Що знає вітер

Пролог

Листопад 1976 року

— Дідусю, розкажи мені про свою маму.

Він мовчки пригладив мені волосся, і на одну довгу мить я вирішила, що дідусь мене не почув.

— Вона була гарна. Волосся мала темне, а очі — зелені, достоту як у тебе.

— Ти за нею сумуєш?

Із кутиків очей у мене потекли сльози, і його плече під моєю щокою намокло. Я відчайдушно сумувала за матір’ю.

— Уже ні, — заспокоїв мене дідусь.

— Чому?

Раптом я розсердилася на нього. Як він міг отак її зрадити?! Він був зобов’язаний за нею сумувати.

— Тому що вона досі зі мною.

Від цього я гірко заплакала.

— Тихіше, Енні. Заспокойся. Годі. Ти не зможеш почути, якщо плакатимеш.

— Що почути? — Я глитнула, злегка відволікшись від свого болю.

— Вітер. Він співає.

Я пожвавішала і трохи підвела голову, намагаючись почути те, що чув мій дідусь.

— Не чую ніякої пісні, — мовила я.

— Прислухайся уважніше. Може, він співає для тебе.

Вітер квилив і кудись квапився, тиснучи на вікно моєї спальні.

— Я чую вітер, — зізналася, дозволяючи його звукам заспокоїти себе. — Але пісня в нього не дуже приємна. Вона більше схожа на крик.

— Може, вітер намагається привернути твою увагу. Може, він має сказати щось дуже важливе, — пробурмотів дідусь.

— Він не хоче, щоб я журилася? — припустила я.

— Так. Саме так. Я теж дуже журився, як був маленький, десь такий, як ти, а дехто сказав мені, що все буде гаразд, бо вітер уже знає.

— Уже знає що? — здивувалася я.

Дідусь теплим і водночас розкотистим голосом проспівав рядок із пісні, якої я ніколи не чула.

— Ні вітер, ні прибій не зміг забуть його…

Нараз він перестав співати, наче не знав, як там далі.

— Забути кого? — не вгавала я.

— Усякого, хто коли-небудь жив. Вітер і вода вже знають, — тихо промовив він.

— Що знають?

— Усе. Вітер, що його ти чуєш, віяв завжди. Дощ, який падає, завжди той самий. Ще раз і ще, знов і знову, ніби по велетенському колу. Вітер і хвилі існували від початку часів. Каміння й зорі — також. Але каміння не розмовляє, а зорі надто далеко, щоб розповісти нам, що вони знають.

— Вони нас не бачать.

— Ні. Мабуть, ні. Але вітер і вода знають усі таємниці Землі. Вони бачили й чули все, що коли-небудь було сказано чи зроблено. А якщо ти прислухаєшся, вони розкажуть тобі всі історії та проспівають усі пісні. Історії всіх, хто колись жив на світі. Мільйонів і мільйонів життів. Мільйони й мільйони історій.

— А мою історію вони знають? — приголомшено запитала я.

— Так, — прошепотів він із зітханням і, всміхнувшись, поглянув на моє зведене до нього обличчя.

— І твою теж?

— О так. Енні, дівчинко, наші історії пов’язані між собою. Твоя історія особлива. Можливо, щоб її розповісти, знадобиться все життя. І твоє життя, і моє.