Що знає вітер

Розділ 12 Перша сповідь

— Знаєш, ти так добре малюєш. Ці ілюстрації пречудові, — сказала я ввечері в суботу, після того як Оїна вмовили лягти спати.

— Хлопчиком я багато хворів. І якщо не читав, то робив замальовки, — відповів Томас, не зводячи очей із малюнка, який створював, — на ньому чоловік дивився на озеро, де вдалині плавав маленький човник. Книжка була готова, але Томас досі малював. Я вже зшила дороблені сторінки та вклеїла товстий шов у корінець обгорнутої тканиною палітурки, яку Томас зняв зі старого гросбуха. Обкладинка була зроблена з чисто-блакитної тканини, що ідеально пасувала до нашої ідеї. На ній Томас написав вигадливим почерком «Пригоди Оїна Ґаллагера» й намалював під заголовком маленький вітрильник. Ми створили для Оїна три різні мандрівки: одну до часів динозаврів, другу — в епоху будівництва пірамід і третю — до майбутнього, коли людина потрапила на Місяць. Щоб повернутися додому, Оїнів човен мав пропливти Чумацьким шляхом, і Томаса неабияк вразила моя уява. Завдяки моїм підказкам його ескізи ракети й мандрівника в космосі, звісно, стали пророчими.

— Ти жив у цьому будинку? — спитала я, підвелася й заходилася прибирати довкола, щоб загорнути наш подарунок.

— Так. Мій батько помер до мого народження. — Він хутко перевів погляд на мене, намагаючись зрозуміти, чи не каже мені того, що я вже знаю.

— І твоя мати вийшла заміж знову, за англійця, — додала я.

— Так. Йому належав цей будинок. Ця земля. Ми з матір’ю долучилися до класу землевласників. — Його голос прозвучав іронічно. — Більшу частину свого дитинства я провів, виглядаючи з вікна кімнати, у якій тепер спиш ти. Я не міг ані гратись, ані бігати, ані виходити надвір. Від цього я кашляв і хрипів, а кілька разів навіть перестав дихати.

— Астма? — машинально спитала я.

— Так, — здивовано промовив він. — А звідки ти знала? Це не надто відомий термін. Мої лікарі називали це бронхоспазмами, та я натрапив на статтю в медичному журналі, опублікованому 1892 року, у якій було введено цей термін. Він походить від грецького слова «аазейн», яке означає «задихатися» чи «дихати з відкритим ротом».

Я не сказала нічого, а зачекала, сподіваючись, що він продовжить.

— Я думав, що, достатньо повчившись, зможу зцілити себе сам, бо видавалося, що на це не здатен більше ніхто. Я мріяв бігати доріжкою — бігти й бігти без упину. Мріяв про герлінг і боротьбу. Мріяв про тіло, яке не втомлюватиметься швидше за мене самого. Мати боялася дозволяти мені йти до школи, та не сперечалася зі мною й не казала, що мені читати чи вивчати. Вона навіть спитала доктора Мостіна, чи можна мені зазирати до його книжок з анатомії, коли я виявив до цього інтерес. Я прочитав їх, а тоді перечитав. А ще лікар часом приходив, сидів зі мною й відповідав на мої запитання. Вітчим найняв учителя, який теж мені потурав. Він посилав по медичні журнали, і в проміжках між малюванням і читанням Волфа Тона й Роберта Еммета[32] я став трішки експертом із медицини.

— Ти вже не хворий.

— Ні. Мені подобається думати, що я вилікувався регулярним питтям чорної кави, яка неймовірно полегшувала симптоми. Та якщо не брати до уваги уникнення того, що, схоже, загострювало хворобу, як-от сіна, певних рослин чи сигарного диму, то, гадаю, в цілому її переріс. До п’ятнадцяти років я вже був у достатньо доброму здоров’ї, щоб поїхати до школи-пансіону в коледжі святого Петра, що у Вексфорді. А решту тієї історії ти знаєш.

Я не знала. Справді не знала. Проте змовчала, загортаючи Оїнову книжку в брунатний папір і надійно перев’язуючи її довгим відрізком шпагату.

— Як тобі повідомлення, що його отець Дарбі зробив уранці? — спитав Томас бездоганно стриманим тоном.

Я знала, що він має на увазі не те повідомлення, через яке всі повернули голови й витягнули шиї в мій бік. Поки отець Дарбі вітав мене з поверненням додому, як його попросив Томас, я зосереджено дивилася на свої коліна. Поруч зі мною крутився й махав руками Оїн, насолоджуючись увагою, а Бріджид, яка сиділа по другий бік від нього, вкоськала його, різко вщипнувши за ногу. Я зиркнула на неї, розсердившись через те, що в нього на нозі через це з’явився огидний слід. Вона розпашіла від сорому, міцно стиснула зуби, і мій гнів ослаб і перетворився на відчай. Бріджид страждала. Поки лунало оголошення, вона жодного разу не відвела очей від вітража із зображенням розп’яття, але їй було так само ніяково, як і мені. Вона трохи розслабилася, коли отець Дарбі перейшов до політичних справ і заволодів увагою парафіян, повідомивши про перемир’я, укладене між новоствореним Дойлом, невизнаним парламентом Ірландії, та британським урядом.

«Любі брати та сестри, розійшлася звістка про те, що завтра, 11 липня, Еймон де Валера, президент Ірландської Республіки та голова Дойл Ерен, і Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Англії, підпишуть перемир’я між нашими країнами, тим самим поклавши край тривалим рокам насильства й розпочавши період миру й переговорів. Молімося за наших очільників і співвітчизників, молімося за те, щоб порядок змогли втримати і в Ірландії нарешті досягли свободи».

Залунали крики й вигуки, й отець Дарбі на мить замовк, чекаючи, поки його зраділа паства осмислить новини. Я позирнула на Томаса, молячись про те, щоб він забув моє передбачення. Він дивився на мене згори вниз, прикривши очі й не виявляючи жодних емоцій.

Я на мить зазирнула йому в очі, а тоді відвела погляд, пошкодувавши про це, й затамувала подих. Я гадки не мала, як пояснити свої дії.

Після меси він ніяк не прокоментував те, що відбувалося. Не сказав нічого й за обідом, коли благодушно обговорював новини з Бріджид, а згодом — із кількома чоловіками, які зайшли до нього поговорити. Вони сперечались у вітальні про справжнє значення перемир’я, про Розділення та про те, що в кожного члена ІРА мішень на спині. Вони розмовляли так голосно й так довго, пихкаючи цигарками, від яких Томас хрипів, що врешті-решт він запропонував їм перейти на задню терасу, де повітря холодне та свіже, а їхня розмова не заважатиме всім іншим у домі спочивати. Нас із Бріджид не запросили долучитися до дискусії, і врешті я допомогла Оїнові підготуватися до сну. Я довго сиділа в його кімнаті, розповідаючи історії й читаючи Єйтса з пам’яті, доки він таки не задрімав під «Байла та Айлінн», єдину історію, яка його геть не цікавила.

Коли я крадькома пройшла до своєї кімнати, щоб дописати Оїнову книжку, чоловіків не було, а Томас уже сидів там, за моїм столом, і чекав на мене. І навіть тоді ми говорили про щось просте.

Аж раптом він стомлено поглянув на мене. Його пальці були перемазані свинцем, і від нього пахло цигарками, яких він не курив. Його обличчя вже не було лагідне, а наша розмова вже не була легка.

— Я знаю, що ти не Декланова Енн, — тихо сказав Томас.

Я мовчала, чекаючи на звинувачення, а моє серце дрижало. Він підвівся, обійшов стіл і зупинився переді мною, все-таки залишившись на відстані витягнутої руки.

Мені хотілося підійти до нього й опинитися в його обіймах. Хотілося бути ближче. Від близькості до нього у мене в животі тріпотіли метелики, а дихати ставало важче. Він виклика`в у мене почуття, яких я не знала раніше. І я хотіла наблизитися до цього чоловіка, хоч і боялася того, що він скаже далі.

— Я знаю, що ти не Декланова Енн — уже не вона, — бо Декланова Енн ніколи не дивилася на мене так, як ти.

Останні слова він вимовив так просто, що я засумнівалася, що розчула його правильно.

Наші погляди зіткнулися й зупинились, і я глитнула, намагаючись посунути клубок у себе в горлі. Та я потрапила на гачок так само напевне, як тоді, коли він витягнув мене з озера.

— І якщо ти, Енн, дивитимешся на мене так і далі, я тебе поцілую. Я не знаю, чи довіряю тобі. Часто-густо не знаю навіть, хто ти. Та, дідько ж, я геть не можу тобі опиратися, коли ти так на мене дивишся.

Я цього хотіла. Хотіла, щоб він поцілував мене, та він не подолав відстані між нами, а його губи не припали до моїх.

— А я не можу бути просто Енн? — майже благально спитала я.

— Якщо ти не Декланова Енн, то хто ти? — прошепотів він так, наче геть не почув мене.

Я зітхнула, опустивши плечі й відвівши погляд.

— Можливо, я Оїнова Енн, — просто сказала я. — Завжди була Оїнова.

Він кивнув і сумовито всміхнувся.

— Так. Може, й так. Нарешті.

— Томасе, ти був… у мене… закоханий? — спитала я, раптом осмілівши. Я скривилася від власної безсоромності, та мені треба було знати, що він відчував до Декланової Енн.

Він поволі здійняв брови догори від подиву й позадкував від мене, віддалившись на більшу відстань, і я відчула цю втрату, хоча водночас і зітхнула з полегшенням.

— Ні. Не був. Ти завжди була Декланова. Завжди, — мовив Томас. — А Деклана я любив.

— А якби я не була… Декланова… ти хотів би… щоб я була твоя? — не вгавала я, намагаючись не обмовитись і не вжити не той займенник.

Томас, заговоривши, похитав головою, майже заперечуючи слова, які вимовляв:

— Ти була несамовита. Так палахкотіла, що ми не могли не підійти ближче, просто щоб погрітись у твоєму теплі. А ще ти була — і є — дуже гарна. Але ні. Я не хотів, щоб ти мене поглинула. Не мав бажання обпектися.

Я не знала, що відчувати: полегшення чи відчай. Я не хотіла, щоб Томас її кохав, але хотіла бути йому небайдужою сама. І ці два почуття нараз переплелися між собою.

— Деклан міг витримати цей жар, — вів Томас далі. — Він його любив. Любив тебе. Дуже сильно. Ти осявала його зсередини, і мені завжди здавалося, що ти відчувала до нього те саме.

Не виступити на захист Енн було б неправильно. Я не могла дозволити Томасові засумніватися в ній, навіть заради власного порятунку.

— Я в цьому не сумніваюся. Не сумніваюся, що Енн Фіннеґан Ґаллагер відчувала те самісіньке, — промовила я, схиливши голову.

Він мовчав, але я відчувала його неспокій, хоч і старалася не дивитися йому в очі.

— Я не розумію. Ти говориш так, наче ви двоє різних людей, — не вгавав він.

— Так і є. — Я задихнулася, силкуючись повернути собі самовладання.

Він ступив один крок, а тоді ще один, і підійшов досить близько, щоб підняти моє підборіддя й відшукати мої очі, торкаючись м’якими пальцями обличчя. У його погляді я побачила відображення власних почуттів: скорботи, втрати, страху, невпевненості.

— Енн, ми всі не такі, як були. Часом я ледве впізнаю себе у дзеркалі. Змінилося не моє лице, а те, як я бачу світ. Я бачив дещо таке, що навіки мене змінило. Робив те, що спотворювало мої уявлення. Переступав межі й намагався їх віднайти, але дізнавався, що в мене вже зникли всі межі. А без меж усе зливається в єдине ціле.

Його голос був такий пригнічений, а слова — такі важкі, що я могла хіба що дивитися на нього, зворушена до сліз і принишкла через його смуток.

— Але, дивлячись на тебе, я все одно бачу Енн, — прошепотів він. — Твої обриси чіткі та плавні. Обличчя довкола тебе побляклі й сірі — і були побляклі й сірі вже не один рік, — але ти… тебе видно цілком чітко.

— Я — не вона, Томасе, — сказала я. Мені було потрібно, щоб він мені повірив, але я не наважувалася його напоумити. — Зараз мені майже хочеться бути нею. Та я не та Енн.

— Ні. Ти правильно кажеш. Ти змінилася. Вже не палиш мені очей так, як колись. Тепер мені не потрібно відводити погляд.

Від його зізнання мені перехопило подих — цей звук пролетів від мене до нього й повернувся знову до мене, — і Томас нахилився, щоб лагідно його звільнити, легенько торкнувшись моїх вуст своїми. Його губи були такі м’які й несмілі, що хутко зникли, не давши мені їх зустріти. Я потягнулася слідом, прагнучи прикликати їх назад, і він завагався, притулившись чолом до мого чола, поклавши руки мені на плечі й зачекавши на запрошення від мого затриманого дихання, а тоді прийняв це запрошення й відповів на нього. Його руки ковзнули мені за спину, а вуста опустилися й зупинилися, дозволяючи мені відчути тепло й тиск його поцілунку, такого реального, такого близького, такого неймовірного.

Наші вуста рухались, оточені ореолом ніжності, що розросталася: легенько торкалися й ковзали, м’яко підштовхували й зупинялися, насолоджуючись тиском одних губ на інші. Ще раз і ще, а тоді знову. Благали й переконували, спонукали й розпадалися, доки моє серце, важко гупаючи, не затремтіло у мене в горлі й не задрижало у п’ятах. «Хочу, хочу, хочу», — задихалося воно. «Ще, ще, ще», — ревло воно. Так застережливо гавкав під дверима пес Кулана. Ми обоє відсахнулись у приголомшеному зачудуванні, округливши очі, міцно взявшись за руки й розімкнувши вуста.

Якусь мить ми просто дивились одне на одного, і наші тіла, які напружилися й волали, відділяло всього кілька дюймів. А тоді ми збільшили відстань, відпустивши руки. Стукіт у моїх грудях і нуртування крові вщухли не так швидко.

— Добраніч, графине, — стиха промовив Томас.

— Добраніч, Сетанто, — відповіла я, і на його губах промайнула усмішка, а тоді він повернувся й вийшов із моєї кімнати. Вже поринаючи в сон, я усвідомила, що він так і не попросив у мене пояснення щодо перемир’я.

Наступні кілька тижнів я рухалась у своєрідному тумані, поєднуючи реальність із нелогічним і водночас абсолютно незаперечним існуванням. Я перестала роздумувати, що зі мною сталося — що зі мною станеться, — і приймала кожен день, хай яким він був. Коли людина бачить жахливі сни, певна частина підсвідомості переконує її, що пробудження прикличе реальність і прожене кошмар. Але це був не жахливий сон. Це стало милим сховищем. І хоча той упертий голос досі шепотів, що я прокинуся, мені стало байдуже, сплю я чи ні. Я прийняла свою долю за допомогою дитячої фантазії, загубившись у світі, який сама і створила, та боячись, що історія справді завершиться, а мені доведеться повернутися до попереднього життя, де вже не було ні Оїна, ні Ірландії, ні Томаса Сміта.

Томас більше не цілував мене, а я нічим не показувала йому, що хочу поцілунків. Ми поклали початок тому, що не готові були відкрити для себе. Деклана не стало, не стало й Енн. Принаймні тієї Енн, за яку він мене мав. Але Томас усе одно розривався між пам’яттю про них і почуттями до мене, а я застрягла між майбутнім, яке було моїм минулим, і минулим, що могло бути моїм майбутнім. Тож ми залишилися в колі відкриттів, що невпинно звужувалося, говорили ні про що та про все водночас, про теперішнє та про тодішнє. Я ставила запитання, а він спокійно відповідав. Він ставив запитання, а я старалася не брехати. Я відчувала ненормальне щастя, вдоволення, що ставило під сумнів мій здоровий глузд, і перебувала серед людей, завдяки яким раділа, що жива — якщо я, звісно, була жива.

Томас брав мене із собою раз чи двічі на тиждень або тоді, коли гадав, що йому знадобляться ще одні руки, а я всіляко намагалася йому допомагати. Мене виростив лікар; я знала основи першої медичної допомоги, не була схильна істерити чи мліти, побачивши кров, і, в принципі, більше нічим похвалитися не могла. Проте Томас, очевидно, думав, що цього досить. Він по змозі залишав мене вдома сидіти з Оїном, який восени мав піти до школи. Оїн познайомив мене з усіма тваринами в Ґарва-Ґлібі — свинями, курми, вівцями й симпатичною бурою кобилою, що чекала лоша, — й назвав їхні клички. Ми стали виходити на тривалі прогулянки вздовж берега й доріжки, вершинами зелених пагорбів, блукали за низькими кам’яними стінами. Я вешталася полями Літріма, а поряд зі мною теревенив Оїн. Ірландія була сіро-зелена, подекуди прикрашена жовтим диким дроком, який ріс на пагорбах і в долинах, і мені хотілося пізнати її ближче.

Часом із нами також ішла Бріджид — спершу через страх, що ми з Оїном зникнемо разом, а потім, напевно, через те, що вподобала фізичну активність. Вона почала ставитися до мене трішечки м’якше, і часом її можна було вмовити на розповідь про дні, коли вона була дівчинкою й жила в Кілтіклогері на півночі Літріму. Так я дещо дізнавалася про її життя. Бріджид, здавалося мені, дивувало, що я так уважно її слухала, що мені хотілося чути її історії, що я взагалі хотіла краще її пізнати. Я довідалася, що в неї є двоє синів і донька, всі старші за Деклана, й була маленька донечка, похована в Баллінаґарі. Я не бачила там надгробка й замислилася, чи не була мітка на могилі дитини просто клаптиком моріжку з каменем, що позначав місце її останнього спочинку.

Найстарша її донька жила в Америці — у Нью-Гейвені, що в штаті Коннектикут. Звали її Мері, і вона вийшла за чоловіка на ім’я Джон Баннон. Вони мали трьох дітей — онуків, яких Бріджид ніколи не бачила, і кузенів, про яких Оїн ніколи мені не розповідав. Двоє синів Бріджид були неодружені. Один із них, Бен, був провідником на залізниці в Дубліні, а другий, Ліам, працював у доках у Слайґо. Жоден із них не приїздив у гості, відколи я опинилася в Ґарва-Ґлібі. Я слухала, як Бріджид розповідає останні новини про кожного зі своїх дітей, і ловила її слова, намагаючись засвоїти те, що мала знати, те, що знала б Енн, і всіляко стараючись хитрощами дати собі раду з рештою.

— Ти добра до неї — до Бріджид, — зауважив якось Томас, коли ми повернулися з прогулянки й дізналися, що він уже вдома. — А вона ніколи не була до тебе надто добра.

Можливо, різниця між «справжньою» Енн Ґаллагер і мною полягала в тому, що їй Бріджид була свекрухою, а мені — прапрабабусею. У моїх жилах текла кров Бріджид. Вона була частиною мене — наскільки великою, скаже лише моя ДНК, та Бріджид належала мені, і я хотіла її пізнати. Перша Енн, можливо, не мала такого відчуття спільності.

У середині серпня Томас поїхав на кілька днів до Дубліна. Він хотів узяти із собою мене, а також Оїна, та врешті-решт передумав. Їхав він, здавалося, неохоче й із острахом, але, засунувши свою медичну сумку й маленьку валізку на заднє сидіння свого «Форда Т», взяв із мене обіцянку залишитися в Ґарва-Ґлібі до його повернення.

— Не йди, Енн, — сказав він з острахом в очах, тримаючи в руках капелюха. — Пообіцяй, що будеш поруч. Пообіцяй, щоб я зміг зробити в Дубліні те, що треба, не вертаючись думками сюди.

Я кивнула, майже не злякавшись. Якщо я досі не повернулася додому, то сумнівно, що я взагалі колись повернуся. Можливо, Томас помітив у моїх очах отой переляк, хай який легкий, бо він тяжко вдихнув і затамував подих, зважуючи його й роздумуючи над ним, а тоді покірно зітхнув.

— Я не поїду, — заявив він. — Почекаю ще трохи.

— Томасе, їдь. Коли ти повернешся, я буду тут. Обіцяю.

Якусь мить він дивився на мої вуста, неначе хотів їх поцілувати, пошукати на них смаку правди, та тут із хати вилетів Оїн і кинувся до Томаса, вимагаючи ніжності й випрошуючи, щоб йому привезли подаруночок із Дубліна, якщо він буде дуже хорошим, поки Томаса не буде. Томас із легкістю підняв його та пригорнув до себе, а тоді висловив свої обіцянки.

— Я привезу тобі подарунок, якщо ти слухатимешся бабуні й глядітимеш маму. І не пускай її близько до озера, — наказав він Оїнові, повернув хлопчика на землю й зазирнув своїми блідо-блакитними очима мені в очі.

У мене тьохнуло серце, і до мене стрімко повернувся спогад, який приніс із собою дивне відчуття дежавю та один рядок, що промайнув у мене в голові.

— Не йди, кохана, до води, сміх хвиль розлучить нас на горе, — пробурмотіла я, і Томас схилив голову набік.

— Що? — перепитав він.

— Нічого. Просто одна річ, яку я колись читала.

— Чому мамі не можна ходити до озера? — з подивом запитав Оїн. — Ми постійно туди ходимо. Гуляємо берегом і пускаємо камінці по воді. Мама мене навчила.

Колись Оїн навчив мене пускати камінці по воді. Чергове запаморочливе коло, у якому незрозуміло, що було перше.

Томас нахмурився, зігнорував Оїнове запитання й ще раз зітхнув, неначе його голова й чуття воювали одне з одним.

— Томасе, їдь. Поки тебе не буде, нічого не зміниться, — твердо сказала я.