Що знає вітер

Розділ 1 Ефемера

Червень 2001 року

Кажуть, Ірландія побудована на своїх історіях. Фейрі[2] та фольклорні оповідки населяли Ірландію з давніх-давен, давніше, ніж англійці чи навіть Патрік[3] і парохи. Мій дід, Оїн Ґаллагер (вимовляється «ҐаллаГЕР», а не «ҐаллаҐЕР»), цінував історії понад усе й навчив мене того самого, бо тільки в легендах та переказах ми не даємо відійти в небуття нашим предкам, своїй культурі та історії. Ми обертаємо спогади на історії, а якщо не робимо цього, то втрачаємо їх. Зникають історії — зникають і люди.

Ще з дитинства я опинилася в полоні минулого, і мені хотілося знати історії людей, які жили до мене. Можливо, цьому сприяло моє раннє знайомство зі смертю та втратами, але я знала, що мене колись теж не стане і ніхто не пам’ятатиме, що я взагалі жила на світі. Світ забуде. Піде далі, звільнившись від тих, хто був раніше, скинувши із себе старе заради нового. Трагізм усього цього був для мене нестерпний — трагізм того, що життя починається і закінчується, але ніхто цього не пам’ятає.

Оїн народився у графстві Літрім 1915 року, за дев’ять місяців до уславленого Великоднього повстання, що назавжди змінило Ірландію[4]. Його батьки (мої прабабуся та прадідусь) загинули під час того повстання, й Оїн осиротів, не знавши жодного з них. Цим ми з дідом були подібні: обоє осиротіли малими; його втрата увірвалася в мою, моя втрата стала його. Мої батьки померли, коли мені було всього шість років. Я була маленькою дівчинкою з неповоротким язиком і надміру активною уявою, й Оїн увійшов у моє життя, врятував мене й виростив.

Бувало, коли я силкувалася щось сказати, дідусь давав мені ручку й папір. «Якщо не можеш вимовити, запиши. Так слова проіснують довше. Записуй усі свої слова, Енні. Записуй і відсилай їх кудись».

Так я й робила.

Та ця історія не схожа на жодну з тих, які я бодай колись розповідала, на жодну з тих, які я написала. Це історія моєї родини, вплетена у тканину минулого, вирізьблена в моїй ДНК й навіки закарбована в пам’яті. Усе це почалось — якщо це має початок — тоді, коли Оїн помирав.

— У моєму письмовому столі є замкнена шухляда, — сказав дідусь.

— Я знаю, — під’юдила його, ніби колись намагалася влізти до тієї замкненої шухляди. Насправді ж я й гадки про неї не мала. Я вже давно не жила в бруклінському будинку з бурого піщанику, що належав Оїнові, а ще довше не називала Оїна дідусем. Тепер він був просто Оїном, а його замкнені шухляди мене не цікавили.

— Не нахабній, дівчинко, — насварив мене Оїн, повторивши фразу, яку я вже чула тисячу разів за своє життя. — Ключ у мене на брелоку. Найменший. Візьмеш?

Я зробила так, як він попросив, виконавши його вказівки й діставши із шухляди її вміст. Скринька, наповнена листами — сотнями листів, охайно впорядкованих і зв’язаних у пачки, — а на ній — великий манільський конверт. На мить я зупинилася на листах, зауваживши, що, судячи з вигляду, жодного з них досі не відкривали. На кожному в кутку дрібним почерком записано дату — і більше нічого.

— Принеси мені манільський конверт, — наказав Оїн, не підводячи голови з подушки. За останні кілька місяців він так ослаб, що лише зрідка вставав з ліжка.

Я відклала скриньку з листами вбік, узяла конверт і повернулася до діда. Розщепнула застібку на конверті й обережно його перевернула.

На ліжко вислизнули кілька світлин і маленька книжечка у шкіряній палітурці. Останнім із нього викотився латунний ґудзик із заокругленим, потьмянілим від часу вершечком, і я підібрала його, а тоді обмацала безневинний предмет пальцями.

— Що це, Оїне?

— Цей ґудзик належав Шонові Мак-Діармаді, — прохрипів він, і в очах його спалахнув вогник.

— Тому самому Шонові Мак-Діармаді[5]?

— А якому ж іще?

— Звідки він узявся в тебе?

— Мені подарували. Переверни його. Там нашкрябано його ініціали — бачиш?

Я піднесла ґудзик до світла й заходилася крутити його і сяк і так. Справді, на його поверхні було надряпано крихітну літеру «Ш», а далі — «Мак-Д.».

— Ґудзик від його пальта, — пояснив Оїн. Але я знала цю історію. Уже протягом багатьох місяців я була занурена в дослідження ірландської історії, намагаючись осмислити її для написання роману, над яким працювала.

— Він викарбував свої ініціали на ґудзиках власного пальта й кількох монетах і віддав їх своїй дівчині, яку звали Мін Раян, у ніч перед тим, як його розстріляли за участь у повстанні, — сказала я, приголомшена крихітною часточкою історії, яку тримала в руці.

— Саме так, — підтвердив Оїн, і на його вустах промайнула ледь помітна грайлива усмішка. — Шон Мак-Діармада був із графства Літрім, у якому я народився й виріс. Мандрував країною й засновував осередки Ірландського республіканського братства. Він і залучив до нього моїх батьків.

— Неймовірно, — видихнула я. — Оїне, тобі слід підтвердити справжність ґудзика й покласти його в якесь безпечне місце. Він має коштувати цілий статок.

— Енні, дівчинко, тепер він твій. Що з ним буде, вирішувати тобі. Тільки пообіцяй мені, що не віддаси ґудзика тому, хто не розумітиме його справжньої цінності.

Я зустрілася з ним поглядом, і мій захват від ґудзика згас і зійшов нанівець.

Оїн видавався дуже втомленим. Дуже старим. А я не була готова до того, щоб дати йому можливість відпочити, — поки що не готова.

— Але… Оїне, я й сама її як слід не розумію, — прошепотіла я.

— Чого не розумієш?

— Його справжньої цінності. — Я хотіла, щоб він продовжував говорити, щоб він не засинав, і притьмом заходилася заповнювати порожнечу, яку розверзла в мені його втома. — Я тут читала про Ірландію — біографії, документальні тексти, збірки, щоденники. Досліджувала всі ці відомості останні пів року. У мене в голові стільки інформації. Але ж я не знаю, як усьому цьому дати лад. Історія після Великоднього повстання шістнадцятого року — це суцільний хаос із якихось думок і звинувачень. І при цьому жодного консенсусу.

Оїн засміявся, та це прозвучало нервово й невесело.

— Це Ірландія, моя люба.

— Справді?

Це було страшенно сумно. І страшенно прикро.

— Дуже багато думок і дуже мало рішень. Та навіть усі думки на світі не в змозі змінити минуле.

Оїн зітхнув.

— Я сама не знаю, яку історію розповім. Щойно вирішую одне, як набігає друге, і я вже відкидаю те, що до того надумала. Я почуваюся безпорадною.

— Народ Ірландії теж так почувався. Це одна з причин того, що я виїхав звідти.

Оїнова рука тим часом намацала книжечку в шкіряній палітурці, і тепер він гладив її так, як гладив мене по голівці, коли я була дитиною. Якусь мить ми мовчали, занурившись кожен у свої думки.

— Ти сумуєш за нею? Сумуєш за Ірландією? — спитала я.

Раніше ми про це не говорили. Моє життя — наше спільне життя — минало в Америці, в місті жвавому та яскравому, як блакитні очі Оїна. Я знала дуже мало про те, як дідусь жив до мого народження, а він ніколи не прагнув розповісти про це.

— Я сумую за її народом. Сумую за її запахом і зеленими полями. Сумую за морем і за тим, що непідвладне часу. Час не владний над нею. Вона мало змінилась. Енні, не пиши книжки про історію Ірландії. Таких книжок хоч греблю гати. Розкажи краще історію кохання.

— Оїне, мені все одно потрібен контекст, — із усмішкою зауважила я.

— Так. Потрібен. Але нехай історія не відвертає твоєї уваги від людей, які пережили її особисто. — Оїн тремтливими пальцями взяв одну зі світлин і, щоб краще роздивитися, підніс близько до очей. — Якісь події неминуче завдають сердечного болю, якісь учинки виймають душу, і люди блукають по світу без душі, намагаючись знайти втрачене, — забурмотів він, неначе цитуючи те, що колись чув, те, що відгукнулося в ньому, а по тому передав мені світлину, яку тримав у руці.

— Хто це? — спитала я, придивившись до жінки, яка, своєю чергою, рішучо дивилася на мене.

— Це твоя прабабуся, Енн Фіннеґан Ґаллагер.

— Твоя мати? — перепитала я.

— Так, — видихнув він.

— Я подібна до неї, — із захопленням мовила я. Через одяг і зачіску вона здавалась екзотичним створінням, чужинкою, але обличчя, звернуте на мене з минулих десятиліть, можна було б переплутати з моїм.

— Так. Подібна. Дуже сильно, — погодився Оїн.

— Вона трохи напружена, — зауважила я.

— Тоді було не заведено всміхатися.

— Узагалі?

— Ні, — пирхнув він, — не взагалі. Тільки на знімках. Ми щосили старалися здаватися поважнішими, ніж були насправді. Усі хотіли бути революціонерами.

— А це мій прадідусь? — Я показала на чоловіка, що стояв біля Енн ще на одному знімку.

— Так. Мій батько, Деклан Ґаллагер.

Пожовкла картка зберегла молодість і енергійність Деклана Ґаллагера. Він одразу мені сподобався, і я несподівано відчула, як біль ужалив мене в груди. Деклана Ґаллагера вже не було, і я ніколи з ним не познайомлюся.

Оїн передав мені ще один знімок — світлину своїх матері й батька разом із чоловіком, якого я не знала.

— Хто це?

Незнайомець був одягнений так само, як Деклан: офіційно, у костюм-трійку з приталеним жилетом, який визирав з-під лацканів. Руки він тримав у кишенях, а його волосся, коротке з боків і довше на маківці, було зачесане назад і лягало акуратними хвилями. Каштанове чи чорне, мені було незрозуміло. Він злегка морщив чоло, наче йому було неприємно, що його знімають.

— Це доктор Томас Сміт, найкращий друг мого батька. Я любив його майже так само, як люблю тебе. Він був мені як батько.

Оїн говорив тихо, а його очі знову заплющувалися.

— Справді? — здивовано задзвенів мій голос. Оїн ніколи не розповідав про цього чоловіка. — Оїне, чому ти не показував мені цих світлин? Я ніколи не бачила жодної з них.

— Там є ще, — пробурмотів Оїн, проігнорувавши моє запитання — так, ніби для пояснення було потрібно забагато сил.

Я перейшла до наступної світлини в купці, що лежала переді мною.

На ній було зображено Оїна, коли він був маленьким хлопчиком: великі очі, веснянкувате обличчя та прилизане волосся. Одягнений у короткі штанці, довгі шкарпетки, жилет і маленький піджачок. У руках тримав картузика. Позаду нього стояла жінка із суворо зімкненими вустами, яка поклала руки йому на плечі. Може, вона й була по-своєму гарна, та водночас здавалася надто підозріливою, щоб усміхнутися.

— Хто це?

— Моя бабуся, Бріджид Ґаллагер. Мати мого батька. Я називав її бабунею.

— Скільки тобі тут років?

— Шість. Бабуня того дня була мною дуже незадоволена. Я не хотів зніматися без решти рідних. Але вона наполягла на тому, щоб ми знялися лише вдвох.

— А ця? — Я взяла наступну світлину. — Розкажи мені про цей знімок. То твоя мама — у неї тут довше волосся — і лікар, так?

Коли я придивилася до світлини, моє серце затріпотіло. Томас Сміт дивився згори вниз на жінку поруч із собою, наче в останню мить не зміг утриматися, щоб не перевести на неї погляд. Вона теж дивилася вниз із таємничою усмішкою на вустах. Вони стояли на невеликій відстані, але гостро усвідомлювали присутність одне одного. А крім них, на фото не було більше нікого. Цей знімок був дивовижно відвертий як на ту епоху.

— Томас Сміт був… закоханий в Енн? — спитала я, затнувшись і несподівано затамувавши подих.

— Так… і ні, — тихо мовив Оїн, і я насуплено поглянула на нього.

— Що це за відповідь? — запитала я.

— Правдива.

— Але ж вона була заміжня за твоїм батьком. І хіба ти не сказав, що він був найкращим другом Деклана?

— Сказав.

Оїн зітхнув.

— Ого. Тут є якась історія! — радісно вигукнула я.

— Так. Є історія, — прошепотів Оїн. Його очі заплющились, а вуста затремтіли. — Чудова історія. Я дивлюся на тебе й завжди мимоволі згадую її.

— Це ж добре, хіба ні? — запитала я. — Згадувати — це добре.

— Згадувати — це добре, — погодився він, але водночас скривився, а тоді вчепився в ковдру.

— Коли ти востаннє пив знеболювальне? — різко спитала я.

Кинула знімки й помчала по пігулки, що стояли на стільниці в його ванній кімнаті. Витрусила одну тремтливими руками й налила води у склянку, а тоді підняла Оїнову голову, допомагаючи йому запити. Я хотіла, щоб він лежав у лікарні, в оточенні людей, здатних про нього подбати. Йому ж хотілося бути вдома, зі мною. Він провів у лікарнях усе життя, піклуючись про тих, хто хворів і помирав. Коли в нього шість місяців тому діагностували рак, Оїн спокійно оголосив, що не лікуватиметься. Він пішов назустріч моїм слізним тирадам і вмовлянням лише в одному: погодився усувати свій біль.

— Енні, дівчинко, тобі треба повернутися, — сказав він трохи згодом. Від пігулки його голос став примарним і тихим.

— Куди? — з важким серцем запитала я.

— До Ірландії.

— Повернутися? Оїне, я ніколи там не була. Хіба ти забув?

— Мені теж треба повернутися. Візьмеш мене із собою? — невиразно спитав він.

— Я все життя хотіла поїхати з тобою до Ірландії, — прошепотіла я. — Ти ж знаєш. Коли ми поїдемо?

— Коли я помру, ти відвезеш мене туди, повернеш.

У моїх грудях чітко відчувався біль, який кусався та звивався, і я щосили спробувала дати йому відсіч, знищити його, та він виростав знову, як волосся Медузи[6], і його виткі відростки виливалися в мене з очей гарячими рясними ручаями.

— Не плач, Енні, — попросив Оїн таким кволим голосом, що я доклала всіх зусиль, аби стримати потік сліз, бодай заради того, щоб урятувати його від страждань. — Нам немає кінця. Коли я помру, відвези мій попіл до Ірландії і звільни мене посеред Лох-Ґіллу.

— Попіл? Посеред озера? — перепитала я, намагаючись усміхнутися. — Хіба ти не хочеш бути похованим біля церкви?

— Церкві потрібні лише мої гроші, та мою душу, сподіваюся, забере Бог. Те, що від мене залишиться, має бути в Ірландії.

Заторохтіли вікна, і я підвелася, щоб засмикнути штори. По шибках тарабанив дощ — типова для кінця весни злива, що загрожувала східному узбережжю весь тиждень.

— Вітер виє, як пес Кулана, — пробурмотів Оїн.

— Обожнюю цю історію, — сказала я і знову сіла біля нього. Він заплющив очі, але продовжував говорити — тихо розмірковуючи, наче пригадуючи.

— Енні, це ти розповіла мені історію про Кухуліна. Мені було страшно, і ти дозволила мені спати у твоєму ліжку. Док стеріг нас усю ніч. Я чув голос того пса у вітрі.

— Оїне, я не розповідала тобі історії про Кухуліна. Це ти мені її розповідав. Безліч разів. Мені її розповідав ти, — поправила я його й підтягла на ньому ковдру. Він схопився за мою руку.

— Так. Я розповів тобі. Ти розповіла мені. І розповіси мені знову. Що насправді було першим, знає тільки вітер.

Він задрімав, а я тримала його за руку, слухаючи зливу й занурюючись у спогади про нас. Коли мені було шість років, Оїн став моєю опорою та опікуном. Він обіймав мене, коли я ридала за батьками, які вже не повернуться. Мені відчайдушно хотілося, щоб він зміг обняти мене знову, щоб ми змогли почати спочатку, бодай для того, щоб прожити з ним ще одне життя.

— Оїне, як я без тебе житиму? — затужила я вголос.

— Я тобі більше не потрібен. Ти вже геть доросла, — пробурмотів несподівано. Я гадала, що він міцно заснув.

— Ти завжди будеш мені потрібен, — заплакала я, і в нього знову затремтіли губи: він розумів, яку відданість виражали мої слова.

— Ми ще зустрінемося, Енні.

Оїн ніколи не був релігійний, і ці слова мене здивували. Його виростила бабуся, яка була ревною католичкою, але мій дідусь покинув релігію у вісімнадцять, поїхавши з Ірландії. Він наполіг на тому, щоб я навчалася в католицькій школі у Брукліні, та цим моє релігійне виховання й обмежилося.

— Ти справді в це віриш? — прошепотіла я.

— Я це знаю, — сказав він, розімкнув важкі повіки й тужливо поглянув на мене.

— А я — ні. Не знаю. Я дуже тебе люблю і не готова відпустити.

Я плакала всерйоз, уже відчуваючи його втрату, свою самотність і довгі роки попереду без нього.

— Ти вродлива. Розумна. Багата. — Він кволо засміявся. — І всього цього досягла сама. Ти і твої історії. Енні, дівчинко, я дуже тобою пишаюся. Дуже. Але в тебе немає життя поза книжками. Немає любові. — Його очі затуманились і оглянули простір поза моєю головою. — Поки що немає. Енні, пообіцяй мені, що повернешся.

— Обіцяю.

Після цього він заснув, а я заснути не змогла. Я залишилася поряд, прагнучи його присутності, слів, які він міг вимовити, втіхи, яку він завжди мені давав. Він прокинувся ще раз, задихаючись від болю, і я допомогла йому проковтнути ще одну пігулку.

— Будь ласка. Будь ласка, Енні. Неодмінно повернися. Ти конче потрібна мені. Нам обом.

— Про що ти, Оїне? Я тут. Кому я потрібна?

Він марив, плавав у своєму болю, поза межами свідомості, а я могла хіба що тримати його за руку й удавати, ніби все розумію.

— А тепер спи, Оїне. Так біль легше буде витримати.

— Не забудь прочитати книжку. Він кохав тебе. Він неймовірно тебе кохав. Він чекав, Енні.

— Хто, Оїне?

Я не стримала сліз, і вони закрапали на наші переплетені руки.

— Я сумую за ним. Стільки часу минуло…

Дідусь тяжко зітхнув, так і не розплющивши очей. Те, що він побачив, було в його пам’яті, в його болю, і я дозволила йому марити, аж поки белькотіння не перейшло в неглибоке дихання й неспокійні сни.

Ніч закінчилася, настав новий день, але Оїн уже не прокинувся.