Що знає вітер

Розділ 13 Її тріумф

Я пообіцяла Томасові, що за його відсутності все буде гаразд, але не змогла дотримати слова. За два дні після того, як він поїхав, коли в будинку вже давно стало тихо, а ніч почорніла, мене збудила нестямним шепотом Мейв у нічній сорочці й шалі.

— Міс Енн, прокиньтесь! У сараї біда. Доктора Сміта тут нема, а ви, як я знаю, часом йому допомагаєте. Нам потрібні бинти й ліки. Тато каже, що ще потрібне віскі.

Я підхопилася з ліжка, надягнула синій халат, який обрала для мене Беатріс і купив усупереч моїм бажанням Томас, і побігла до Томасової лікарні, передала Мейв цілий оберемок бинтів і всього іншого, що, видавалося мені, могло стати корисним, а тоді пішла до бару, забрала звідти три пляшки ірландського віскі та швидко хильнула з однієї для хоробрості.

Я не дозволяла собі думати, що на мене чекає та чи зможу я, трясця, хоч щось із цим вдіяти, а натомість вибігла з чорного ходу, подолала веранду й побігла під сильним дощем, який почався по тому, як я лягла спати.

Стайні та великий сарай були відділені від будинку широким моріжком, обрамленим деревами, і його мокра трава холодила мої босі ноги. Між деревами мерехтів, кличучи нас, ліхтар, і Мейв побігла вперед. За нею тягнулися бинти, від яких не буде великої користі, якщо вони промокнуть.

На підлозі сараю лежав юнак, непритомний і мокрий як хлющ, в оточенні кількох чоловіків, не набагато старших і сухіших за нього. Один із них тримав ліхтар високо над тілом пораненого, а коли я ввійшла слідом за Мейв, усі повернули голови та здійняли зброю.

— Док досі в Дубліні, тату. У нас є тільки міс Енн.

Говорила вона з острахом, наче побоювалася, що припустилася помилки. Я промчала повз Мейв туди, де її батько як міг стирав сорочкою кров із голови юнака, благаючи любу Марію, Матір Божу, заступитися за його сина.

— Що сталося? — запитала я, сівши поруч із хлопцем.

— Його голова. Роббі зостався без ока, — затинаючись пояснив Деніел О’Тул.

— Куля, мем. Хлопака зловив кулю, — сказав хтось із кола, що стояло на сторожі над нами.

— Дайте поглянути, містере О’Тул, — попросила я.

Він прибрав свою брудну, забрьохану сорочку з обличчя сина. Праве око Роббі перетворилося на вкрите бульбашками місиво. Коли я повернула його голову до світла, він якимось дивом застогнав, показавши мені, що досі живий. Ще одна діра, чорна й щербата, зяяла в нього на скроні всього за дюйм від очниці, неначе куля пролетіла повз око під дуже гострим кутом, а тоді знесла шматок голови збоку. Я знала недостатньо про поранення в голову чи мозок, щоб зробити точніший здогад, але якщо куля вийшла, це начебто було добре.

Я знала, що нічого не можу вдіяти — хіба що спробувати зупинити кровотечу та зберегти йому життя до повернення Томаса. Я крикнула Мейв, щоб вона принесла мені бинтів, а тоді притиснула чималий жмуток марлі до Роббіного ока, а тоді ще один — до вихідного отвору рани. Його батько втримував марлю, тимчасом як я почала туго, як тільки на те наважувалася, перев’язувати хлопцеві голову й накладати шар за шаром марлю, аж поки вся його голова від очей і вище не була щільно закутана.

— Мейв, нам потрібні ковдри. Ти знаєш, де їх знайти, — наказала я. Мейв кивнула і притьмом кинулася за двері, побігши до хати, перш ніж я встигла договорити.

— Мем, може, спробуємо перенести його додому? — спитав Деніел О’Тул. — Туди, де його зможе доглядати мати?

— Містере О’Тул, що менше ми його рухатимемо, то краще. Його потрібно тримати в теплі, а ще треба зупинити кровотечу. До повернення лікаря ми не можемо більше нічого вдіяти, — відповіла я.

— А як же рушниці? — стиха поцікавився хтось, і я згадала, що на мене згори вниз дивляться змоклі глядачі.

— Скільки рушниць у нас тут? — спитала я.

— Що менше ви знаєте, то краще, — зауважив якийсь чоловік із тіней, і я кивнула.

— Їх можна сховати під долівкою. Я вам покажу, — сказав Деніел О’Тул, не в змозі дивитися мені в очі.

— За нами, можливо, женуться «брунатні». Вони були повсюди на березі. Ми не могли дістатися печер, не привівши їх туди, до решти тайника.

— Стули пельку, Педді, — різко сказав хтось.

— Як підстрелили Роббі? — спитала я. Голос у мене був рівний, а руки дрижали.

— Один із «брунатних» обстрілював дерева, сподіваючись нас налякати. Роббі навіть не скрикнув. Ішов далі, аж поки ми всі не опинилися всередині.

Повернулася Мейв — із повними руками, але бліда на виду.

— Міс Енн, доріжкою їдуть «брунатні». Дві вантажівки. Місис Ґаллагер прокинулась, і Оїн теж. І вони бояться. Оїн просить, щоб ви до нього зайшли.

— Якщо вони прийдуть сюди й побачать Роббі, то все зрозуміють. Зрозуміють, навіть якщо ми сховаємо зброю на горищі, а решта нас розбіжиться. Обшукають це місце — а може, й підпалять, — і заберуть Роббі, — сказав чоловік із ліхтарем.

— Віднесіть Роббі до збруйного сараю, — наказала я. — Там є ліжко. Облийте Роббі рештою віскі з цієї пляшки й поставте пляшку на підлогу біля нього. Тоді добре його вкутайте. Голову теж накрийте — тільки нижню частину обличчя залиште відкритою, наче він заснув із подушкою на голові. Містере О’Тул, візьміть кобилу, ту, що вагітна. Покладіть її й метушіться коло неї так, наче вона скоро народить. Усі інші ховайте зброю й ховайтеся самі. Я не пускатиму їх так довго, як тільки зможу. Мейв, за мною, — звеліла я й подалася по траві назад, а дівчина побігла за мною назирці. Я промчала будинком, стягнувши із себе закривавлений халат і нічну сорочку під ним, запхала їх під ліжко й надягнула сукню, у якій ходила напередодні, ненадовго зупинилася, щоб збризнутися парфумами й провести рукою по косі, яка майже розплелася.

— Міс, у вас кров на обличчі й на руках! — вигукнула Мейв, коли я зустрілася з нею в передпокої, і я кинулася до кухонної раковини і заходилася терти руки й лице, тимчасом як будинком рознісся різкий стук. Вояки були вже під дверима.

— Іди до Бріджид і Оїна. Скажи їм, щоб сиділи нагорі. Залишся з ними, Мейв. Зі мною все буде гаразд.

Вона кивнула і знову зникла, беззвучно злетівши вгору довгими сходами, тоді як я підійшла до дверей, перевтілившись у героїню власної історії з повною головою сюжетних ліній і можливих сценаріїв; наче Скарлет О’Гара, яка прийняла десяток відвідувачів, я тремтливою рукою відчинила двері й привіталася із суворолицими чоловіками, що стояли під дощем.

— Оце так! — вимовила я, позбувшись ірландського акценту, яким у Ґарва-Ґлібі оборонялася, наче бронею, від самого пробудження. — Ви мене налякали! Там такий жах. Я сама щойно була надворі. У сараї. У нас от-от народиться лоша. Наша дівчинка страждає. Мені довелося з нею посидіти. Хтось із вас знає, звідки беруться діти? — Я засміялася так, наче пожартувала. — Я, звісно, про дитинчат худоби, — щебетала, терплячи, поки дощ просочував мою сукню спереду й кропив кучері довкола обличчя, а тоді відступила й широко змахнула рукою, запрошуючи їх усередину.

— Чим я можу вам зарадити? Лікаря, на жаль, немає. Сподіваюся, ніхто з вас не потребує медичної допомоги.

— Нам потрібно обшукати будинок, мем. І ділянку, — сказав командир, але навіть не спробував увійти. На ньому був шотландський капелюх і високі чоботи, і я згадала, що казав Томас про допоміжні сили. Вони не підпорядковувалися нікому.

— Гаразд, — нахмурилась я. — Але навіщо?

— У нас є підстави вважати, що в лісі довкола цього будинку є ті, хто займається контрабандою зброї.

— Он як, — сказала я з непідробним страхом у голосі. — Що ж, звичайно, ви можете обшукати будинок, капітане. Можна називати вас капітаном? — Я відступила вбік, звільнюючи йому дорогу. — Надворі страшенно мокро. А я саме була в сараї. Нікого не бачила. А якщо ви всі протупаєте через сарай, наша сердешна кобила, ймовірно, втратить лоша. Можна провести кількох із вас, щоб ви зазирнули всередину й не злякали її?

— Хто ще є в будинку, мем? — запитав доп, не зваживши на моє прохання.

— На бога, капітане! — наполягла я, тупнувши ногою. — Я тут уже промокла до рубця.

Чоловік на мить опустив погляд на мої груди й відвів його.

— Усі ви, якщо збираєтеся зайти, будь ласка, заходьте.

Капітан — він не став сперечатися з тим, яке звання я йому надала, — різко наказав шістьом із бійців оточити будинок і чекати подальших указівок, а решті — зайти з ним досередини. Загалом бійців було десятеро, і четверо з них радо ввійшли до передпокою, дозволивши мені зачинити за ними двері.

— Джентльмени, можна взяти у вас верхній одяг і капелюхи? — спитала я, знаючи, що вони не погодяться.

— Скільки людей у будинку, мем? — знову спитав капітан, перевівши погляд нагору, де закінчувалися сходи. Єдиним світлом у будинку були лампа в горішньому коридорі й вогник, який я залишила в кухні. Я ввімкнула люстру вгорі й залила бійців світлом.

— Мій син — йому шість, і він спить, тож, будь ласка, обшукуйте тихо, — моя свекруха та одна служниця. Лікар у Дубліні. Наш наглядач у сараї з кобилою. Його син, напевно, теж із ним, хоча вже міг і піти спати.

— Вони були там, коли ви пішли?

— Так, капітане. Тільки я залишила їм пляшку віскі, щоб вони не надто засмучувалися, що чекають дитинча разом із кобилою, — змовницьки всміхнулась я.

— Ви американка, мем? — запитав ще один із бійців, і я зрозуміла, що вже бачила його у Слайґо. Він був одним із тих, хто розбив вікна в універмазі «Лайонс».

— Так. Ірландського акценту, на жаль, не набула.

— Ви нічого не втратили, — запевнив чоловік, а його капітан показав на сходи. — Барретте, обшукай разом із Россом кімнати нагорі. Ми з Волтерсом шукатимемо тут.

— Офіцере Барретт, офіцере Росс, прошу, будьте обачні, — мило попросила я. — Моя свекруха досить дивакувата. Я не хотіла б, щоб когось із вас штрикнули кочергою.

Вони сполотніли й завагались, а тоді побрели вгору сходами. Я засумнівалася, не знаючи, за ким піти назирці, але знала, що у Бріджид є голова на плечах і сподівалася, що вона її не втратить і простежить, щоб і Оїн її зберіг. Щодо Мейв я не мала сумніву, що вона поводитиметься як треба.

— Капітане, може, принести вам чогось, щоб ви зігрілися, — чаю чи бренді? — безтурботно спитала я.

— Ні, мем, — сказав капітан і пройшов через передпокій.

Я залишилася з ним, ведучи пусту балачку, а він, не зважаючи на теревені, обшукав мою кімнату, санвузол і кухню. Тоді його покликав чоловік на прізвище Волтерс.

— Капітане! Що ви думаєте про це?

У мене загупало серце, і я пішла з капітаном у віддалену частину будинку. Там у Томасовій лікарні стояв Волтерс, витріщившись на відчинені шафи й шухляди, у яких явно хтось попорпався.

— Мем?

— Так, капітане? — безневинно мовила я.

— Решта будинку в цілковитому порядку. Кому знадобилася медична допомога?

— Кобилі, капітане! — засміялась я. — Я шукала лаудануму. Лікар ховає його від мене. Побоюється, що я занадто його вподобала. Та батько казав мені: якщо покласти коневі на язик трішки лаудануму, кінь заспокоїться. Капітане, ви колись намагалися покласти лаудануму на язик коневі?

Він із сумнівом поглянув на мене.

— Бачу, що не намагалися. Це легко сказати, та важко зробити.

— Ви його знайшли? — поцікавився він.

— Ні. Не знайшла. Зате наробила безладу.

— Здається, нам треба побачити ту кобилу, мем.

— Так, сер. Дозвольте мені, будь ласка, взяти шаль.

Я пройшла будинком, дихаючи носом, щоб заспокоїтись, і всміхнулася, коли двоє констеблів спустилися сходами. Галасу не було, і я молилася за те, щоб Оїн усе це проспав.

Я витягнула із шафи шаль і взула старі черевики Енн, якомога швидше їх зашнурувавши. Мені не хотілося, щоб капітан провів обшук без мене. Я хотіла, щоб його очі побачили ту картину, яку я вже змалювала, і молилася лише про те, щоб чоловіків у сараї та зброї вже давно не було.

Ми пішли крізь мряку. Деякі вояки підійшли до краю моріжка й поглянули в гущу дерев, а деякі залишилися в будинку.

У сараї досі мерехтів ліхтар, і я спеціально заточилася й потягнулася до капітана. Він сповільнився, і я, вдячно всміхнувшись, узяла його під руку.

— Що ж, у нас сталася пригода. Чи не так? — заговорила я. — Лікар, як повернеться додому, радо про це послухає. А ще в нас тоді, сподіваюся, буде нове лоша.

— Коли ви очікуєте зустріти лікаря, місис?..

— Ґаллагер, — підказала я. — Завтра чи післязавтра. Коли лорд Френч був генерал-губернатором, він їздив до Дубліна набагато частіше. Покійний батько лікаря був другом лорда й леді Френч. Ви знаєте лорда Френча, капітане?

— Не маю такого щастя, місис Ґаллагер, — відповів капітан, але я помітила, як його голос пом’якшав. Може, Томас і не хотів би, щоб я ділилася цими відомостями, та за поточних обставин дружба з британським лоялістом могла лише заспокоїти капітана.

Коли ми ввійшли до сараю, Деніел О’Тул водив лискучу від поту кобилу колами, раз у раз зупиняючись, щоб щось їй пробурмотіти, й починаючи йти знову. Його сорочка досі була залита кров’ю; нею також була заляпана одна його рука: він закотив рукави сорочки вище ліктів.

Побачивши нас, він сіпнувся від подиву — переконливо, хоч я й сумнівалася, що страх на його обличчі був несправжній.

— Як там кобила, містере О’Тул? — безтурботно мовила я — так, ніби чоловіки довкола мене були просто особливими гостями. Деніел швидко зазирнув мені в очі: зауважив американський акцент.

— Я її трішки вигулюю, місис Ґаллагер. Часом це помагає.

— Ти весь у крові, чоловіче, — різко сказав капітан.

— О, що є, то є, сер! — охоче погодився містер О’Тул. — Насправді все краще, ніж здається. Коли я її оглянув, у кобили відійшли води. Зате я намацав голівку малого, їй-бо. І два маленьких передніх копитця.

— Ви тут самі, містере О’Тул? — різко спитав капітан, якого явно не цікавили неприємні обставини народження лошати.

— На койці ззаду лежить мій син Роббі. Він зараз спить. Трохи перепив, ніде правди діти. Але вже майже світає, капітане. Ми провели з кобилою всю ніч.

Капітана це не вразило, і він пройшов уздовж сараю, наказавши кільком зі своїх людей видертися на горище, а ще одному — обшукати підсобку. Я затамувала подих, боячись за Роббі. Його пов’язки могли нас виказати. Але кілька хвилин по тому чоловік повернувся, витираючи рота. Я яскраво уявила відкриту пляшку чудового ірландського віскі, що геть безневинно стоїть у місці, де ним може пригоститися стомлений, змоклий констебль.

— Усе так, як він каже, капітане, — приязно сказав він.

— Місис Ґаллагер, наступні кілька годин ми будемо прочісувати поля й берег. Я рекомендував би вам тримати слуг і рідних усередині. Завтра прийду з новою перевіркою.

— Капітане, ви певні, що вам не треба нічого випити? На світанку в мене буде вся прислуга, і мій кухар міг би приготувати вам і вашим бійцям сніданок.

Він завагався, і я замислилася, чи не зайшла, бува, надто далеко. Що швидше вони підуть, то краще.

— Ні. Дякую, мем.

Капітан зітхнув. Його бійці почали виходити один за одним, а капітан, перш ніж повернутися й піти, схилив голову набік.

— Містере О’Тул, ви коли-небудь чули, щоб кобилам під час пологів давали лауданум?

Деніел нахмурився, і в мене обірвалося серце.

— У мене й’го ніколи не було, капітане, та якби був, то не знаю, чим він міг би нашкодити.

— Гм. Місис Ґаллагер, здається, в цьому впевнена.

— Ну, капітане, кому, як не пані, знати! Вона дуже розумна.

Деніел кивнув, навіть не дивлячись на нього. У мене в горлі забулькав істеричний сміх, і я пішла із сараю слідом за капітаном.

Дощ припинився відразу після світанку, і над Ґарва-Ґлібом зійшло сонце, неначе попередня ніч минула в безтурботному сні. Роббі О’Тул налякав усіх нас, коли вийшов на моріжок, незграбний і дезорієнтований, і завив від болю. Ноги й легені в нього працювали чудово. Ми нишком завели його до будинку, а тоді — до моєї кімнати. Я боялася, що почнеться інфекція, та не наважувалася зняти з нього пов’язки, щоб перевірити страшну рану. Кровотеча зупинилась, і жару в нього не було, тож я дала йому того самого сиропу, який давав мені Томас, і Роббі поринув у глибокий — і милосердно спокійний — сон.

Чоловіки, які були з Роббі, розійшлися вночі, сховавши зброю в підвалі просто під тим місцем, де Деніел О’Тул ходив із вагітною кобилою. Їй до пологів було ще далеко, і це теж могло стати проблемою в разі повернення «брунатних». Але поки що ми уникнули найгіршого, і О’Тули, всі, крім Роббі, зібралися на кухні в Ґарва-Ґлібі. Меґґі, мати всієї команди, стерегла найстаршого сина, а я старалася втримати її потомство в хаті, як велів капітан. Він повернувся на заході сонця й повідомив, що в цьому районі продовжить діяти патруль. Я подякувала йому так, наче він і його бійці оберігали всіх нас від небезпеки, і помахала йому рукою на прощання, як давньому другові.

У мене були запитання до Деніела, а в нього, як я знала, були запитання до мене, та ми обоє мовчали та як могли займалися своїми справами, насторожено чекаючи на повернення Томаса. У сутінках Деніел, так само виснажений після безсонної ночі, як я, відвів дітей додому, а Меґґі залишилася в Ґарва-Ґлібі, щоб посидіти з Роббі. Бріджид ненадовго загнала мене в куток, засипала крізь зуби запитаннями про «брунатних», про те, що їм потрібно й чому Роберт О’Тул лежить поранений у моєму ліжку. Я не стала розповідати їй про чоловіків у сараї чи про зброю, яку вони ховали, а сказала, що ні в чому не винна й буцімто ніхто з нас не знає, що сталося. У Роббі влучила сліпа куля, а ми його доглядаємо.

Вона скаржилася від душі: проклинала англійців та ІРА, бурчала про перемир’я, що не є перемир’ями, про лікарів, яких ніколи не буває вдома, і про жінок, які мають небезпечні таємниці. Я зігнорувала останнє й ще ревніше молилася, щоб Томас повернувся. Я спала в його порожньому ліжку в кімнаті поруч із Оїновою, бо з моєї мене витіснили.

Томас повернувся рано-вранці за чотири дні після від’їзду. Меґґі О’Тул перехопила його, щойно він увійшов до будинку, і він зняв із Роббі пов’язки, як міг дезінфікував і промив рану та перев’язав її знову, сказавши Меґґі, що Роббі врятував ірландський талан. Може, праве око в нього вже й не працюватиме, зате він лишиться живий. Невдовзі після того прийшов Деніел О’Тул і розповів Томасові, яку катавасію той пропустив. Про те, що я спала в його ліжку, О’Тули не сказали, і Томас увійшов до кімнати й ліг поруч, розбудивши мене та здивувавшись разом зі мною.

— Господи, Енн! — видихнув він. — Я тебе не побачив. Мені подумалося: дивно, що моє ліжко не застелене, та вирішив, що цього не помітили через отой шарварок. Я гадав, що ти в Оїновій кімнаті.

— Як там Роббі? — спитала я. Побачивши його, я відчула таке полегшення, що аж захотілося плакати.

Томас сказав мені те саме, що казав Меґґі й Деніелові, й додав, що рана загоїться, якщо не допустити зараження, і юнак одужає.

Якусь мить ми помовчали, глибоко замислившись про те, що може чекати попереду.

— Деніел сказав, що цей план був повністю твій, — тихо мовив Томас. — Заявив, що Ліаму, Роббі й решті хлопців без тебе були б непереливки. А про Ґарва-Ґліб мені вже й сказати нічого. «Брунатні» підпалювали оселі й не за таке, Енн.

— Здається, я дуже добра акторка, — пробелькотіла я, знічена й задоволена його похвалою.

— Деніел сказав те саме. А ще говорив, що ти розмовляла як пані аж із самої Америки. — Він на мить замислився. — Чому з Америки?

— Я робила все, що могла, щоб вони подумали, ніби я не становлю загрози. Усіляко старалася відвернути їхню увагу. Якщо я не ірландка, чому мене має обходити Ірландська республіканська армія? Я впустила їх, не обурюючись, теревенила, як безголове дівча, і вигадувала все на ходу. Коли вони довідалися, що в лікарні хтось порпався, я думала, що мені буде гаплик.

— Лауданум? — запитав Томас, і в нього сіпнулися губи.

— Так. Лауданум. Деніел О’Тул теж незлий вигадник.

— Що навело тебе на думку про кобилу? Це справді було просто геніально. І кров, і відвернення уваги — геть усе.

— Я колись… читала… одну історію про родину, що жила в Луїсвіллі, у штаті Кентуккі, в середині дев’ятнадцятого століття й вирощувала коней, яких продавала найбагатшим людям Америки, — я знову брехала, та це була добра брехня. Я не читала такої книжки, а написала її. Томас пильно поглянув на мене втомленими очима, чекаючи, коли я продовжу. — Там була сцена, у якій родина відвернула увагу представників влади за допомогою народження лошати… от тільки вона переховувала не зброю, а рабів. Ця родина долучилася до Підпільної залізниці[35].

— Це… неймовірно, — прошепотів він.

— І книжку було написано на основі правдивої історії, — додала я.

— Ні, Енн. Ти. Ти неймовірна.

— А ти виснажений, — шепнула я й побачила, як його очі заплющились, а лице розслабилося. Ми лежали, повернувшись одне до одного на великому ліжку, наче давні друзі під час ночівлі.

— Я знав, що не повинен їхати. Відчував загрозу весь час, поки мене тут не було. Із Дубліна я поїхав о другій ночі. Передав звіт Здорованеві й одразу поїхав сюди, — промимрив Томас.

— Відпочинь, Сетанто, — мовила я.

Мені хотілося пригладити волосся в нього на чолі, торкнутись його обличчя, та натомість я задовольнилася тим, що дивилась, як він спить.