від берега човном. Вода була холодна, а мені треба було зважати на дитину, на ще одне життя, крім власного. Та я все одно щонайменше раз на день приходила виступити на свій захист перед вітром. Ковдра туману пом’якшувала повітря, і світ був тихий і потайний. Мені складали товариство лише плюскіт води та чвакання моїх чобіт.

А тоді я почула свист.

Він припинився на мить, а по тому залунав знову, ледь чутний і далекий. На причалі Доннеллі було порожньо: він завершив сезон. Із його вікон лилося світло, а з димаря виходив струмінь диму, зливаючись з імлистим небом, але вздовж берега нічого не ворушилося. Свист лунав не на землі, а у воді, наче в тумані ховався якийсь дурний рибалка.

Звук посилився, надходячи разом із припливом, і я пішла на нього, чекаючи, коли невідомий закінчить свою мелодію. Вона затремтіла й урвалася, і я зачекала на наступний виступ. Його не діждала, тож стиснула губи й закінчила пісню за нього. Вийшло тихо, з придихом і трохи фальшиво. Та я впізнала в тій пісні мелодію.

Ні вітер, ні прибій не зміг забуть

Його діянь повік.

— Томасе!

Раніше я також кликала його. Викрикувала його ім’я над водою, доки не захрипала й не зневірювалася. Та я покликала знову.

— Томасе!

Його ім’я небезпечно зависло в повітрі, важке й тужливе, а тоді затремтіло й упало, занурившись у воду, як камінь. Озеро пошепки відповіло знекровленими вустами — повільно, виспівом: «То-ма-се, То-ма-се, То-ма-се».

Спершу з’явився ніс човна, що то виникав у полі зору, то зникав із нього. Озеро грало в піжмурки. Ось він знову тут. Ближче. Хтось упевнено веслував. Весло штовхали й відпускали у воді, неначе перекривляючи стишену ласку, і звук його імені обернувся на звук його голосу: «Гра-фи-не, гра-фи-не, гра-фи-не».

Відтак я побачила його. Картуз, широкі плечі, твідове пальто та світлі очі. Світло-блакитні очі, що пильно зазирнули в мої. Він вимовив моє ім’я, тихо, вражено, тимчасом як маленький червоний човник розітнув туман і ковзнув до берега, опинившись так близько, що я почула, як чиркнуло по піску весло.

— Томасе!

Тоді він підвівся, скориставшись веслом, як венеціанський гондольєр, а я впала на коліна на кам’янистому березі, вигукуючи його ім’я. Маленький човник проштовхнувся до берега, і Томас вийшов на суходіл, відкинув весло й зняв картуза. Притиснув його до грудей, наче збентежений кавалер, що прийшов у гості. Його темне волосся було злегка посріблене, а в кутиках очей зібралися нові зморшки. Але це був Томас.

Він завагався, стиснувши зуби, і в його очах відобразилося благання, наче він не знав, як зі мною привітатись. Я спробувала підвестися, піти до нього, а він раптом опинився поруч, підхопив мене і пригорнув до себе. Між нами опинилась наша дитина в моєму животі, а Томас зарився обличчям мені у волосся. Якусь мить ми не розмовляли: нам відібрало мову й чуття від печіння в легенях і шаленого стукоту сердець.

— Як так вийшло, що я втратив одинадцять років, а ти взагалі не постаріла? — вигукнув він у мої кучері. До його радості домішалася туга. — Це моя дитина чи тебе я теж утратив?

— Це твоя дитина, і ти ніколи мене не втратиш, — заприсяглась я, гладячи його по голові й торкаючись його обличчя. Руки в мене були такі ж безтямні, як серце. Томас огорнув мене, перебував так близько, що я відчувала кожен його подих, але цього було замало. Шаленіючи, боячись, що я прокинуся, не поцілувавши його на прощання, я наблизила Томасове лице до свого.

Він був такий реальний і так дивовижно знайомий. Шерехатість його щік, дотик його губ, смак його вуст, сіль його сліз. Він цілував мене, як уперше й кожного наступного разу, викладаючись повністю й геть не стримуючись. Але цей поцілунок був присмачений тривалою розлукою й новою надією, і з кожним новим зітханням та кожною новою секундою я починала вірити в життя після смерті.

— Ти залишилася в Ірландії, — важко видихнув він, провів губами по моїх щоках, носу й легенько торкнувшись ними кінчика мого підборіддя, а пальцями обхопивши обличчя.

— Одна людина якось сказала мені: ті, хто їде з Ірландії, не повертаються ніколи. Мені була нестерпна думка про те, що я ніколи не повернуся. Тож я залишилась. А ти залишився з Оїном, — приголомшено вимовила я.

Він кивнув із таким виразним і палким поглядом, що з моїх очей потекли сльози, скрапуючи йому на долоні.

— Я залишався, доки він не сказав мені, що настав час піти.

Дванадцятого липня 1933 року, наступного дня після вісімнадцятиріччя Оїна, Томас зняв маленький червоний човник із крокв у своєму сараї й поклав у маленьку валізу скриньку із золотими монетами, комплект запасного одягу й кілька світлин. Він подумав, що йому може знадобитися якась річ, що належатиме мені 2001 року, щось таке, що спрямовуватиме його шлях, і засунув у кишеню діамантові сережки, які я продала містерові Келлі та які він викупив наступного дня після того, як я їх заставила. Він мав порожню урну, у якій колись лежав Оїнів попіл, і знав вірша, який я процитувала того дня на озері, — вірша Єйтса про фейрі й політ на вітрі.

Але Томас був певен, що діаманти, порох і слова про фейрі не змінять геть нічого. По суті, він просто ловив попутку до 2001 року. Його човен, повернувшись до озера, негайно поплив додому, линучи крізь віки, розсікаючи воду та прикликаючи туман. Оїн бачив, як він зник.

Ми залишили човен на березі; весло лежало в піску, а озеро — позаду нас. Томас був ошелешений, але не боявся. Валізу він ніс в одній руці, а картуза знову насунув на голову. Я сумнівалася, що Томас сильно зміниться, хай у якому десятилітті житиме. Він терпляче чекав одинадцять років, два місяці та двадцять шість днів. Боявся, що я зникну, що йому доведеться шукати мене в незнаному світі й за океаном. Він очікував, що знайде досить дорослого сина чи доньку — якщо взагалі нас знайде. А що, як час віднесе його туди, куди він не хоче, і він усе втратить? Легенда про Нів та Ойшіна повторювалася.

Та все ж він прийшов.