Що знає вітер

Розділ 6 Сон про смерть

Колись я бачила у вечірніх новинах документальний сюжет про жінку, котра якось уранці прокинулась у власній оселі, гадки не маючи, як туди потрапила. Вона не впізнавала ні своїх дітей, ні чоловіка. Не знала ні минулого, ні теперішнього. Вона пройшла коридорами й кімнатами будинку, дивлячись на знімки близьких і свого життя, бачачи у дзеркалі незнайоме лице. І вирішила вдавати. Роками вона не виказувала, що не може згадати нічого до того дня. Її рідні так і не здогадалися про таємницю жінки, доки вона сама не зізналась крізь сльози багато років по тому.

Лікарі вважали, що в неї був певний тип аневризми — якась проблема зі здоров’ям, що вплинула на її пам’ять, але не нашкодила їй більше нічим. Я переглядала ту програму з великим скепсисом, сумніваючись не лише в тому, що вона забула, а й у тому, що вона змогла втнути це в такий спосіб, щоб її рідні не усвідомили, що щось геть не так.

Я три дні пролежала занепокоєна, подумки заперечуючи те, що зі мною сталося; спала, коли могла заснути, а коли не могла, вглядалася у квітчасті стіни. Слухала будинок і благала його довірити мені свої таємниці, відкрити секрети, яких я не знаю, й розповісти подробиці, які я маю знати, дрібнички, звіяні вітром, наче шматочки паперу, так, що вже й не збереш. Я з усією безневинною неоднозначністю дитини не додумалася спитати Оїна, як він провів дитинство. В юності я була занурена у світ, який він створив для мене, — світ, наповнений усіма атрибутами дитинства. Я була центром його всесвіту. І не думала про давніший час, коли Оїн існував окремо від мене, без мене. Та він існував так. І я усвідомила, як мало знаю про те життя.

Бували миті, коли я ридала зі страху, накриваючи лице ковдрою, щоб сховатися й затремтіти під покривалом, якого не мало існувати насправді — і не існувало насправді. Цих людей — Томаса, Бріджид, Оїна — їх не існувало. Вже не існувало. Та все ж вони були поруч, такі самі живі, як я, складалися з плоті, кісток і почуттів і проживали дні, що вже минули. А тоді сльози починали литися знову.

Я була наполовину впевнена, що померла, що загинула на озері й потрапила до якогось дивного раю, де Оїн знову був дитиною. Зрештою ця думка зблиснула, стала рости й перетворилася з іскри на полум’я, зігрівши мене й зупинивши шалену круговерть моїх думок. Оїн поруч, у цьому місці. У моєму світі його не стало. Тут ми знову разом, як він і обіцяв. Через Оїна мені захотілося там залишитися, хай навіть і ненадовго.

Томас часто заглядав до мене, міняв пов’язки й перевіряв, чи нема інфекції.

— Енн, у тебе все буде гаразд. Болітиме. Та все буде гаразд. Серйозних ушкоджень немає.

— Де Оїн? — запитала я. Хлопчик не навідувався до мене від тієї першої ночі.

— Бріджид на кілька днів поїхала в Кілтіклогер до сестри.

— Кілтіклогер, — повторила я, намагаючись згадати, де чула цю назву раніше, а тоді повідомила цікавий факт із глибин свого розуму: — У Кілтіклогері народився Шон Мак-Діармада.

— Так. Його мати, Мері, була з Мак-Морров. Вони з Бріджид — сестри.

— Деклан і Шон були кузенами? — здивувалась я.

— Так. Енн, ти ж це знаєш.

Я змогла хіба що захитати головою, не вірячи цьому й не бажаючи цього визнавати. Чому Оїн приховував від мене таку значну частку своєї історії? Такий важливий родинний зв’язок, а він так і не розповів про нього. Бріджид Мак-Морров Ґаллагер. Я заплющила очі та спробувала очистити голову, але перед тим із моїх вуст усе-таки злетіло дещо відверте.

— Бріджид не хоче підпускати Оїна до мене, — прошепотіла я.

— Так, — не соромлячись відповів Томас. — Ти можеш поставити це їй на карб?

— Ні. — Я чудово розуміла Бріджид. Я собі теж не довіряла б. Та я не була винна у гріхах Енн, хай якими вони були. — Я хотіла б прийняти ванну. Чи можна було б це зробити?

Мені потрібно було скупатися. Конче потрібно. Моє волосся розпрямилось і безживно падало мені на спину, і я ніяково його пригладила.

— Ні. Ще ні. Тобі потрібно тримати рану в сухості.

— А чи не можна мені просто трішки помитися? Ганчіркою? Почистити зуби, можливо, вимити голову?

Його погляд упав на сплутані патли і швидко ковзнув убік. Томас кивнув.

— Якщо ти відчуваєш у собі вдосталь сил, то так. Але прислуги зараз немає. Навіть Бріджид відсутня й не може тобі допомогти.

Я не хотіла, щоб Бріджид мені допомагала. Вона якось увірвалася до моєї кімнати студеним вітром і залишила по собі протяг. Вона не дивилася на мене прямо, навіть тоді, коли допомагала влізти у старезну нічну сорочку, що зав’язувалася на шиї й сягала моїх щиколоток.

— Томасе, я можу зробити це сама.

— Волосся — ні. Розтягнеш шви на боці. Цим займусь я, — твердо сказав він, відгорнув ковдру й допоміг мені підвестися. — Можеш ходити?

Я кивнула, і він притримав мою руку, поки я човгала до ванної, куди Томас носив мене кілька разів за останні дні. Постійна й буденна потреба попісяти була однією з тих речей, які й переконали мене, що я не сню. І не мертва.

— Спершу зуби, будь ласка, — попросила я.

Томас поклав на раковину маленьку дерев’яну щітку з короткими щетинками й тюбик, чимось схожий на знайому мені зубну пасту. Щетинки були виготовлені з шерсті якоїсь тварини й жорсткі. Я постаралася не надто замислюватися про це та про мильний смак пасти. Терла обережно, дотерши зуби пальцем, щоб уникнути кровотечі. Томас чекав, коли у трубах забулькає тепла вода, — і тоді я помітила невеличку зморшку між його брів, а також те, як він стежить за мною. Коли я закінчила, Томас підсунув до величезної ванни на декоративних ніжках дерев’яний табурет середньої висоти й опустив мене на нього. Я закуталась у стару сорочку Бріджид, яка кепсько на мені сиділа, і спробувала перехилитися через край великої ванни, але кут вийшов такий, що я засичала від болю.

— Здається, я ще не можу нагинатися.

— Стій. Тримайся за бік, а я зроблю решту.

Стояти прямо мені було зручніше, але я була квола й хиталась, а голова неприємно мене обтяжувала. Я опустила її на груди, тимчасом як Томас почав наповнювати порцеляновий глек і лити воду мені на голову, а після її ледь теплого потоку я відчула його впевнені руки.

Усе це — і тепло, і його лагідна допомога — здавалося чудовим, але я, намагаючись не змочити пишної сорочки й силкуючись утриматися на ногах, почувалася так гидко, що аж засміялася, й відчула, як поряд зі мною завмер Томас.

— Я роблю щось не так? — спитав він.

— Ні. Ти чудово все робиш. Дякую.

— Я вже й забув, як він звучить.

— Що звучить?

— Твій сміх.

Я враз перестала сміятись. Я була самозванкою, і усвідомлювати це було огидно й лячно. Потік води лився, доки моя голова не обважніла від вологи так, що потягнула за мій бік. Я хитнулась, і Томас повернув мені рівновагу, правою рукою викрутивши мені волосся, а лівою вчепившись у мене.

— Щоб вимити тобі голову, мені потрібні обидві руки. Якщо я тебе відпущу, ти впадеш?

— Ні.

— Безглуздо казати, що ти не впадеш, якщо ти впадеш, — дорікнув він.

У його акценті, у його співучих словах, які перерубували дуже помітні «т», було щось таке, що проникало мені під шкіру. Я не знала, чи це просто були звуки мого дитинства, Оїнові звуки, та це мене втішало. Томас поволі відпустив мене, перевіряючи правдивість моєї заяви. Коли я не захиталася, він кинувся намилювати мокру масу волосся шматком мила. Я скривилась, але не від болю, а тому що уявити не могла, який вигляд матиме моє волосся, коли висохне. Я користувалася дорогими засобами, щоб мої кучері не розпушувались і не ставали некерованими.

Томас діяв ретельно, але лагідно — обробляв милом усе волосся та споліскував його, торкаючись довгими пальцями шкіри голови й ні на мить не відходячи від мене, — і від його ласки мені хотілося заридати. Я зціпила зуби, борючись зі слізьми, від яких мені щипало в очах, і казала собі, що поводжуся сміховинно. Напевно, я хитнулася знову, бо Томас обгорнув мої плечі рушником, витиснув із волосся зайву воду, а тоді ще раз опустив мене на табурет.

— У вас є… олія… чи тонік… для розгладжування волосся? — спитала я, затинаючись і намагаючись уживати потрібні назви. — Щось для розплутування ковтунів?

Томас звів догори брови, а тоді прибрав зі свого чола пасмо темного волосся. Сорочка в нього була волога, та й закасані по лікоть рукави були в не набагато кращому стані.

Я відчула себе докучливою дитиною.

— Не зважай. Даруй. Дякую, що допоміг.

Він замислено стиснув губи й повернувся до високої шафи біля дверей.

— Моя мати мила волосся добре збитим яйцем і споліскувала розмариновим чаєм. Може, якось іншим разом, га?

Він поглянув на мене з ледь-ледь помітною усмішкою. Дістав із шафи металевий гребінець із тонкими зубцями й маленьку скляну пляшечку. Через жовту етикетку з написом «Бріолін» над малюнком чоловіка з глибоким проділом у прилизаному чорному волоссі я вирішила, що пляшечка належить Томасові.

— Я помажу трохи, та й годі. Від нього залишається масний слід, на який скаржиться Бріджид. Вона каже, що я залишаю плями на меблях, яких торкаюся головою.

Він сів на унітаз і підтягнув до себе табурет зі мною так, що я опинилася між його колінами спиною до нього. Я почула, як він зняв із пляшки кришечку й потер руками. Запах, усупереч моїм страхам, був доволі приємний. Запахло Томасом.

— Починай із кінчиків і переходь угору, — тихо порадила я.

— Так, мем, — кумедно озвався він, і я закусила губу, намагаючись не розсміятись. Я зауважила, якими інтимними були його дії. Навіть уявити не могла, щоб інші чоловіки двадцятих так дбали про своїх жінок. А я його жінкою не була.

— Пацієнтів сьогодні немає? — спитала я, коли він почав робити так, як я порадила, ведучи руками знизу вгору крізь мокрі пасма, що падали мені на спину.

— Енн, сьогодні неділя. У неділю О’Тули не працюють, а я не приймаю пацієнтів, якщо не йдеться про екстрені випадки. Я двічі поспіль пропустив месу. Не сумніваюся, що отець Дарбі зазирне до нас, щоб запитати чому й випити мого віскі.

— Сьогодні неділя, — повторила я, намагаючись пригадати, який день був тоді, коли я розвіяла Оїнів попіл на Лох-Ґіллі.

— Я витягнув тебе з озера минулої неділі. Ти пробула тут тиждень, — підказав він, зібравши моє волосся в одну руку й обережно провівши жорстким гребінцем по всій його довжині.

— Яке сьогодні число? — спитала я.

— Третє липня.

— Третє липня 1921 року?

— Так, 1921-го.

Поки я мовчала, він продовжував, обережно розчісуючи сплутане волосся.

— Буде оголошено перемир’я, — пробурмотіла я.

— Що?

— Британці запропонують перемир’я з Дойлом. Обидві сторони погодяться на це одинадцятого липня 1921 року. — Ця дата, на відміну від багатьох інших, затрималась у моїй пам’яті, бо одинадцятого липня в Оїна був день народження.

— І звідки ти це знаєш? — Томас, звісно, мені не повірив. Говорив він стомлено. — Де Валера намагається вмовити британського прем’єр-міністра на перемир’я з грудня минулого року.

— Просто знаю.

Я заплющила очі, думаючи, як йому про це сказати, як переконати його в тому, хто я така. Мені не хотілося вдавати іншу людину. Та чи дозволить він мені залишитись, якщо я не буду Енн Фіннеґан Ґаллагер? І куди я піду, якщо не зможу піти додому?

— Ось. На цьому, мабуть, і все, — промовив Томас і провів рушником по щойно розчесаних пасмах, вимокаючи воду й зайву олію. Я помацала гладеньке волосся, що вже почало закручуватися на кінчиках, і тихо подякувала Томасові. Він підвівся і, обвивши руками мої плечі, допоміг мені зіп’ястися на ноги.

— Зараз я тебе покину. Ось ганчірка й мило для миття. Не чіпай пов’язок. Я буду поряд. Як закінчиш, поклич мене. І заради всього святого, не зімлій. — Він попрямував до дверей, але, повернувши ручку, завагався. — Енн!

— Так?

— Вибач. — Його вибачення на кілька секунд затрималося в повітрі, а тоді він продовжив: — Я покинув тебе в Дубліні. Я шукав тебе. Але мав шукати й далі. — Він говорив дуже тихо, відвернувшись і напруживши спину. Я читала його слова, його розповідь про Повстання. Відчувала його муку. Відчувала її й тепер — і хотіла звільнити його від тягаря.

— Тобі нема за що вибачатися, — сказала я з упевненістю в голосі. — Ти подбав про Оїна. І про Бріджид. Повернув додому Деклана. Ти хороша людина, Томасе Сміт. Дуже хороша.

Він захитав головою, опираючись мені, а тоді знову заговорив — із напруженням у голосі.

— На його надгробку є твоє ім’я. Я поховав поруч із ним твою шаль — зелену, ту, яку ти обожнювала. Це була єдина річ, яку я зміг відшукати.

— Знаю, — заспокоїла його я.

— Ти знаєш? — Він різко повернувся, і в його очах заблищав смуток, який я до цього чула в його голосі. — Звідки знаєш?

— Бачила її. Бачила могилу в Баллінаґарі.

— Енн, що з тобою сталося? — поцікавився він, повторивши запитання, яке вже й так ставив занадто часто.

— Я не можу тобі сказати, — благально промовила я.

— Чому? — роздратовано скрикнув він, і я підвищила голос, щоб не відставати від нього.

— Тому що не знаю. Не знаю, як сюди потрапила! — Я трималася за край раковини, і моє обличчя, напевно, достатньо добре виражало правдивість чи відчай, бо Томас тяжко зітхнув і провів рукою крізь тепер уже скуйовджене волосся.

— Гаразд, — прошепотів він. — Поклич мене, як закінчиш.

Він пішов, не сказавши більше ні слова й зачинивши за собою двері до ванної. Я ж обмилася тремтливими руками, стоячи на хистких ногах, настрашена як ніколи в житті.

Наступного дня повернулися Оїн і Бріджид. Я почула, як Оїн промчав угору широкими сходами, а тоді назад, униз, і як Бріджид сказала йому, що я відпочиваю й мене не треба турбувати. На той час я вже двічі побувала у ванній сама, рухаючись обережно, але дедалі впевненіше, почистила зуби й самотужки зачесалася. Мені хотілося вдягнутися, побачити Оїна, рухатись, але я не мала чого вдягнути, крім двох чужих нічних сорочок, які були на мені, відколи я почала видужувати. Я була неспокійна і квола й увесь день виглядала зі своїх двох вікон, задивляючись на краєвид. Кімната, у якій я спала, була розташована в кутку будинку, і з одного вікна мені було чітко видно доріжку перед парадними дверима, а з другого можна було добре роздивитись озеро. Я або дивилася на зелені дерева й мерехтливе озеро в обрамленні їхніх гілок, або чекала, коли тінистою доріжкою повертатиметься Томас.

Він рідко спав. Увечері в неділю його викликали — треба було прийняти пологи, — і я провела ніч у великому будинку сама, досліджуючи перший поверх. Томас, перш ніж поїхати, зайшов до мене: побоювався, що я недостатньо здорова, щоб залишатися на самоті. Я запевнила його, що зі мною все гаразд. Але не сказала, що провела на самоті значну частину свого дорослого життя й не потребувала постійного товариства.

Досліджувала я недовго. Мало не вбилася, поки прочовгала зі строгої їдальні до величезної кухні й далі, до двох кімнат, якими Томас явно послуговувався як кабінетом і лікарнею. До свого ліжка я дійшла на хистких ногах, неймовірно радіючи, що до кімнати, яку мені відвели, не треба підійматися сходами.

Наступного ранку повернулася прислуга, і ввечері до мене зайшла, принісши тацю із супом і хлібом, дівчинка з білявою косою та в довгій однотонній сукні, прикритій білим фартушком. Вона зняла з мого ліжка ковдру й укривало, поки я їла, і з мовчазною вправністю застелила його знову. Закінчивши, вона повернулася із цікавістю в очах. У руках вона тримала брудну постільну білизну.

— Вам можна допомогти ще чимось, мем? — спитала дівчинка.

— Ні. Дякую. Будь ласка, зви мене Енн. Як звати тебе?

— Я Мейв, мем. Тільки почала працювати. Мої старші сестри, Джозефін й Елеанор, пораються на кухні. А я тут допомагаю Мойрі, іншій своїй сестрі, наводити лад. Я старанно все роблю.

— Мейв О’Тул? — Моя ложка гучно дзенькнула об порцелянову миску.

— Так, міс. Мій тато працює наглядачем у доктора Сміта. Брати пораються надворі, а ми, дівчата, — в хаті. Нас, О’Тулів, десятеро, хоча малий Барт — ще немовля. З моєю прабабусею — одинадцятеро, хоча вона Ґілліс, а не О’Тул. Бабуся така стара, що нам, може, варто рахувати її як двох! — Вона засміялася. — Ми живемо трохи далі вздовж завулка, за великим будинком.

Я дивилася на дівчинку — щонайбільше дванадцятирічну — і пробувала вгледіти в рисах її обличчя літню жінку. Не змогла. Час так докорінно змінив її, що явної подібності не було.

— Дуже приємно познайомитися, Мейв, — невпевнено промовила я, намагаючись приховати шок. Вона ясно всміхнулася й кивнула головою так, наче я була гостею з королівської родини, й вийшла з кімнати.

Вона повернулась. Енн повернулась. Ось що сказала Мейв. Вона не забула. Я була частиною її історії. Я. Не моя прабабуся. Енн Фіннеґан Ґаллагер не повернулася. Повернулася я.