Любов у спадок

Пролог

— А потім вони одружилися й щасливо жили багато-багато літ…

Стара Кетрін акуратно склала руки на колінах і посміхнулася беззубим ротом. Полум'я грало на її брунатному обличчі, схожому на печене яблуко, й баба здавалася чаклункою з казки, яку щойно розповіла. Діти притихли біля вогню, ніби мишки, тільки в захваті поблискували оченятами.

Стіни камінної зали, як гордо звалася невеличка кімната в головній (і єдиній) вежі замку Тейндел, високо над їхніми головами губилися десь у закіптюженому склепінні. Вогонь вихоплював із темряви то стару стіну, викладену з грубого каменю, оголену від обсипаного тиньку, то з’їденого іржею давнього меча над димарем каміна, то пошарпаний вітрами часу й добряче поїдений міллю гобелен. Під стелею свистів вітер, колихав довгі пасма павутиння, які зараз, у цьому непевному світлі, здавалися сумовитими заблуканими баньши,[1] що тоскно стогнуть на пустирищах. Замок був старий і недоглянутий, ніби люди вже давно занедбали його й він тепер належав духам і примарам.

Однак четверо, що затишно влаштувалися біля вогню, вносили щось обнадійливе в гнітючу картину запустіння. Біля самого каміну, час від часу підкидаючи в нього поліна та перевертаючи їх довгою коцюбою, сиділа старезна баба в коричневій сукні з грубої вовни та в овечій накидці. Незважаючи на близькість вогню й теплий одяг, вона мерзлякувато щулилась, посуваючись ближче до живлющого тепла.

Трохи осторонь, на старому подертому кріслі, що знало й кращі часи, якщо зважати на стерту позолоту підлокіть, сидів сухорлявий широкоплечий чоловік років тридцяти. І хоча на ньому теж були прості й доволі потерті куртка та штани, з першого погляду можна було зрозуміти, що людина ця звикла сама віддавати повеління, а не виконувати чиїсь накази. Господаря замку Тейндел, сера Родеріка Персі, й дотепер можна було б назвати вродливим. Не псували враження навіть його поношений одяг і неохайно відросла борода. Зрештою, в такій глушині, як Тейндел, не було перед ким вдавати придворного чепуруна. Тут, на кордоні, цінувалися не багаті шати, не вишукані манери, а сміливість і вміння тримати в руках меча… Однак вираз якоїсь невимовної, дикої туги в темно-карих очах, які очужіло дивилися кудись вдалину, зводив нанівець усю привабливість його мужніх, правильних рис. Темне хвилясте волосся, давно не стрижене, довгими пасмами спадало на широке чоло, закриваючи очі та надаючи йому доволі понурого вигляду. Гарне обличчя барона прорізали кілька глибоких зморшок. Він мовчки горбився в своєму куті й, здавалося, не дуже цікавився тим, що діялося навколо.

Біля няньки, тримаючись за руки, сиділи двійко хлопчаків. Одного-єдиного погляду на цих майже двійнят було достатньо, аби знати, хто тут верховодить. Певна річ, той, що старший, Бранвен, дуже схожий на батька — такий само чорнявий і кароокий, з таким само великим прямим носом і зрослими бровами. Міцний, з розумним та рухливим личком, він був цілковитим поєднанням батькових рис у кращі дні його юності. Молодший же, білявий Гілберт, тендітне, хворобливе з вигляду дитинча, мав мрійливий вираз обличчя, на якому зараз було німе замилування.

Діти, вочевидь і досі під владою чудової казки, не зводили заворожених поглядів з няньки, яка щойно скінчила свою оповідь. За стінами замку гуляв розбишака вітер, ганяючи сніг пустирищем, а маленьке товариство, зібране тут, біля теплого вогнища, почувалося затишно.

— Багато-багато літ… — луною відгукнувся маленький Гіл і навіть носом шморгнув від надміру почуттів, та при цьому непомітно скосив око на брата.

Бран відразу суворо насупився — майбутньому воїнові, майже дорослому, нема чого слухати якихось бабських казочок, хай навіть і таких чарівних.

— А скільки це — багато років? — раптом дзвінко і якось вимогливо запитали звідкілясь із темного кута.

Із безформної купи пледів і соломи, зваленої трохи віддаля, визирнув раптом замурзаний писочок дівчинки з величезними, на півобличчя, очиськами. Всім присутнім одночасно здалося, що вогонь, який палав у каміні, дивовижно перекинувся на цю купу ганчір'я та заграв веселими іскрами над головою в дитини. Золотаво-руде, надзвичайно яскравого відтінку волосся пухнастою поплутаною копицею вінчало цю голівку. Дівчинка мала рочків із шість. Від щойно почутого вона аж ротика розтулила в захопленні.

— Еріко! Я вже думала, ти давно заснула, пустунко! — стара Кетрін сплеснула руками й докірливо похитала головою. — Для чого ж я тут цілісіньку годину казки розказую, що аж у горлі спухло!

— Кет, ти ж знаєш, діти ладні цілими днями й ночами слухати твої історії про ельфів та фей, — усміхнувся сер Родерік.

— Ну татку! Скільки, три? — вимагав і далі примхливий голосок.

— Боже мій, до чого ж ти вперта! Чому три, Еріко? — стомлено, навіть роздратовано запитав чоловік, не дивлячись на дитину.

— О, ви ж із мамою теж щасливо жили цілі три роки, — впевнено сказала дівчинка, — а потім вона вмерла. Виходить, жити щасливо багато років — це три?

Вона не зводила широко розплющених оченят з батька, очікуючи відповіді.

— Еріко!!! — це був уже навіть не крик, а нелюдське ревіння, від якого всі здригнулися. — Як ти смієш, негіднице!

Господар замку зірвався на рівні, мимоволі стискаючи кулаки. Сер Родерік, здавалося, за якусь мить цілком втратив глузд. Він страшно сполотнів і всім тілом подався до переляканої дитини. Хлопчики втягли голови в плечі, а Кетрін так і завмерла з розтуленим ротом. Та батько лише різко видихнув повітря крізь стиснуті зуби й опустився назад у крісло, яке жалібно зарипіло під його вагою. У залі запала гнітюча мовчанка; всі чули тільки важке дихання сера Родеріка. Бран непомітно показав сестрі кулака.

За якийсь час Кетрін зітхнула, підвелася й незграбно погладила чоловіка по плечі.

— Сере Родеріку, та чого ви… То ж дитя нетямуще, хіба воно хотіло вас скривдити? Не побивайтеся так! Скільки літ минуло, час би вже й опам'ятатися.

— Не має для мене значення, скільки минуло років! — злостиво кинув той, скидаючи руку старої няньки зі свого плеча. — Годі втручатися не в свої справи, Кет!

— Заспокойтеся, ваша милосте, — і далі монотонно бубоніла стара, — дітлахів-бо навіщо лякати?

Сер Родерік глянув на хлопчаків, і погляд його трохи потеплішав.

— Дітям давно спати час, — уривчасто кинув він. — Засиділися сьогодні.

Усі троє зміркували, що небезпека минула, полегшено зітхнули й засовалися. Еріка знову наважилася вистромити цікавого носа зі свого сховку, а Бран і Гіл пригорнулися до няньки. Зважаючи на все, ніхто спати не збирався. За стінами замку так само потужно гув вітер і чути було, як він сердито кидає пригорщі снігу в затягнуті пергаментом[2] вікна. Якийсь час усі мовчали, тишу порушувало тільки потріскування дрів у вогнищі.

Сер Родерік весь поринув у свої невеселі думи. На його чолі прорізалися глибокі поперечні зморшки, які робили цього чоловіка старшим років на десять. Здавалося, господар забув, де він, — темні очі знову набули похмурого, очужілого виразу, обличчя застигло в страдницькій гримасі.

У куті знову почали вовтузитися й тяжко зітхати.

— Кет, розкажи ще… про лісову фею, — шморгаючи носом, попрохала Еріка.

Стара нянька пирхнула й похитала головою.

— Спати час, дівчинко. Батько наказав, ти чула? Годі на сьогодні.

— Нема ніяких фей і ельфів, — авторитетно заявив старший, Бранвен. — Це дурниці все. Мені просто було цікаво, коли він переможе дракона.

— Ні, є! — негайно обурилася власниця чудової вогненної гриви. — Ти такий дорослий, Бране, а не знаєш. І що б твої лицарі робили без фей? Та я й сама їх бачила!

— Напевне, в діжці з водою на подвір'ї, еге ж? — лукаво підхопив той. — Ти сама — рудий ельф, фейрі![3]

Усі розреготалися. Навіть сер Родерік відірвався від своїх невеселих дум та скупо всміхнувся. Дівчинка підхопилася з гнівно стиснутими кулачками, з люттю тупнула ніжкою і справді стала цієї миті на диво подібна до розгніваного представника маленького народу[4].

Ти знову дражнишся, Бране! Та постривай, як виросту та як дам тобі прочухана, не надто зрадієш! А ти чого мовчиш, Гіле? — накинулася мала й на другого брата. — Скажи йому!

— Ну ось, Еріка знову починає порядкувати, — пробурчав господар, підводячись зі свого крісла. — А так було гарно, тихо… Я вже хотів був віддати за це хвалу святому Дунстану.

Хлопчики, не змовляючись, пирснули в долоньки.

— Я, напевне, пошлю тебе наступного року на навчання до черниць, — батько підійшов до дівчинки й узяв її на руки. Очі Еріки, й без того великі, настільки покруглішали, що стали просто величезними.

— Бо ти так упевнено виголошуєш усілякі дурниці та носа дереш, що мені страшно за околишніх ворон — якби не побачили таке джерело мудрості та не подохли від заздрощів! Ні, дівчинко, час тобі навчитися трішки впокорювати гординю, поважати старших та хоч іноді мовчати. Крім того, тебе давно слід навчати письма й читання. Я надто розбестив тебе, — попри ці суворі слова, сер Родерік з погано прихованою гордістю милувався донькою.

— Що вже є, то є, — пробурчала Кетрін, — розбестили, мілорде. Де ж таке бачено — дівчинку не шити й прясти вчать, а битися! Цілий день із хлопчиськами ганяє, немов те чортеня, прости, Господи!

— Не бурчи, Кет, — ти сама знаєш, чому я вчу її битися. Але ти маєш рацію. Час узятися до виховання. Поїдеш учитися в монастир, га?

На личку Еріки знову позначилася впертість. Ясно-зелені, як у дикого звіряти, очі обурено звузилися й пильно глянули на нього, вилиці зарожевіли.

— Але татку! Я не хочу жити з черницями! Вони нудні. Весь час співають кепських пісень, ходять у чорному та змушують молитися! Я краще піду до друїдів.[5] Вони тварин люблять і з деревами розмовляють, — дівчинка відвернулася, кумедно надула губки.

— Еріко! — гримнув сер Родерік. — Не богохульствуй! Інакше Господь покарає тебе!

Його густі брови ще дужче зійшлися над переніссям, і дівчинка миттєво принишкла — зрозуміла, що батько вже не жартує. Прохально дивлячись на нього, вона знову наприндилася.

— Ну годі тобі, татку… — вона зумисне кумедно розтягувала слова. — Не буду я… Тільки не відсилай мене в монастир. Хай краще отець Годвін мене вчить.

— Ах ти мала пустунко! — барон передав дівчинку на руки няньці та насварився пальцем. — Ти негайно йдеш спати! Гляди, Кет, щоб діти вляглися, та не розповідай їм більше на ніч усіляких історій. Якби тільки отець Годвін був тут і чув, що це бісеня збирається йти в навчання до друїдів! Він би змусив усіх нас двадцять разів прочитати «Вірую» та окропив замок від порогу й до даху святою водою!

Діти поцілували батька на ніч і, тихенько пирскаючи в долоньки, пішли старими рипучими сходами, які не завадило б полагодити.

Бран і Гіл ішли самі, малу несла на руках Кетрін.

— Добраніч, татку!

Еріка звішувалася з її рук аж через поруччя та позіхала на весь рот. Сер Родерік не зміг втриматися від посмішки, коли ще раз глянув на її сонне личко. «Зараз вона більше схожа на янголятко, аніж на замурзане чортеня», — подумав він.

— Спи, Еріко, — сказав батько. Його тихий голос ніби ледь зірвався на наступних словах. — Спи, і хай твій сон янголи охороняють краще, ніж сон твоєї матері.