Любов у спадок

Розділ 2

У замку Беверлі, чиї стіни гордовито підносилися над містечком, яке примостилося біля його підніжжя, вже третій тиждень чекали смерті старого лорда Персі.

Усі родичі та друзі — а їх залишилося в старого Генрі Персі небагато — з'їхалися сюди, в твердиню баронів Олнвікських, намісників графства Нортумберленд. Хоча замок був повний люду, в ньому стояла гнітюча тиша, яку порушували зрідка приглушений плач або чиєсь човгання. Іноді промайне чорна спідниця якоїсь далекої родички та злякано сахнеться кухонний слуга, що з цікавості забрів на панську половину. Життя в Беверлі завмерло, неначе боялося потурбувати старого лорда своїм настирливим гамором. Той лежав у розкішно обставленій спальні нагорі, зі свистом вдихали повітря його змучені легені. Граф умирав тяжко, хоча був ще не старий, — Генрі Персі виповнилося лише п'ятдесят три роки. Але його здоров'я було підірване в нескінченних військових кампаніях і це далося взнаки. Граф підхопив гарячку, повертаючись із полювання, коли скупався в крижаній річці, яка текла з гір. Міцний старий завзято боровся за своє життя, але сили полишали його, і вже всі бачили, що довго він не протягне.

Лише в одній із кімнат у лівому крилі головної вежі життя йшло, як і досі. Здавалося, гнітючий настрій, котрий навис над Беверлі, не торкнувся цієї частини старого замку. Тут жив син старого Генрі, Джеффрі Персі, єдиний спадкоємець величезних графових статків.

У його кімнаті, як і в решті помешкань, вікна було завішено темною тканиною і там панував приємний півморок. Але в іншому не було жодних ознак жалоби. Дбайливо розтоплений камін, кубок, наповнений підігрітим вином із прянощами, фрукти на низенькому столику, привезеному зі Сходу, свідчили, що господар попри смуток, який панував у домі, не цурався простих радощів життя. Сам сер Джеффрі сидів на низенькому ослоні, вистеленому гаптованими подушечками, й потроху потягував вино з карбованого кубка.

Він простяг ноги до живлющого тепла, що струмувало від каміна, й замислено дивився, як грає червонувате полум'я на майже прогорілих полінах. Тьмяний вогонь освітлював його різке, але не позбавлене привабливості обличчя. Це був молодий чоловік якраз у розквіті літ; юнацька незграбність рис уже поступилася місцем спокійній упевненості дорослої людини, котра знає ціну собі та іншим. Рівні густі брови, випнуте підборіддя, різкий обрис вилиць виказували в ньому людину вольову й не схильну до компромісів. Однак глибоко посаджені темні очі дивилися сторожко, ніби сумнівалися в істинності всього, що бачили.

Із самого ранку молодший графський син перебував у напрузі. Сьогодні все мало скінчитися.

Учора він розмовляв із лікарями, які доглядали батька, й обоє сказали, що час готуватися до гіршого. Він із хрускотом потягнувся, розминаючи трохи затерплі руки й ноги. І справді, надто довге очікування. Ну що ж — не сьогодні, то завтра… Він меланхолійно сьорбнув іще вина.

Раптом із-за щільно завішених важким килимом дверей почулися йому знайомі легкі кроки. Джеффрі відзначався гострим слухом, тому весь напружено зібрався, дослухаючись. Хтось наближався до його покоїв. Він підвівся, й саме цієї миті в двері тихо постукали.

— Атож, заходь! — різко вигукнув господар кімнати.

Його голос несподівано зірвався на хрип. Незважаючи на митецьку маску спокою, майбутній спадкоємець хвилювався.

Двері відчинилися, відсуваючи важкий килим, у покої впевнено ввійшов невисокий кряжистий чоловік. Одяг на відвідувачеві був простий: сукняна безрукавка й короткі шкіряні штани, але враження, що його він справляв, змушувало забути про непишне вбрання. Він уже починав лисіти, але здавався неймовірно міцним і жилавим, немов потужний дуб, що виріс на голій скелі. Риси обличчя були грубі, як у простолюду, але блакитні очі дивилися з тією селянською щиросердністю, за якою безпомилково вгадувалися природні кмітливість і хитрість. Пересувався він як на свою комплекцію напрочуд легко, ступав безгучно, як вроджений мисливець.

— Хай продовжить Господь літа вашої милості, — той, що ввійшов, схилився в легкому поклоні, й Джеффрі нетерпляче кивнув йому.

— Ну? — запитливо втупився він у відвідувача. — Що там?

Той повільно підвів погляд на пана.

— Ваш батько щойно звелів привести до нього священика, — чітко промовляючи кожне слово, відповів він.

Молодий Персі здригнувся й повільно приплющив повіки. В нього раптово страшно затремтіли руки, так що навіть змушений був сховати їх за спину.

— Значить — кінець, Джоне… — тихо промовив він. — Край.

Пан глянув на свого слугу, але попри понурий тон у його очах можна було прочитати не тільки гіркоту втрати. Там поряд із розгубленістю світилася довгоочікувана радість. Дивно було спостерігати такі почуття на обличчі вбитого горем сина, але слуга нічим не виказав свого подиву.

Раптом молодий граф насупився й зробив до Джона рвучкий крок.

— Це справді так? — підозріливо запитав він, вдивляючись у обличчя слуги. — Ти напевне знаєш?

— Та Господь із вами, ваша милосте, — слуга притис руки до грудей і глянув на свого пана трішечки глузливо. — Хіба ж я міг переплутати? Із самого ранку стирчу перед покоями старого графа, наче вірна доглядальниця. Дженні щойно вискочила з дверей, як ошпарена, очі заплакані. А обоє лікарів вийшли за нею з покоїв, похмурі, як ті сичі взимку, й мовчки подалися геть. Я до неї: що, мовляв, там таке? А вона тільки заревла та руками на мене замахала — по священика посилають, каже. Я сам бачив: святий отець притьмом побіг до покоїв його милості.

Джеффрі задоволено кивнув і відступив. На його суворе обличчя повернувся колишній вираз упевненості й сили. Молодий барон підійшов до столика, хлюпнув темного вина в кубок та простяг Джонові.

— За життя і смерть, мій вірний Джоне Ноллісе! — проголосив він. — Ти приніс сумну звістку, але нічого не вдієш — мені вона обіцяє чудове майбутнє. Та й тобі теж… Я знаю, що ти віддаєш перевагу елю, але випий вина за моє здоров'я!

Джон прийняв із рук хазяїна важкий срібний кубок, зважив його на своїй могутній долоні.

— Я з задоволенням вип'ю за ваше здоров'я, сер, — озвався він зі своєю простакуватою усмішкою. — Тим більше, таке вино й із такої посудини я згоден пити замість елю хоч усе життя!

Джон залпом осушив свій кубок і зі стукотом поставив його на стільницю.

— Ех, добре… Непогано, напевне, там жити, де роблять таке вино, — він крекнув і втер із губів терпкі краплі.

— Авжеж, — посміхаючись, підтвердив майбутній граф Персі. — Ти це вірно зауважив, друже мій. Французам непогано живеться в сусідстві з такими виноградниками, але боюся, наш король неабияк попсував їм цю радість.[11]

Він дрібними ковтками допив своє вино, пройшов кімнатою. Радість, яка ненадовго притлумила інші почуття, поступилася місцем заклопотаності. Джон Нолліс, який уважно спостерігав за своїм паном, помітив, що той знову насупився.

— І що ж, батько не наказав покликати мене? — запитав він невдоволено.

Джон похитав головою. Молодий Персі гнівно глянув на нього, але на безтурботному обличчі слуги не відбилося анічогісінько. Джеффрі сердито стис губи.

— Зрозуміло, — з гіркою посмішкою промовив він. — Як і раніше, не хоче мене бачити… Навіть на смертному одрі він не може змінити свого ставлення до мене! Ну й дідько з ним! Сподіваюся, його душа горітиме в пеклі!

Він зненацька грюкнув кулаком по різьбленому поставці, й посуд, що стояв там, жалібно задеренчав.

Цей спалах люті був єдиним, що він собі останнім часом дозволив. На що він, власне, розраховував? Що батько помириться з ним перед смертю? Мабуть, що так… Він же все-таки його син! А тепер на додачу — єдиний спадкоємець. Але ні, марні сподівання. За весь час хвороби граф жодного разу не покликав до себе сина, ніби його й не існувало.

Так, він визнав його за спадкоємця, Джеффрі це знав напевне, але навіть тепер їхні стосунки не покращали. Звичайно, між ними давно сталося охолодження, особливо після тієї історії…

Джеффрі невдоволено поморщився, ніби з'їв щось кисле. Відчув біль у руці, з деяким подивом глянув на неї та перевів погляд на Джона.

Слуга, як і раніше, здавався незворушним. Нолліс добре вивчив свого хазяїна, і не вважав за потрібне втручатися в його особисті справи — молодий барон не любив цікавих, зате за мовчання й відданість платив добре. І хоча Джон чудово знав, у чому річ, ні слова не сказав своєму панові. Навіщо? Втішати власного сеньйора негоже для гарного слуги. Панський сум швидко розвіється, а ось те, що ти втрутився в родинні сварки, тобі не минеться.

Слуга з мимовільним смутком пригадав минулі дні. Ет, гарні були часи! Джон непомітно зітхнув. Воно, звісно, трохи шкода, що так усе склалося. Але, з іншого боку, йому від того якраз і непогано!

…У нинішнього глави роду Персі, графа Нортумберлендського, було троє дітей. Перша дитина Генрі Персі та Ідонеї, в дівоцтві Кліффорд, померла ще малою, а двоє ж інших синів обрали різну долю. Дружина лорда виявилася жінкою не дуже міцного здоров'я і вмерла майже двадцять років тому, відразу по народженні Джеффрі. Може, тому батько й не любив свого молодшого нащадка?

Зате старший, Родерік, був улюбленцем графа. Та й правду сказати, було за що: найкращий лицар у околицях, доблесний, сміливий, він цілком успадкував пряму й непохитну вдачу свого батька… Генрі бачив у ньому власне відображення та ладнав його в спадкоємці. Молодший же, відлюдькувата й тиха дитина, завжди здавався на тлі старшого брата лише блідою тінню. Так, батько ставився до нього з належною увагою, але всі розуміли, що улюбленцем залишався веселий Родді. Скільки дівчат задивлялося на цього молодця! Нікому й на думку не могло спасти, що він викине такого коника, як одруження на тій шотландській дворяночці, годованці Дугласів. Що там казати, дівка була до безтями гарна, але йти проти батькової волі… Ну, попсував дівку, то навіщо ж відразу женитися? Старий Генрі ладен був дати відкупного за сина, йти війною на Дугласів, перевернути догори дригом усю Англію та Шотландію, але молодий бовдур уперся й ніщо його не зупинило. Навіть загроза позбутися спадщини.

Сам-бо Джон вважав, що Родерік виявився неймовірним дурнем, але тримав свою думку при собі. І зараз, завдяки цим давнім чварам у гордовитому сімействі, молодший Персі стає повноправним володарем, вважай, цілого Нортумберленду. А це значить, що і йому, вірному слузі сера Джеффрі, дещо перепаде з панського столу… Барони ще при першому Едуардові[12] були намісниками Півночі, найнебезпечніших територій у королівстві, й володіли величезними землями. При нинішньому королі рід Персі вже носив графський титул. Господи, як подумаєш, що втратив цей дурень Родерік…

Джон Нолліс заздрісно зітхнув. Певна річ, він був честолюбний і не збирався все життя залишатися простим слугою. Найбільше він мріяв сам колись піднестися нагору. Попри зовнішню простакуватість мав гнучкий і спритний розум, яким не квапився хвалитися, бо волів спостерігати й робити висновки. Його маленькі блакитні очі, в яких світилася справжня селянська щиросердність, уміли помічати такі деталі, які вислизали від уваги поважних панів. За цю здатність, — мовчати й слушно радити, коли його запитують, — і тримав при собі Джона Джеффрі Персі.

— Ну, чого замовк? — пролунав у тиші невдоволений голос баронського спадкоємця.

Нолліс мимоволі здригнувся, відірвався від своїх спогадів.

— Я думаю, ваша милосте, чи треба мені підніматися разом із вами до покоїв вашого батечка, чи залишитися внизу, щоб зустріти вашого тестя, — незворушно відгукнувся слуга.

— Ах ти, хитруне, — пальцем накивав Джеффрі. Його обличчя знову розгладилося й навіть уже здавалося задоволеним. — Ти вмієш вгадувати мої думки! Виходить, Генрі Ланкастер теж буде тут?

— Гадаю, незабаром прибуде, — шанобливо, з поклоном відповів Нолліс. — Пан барон посилав по нього ще минулої неділі.

— Гаразд, — рішуче сказав Джеффрі, накидаючи на себе плаща, — я все-таки зійду нагору, що б там не наказував цей старий упертюх. Шанобливий син, майбутній граф Персі мусить бути присутній при останніх батькових хвилинах.

Він скривив губи в гіркій посмішці й поквапливим кроком вийшов геть. Джон Нолліс пропустив свого пана вперед і рушив за ним.

За дві години всі вони стояли поруч із пишним ложем графа. Джеффрі, його молода дружина Марія, двоє кузенів по материнській лінії, ще кілька родичів, які тислися по кутах і яких Джеффрі не пам'ятав; заплакана економка Дженні, що раз у раз втирала сльози рукавом, баронів духівник… Священик, що стояв біля ложа, тихо читав молитву, і його невиразні слова створювали ще гнітючішу обстановку в панських покоях.

Генрі Персі вмирав. Варто було кинути оком на цього змарнілого чоловіка, щоб зрозуміти: жити йому лишалося навряд чи більш ніж дві години. Пожовкла, ніби пергаментна шкіра обтягувала його костистий череп і робила схожим на живу мумію. Джеффрі змусив себе глянути на це знайоме й водночас якесь чуже, далеке батькове обличчя й відразу в сум'ятті відвів погляд. Йому завжди ставало зле від видовища близької смерті.

Він спробував з'ясувати власні почуття. Гіркота втрати? Так, мабуть… Все-таки він любив батька, хоча той ніколи не виявляв до нього особливої приязні. Радість? Ні, тільки не радість. Дивно, але попри такі близькі перспективи одержання жаданого титулу й спадщини, радості він не відчував. Швидше — глухе роздратування. Йому бридкі були всі ці родичі, слуги, що юрмилися біля одра вмираючого, нестерпні їхні голосіння й тужне зітхання. Він, тільки він повинен бути в цій кімнаті! І тільки йому повинна призначатися остання батькова посмішка та його воля. Але ні, злетілися, як хижі птахи на здобич. Чекають… Джеффрі обвів дратівливим поглядом усіх навколо й презирливо стис губи.

Двері в баронові покої тихо відчинилася, й на порозі постала ще одна людина. Всі мимоволі повернулися до того, хто ввійшов. Літній лицар у мокрому дорожньому плащі, з золотим ланцюгом на шиї, кряжистий, із червоним обвітреним обличчям, невпевнено ступив у кімнату.

Присутні, видно, впізнали цього чоловіка та шанобливо відступили. По правді кажучи, в англійському королівстві мало хто не знав сина знаменитого графа Ланкастера на прізвисько Крива Шия, двоюрідного брата короля, одного з найдоблесніших лицарів Англії. По тому, як його батько майже тридцять років тому допоміг юному Едуардові III зійти на престол, король обсипав милостями всю його родину. Генрі Ланкастер по праву вважався найвпливовішою людиною в країні.[13]

Молодий Персі подумки вилаявся. Граф Ланкастер був відомий не тільки своїми родинними зв'язками з королем, але й надмірною прямолінійністю. Лицарську честь і обов'язок він цінував понад усе, й це частенько бувало причиною неприємностей як для інших, так і для самого графа. Сер Генрі був надто принциповий… Сер Джеффрі непомітно поморщився, але негайно додав своєму обличчю належного шанобливого та стражденного виразу. Джеффрі вважав за велику удачу своє одруження з дочкою могутнього графа Ланкастера. Хоча він не мав до Марії особливо ніжних почуттів, тесть, до якого був настільки прихильний король, дорого коштував.

Тому зі скорботним виразом на обличчі він повільно рушив назустріч графові, вітаючи його. Граф був найкращим другом його батька, і слід було переконати сера Генрі в тому, що син щиро засмучений.

Старий лицар квапливо поцілував свою дочку в чоло й ступив до Джеффрі.

— Як він? — із щирою тривогою запитав граф Ланкастер.

І лише по тому швидким рухом витер дощові краплі, які не встигли ще висохнути на обвітрених щоках, та заклопотано глянув на хворого. У сера Генрі було розумне, хоча й трішки наївне обличчя чесної людини; Джеффрі вкотре подумав про те, як йому вдається так довго втримуватися при королівському дворі.

— Моєму батькові дуже погано, — з гіркотою мовив Джеффрі. — Кляті лікарі нічого не змогли вдіяти. Боюся, що…

Він скорботно замовк. Граф швидко відвернувся, й молодший Персі встиг помітити, що на очах у Генрі Ланкастера блиснули сльози.

Раптово з високого ложа, заваленого перинами й ведмежими хутрами, долинув кволий переривчастий голос:

— Хто там?

Усі здригнулися. Голос графа Персі швидше нагадував глас із того світу, такий він був слабкий і невиразний, Джеффрі також мимоволі сіпнувся від цього страшного звуку. Чоло його вкрилося потом. Батько отямився! Як невчасно…

— Прибув граф Ланкастер, ваша світлосте — він ледь знайшов у собі сили, щоб відповісти.

З купи подушок пролунав короткий сміх, більше схожий на кашель.

— Виходить, мій… син… тут? Тим краще…

Генрі Ланкастер ступив до краю ложа, схилився над вмираючим.

— Генрі, це я, твій друг.

— Це ти, Генрі? З'явився… Не думав, що… побачу тебе… перед… смертю! — хворий говорив з натугою, проте, схоже, цілком свідомо. — Радий… тобі. Це дуже… до речі, що ти… приїхав. Будеш… свідком. Священик… тут?

Джеффрі почав нервуватися. Йому зовсім не подобалося те, що казав батько. Схоже, він вирішив наостанок влаштувати йому купу неприємностей! Джеффрі добре знав його невгамовну й рішучу натуру, вловлював зміни в його настрої. Навіть зараз у батьковому голосі, кволому голосі вмираючого, відчувалася непохитна воля і якесь дивне торжество.

— Вийдіть усі! — різко наказав він, звертаючись до присутніх. — Граф хоче висповідатися.

Родичі й слуги, невпевнено озираючись, поквапилися до виходу. Хтось заридав. Марія злякано глянула на нього, але він непомітним кивком вказав їй на двері. Дружина була ще зовсім молода й особливим розумом не відзначалася, а жіночі сльози та голосіння йому за ці два місяці вже добряче набридли. Він роздратовано подумав, що дружина дуже схожа на свого батечка — ті самі вицвілі сірі очі, білясті брови… Він насупився. Нема чого їй тут робити.

У кімнаті лишилися тільки він, сер Генрі Ланкастер, священик і вмираючий лорд Персі.

— Молодець, синку… — прошелестів зі свого ложа граф. — Спритно…

— Батьку, що ви таке кажете? — Джеффрі, вдаючи образу, схилився над ложем. Густий дух хвороби вдарив йому в ніс. Баронове обличчя вже придбало жовтувато-синявий відтінок, очі були заплющені. Якоїсь миті Джеффрі відчув, як бридка грудка підступає до самого горла, але відразу впорався з собою.

— Даруйте мені, якщо чимось провинився перед вами, — швидко сказав він, зробив над собою зусилля й поцілував старого в мокре чоло.

Той розплющив очі, й Джеффрі побачив у них незміряну втому й гіркоту.

— Недовго… вже… — старий захекався. — І я… прощаю… Який же… я був… дурень… — новий приступ кашлю затряс його тіло. — Генрі…

Граф швидко підійшов до нього. Лорд Персі щось зашепотів своєму другові на вухо — що саме, Джеффрі так і не почув. Схоже, старого лицаря засмутило почуте.

— Священик! — переривчасто видихнув батько.

Носатий святий отець у коричневій сутані схилився над ложем умираючого, вислуховуючи ледь чутну сповідь. Джеффрі разом із Генрі Ланкастером зайшли за завісу, що ділила опочивальню на дві половини. Вони мовчки стояли, кожен занурений у свої думки. Крізь щільну тканину долинало монотонне гугняве священикове бурмотіння. Це тривало довго…

За деякий час у кімнаті все стихло.

— Ви можете підійти до нього, — графів духівник безгучно зайшов за завісу й сумно глянув на них.

Джеффрі запитливо втупився в обличчя священика.

— Він… умер? — його голос зірвався на хрипіння.

Той скорботно кивнув.

— Так, діти мої. Граф Генрі Персі щойно помер. Я висповідав його і можу сказати, що його душа тепер чиста перед Господом. Перед смертю він передав мені ось це, — чернець витяг із широкого рукава сутани пергамент, запечатаний червоною восковою печаткою. — Його світлість просив, щоб я передав його вам. Це його останні розпорядження, записані з його слів і підтверджені королівськими атторнеями[14] і шерифами.[15]

Він простяг пергамент Генрі Ланкастеру. Той, дивуючись, узяв сувій до рук і, поглинутий скорботою, рушив за священиком.

Джеффрі мало не відкусив собі язика. Насилу стримався, щоб не вихопити пергамент із рук свого тестя. Прокляття! Що в тому сувої? Але він опанував себе й мужньо витримав весь ритуал прощання з батьковим тілом. Нескінченною низкою потяглися родичі, яких він щойно вигнав за двері. Усі йшли попрощатися зі своїм паном, щиро вболіваючи про його кончину… А син і спадкоємець безмовно чекав закінчення цієї процесії, і в ньому все клекотіло від люті й страху.

Нарешті катування скінчилося. Вони полишили кімнату з тілом барона, там зосталися тільки жінки, що мусили підготувати все до похорону. Тепер, за традицією, належало оголосити волю покійного та назвати спадкоємця.

Генрі Ланкастер, похмуріший за хмару, сам запропонував йому прочитати заповіт, не відкладаючи справи. Джеффрі сподівався, що вони розкриють пергамент наодинці, та помилився.

— Нам будуть потрібні свідки, — затявся граф. — Справа надто серйозна.

У Джеффрі впало серце.

— …Тому, вважаючи себе в боргу перед старшим сином своїм, Родеріком Персі, за несправедливе рішення, каюся перед ним у тім і прошу пробачення в нього, стоячи на краю могили. І повертаю йому володіння, що належать йому по праву, а саме замок Беверлі й усі поля, луки, поселення та бурги,[16] прилеглі до нього, замок Саутвел і всі володіння й бурги, прилеглі до нього, замок Ріпон і всі володіння, — Джеффрі мовчав, слухаючи, як граф Ланкастер монотонно перераховує батькове майно. Спочатку він просто вухам своїм не повірив. Як таке можливо? Його просто обікрали, нахабно обікрали просто в родовому замку. Замок Беверлі, Саутвел, Ріпон… Нортумберленд, який по праву мав дістатися йому, вислизав у нього з рук по мірі того, як глухуватий голос його тестя вимовляв назви дедалі нових замків, відписаних батьком Родеріку. Прокляття! Як же він тепер ненавидів його… Насилу стримувався, щоб не кинутися з кулаками на всіх, хто слухав цей божевільний заповіт. Господи, та якби він знав, то спалив би цей клятий пергамент, щойно побачив!

Нелюдським зусиллям волі Джеффрі стримав розбурхані почуття. У кімнаті було забагато люду, і його тесть, із яким він неодмінно повинен був зберегти теплі стосунки, сам читав цей бісів заповіт. Якщо зараз він виявить своє обурення, з цього не буде ніякої користі. Життя навчило його стримуватися. Звичайно, з таким братиком… Його думки перемкнулися на Родеріка. Ось хто винуватець усіх його нещасть! Усе життя він тільки й чув, що прославляння на його адресу. Ах, який у нас Родді славний! Який мужній, чесний, просто зразок лицарства. Як він спритно тримається в сідлі та вправляється зі списом… А ти що, Джеффрі, тут робиш? Іди-но до себе, пограйся.

Усе дитинство було отруєне перевагами старшого брата. Род був перший у ратній справі, найбільш вдало жартував за столом під час бенкетів, писав вірші, й увага найвродливіших дівчат завжди належала йому… Усі любили старшого Персі, а до нього ставилися, як нічого не вартого недомірка. Але Родерік припустився помилки, а він, Джеффрі, довів, що здатний на щось більше. Поки той чарував дівчат і ганяв оленів у лісах, він навчався керувати маєтками.

І ось тепер, у мить його торжества, коли графський титул і землі, які повинні були перейти до нього по праву, раптом виникає примара старшого брата й знову вихоплює просто з його рота ласий шматок! Джеффрі непомітно стис кулаки, та так, що заболіла шкіра на долонях, у які вчепилися нігті. Не бути цьому. Він не дозволить себе так нахабно одурити! «Ми ще побачимо, батьку, чи вдасться мені виконати вашу волю», — зловтішно подумав він. Нарешті довгий список земель, які старий барон відписував своєму старшому синові, скінчився.

Джеффрі стояв блідий, але спокійний. За цим заповітом графство Нортумберленд діставалося Родеріку. Йому лишалися якісь жалюгідні крихти — володіння на самому півдні, в гористій місцевості. Але найстрашніше…

— Титул барона Олнвікського, графа Персі, передається в спадщину моєму старшому синові, Родеріку Персі… — розгублено прочитав сер Генрі.

Усі присутні повернулися до нього. Джеффрі задихнувся від дикої люті, яка на мить змусила цілий світ перед його очима спалахнути й перевернутися. Нічого, він ще покаже їм… Покаже… Він швидко опанував себе.

Ланкастер теж дивився на свого зятя, і в його очах Джеффрі зі злістю прочитав лише повагу та співчуття. Сер Генрі завжди в першу чергу був лицарем, а лицар мусить бути чесний, тримати дане слово, чого б це не коштувало. Його вмираючий друг доручив йому простежити за виконанням його останньої волі, й він будь-що-будь виконає прохання. Зараз він пишався зятем! Джеффрі нестерпно схотілося скрутити його грубу криву шию. Краще б віддав йому пергамент, Ланселот нещасний! Тепер він, бачиш, роздувся від гордощів через те, що власноруч позбавив свою дочку спадщини. Безмозкий дурень!

— Що ти скажеш, сере Персі? — врочисто звернувся до нього тесть.

Джеффрі подумки вилаявся, глибоко зітхнув і насупився. Тепер слід бути вкрай обачним і нічим не виказати своїх почуттів.

— Звичайно, якщо я скажу, що серце моє сповнилося радості, це буде неправдою. Мені гірко усвідомлювати, що батько вкотре оминув мене своєю довірою. Але як відданий син шаную його волю і з радістю виконаю її. Все-таки з радістю, бо це батькове рішення нарешті дозволить мені побачити свого старшого брата, якого я палко люблю і якого не бачив уже багато років… «І не бачив би ще стільки ж», — подумки додав він. Джеффрі говорив палко, з щирим почуттям. Ніхто з тих, хто слухав зараз молодого графа, і не здогадувався, з яким саме почуттям… У душі молодшого Персі все переверталося від ненависті.

— Завтра ж я звелю своїм людям вирушити в Тейндел і передати моєму братові останню батькову волю, — закінчив він. — А поки він не прибув, я беру на себе тягар похорону та керування замком.

Джеффрі вклонився присутнім. Генрі Ланкастер з суворо стиснутими губами слухав його мову.

— Так і буде, — відгукнувся він. — Чи всі згодні? — громовим голосом звернувся до свідків.

Кілька лицарів, викликаних для підтвердження права спадкоємця, дружно кивнули. Всі мали врочистий і суворий вигляд.

— Не щодня в наш час зустрінеш таку шляхетність, Джеффрі, — теж урочисто промовив сер Генрі. — Я радий, що віддав дочку за гідного лицаря. Ет, шкода, що ти відмовився вирушити зі мною в хрестовий похід,[17] — з досадою ляснув він себе долонею по стегну. — Я б із радістю бився пліч-о-пліч із такою шляхетною людиною, як ти. Може, передумаєш? Тепер, коли ти втратив Нортумберленд… ну, загалом, саме час.

Ланкастер змішався, усвідомлюючи, що сказав дурницю. Його зятеві й так несолодко…

Джеффрі ще раз уклонився, демонструючи найглибший жаль і подумки посилаючи найстрашніші прокльони своєму тугодумові-тестю. Втішив, нічого не скажеш! Йому зараз тільки й бракує на краю світа битися з юрбами балтійських язичників, коли тут у нього з-під самого носа тягнуть його спадщину. «Ми ще побачимо, чи втратив я своє графство», — похмуро подумав він.

Стривай. Думки його шалено закрутилися. Виходить, сер Генрі вирушає в хрестовий похід?

— Радо вирушив би з вами, але не можу… — розвів руками Джеффрі. — Сумні обов'язки… І чи надовго ви збираєтеся в Балтію?

— Не знаю, синку, — щиросердно прогув граф Ланкастер. Усі ці проблеми зі спадщиною вже вивітрилися в нього з голови, і він вочевидь був налаштований відпочити, попоїсти й поговорити про лицарську звитягу. — Поки не наверну всіх цих варварів до християнства.

Двоє лицарів-свідків з усмішками перезирнулися. Балтійський хрестовий похід тривав уже кілька років, і не схоже було на те, щоб дикі племена венедів збиралися приймати християнство в найближчі місяці.

Джеффрі ледь вдалося приховати радісну посмішку. Виходить, старий дурень залишає Англію, і його ще довго не буде в Нортумберленді! Отже, не буде кому перешкодити у вирішенні проблеми з братиком, який так зненацька виринув із забуття. Дайте тільки трохи часу… Ланкастер надто авторитетний, щоб його можна було не послухати. А вже іншим він рота заткне, тут нема про що турбуватися. Король зараз на континенті, воює за свою «французьку спадщину». Непогано б і йому відвоювати свою. Але потрібно діяти обережно. Вкрай обережно! Навіщо йому зайві проблеми?

— Дозволю собі запропонувати вам пройти в трапезну й дечим пригоститися, — озвався Джеффрі. — Всі ми дуже стомилися, а ви, мій найдорожчий тестю, просто з дороги. Стільки потрясінь за один день… Мабуть, час вам спочити. Увечері ми всі зберемося на молитву, а зараз я звелю приготувати вам найкращу кімнату в… нашому замку.

Він мало не сказав «у моєму замку». Дідько забирай, ще вранці він міг вважати його своїм!

Старий лицар вдячно кивнув, приймаючи запрошення, і неквапом рушив до виходу. Решта пішли слідом. Джеффрі стис зуби, щойно дочекався, поки слуги поведуть гостей до їхніх кімнат. По тому швидко піднявся до себе й викликав Джона Нолліса.

Спритний молодик з'явився ще до того, як господар устиг зробити ковток уже охололого вина.

— Ваша світлосте, я…

— Слухай мене, Джоне, — здавленим голосом перебив його Джеффрі. — Слухай уважно.

Нолліс замовк і підібрався, зображаючи на своєму обличчі увагу й чемність. Він недарма цілий день крутився біля панських покоїв і встиг багато почути. Для нього не було новиною те, що йому збирався повідомити хазяїн.

— Ти вже знаєш, яке вітання з того світу переказав мені батечко? — навпростець запитав молодий граф.

Голос у нього раз у раз зривався на хрипіння, хоча він і намагався триматися. Джон Нолліс лише тяжко зітхнув. Джеффрі задоволено кивнув, начебто іншого й не очікував. Авжеж, саме така людина йому зараз і потрібна — вірна, надійна, рішуча… й залежна від нього. Рішення він прийняв ще в тій кімнаті, де сер Генрі читав заповіт. Ні, він не відступить! Темні очі Джеффрі зайнялися потаємним полум'ям.

— Тоді нема рації повторювати все, що ти вже знаєш, — різко мовив він. — Батько думав, що відновив справедливість, але я не збираюся ні з ким ділитися тим, що належить мені по праву. Особливо з Родеріком. Я не дозволю на радість шотландцям роздрібнити Нортумберленд, дивлячись, як мій брат-зрадник сидить у родовому замку Персі. Ти згоден зі мною, Ноллісе?

Джон, не зводячи погляду зі свого пана, повільно кивнув. У його душі не було ні страху, ні сумнівів. Та, щиро кажучи, й ніколи не було — за це його й тримав при собі хазяїн. Нолліс чудово розумів, до чого хилить молодий барон. Що ж, це не найгірший спосіб продемонструвати свою відданість і отримати більш вагому нагороду, аніж проста торбинка з грішми. Він давно вже думав прикупити землі та поріднитися з яким-небудь заможним сквайром. До смерті набридло виконувати чужі доручення. Настав час віддавати їх самому.

— Так, ваша милосте, — спокійно відповів Нолліс. Він не хотів квапити свого вельможного пана. Нехай сам промовить ці слова. Джеффрі підійшов упритул до свого слуги й прошипів крізь зуби:

— Тоді позбудься його, Джоне. Його і всіх вилупків, яких він наплодив із цією шотландською сучкою. Всіх, щоб не лишилося нікого, хто б міг претендувати на мої володіння… А вже я тебе не скривджу. Але врахуй! — він застережливо підніс догори палець, на якому тьмяно поблискував масивний золотий перстень з рубіном. — Жодного натяку на моє ім'я. Ніхто не повинен знати про нашу з тобою розмову, мій вірний Джоне. А якщо довідається, то… Адже ти розумієш, що простолюда, який зрадив свого пана, дуже легко повісити, чи не так?

Джон Нолліс не виказав і натяку на страх, навпаки, широко посміхнувся.

— Як можна, мілорде! Я цю справу так владнаю, що комар носа не підточить. Ніхто й не запідозрить нічого! Ви вже не сумнівайтеся. Ось послухайте, що я думаю…