Що знає вітер

Розділ 3 Украдене дитя

Я йшла, пильнуючи увсебіч, і хоч відчувала клубок у горлі, проказувала маршрут від Мейв, так, ніби виконувала григоріанський хорал. Зрештою, я дісталася Баллінаґарського цвинтаря й церкви, що стояла над могилами, мов вартовий. Вона стояла серед порожніх полів, а за нею прилаштувався священницький будинок. За компанію їй правили самі лише нескінченні кам’яні мури Ірландії й купка корів. Я зупинилася на порожній стоянці перед церквою й вийшла в не дуже теплий червневий день — хоч в Ірландії й було літо за календарем, але насправді воно ще не настало, — почуваючись так, наче знайшла Голгофу й побачила Ісуса на хресті. Зі сльозами на очах штовхнула тремтливими руками величезні дерев’яні двері й зайшла до порожньої каплиці, стіни та дерев’яні лави якої були просотані благоговінням і пам’яттю. Від високої стелі відлунювали тисяча хрещень, незліченні смерті й сила-силенна союзів, давніших за дати на могилах поблизу.

Церкви я обожнювала так само, як обожнювала цвинтарі та книжки. Всі вони — знаки людяності, часу, життя. У стінах церков я не відчувала ні осуду, ні провини, ні тяжкості, ні страху. Я знала, що мій досвід рідкісний, і, можливо, так склалося через Оїна. Він завжди ставився до релігії з повагою й водночас із гумором; це чудернацьке поєднання цінувало добро, а все лихе розглядало в контексті. Мої стосунки з Богом були так само безхмарні. Якось я чула, що наше бачення Бога тісно пов’язане з тим, хто розповідав нам про Нього. Наше уявлення про Бога часто відображає наше уявлення про цих людей. Мені про Бога розповідав Оїн, а позаяк я любила й цінувала Оїна, я любила й цінувала Бога.

У школі я вивчала католицизм, завчила його катехизми, історію й засвоювала це вчення так, як опановувала інші предмети, залишаючи собі ті речі, що відгукувалися в мені, й відкидаючи те, що не заходило в душу. Черниці нарікали, що релігія — не шведський стіл, із якого можна обирати лише окремі страви. Я ґречно всміхалася й подумки не погоджувалася. Саме цим і є життя, релігія та навчання. Низкою виборів. Якби я намагалась одночасно проковтнути все, що мені показували, я надто швидко переїла б, а смаки перемішалися б між собою. Тоді вже ніщо не мало б сенсу як таке.

Поки я сиділа у старій церкві, де, можливо, молилося не одне покоління моїх предків, де проказували молитви, де розбивалися та зцілювалися серця, усе це на одну коротку мить набуло особливого значення. Релігія набула сенсу, хай лише як контекст для боротьби життя та смерті. Церква була пам’ятником історії, засобом зв’язку з минулим, який утішав людей у теперішньому, так само як і мене.

Я піднялася схилом за церквою до цвинтаря, що простягнувся на пагорбі. Із нього було видно шпилі та в’юнисту дорогу, яку я щойно подолала. Одні надгробки були перекинуті або вгрузли в землю; інші так понівечив лишайник та час, що я не могла розгледіти там ані імен, ані дат. Деякі ділянки були нові, огороджені камінням і наповнені пам’ятними дрібничками. Новіші ділянки, відносно недавні смерті, оточували цвинтар по краях — ніби від смерті розходилися брижі, як від кинутого в озеро каменя. Їхні позначки були чисті, мармур — гладенький, а імена на них легко читалися. Мейв попереджала мене, що часто цвинтарі в Ірландії є сумішшю давнього й нового, а могили об’єднують сімейні зв’язки, навіть якщо родичі жили кілька століть тому. На Баллінаґарському цвинтарі більшість могил, особливо тих, що були вище на схилі, стояла посеред трави, наче скам’янілі гноми й гобіти, визираючи із заростей і ваблячи до себе.

Своїх рідних я знайшла під деревом на краю однієї з давніших його частин. За надгробок правив високий прямокутний камінь із вигравіруваним на ньому прізвищем «Ґаллагер». Трохи над ним значилися імена — Деклан і Енн. Я дивилася, неймовірно зворушена, і торкнулася напису. Було там видно й роки їхнього життя, 1892–1916, і мені страшенно полегшало на душі: Мейв усе ж таки помилялася. Деклан і Енн загинули разом, як я й гадала. Я опустилася на коліна, відчуваючи запаморочення та піднесення й сумніваючись, що зможу встояти на ногах. Нараз зрозуміла, що розмовляю з ними, розповідаю їм про Оїна, про себе, про те, як для мене важливо їх знайти.

Виговорившись, я зіп’ялася на ноги та знову торкнулася каменя, вперше зауваживши могили довкола нього. Ліворуч стояв менший надгробок, також із прізвищем Ґаллагер. На ньому було видно імена «Бріджид» і «Пітер», але не дві пари дат. Пітер Ґаллагер, Декланів батько, помер до загибелі Деклана з Енн, а Бріджид пішла з життя якийсь час по тому. Оїн ніколи мені про це не розповідав. А може, я ніколи не розпитувала. Я знала: коли він покинув Ірландію, його бабусі вже не було на світі.

Я так само торкнулась імен Бріджид і Пітера, подякувавши прабабусі за те, що виховала Оїна, зробила з нього людину, яка любила мене й так дбайливо про мене піклувалася. Напевно, Бріджид любила його так само сильно, як він мене. Мусив же він десь цього навчитися.

Купчилися хмари, і вітер покусував мене за щоки, підказуючи, що час повертатися. Коли я розвернулася, щоб піти, мені впав у око надгробок неподалік від Ґаллагерів, чи, може, потьмяніле ім’я, що розтягнулося на темному камені. Там було написано «Сміт», і це слово було так близько до землі, що літери почасти затуляла трава. Я завагалася, думаючи, чи не належить могила Томасові Сміту, похмурому чоловікові в костюмі-трійці, чоловікові, якого Оїн любив як батька.

Я відчула дотик однієї дощової краплі, а потім — ще однієї, і небеса зі стогоном і гуркотом розверзлися, випускаючи із себе люту зливу. Я забула про цікавість і рушила вниз схилом, петляючи між пам’ятниками, які тепер блищали, й обіцяючи каменям, що повернуся.

Тієї ночі, діставшись готелю в Слайґо, я перебрала свою валізу в пошуках речей із замкненої шухляди Оїна. Манільський конверт я взяла з собою, скорившись раптовому пориву — головно тому, що Оїн дуже наполягав, щоб я прочитала книжку, — та я майже не думала про неї, відколи він помер. Я була надто згорьована, щоб зосередитися, надто втомлена, щоб шукати інформацію, надто відсторонена, щоб робити ще щось, окрім намагань опанувати себе. Та тепер, коли я побачила могили прабабусі та прадідуся, мені захотілося згадати їхні обличчя.

Я замислилась, як давно їх востаннє хтось згадував, і мені знову стисло груди. Я стримувала сльози, відколи Оїн помер, а Ірландія не втамувала мого болю. Утім, тепер це відчуття змінилося. У ньому були нотки радості та вдячності, і сльози відчувались інакше, хоч я, як і раніше, не могла їх стримати.

Я перевернула конверт над маленьким письмовим столом, так само як зробила це місяць тому біля ліжка Оїна. Книжка, важча за інші предмети, вислизнула першою, а довкола неї запізнілими думками затріпотіли світлини. Я відкинула конверт, і він важко впав, ударившись об край столу з негучним «бум». Зацікавившись, я підібрала його й сягнула всередину. Під м’яку підкладку втрапив перстень і застряг у кутку. Я звільнила його й побачила витончену смужку золотої філіграні, що розширювалася довкола блідої камеї на агатовому тлі. Перстень був прегарний і давній (поєднання, що п’янить усякого історика), і я надягнула його на палець, тішачись тим, що він підійшов, і шкодуючи, що Оїн не може сказати мені, кому він належав.

Імовірно, перстень належав його матері, і я взяла старі світлини, щоб поглянути, чи є він у неї на руці на котромусь зі знімків. На одному фото Енн засунула руки до кишень свого сірого пальта, на другому — обхопила ними Декланове передпліччя, а на решті вони були або поза кадром, або невидимі.

Я заново перебрала їх усі, торкаючись облич, які існували до мого обличчя. Зупинилася на знімку Оїна. Від погляду на його нещасне маленьке личко й волосся з чітким проділом, у мене на очах забриніли сльози, а серце розчулилося. Старий ввижався мені в дитячому обличчі з його випнутим підборіддям і скорботними вустами. Єдиним кольором на фотографії була давність, і я могла лише здогадуватися, яке яскраве в нього було волосся та які блакитні були його очі. Дідусь мав сніжно-біле волосся, відколи я його знала, але стверджував, що раніше мав таке саме руде, як до нього — його батько, а після нього — мій батько.

Я відклала Оїнів знімок і, оглянувши інші, ще раз зупинилася на фото Томаса Сміта з моєю бабусею. Його не було зроблено одночасно зі спільним знімком їхньої трійці: Енн, Томаса й Деклана. Енн мала інакшу зачіску та одяг, а на Томасові Сміті був темніший костюм. Тут він здавався старшим — щоправда, я гадки не мала, чому. Ознак старіння в нього не було: волосся темне, голова непокрита. Можливо, річ була в тому, як він тримав плечі, або ж у серйозності його пози. Знімок був дещо перетриманий, і на сукні Енн не було видно деталей, а їхня шкіра дістала перловий відтінок, який так часто трапляється на дуже давніх світлинах.

У стосі були фотографії, яких я не бачила. У ніч смерті Оїна мені завадив напад болю, що мучив дідуся. Тепер я зупинилася на знімку розкішного будинку зі скупченнями дерев по його краях і мерехтливим клаптиком озера віддалік. Я придивилася до пейзажу й водойми. Вона була схожа на Лох-Ґілл. Треба було взяти знімки із собою до Дромагайра. Тоді можна було б запитати Мейв про будинок.

На іншій світлині довкола Томаса й Енн в ошатному бальному залі стояла компанія чоловіків. Деклана на знімку не було. У центрі — огрядний усміхнений чоловік, який однією рукою злегка обіймав за плечі Енн, а другою — Томаса. Енн із подивом на обличчі утупилася в камеру.

Я впізнала цей погляд: його часто ловили на моєму обличчі під час автограф-сесій. Цей погляд свідчив про ніяковість і невіру в те, що хтось узагалі може захотіти зі мною сфотографуватися. Я вже навчилася краще контролювати вираз обличчя й вичавлювати із себе професійну усмішку, але взяла собі за правило не дивитися на жоден знімок із тих, які моя піарниця регулярно надсилала мені після таких заходів. Якщо я чогось не побачу, це не змусить мене засумніватися в собі.

Я продовжила вивчати світлину, раптом зосередившись на чоловікові, який стояв поруч із Енн.

— Ні, — видихнула я. — Не може бути.

Я зачудовано дивилася на знімок.

— Але це так.

Чоловік, який обіймав Енн за плечі, був Майклом Коллінзом, лідером руху, що привів до Договору з Англією. До 1922 року його фотографій було дуже мало. Усі чули про Майкла Коллінза і його тактику партизанської війни, однак який він має вигляд, знали лише його наближені, ті, хто працював пліч-о-пліч із ним, саме тому короні було важче його заарештувати. Та коли Договір було підписано і він почав агітувати ірландський народ за його прийняття, чоловіка зняли на камеру, зберігши знімки в анналах історії. Я бачила ті кадри: той, де він саме виголошував промову, емоційно здійнявши руки, а також знімок, де він був у командирській формі. Це був день, коли британці здали замок — символ британського панування в Дубліні протягом попередніх ста років.

Чудуючись, я подивилася на світлину ще якусь мить, а тоді відклала її вбік і потягнулася до книжки. То був щоденник, старий, заповнений охайним косим почерком; нахил у ньому відзначався красою, яка часто властива давнім рукописним рядкам. Я гортала його, не читаючи, тільки перевіряючи дати. Записи було зроблено з 1916 по 1922 рік, часто хаотично, з перервами на місяці, а то й на роки, після яких оповідь починалася знову. Почерк був однаковий у всій книжці. Жодних кривульок, жодного закреслення; ніяких чорнильних плям чи вирваних сторінок. Кожен запис завершувався ініціалами «Т. С.» унизу сторінки, ото й усе.

— Томас Сміт? — промовила я сама до себе. Це був єдиний підхожий варіант, але мене здивувало те, що щоденник лікаря опинився в Оїна.

Я прочитала перший запис, датований другим травня 1916 року. Поки я читала про Великоднє повстання й загибель Деклана Ґаллагера, мій жах і подив невпинно наростали. Прогорнувши ще кілька записів, я прочитала, як Томас намагався знайти Енн і примиритися зі втратою друзів. Запис за той день, коли Шона Мак-Діармаду було страчено в Кілмейнгемській в’язниці, вичерпувався словами: «Сьогодні вранці загинув Шон. Коли страти припинилися на кілька днів, я думав, що його, можливо, помилують. Але його також забрали. Одне втішає: я знаю, що він цьому радів. Він помер за свободу Ірландії. Так оцінив би це він сам. Але я можу лиш егоїстично вважати це жахливою прикрістю. Страшенно за ним сумуватиму».

Він писав про те, як повернувся до Дромагайра після навчання в медичній школі Університетського коледжу Дубліна та як намагався започаткувати практику в Слайґо та графстві Літрім.

Я з клубком у горлі припинила читання й перегорнула сторінку, а там знайшла ще одну сумну оповідь про лікарську роботу в Дромагайрі. Він писав: «Одна жінка, схоже, більше хотіла, щоб я одружився з її донькою, ніж вилікував її. Привертала увагу до її витончених рис, рожевих щік і ясних очей, хоча все це було наслідком занедбаних сухот. Боюся, вона вже довго не проживе. Та я пообіцяв повернутися з ліками, які полегшать її кашель. Мати була мов не при собі від радощів. Здається, вона не розуміє, що я не завітаю до цієї дівчини».

Томас розповідав, як Бріджид Ґаллагер злилася на Ірландське республіканське братство, активним членом якого він залишався. Бріджид уважала Братство винним у загибелі Деклана та зростанні присутності «чорно-брунатних», британської поліції, по всій Ірландії. Томас «відмовився сперечатися з нею на цю тему. Я не можу вмовити її змінити думку так само, як не можу ігнорувати власну думку. Я все одно прагну свободи та звільнення ірландців, хоч і не розумію, як нам цього досягти. Моє почуття провини майже так само сильне, як моє прагнення. Безліч тих, хто бився під час Повстання, тих, кого я вважаю друзями, сидить у Фронґоху, що в Уельсі. А в душі я розумію, що маю бути з ними».

Він із любов’ю писав про Оїна. «Він для мене — світло у віконці, крихта чогось кращого в житті. Я попросив Бріджид вести моє господарство, щоб мати змогу подбати про неї та хлопчика. Вона не мала рідних, до яких можна було б завітати. Цим ми з нею були схожі. Самі-самісінькі в усьому світі. У неї є сестра в Америці. Але її батьки та брат давно мертві. Бріджид — єдина родичка, яка залишилася в Оїна, та я буду йому як рідний і постараюся, щоб він знав, ким були його батьки й чим є Ірландія».

«Він був мені як батько», — казав Оїн. Я відчула приплив ніжності до меланхолійного Томаса Сміта і стала читати далі. Наступний запис він зробив кілька місяців по тому. У ньому він розповідав про О’Тулів, про діяльність нового наглядача та про своє вдоволення тим, скільки ваги набрали діти. Писав про перші слова Оїна, як він біг до нього, щось лепечучи, коли той повертався додому. «Він почав називати мене „тато“. Усвідомивши, що він каже, Бріджид жахнулася й кілька днів голосно проплакала. Я спробував запевнити її, що Оїн каже „док“[13]. Але вона вперто не бажала, щоб її втішали. Я почав навчати малого вечорами. Тепер він досить чітко каже „док“, а Бріджид називає „бабуня“, що викликає в неї легесеньку усмішку».

Писав про те, як перед самим Різдвом 1916 року випустили останніх, як він висловився, ірландських борців за свободу. Поїхав до Дубліна, щоб провести їх додому, й зауважив, як їх зустрічали, як там змінилися люди. «Коли ми крокували вулицями наступного дня після Великодня, твердо налаштовані підняти повстання та спровокувати конфлікт, люди глузували з нас і відряджали йти битися з німцями. Тепер же вони вітають хлопців із поверненням так, наче вони їдуть додому героями, а не баламутами. Я цьому радий. Можливо, настрої народу змінилися достатньою мірою, щоб стали можливими реальні зміни. Мік, певно, так і вважає».

Мік? Майкла Коллінза друзі знали як Міка. Знімок, який я бачила, наштовхнув мене на думку, що Томас Сміт добре знав його. Цей щоденник був справжньою скарбницею, і я замислилася, чому Оїн не віддав мені його значно раніше. Він же знав, що я загрузла в пошуках інформації про події, які Томас Сміт, очевидно, знав зблизька.

Мої повіки стали важчати, а серце ще не відійшло від дивного емоційного навантаження, викликаного поїздкою до Баллінаґара. Я вже мала намір відкласти книжку вбік, але тут її сторінки перегорнулися, відкривши останню. Замість щоденникового запису на її пожовклому папері виднілися чотири строфи. Без заголовка, без пояснення — просто поезія, написана почерком Томаса Сміта. Звучала вона схоже на Єйтса. І перегукувалася з ним, хоча я ще ніколи її не бачила. Я замислилася, чи не можуть то бути вірші про жінку, яка втопилася в озері, вірші, які згадував власник цукерні того ранку, коли я туди зайшла. Я прочитала їх, а тоді перечитала ще. У рядках було стільки туги й страху, що я не могла відвести очей від сторінки.

Я перегорнула сторінку й побачила зворот шкіряної палітурки книжки. Більше там нічого не було написано. «Неспокій пілігримських душ». Єйтс писав про пілігримську душу у своєму вірші «Коли Ви, сива й сонна». Але це був не Єйтс, я була в цьому певна, попри те що поезія була прекрасна. Може, Томас Сміт просто був від неї в захваті й хотів її запам’ятати. А може, ці слова належали йому.

— Не йди, кохана, до води, тримайся берега, не моря. По плесу йти не зможеш ти, сміх хвиль розлучить нас на горе, — прочитала я знову.

Уранці я відвезу Оїнів попіл до Лох-Ґіллу. Й озеро його забере. Я м’яко згорнула книжку й вимкнула лампу, а тоді притиснула до грудей зайву подушку з ліжка, почуваючись як ніколи самотньою. Тоді хлинули сльози, зчинився цілий потоп, а мене ніхто не міг витягнути з води та вкласти у своє ліжко. Я ридала за дідусем і за минулим, яке померло, а ще відчула себе забутою, коли вітер відмовився мене забрати.