Любов у спадок

Розділ 17

Прощання з Гілбертом вийшло якимось незугарним. Еріку не полишало відчуття, що вона зраджує брата, залишаючи його біля руїн Тейндела.

— Може, ти все-таки поїдеш із нами? — з надією запитала вона.

Той тільки затрусив головою, судомно втягуючи її в плечі. При денному світлі він здавався малим пташеням, викинутим із гнізда: блідий, худенький, якийсь ніби аж прозорий. Із широкого коміра жалісно стирчала тоненька шия, на якій трохи косо сиділа патлата, зовсім сива голова. Але найголовніше — погляд… Він зацьковано бігав, виказуючи на смерть перелякану людину. Видно, вони з Діком учора вкрай налякали його розмовами, роз'ятрили душу спогадами. Еріка не витримала й відвернулася. Несила більше дивитися в напівбожевільні Гілбертові очі, адже вона пам'ятала його зовсім іншим.

Брат із сестрою обійнялися. Річард Далхаузі стояв осторонь, не бажаючи заважати. Нехай попрощаються… Він відійшов до коней, старанно закріплюючи упряж. Перед ними з Ерікою лежав довгий шлях, і хтозна, чим він мав скінчитися для них. Дік із подивом зрозумів, що вже майже зрісся з цим «ми». Вони. Він і Еріка. Ніби якимись чарами вони виявилися пов'язані між собою; як голка з ниткою — куди він, туди й вона… Він посміхнувся. Швидше, навпаки. Куди її понесе, там і він виявляється. Ні, треба щось із цим робити. «А що робити?» — скептично запитав хтось у нього всередині. «Вона знайде короля Едуарда, отримає свою спадщину, і ви розійдетеся. Ця дівчина не для тебе, Річарде».

Настрій у нього різко погіршав. Саме так і буде. Звичайно, вона йому не пара. Еріка Тейндел сама доволі виразно йому натякнула про це, коли запропонувала гроші. Він їй потрібен як найманець і ставитися до неї повинен тільки як до ділового партнера. Учора мріяв про всілякі дурниці біля багаття, і цілком даремно.

— Швидше там! — брутально поквапив дівчину. — Довгі проводини — зайві сльози.

Еріка ще раз рвучко обійняла брата, пригорнула до себе.

— Не їдь, — раптом попросив він.

— Я не можу, Гіле, — спробувала пояснити вона. — Я мушу…

— Ти їдеш, бо він їде, — впевнено заявив Гілберт, відсторонюючись і серйозно дивлячись на неї своїми прозорими очима.

Дівчина розгубилася. Відчула, що червоніє.

— Звідки ти взяв? — запитала трішки невпевнено. — Ти помиляєшся, Гіле, я їду зовсім не тому… Потрібно повернути все, що належить нам по праву. Я повернуся, і все буде добре! Я хочу, щоб усе було, як і раніше! У Тейнделі знову житимуть люди…

Він тільки похитав головою. Вітер бавився його сивими пасмами, обгортав навколо голих ніг надто просторий одяг і робив його схожим на ченця-жебрака.

— Нехай буде з тобою Господь, сестро, — серйозно сказав хлопець і взяв її руку в свою. — Зараз мені соромно, й навіть здається, що я можу поїхати з тобою, але я знаю, що це триватиме недовго. Варто мені відійти від цього місця на кілька миль, як я починаю… хворіти. Мені страшно, Еріко.

Він зітхнув, і його вузенькі плечі опустилися, як перебиті крильця в малої пташини.

— Я нікуди звідси не піду. Пробач, але я боюся їх… А тепер боятимусь і за тебе, — його очі зненацька блиснули божевільним вогнем. — Пам'ятай, що це проклята спадщина, не торкайся до неї! Прощавай.

Гілберт ніяково махнув рукою і, не дивлячись на неї, швидко побіг кам'янистою стежинкою нагору. Незабаром його сіра пошарпана ряса перестала миготіти між дерев і каміння.

— Їдемо? — запитливо підняв брову Далхаузі.

Еріка мовчки видерлася на свою конячину.

— Так, їдемо… — вона рішуче вдарила п'ятами гнідій у боки й непомітно втерла сльози долонею.

…Шлях до Едінбурга виявився нелегким. Ночівлі під відкритим небом, безперервна їзда верхи, яка морила й виснажувала. Їхали здебільшого ночами, а вдень відсиплялися в якихось нашвидкуруч знайдених схованках. Одного разу за ними ледь не почалася гонитва, та Річард вчасно звернув із шляху, вклав коней та замотав їм морди плащами. Прогримотіли по камінню кінські копита, якісь похмурі вершники в цілковитому мовчанні промчали повз них, і все стихло. Втікачі так і не довідалися, чий то був загін — може, Дуглас розіслав за ними своїх вояків, а може, ці люди й не мали до них ніякого відношення.

Еріка вже згубила лік дням. Усі вони злилися в одну тягучу й одноманітну їзду, звичний біль, коли потрібно було змушувати себе сісти в сідло, й довгоочікуваний відпочинок, коли вона сповзала з коня й падала на землю, простягалась у блаженнім спокої. На лихо, літо стояло дощове, і їх полоскало зі справжньою заповзятливістю, так що дівчина вже й забула, що існує сухий одяг. Що не день вона почувалася гірше й останні два дні трималася на самій лише впертості. Ночами знову почало різати в горлі, язик спухав і ледь повертався в пересохлій гортані, але вона вперто не сходила з коня, ранками в знемозі падаючи на мокру землю. Їй не хотілося зізнаватись Діку в тім, що вона хвора, тим більше, що він поводився з нею, як і раніше, сухо й говорив тільки про справи. Іноді Еріці здавалося, що цей похід ніколи не скінчиться. Вона вже починала жалкувати, що не лишилася з братом…

Але одного чудового дня все таки скінчилося.

— Дивися! — вони в'їхали на вершину, й Річард вказав рукою кудись вдалину.

Займався свіжий ранок, у гіллі голосно щебетало птаство, вітаючи новий день. Дівчина стомлено підняла голову й глянула туди, куди вказував шотландець.

Дорога привела їх на вершину високої гори, що панувала над околицями. Внизу, під ними, розстелялася велика горбкувата долина. Зелені з фіалковим полиском пагорби, порослі вересом, плавно розрівнювалися й розчинялись у синьо-зеленому серпанку. А там, у цій незбагненній синяві, плавно й величаво дихало щось живе, ніби величезний дракон із казок, які розповідала їм на ніч Кетрін. Свіжий вітер, що прилетів звідтіля, дихнув їм у обличчя й приніс із собою незнайомий хвилюючий запах. Еріка була настільки заворожена цією незрозумілою величезною істотою, котра ховалося за обрієм, що навіть не відразу помітила жовтаво-сіру пляму на рівнині, на яку вказував їй Дік.

— Ось і Едінбург, — махнув лицар рукою кудись на північний схід. — Нам потрібно перетнути цю рівнину, й до наступного ранку будемо під міськими стінами.

— Діку, а що там? — дівчина захоплено піднялася на стременах, намагаючись розгледіти невідому істоту в синьому тумані.

— Там море, — з посмішкою сказав він, милуючись її розпашілим від цікавості обличчям. — Ти що, ніколи не бачила моря?

Еріка замотала головою.

— О Боже, невже я побачу його? Справжнє море… Діку, це чудово! Я так мріяла…

У неї навіть втома минулася. Схотілось розпростати руки й полинути туди, в цю синю невідому далечінь, що так звабливо мріла попереду. Ах, як шкода, що вони не вміють літати… Не довелося б спускатися цими крутими схилами, збиваючи ноги собі й коням.

— Не треба так квапитися. Гадаю, тобі воно ще набридне, — зауважив Річард. — Новачків на кораблі зазвичай страшенно заколисує. Якщо, звісно, нам взагалі вдасться сісти на корабель, — із сумнівом додав він.

— Чому б це нам не вдалося? — здивувалась Еріка.

— Бо Дуглас не такий дурень, як ти, напевне, думаєш, — він пришпорив коня. — За міські стіни ми, може, й потрапимо, але ось у порту на нас, певне, чекатимуть його люди.

— А як же ми потрапимо на корабель? — розгубилася дівчина.

— Придумаємо що-небудь, — байдуже відгукнувся шотландець, позіхаючи. — А зараз ми доїдемо ген до того лісочка й трохи поспимо. Ти теж стомилася, чи не так?

— Чого це ти став раптом такий добрий? — скептично поцікавилась вона.

— Просто наша подорож закінчується, — знизав плечима Дік.

— І я більше не набридатиму тобі, — продовжила Еріка. — Щоправда, тобі доведеться трохи потерпіти… До того моменту, коли доправиш мене до короля.

Вона гордовито поїхала вперед, спускаючись крутою стежинкою. Річард гмикнув.

— Якось уже дотерплю, — тихо сказав він сам собі.

Схили справді виявилися крутими, і вже зійшло сонце, коли вони спустилися. Ліс біля підніжжя гори перетинав доволі крутий яр, то там, то тут із зелених чагарів стирчали величезні камені, немов охоронці на варті. Мандрівники розташувались у затишній розпадині між великих каменів, які утворювали півколо, та взялися розсідлувати коней.

Еріка зачаровано провела рукою по синявій поверхні каменю.

— Мені здається, він дуже старий… — замислено мовила вона. — Якесь дивне місце. Нянька розповідала мені, що вони ще зустрічаються в дрімучих лісах.

— Хто? — запитав Дік, який уже діловито волочив цілий оберемок хмизу.

Виявляється, поки вона тут розглядала таємничі камені, він устиг назбирати дров.

— Ну, ці прадавні капища з каменів — кромлехи. Це священні місця, де молилися друїди. Кажуть, ночами це каміння світиться.

— Тобі потрібна нова сукня, — ще діловитіше зауважив шотландець, скидаючи свою ношу на землю.

— Що? — здивувалася дівчина.

— Я кажу, тобі потрібен новий одяг. Цей не годиться. Якщо ти збираєшся в'їхати в Едінбург у цій сукні, то краще вже відразу кричати на повен голос: я наречена, яка втекла від Вільяма Дугласа, за мене обіцяно винагороду!

Еріка відволіклась від побожного споглядання загадкових менгірів і засичала, як розлючена кішка:

— Не смій називати мене нареченою Дугласа!

— Ну, можеш горлати, скільки заманеться, а суть від цього не змінюється, — посміюючись, заявив Дік. — Гадаю, такою тебе вважає вже вся Шотландія.

— Гаразд, що ти пропонуєш? — роздратовано поцікавилась вона. — Де я візьму новий одяг? Може, виткати його з соснової глиці?

— А що, непогана ідея, — схвалив Річард, підходячи до свого сірого жеребця. — Можливо, це хоч трохи виправить твою колючу вдачу.

— Це в мене колюча вдача?! — Еріка задихнулася від обурення. Вона зібралася дати гідну відсіч таким вочевидь несправедливим заявам, але здивовано витріщилася на шотландця, який уже сидів верхи. — Ти куди?

— Хочу проїхатися до найближчого селища, дізнатися, що та як, — невиразно озвався лицар. — Тут неподалік, миль за десять, тримає харчевню один мій старий знайомий… Заодно спробую знайти тобі якусь одежину. Шкода, звичайно, але доведеться знову на якийсь час перетворитися на хлопця.

— Ти що, залишиш мене саму? — жалібно запитала Еріка.

— Слухай-но, я мушу дізнатися, що діється в Едінбурзі, — з досадою пояснив Дік. — Не забувай, у мене, крім твого порятунку, є ще й мій обов'язок перед країною. У Едінбурзі чекають мої люди, і гадаю, вони вже почали непокоїтись. Я погодився взяти тебе з собою у Францію, але це не значить, що я забуду про свої обов'язки!

Еріка злісно глянула на нього.

— Твої люди? Ага, зрозуміло, — в'їдливо зауважила вона. — Мабуть, величезний загін, із яким ти нападеш на ненависних англійців. Тоді зрозуміло, чому ти подорожуєш по Шотландії самотою.

Вона зневажливо гмикнула. Він кидає її тут саму, серед дрімучого лісу, щоб заспокоїти трьох своїх зубожілих слуг! Для нього завжди була важливішою ця дурнувата Шотландія. А як же вона?

Річард миттю став чорніший за хмару.

— Слухай-но, за кого ти себе маєш? — брутально запитав він. — Уже подумки володієш Нортумберлендом? Так, уяви собі, в мене є замок, є люди, за яких я відповідаю і яких занедбав через дурне дівчисько, що постійно потрапляє в халепу! Тобі не спадало на думку, наприклад таке: на світі, крім тебе, є ще хтось?

— А тобі не спадало на думку, що крім Шотландії, існують живі люди? — зненацька розлютилася вона. — Тільки й чую без кінця: благо Шотландії, воля, помста! Це просто смішно!

Лицар судомно стис рукою поводи коня, який не стояв на місці. Помітно було, що він себе насилу стримує.

— Що ти розумієш у всьому цьому, — презирливо процідив він крізь зуби. — Для тебе ці слова завжди були пустим звуком. Ти дбала тільки про себе. Для тебе головне — отримати свою спадщину, інше тебе не обходить.

— Неправда! — запально вигукнула Еріка. — Мені не потрібна ця бісова спадщина, будь вона проклята! Я хочу жити на світі, щоб ніхто не смів зачіпати мене й мою родину. У мене просто нема іншої ради. Для цього й потрібні гроші, чи не так? Ти ж просто хочеш воювати!

Обличчя в Річарда на мить спотворилося так, що вона злякалась.

— Я ненавиджу війну не менше, ніж ти, — чітко вимовив він. — Затям це. У мене батько загинув на війні через чужу зраду, яку приписали йому… А ще — троє братів. Сестру й матір англійці спалили в замку, вони згоріли живцем. Мій дім теж зруйнували, як і твій, тому я розумію тебе. Але я зрозумів і ще дещо. Якщо хочеш вистояти й перемогти своїх ворогів, треба самому навчитись боротися.

Вони замовкли, й на галяві запала тиша. Тільки зараз Еріка почула, що від каменів відбивається дивна глухувата луна, немов прадавнє капище нишком повторює їхні слова.

— Ти чуєш? — стривожено запитала вона.

Дік підозріливо прислухався.

— Авжеж, щось таке… Якийсь тихий гул.

— Це камені, — злякано сказала Еріка. — Ми їх стривожили…

— Не мели дурниць, — невпевнено озвався лицар. — Пробач, здається, я наговорив зайвого. Але все-таки ти повинна розуміти, що ми самі не впораємося. Я мушу знайти своїх друзів.

— Так, звісно, — приречено пробурмотіла вона. — Ти маєш рацію. Я дурна, але мені просто дуже не хочеться залишатися самій. Коли ти повернешся?

Камені стихли, ніби вдовольнилися їхнім швидким примиренням. Раптом дівчина зрозуміла, що зовсім забула, як воно — бути самій. Звичною стала присутність цього шотландського лицаря, його в'їдливі жарти, навіть його бурчання. Раптом із Діком що-небудь станеться, що вона тоді робитиме? Мабуть, уперше дівчина серйозно замислилася над цим.

— Сподіваюся, скоро, — була скупа відповідь. — І, швидше за все, не сам, а з помічником.

— Із ким це? — ревниво поцікавилася дівчина.

— Еріко, не дурій, — суворо мовив шотландець. — Їжа в тебе залишилася, з голоду не вмреш. Я посвищу ось так, — він вибагливо свиснув, — коли повертатимусь. Сиди сумирно, нікуди звідси не йди! Місцина тут відлюдна, жодна людина при здоровому глузді сюди з доброї волі не поткнеться.

Еріка ще хотіла запитати, чому це саме такі люди не навідують цю місцину, але Далхаузі вже пришпорив свого коня й зник у лісі.

— Ось і залишилися ми з тобою самі, — сумно сказала дівчина своїй конячці, що відповіла їй приязним форканням.

Еріка ніколи не бачила такого великого міста. Що й казати, вона була вражена, коли наблизилася до величезних стін із сірого каменю заввишки добрих п'ятдесят ярдів, що обступали гордовитий Едінбурзький замок, який стояв на Замковій скелі. Прадавня резиденція шотландських королів… Відверто кажучи, Еріка уявляла її собі не такою похмурою. За нижчою стіною, яка обгороджувала місто, де-не-де виднілися шпичаки над церквами, а гострі дахи будинків зливалися в суцільний ліс — принаймні, так здавалось дівчині. Звичайно, Едінбург не міг зрівнятися своєю красою та пишнотою з Парижем, Лондоном чи навіть Руаном, однак для людини, яка все своє життя провела серед пагорбів і долин, він був величним видовищем.

Далхуазі, як і обіцяв, з'явився не сам. Вранці разом із умовним посвистом у таборі матеріалізувався радісний Оуен. Здавалося, веснянкуватого пажа нітрохи не здивувало те, що він знову бачить Еріку. Хлопчисько був у найкращому гуморі й здавався сповненим сили та енергії. Вона й отямитися не встигла, як уже знала всі новини. Виявляється, Дуглас сидить у Едінбурзі ось уже тиждень, оголосив по всьому королівству, що в нього вкрали наречену. Порт перекрито, на всіх брамах стражників підкуплено, й щовечора вони повідомляють Дугласу, хто прибуває в місто. Але він, Оуен, ще завдасть їм усім перцю. Приблизно такий вигляд мали справи в поданні спритного пажа.

Річард же, навпаки, був такий похмурий, що дівчина так і не зважилася ні про що розпитати його. Тепер на Еріку начепили чоловічий костюм, який жахливо заважав їй. Тверда куртка з кепсько вивареної буйволячої шкіри по-дурному відстовбурчувалася на спині та на грудях, комір різав шию, плед сповзав, і дівчині раз у раз доводилося поправляти всю цю незвичну конструкцію. Кілт надягти відмовилася навідріз. Цього тільки й бракувало — заголювати ноги вище коліна! Це не для неї.

Вони з Діком та Оуеном повільно під'їхали до міських воріт, і Еріка відчула себе досить незатишно перед чотирма стражниками, які охороняли в'їзд у Едінбург. Величезні чавунні ґрати було піднято, й вони нагадували пащеку якогось чудовиська, ладного її проковтнути. Вона мимоволі зіщулилась, але відразу згадала Річардові настанови та прибрала нахабного вигляду.

— Куди прямуєте? — похмуро поцікавився стражник.

— Наше судно «Свята Маргарет» завтра відпливає у Францію, — впевнено відповів Дік. — Я — лицар із почту графа Мара, а це двоє моїх зброєносців.

Він потрусив перед обличчям стражника заяложеним пергаментним сувоєм, на який той скосив око з помітною повагою.

— Що ж, проїжджайте, — буркнув він.

— Дрібнуватих зброєносців добирає собі граф Мар, — почула Еріка його слова, супроводжувані незлим смішком решти.

Вона зітхнула з полегшенням. Ніхто не вихопив зброї, не накинувся на них із лементом: «Це вони, в'яжи їх!» Що ж, потрапити всередину було доволі просто. А ось як їм вдасться вислизнути з цієї мишоловки? В'їжджаючи у ворота, вона з погано прихованим острахом оглянула грубі стіни, що змикалися десь у неї над головою.

Дівчина взагалі почувалася незатишно. Це чуже місто лякало її. Може, через сутінки, які швидко спускалися на його криві брудні вулички. Оточена зусібіч будинками, вона відчула себе в кам'яному мішку й зацьковано озиралася в пошуках вільної місцини. Громаддя Едінбургського замку, оточеного глибоким ровом, і міська площа перед ним залишилися ліворуч, і тепер, зважаючи на мало не розвалені халупи, втікачі перебували десь на околиці Старого міста. Еріку вразило те, що будинки в такому величезному місті були такі самі, як і в найбіднішому селищі: дахи вкриті дерном, стіни обмазані мулом, вікон нема…

Річард їхав попереду й затято мовчав. Їй страшенно хотілося під’їхати до нього й запитати, куди ж вони прямують. Але Далхаузі навіть не дивився в її бік. Це був якийсь зовсім новий Річард. Зібраний, рішучий, він віддавав накази, які хотілося беззаперечно виконувати. Очі в шотландця були напружено звужені, рука лежала на мечі, ладна будь-якої миті вихопити смертоносне лезо. Дівчина всією шкірою відчувала небезпеку, що нею віяло від лицаря.

Мимоволі вона засумнівалася в цій людині. Що, як це чергова хитромудра пастка і її просто везуть до Дугласа? Адже Еріка, як і раніше, майже нічого не знає про Річарда Далхаузі, навіть попри те, що вони вже два тижні подорожують разом. Ні, не може бути. Адже вони домовилися… Еріка ледве стримувалася, щоб не під'їхати до нього й не зажадати, аби відвіз її назад, але він не звертав на неї анінайменшої уваги — пильно стежив за всім, що відбувалося навколо. Зате Оуен був тут як тут — їхав поруч і торохтів без упину. Вони ще й дня не пробули разом, а він уже набрид їй до смерті. Він підморгував, кумедно надимав щоки, робив таємниче обличчя, загалом, усіляко демонстрував, що цілком обізнаний із усім, що відбувається. І як тільки Дік його терпів?

Дівчина знову скосила око на незворушного шотландця. Як би їй хотілося довідатись, про що він думає…

— Приїхали, — почула вона.

Веснянкуватий паж весело підморгнув їй, і Еріка здригнулася, відволікаючись від своїх думок. Вони опинилися перед довгастою похилою халупою, щоправда, складеною не з очерету, а з дощок. Над дверима закладу красувалася досить поважного віку вивіска, на якій було намальовано щось невиразне — чи то потворну рибу, чи грубий меч із одним оком.

— Що це? — не стримала свого подиву Еріка.

— Таверна «Тиха гавань», — радісно повідомив їй Оуен. — Ми тут завжди зупиняємося! Це найкращий заклад у місті. Годують пристойно й беруть недорого, — хазяйновито докинув паж.

Річард уже розсідлував свого коня. Дівчина скептично оглянула халупу й зітхнула. Авжеж, із усього видно, що не палац. Але після ночівель під дощем і це тішило. Еріка мовчки зіскочила зі своєї гнідої, звично взялася розсідлувати її.

— Агов, Оуене, допоможи їй, — півголосом кинув через плече Дік. — І вирушай.

Дівчина здивовано підняла одну брову. Вона завжди сама доглядала свого коня й допомоги зовсім не потребувала. Та Оуен уже спритно послабив попругу, відтиснув дівчину від коня та взявся за повід, збираючись вести тварину в стійло. Схоже, гніда зовсім нічого проти цього не мала.

Річард уважно огледів усе навколо й поманив її за собою. Вони пройшли вздовж стіни, кудись звернули, й незабаром опинилися перед малесенькими дверима.

— Сюди, — коротко наказав шотландець.

Коли ввійшли в темне приміщення, Еріка на мить осліпла. Вона об щось спіткнулася й ніяково ввіткнулась у спину Далхаузі.

— Ох, пробач, — поквапливо відсторонилася.

Шотландець мовчки запалив світильник, і в кімнаті відразу засмерділо прогірклим баранячим салом, яким було просочено ґніт.

— Давай руку, — він обернувся до неї, простяг свою долоню.

Еріка взялася за неї, несміливо глянула на нього й завмерла. Чомусь її збентежив його завзятий погляд — зовсім як тоді, в Бархеді. Здалося, зараз Річард притягне її до себе, обійме, й вона відчує на своїх губах смак його поцілунку… Господи, які дурниці лізуть у голову. Вона за два кроки від свого лютого ворога, а на думці така нісенітниця!

Дік із досадою відвів очі — помітив, як вона зніяковіла. Вони залишилися вдвох, і не піддатися спокусі було складно. Зусиллям волі він змусив себе не думати про те, що вони знову самі. Тільки налякав її…

— Дякую, — пробурмотіла дівчина, сідаючи на тверду лаву, яка, очевидно, слугувала в цій кімнатці за єдине ліжко. — Тут ми й житимемо?

— Тільки переночуємо. «Свята Маргрет» відпливає завтра.

Він узявся хазяйновито розставляти на розхитаному столі якісь миски.

— Як? — переполохалася Еріка. — Завтра?! А ми встигнемо?

— Не хвилюйся, встигнемо, — заспокоїв її лицар. — Я зумисне привіз тебе сюди напередодні відплиття — у Дугласа так менше шансів знайти тебе в місті. Хазяїн харчевні — мій старий друг, він нас не викаже. Нам поталанило, що в Едінбурзі в нашого ворога не такий великий загін. Нам вдалося прослизнути в місто непоміченими, виходить, половину справи вже зроблено. Звичайно, не слід забувати, що порт натоптано людьми Чорного лицаря. У мене є один план… Але спочатку дочекаємося Оуена.

Він не доказав, а вона не запитувала. Цьому новому Річардові складно було ставити дурні запитання. Шотландець мовчки вийшов із кімнати й за деякий час повернувся з горщиком юшки, що чудово пахла й гаряче парувала.

— О! — зраділа Еріка.

Він посміхнувся у відповідь на такий щирий вияв почуттів. Поки його не було, вона трішки прибрала, й тепер, наскільки це було можливо, кімнатка набула вигляду житла. Вони мовчки сіли до столу, з задоволенням сьорбаючи гаряче вариво. Дивлячись, як він, їсть, обпікаючись, дівчина посміхнулася.

— Ти чого? — підозріливо поцікавився Дік, обережно дмухаючи на ложку гарячої юшки.

— У мене таке відчуття, начебто ми знов удома, — вона поклала голову на руки, й далі дивлячись на нього.

Шотландець захлинувся, застукотів собі по грудях.

— Більше так не жартуй, — суворо сказав, коли відкашлявся.

Після вечері обоє, не змовляючись, розійшлися по різних кутках, щоб чекати на Оуена. Кожен мовчав, думаючи про своє. Смеркало. Дівчина відчувала, що після ситої їжі її починає хилити в сон. Спробувала зручніше влаштуватися на твердій лаві. Було вогко й незатишно, до того ж, останні Дікові слова її образили. Чому він так дивно до неї ставиться? Що такого вона сказала? Він то притягує, то відштовхує її, немов чогось боїться.

У заїзді вже стояла тиша, тільки дощ понуро тарабанив по даху. Їй стало сумно. А може, в нього є наречена — спала їй, загалом, така проста думка. І Еріка відчула себе вже якось зовсім недобре. Напевне, так і є. І чого б це в нього не могло бути нареченої? Він хлопець вродливий, та ще й лицар. Еріка відчула, що починає тихо ненавидіти цю невідому їй дівчину. Напевне, якась потвора…

Тихо зарипіли двері, й вона злякано підстрибнула на своїй лежанці. Шотландець рвучко озирнувся, в його руках блиснуло лезо кинджала.

— Це я, господарю, — прошепотіло від дверей.

— А, це ти, Оуене, — з досадою промовив Річард. — Я ж просив не називати мене господарем!

— Гаразд, господарю, — захихотів паж, виходячи з темного кутка в коло тьмяного світла. — О, їжа!

Він недбало кинув на підлогу якийсь мішок і прожогом кинувся до столу, на ходу витягаючи з-за пазухи дивовижних розмірів ложку.

— Ось тому я ніколи не їм із ним з одного посуду, — повідомив Дік трохи сторопілій дівчині.

Давлячись і плямкаючи, хлопець заходився жадібно сьорбати юшку, виловлюючи найсмачніші шматки просто з миски й запихаючи їх собі до рота. Еріка скривилася, на таку невихованість. Але щось їй це нагадало…

— У порту всі збожеволіли, — з натоптаним ротом почав розповідати Оуен. — Я щойно звідтіля. Поткнувся був до нашої шхуни, просто так, перевірити, але мене миттю згребли й облапали всього, мов дівку. Але заспокойтеся, я їм так відповів, що вони хутко відчепилися! Дугласові люди обшукують усі візки й перевіряють усіх пажів та зброєносців. Уже двоє наших хлопців побилися з ними, — радісно повідомив він.

— Ти приніс усе, що я просив? — суворо запитав Далхаузі, перебиваючи нескінченний потік слів, який лився з хлопчиська.

— Звичайно, — впевнено відповідав хитрий паж, показуючи в посмішці щербаті зуби. — Коли бувало, щоб я підводив вас, сер?

Він ретельно облизав свою скромну ложку й сховав її на колишнє місце. Виволік на середину кімнатки чималого мішка, спритно вивернув його просто на підлогу. Звідти посипалося різноманітне ганчір'я — подерте й вочевидь із чужого плеча. Річард, нітрохи не здивований, нахилився й почав зосереджено перебирати все, що приніс його юний зброєносець. Дівчина з недовірою спостерігала за всіма цими приготуваннями, не знаючи, що й казати. Лицар скінчив порпатися в дивній одежині й задоволено потер руки.

— Годиться, — радісно схвалив він. — Молодчага, Оуене!

Веснянкуватий паж засяяв від гордощів. Потяг носом і зарозуміло скосив око на мовчазну Еріку — мовляв, он ми які.

— А як там наші — чи всі готові? Ти знайшов, кого треба? — діловито розкладаючи те, що приніс Оуен, на лежанці, запитав шотландець.

— Гаррі з Джеком ще з вечора на місцях, — чітко відзвітував хлопчисько, — речі й коні вже на кораблі. Сеймі зі своїми буде в порту вранці. Він сказав, що пам'ятає про свій борг і готовий сплатити його хоч зараз. Усе навіть краще, ніж можна було уявити!

Дік скоса кинув на нього підозріливий погляд. Здавалося, паж зараз лопне від гордощів.

— Я знайшов ще двох рудих! — переможно випалив він.

І тут Еріка не витримала.

— Хто-небудь пояснить мені, що відбувається, врешті-решт? — вона обурено тупнула ногою. — Ми що, збираємося на маскарад?! Що все це означає?

Двома пальцями вона гидливо підняла якусь брудну хламиду, що нагадувала грубу спідницю. В Оуена надулися щоки від ледве стримуваного сміху.

— Цілком правильно, — підтвердив Річард Далхаузі. — Влаштуємо невеличкий маскарад.

— Що?! — ще більше обурилася Еріка. — Ви збираєтеся вбрати мене в це дрантя? Та таких, як я, сюди четверо поміститься!

Вона розтягла величезну потворну спідницю, демонструючи її обсяг.

— Сподіваюся, ти добре зіграєш свою роль, інакше потрапиш просто в лабети до сера Вільяма Дугласа, — незворушно правив своєї лицар, забираючи в розлюченої дівчини ганчірку. — Гадаю, порожнечу ми чимось заповнимо.

Він підморгнув Оуену, той прожогом вискочив надвір і за кілька хвилин повернувся з величезним оберемком соломи.

— Діку, — жалібно попросила Еріка, знесилено падаючи назад на лежанку, — поясни, будь ласка… Що це за план? Я нічого не розумію.

Щойно паж вискочив за двері, обличчя лицаря знову набуло стурбованого виразу.

— Ти сама чула, що казав Оуен: Дуглас перевіряє в порту всіх, хто здається йому підозрілим. Нам треба провести тебе на корабель, так?

Дівчина кивнула. Із цим важко було не погодитися.

— Спочатку ми збиралися сховати тебе в мішок із сочевицею, але потім з цілком зрозумілих причин передумали. Оуен сам бачив, як Дуглас пропоров мечем кілька мішків, перевіряючи.

Еріку пересмикнуло.

— Оуене, ходи сюди, — покликав він. — Ми вирішили розіграти невеличку виставу. Щоправда, доведеться тобі дещо витерпіти, але це вже справа така…

Троє сіли в тісне коло, Річард нахилився до співрозмовників і почав тихо, але наполегливо викладати свій план.

Ранок у Едінбурзькому порту, як звичайно, почався вдосвіта. Ще до сходу сонця похмурі рибалки почали стікатися до пристані, щоб вийти в море на своїх веслових човнах і фішботах.[52] Широкою причальною стіною поважно походжали двоє торговців, які уважно стежили за тим, як вантажився їхній крам, що вирушав до Фландрії. Барила з ворванню, грубі сувої шкір, важкі мішки з вовною вивантажували на дерев'яний настил, де їх прискіпливо оглядали метушливі прикажчики. Матроси допомагали вантажникам або терпляче чекали, коли все складуть, щоб можна було зійти на корабель. Поруч із деякими з них метушилися дружини, що проводжали своїх чоловіків у далеке плавання, подекуди чувся плач. Усі діловито сновигали то туди, то сюди, кожен був заклопотаний власною справою.

Цього дня порт було просто натоптано різним людом — матросами, пажами, слугами, лицарями та їхніми зброєносцями… Мабуть, такого стовписька Единбурзький порт не бачив давно — ще з часів англійського панування, коли грізний Едуард Великоногий[53] захопив столицю. Сьогодні на допомогу традиційному союзникові звідси відпливав у Францію великий шотландський загін під орудою графа Мара. Цей похід був його гордістю. Шотландські лицарі хотіли взяти реванш за Халідон-Хілл і Невіл-Кросс…

Тут був присутній навіть регент Шотландії — Вільям Дуглас. Грізний граф здавався похмурішим за хмару. Його понурий вигляд цілком виправдовував прізвисько Чорний лицар. Він стояв осібно й не брав жодної участі в приготуваннях до від'їзду, лише уважно споглядав портову метушню. Час від часу до нього підбігав хтось із його людей, і лицар уважно вислуховував чергове повідомлення. Щохвилини його худе похмуре обличчя робилося лютішим.

Граф Мар, високий сивий старий із різкими, трохи неприємними рисами, серед яких вирізнявся великий ніс, підійшов до нього та схрестив руки на грудях. Дуглас неприязно глянув на нього. За сьогоднішній ранок цей надутий дурень нестерпно набрид йому. Перш за все він висловив надію на те, що регент візьме участь у поході проти англійців. Але коли почув ввічливе «ні», його тон помітно змінився.

— Сере Вільяме, ви марнуєте час, — ніби між іншим зауважив старий граф. — Її тут нема, цієї вашої нареченої.

Останнє слово він вимовив так, ніби зумисне хотів образити. Тон старого аристократа свідчив, що він не схвалює поведінки свого молодшого товариша. Відчувалося, що присутність регента на пристані йому неприємна так само, як і регент.

— Наймиліший Маре, мені й самому хотілося б у це вірити, — проникливо озвався Чорний лицар. — Але щось підказує мені, що вона тут. Може, це моє сьоме відчуття? І, здається, молодий Річард Далхаузі збирався плисти на вашому кораблі у Францію? — безневинно поцікавився він. — Щось я його не бачу. Хотілося б і його провести в далеку дорогу.

— Я знаю, на що ви натякаєте, Дугласе, — різко кинув граф Мар. — Це ваші особисті справи, ловіть свою наречену, якщо вже так припекло женитися, але не плутайте її з благом Шотландії! Річард відданий своїй батьківщині більше за будь-кого з нас, це я можу засвідчити. Невже ви не розумієте, що ваші з ним особисті рахунки можуть зашкодити справі?!

Чорний лицар обвів свого непроханого порадника холодним поглядом.

— Люб'язний графе, ви, видимо, забули, що його батько Александр теж був відданий справі Шотландії, однак це не завадило йому здати Карлайл англійцям, — злісно промовив він. — І я прошу не втручатися в справи, які вас не стосуються.

Він посміхнувся — побачив, як старий перемінився на обличчі. Це було відверте нахабство, але поважний граф мовчки проковтнув його репліку. Тільки почервонів і, не мовлячи більше й слова, розвернувся та пішов геть. Він знав, що нічим не зможе перешкодити лицареві з Лідденсдейла робити, що він схоче.

«Вони всі мене бояться, — подумав Дуглас. — І правильно роблять. Благо Шотландії!» Віднедавна він не надто відокремлював його від свого власного і, як свідчила практика, недарма. Він почав нетерпляче походжати, вдивляючись у юрбу на пірсі, яка дедалі прибувала. Чорт, так і справді пропустиш дівчисько! У тому, що вона тут, Вільям не сумнівався. Його ще жодного разу не підводило чуття, а зараз внутрішній голос просто кричав про те, що він не помиляється. Як іще їй вдасться потрапити до короля? Хід його міркувань був простий: якщо ця мала мерзотниця знає про спадщину, то обов'язково спробує відняти її в свого дядечка, котрий виявився настільки люб'язним, що посів її місце. О, він добре вивчив сімейку Персі! Ці свого не попустять. Напевне, молодший братик Родеріка сам пришив його та всіх його нащадків, ось тільки дівчиська чомусь не добив.

Він мимоволі заскреготів зубами. Ейлін, Ейлін, як ти могла… Як ти могла віддати перевагу цьому англійському вискочці! Тепер він змушений впізнавати в чужій дитині твої дивовижні очі, які колись були такі дорогі, твої риси обличчя…

Сер Вільям зосереджено почав видивлятися в юрбі, що зібралася на краю пристані. Вона тут… І нікуди від нього не подінеться! Раптом увагу лицаря привернув один дивний чоловік. Міцний, блакитноокий, зі спокійним приємним обличчям, у якому водночас проглядало щось хиже. Чоловік, як і він сам, уважно спостерігав за юрбою, що сунула до кораблів. На мить їхні погляди перетнулися, й Дуглас відчув щось дивне в тому незнайомцеві. Якусь невиразну небезпеку… Ніби зазирнув у обличчя власній смерті. Холодні блакитні очі дивилися просто на нього, без жодного виразу, крім жорстокої цікавості. Дуглас здригнувся — його немов обвіяв крижаний вітер невідомого.

За мить усе минулося. Чоловік байдуже звалив на плечі мішка, зігнувся під його вагою, покрокував до далекого причалу. Дуглас пошукав його поглядом, але той начебто розчинився в загальній колотнечі. За мить він уже й забув про незнайомця, та якесь неприємне відчуття залишилося.

…Біля крайніх пірсів величаво погойдувалися на темній воді дві карраки[54] та одна ускієра.[55] На тлі маленьких фішботів вони здавалися величезними китами, що випадково спливли серед зграйки стерляді. Там панувала весела колотнеча: лицарі востаннє перед далекою дорогою перевіряли своє спорядження, навколо метушилися пажі. Неподалік походжали дебелі портові дівки, робили вихиляси крутими стегнами; сновигали різноманітні шахраї та торговці дрібним крамом, пропонуючи всіляке зілля й ласощі.

Завантаження харчами та водою подекуди вже було скінчено. Зброєносці почали обережно заводити коней, котрі впиралися, високим трапом на палубу грубої, мов незграбна рибина, ускієри.

Кілька рибалок зацікавлено спостерігали за тим, як величезні дестриєри[56] важко сходили на борт. Моряки купчились навколо мішків із провіантом і ліниво попивали ель, захоплено обговорюючи коней. Неподалік від цієї веселої групи стояли двійко молодят, з вигляду — чоловік і дружина.

Напевне, молодик вирушав у далеку подорож уперше, бо пишнотіла красуня так і висіла на ньому, не бажаючи відпускати його до самих сходнів. Її щільно облягала довга полотняна спідниця, волосся було скромно заправлене під чепець, відкриваючи високе чисте чоло без єдиної зморщечки. Величезні зелені очі горіли тривогою, вона раз у раз нервово поправляла свою хустку, недбало накинуту на плечі. Моряк, високий, трохи зсутулений здоровань, тримався поважно. Він раз у раз нахилявся до своєї жіночки й щось шепотів їй на вушко — видно, заспокоював перед розлукою.

— Видно, дорогі коники, — ліниво мовив один із моряків, заздро поглядаючи на молодят, що обіймалися. — Чуєш, та годі вам лизатись! Усю душу роз'ятрили. Моя он прощатися зі мною вже давно не ходить — удома цьомкне, й досить.

Шотландці незлобливо загиготіли.

— Діло молоде, — поважно кинув сивий лоцман, який вочевидь користувався неабиякою повагою в товаристві. — А доладна в тебе жінка, — звернувся він до хлопця. — Не боїшся залишати її тут саму? А ну, як украдуть?

Молодий моряк ніжно посміхнувся дружині й похитав головою.

— Не боюся, — відповів спокійно. — Я її краще з собою візьму!

— Молодець! — озвався ще один, смаглявий горбоносий моряк у засмальцьованому береті. — А що, хлопці, вип’ємо, щоб і на нас так чекали на березі, як на цього хлопця!

Шотландці зсунули докупи глиняні кухлі, хтось крикнув: «Ще елю!» — і про них забули.

— Фух, — витираючи мокре чоло, відсапалася Еріка, — я думала, що все, не відчепляться. Ти думаєш, ніхто не здогадався? Слухай, ти знову випростався. Зігнися!

Дік непомітно поправив пучок соломи, що з'їхав із плеча, й зігнувся.

— Вибач, забув, — сказав він, нахиляючись до самого її вуха, ніби казав щось ніжне. — А ти як?

— Нічого, — пошепки відгукнулася дівчина. — Тільки солома дуже колеться. Невже неодмінно треба було так багато її туди натоптувати?

Дівчина роздратовано глянула на нього.

— Більше ніжності в погляді, моя люба, — попередив її Річард. — Не забувай, ми ж одружені.

Він хитро підморгнув їй, і Еріка мимоволі почервоніла. Звичайно, все це жарти, але вона й так насилу погодилася на таку авантюру. Ще б пак, зображати дружину цього нахаби! Спочатку вона просто задихнулася від такої пропозиції, але Дік запевнив, що він сам цього хоче ще менше, але іншої ради нема. Зараз навіть вона змушена була визнати, що план вдалий, а тоді це здавалося суцільною помилкою.

Але попри те, що досі все йшло добре, Еріка відчувала, як у неї трусяться ноги від дикої нервової напруги.

— Скоро вже? Я вся змокла від ляку, — зізналася вона.

— Бачиш он той корабель, що найдалі? — спокійно заговорив Дік, вказуючи на двощоглову карраку. — Це «Свята Маргрет». Нам потрібно дочекатися слушної миті. Пам'ятай, щойно остання людина зійде сходнями на палубу, тут якраз ми й повинні діяти. Цієї миті піднімуть якір, і корабель почне відчалювати. Гаррі та Джек подбають, щоб сходні не підняли завчасно. Як тільки побачиш, що якір піднімають, біжи щодуху на корабель.

— Я боюся, Діку, — прошепотіла Еріка.

— Не бійся, — тихо промовив він. — Я поруч.

Його впевнений тон подіяв заспокійливо.

— Ти в мене така пампушечка, люба, — раптом голосно сказав Річард, не відводячи уважного погляду від найближчого причалу.

Там, здається, щось відбувалося. Двоє здоровенних хлопців тягли від сходнів хлопчиська, який щосили впирався. Хлопчисько був неймовірно рудий, просто замилуватися можна було.

— Та що ж це діється, га, люди добрі? — закричав хтось із матросів. — За сьогодні вже другого рудого потягли. Скільки ж можна?

— Що там? — почула Еріка гучний владний голос, який змусив її завмерти від жаху.

Стражники тягли повз них хлопчиська, що несамовито репетував. Вільям Дуглас кинувся до своїх людей, розштовхуючи щільну юрбу. На мить злякано застиглій дівчині здалося, що Чорний лицар побачив її. Вона втратила контроль над собою та рвонулася геть, але чиясь залізна рука пригорнула її, не даючи можливості поворухнутися.

— Не хвилюйся, люба, — голосно сказав лицар, — напевне, якогось злодюжку спіймали. Ну-бо, швидше, поцілуй мене, — почула вона його шепіт.

— Що?! — обурилась Еріка.

Вона хотіла сказати, що такої угоди не було, але Дік раптом швидко притяг її до себе, не даючи часу на роздуми. Вона не встигла отямитися, як раптом зрозуміла, що цілується з ним. Цілується по-справжньому, без будь-якої гри, серед цієї величезної чужої юрби, і їй це страшенно подобається. Її не обходили Дуглас, наймані вбивці від дядечка, та й усі навколо, більше того — Англія, Франція і Шотландія всі вкупі… Вона відчувала божевільну радість, бо це диво повторилося з нею, і знову його чудові губи торкалися до неї так ніжно, що в неї почала паморочитись голова… Річард цілував її зовсім інакше, не так, як тоді в Бархеді, — не було цього божевільного злого натиску — сама лише ніжність. Нехай це тільки гра, але зараз вона була щаслива.

— Ти поглянь, досі ніяк не намилуються, — пролунав над ними чийсь веселий голос.

Компанія моряків по-доброму загаласувала, взялася знову обговорювати щасливих молодят. Дік якось судомно зітхнув і випустив дівчину з обіймів. Вони мовчки стояли одне напроти одного, важко дихаючи.

— Ти… — повільно сказав Річард. — Це було чудово.

Еріка нарешті отямилася, страшенно зашарілась і рвонулася вбік, але він швидко схопив її за рукав.

— Ти що, — засичав у обличчя. — 3 глузду з'їхала?! Це ж лише гра! Зараз вони все зрозуміють! Нам треба йти до корабля, якщо хочемо встигнути. Зараз почнеться.

— Що почнеться, Діку? — жалібно запитала дівчина.

Вона вже встигла забути, навіщо вони сюди прийшли. Їй раптом стало страшно, вона розгубилася. Гра, вистава? Еріка почувалася так, немов у неї раптово вибили з-під ніг опору, й вона поринає в грузьке, тягуче болото. Вона хотіла сказати, що якраз із її боку це точно не було грою, але шотландець уже не дивився неї. Не слухаючи жалюгідного белькотіння дівчини, він завзято тяг її до крайнього пірсу.

З боку, напевне, здавалося, що дружина вирішила насамкінець зчинити істерику. Втім, Далхаузі зараз не було часу думати, який вигляд усе це має збоку. Він пробивався крізь юрбу до «Святої Маргрет». Не треба було її цілувати! Він усе сам зіпсував, дурень. Але не думав же він, що дівчисько так налякається… А він сам? Чорт, але це був найпростіший спосіб відволікти від себе увагу Дугласових стражників і його самого. Дікові здалося, що один із них надто вже пильно почав розглядати Еріку. Ось він і вирішив… Дурень! Лаючи себе найостаннішими словами, шотландець протиснувся ближче до сходнів.

Здавалося, поки все йшло за планом. Товста ускієра повільно відчалила від берега, приєднуючись до карраки, що вже виходила з затоки. Юрба, мов єдиний організм, видала голосне зітхання, хтось захоплено засвистів. Настільки величне видовище не щодня побачиш навіть у такому порту, як Едінбург. Буде що розповісти дітям… Величезний корабель урочисто пройшов між пірсами, його широкі вітрила наповнилися вітром, і ускієру винесло в море.

Неподалік страшно репетував на своїх слуг Дуглас, але його жахлива лайка тонула в загальному прощальному лементі юрби. Здавалося, напруга в порту досягла найвищої точки. Річард був блідий, але спокійний.

— Зберися, — наказав він Еріці. — Зараз Сеймі відволіче їх. Запам'ятай, щойно почнуть піднімати якір, відразу біжи! У тебе все вийде.

Дівчина його ніби не чула. Вона дивилася кудись повз нього розширеними очима, в яких світився безмірний подив. Лицар різко озирнувся й побачив, як блакитноокий здоровань, що стояв просто в них за спинами, холодно примружився, замахнувся та з силою кинув ножа просто в груди Еріці. Холодна криця, що її метнула професійна рука, коротко блиснула на сонці, й Дік закричав. Одна мить розтяглася для нього в тисячу років. Він бачив, як неприродно розширилися в дівчини зіниці, як раптом відлила кров від щік, забарвила їх у мертвотно-блідий колір, як розтулився в безгучному лементі рот… Лицар рвонувся вперед, вкладаючи в цей кидок усі свої сили.

— Падай! — закричав він, збиваючи її з ніг.

Щось нестерпно гаряче дряпнуло його ліве плече, прокреслило на ньому смугу пекучого болю, але він уже розпластався по землі, прикриваючи тремтячу дівчину всім своїм тілом, втискаючи її в себе… Серце скажено стукотіло в грудях. Почувся пронизливий жіночий вереск, чиїсь вигуки, хтось важко затупотів дерев'яними черевиками по настилу… Одну мить він знав єдине: вона тут, вона жива. Він повторював собі ці слова, як заклинання, притискаючи до себе її голову зі збитим набакир чіпцем. Потім згадав, що треба щодуху бігти.

— Годі, годі, — зашепотів він у її маленьке вушко, — усе скінчилося. Усе гаразд. Ти жива! Підводься-но. Вдавай, що нічого не сталося. Ми мусимо бігти, чуєш?

Еріка підняла на нього божевільний погляд, і шотландець побачив, як страшно тремтять її губи.

— Ти можеш іти? — він узяв у долоні це перелякане, любе, найдорожче личко.

Вона кволо кивнула. Підтримуючи тремтячу дівчину, Дік допоміг їй підвестися. Справи кепські, — подумалося йому. Навколо збилася щільна юрба цікавих, усі охкали, ойкали, висловлювали співчуття…

— У тебе в плечі кинджал! — Еріка тремтячим пальцем вказувала на його ліву руку.

Ричард вилаявся, висмикнув зброю. Йому пощастило — лезо застрягло в натоптаному соломою плечі, проникло в нього тільки трішечки, прокреслило глибоку подряпину на лопатці. Блакитноокий здоровань зник без вісти, й це тішило. Вони почали тихцем вибиратися з натовпу. Дік підняв голову та з відчаєм побачив, як «Свята Маргрет» починає повільно розгортати вітрила.

— Швидше, — крізь зуби прошепотів він, відчайдушно тягнучи за собою дівчину.

Лицар уже починав сподіватися, що все обійдеться…

Стояти!!! — пролунав позаду страшний голос.

Здавалося, вся пристань завмерла, коли почувся цей рик. Далхаузі страшно вилаявся та рвонув із піхов, схованих під курткою, кинджал.

— Ім'ям короля, наказую вам: стійте!

Дуглас, оточений своїми людьми, розкидаючи натовп, що з’юрмився на вузькій пристані, пробивався до них із протилежного кінця пірсу.

— Ці люди злочинці! — почула Еріка. — Вона англійка, хапайте її!

Дівчина озирнулася й відчула, як її ноги приростають до пірсу. Грізний погляд Чорного Дугласа наздогнав її, паралізував її волю, змушуючи м'язи дрібно тремтіти. Дівчина застигла, не в змозі очей відвести від цієї страшної людини, що невідворотно насувалась на неї. Дуглас із шелестом витяг із піхов меча, й народ довкола нього позадкував. Він упізнав її! У цьому не було жодних сумнівів. Еріка судомно зім'яла в руках фартух. Цей маскарад здався їй зараз особливо жалюгідним. Розпатлана, нещасна, вона стояла перед Дугласом, і в її величезних зелених очах плавав первісний жах.

Раптово гора діжок, складених одна на одну та зв'язаних безліччю мотузок, загрозливо нахилилася. Мотузки, що здавались таким міцними, лопнули, ніби від чарів, випускаючи на волю бокатих бестій, що закрутилися під ногами.

— А-а-а! — видихнула юрба й сахнулася назад, напираючи на сторопілого сера Вільяма.

Діжки котилися просто на переляканих людей, збиваючи з ніг усіх, хто траплявся їм на шляху. Хтось полетів із краю пірса у воду…

— Біжімо! — закричав Річард Далхаузі просто над вухом у нещасної дівчини, виводячи її з заціпеніння.

Вони щодуху кинулися до «Святої Маргрет». Із високого борту карраки чулася страшна лайка, навколо діялося не знати що — люди металися, збиваючи один одного й ще більше посилюючи сум’яття. Еріка з жахом побачила, як широкі дерев'яні сходні корабля повільно повзуть догори.

— Ми не встигнемо! — у відчаї закричала вона.

Відстань між карракою і пірсом неухильно збільшувалася. Просмолений борт корабля нависав просто над втікачами, їм звідтіля щось кричали, але серед усього цього галасу неможливо було розібрати, що саме.

— Стрибай! — страшно загарчав Річард.

Еріка зупинилася, погляд її впав на темну воду, що вирувала внизу.

— Стрибай, кому кажуть! Стрибай, ти, боягузко!

Вона дико глянула на шотландця, потім відбігла на кілька кроків назад… У її очах запалала розпачлива рішучість. Дівчина рвонулася вперед, відштовхнулась від пристані й ниць упала просто на сходні. Обіруч вчепилася в дошки, набиті впоперек, зриваючи нігті, поповзла вгору. Сходні небезпечно нахилилися, але згори хтось наліг на них, і чотири руки підхопили втікачку, затягуючи її на борт.

— Річа-а-арде! — пролунав розпачливий крик Еріки.

Корабель повільно відходив від пристані. Шотландець озирнувся: Дуглас і його люди вже майже пробилися крізь перепону, що її утворили діжки.

— Тримай мотузку! — гукали з карраки.

Згори у воду шубовснули мотузяні сходи, якими користуються під час штурму. Далхаузі розбігся та стрибнув ногами вперед у вир біля борту. Він спробував схопити мотузку, але це йому не вдалося. Хвилі, закручуючись навколо корабля, кілька разів сильно вдарили його об борт, мало не втопили. Йому вдалося відштовхнутися ногами від борту й зринути. Трьома широкими гребками лицар досяг мотузки та вчепився в неї обома руками.

— Тягни! — крикнули з корабля. — Він ухопився!

Сильними ривками його почали піднімати на борт. Корабель, повільно розвертаючись, віддалявся від Едінбургської пристані.

— Стріляйте в нього! — почувся лютий крик графа Дугласа з берега.

Кілька стріл просвистіло в повітрі, одна встромилася просто у фальшбот. Річард Далхаузі перевалився через дерев’яну огорожу палуби й зник з очей. Юрба на березі свистіла й вигукувала, висловлюючи таким чином свій захват від сміливості двох втікачів.

— Дякую, Семмі! — доніс вітер чийсь крик із корабля.

Смаглявий горбоносий моряк у засмальцьованому береті непомітно сховав за високі гетри невеличкого ножа з чорним руків'ям і, насвистуючи, подався геть. Розрізані мотузки валялися біля того місця, де він стояв хвилину тому.

— Нема за що, — весело промовив морячок, швидко зникаючи в лабіринті знайомих з дитинства портових будов. — На те й існують друзі.

— …Отже, мій люб'язний Ноллісе, ти не бажаєш розповісти мені що-небудь новеньке?

Голос звучав глузливо, ніби той, хто запитував, сам не вірив власним словам. Джон підняв голову з лави й розплющив одне око. Друге, заплиле, не розплющувалося зовсім.

— Наприклад, що твою місію виконано і я можу спокійно спати, не побоюючись неприємних сюрпризів?

Сер Джеффрі люб'язно нахилився до нього, прикладаючи долоню до вуха. Не почув відповіді й махнув комусь невидимому рукою.

— Шкода, — мовив він. — Пробач, але я сподівався, що ти цього разу виявишся моторнішим.

— Я зробив усе, що міг, — прохрипів слуга. — Це не моя провина, що в неї з'явився захисник.

У повітрі просвистів ціпок, з розмаху опустився на його оголену спину. Він скинувся й заплющив очі. Ну, не так уже й боляче, спробував себе втішити Нолліс. Бувало й гірше. Однак йому це вже починало набридати. Чого він ще від нього хоче, цей схиблений лорд?

Граф осудливо зацокав язиком.

— Ну-ну, Джоне, не треба впиратися. Я знаю, ти людина терпляча, але на двадцятому ціпку, по-моєму, можна й покричати. Розумієш, мені неприємно, коли ти кажеш мені, мовляв, у тому, що сталося нема твоєї провини. Це ж якраз твоя провина, Джоне, й тільки твоя, що ти випустив її. Я не хочу, щоб ти думав, начебто можеш легко відскіпатися. Ти не виконав мого наказу, й тому покараний.

Нолліс зітхнув. Здається, сер Джеффрі все-таки остаточно схибився. Видно, йому щоночі ввижається, що в Беверлі приїздить законна спадкоємиця та віднімає в нього графство. Ич, причепурився, ніби на прийом до короля. Він крекнув, зручніше вмощуючи живіт на твердій лаві. Дідько забирай, дожився — частують ціпками, як вілана за дрібну провину. Він застогнав, стиснув зуби. А боляче, Вельзевулів потрух!

— Годі, — змилостивився лорд, — іди геть!

Він недбало махнув рукою, відсилаючи похмурого плечистого парубка, що виконував роль ката. Той щось шанобливо промукав і швидко віддалився. Сер Джеффрі Персі присів поруч на чисту лаву, гидливо підсмикав гаптоване срібною ниткою чорне шовкове бліо.[57]

— Як же ти схибив, мій люб'язний друже? — замислено запитав він, оглядаючи найманця з погано прихованим презирством. — А я так на тебе сподівався…

— Це дівчисько виявилося хитрішим за всіх відьом Шотландії разом! — пробурчав Нолліс, втираючи кров із розбитого підборіддя.

Вони розмовляли спокійно, ніби нічого й не сталося. А що, звичайна справа — слуга провинився, пан розлютився… Але Джон у глибині душі відчував: щось у ньому завзято опирається такому порядкові. Може, справа в тому, що за ці півроку він звик до волі, до того, що не він, а йому підкоряються. Звик бути сам собі господарем. Найманець похмуро сплюнув кривавою слиною на підлогу, й молодий граф мимоволі поморщився.

— Виходить, ти знову загубив її, — він замислено крутив грубий золотий ланцюг на шиї.

— Не один я, — зауважив Нолліс. — Чорний Дуглас теж облизня спіймав. Приємно було помилуватися його перекошеною пикою. Їй-богу, його добряче обвели круг пальця!

— Замовч! — крикнув граф.

Джон байдуже знизав плечима — мовляв, мені що, можу й помовчати. Сер Джеффрі підхопився й нервово заходив із кутка в куток. Коли він довідався про те, що Вільям Дуглас теж шукає спадкоємицю, то просто розлютився. Наказав побити Джона, а сам метався по стайні, збиваючи все, що траплялося під руку та лаючись на всі заставки. Втім, Нолліс його розумів. Коли до справи береться Дуглас, тут уже не до сміху.

— Диявол, — прошипів граф.

Його пещене обличчя спотворила гримаса ненависті.

— Диявол, як це все змінює. Звідки він довідався про все, цей бісів Дуглас!

Граф замислився. Справи кепські. Його захвалений слуга зіпсував усю справу, випустив із рук дівчисько на самому початку, й тепер воно живе, ще й на волі. Йому навіть подумати було страшно, що станеться, коли сер Вільям Лідденсдейлський захопить законну спадкоємицю Нортумберленда. Мало того, що його графство може виявитися досить урізаним, вибухне ще й страшенний скандал. Якщо їхній рицарственний король довідається про те, як молодший Персі став графом… Це може дуже погано скінчитися. Джеффрі витер піт, який миттєво виступив на чолі. Він спробував заспокоїтися й міркувати логічно.

У нього є незаперечна перевага перед Чорним лицарем Шотландії. Перевага в часі й місці. Еріка, здається, збирається дістатися до двору англійського короля? Який, щоправда, зараз у Франції… М-да. Але графові Персі набагато легше буде перехопити її в ставці його величності, ніж графові Дугласу. Уже краще.

— Це війна, — замислено промовив він, дивлячись у простір.

Війна… Як дивно — щоб запобігти своїй війні, він змушений їхати на чужу. Джеффрі навіть розсмішила ця думка. Непоганий каламбур.

— Я б легко міг повісити тебе, Джоне, але ти мені потрібен живим, — лагідно сказав він. — Даю тобі останній шанс виконати те, що ти повинен. Але цього разу я сам простежу, щоб усе було зроблено як слід.

Граф із досадою обтрусив зі свого розкішного бліо прилиплі соломинки. Надалі йому наука. Якщо хочеш, аби щось було зроблено добре, зроби це сам.