Любов у спадок

Розділ І

Протягле рипіння криничного ворота знадвору ввірвалося в останній ранковий сон, безжально його проганяючи. Еріка підвелася на лежанці, протерла спросоння очі. «Знову Кет сама носить воду!» — з досадою подумала дівчина, відкинула ковдру та босоніж зіскочила на підлогу.

— Бр-р-р! — замотала головою, намагаючись прокинутися.

Густе руде волосся безладно розметалося їй по плечах, огорнуло дівчину вогненною хмарою. Еріка швидко, не розчісуючи, звичним рухом згорнула свою гриву в немудрий вузол і закріпила шматочком мотузки. Як звичайно, дотик до холодної кам'яної підлоги розбудив її остаточно. Рештки сну розвіялися, мов дим, і вона, вицокуючи зубами та підстрибуючи на одній нозі, швидко почала одягатися. Починалася осінь, і в кімнаті ранками ставало холодно.

Звичайно, слід було застелити підлогу килимом або, в найгіршому разі, циновками, та в замку Тейндел не було господарки, яка б простежила за цим. Втім, не тільки за цим… Дах давно прогнив, і в дощ на підлогу лило, немов із цебра, одяг і взуття зносилися. Батько не зважав на такі дрібниці, а Кетрін була вже надто стара, щоб упоратися з усім господарством. Еріка й хлопчаки вже звикли, що підлога крижана, кімнатами гуляють протяги, а в кухні не завжди є чим поживитися. Втім, дівчинка не знала іншого життя, та й не хотіла його. Їй подобалося жити так, як хочеться: вставати раненько, допомагати Кетрін, а потім утікати в ліс чи на сусідні пагорби, годинами просиджуючи на вершині та дивитися на призахідне сонце; бігати з сусідськими хлопчаками, вправляючись у киданні каменів, або тренувати мистецтво бою на мечах із батьком. Навряд чи кому з баронських дочок доводилося користуватись такою волею, і Еріка нічого не мала проти цього дозвілля. Бувало, цілими днями її ніхто не чіпав, і в шлунку не було нічого, крім жмені вівсяної каші, але саме в такі дні вона була по-справжньому щаслива.

Однак траплялися й інші дні — коли батько замикався в своїй кімнаті нагорі з пляшкою ялівцевої настоянки чи двома глечиками вина, й тоді щастя відразу кудись відлітало. У ці дні всі в Тейнделі ходили похмурі, не розмовляли одне з одним. Це почалося не дуже давно — Еріка пам'ятала часи, коли батько ще не пив, а більше уваги приділяв їм і господарству. Тоді вони й жили краще… Він сам займався нею, навчав битися на коротких мечах, завжди хотів, щоб вона вміла за себе постояти, й Еріка з захватом навчалася військової справи. Щоправда, тепер замість батька частенько її вчив хтось із замкової варти, найчастіше — здоровань Джош.

Від спогаду про батька вона спохмурніла. Два дні тому він знову поїхав «у справах» до сусіда, кульгавого Віллі, й сьогодні мав повернутися. А це означало, що всі цього дня отримають прочухана, оскільки батько й Віллі, напевне, напередодні добряче випили, і в батька болітиме голова. Слід було хоч якось приготуватися до його приїзду, щоб не знайшов до чого прискіпатися.

Рипіння ворота припинилося. Еріка засукала широкі рукави, нашвидкуруч зав'язала шнурки на сукні й вискочила з кімнати. Вовняна сукня була завелика й жахливо кололася, але іншої дівчинка не мала. Зі своїх дитячих сорочок вона давно виросла, й Кетрін довелося витягти зі скрині стару домашню сукню Ейлін та абияк перешити її.

Плутаючись у довгій пелені, дівчина збігла в темряві рипучими сходами, штовхнула важкі двері й зупинилася на порозі, примружилася від яскравого світла. Сонце вже зійшло десь за горами, але ще не піднялося — на сході світилась тільки бузкова смужка зорі. Сизий туман стелився по землі, гори вдалині огорнулися щільною пеленою синіх і рожевуватих хмар. Замок стояв на узвишші, оточений горбкуватими пустирищами, які далі плавно вигиналися догори темно-синіми горами. Праворуч від фортечної стіни починався густий ліс, і вкриті ним пагорби здавалися тепер зовсім чорними. Внизу починалася вузька долина Тейну, який ніс швидкі води ущелиною і далі, на рівнини Нортумберленду. Зараз вузька смуга річки зблискувала в променях вранішнього сонця, ніби вихоплений із піхов гострий меч. Як звичайно, Еріка на мить завмерла, милуючись цією дикою і навіть грізною красою. Вона зітхнула й глянула туди, на схід, який дедалі світлішав. Шкода, але навряд чи сьогодні вдасться вислизнути з дому… А день мав бути чудовим.

Дівчинка мерзлякувато пересмикнула плечима та заходилася оглядати подвір'я. Так і є — біля колодязя горбилася стара в чорній сукні.

— Кет! не-ет! — загукала дівчинка щосили. — Ану постав, кажу!

Бабця саме з натугою піднімала повне цебро, але від несподіванки випустила його з рук, і воно з голосним стукотом упало на землю, розхлюпуючи воду.

— Ах ти Господи, — заголосила Кетрін, насилу схиляючись над ним. — Ох, напасть яка!

— Облиш, кому сказано! — Еріка миттю підскочила до неї та вихопила цебро.

— Еріко, ну що ти накоїла? — закректала баба, повільно розгинаючись. — Негіднице, ти так мене налякала! Хіба ж можна так кричати? Я тільки набрала води, а ти як заволала… Я вже подумала, щось у домі сталося. Поглянь, уся мокра через тебе!

— Кетрін, скільки я просила тебе, щоб ти сама не носила цебра, не рубала дрова й не тягала з лісу хмизу? — не зважаючи на бурмотіння старої няньки, суворо заговорила Еріка. — Я наношу води, якщо треба, а ще краще збуджу Брана й він допоможе.

Дівчина спритно підчепила цебро на мотузку, обертаючи рипучий ворот, почала витягати. Видно було, що справа ця для неї звична.

— Ох, що ж це діється! Де ж це бачено, щоб шляхетні Персі ось так просто з колодязя тягали воду, — заголосила Кетрін, спліскуючи руками.

— Якщо ти знаєш інший спосіб дістати води, запропонуй мені, — крізь зуби промовила Еріка, стежачи, щоб цебро не перекинулося вдруге.

Вона вже починала жалкувати, що прокинулася так рано. Кет сьогодні вочевидь була налаштована на буркотіння, а в такі дні її не зупиниш.

— Та хіба ж я про те, — гірко скривилася бабця. — Ти молода леді високого роду, та ще й така гарненька, якщо вмити… Тобі потрібно сидіти біля віконця та вишивати, чекаючи на багатого нареченого, а ти, розпатлана, брудна, цебра носиш та камінням із хлопчиськами кидаєшся!

Еріка підхопила цебро й повільно рушила до кухні, лише глузливий погляд кинула через плече на свою сільську менторшу.

— Кет, що на тебе найшло? — поцікавилась вона. — Ти взялася навчати мене гарних манер? Та кому вони тут потрібні! Селянам, чи нашим вівцям на пасовиську? Повір, мені досить і отця Годвіна, що замучив уже своїми проповідями!

— А проте читати й писати тепер умієш, — задоволено мовила Кетрін, дрібочучи слідом за своєю вихованкою. — Не всяка багата наречена цим похвалитися може! От з'явиться в тебе наречений, а ти йому…

— Знову ти про своїх наречених! Завели водно: наречені, наречені! — з досадою вигукнула Еріка. — Потрібні вони мені! Я, може, заміж і зовсім не збираюся.

— Це ти зараз так кажеш, — упевнено прорипіла бабця. — А ось настане час, підшукаємо тобі багатого та гарного англійця…

Еріка, зачеплена за живе, з розмаху поставила цебро на землю перед кухонними дверима.

— Слухай-но, Кет, — зірвалося в неї, — щось я не вірю, що ти сама дуже уважно дивилася, ким був твій Томас — багатим англійцем, чи бідним шотландцем. Либонь виходила за нього по любові?

Наступної миті дівчина вже пожалкувала про свої слова. Обличчя старої Кетрін скривилося, ніби вона з'їла кислу сливу, а з маленьких блакитних очиць швидко потекли сльози.

— Кет! Ну чого ти, Кет… Я не хотіла, пробач, — Еріка кинулася втирати старій сльози своїми задовгими рукавами. — Господи, не потрібно було тобі нагадувати…

— Ох, не дивися ти на мене, стару дурепу, — затуляючись від неї руками, промовила нянька. — Як згадаю свого Томмі, так і плачу, зовсім як ваш панотець за матінкою. Його лаю, а сама плачу.

Дівчина засмутилася. Кет не часто плакала при ній, більше сварила за котрусь із провин, яких у неї бувало безліч. А тут… Еріка майже силоміць всадовила Кетрін на сходинку перед кухнею.[6]

— Кет, пробач. Поплач, якщо хочеш, може, тобі полегшає, — вона обійняла няньку за плечі, й та потроху почала заспокоюватися.

— Не полегшає вже мені, дівчинко, — стара сумно дивилася в далечінь своїми вицвілими блакитними очима. — Видно, тільки в могилі заспокоюся. Надто вже ми кохали одне одного. Бувало, обійме він мене ось так, то й усі прикрощі кудись подінуться. І ніякого багатства мені не треба було, твоя правда… Але Бог дав, Бог і взяв…

Стара нянька замовкла, пожувала беззубим ротом. Дівчині самій стало так сумно, що схотілося плакати. «Надто вже кохали одне одного»… Напевно, це так страшно — втратити кохану людину. Еріка ще міцніше обійняла стару. Кетрін давно стала членом їхньої родини, адже вона гляділа спершу маленького сера Родеріка, а далі пішла за своїм вихованцем у Тейндел, коли барон Генрі Персі вигнав старшого сина з родового замку. Скільки Еріка пам'ятала, нянька завжди була такою старою, згорбленою і зморшкуватою, ніби порохнявий пень на болоті. Важко повірити, що колись і вона була молода… Чоловік Кетрін загинув давно-давно, ще в битві під Беннокберном, звідтоді вона жила з ними.

Еріка частенько просила Кет розповісти про ті часи, й стара охоче ділилася своїми спогадами. Дітьми вони завжди захоплено слухали розповіді про колишні битви, і в Еріки мороз пробігав по шкірі, коли вона думала про Вільяма Воллеса й короля Брюса, битву під Беннокберні,[7] про славну перемогу шотландців… Лише за десять років по тому молодий король Едуард III у битві під Халідон-Гілл зміг повернути Англії владу над непокірною Шотландією. Еріка зітхнула. Це було так давно! Вона ще навіть не народилася. Все це торкало в її душі невідомі струни. Видіння грандіозної битви, шотландських шилтронів,[8] грізно наїжачених довгими списами, поставало перед її очима, й волосся ворушилося від жаху. Як, мабуть, страшно було цим простим людям, котрі йшли на закутих у крицю лицарів, назустріч власній смерті! Дівчина знала, що там, при Беннокберні, бився її дід-шотландець, але ніхто з домашніх ніколи не заводив з нею мови про це. Видно, батькові не надто приємно було згадувати про поразку співвітчизників, у якій був почасти винен і його тесть.

Еріка мимоволі подумала, як вибагливо сплелася її доля. Один її дід — англієць, знатний і гордовитий лорд Персі, королівський намісник. Другий — патріот, який віддав життя за волю Шотландії, знаменитий своєю бурхливою вдачею Томас Рендолф, граф Мар, найближчий соратник короля Брюса.[9] Саме за таємне одруження з його донькою лорд Персі й вигнав із дому свого сина Родеріка. Батько… Колись його очікувала гідна заздрощів доля — багатство, пошана, слава… Зараз він вигнанець, злиденний і всіма забутий. Еріка майже не пам'ятала своєї матері — баронеса Ейлін Тейндел загинула невдовзі після народження дочки, і смерть її була страшна… Батько заборонив говорити про це.

Чого ж більше в ній самій? Змалечку Еріка чула шотландські казки, майже щодня бачила пастухів-шотландців у важких чорно-білих картатих пледах, які меланхолійно гнали худобу на круті схили Чевіотських гір. Їхніми сусідами були й шотландці, й англійці. Частенько, коли вона пустувала, батько зітхав: «Це в тобі грає кров старого Рендолфа. От рудий диявол!» А Кет, лаючи свою вихованку за чергову витівку, завжди заявляла: «Бісова англійська вдача!» Ось і думай, хто тут винен…

— Хіба можемо ми знати промисел Божий? — несподівано знову заговорила стара Кетрін, відволікаючи Еріку від сумних думок про її родину. — Коли твоя бабця, мати сера Родеріка, щойно його народила та підхопила гарячку, я саме втратила своє немовлятко. І як можна було інакше витлумачити таку випадковість: я з повними грудьми молока брела шляхом, знемагаючи від голоду, а твій дід посилав усіх своїх слуг нишпорити околицями, щоб знайти годувальницю для свого спадкоємця? Звичайно, це було знамення Господнє, коли вони наткнулися на мене. Якби не твій батько, що замінив мені моє дитя, я озлилася б серцем і щось тоді собі зробила. А так зрозуміла, що не всі англійці люті й жорстокі, серед них зустрічаються й добрі люди. Всі Персі добре до мене ставилися. Я звикла до вас і вважаю вас своєю родиною. Нічого мені більше не треба на старості літ.

— І все-таки не розумію… — замислено похитала головою дівчина. — Якби я щойно поховала своїх рідних і зустріла тих, хто міг бути винен у їхній загибелі… Я б помстилася!

У неї мимоволі стислися кулачки, в зелених очах спалахнули іскорки гніву.

Кетрін окинула її уважним поглядом.

— Ти зрозумієш, Еріко, як виростеш. Не завжди помста дає полегкість. Мститися людям лише за те, що вони англійці чи шотландці, не велить Господь. Судити про людину слід не по тій країні, в якій вона живе, а по тому, яка в неї душа… Годі, час братися до справи, — зненацька без жодного переходу заявила Кетрін, підводячись зі сходів та обтрушуючи сукню, — бо так ми й до вечора не впораємося.

Еріка невдоволено скривилась, однак пішла за нею. Ось так завжди — тільки сядеш, як тебе знову примушують працювати! Де вже тут пам'ятати про своє знатне походження… Вони давно вже були простими вбогими дворянами, в яких залишилося тільки добре ім'я, напівзруйнований замок, дві корови, четверо коней, череда гусаків так два десятки овець.

За хвилину по тому вона взялася старанно тягати важкі цебра з колодязя до кухні. Не надто й любила це заняття, та нічого не вдієш, коли зі слуг у домі тільки стара Кет і товста ледарка Доллі, яка, напевне, й досі ще спить! Ще в замку було з десяток вояків, і батько роздав свій куций наділ їм у оренду, сподіваючись хоч якось прогодуватися самому й не дати вмерти з голоду своїм людям. Але це мало допомагало — врожаї були невеликі й мешканці замку Тейндел збідніли, як церковні миші. Добре хоч, що зараз не голодували. Чума, що впала на Британію п'ять років тому, викосила добру половину населення, тож тепер майже не було кому обробляти землю. Брістоль, Лондон і решта великих міст вимерли наполовину, графства Уїлтшир, Дорсет, Пул, Девоншир практично спорожніли… В Едінбурзі чума теж зібрала рясні людські жнива — хворобі байдуже, англієць ти, чи шотландець. Їх врятувало те, що мешкали в малонаселеній місцевості. Еріка чудово пам'ятала: ворота замку Тейндел, як і решти околишніх замків, майже рік були наглухо зачинені від усіх. Тоді вони ледь не вмерли з голоду — доводилося їсти навіть траву, але Чорна Смерть зупинилася біля підніжжя Чевіотських гір і понесла з собою лише жителів двох поселень у долині Тейну. Тож тепер їй доводилося виконувати майже всю роботу в домі.

Еріка долонею витерла піт з чола. Твердо пообіцяла собі втекти сьогодні в ліс і поставила останнє цебро на підлогу. Кетрін уже встигла розпалити вогонь і поралася біля великої печі, збиралася куховарити.

— Уф! Годі, Кет. Піду-но я побуджу тих лежнів, своїх братиків, та пожену їх збирати хмиз.

— Іди, йди, — закивала бабця. — Час би вже. Бо приїде сер Родерік, то дасть їм прочухана! Я вже розштовхала Доллі, вона пішла доїти корів, поки я приготую чогось попоїсти. Було б непогано, якби Бран підстрелив бодай кролика.

— Та я сама підстрелю тобі кролика, — самовпевнено заявила Еріка. — Із пращі вціляю з п'ятдесяти кроків. Та й із лука б'ю набагато краще за Бранвена, а за Гіла — й поготів.

Стара нянька осудливо похитала головою, слухаючи її вихваляння. Дівчина подалася до виходу, затягуючи у вузол розсипане волосся та весело щось наспівуючи собі під ніс.

— Агов, панянко! Я бачу, ти знову намірилася втекти до лісу на цілий день? — суворо погукала до неї Кетрін. — І не думай! Пам’ятаєш, що батько тобі казав? У жодному разі не потикатися самій за стіни. Дівчинко, згадаєш моє слово, у країні незабаром знову почнеться війна. Шотландці чогось уже надто жваво сновигають то тут, то там, тож не здумай!

Стара накивала на дівчину скорченим пальцем, не зводячи з неї пильного погляду. Еріка байдуже знизала плечима.

— Кет, не мели дурниць. У цій країні війна починається щовівторка. А ось кролик до обіду знадобився б, навіть дуже!

— Не забудь дати собі лад! — суворо наказала стара нянька. — Стріляти дичину — чоловіча справа. А ти розчешися та вмийся. Пригадай, що я тобі сьогодні казала. Ти з роду Персі, а це багато до чого зобов’язує.

— Звісно, — похмуро буркнула собі під ніс Еріка, зачиняючи двері. — Щось сьогодні забагато розмов про моє походження. Незабаром почуватимуся просто принцесою!

Гарний настрій враз її полишив. Нічого, вона все одно сьогодні вшиється із замку, що б не казала стара Кет! Вона зійшла на другий поверх, без жалю розштовхала своїх сонних братів. Бранвен, як завжди, почав лаятися спросоння: мовляв, чого це їх підняли вдосвіта. Еріка тільки посміювалася, стягаючи з хлопців спільну ковдру зі шкір, якою бідолахи вкривалися. Зрештою Бран протер очі, невдоволено забурмотів і почав нишпорити під лежанкою, шукаючи свої чоботи. Гіл мовчки вдягався. Він взагалі був боязкий і скромний, а це засмучувало батька. Якщо Бран у свої вісімнадцять уже мав вигляд справжнього чоловіка, високого й кремезного, то, дивлячись на Гілберта, навряд чи можна було сказати, що він молодший за брата лише на рік. Худенький і хворобливий, він здавався підлітком. Гіл не любив битися, перед вправами на мечах і списах віддавав перевагу грі на сопілці. Щоправда, і грав на ній божественно. Слухати його приходили з найдальших сіл, запрошували грати на святах, і Гілберт по праву пишався своїм умінням.

— Агов, лежні! — лунко гукнула Еріка, дражнячи братів. — Ми з Кетрін уже наносили води, а піч розтопити нема чим. Скільки ж можна спати? Хіба справжні лицарі можуть припустити, щоб леді сама тягала цебра? Ваш обов'язок — допомогти нещасній шляхетній панянці, до того ж, власній сестрі, — вона стражденно звела очі до стелі, та по тому швидко показала Брану язика. — Може, тому тебе й не приймають у лицарі?

Остання шпилька призначалася старшому братові. Бран, який давно вже мріяв бути посвяченим у вищий військовий стан, обурено пожбурив у неї подушкою. Вона спритно ухилилася від важкого вовняного валика і скорчила ще одну кумедну пичку. Миттєво витягла з кишені заздалегідь прибережену шишку та поцілила Бранвену просто в ніс. Не чекаючи, поки той остаточно прокинеться та завдасть їй перцю, заливаючись реготом, прожогом вискочила з кімнати. Такі жартівливі сутички відбувалися між ними щодня. Еріка завжди знаходила привід покепкувати з надто серйозного, на її думку, Брана, чи пожартувати з довірливого Гілберта. Вони в Тейнделі жили дружно, хоча їхню родину й не можна було, напевне, назвати звичайною.

По смерті матері батько змалечку вчив її захищатися, й виховання Еріки навряд чи відрізнялося від виховання хлопчиків. Навпаки, вона користувалася ще більшою волею, оскільки була найнепосидючішою дитиною. Саме вона, а не Бранвен верховодила в усіх дитячих витівках, які вони влаштовували. Частенько Кет, витягаючи заплакану трійцю з якогось неймовірного місця, лише безпорадно спліскувала руками: як таке спало на думку звичайній дитині? Спершу братам добряче діставалося за те, що вони втягують маленьку сестричку в свої пригоди, але невдовзі сер Родерік з'ясував, хто ініціатор усіх неподобств. Однак Еріка, незважаючи на найсуворіші заборони, не полишала своїх витівок. Просто не могла впоратися з власною непосидючою вдачею! Можливо, якби поруч була мати, то змогла б вплинути на неї, а так… Ніким не контрольована дівчинка цілими днями тинялася по замку, не знаючи, що його робити, й це виливалося в нескінченні витівки та вибрики. Скільки разів, після чергового покарання, на залитій слізьми подушці вона обіцяла собі, що більше не засмучуватиме батька й Кет! Але наступного ранку все повторювалося.

Ось і зараз Еріка збиралася порушити няньчину заборону та податися до лісу. Скільки можна! Вона працювала цілий ранок. Хай тепер Бран і Гіл допомагають старій Кетрін. А вона зовсім не хоче сидіти в замку такого чудового дня, тим більше, що думка про кролика не давала їй спокою. Печеня вже парувала в неї перед очима, так що дівчина навіть облизнулася. Вона принесе додому дичину, що б там Кет не казала!

Еріка спокійно могла впоратися з луком і мисливським ножем, трохи вміла фехтувати легким одноручним мечем, але її улюбленою зброєю була праща. Щоб натягти тятиву й тримати удар меча, потрібні дужі руки, а вона була досить тендітна. Еріка посміхнулася, згадуючи, як у дитинстві заливалася слізьми через те, що була найменшою. Нічого, зараз їй це навіть подобалося. Вона може прослизнути в найвужчу розпадину, легко втриматися на найтоншій гілці, та й стрибати по каменях так зручніше. Щоб упоратися з пращею, сили зовсім не потрібно. Зате необхідна влучність, а з цим у неї все гаразд. Вона могла вцілити зі ста ярдів у маленьке дике яблуко й частенько вигравала в дорослих стрільців під час сільських змагань серед лучників.

Вихором увірвалася вона до себе в кімнату, схопила свою маленьку пращу та застромила її за пазуху. Слід було поквапитися, поки брати не спустились. Легко збігла сходами, обережно визирнула за двері. На подвір'ї нікого не було: видно, Кет порається в кухні, а Доллі в корівні. Біля воріт дрімав Муругий Піт, обгорнутий своїм незмінним пастушим чорно-білим пледом, який дістався йому за давніх часів від якогось шотландця. Піт хворів на ревматизм, і цей пухнастий подарунок дуже став йому в пригоді.

Дівчина прислухалася. З-під пледа чулося голосне хропіння. Власне, сонце вже давно зійшло, час був мирний, на стіні стояв ще один стражник, тож старому ніщо не заважало дрімати. Батько, їдучи, взяв із собою кількох людей разом із Джошем, начальником варти, й усі, хто лишився в замку, користувалися тимчасовою відсутністю старших, аби добряче виспатися.

Еріка тугіше затягла пояс на сукні та глибше запхала в кишеню шмат учорашнього коржа, який встигла непомітно поцупити з кухні. Швидко пробігла подвір'я, з натугою відімкнула хвіртку біля воріт і, намагаючись не збудити Піта, потягла стулку на себе. Важка хвіртка з дубових дощок огидно зарипіла, й стражник невдоволено забурмотів уві сні, пожував губами. Його кумедна, наполовину сива борода, за яку він, власне, й отримав своє прізвисько, загрозливо настовбурчилася, немов голки на спині в сердитого їжака.

— Теж мені страж! — весело прошепотіла Еріка, в'юном прослизаючи у вузьку шпару ледь прочиненої хвіртки. — Хоч цілий замок під самим носом винесуть, він і не помітить.

Вона опинилася за фортечною стіною, і в ніздрі їй відразу вдарив дух свіжого ранку та скошеної трави, який вітер приніс від пагорбів. Її руде волосся злетіло за плечима, й вітер радісно підхопив цю яскраву іграшку, почав захоплено бавитися нею.

Як завжди, коли їй вдавалося потрапити на пагорби, серце в Еріки переповнилося дурнуватим, невимовним щастям. Вона ледве стрималася, щоб не заспівати на повен голос якоїсь молодецької пісні. Кинула швидкий погляд назад і побігла вниз, по висохлій колючій траві, просто в долину. Замок Тейндел стояв на доволі високому пагорбі, що заступав вихід із долини до верхів'їв Тейну, який протікав унизу. Тому звідси відкривався чудовий краєвид. Цілу долину, вузьку, ніби вигнутий мисливський ніж, було видно, як на долоні. Десь далеко внизу виднілася купка землянок, укритих дерном, які нагадували звідси, згори, маленькі вулики. Там уже де-не-де підіймалися стовпи диму, сповіщаючи, що господині готують обід.

Сонце вже зійшло, і його не надто гарячі промені приємно зігрівали. Еріка, весело розмахуючи зірваною гілкою, перестрибувала з каменя на камінь і уважно стежила, щоб нога не застрягла в підступній розпадині. На цьому схилі можна було запросто поламати ногу, але це був і найкоротший спуск у долину, де починався ліс, і якщо вона хотіла встигнути повернутися додому до обіду, варто було поквапитися.

Раптом її увагу привернули кілька темних цяток, що рухалися внизу. Вершники! Хтось їхав у напрямку Тейндела. Еріка сховалася за великим валуном і сторожко примружилася, намагаючись розгледіти. Наступної миті в неї вирвалося розчароване зітхання. Так і є — це батько! І Джош із ним, і двоє інших хлопців, яких він брав із собою…

— Ну чому ти так рано повернувся? — засмучено прошепотіла дівчина.

Від прогулянки тепер доводилося відмовитись. Батько нізащо не дозволяв їй виходити з замку самій. Цікаво, що сталося? Адже він казав, що повернеться не раніше завтрашнього полудня.

— Піду-но я попереджу Кет, — сама собі сказала Еріка.

Вона гадюкою ковзнула на ледь помітну стежку. Цілий потік дрібних камінчиків посипався вниз, але дівчина не звернула на це уваги. Треба негайно повертатися, інакше не минути чималого прочухана.

Невеличка процесія в'їхала на подвір'я, до неї відразу кинулися нечисленні мешканці Тейндела. Еріка швидко підскочила до батька, випередила Бранвена та перша схопилася за повід його коня.

— Вітаю, татусю! Чому ти так рано?

Вона аж підстрибувала від цікавості. Сер Родерік посміхнувся.

«Хвалити Бога, він має задоволений вигляд і здається зовсім тверезим», — радісно подумала дівчина.

— Ми раді вашому поверненню, бароне, — вперед статечно виступив отець Годвін, який перед цим кинув на дівчину докірливий погляд.

Втім, було помітно, що й він жадає новин, і тільки суворе виховання втримує його в межах пристойності. Життя а Тейнделі було не надто багате на події, тому кожна новина очікувалася з нетерпінням і ще довгий час обговорювалася. Всі жителі маленького замку оточили барона і його супутників, радісно галасуючи.

— Татку, ти привіз мені нову сопілку?

— Як там ті квочки, про яких я питала? Віллі погодився обміняти їх на наших трьох курей?

— Та тихше ви! — жартівливо гримнув сер Родерік, зіскакуючи на землю. — За вашим гамором не чую власного голосу!

Барон обвів домашніх усміхненим поглядом. Авжеж, таким доволі похмурого власника Тейндела давно не бачили. Він вочевидь був у доброму гуморі.

— Ну кажи вже, татку! — голосила Еріка.

Усі розсміялися.

— Звичайно, тобі треба знати швидше за всіх! — сер Родерік скуйовдив доньчину руду гриву. — Ну гаразд, скажу вже зараз. Справа така. Коли ми приїхали в Ейс-хаус, у нашого сусіда Віллі саме гостював шотландець зі Сноттона. Знаєте, Віллі, як і ми, товаришує з деким із них. І він шепнув нам на вушко, що в Хоїку нині збирається величезний ярмарок, якого не було вже, вважай, років з п'ять. І ще цей хлопець казав, що там очікують великого попиту на овес. От я й вирішив, що для нас це шанс виправити становище. Овес-бо вродив цього року, як ніколи. А раз ціна там буде вища, то повезімо його в Шотландію…

Він обвів виразним поглядом прогнилий дах і похилі надвірні будівлі замку.

— Хей-я-а! — голосно заволала Еріка. Татку, ти молодець! Хай живе ярмарок!

Муругий Піт заткнув одне вухо, присідаючи від комічного жаху. Це повідомлення викликало бурю захвату. Жінки ойкали та охкали, глухувата Кет смикала Доллі за рукав, вимагаючи, щоб говорили голосніше, Бран і Гілберт силкувалися відтягти батька вбік… Маленький лисий отець Годвін метушився навколо, благословляючи вдале рішення та прагнучи вивідати подробиці.

У Еріки навіть подих перехопило від цих слів. Ні, це справді чудова новина!

Відчуваючи, як стукотить серце, вона схопила батька за пояс і голоском, що аж зривався від хвилювання, запитала:

— Татку, й ти візьмеш мене… тобто, нас із собою?

У її зелених очах застигло таке розпачливе благання, що батько не витримав і розсміявся.

— Е-е, дівчинко, та ти зовсім засохла тут без розваг, — весело сказав він. — Звичайно, я вас візьму — й тебе, й Брана, й Гілберта.

— Дурощі це, й більш нічого, — раптом рішуче заявила Кетрін і підібгала сухі губи. — Самі знаєте, що це небезпечно.

Сер Родерік миттєво спохмурнів.

— Мовчи, Кет! — гримнув на няньку. — Нам треба продати цей бісів овес, а тут за нього не дадуть такої ціни. Нам потрібні гроші, дідько забирай! Брану та Гілберту слід купити спорядження, замок руйнується на очах… Тому доведеться ризикнути. Я гадаю, ніхто нас не вижене з Хоїка. Багато англійців із кордону їздять туди щороку, й нічого — всі з зиском. Чого нам боятися?

Еріка запопадливо кивала разом із усіма, але про себе подумала, що якби їм нічого не загрожувало по той бік кордону, вони б уже давно їздили до Хоїка щороку.

— А я кажу, не треба б їхати… — гнула на своє стара.

«Навряд чи Кет вдасться переконати батька. Він ще впертіший за неї», — вирішила дівчина. Що ж, хай вони тут посперечаються. А в Еріки є важливіші справи. Вона скористалася загальною метушнею і тихенько втекла в житлову вежу.

Прудко збігла до себе нагору, в малу спаленьку. Колись Еріка ділила цю кімнату зі старою Кетрін. Потім, коли їй виповнилося тринадцять, за батьковим розпорядженням Кет переселилася вниз, у комірчину під сходами. Донька ставала дорослою леді, якій належало мати власну кімнату, й старій няньці не доводилося більше сходити нагору хисткими східцями…

Дівчина розчинила єдине віконце. Вона любила вільне повітря й завжди стежила за тим, щоб кімната була чистою і свіжою. Еріка пишалася своїм житлом. Хай воно й невеличке, й меблів у ньому — одна лежанка та стара розсохла скриня, але все тут вона зробила сама.

Дівчина обійшла кімнату, звично торкаючись знайомих з дитинства речей. Лежанку застелено старим пледом, що належав колись матері… Ось потертий рукопис Священного Писання, що подарував їй батько; за ним отець Годвін учив її читати. Маленький дитячий лук, зроблений для неї Браном, свічка в дерев'яному свічнику…

На стінах кімнати висіли пучки цілющих трав, які вона збирала разом із Кетрін і отцем Годвіном. Золоті рурки, ялівець… А ось трава Діви Марії — чорнобривці.[10] Ромашка, що знімає біль у шлунку, звіробій — трава, яка лікує всі хвороби, полинь — щоб відлякувати мишей і комах. Скільки разів вони допомагали їй! У замку не було лікаря, а молитви святого отця не завжди діяли. Деякі з трав, як твердила Кетрін (і що люто спростовував отець Годвін), були чарівні. Ось, наприклад, золотава гілочка омели, яку Еріка збила каменем з величезного дуба й устигла підхопити в пелену до того, як та торкнулася землі. За повір'ями, зірвана таким чином омела охороняє від злих духів, перепиняючи їм шлях до житла та охороняючи людям сон. Еріка повісила її над дверима. А в головах постелі красується пучок сухого червонуватого вересу — її талісман. За зиму верес зовсім висох, порудів, став схожим на її волосся. Час назбирати нових квітів. Пагорби навколо замку вже вкрилися квітучим рожево-фіалковим вересом. Це так гарно! Треба обновити його, коли вони повернуться з ярмарку.

Від думки про ярмарок її щоки аж пашіли. Ярмарок! О Боже милосердний, вони ніколи не бували на великих святах! Сер Родерік не возив своїх дітей далі сусіднього замку. Він завжди боявся за них, особливо за доньку. Еріка знала, чому, але все-таки… Було нестерпно кривдно сидіти вдома на Великдень і Різдво, на П'ятдесятницю й на всі інші свята, вибираючись тільки в долину до маленької церкви та на сільські гуляння.

І ось вони нарешті поїдуть на справжній ярмарок. Це, напевне, так весело! Еріка підхопилася та закружляла по кімнаті від надміру почуттів. Цікаво, що ж там буде? Мабуть, музика, танці, безліч смачних речей… Буде багато люду, й вона зможе подивитися на знатних дам у розкішних сукнях. Звичайно, ті, хто влаштовує ярмарок, подбають про змагання бійців і стрільців із лука. Жоден ярмарок не обходиться без цього! Їй би так хотілося подивитися на справжні, великі турніри, а не на жалюгідні сільські змагання за участю трьох стрільців. О, може, їй і самій вдасться взяти в них участь? Вона ж влучно стріляє!

Натхненна Еріка заметалася по кімнаті, не знаючи за що хапатися. Потрібно зібрати речі. Взяти пращу, лук і… Зненацька вона спіткнулася, вражена однією думкою. Їй на голову ніби вилили глек холодної води. Чи не надто замріялася? Зібрати речі… Які речі? Що вона вдягне на ярмарок?!

Дівчина разом втратила весь свій запал, розгублено опустилася на лежанку. Що ж робити? Адже їй зовсім нема в чому їхати. Але вона просто мусить мати гарний вигляд — адже це її перший виїзд у світ! Їй так хотілося покрасуватися перед людьми на ярмарку в новому, яскравому одязі, може, навіть потанцювати… Чомусь раптом це здалося їй дуже важливим. Еріка відчула, як ображені сльози закипають десь у горлі й ладні вже вилитися на її стару, бридку, залатану сукню. Вона похилила голову й деякий час сиділа нерухомо. Звісно, вона може з'явитися в Хоїку так, як ходить удома, адже там її ніхто не знає…

Невідоме їй досі почуття сімейної честі зненацька заграло в душі. Вона не буде на святі якоюсь замазурою. Треба щось терміново придумати.

— Ти Персі! — тихо сказала вона собі. Слова пролунали дивно в порожній кімнаті, де її не було кому слухати, але від цього якось ніби полегшало.

— І Рендолф, — додала Еріка по нетривалому роздумі. — А це багато до чого зобов'язує.

Ось так воно краще. Дівчина рішуче підійшла до скрині, одним рухом змела з неї напинало й відкинула важке віко. З темних надр дихнуло травами й неповторним запахом чистого біленого полотна. Колись, як вона була зовсім маленька, ця скриня здавалася Еріці повною справжніх скарбів… На жаль, тепер дівчина добре знала, що нічого скільки-небудь коштовного там нема. Всі пристойніші мамині сукні вже давно продані або перешиті на неї, а нових речей у скрині не з'являлося вже надто давно. Вони так збідніли, що, мабуть, могли вже позаздрити й церковним пацюкам.

У дівчини виникла здорова думка: в Хоїку не можна показувати своєї бідності, бо ніхто нічого за високою ціною в бідняків не купуватиме. Навіщо пропонувати голодранцям справжні гроші, якщо вони й так продадуть свій овес, аби тільки заробити бодай якісь копійки? Вона заходилася люто порпатися в скрині, викидаючи звідтіля старі, нікому не потрібні речі. Тепла накидка з овчини, плетені шкарпетки, шапка, в якій вона ходила взимку. Старий, але майже зовсім цілий плед у червоно-зелену клітинку. Все не те! Нічого не підходить! Білене полотно… На просту одежу, в якій ходили селянки, воно годилося. Дівчина замислилася, але потім також відкинула його. Ні, тільки не це! Якщо вона з'явиться на святі вбрана, як проста селянка з долини, з неї сміятимуться! А раптом там, на ярмарку, вони зустрінуть кого-небудь зі своїх шотландських родичів? Звичайно, вони давно вже не спілкувалися, але хтось із Рендолфів і Дугласів запросто може впізнати батька. І як вона постане перед ними в такому вигляді? Ця думка викликала в неї лють, і Еріка з іще більшим завзяттям полізла в скриню.

За якийсь час побачила її дерев’яне дно, але нічого вартого уваги так і не знайшла. Знесилена та вкрай засмучена, Еріка сіла просто на купу ганчір'я і заплакала. Вона витирала мокре обличчя колючим рукавом, але сльози лилися суцільним потоком і зупинити їх було вже неможливо. Дівчина почувалася несправедливо скривдженою, обділеною. Чому, ну чому в неї нема нової сукні? Навіть вертихвістка Енні, донька сільського старости, й та вбирається краще за неї! На минуле Різдво вона хизувалася новенькою сукнею та жовтими чобітками й було дуже кривдно…

Еріка знала, що в селі їх звуть «знатними голодранцями» — недарма все її дитинство проминуло серед сільських хлопчаків і дівчаток. Але хто ж винен, що так сталося? Дівчина злісно витерла сльози. Ну й нехай. Вона просто нікуди не поїде. Бідолашна обхопила руками коліна й застигла, щиро віддаючись своєму горю.

За дверима почулося повільне шаркотіння, далі стукіт.

— Еріко! Ти тут?

Кетрін, не чекаючи запрошення, відчинила двері й зайшли до кімнати.

— Я так і знала, що ти тут. Змусила мене так високо дертися…

Бабця тільки руками сплеснула, оглядаючи розгром у кімнаті своєї вихованки.

— О Господи! Дівчинко, що тут сталося? І чого це ти рюмсаєш?

Еріка мовчки потягла носом, але положення не змінила. Кет задріботіла до дівчини та схилилася над нею. Уважно подивилася на Еріку й похитала головою.

— Здається, я знаю, що сталося. Ох-хо-хо… — бабця зітхнула й присіла на лаву біля розореної скрині.

— Так! — не витримала Еріка. — Звичайно, знаєш! Мені зовсім, зовсім нема чого надягти туди, на цей ярмарок у Хоїк! І тому я не поїду!

Вона знову голосно потягла носом.

— Ну, це ми ще побачимо, — розважливо сказала Кетрін, гладячи її по голові. — Може, взагалі ніхто туди не поїде.

— Тобто як це — ніхто не поїде? — обурилася Еріка. Сльози її миттю висохли й вона вже гнівно дивилася на свою няньку.

— Я вважаю, що не можна вам туди вибиратися. Небезпечно це. Не діло задумав сер Родерік, — стара знову підібгала губи. — Дуглас недарма грозився, що зведе ваш рід до кореня. Хіба можна самим іти в лабети до шотландців, коли так неспокійно навкруг?

— Та ти що?! — вигукнула дівчина. — Хто нас там зачепить? У нас в сусідах самі шотландці, мою матір звали Ейлін Рендолф, ти забула, чи що? Та ми їм кревна рідня, — вона просто захлинулася від обурення. — Дуглас, ха! Дуже страшно! Та він уже все забув давно… Теж вигадала. Ти просто боягузка, Кет.

Стара похитала головою, сумно спостерігаючи за метаннями Еріки.

— Ні, дівчинко. Може, я й боягузка, але Вільям Дуглас не з тих, хто може забути свою клятву. Згадаєш мої слова, англійці ще наплачуться від нього. Для шотландця нема нічого важливішого за кревну помсту. І я боюсь, щоб не трапилося лиха… Ну, та я бачу, що вас із батьком не переконаєш. Той теж затявся — поїдемо, хай там що!

— Що може трапитися гірше за те, що є зараз! — запально сперечалася Еріка. — Поглянь на нас! Ми забилися в цю нору, ховаємося від усіх! Незабаром цей старий замок зовсім розсиплеться, привалить нас і ніхто не згадає про лорда Тейндела. Будь ласка, Кетрін, не треба відговорювати батька! — дівчина з благанням склала руки й притисла до грудей.

Бабця приплющила повіки, замислено пожувала губами.

— Хоча, якщо подумати, то ти й маєш рацію, — повільно сказала вона. — Нема чого вам, молодим, отут сидіти. Може, на тім святі тобі й нареченого підшукаємо…

Еріка нервово розреготалася.

— У тебе одне на думці! Так, звичайно, підшукаємо. Там саме знайдеться аматор городніх опудал, і я йому сподобаюся. Кет, скільки я казала тобі: не хочу заміж!

— А ми зараз подивимося, що можна придумати, — ніби й не чуючи її останніх слів, нянька на подив моторно підвелася з лави. — Ну-бо, поглянемо…

Вона заходилась і собі порпатися в купі безладно розкиданих речей, щось задоволено бурмочучи під ніс. Знайшла та застромила в руку Еріки дерев'яний гребінець:

— Зачешися та чекай на мене тут! — наказала стара. — Я незабаром повернуся.

Бабця швидко вийшла з кімнати, так що Еріка навіть не встигла запитати, куди це вона подалася. Дівчина з усмішкою подумала, що її стара нянька, коли схоче, може бути дуже прудкою, і ні глухота, ні ревматизм їй не заважають.

Вона вмилася над олив'яною мискою та взялася заплітати коси. Не надто любила це заняття, бо щоразу воно виявлялося справжньою мукою. Ретельно розділила неслухняні пухнасті пасма й почала жорстоко роздирати їх, вибираючи реп’яхи та колючки. От же наслав Господь кару! Волосся було головним лихом Еріки. Мало того, що руде, через що всі околишні хлопчиська дражнили її фейрі, та ще й кучеряве, ніби плющ на огорожі. Варто дмухнути навіть легесенькому вітерцю, — й густа легка грива перетворювалася на непролазні хащі. Чортихаючись нишком, Еріка заплела дві товсті коси та закріпила їх подертими стрічечками, які давно втратили свої кольори.

— Ну ось, тепер добре! — пролунав у неї за спиною рипучий няньчин голос.

— Кетрін! — Еріка озирнулася. — Де ти була?

Стара з'явилася в неї за спиною, ніби чарівниця — Еріка навіть не чула, як та ввійшла. Вигляд, проте, мала трохи загадковий. Крекчучи, Кетрін нахилилася, підняла з підлоги яскравий плед і приклала його до дівчини. Окинула критичним поглядом її маленьку постать і задоволено кивнула.

— Я ось що думаю, — замислено протягла нянька, — коли з нього пошити рясну картату спідницю, а на сорочку надягти безрукавку на шнурівці, то й ти будеш не гірша за будь-яку шотландську леді на цьому святі. А може, й краща, — додала за якусь мить, по роздумі.

Еріка спершу здивовано підняла брови, але по тому обличчя її проясніло.

— Кет! Яка ти розумниця, як я тебе люблю!

Вона закружляла по кімнаті в якомусь дикому танці, обіймаючись із важким пледом. Вона поїде на ярмарок! Звичайно! Як же їй самій не спало на думку, що вона може вдягтися, як леді з гір? Адже в ній рівно навпіл англійської та шотландської крові. Ну й що з того, що на ній буде шотландський костюм? Вона може заявити, що вдяглася так просто заради пристойності, адже вона їде до родичів.

Стара Кетрін дивилася на неї з якимось дивним виразом, ніби подумки щось прикидаючи. Нарешті зважилася.

— Ану ж бо, вертихвістко, ходи сюди, — нарешті покликала Еріку. — Поглянь, що я принесла тобі.

Нянька розгорнула якусь ганчірку й витягла на світло дивний довгастий предмет. Він тьмяно блиснув на сонці, й у здивованої Еріки вирвався радісний вигук.

— Дзеркало! Звідки воно в тебе?!

Вона миттю забула про все й підскочила до няньки. Її роздирала цікавість. Це дійсно було найсправжнісіньке дзеркало — відполіроване до блиску срібло, вставлене в різьблену дерев'яну раму. Як же воно потрапило до Кет?

— Тримай, — Кетрін рішуче простягла їй свій скарб. — Це дзеркало належало твоїй матері. Батько подарував їй ще до весілля, коли міг дозволити собі такі подарунки… — вона невесело посміхнулася. — Тепер воно твоє. Я знайшла його в кімнаті Ейлін, після того, як… Тримай. Я боялася, що ти зіпсуєш таку дорогу річ, тому тримала в себе. Але чомусь мені здається, що час тобі його віддати.

Вона зітхнула, вручаючи дівчині люстерко, й Еріка благоговійно прийняла неоціненний скарб. Воно була важке, та руків'я лягло в долоню на подив зручно. Вона підняла його до обличчя…

— Ой!

Це виявилося зовсім не те, що дивитися у воду. Відображення було живе, немов на неї глянула інша людина.

— Це я? — Еріка здивовано втупилася в гладеньку поверхню.

— Ти, ти, хто ж іще, — засміялася стара Кетрін.

Еріка не чула її. Вона провела руками по волоссю, відкинула коси назад і швидко витерла брудну смужку на щоці. На неї дивилася доволі приємна дівчина з величезними зеленавими очима, веснянкуватим кирпатим носиком і ротом, що сміявся, але губи ще були трішки припухлі від недавнього плачу. Мабуть, трохи сухорлява, вилиці стирчать, але в цілому… Так, вона була гарненька!

Вона знову й знову розглядала себе, не в змозі відірватися від нової іграшки.

— Ну, тепер переконалася, що ти, якщо вмиєшся, навіть стаєш на людину схожа? — в своїй звичайній буркотливій манері промовила нянька. — Нема чого на мене так розчулено витріщатися, я не Богородиця в церкві. Ет, знала б, що це дзеркало тебе так заворожить, давно вже віддала б його тобі. Ну то що, — вона вперла руки в боки, — слухатимеш стару Кет?

Еріка ошелешено кивнула, й Кетрін розсміялася старечим деренчливим сміхом. Вона похитала головою, з любов'ю милуючись своєю розпашілою від задоволення вихованкою.

— Господи, яка ж ти ще дитина, — лагідно мовила стара і провела долонею по її волоссю. — Зовсім дитина… Ейлін була ледь старша за тебе, коли твій батько подарував їй це люстерко.

— Ти помиляєшся, Кет! — весело заявила Еріка. — Насправді я вже зовсім доросла.

Стара нянька знову похитала головою.