Любов у спадок

Розділ 10

…Наступного ранку Еріка прокинулася пізно. Почувалася зовсім розбитою, тому ще трохи полежала, прислухаючись до навколишніх звуків. У замку вирувало життя: раз у раз лунали чиїсь кроки, чулися голоси, словом, у Бархеді, як і раніше, було повно люду. Ніхто з гостей і не думав їхати.

Голова розколювалася, начебто вона вчора цілу ніч танцювала. Але ж, здається, так воно й було… Вчорашня ніч із усіма подробицями невблаганно спливла в пам'яті, й Еріка рвучко сіла на ліжку. Невже все це й справді було: танок на галяві, чарівна музика, несподівана поява Річарда? Першої миті вона подумала, що все це сон. Але все це було. Було! Від жаху дівчина обхопила голову руками.

Учора їй вдалося практично непоміченою прослизнути в замок — хвалити Бога, стражник на звідному мості впізнав її та пропустив. Але якщо тітонька довідається, що вона сама тинялася лісом, їй добряче перепаде. Еріка схопилася з ліжка, почала гарячково вдягатися. Мері неодмінно доповість матусі, що її не було, коли всі поверталися з галявини, тому краще буде випередити сестричку.

— О, ні, — вона скрушно розправила на руках свою нову сукню, котру збиралася зараз надягти.

На пелені зяяла чимала дірка. Здається, вчора, коли бігла лісом, зачепилася за якусь колючу гілку. Тепер до списку її провин додасться ще й ця. Але може, потім вона зашиє все як слід, і буде не так помітно? Бідолашна схопила голку, абияк скріпила розірвану вовняну тканину, взулася та вискочила в коридор. Треба швидше спуститися вниз, знайти тітоньку Мег.

Дівчина боялася зізнатися в цьому самій собі, але насправді їй страшенно хотілося побачити Діка. Згадала, як безсоромно пожартувала з ним, і відчула, як у неї щоки червоніють від сорому та досади. Кепсько все вийшло, що не кажи. Вибачитися б…

— …Не бреши, Річарде! Не може цього бути!

Річард?! Голоси долинали від зали з каміном.

— Ти все брешеш, — переконано повторив хтось. — Ми чекали на тебе цілий вечір, а ти тепер небилиці правиш. Просто зізнайся, що випив зайве та заснув у куточку й забув про справу.

Усі щиросердно розреготалися.

— Клянуся святим Іоанном, що все саме так і було, — Еріка почула знайомий голос. Поза сумнівом, говорив Далхаузі. — Я бачив фею так само виразно, як бачу зараз усіх вас. Я почув чудову музику, вийшов на галяву й побачив її танок. А потім вона зачарувала стежку, і я довго блукав лісом.

Щоб не пропустити й слова, Еріка навшпиньки почала спускатися. Цікаво, що він їм ще наплете?

Біля каміна стояла юрба молодих шотландців. Зважаючи на все, спадкові лерди збиралися на полювання — святкові костюми, в яких вони хизувалися вчора, змінили на простіші й зручніші. Дехто з хлопців мав легкі мисливські піки, дехто захопив лука… Вони оточили Річарда Далхаузі та слухали його розповідь, час від часу посміюючись і недовірливо хитаючи головами.

— Ну і яка вона з себе? — запитав хтось. — Мабуть, зеленокоса?

— Червонішої за неї не бачив нікого в світі, — натхненно повідомив Дік. — Волосся немов розплавлене золото, руки тоненькі та ніжні, а голос сріблястий, мов дзвіночок.

— Напевне, Діку, ти злякався? Ну признайся!

— Та ні, кажу ж, він перебрав учора! От йому й ввижалися всілякі феї.

Шотландці незлостиво жартували зі своїм товаришем, не помічаючи, що він уже не на жарт розгніваний.

— Дурниці! — рішуче обірвав він їхні глузи. — Коли це мене можна було злякати? Слухайте далі. Фея поманила мене рукою, і я відчув, що в мене ноги самі йдуть, ніби невідома сила потягла на галяву.

— Як на мене, то ти все-таки вигадуєш, Діку, — зверхньо поплескав його по плечі Роберт Макфергюс. — Скільки тут живу, зроду фей не зустрічав у своєму лісі. Щоправда, живе там одна вуглярева дочка, теж загалом нічогенька…

Усі знову зареготали. Дік набундючився.

— Просто феї не всякому показуються, — зі знанням справи заперечив він. — А, що з вами говорити, тільки час марнувати.

— Зважаючи на те, що ти з нами зараз, на тебе вона не поласилася й вирішила не вести у свою чарівну країну. Видно, в неї там повно інших зачарованих лицарів, — глузливо кинув один із гостей.

— Це ще як сказати, — загадково промовив Далхаузі.

Еріка завмерла, втиснулась у стіну, й насилу вірила власним вухам… Брехун, нахаба! Правильно вона поглузувала з нього.

— Ет, дурень, треба було хапати її та швидко цілувати! — не витримав хтось. — Хіба не знаєш — той, хто поцілує фею, стане щасливчиком і отримає величезне багатство.

— Звичайно, знаю, — серйозно відповів Далхаузі й замовк.

Від обурення в Еріки дух забило. Цікаво, й тут збреше? Просто слухати неможливо таку брехню. Всередині вона вся кипіла. Ну та хай, розмова з ним іще попереду…

— І що ж, ти хочеш сказати, що фея поцілувала тебе? — з недовірою запитав Роберт.

Дік трішки забарився з відповіддю, але врешті ствердно кивнув.

— Аякже, поцілувала.

— Я тобі не вірю! — розреготався Роберт. — Ти нас дуриш для сміху.

— Виходить, по-твоєму, я брешу? — обурився Далхаузі.

— Атож. Ти брешеш. Не міг ти насправді зустріти в моєму лісі якусь фею, — презирливо пирхнув хазяйський син.

Річард гнівно обернувся до інших, які мовчазно очікували закінчення суперечки.

— Гаразд, тоді як ти поясниш ось це? — він переможно висмикнув із-за пояса клаптик синьої тканини, й Еріка придушено охнула. Це був шмат із її сукні.

— Це вона залишила на терновому кущі на згадку про нашу зустріч, — урочисто пояснив шотландець.

— Усім відомо, що феї в зеленому ходять, — насторожено протяг молодий зброєносець, — а це синє.

— Ну то й що? Моя була в синьому, — незворушно відрубав Дік.

— Ну-бо, ну-бо, дай поглянути, — простяг руку Роберт Макфергюс. — Більше схоже на клапоть із сукні якоїсь небагатої леді. Мені здається, тебе обдурили, любий друже. Зважаючи на все, ти, Річарде, став жертвою чарів якоїсь служниці, — з ноткою торжества в голосі проголосив він.

Та не встиг скінчити мову, як Далхаузі вихопив у нього з рук свій дорогоцінний клаптик. Його рука загрозливо лягла на клеймор.

— Ти не віриш мені, але зараз я доведу, що вчора бачив її! Ось! — він високо підняв над головою маленьку річ, яка тьмяно блиснула на сонці. — Це я знайшов там, де вона зникла. Навряд чи служниця розкидатиметься такими дорогоцінними речами в лісі, чи не так? Жодних сумнівів не маю в тім, що це дарунок феї. Я гадаю, попри всі твої глузи, Робі, це чарівне люстерко, і з його допомогою я колись наживу величезне багатство.

У залі запала побожна тиша. Еріці здалося, що світ репнув навпіл і звалився на неї всією своєю вагою. Вона стояла й судомно хапала ротом повітря. Люстерко, її люстерко! Вчора вона загубила його, втікаючи від Діка, й навіть не помітила того в поспіху. Як вона могла забути, що напередодні причепила свою єдину коштовність до пояса?

— Віддай негайно! — вигукнула вона, збігаючи сходами в залу. — Віддай моє люстерко!

Якби зараз у головній залі Бархеда матеріалізувався загін примар, то їхня поява навряд чи справила б більше враження. Молодики сахнулися від дівчини, хапаючись за зброю. Річард остовпів із дзеркалом у руці.

Перший отямився Роберт Макфергюс.

— Ну ось, бачите, добродії, все вирішлося саме так, як я й припускав, — іронічно зауважив він. — Тепер моя маленька кузина заявляє свої права на подарунок феї.

Він обійшов навколо завмерлої, зніяковілої Еріки, глузливо поглядаючи то на неї, то на Далхаузі. Дівчина мимоволі відступила на крок, збентежена поглядами цікавих.

— Здається, це та сама дівка, що так вдало посадила в калюжу юного Макнаба! — охнув хтось.

— Атож! А до того сама в ній гарно скупалася!

Молоді лобуряки весело галасували, хтось голосно заіржав.

— Виходить, це твоя кузина?! — ледве спромігся на слово Річард, не відводячи погляду від Еріки. — Ти нічого не плутаєш, Робі? Я думав, вона…

— Я справді його кузина! — поквапливо вигукнула Еріка, й це викликало посмішки на обличчях у всіх молодих лордів. — Моя мати була сестрою його матері, ось і все. А тепер віддай!

Вона простягла руку по дзеркало, та Роберт жартівливо схопив її за кінчики пальців і обкрутив навколо себе. Усі знову засміялися.

— Не так швидко, люба моя. Друзі мої, тут є весела справа! То ви, я бачу, знайомі? — з перебільшеною повагою звернувся він до Річарда.

— Перестань, Робі, — відмахнувся той. — Ми одного разу бачилися на ярмарку в Хоїку. Чого ти причепився?

Еріка зрозуміла, що зараз цей дурень Далхаузі викаже її. Ще мить, і всі навколо знатимуть її справжнє ім’я. Вона подумки прокляла ту годину, коли зустріла Діка.

— Віддайте мені моє дзеркало, — вперто повторила вона, — і я піду звідси. Я кваплюся.

— Слухайте-но, леді, — втрутився один із хлопців, — адже наш шановний друг Річард стверджує, що це чарівне дзеркало подарувала йому фея, котру він зустрів у лісі. Чи не так, Діку? З якого ж дива він вам його віддасть?

— Тому що це подарунок моєї померлої матері, — мало не плачучи, пояснила Еріка. — Я… випадково загубила його в лісі.

Вона вже була сама не рада, що вискочила зі своєї схованки та завела цю розмову.

— Та-ак, — весело протяг Макфергюс, — виходить, мій друже, тебе все-таки надурили. Не бачив ти ніякої феї. Це була всього-на-всього вбога вихованка моєї матері, якій здумалося погуляти лісом на самоті. Адже так? О, а ось і ще один незаперечний доказ!

Він спритно нагнувся, до сум'яття Еріки ледь підняв її пелену, на якій красувалася огидна діра.

— По-моєму, саме твого шматка й бракує цій сукні, чи не так, Діку? — засміявся він. — Признайтеся, що ви там насправді робили?

Усе товариство несамовито реготало. Річард Далхаузі, зовсім приголомшений, не зводив з неї очей. Мало не плачучи, Еріка стояла посеред кола веселих парубків. Бідолашна стала яскраво-червоною, ніби варений рак, і ладна була провалитися крізь землю. Як завжди, через власну нерозважливість, зробила помилку. О, в усьому винна ця її триклята вдача.

Вона щосили рвонула з рук кузена Роберта краєчок своєї сукні й обдарувала його справді скаженим поглядом.

— Відпусти мене, нахабо, — прошипіла йому в обличчя. — Ще раз доторкнешся до мене — уб'ю!

— Ти ба, а родичка з норовом, — з вдаваним подивом зауважив той.

— Дай їй спокій, Роберте, — голосно промовив Дік. — Чи ти хочеш, щоб я втрутився?

У тиші, яка запала по тих словах, лише хтось здивовано присвиснув. Макфергюс відпустив її руку. Криво посміхнувся, з перебільшеною повагою вклонився дівчині. Річард підійшов до неї, мовчки простяг люстерко. Еріка вчепилася в материн спадок і стрімголов кинулася геть із зали, ніг під собою не чуючи від сорому та переляку.

— Я думав, ти приїхав сюди не за цим, Річарде, — похмуро озвався Макфергюс.

— Так і є, — відповів йому шотландець. — Я приїхав сюди не для того, щоб сіяти ворожнечу між нами, коли нам так потрібна кожна людина. Але я хочу, щоб ти знав: я не потерплю, коли будь-хто скривдить цю дівчину. Навіть якщо це буде мій друг.

Ні на кого не дивлячись, шотландець повернувся й швидко вийшов із зали.

Йому нестерпно хотілося знайти це дурнувате дівчисько і як слід накрутити нарешті їй вуха. Це ж треба — виставила його на посміховисько перед власними друзями! Знову обдурила! Ох, який же він був зараз лютий на неї!

Річард насупився, коли згадав останні слова Роберта Макфергюса. Так, він приїхав сюди зовсім не за цим. Коли Роберт запропонував йому відсвяткувати Великдень у Бархеді, Далхаузі вирушив сюди, бо це було чудовою нагодою виконати доручення графа Мара, який набирав ополчення. Але, дідько забирай, щойно він зустрічається з цією божевільною, у нього відразу починаються неприємності. Для нього зараз кожен день дорогий, а замість цього він ганяється за рудою англійкою!

— Еріко! — нетерпляче погукав він. — Куди ти поділася? Ану повернися!

Він побачив лише краєчок синьої сукні, що промайнула за рогом коридору, та кинувся навздогін.

— Та зупинись же ти!

Замість того щоб зупинятися, шкідливе дівчисько озирнулось і прискорило крок. Дік кинувся слідом. Це вже було занадто — вона що, вирішила втекти від нього? Оце вже їй не вдасться. За кого вона себе має, маленька фейрі?

— Ах, ти так? Ну, побачимо, хто кого, — пробурмотів він. — Я все одно тебе спіймаю.

Еріка звернула в якийсь бічний хідник і щодуху побігла ним. Здавалося, цим шляхом можна було потрапити в приміщення для слуг, а вже звідтіля вона вибралася б. Їй зовсім не хотілося зустрічатись у коридорі з розлюченим Річардом Далхаузі. Зараз, мабуть, він дасть їй добрячого прочухана. Дівчина легко перескочила поріг і зачаїлася в стінній ніші, сподіваючись, що Дік не помітить її. Сердито розмахуючи руками, він справді пройшов повз нішу. Дівчина зачаїла подих. Звук його кроків почав віддалятися, а далі й зовсім стих. Вона зітхнула з полегшенням і вистромила голову зі своєї схованки…

— Ти думала, я тебе не дожену? — невідомо звідки з’являючись просто перед нею, запитав шотландець. — Чому ти весь час втікаєш?

Напевне, вона зрозуміла, наскільки він розгніваний, тому промовчала. Сторожко поблискуючи в темряві очима, відступила на крок убік.

— Навіть не думай спробувати вшитися, — застеріг її Дік. — Ти чудово бігаєш. Безгучно, як лисиця, й так само добре плутаєш сліди. Але від мене ти навряд чи втечеш.

Дівчина зухвало глянула йому в обличчя. У її погляді промайнув глузливий вираз.

— Учора в лісі мені це вдалося, — не втрималась вона.

— Запам'ятай, це востаннє тобі вдалося мене одурити, — лиховісно застеріг він. — Навіщо ти втнула цю штуку в залі?

Еріка відвела погляд, але відповіла так само зухвало:

— А навіщо ти збрехав їм? Ніхто б із тебе не сміявся, якби ти сам не напросився здуру. Аякже, фея поцілувала його! Подумати тільки, як ти міг так забрехатися! Та жодна фея навіть не гляне на такого необтесаного дурня, як ти.

Річард із подивом помітив, що вона палає від праведного гніву. Щоки розпашіли, кулачки стиснуті, зелені очі так і сиплють іскрами. Просто маленький сердитий ельф. Вона сміла нападати на нього, отака плюгавка! Йому й самому справді було ніяково за те, що вчинив так нерозумно, але не виправдовуватися ж перед цим дівчиськом?!

— Слухай-но, — доволі брутально заговорив він, — ти сама обдурила мене, а тепер ще й гніваєшся?! Звідки я знав, що тобі раптом здумається стрибати по галяві? Я справді думав, що бачу фею. Вона була зовсім на тебе не схожа…

Еріка застигла, то відкриваючи, то закриваючи рота. Від люті просто не могла знайти слів.

— Ах ти нахабо! Виходить, я… стрибала по галяві?! Та ти… ти порошини здувати з мене не гідний, зрозумів, брудний горцю?

— Це чому ж? — підозріло спокійно поцікавився Річард, у той час, як його ніздрі роздувалися від гніву. — Ти знову заведеш улюбленої пісні про своє високе походження?

— Ах, так, звичайно, тебе ж фея поцілувала. Ти тепер щасливчик. «Я все одно знайду тебе!» — вона закотила очі й доволі схоже передражнила його. — Дурень! Кому ти потрібен!

— Виходить, ти хочеш, щоб я поцілував тебе? — з погрозою запитав Дік.

Він зробив крок до неї, Еріка мимоволі сахнулася. Її спина вперлась у холодну кам'яну стіну, й вона раптом відчула себе загнаною в пастку. Не встигла нічого зробити, як Річард нахилився до неї та несподівано міцно вп'явся сухими губами в її рот. Вона замукала, сіпнулася, намагаючись пручатися, але все марно. Він дедалі міцніше притискав її до себе, немов затискав у залізні лещата. Вона не могла поворухнутися, тільки відчувала, як його гарячий поцілунок владно розсовує їй губи. Річард цілував її так, ніби цілеспрямовано намагався завдати болю, покарати. Еріка не помітила, коли все змінилося. Поцілунок раптом перестав бути брутальним. Тепер він ледь торкався її губів, лагідно, ніжно… їй здалося, що стіни Бархеда почали втрачати свої обриси, попливли, як у тумані… Задихаючись, вона рвонулася з останніх сил, і Дік отямився.

Важко дихаючи, як після сутички з ворогом, він відірвався від неї, і далі міцно стискаючи її руки.

— Ну? Тепер ти задоволена? — запитав, відводячи погляд.

Дівчина тремтіла, як осиковий листочок на вітрі. Вогонь у її зелених очах згас, вони наповнилися слізьми, готовими пролитися від образи. Дік відчув себе найостаннішим дурнем. Йому раптом стало нестерпно соромно. Що він робить? Теж мені лицар — вирішив отак провчити бідолашне дівчисько, начебто інших способів не було. Але надто вже вона його розлютила. Він і сам не розумів, чому раптом так брутально повівся з нею.

Він глянув на неї згори вниз, і раптом зрозумів, що йому знову нестерпно хочеться поцілувати ці ледь припухлі губи. Такі тремтячі від розгубленості… Так самісінько вони в неї тремтіли тоді, в Хоїку. Він і не знав, що на світі бувають такі солодкі губи. Дік насилу змусив себе відвести від них погляд. Його знову потягло до неї, він ледве стримався, щоб не поцілувати її ще раз. От диявольська мара… Зустрічаючи її, він щоразу начебто поринав у бурхливий крижаний водоспад, що тече із засніжених вершин Чевіотських гір. У цій дівчині, що так розбурхувала його кров, чаїлась таємниця.

— Ти ніби дике звіря, боїшся, щоб не підстрелив мисливець, — хрипко мовив він, ніжно торкаючись її щоки. — Боїшся, що скривджу?

Еріка здригнулася від його дотику й безпорадно глянула на шотландця. Її розум кричав: «Утікай!» А вона не могла зрушити з місця. Дік обережно схилився над нею, і вона знову відчула себе в порівнянні з ним дуже маленькою й зовсім безпорадною. Його очі виявилися так близько від її очей, що вона бачила маленькі чорні крапочки в їхній бурштиновій глибині. Нове, незнайоме почуття паралізувало її волю. Схотілося опустити повіки й забути все, що було до цієї миті.

Річард відчув, як гаряча хвиля збудження вдарила йому в голову й розлилася по всьому тілі. Ось вона стоїть, пригортається до нього, така покірлива, незвично тиха…

— Ти ще й досі боїшся мене? — лагідно прошепотів він. — Чим я можу довести, що не заподію тобі шкоди? Що я повинен зробити для того, щоб ти мене більше не боялася?

Він був так близько, що вона чула, як скажено билося його серце. Його руки обережно, ніби вона була скляною, обхопили її за стан, і по тілі від цього розлилося блаженне тепло. Дівчина з тремтінням відчувала, як він ніжно погладжує її спину, змушуючи кров швидше бігти по жилах. Вона закусила губу, вигнулася назад і ледь чутно застогнала. Їй схотілося самій пригорнутися до нього, відчути його міцне тіло. Зараз вона покірно схилить йому голову на плече, притулиться…

Еріка здригнулась від цих думок, зробила кволу спробу відсторонитися. Якщо вона зараз сама не розвіє цю мару, то потім нічого вже не зможе зробити. Та й не схоче…

— Відпусти мене… якщо хочеш, щоб я тобі довіряла, — із зусиллям вимовила вона, впираючись долонями йому в груди.

Річард відчув, як вона миттєво віддалилася. Обоє застигли в хисткій рівновазі, не відвертаючи очей одне від одного. Обличчя в шотландця стало напруженим. Вона бачила, як на вилицях у нього перекочуються жовна. На коротку мить дівчині здалося, що він не послухається. Ну й нехай би ніколи не відпускав, подумалося їй…

Річард із шумом випустив повітря крізь щільно стиснуті зуби й розтис руки. Дівчина мало не впала, коли він випустив її. Виявляється, вона так звикла спиратися на його широкі міцні долоні, що стояти на землі стало зовсім непросто.

— Пробач мені, я не хотів тебе цілувати… Ти мене просто дуже розлютила, — очужіло промовив Дік.

Еріка здригнулася, наче її вдарили.

— Як це… не хотів?

— Дуже просто, — коротко відповів Дік, — не хотів. Усе вийшло випадково, я хотів лише покарати тебе. Вибач, більше це не повториться. Це була дурна примха.

Вона ледве стрималася, щоб не вигукнути на повний голос: адже це був мій перший поцілунок, Діку! Лицар байдуже відвернувся, намагаючись не дивитися на неї. Якщо вона ще мить залишатиметься тут, так близько від нього, то навряд чи зможе він і далі боротися з собою, щоб виконати її прохання.

На мить дівчина застигла, ніби не могла повірити в його слова, а потім схлипнула, рвучко розвернулася й кинулася геть. Відбігла на кілька кроків, повернула до нього зблідле обличчя.

— Я ненавиджу тебе, Річарде Далхаузі! — зі слізьми в голосі вигукнула вона й зникла за поворотом.

…Еріка йшла коридорами, навіть не дивлячись, куди звертає. Якби зараз у неї в руках виявилася зброя, вона просто вбила б його, не роздумуючи. Як він тільки посмів! «Дуже навіть просто, — миттю відгукнувся послужливий внутрішній голос. — Ти йому сама дозволила так із собою поводитися». Вона зупинилася, невидющим поглядом втупилась у стіну.

— Адже це правда, — люто пробурмотіла вона, — я сама винна.

Вона стисла кулака й безсило вдарила ним по холодному камені. Далі повільно сповзла по стіні просто на підлогу й сіла, обхопила руками коліна. Думки товклися в голові, як метушлива комашня літнього полудня, заважаючи одна одній і створюючи цілковитий безлад. Ясно, як Божий день, що Річард вчинив підло, він просто негідник! Але зараз, коли мара минулася, вона втямила, як нерозумно й негідно поводилася сама. І застогнала від безсилля. О, вона помститься…

Але від єдиного спогаду про те, як Річард цілував її, по тілі знову прокотилася хвиля солодкого тремтіння. Їй навіть довелося стиснути коліна, щоб не стукотіли одне об одне. Боже, який сором. Адже це їй подобалося, поза всякими сумнівами! Була мить, коли вона заприсяглася б, що й Діку це теж подобалося. Але він виразно пояснив, що просто бавився з нею і той поцілунок для нього нічого не значить…

Вона перестала схлипувати, підняла голову й прислухалася. Здається, неподалік хтось розмовляв, чи їй почулося?

— Кажу тобі, Дженет, вона давно вже встала та блукає десь без діла, як завше, — почула вона пронизливий голос, що розносився коридором. То була одна зі служниць при кухні, Ліззі. — Піди пошукай на подвір'ї. Там саме всі гості на полювання збираються. Вона постійно крутиться біля коней та собак.

Ліззі захихотіла. Кроки двох жінок лунали вже зовсім близько, й Еріка вирішила, що краще буде сховатися за виступ стіни.

— Ох, і натерпілася ж я із цією маленькою вискочкою, Ліззі, істинний хрест, натерпілася. То пропаде кудись, а пані потім усі кутки звелить обнишпорити, то таке за столом вчинить, що тільки дивуєшся — невже вона зі шляхетних?

Дженет скрушно піднесла руки, ніби закликаючи в свідки все небесне воїнство.

— Кажуть, вона просто жахливо знатного роду, — знижуючи голос, підтвердила служниця.

— А як на мене, то найзвичайнісіньке нахабне дівчисько, яких повно в нас на селі. Бідолашна леді Мег звалила на себе такий тягар… Вона просто мало не збожеволіла, коли почула, що її небоги ніхто з учорашнього вечора не бачив. Наша Мері стверджує, що вона зникла вночі просто з галяви, де веселилася молодь, немов чарами якими… Може, її ельфи потягли за собою?

— Це було б непогано, — засміялася Ліззі. — Та тільки навряд. Я її начебто бачила сьогодні ранком.

— Не знаю, — уперто гнула на своє Дженет. — Я вже всі ноги збила. А леді Мег просто сама на себе не схожа зробилася, коли я їй сказала, що небога зникла. Навіть нагримала на мене ні з якого дива, бачила таке? Та цього зроду не бувало! А сер Дункан теж спохмурнів так, що просто страшно стало на нього дивитися! Знайди, кричить, її негайно. А де ж я цю шибайголову знайду?

Жінки звернули за ріг, їхні голоси почали віддалятися. Еріка почувалася так, немов її щойно помиями облили. Бракувало ще, щоб про неї пліткували служниці! Але гнів не встиг розгорітися, відразу й охолов. Що вона їм скаже? Дженет справді частенько перепадало через неї, а вже про тітоньку Мег що й казати…

— О Господи, — спохопилася Еріка, — я ж збиралася йти до неї!

Вона підхопила спідницю та кинулася нагору. Їй дуже не хотілося, щоб леді Маргарет знову хвилювалася за неї. Треба з'явитися перед тітоньчині очі, хай навіть і нагримає… Може, в іншому стані Еріка не йшла б до панських покоїв. Але зараз їй було байдуже. Навіть краще, як її покарають і замкнуть: так вона не бачитиме більше Річарда Далхаузі.

Вона швидко збігла сходами нагору, вповільнила крок перед дверима тітоньчиної кімнати. Відсапалася, підійшла ближче й рішуче занесла руку над гладенькою поверхнею дверей, як раптом почула сердитий голос Дункана Макфергюса, що долинав із кімнати. Рука нерішуче завмерла. У її плани зовсім не входило отримувати прочухана ще й від дядька Дункана. Чому він так кричить, цікаво? І, зовсім не замислюючись про те, що її може хтось застати за цією непорядною справою, Еріка приклала вухо до нещільно причинених дверей.

— …якщо ми не знайдемо її! Що, питається, я мушу робити тепер через тебе, Мег? Де ця мерзотниця? — волав барон Макфергюс.

Серце в Еріки кевкнуло від переляку. Що там таке відбувається? У дядечка неприємності, чи що? Звичайно, підслуховувати негарно, але постукати вона завжди встигне…

— Даремно ти вважаєш, що це моя провина, Дункане, — ображено озвалася тітонька Маргарет.

— А чия ж іще? — негайно відгукнувся її чоловік. — Адже це ти дала притулок дівчиськові, а мені тепер самий клопіт. «Нещасна бідна сирітка», — передражнив він свою дружину, — ха! Та в неї грошей стільки, що вона запросто може купити собі половину Шотландії, — і Ерика почула, як у кімнаті щось гримнуло.

Про які гроші він говорить?! Вона не на жарт налякалася, чи не схибився Дункан від жадібності.

— Перестань, любий, — попросила тітонька, — Вона знайдеться. Я послала по неї Дженет і слуг. Ти ж знаєш, яка це непосидюща дівчинка. Напевне, просто десь блукає замком…

Голос у тітоньки Маргарет був такий нещасний, що здавалося, вона ось-ось заплаче. Еріка ледве стрималася, щоб негайно не відчинити двері, не зайти в кімнату, щоб заспокоїти тітоньку, але наступна фраза її зупинила.

— У нас по замку просто блукає ціле графство Нортумберленд! — знову закричав Дункан. — Ти розумієш, що станеться, якщо вона все зрозуміла та втекла? Чорний Дуглас розірве мене на клапті, якщо виявиться, що дівчисько було в нього в руках, а я випустив його. Ти знаєш, що він шукає її вже кілька місяців? Він вирішить, що ми їй допомогли втекти. А ти чудово знаєш, як він розправляється зі своїми ворогами, — лиховісно додав дядько.

Еріка похолола, не вірячи власним вухам. Дуглас шукає її?! Серце в неї впало від самого лише звуку цього ненависного імені. Здається, у Бархеді відбувається щось страшне. Вона припала до шпарини в дверях, намагаючись не пропустити й слова.

— Дункане, не кажи так, благаю! Ти лякаєш мене, — простогнала Маргарет. — О, Боже мій, я негайно ж піду й сама знайду її.

— Заспокойся, Мег, — трохи спокійніше відповів Макфергюс. — Зараз я мушу терміново їхати, не можу чекати, поки її приведуть. Необхідно зустрітися з Вільямом Дугласом і обговорити з ним усі умови. Прошу тебе про єдине: коли Еріка знайдеться, міцно замкни її. Але зроби це так, щоб вона нічого не запідозрила.

У голові в нещасної Еріки все перемішалося. «Замкни її». Дядечко збирається віддати її Дугласу! Вона розуміла, що їй негайно треба втікати з Бархеда, але куди? Чорний Дуглас… Вона не могла забути, з якою ненавистю дивилися на неї його очі тоді, в Хоїку. Кошмар повторювався, тільки тепер її ніхто не міг захистити — навпаки, єдині в світі родичі готові були віддати її цій страшній людині.

Тремтячими руками дівчина стисла скроні. Треба заспокоїтися. «Опануй себе!» — наказала вона собі й відразу здригнулася, бо почула легкий шерех. Розпалена уява негайно намалювала їй картину того, як скрадається коридорами сам Дуглас… Вона нервово озирнулася. Ні, коридор був порожній. Видимо, Маргарет обійняла свого чоловіка, й то зашелестіла її сукня.

— Дункане, я все розумію, — так тихо промовила тітонька, що Еріка ледь розчула, — але все-таки в дівчинці тече моя рідна кров… Скажи, чи ж так обов'язково віддавати її Дугласу? Навіщо вона йому?

— Дурна ти, Мег, — зверхньо відповів той. — Рідна кров… Якщо ми не віддамо її Дугласу, він прийде й візьме її сам, і тоді нам залишиться тільки молити Господа і його про власний порятунок.

— Але чому?

— Він оголосив по всій Шотландії, що ця дівчина — його наречена, яка втекла. Якщо Вільям одружиться з нею, то зможе накласти лапу на її величезні володіння… Слухай-но, Меггі, його багато хто боїться, і я не виняток. Я знаю, на що здатна ця людина. Якщо ми віддамо йому твою небогу, то зможемо отримати непогану винагороду, а якщо ні — то незабаром усі будемо мертві! Я віддаю перевагу першому. Подумати тільки, цю дівку шукають по всій Англії, а вона спокійнісінько живе в нас і не відає, скільки золота їй відважив покійний дідусь Персі. Ми зможемо вигідно продати її.

Жах, який охопив Еріку, годі було описати. Вона — наречена Дугласа й спадкоємиця Нортумберленда?! Ніколи, навіть у найстрашнішому сні, вона не могла собі такого уявити. Бідолашна була вже напівпритомна й трималася на ногах тільки тому, що боялася, щоб родичі не вискочили на шерех у коридорі.

— Але якщо Еріка має законні права на Нортумберленд, то чи не краще нам самим подбати про те, щоб ці землі перейшли до Макфергюсів, а не до Дугласів? — розважливо заперечила Маргарет, і в її голосі задзвенів метал. — Ти не вважаєш, що твій син гідний більшого? Ти взяв мене заміж без посагу, то хай хоча б наш хлопчик отримає заслужене багатство. Я бачила, як Роберт дивився на Еріку, й гадаю, вона теж не буде противитися такій честі. Дугласам досить і своєї землі, нема чого їм зазіхати на чужі володіння! Якщо ми їх швидко обвінчаємо, то Дуглас не зможе…

— Не мели дурниць! — гримнув Дункан. — Дурна жінко, жадібність і сліпа любов до сина скаламутили тобі розум. Невже ти не розумієш, що як ми обвінчаємо цю руду замазуру й Роберта, його життя не буде варте й щербатого пенні? Чорний Дуглас уб'є його, бо завжди домагається того, чого хоче. А зараз він хоче Нортумберленд!

Маргарет злякано скрикнула. Надія Еріки, на те, що вона отримає якийсь час, щоб дати цьому раду, яка спалахнула була в її серці, раптово згасла. Тітонька Мег ніколи не ризикуватиме життям свого сина. Він для неї дорожчий за все на світі, й вона швидше задушить небогу власними руками, ніж дозволить, щоб улюбленому Роббі завдали бодай якоїсь шкоди. О Боже, що ж робити, що робити?! Так і поривало вдертися в тітоньчину кімнату й закричати щосили: ви з глузду з'їхали, ви все переплутали! Я не маю нічого й ніколи не мала, крім спаленого Тейндела… Але в неї вистачило глузду, щоб не робити цього. Еріка розуміла єдине: її хочуть віддати заміж за Чорного Дугласа. Цього було досить, щоб бігти на край світу з триклятого замку.

Вона не чекала, чим скінчиться суперечка тітоньки Маргарет і її чоловіка. Обережно, навшпиньки прокралася до кінця коридору й нечутно збігла сходами. Метнулась у бічний хідник і опинилася в галереї під накриттям, яка виходила на подвір'я замку. Тепер потрібно було заспокоїтися і вдати, ніби вона цілий ранок тут походжає.

Мусила дочекатися, поки дядечко поїде, потім обережно спуститися на подвір'я… Хвалити Бога, мала тонкий слух, тож загодя почула сопіння товстунки Дженет, яка важко сходила нагору. Якби служниця пройшла повз неї, залишила б шанс вибратися з замку. Та, на лихо, Дженет помітила її.

— Ах, ось ти де, негіднице! — почула вона радісний крик камеристки. — Чого це ти тут ховаєшся, коли тебе всі шукають?

Еріка озирнулася, стараючись, щоб на її обличчі не відбилося жодних почуттів, крім подиву.

— Що сталося, Дженні? — холодно поцікавилася вона.

Та так і застигла з роззявленим ротом.

— Ні, ну ви тільки подумайте! — сплеснула вона руками. — Я її шукаю цілий день, уся змокла, а вона мені: що сталося? Ну-бо, мерщій, панянко, ходіть за мною. На вас тітонька чекає вже цілу годину, аж непритомніє.

Дженет безцеремонно схопила її за руку та потягла нагору, не зважаючи на те, що дівчина спробувала впиратися. Серце в Еріки скажено стукотіло, думки гарячково металися. Напевне, так почуваються тварини, яких ведуть на заклання. Що робити? Можна відштовхнути Дженет, кинутися вниз, вискочити на подвір'я… Чи далеко вона втече? Камеристка здійме галас, і дядечко Дункан зрозуміє, що їй усе відомо.

— Ось, привела її, — пихкаючи, промовила Дженет, щойно обидві переступили поріг панських покоїв. — Насилу знайшла.

Маргарет кинулася до них, не в змозі вгамувати хвилювання. Еріка відзначила про себе її почервонілі очі. Схоже, тітка недавно плакала.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Де ти була?

І підозріливо втупилася в обличчя небоги.

В жодному разі не можна виказувати, що вона все знає! Відчуваючи, що серце от-от вискочить із грудей, дівчина безневинно глянула леді Маргарет просто у вічі.

— Але, тітонько… Я не розумію, чому ви так гніваєтеся? Я не зробила нічого поганого…

Леді Макфергюс трохи заспокоїлася, але її рука й далі нервово бгала хустку.

— Нестерпна дитина, — мовила вона швидше з полегшенням, аніж сердито. — Я наказала обшукати весь замок, а ти, за своєю звичкою, десь ховаєшся. Де ти була цілу ніч?

— Як де? — цілком щиро здивувалась Еріка. — На галяві, разом із усіма. Ви ж дозволили мені піти на свято. Там було так весело! І я зовсім не ховалася, просто вирішила погуляти.

Маргарет мала розгублений вигляд. Їй був конче потрібен переконливий привід, щоб замкнути небогу, але вона ніяк не могла придумати, як це зробити. Дівчина поводилася надто впевнено. Еріці спало на думку, що вони з тітонькою грають у якусь диявольську гру. Їй навіть стало шкода Мег, яка таки була прихильна до неї, але мусила здолати порив і не кинутися їй на шию з риданням. Все одно та її не пожаліє, тільки гірше буде.

— Не бреши мені, Еріко. Це страшний гріх. Тебе не було на святі, — суворо промовила леді. — Мері сказала мені, що ти зникла з галяви на самім початку й тебе ніхто там не бачив. Природно, ми перелякалися. Адже з тобою могло трапитися що завгодно! У лісі водяться дикі звірі, тебе могли скривдити…

Вона відвернулася на мить, видимо, не в змозі опанувати себе.

— Тебе покарано, — безапеляційним тоном заявила Маргарет. — Сидітимеш у своїй кімнаті, поки я тобі не пробачу.

— О, тітонько, пробачте, пожалійте! Не треба мене замикати! — благала Еріка.

Але, видно, її прохання тільки розлютило родичку.

— Дженет, веди її, — крижаним тоном промовила тітка й відвернулася до вікна.

— Будь ласка… — прошепотіла дівчина.

У її голосі чулося таке благання, що тітонька не витримала. Леді Маргарет повернулася до неї з маскою застиглої муки на обличчі. На мить їхні очі зустрілися. Бідолашна жінка мовчки похитала головою. Підійшла до небоги, нагнулася й поцілувала Еріку в чоло, а по тому швидко вийшла з кімнати.