Що знає вітер

Розділ 21 Розлука

На початку січня в Дойлі знову розпочиналися дебати щодо Договору, і ми з Томасом зібралися поїхати до Дубліна на відкриті засідання. Я хотіла, щоб із нами поїхали Бріджид і Оїн, але Бріджид наполягла, щоб ми вирушили самі.

— Іншого медового місяця вам може й не перепасти, — з притиском сказала вона. — А ми з Оїном спокійно житимемо тут із О’Тулами.

Я благала Томаса не казати їй, що мене підстрелив Ліам: надто вже складні були обставини справи, та й після такого звинувачення ми мусили б пояснити, звідки я взялася на озері, а цього я зробити не могла. Наші стосунки вже й без того були такі напружені й непрості, що я геть не знала, як можна покращити ситуацію, зізнавшись їй.

— Ти віриш, що вона захистить тебе від них? — вражено спитав Томас.

— Я вірю, що вона берегтиме Оїна, — відказала я. — Це єдине, що мене турбує.

— Це єдине, що тебе турбує?! — вигукнув Томас. Його голос гучнішав із кожним словом. — Ну, а мене — не тільки це! Боже милостивий, Енн. Ліам спробував тебе вбити. Бен, наскільки я знаю, теж. Та я, чорт забирай, радий, що той сердега Мартін Керріґан і горопашний Броді мертві, бо тепер можу перейматися тільки клятими братами Ґаллагерами.

Томас ніколи не волав, і його палкі слова викликали в мене подив. Коли я отетеріло витріщилася на нього, він схопив мене за плечі, притиснувся чолом до мого чола й простогнав моє ім’я.

— Енн, послухай. Я знаю, що Бріджид тобі небайдужа, та твоя відданість їй не є взаємною. Вона натомість віддана своїм синам, і я не довіряю їй у справах, що стосуються них.

— То що нам робити? — спитала я.

— Вона повинна знати, що я більше не підпущу їх ні до тебе, ні до Оїна.

— Вона звинуватить у цьому мене, — зажурилась я. — Подумає, що змушена обирати між нами.

— Вона справді мусить обирати, графине. Бен і Ліам завжди були баламутами. Деклан був наймолодший, але мав найхолоднішу голову й найдобріше серце із цієї трійці.

— Деклан коли-небудь бив Енн? — тихо спитала я.

Томас здивовано відсахнувся.

— А чому ти питаєш?

— Бріджид сказала мені, що розуміє, чому я — чому Енн — пішла, щойно в неї виникла нагода. Вона натякнула, що Деклан не завжди був лагідний і що він та його брати успадкували батькову вдачу.

Томас витріщився на мене, здивовано роззявивши рота.

— Деклан ніколи не здіймав руки на Енн. Вона одразу дала б йому відсіч. Вона завзято духопелила його братів. Ліам, як я знаю, якось розсік їй губу. Але то було по тому, як вона вдарила його по голові лопатою, а він змахнув рукою, намагаючись забрати ту лопату.

— То чого Бріджид стала б думати, що Деклан був жорстокий?

— Деклан завжди покривав Бена з Ліамом. Я знаю, що він не раз брав на себе провину за їхні діяння. Сплачував їхні борги, залагоджував ситуації, коли той чи той встрявали в халепу, й допомагав їм знайти роботу.

— І тепер їх, на твою думку, спробує покривати Бріджид, — зітхнула я.

— Я знаю, що вона таки спробує.

І з цією думкою Томас сів із Бріджид поговорити невдовзі після нашого одруження й розпитав її про те, де перебувають і чим займаються її сини.

Коли вона взагалі не схотіла про них говорити, він недвозначно попередив, сказавши їй, що Ліамові з Беном більше не раді в Ґарва-Ґлібі.

— Докторе Сміт, ви по вуха в цій боротьбі. Уже не один рік. Ви не невинні. Нічим не кращі за моїх хлопців. Я тримаю язика за зубами. Бережу ваші таємниці — ті нечисленні, які знаю. І їх дуже мало! Мені ніхто нічого не розповідає.

У неї затремтіло підборіддя, і вона запитливо й водночас звинувачуючи, поглянула на мене. Томас, не показуючи на обличчі емоцій, серйозно дивився на неї.

— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — стиха мовив він нарешті, дивлячись їй у вічі. — Чи є в мене підстави боятися їх?

Вона захитала головою й забелькотіла щось незв’язне.

— Бріджид! — урвав він, і вона негайно замовкла. Її спина випрямилась, а лице скам’яніло.

— Вони їй не довіряють, — відрубала Бріджид.

— Мені байдуже, — суворо проказав Томас, і на мить переді мною з’явився той Томас Сміт, який ніс Деклана на спині вулицями Дубліна, який проникав до Замку та в’язниць заради Майкла Коллінза, який щодня з холодними очима й без дрожу в руках дивився в обличчя смерті. Він трохи лякав.

Бріджид теж його побачила таким. Вона сполотніла й відвела погляд, зціпивши руки на колінах.

— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — повторив він. — Я не можу цього допустити.

Бріджид опустила підборіддя на груди й прошепотіла:

— Я скажу їм триматися подалі.

Поки ми петляли в натовпі, прямуючи до велелюдного залу Меншн-гауса, Томас міцно тримав мене за руку. Майкл запевнив, що для нас буде зарезервовано місця, і ми прослизали між нервових присутніх, які курили, совались і наповнювали приміщення запахом попільничок і несвіжих пахв. Я притулилася лицем до Томасового плеча, до його чистої твердості, й помолилася за Ірландію, хоча вже знала, що її спіткає.

Томаса вітали й віншували, і навіть графиня Маркевич, чия краса померкла під згубною дією ув’язнення й революції, з легкою усмішкою простягнула йому руку.

— Графине Маркевич, дозвольте відрекомендувати мою дружину, Енн Сміт. Вона поділяє вашу пристрасть до штанів, — стиха промовив Томас, нахиливши голову. Вона засміялася, прикривши рукою рота, щоб не видно було зламаних зубів та прогалин між ними. Відкинути марнославство нелегко, навіть серед тих, хто його уникає.

— Але чи поділяє вона мою пристрасть до Ірландії? — спитала графиня, вигнувши брови під чорним капелюхом.

— Я сумніваюся, що пристрасті можуть нічим не відрізнятися. Зрештою, вона ж заміжня за мною, — змовницьки прошепотів Томас.

Вона зачаровано розсміялася знов і відвернулася, щоб привітатися з кимось іншим, випустивши мене зі свого полону.

— Дихай, Енн, — неголосно сказав Томас, і я постаралася виконати його прохання, коли ми знайшли свої місця й засідання було оголошено відкритим. Перш ніж усе закінчиться, Констанс Маркевич назве Майкла Коллінза боягузом і клятвопорушником, а я однозначно була на боці Міка. Та все ж присутність цієї жінки не могла не викликати в мене легкого благоговіння.

Із головою занурившись у пошуки інформації, я часто замислювалася, чи не було б утрачено чари історії, якби ми могли потрапляти в минуле й переживати її. Чи не лакуємо ми, бува, минуле, створюючи героїв зі звичайних людей і уявляючи красу та відвагу там, де були самі ридання й розпач? А може, через свій ракурс інколи не помічаємо іншої картини — як старий, що озирається на свою молодість і пам’ятає лише те, що бачив? Я гадала, що час не так вносить ясність, як знищує емоції, які мали б забарвлювати спогади. Ірландська громадянська війна відбулася за вісімдесят років до моєї подорожі до Ірландії. Не так давно, щоб люди її забули, та минуло вже вдосталь часу, щоб відносно цинічні — або ж не надто цинічні — очі могли розібрати її деталі й побачити їх такими, якими вони є насправді.

Але, сидячи на велелюдному засіданні, споглядаючи чоловіків і жінок, які колись жили тільки на знімках, чуючи, як вони підвищують голоси в суперечці, на знак обурення, від надмірних емоцій, я була аж ніяк не об’єктивна чи відсторонена: я була приголомшена. Еймон де Валера, президент Дойлу, височів над усіма іншими. Тонколиций, смаглявий, із гачкуватим носом, він убирав своє високе худорляве тіло в безжально чорний одяг. Він народився в Америці й був сином ірландки й іспанця, які, на жаль, однаково ним нехтували і зрештою покинули. Передусім Еймон де Валера був людиною, яка вміла виживати. Американське громадянство врятувало його від страти після Повстання, а коли Майкл Коллінз, Артур Ґріффіт і десяток інших загинуть у вогні громадянської війни, Еймон де Валера все одно залишиться серед живих. Йому була властива велич, і на мене вона діяла також. В Ірландії його запам’ятають за політичне довголіття й особисту стійкість.

Він говорив більше, ніж усі інші разом узяті, перебиваючи та втручаючись, змінюючи й відкидаючи всі ідеї, крім власних. Він подав новий документ, який підготував за час перерви, поправку, яка не надто відрізнялася від Договору, і наполіг на його прийнятті. Коли документ було відхилено у зв’язку з тим, що його не обговорювали на закритому засіданні, Еймон де Валера пригрозив скласти повноваження президента й ще більше заплутав поточну проблему. Я знала, що моє ставлення до нього диктують відомості, які я відшукала, й вимушено нагадувала собі, що він не знав, до чого це все призведе. Я мала фору, могла поглянути на все з майбутнього, де історія вже відбулася й визначила винних. Комітет явно був високої думки про президента; повага його членів яскраво проявлялась у шанобливості й намаганнях задобрити президента. Та якщо перед де Валерою схилялися, то Майкла Коллінза любили.

Щоразу, коли Майкл висловлювався, люди прислухалися до нього, затамувавши подих, щоб нічого не пройшло поза увагою. Наші серця ніби починали битися в унісон, крізь усе зібрання відлунював якийсь нечутний барабанний бій, і я ще ніколи не відчувала нічого подібного. Я читала про деякі Майклові промови й навіть бачила знімок, який фотограф спромігся зробити з вікна над юрбою, що зібралася послухати його на Колледж-Ґрін навесні 1922 року. На фото було видно маленьку сцену, оточену морем капелюхів, що скидалися на бліді м’ячики, які підскакували; усі голови були покриті, а крім них, не було видно більше нічого. У залі людей було менше, та ефект був той самий: Майклова енергійність і впевненість привертали до себе увагу.

Публічні дебати велися далі. Артур Ґріффіт, сіролиций і недужий (закрученими вусами та круглими окулярами він нагадував мені Теодора Рузвельта, попри те що був стрункіший), найвправніше покладав відповідальність на де Валеру, і коли він став на захист Майкла після особливо нищівного нападу Кахала Бру, міністра оборони, весь зал вибухнув оплесками, що завершились аж за кілька хвилин.

В одному я помилялася. То були не звичайні чоловіки й жінки. Час дав їм того лоску, на який ці люди заслужили. Навіть ті, кого я хотіла ненавидіти, зважаючи на знайдену інформацію та власні висновки, вирізнялися з-поміж інших завзяттям і щирою впевненістю. Це були не політики-позери. Це були патріоти, чия кров і самопожертва заслуговувала на виправдання історії та співчуття Ірландії.

— Історія справді несправедлива до них. Несправедлива до всіх вас, — шепнула я Томасові, а той поглянув на мене старезними очима.

— Ми зробимо Ірландію кращою? Ми зрештою цього досягнемо? — тихо спитав він.

Я не вважала, що Ірландія коли-небудь побачить когось кращого за таких людей, як Артур Ґріффіт, Майкл Коллінз і Томас Сміт. Вона ніколи не знатиме кращих людей, але знатиме кращі дні.

— Ви зробите її вільнішою.

— Цього мені досить, — прошепотів він.

В останню годину фінального дня дебатів Майкл Коллінз завершив засідання й попросив Дойл проголосувати за Договір чи проти нього.

Де Валера, попри те що йому вже давали слово, побажав виступити останнім і попередив Дойл, що Договір «викличе судження не на їхню користь». Його спробу красиво висловитися наостанок було перервано.

— Нехай нас зараз і в майбутні роки судитиме ірландський народ, — зацитьнув його Майкл, і я відчула різкий приплив сумніву й вагу цілої нації, що тиснула на всіх присутніх. Народні обранці з усіх округів один за одним віддавали свої голоси. В результаті голосування було шістдесят чотири голоси за Договір і п’ятдесят сім проти.

Коли оголосили результат, на вулицях здійнялися радісні вигуки, подібні до розкатів віддаленого грому, зате в залі не було ні зловтіхи, ні радісного торжества. У всіх затріпотіли і спинилися серця, а тоді мало-помалу обернулися на какофонію неузгоджених ритмів.

— Я хочу негайно скласти повноваження, — оголосив де Валера посеред цієї мішанини емоцій.

Майкл підвівся і, поклавши руки на стіл перед собою, попросив зал заспокоїтись.

— Хаос і непевність з’являються під час будь-якого переходу від війни до миру чи від миру до війни. Прошу, складімо план, створімо тут і зараз комітет для збереження порядку в уряді та країні. Ми повинні триматися разом. Повинні бути згуртованими, — наполегливо проголосив він, і на мить запала сповнена надій тиша, всі затамували подих, з’явилася можливість піти проти долі.

— Це зрада! — пролунав якийсь голос із галереї, і всі повернули голови до тендітної жінки в передньому ряду, яка стояла перед присутніми зі зціпленими руками. У неї тремтіли вуста. Вона була стражденним привидом не надто далекого минулого Ірландії.

— Мері Мак-Свайні, — прошепотіла я, ладна вмить розплакатися. Теренс Мак-Свайні, брат Мері, був мером Корка, який розпочав голодування й помер у британській в’язниці. Слова Мері покладуть край усім надіям на об’єднаний фронт.

— Мій брат помер за Ірландію. Заморив себе голодом, щоб привернути увагу до гноблення своїх співвітчизників. Не може бути союзу між тими, хто продав душі за імперські казани з м’ясом, і тими з-поміж нас, хто не знатиме спочинку, доки Ірландія не стане республікою.

Серед схвальних вигуків і гучних закликів до бунту Коллінз ще раз спробував домогтися свого.

— Будь ласка, не робіть цього, — став благати він.

Де Валера перебив його, здійнявши голос, як протестантський проповідник.

— Мої останні слова як вашого президента такі. Ми добре попрацювали. Закликаю всіх, хто підтримує почування Мері, зустрітися зі мною завтра, щоб обговорити, як нам просунутися далі. Ми не можемо відійти від боротьби зараз. На нас дивиться весь світ.

Йому урвався голос, і він не зміг продовжити. Зал розридався. Чоловіки. Жінки. Колись друзі, а тепер — вороги. І до Ірландії повернулася війна.

Прокинувшись серед голосів і тіней сама в дублінському ліжку Томаса, я лежала й слухала, сонна й ні в чому не впевнена. Ми покинули Меншн-Гаус, подолавши величезні радісні натовпи; вулиці не поділяли настрою, що панував у залі, і люди з величезним ентузіазмом раділи народженню Вільної держави. Коли ми вийшли із залу, кілька Мікових людей обняли Томаса: їм явно полегшало на душі від того, що більшість проголосувала за Договір; але напруження на обличчях і натужність в усмішках свідчили про те, що вони гостро усвідомлюють, яке лихо чекає на всіх попереду.

Ми не бачили Майкла після завершення засідання. Його поглинула чергова низка нарад — тепер уже покликаних створити план подальших дій без половини Дойлу. Але Майкл, звісно, відшукав Томаса. Я впізнала його глибокий голос із характерним акцентом, що лунав крізь вентиляцію, хоча й не розбирала, що він казав. Томас, який говорив тихим і низьким голосом (якщо взагалі говорив), явно заспокоював друга. Я зачекала, щоб побачити, чи викличуть мене, щоб я зазирнула у свою кришталеву кулю, але почула, як парадні двері зачинились і в будинку знову запала тиша. Я вислизнула з ліжка, закутала оголене тіло в халат і спустилася сходами до теплої кухні та свого замисленого чоловіка. У тому, що він буде замислений, я не сумнівалася.

Він сидів за кухонним столом із горнятком кави в руках, розвівши коліна й повісивши голову. Я налила й собі кави, додала туди стільки молока й цукру, що вона набула карамельного кольору. По тому жадібно випила й усілася за стіл перед Томасом. Він простягнув руку й накрутив на палець мій довгий кучерик, а тоді мляво опустив руку на коліно.

— То був Майкл? — спитала я.

— Так.

— З ним усе гаразд?

Томас зітхнув.

— Він зажене себе в домовину, одночасно намагаючись дати людям те, чого вони хочуть, і задобрити тих небагатьох, хто хоче протилежного.

Саме так і станеться. В останні місяці життя Майкла Коллінза поволі розпинатимуть. У мене стиснулися нутрощі й запекло у грудях. Я набралася духу, морально готуючись до цього. Сьогодні я про це не думатиму. Поки що не думатиму.

— Томасе, ти взагалі спав? А він? — поцікавилася я.

— Дівчинко, ти мене виснажила минулої ночі. Я міцно проспав кілька годин, — тихо сказав він і торкнувся пальцем моїх губ. Цей дотик мав нагадати мені про наші поцілунки, але Томас знову відсторонився, наче соромився того спокою й задоволення, які я йому давала. — Але сумніваюся, що спав Майкл, — неголосно договорив він. — Я чув, як він порпався на кухні о третій ранку.

— Уже майже розвиднилося. Куди він іде?

— На месу. На сповідь. На причастя. Він ходить на месу частіше за всіх кровожерливих зрадників, яких я знаю, — прошепотів Томас. — Це його заспокоює. Очищує голову. Із нього кпинять і за це. Це ірландська риса. Ми відмовляємо людині у причасті, водночас гудячи її за гріхи. Одні кажуть, що він надто благочестивий; інші — що він лицемір, через те що взагалі ходить до церкви.

— А що скажеш ти? — запитала я.

— Якби люди були досконалі, ми не потребували б спасіння.

Я сумовито всміхнулась, але він не став усміхатися мені у відповідь.

Я взяла з його рук горнятко, відставила й сіла Томасові на коліна, поклавши на плечі долоні. Він не став обвивати руками мої стегна та втягувати мене у своє тіло. Не сховав лице в мене на шиї й не звів його, щоб я поцілувала. Відчай заповнював простір між нами й напружував м’язи його стегон, затиснуті між моїми колінами.

Я почала розстібати на ньому сорочку. Один ґудзик. Два. Три. Зупинилася, щоб притиснути губи до оголеної шкіри в нього на шиї. Він пахнув кавою й милом із розмариновим ароматом, яке варила місис О’Тул.

Він пахнув мною.

У мене в животі скрутилося клубочком тепло, витісняючи страх, і я потерлася своєю щокою об Томасову сюди-туди, потицялась у нього носом, тимчасом як мої руки продовжували свою роботу. Невдовзі йому знову треба буде поголитися. Його вилиця загрубіла, а під очима, що ними він стежив, як я знімаю з нього сорочку, залягли синці. Коли я спробувала підняти його руки над головою, щоб зняти з нього нижню сорочку, він узяв однією рукою мене за підборіддя й наблизив мої вуста до своїх.

— Ти намагаєшся врятувати мене, Енн?

— Завжди.

Він здригнувся й дозволив мені цілувати йому кутики рота, доки я не торкнулась язиком складки між його губами. Його груди під моїми руками були теплі та тверді, і я відчувала, як пожвавлюється його серце, як розступається перед світанком темрява. Томас заплющив очі й розімкнув вуста перед моїми вустами.

Якусь мить ми спілкувалися пестощами, поцілунками, що ставали дедалі міцнішими й витягали нас із самих себе, а потім м’яко повертали назад. Ми здіймались і падали одне в одного, наші вуста насичувались і не квапилися, губи були млосні й м’які, язики переплітались, а тоді розплітались і з’єднувалися знову.

Відтак його руки ковзнули вгору по моїх гомілках, прослизнули під блакитний халат, затягнутий на талії, взяли мене за стегна і стиснули мої сідниці. Його долоні гарячково гладили мої ребра та груди, а тоді поверталися назад, обхоплюючи та тримаючи їх, шанобливо, проте наполегливо. Він ковзнув і потягнув мене за собою, спустившись зі стільця на підлогу й замінивши гіркі переживання співпереживанням. Його вуста пішли тим самим шляхом, що й руки, розсунувши мій халат і відсунувши його геть, і я врешті-решт опинилася гола під ним, вдихаючи любов у його шкіру та життя в його тіло, тимчасом як він так само рятував мене.