Любов у спадок

Розділ 15

Їй ввижалися якісь невиразні тіні, дивні й незрозумілі, в яких, якщо придивитися, проступало щось неусвідомлено знайоме. Дратувало те, що ніяк не можна було вгадати, що ж вона бачить насправді. Усе здавалося нереальним, немов дивилася крізь прозору тканину чи товщу води. Вода… Вона була скрізь: швидка, прохолодна, прозора вода. Вона повільно лилася в тягучих рівнинних річках і котилася гірськими водоспадами, виграючи на сонці. Пронизливий холод змінювався нестерпною спекою, безжальне сонце палило їй обличчя, вона стогнала, просила води… Еріка відчувала, як чиясь прохолодна долоня лягала їй на чоло, витираючи піт, і ставало трохи легше. Обличчя, таке знайоме, схилялося над нею, але риси розпливалися й вона ніяк не могла вгадати, чи то це стара Кетрін, чи батько, чи мама…

— Мамо! — голосно покликала вона.

Їй так хотілося хоча б раз побачити її обличчя, якого вона не пам'ятала, не могла пам'ятати…

— Спи, люба, — почула вона. — Нічого не бійся. Я поруч…

Глухуватий голос вона ледь розрізняла, та в ньому чулася любов. Тіні почали відступати, відходити в темряву, хитаючи головами, тільки щось безгучно шепотіли блідими губами. Вона поринула в глибокий сон без сновидінь.

…Еріка розплющила очі й кволо скрикнула від подиву. Вона лежала в невеличкому напівтемному приміщенні на простій дерев'яній лежанці, вистеленій сіном. Першої миті їй чомусь здалося, що вона вдома, у Тейнделі — такі тишу та спокій вона могла відчувати лише там. Умиротворення, здавалося, було розлите в самому повітрі цього місця. Як вона тут опинилася? А як же річка, холодна швидка вода, що безжально тягла її на дно? Дівчина пам’ятала свій божевільний стрибок з порому, боротьбу з виром, пам'ятала, як їй руку зсудомило…

Вона почувалася дуже кволою, з натугою змогла відірвати голову від оберемка запашного сіна, яке хтось дбайливо підклав їй під потилицю. Відкинула теплий плед, яким була вкрита, підвелася зі свого ложа й здивовано огляділася навколо. Ні, звичайно, це не Тейндел. Стіни з очерету, обмазаного глиною і мулом, невеличке віконце в даху, під ним — маленьке вогнище в кутку, над яким висів мідний чайничок із пом'ятим боком і зігнутою ручкою. Подекуди крізь щілини в стінах пробивалось яскраве сонце, пересновуючи крихітну кімнату вузькими смугами жовтого теплого світла. Обстановка була проста, але вражала надзвичайна чистота. Підлогу було ретельно виметено, вистелено свіжими травами, на стінах висіли дві в'язки золотавої цибулі та пучки лікарських рослин. Начебто справді вона опинилася в своїй дитячій кімнаті. Тільки стіни там були кам'яні…

Двері, сплетені з вербового пруття, тихенько зарипіли, і в отворі, наповненому яскравим сонцем, з'явилася висока чоловіча постать. Він низько пригнувся, щоб не вдаритися тім'ям об низьку обаполу, і ввійшов до кімнати спиною вперед із чималим оберемком хмизу. Тихо, намагаючись не шарудіти, склав його в кутку та присів біля вогнища.

Еріка злякано вдивлялася в того хлопця. Вона не бачила його обличчя, але в його постаті було щось дуже знайоме. Сухорлявий, високий, чорнявий… Як і раніше, не звертаючи на неї уваги, хлопець низько схилився над вогнищем та заходився дмухати на схололий жар. Видимо, не розрахував, дмухнув надто сильно, здійняв хмаринку білого попелу, який потрапив йому просто в ніс. Хлопець оглушливо чхнув, і Еріка голосно скрикнула — впізнала його.

Шотландець блискавично озирнувся, і його обличчя освітилося щирою радістю. Дівчина з роззявленим ротом втупилася в нього, не в змозі й слово мовити. Далхаузі! О Боже… Вона кволо махнула рукою, відгонячи мару.

— Звідки ти… взявся тут? — нарешті змогла вичавити з себе.

Річард закліпав, не розуміючи, про що йдеться, а по тому закинув голову й зареготав. Він сміявся, втираючи сльози, кумедно трусив головою, ніби вона сказала щось настільки смішне, що втриматися було неможливо.

— Ох… я очікував чогось такого, — пробурмотів він, встаючи з колін і підходячи до неї. — А звідки ти тут взялася, виходить, не цікаво тобі?

Еріка інстинктивно відсторонилася, насторожено дивлячись на нього. У її очах ясно читалися недовіра й острах. Дік широко посміхнувся й невимушено присів на краєчок її лежанки.

— Я радий, що тобі краще. Гарячка майже минулася, — промовив він, мимохідь прикладаючи руку до її чола.

Дотик його прохолодної долоні був приємний, і цей жест вийшов якимось звичним і навіть домашнім.

— Що ти собі дозволяєш? — відразу розлютилася Еріка, по шию натягаючи на себе плед.

Вона розгубилася. Чому він так просто поводиться з нею тут, і що це за дивна хатина? Як вона в ній опинилася?

— Я що, хворіла?

Він кивнув.

— Два дні. Я думав, буде гірше, але ти виявилася міцнішою, ніж здаєшся з першого погляду. Ти що, справді нічого не пам’ятаєш?

— А що я повинна пам'ятати? — вона глянула підозріливо.

— Ну, хоча б те, що я витяг тебе з води, — буркнув Річард і відвернувся.

Еріка вражено витріщилась на нього.

— Ти?! Господи всемогутній, як ти міг це зробити? Адже ти залишався в Бархеді, коли я втекла, — вона замовкла, ошелешена. — Я гадала, мене викинуло на обмілину… О Боже, Дуглас… Нам вдалося відірватися від них?

Дівчина рвучко сіла на лежанці, ніби готуючись негайно кудись бігти. Нещасна її голова відразу пішла обертом. Очі наповнилися невимовним жахом, вона буквально побіліла.

Плечі парубка зігнулися, він якось миттєво посерйознішав і відвів погляд.

— Не бійся, Дуглас нас не знайде, — з якоюсь дивною інтонацією мовив він. — Принаймні, я сподіваюся на це. Він і так втратив забагато часу на те, щоб перебратися через Клайд Лоудерським бродом, тому зараз напевно жене коня до Едінбурга. Не думаю, щоб у нього вистачило розуму знайти це місце. Хоча послати своїх людей у ці краї він міг…

Дік устав, насупився, повернувся до вогнища.

— Виходить, ти думаєш, що Дуглас зараз далеко звідси? — замислено промовила дівчина. — Я бачила, як лопнула линва й пором знесло вниз по річці. Я так боялася, що Чорний лицар зможе переправитися на ньому слідом за мною… О Господи! Линва… це твоя робота?

Вона знову втупилась у нього круглими очима. Шотландець тільки посміхнувся. Це справді він зробив, зрозуміла вона. Він, більше нема кому. А вона, дурна, думала, що линва лопнула сам по собі… Таких випадків не буває.

— Цікаво, ти подумала про це до того, як стрибнула зі своєю кобилою в крижаний Клайд, чи після? — замислено поцікавився Дік, розгрібаючи жар.

Еріка зніяковіла.

— Якщо відверто, після… Тої миті я взагалі ні про що не думала, — зізналася вона.

— Здається, вперше чую від тебе чесну відповідь, — сказав шотландець. — Це втішає. Може, тепер ти нарешті розповіси, чому Дуглас ганяється за тобою по всій Шотландії?

Дівчина тяжко зітхнула й відвела погляд.

— Гаразд… — по нетривалій мовчанці погодилася вона. — Я розповім тобі, хоча й сама не дуже добре все розумію… Але спочатку поясни мені, як вийшло, що ти знову врятував мені життя?

Річардові вдалося нарешті роздмухати вогонь, і жовтогаряче полум'я весело затанцювало. Він наповнив чайник, який вочевидь бував у бувальцях, водою з дерев'яного цеберка, обережно підвісив його на гак.

— Усе дуже просто, — не дивлячись на неї, знехотя пояснив Далхаузі. Чомусь було помітно, що ця розмова йому неприємна. — Того дня, коли ми… розсталися, я вирішив виїхати. Справи мене більше не тримали в Бархеді, треба було терміново повертатися. Але вже над ранок у замку здійнявся страшенний рейвах. Я людина цікава, тож вирішив як слід розпитати одну служницю, що ж сталося. Дівиця охоче вибовкала мені все, що знала. Виявляється, вночі втекла баронова небога — вилізла крізь вікно у вежі.

Він виразно глянув на Еріку, та вона лише ніяково кивнула. Річард знизав плечима й провадив:

— Я згадав, що напередодні зіштовхнувся на подвір'ї з трьома вершниками, які дуже квапилися. Їх проводжав твій вічно похмурий дядечко Дункан, цього разу досить тепло розкланюючись. Це насторожило мене, тим більше, що на одному з них красувалася емблема роду Дугласів…

Розповідаючи, Дік неквапом дістав із торби, яку приніс із собою, шмат коржа, невелику голівку сиру та сіль, далі обережно відірвав від в'язки на стіні цибулину. Дівчина відчула, як шлунок стискається від голоду, але й далі мужньо слухала. Господи, вона ж від учора ріски не мала в роті!

— Далі все було зрозуміло, — провадив шотландець. — Я зіставив ці дві події, пригадав твої особливі заслуги перед Дугласом і вирішив не чекати його приїзду в Бархед. Погодься, я розумно вчинив, особливо якщо згадати, що ми з ним розійшлися аж ніяк не друзями, — він виразно глянув на Еріку, котра ще більше зніяковіла. — Користуючись шарварком, який панував у замку, я поїхав непомітно, й ніхто особливо за мною не журився.

Дівчина кивнула, слухаючи ще уважніше.

— Вільям Дуглас примчав у замок, а за півгодини вискочив звідти лютий, мов тисяча чортів. І не сам, а на чолі загону з двох дюжин вояків. Ого, сказав я собі. Коли вже зібралося таке військо, не інакше, тут затесалася одна моя знайома руда дівчина. Простежу-но я за ними…

Попри всю серйозність розповіді, Еріка не витримала й засміялася. Далхаузі моторно господарював у крихітному помешканні, й видно було, що це для нього справа звична. Він висмикнув із різних пучків трав, які сушилися по стінах, кілька сухих стеблин, понюхав їх і вкинув у чайник, який саме закипів. У повітрі миттю розлився різкий приємний дух звіробою. Дівчина зморщила носа:

— Що це?

— Ти мусиш це випити, — сказав Річард, переливаючи питво, що густо парувало, в глиняний кухоль і підносячи до її обличчя.

— Навіщо? — підозріливо поцікавилася дівчина, обережно куштуючи брунатно-зеленавий напій. — Пхе, яка гидота! Воно гірке.

Вона жахливо скривилася й рішуче відсунула кухля.

— Пий, — наказав Річард. — Справді, на смак не мед, але це хутко поставить тебе на ноги. Коли я виловив тебе з Клайда, в тебе зуб на зуб не попадав. Ти вся змерзла й була холодна, мов крижинка. Я вже думав, не довезу тебе сюди… Учора ввечері тебе ще лихоманка била, і я не хочу, щоб ти злягла з болотяною пропасницею.

Він твердо підніс до її губів кухля; Еріка жалібно поморщилась, але була змушена випити цілющу гидоту.

— Ну ось і розумниця, — сказав Річард, відставляючи кухля просто на підлогу.

Він розмовляв із нею, мов із малою дитиною, і Еріці було смішно й кривдно одночасно. Вона ще й досі сиділа на лежанці, відчуваючи, що голова трохи паморочиться.

— Ну а потім? — уперто запитала вона.

— А що потім? — перепитав лицар. — Ти змусила цих панів добряче попобігати. Я вже сподівався, що вони тебе не знайдуть, та ось трапився їм дорогою один торговець…

Дівчина скинулася. На її обличчя наповзла тінь від сумного спогаду.

— Лисий товстун із дивною вимовою? Яків?

— Пробач, якось не встиг запитати його ім'я, — недобре посміхнувся Дік. — Хоча вимова в нього таки дивна. Він якраз і повідомив Дугласу, що бачив тебе, та вказав, куди ти прямувала. Ну, і я з ним поговорив… — загадково докинув він, неквапом розкладаючи на чистій ганчірці їжу. — Дістався до Карноута й бачив згори, як ти сідала на пором. Зізнатися, дурнуватий вчинок, коли за тобою женеться озброєний загін. Ти що, сподівалася на тім бережку влаштувати засідку та перебити їх поодинці? — він суворо глянув на Еріку, яка вже зібралася щось заперечити, але потім вирішила, що ліпше буде змовчати. — Якби Дуглас сам через власну дурість не гепнувся у воду, то над нами вже співали б за упокій. А що було далі — ти бачила. Я перерубав линву, потім проскакав кручею та стрибнув за тобою у воду. Ти саме збиралася пускати пухирці за сто ярдів від берега, коли я схопив тебе за руку. Та й по всьому.

Річард витяг кинджал із піхов і заходився зосереджено різати хліб і сир, а вона й досі не могла отямитися. У неї в голові все перемішалось. Він сидів тут і спокійно розповідав, як ризикував життям, щоб її врятувати… «Вирішив про всяк випадок простежити за Дугласом… Стрибнув за тобою у воду». Все дуже просто. Наче на прогулянку ходив! А кинджал, між іншим, був той самий, виграний нею в Хоїку, на змаганнях лучників. Він дотепер носив його з собою — виходить, пам'ятав про неї.

— Діку… — тихо озвалась вона, — скажи мені… Навіщо? Чому ти вирішив допомогти мені?

Шотландець мовчав, не полишаючи свого заняття. Він підняв на неї свої дивні очі барви горіха, й Еріка відчула, як у неї завмирає серце. Вона раптом спіймала себе на думці, що їй незвичайно добре тут, у цій малесенькій хатині, збудованій із в'язок очерету. Добре саме тому, що поруч він, Дік. На якусь мить у неї виникло таке відчуття, начебто вони давно-давно живуть тут разом, багато щасливих років, а зараз сідають обідати. Ось він устане, підійде до неї, звично обійме, вони разом підуть до столу…

Ото вже дурниці лізуть у голову! Вона ніяково відвела погляд, щоб він, не доведи Боже, не зміг прочитати всі ці дурнуваті думки в її погляді.

— Це той самий кинджал, який я віддала тобі в Хоїку? — невлад запитала вона, щоб хоч якось відволіктися від таких небезпечних мрій.

Далхаузі кивнув, невесело посміхнувся. Посмішка в нього була така сама гарна. Така, як тоді, коли вона вперше побачила його на тому нещасливому ярмарку — білозуба і ясна. Виходить, Річард носить подарунок, бо він йому дорогий…

— Але все-таки, чому? — вона зненацька осміліла й повторила знов. — Адже ти сказав, що…

— Слухай-но, — різко перервав її Дік, — не забувай, що Дуглас мій ворог. Я мусив знати, що він замислив. Ну й потім… я не люблю, коли хтось на когось починає полювати. Давай-но сідати їсти. Ти, певне, голодна, як вовк. Я ж бачу, якими очима дивишся на їжу.

Він поплескав рукою по оберемку соломи поруч із собою, запрошуючи сідати.

— Вибачай, але столу тут нема.

Еріка зніяковіла. Власне, а що вона очікувала почути? Річард Далхаузі вже одного разу виразно висловився про своє ставлення до неї.

І зовсім нічого не означає те, що він врятував її знову. Може, йому це було просто вигідно, та й по всьому. Він сам сказав, що стежив за Дугласом, а не за нею… Дік узявся до їжі, й дівчина вирішила піти за його прикладом. Чари, яким вона піддалася, було зруйновано: в її душі оселилися сумніви.

— Авжеж, не найкраще тут облаштовано, — підтвердила вона, наминаючи сир так, що за вухами лящало. — Що це за хатина?

Вона сказала так, просто аби щось відповісти, перервати тяжку мовчанку, але було видно, що її слова неприємно вразили молодого лицаря.

— Я знав, що тобі сподобається, — відповів Річард. — Ця хатина колись належала одній жінці… Мені вона дісталася в спадщину, і про неї мало хто знає навіть із моїх людей. Слухай-но, я відверто розповів тобі все. Тепер твоя черга; розповідай ти, як умовлялися.

Еріка зухвало на нього глянула. Отже, жінці. За кого він її має, запитується? Не гидує навіть такими злидарками, та ще й хвалиться цим!

— А якщо я нічого не розповідатиму? Ти напевно й так уже все знаєш, — глузливо мовила вона. — Навіщо тобі мої пояснення? І взагалі, це мої справи.

— Твої справи? — він мало не вдавився від такого нахабства. — Та вже ні, вибачай, люба. Я тебе виловив із річки, й тепер це також мої справи. Я хочу довідатися від тебе про одну річ…

Ця розмова почала виводити її з рівноваги.

— Лише одну? — глузливо перепитала вона. — Знаєш, останнім часом усім від мене щось потрібно. Мене це чомусь починає вже дратувати. Дядечко намагається мене вигідно продати, Дуглас — вигідно купити… Може, й ти теж хочеш взяти участь у полюванні за цією бісовою спадщиною? Давай, не соромся! Скільки ти хочеш отримати? Називай свою ціну.

Її почало трусити. Ще трохи, й вона не витримає. Усі шукають її, всі прагнуть отримати від неї ці прокляті гроші, яких вона зроду не бачила!

— Годі! — Далхаузі не витримав і несподівано грюкнув кулаком по лежанці.

Пролунав голосний тріск — крихка дошка проломилася від його удару. Еріка злякано замовкла, дивлячись на нього круглими очима.

— Я не знаю, про яку спадщину ти торочиш, — намагаючись говорити спокійно, промовив Річард. — Але коли я гарненько притис цього торговця в його візку, він сказав мені, що Дуглас шукає свою наречену, яка втекла… Тобто тебе.

У його голосі почулася гіркота. Могутні кулаки стислися, немов він із натугою стримувався, щоб не грюкнути по нещасній дошці ще раз.

— Що ти на це скажеш? — поцікавився шотландець, пильно дивлячись на дівчину, що злякано завмерла. — Спочатку ти називаєшся графинею Персі, потім виявляєшся служницею в нікому не відомому шотландському замку, потім — феєю на галявині… А тепер ти наречена Дугласа! Чи не забагато личин для однієї дівчини?

І тут Еріка не витримала й заревла. Вона ридала натхненно, вголос, захлинаючись і хлипаючи, розмазуючи великі сльози по своєму змарнілому личку. Так уміють плакати тільки сильно скривджені діти й жінки. Річард завмер, а потім схопив її в оберемок і пригорнув до себе, не даючи вирватися, гладячи по скуйовдженому волоссю, гойдаючи та втішаючи, ніби маленьку дитину, і слухав, слухав ту маячню, яка проривалася крізь сльози та схлипування.

Вона так стомилася! Стомилася втікати, вічно чогось боятися, ховатися від людей… Вона більше так не може! Не може-е-е… У неї зовсім не лишилося сили. Батька й братів убили, і всіх-усіх у Тейнделі, а вона дивом вціліла, й тепер ховається, як дикий звір, ховається в горах. У неї нікого, зовсім нікого не лишилося. Краще б вона втонула. Навіть тітка Маргарет відмовилася від неї, продала її Чорному Дугласу. Будь проклята ця спадщина! Через це Дуглас полює за нею, щоб оженитися й заволодіти Нортумберлендом, а сама вона його не обходить, він її уб'є, щойно вона йому стане непотрібна… Наречена! Та вона його ненавидить найбільше від усіх на світі, цього вбивцю, ненавидить і боїться. Вона краще вб'є себе, ніж стане його дружиною! Не треба їй допомагати, вона й сама чудово з усім упорається…

Еріка ридала й не могла зупинитися, затято вириваючись із його міцних рук, але Дік не відпускав її. Гладив по голові, шепотів щось заспокійливе на вухо, вколисував, і вона поступово заспокоїлася, затихла, тільки час від часу здригаючись усім тілом. Заспокійливе відчуття, яке опановувало її завжди в його обіймах, повернулося знов. Хотілося розслабитися, забути про все, заплющити очі й відчувати лише це тепло, яке захищало її від усіх злигоднів…

— Слухай-но, я не все зрозумів з того, що ти говорила, — по нетривалій мовчанці промовив нарешті Річард. — Яка спадщина? Чому, якщо Дуглас одружиться з тобою, він отримає Нортумберленд? Ти нічого не плутаєш?

Еріка прокинулася від своїх мрій і безтямно глянула на нього. До неї раптом дійшло, що Дік, як і раніше, обіймає її, що вони сидять, доволі щільно притискаючись одне до одного. Вона трохи почервоніла, але парубок ніби й не помічав цього, і дівчина вирішила поки нічого не змінювати. Вона виплакалася, і їй значно полегшало. У голові проясніло, на душі вже було не так темно й тужливо.

— Ну як ти не розумієш? — з легкою досадою озвалась вона. — Так вийшло, що я тепер законна спадкоємиця графства Нортумберленд. Дуглас якимось побитом довідався про це й тепер шукає мене, щоб оженитися й у такий спосіб приєднати до своїх земель нові володіння. Я й сама дізналася про це лише кілька днів тому, коли цілком випадково підслухала дядькову розмову з тітонькою Маргарет…

І вона розповіла йому все. Річард слухав, мало не з роззявленим від подиву ротом, а Еріка просто купалася в його увазі. Зважаючи на його обличчя, він був просто приголомшений. Він так і не розтискав своїх обіймів, і вона затишно влаштувалася в теплому колі його дужих рук. Навіть не помітила, як виклала йому все, починаючи від історії знайомства батька й матері аж до того, як вона купила коня в торговця, що подорожував із артистами.

— …Отож я вважаю, що мені треба до короля, — завершила вона свою сумну розповідь. — Я відмовлюся від цієї проклятої спадщини, яка приносить мені саме тільки лихо. Дістануся до Лондона та скажу його величності…

Дік голосно пирхнув і посміхнувся. Вогонь уже давно догорів, сонячні промені більше не пробивалося крізь щілини в стінах, світло падало звідкілясь згори. Еріка обурено глянула на лицаря.

— Що? Ти вважаєш, що це кепський план?

— Ні, це дуже гарний план, — абсолютно серйозно сказав шотландець, посміхаючись. — Але, на жаль, його ніяк неможливо здійснити.

— Це чому ж? — ще більше обурилася Еріка.

— Ну, по-перше, для початку тобі треба потрапити в Лондон, — почав загинати пальці Далхаузі. — А це не так-то просто. Не забувай, що за тобою полює Вільям Дуглас… По-друге, тобі треба добратися до короля. А це ще складніше, бо його величність Едуард III зараз у Франції, де зволить вести війну. Як не дивно, теж за свою спадщину…[51] А по-третє, ще муситимеш довести, що ти — та сама Еріка Тейндел, донька Родеріка Персі, котра і є спадкоємицею графства Нортумберленд. Інакше хто пустить до короля якусь волоцюжку?

Дік насупився, кумедно наморщив чоло. Еріку за живе зачепили його слова. Хоч як не хотілося цього визнавати, але з усього виходило, що Річард має рацію. І як вона раніше про це не подумала?

— Але якщо я не зможу довести, що я — це я, то, може, й Дуглас цього теж не зможе зробити? — несміливо припустила вона.

— Можливо, — ще дужче насупився Дік. — Але Дугласу, якщо поміркувати, не потрібна ще одна графська корона. Йому потрібно почати війну з Англією… — Авжеж, саме так усе й виходить, — пробурмотів він собі під ніс. — Ти тільки уяви собі, це ж цілком законний привід для того, щоб ввести війська на північні території. Такої слушної нагоди нам уже давно не випадало!

У його голосі вже чувся справжній захват.

— Ха! Навіть сам король не посміє визнати цей похід грабіжницьким нападом — адже він сам вдерся на чужу територію, щоб відвоювати те, що належить йому по праву. Франція обов'язково підтримає нас…

Раптово він затнувся й глянув на Еріку, Величезні зелені очі дівчини стемніли від гніву, у них світилися презирство й розчарування.

— Ти… І ти теж! — вигукнула вона, рвучко відкидаючи від себе його руки. — Ви всі думаєте, як би щось отримати, а до мене нікому діла нема! Війна, Шотландія, воля… А про мене ти подумав?! Що робити мені?

Вона підхопилася й кинулась геть із хатини. Річард рвонувся до нею, але послизнувся на очереті, що встеляв долівку. Дівчина виявилася спритнішою і миттю вискочила надвір. Він насилу протиснувся у вузенькі двері, чортихаючись і обдираючи плечі.

— Еріко! — гукнув, вибігаючи. — Стривай, я зовсім не те хотів сказати…

Він побоювався, що дівчина втече і йому доведеться довго шукати її серед цих безкраїх сумовитих пагорбів, але ж вона ще не зміцніла, зовсім квола після хвороби… Дік подумки кляв себе за те, що так необачно висловив свої думки. Захопився, як дитя мале, радіючи, що розкусив Дугласові плани. Звичайно, тепер вона може це розцінювати як зрадництво.

Еріка стояла неподалік, прихиляючись до стовбура крислатої верби, і в нього впало серце коли побачив її, таку тендітну й беззахисну. Він зупинився, відчуваючи справжній страх. Порятувати цю дівчину від Дугласа означало зрадити Шотландію. Він стільки років присвятив боротьбі за волю своєї батьківщини, тільки цим і жив… Після батькової смерті, такої безглуздої і страшної, він завжди відчував на собі це клеймо: «Син зрадника». Невже тепер кожен із його співвітчизників може назвати його так?! Зрадник, син зрадника, Річард Далхаузі… Дік нечутно застогнав. Ні, він просто не міг віддати цю дівчину божевільному Дугласу. Йому до нестями хотілося знову обійняти, захистити її… Будь прокляте все, він не віддасть її нікому!

Далхаузі рвучко ступнув до неї, але вона підняла на нього сумний погляд, і він наткнувся на невидиму перешкоду. У нього ніколи не бувало проблем із жінками — браку в них не відчував, багато було таких, що й самі на шию чіплялися… А тут — варто побачити це зовсім юне дівчисько, як на нього накочує дивна несміливість. Він і торкався до неї обережно, начебто боявся зламати, крім, хіба що, того разу в Бархеді… Дотепер йому робилося ніяково від цього спогаду, немовби опоганив власну святиню. «Хоча поцілувати її ще раз хочеться до нестями», — подумав він.

Річард стояв перед нею, не знаючи, що й сказати. Звичайне руде дівчисько, нічого особливого; ну хіба що ці очі, дивовижні, відьомські, в таких і втонути недовго… Він-бо, дурень, думав, що вона насміхається з нього, голову йому морочить, а тепер з'ясовується раптом, що вона графиня.

— Ох-ох, Еріко Тейндел, — зітхнув він, підходячи до неї. — Ну й що накажеш мені з тобою робити?

Вона глянула на нього якось навіть вороже, але побачила, що хлопець щиро засмучений і погляд її поступово потеплішав.

— Не знаю, — відверто зізналась вона. — У кожному разі дякую тобі за те, що врятував.

— Не варто подяки, — похмуро відгукнувся він.

Вони замовкли, не знаючи, що сказати одне одному. Еріка відчула, як на серце знову наповзає чорна туга. Невже немає ради? Щоб знову не розплакатися, вона відвернулась і почала дивитися на луку, де, мирно помахуючи хвостами, паслися її гніда й високий сірий жеребець.

— Жива все-таки, — з теплотою в голосі мовила вона, киваючи на низеньку конячину з волохатими ніжками, яка нітрохи не бентежилася в товаристві стрункого лицарського коня та спокійно щипала травичку.

Річард неуважно глянув туди й кивнув. На його чоло набігла тінь — він про щось зосереджено думав.

— Невдовзі поїдемо, — повідомила Еріка своїй кобилці, підходячи до неї та погладжуючи її круглий бік. — Відпочила, й годі.

— Так, мабуть, — почула вона в себе за спиною голос замисленого Річарда.

У неї впало серце. Виходить, він все-таки вирішив її покинути. Незрозуміло, чому, але ця думка викликала такий розпач, що вона ледь не завила вголос.

— Я гадаю, виїдемо сьогодні ж, — провадив шотландець, заклопотано поглядаючи на небо. — Це місце безпечне, однак не можна довго зловживати його гостинністю. Досі нам таланило, але незабаром Дуглас отямиться й почне шукати тебе скрізь, а ці благенькі стіни нас не захистять.

— Ти що, хочеш сказати, що ми поїдемо разом? — вона затамувала подих.

— Звісно, разом, — почула впевнену відповідь. — А в тебе є інші пропозиції? Та й хто тебе пустить саму в мій замок? Мої хлопці так просто невідомій панянці, навіть такій гарненькій, воріт не відчинять.

Еріка заплющила очі й повільно набрала повні груди повітря. Так само повільно випустила його, пильно глянула на незворушного шотландця.

— Не знала, що в тебе взагалі є замок. Але хто тобі сказав, що я погоджуся туди їхати? — холодно запитала вона, підіймаючи брову. — Щойно ти заявив, що для блага Шотландії було б досить корисно віддати мене Дугласу. Хто поручиться, що ти не заманиш мене в нову кам’яну клітку? Я хочу повернутися додому, в Англію.

У Річарда трохи зблідли вилиці, але зовні він залишився спокійний.

— Додому? — похмуро перепитав лицар. — А ти впевнена, що він там у тебе лишився, цей дім? Що ти взагалі називаєш домом? Тейндел, Бархед? Чи, може, Беверлі? Невже ти така наївна й гадаєш, що твою родину вбили випадково?

Вона мовчки слухала його з виклично задертим підборіддям.

— Ні, я так не думаю, — відповіла дівчина. — Але не хочу про це говорити.

— А я хочу! — підвищив голос Далхаузі. — Боже, яка ж ти ще дитина. Та найдурнішому ісландському гусакові зрозуміло, що це справа рук того, хто зацікавлений у твоїй спадщині. Хтось довідався про заповіт і захотів, щоб Нортумберленд дістався йому, розумієш?

Він уже майже кричав. Відвернувся, відсапався.

— Тобі, напевне, здається, що я просто страху вирішив на тебе нагнати, чи не так? — гірко запитав він. — Я не хотів тебе лякати, але коли їхав за Дугласом, то помітив ще дещо.

— Що ж ти помітив? — із завмиранням серця спитала Еріка.

Чомусь їй стало зовсім зле. Річард зітхнув і зі злістю штовхнув ногою купу хмизу, рівненько складену біля верби.

— Не хотів тобі казати, — повторив він. — Але за нами йшов ще один загін. Хтось іще полює на тебе, крім Дугласа, розумієш?

Еріка кволо похитала головою з виразом недовіри.

— Цього не може бути, Діку. Ти помиляєшся…

— Я не можу помилятися! — твердо запевнив шотландець. — Кілька вершників, озброєних до зубів, досить мистецьки стежили за людьми Чорного лицаря. Гадаю, вони й мене помітили, але чомусь їм важливо було простежити за нами саме до того місця, до переправи. Там я їх загубив, не до того було. Але це правда — хтось іще наполегливо шукає тебе. Я впевнений, їм потрібна саме ти.

Дівчина вражено мовчала. У голові знову виникли забуті слова отця Годвіна. «Вони шукали тебе!» Боже, що ж їй робити? Невідомий убивця, що дістався до неї навіть у Шотландії? Ні, це маячня якась, не може такого бути!

— У тебе нема іншої ради, Еріко, — Дік помітив, що вона сумнівається. — В Англію тобі повертатися не можна, а тут за тобою полює Дуглас. Або ти довіришся мені, або пропадеш.

Вона змучено глянула йому в обличчя.

— Схоже, ти все вже вирішив за мене, Річарде Далхаузі? — в її словах чувся розпачливий виклик. — А якщо я просто не схочу? Що я робитиму там, у твоєму замку?

— Житимеш… — розгублено почав він. — Я сховаю тебе там, і ніхто, чуєш, ніхто не зможе заподіяти тобі шкоди! Благаю тебе, погоджуйся!

Останні слова вирвалися в нього мимоволі. Вона глянула скоса, й Діку здалося, що на нього глянув сумний лукавий ельф. Серце в нього забилося сильніше. Якщо вона зараз погодиться, це значить, що… Він змусив себе не думати про це. Дівчина зробила кілька кроків, замислено тягнучи вербовою гілочкою по молодому листю чагарника, що обступив хатинку.

— Знову ховатися від усіх, боятися вийти за кам'яні стіни, з тугою спостерігати крізь вузьку бійницю, як у весняному лісі розпускається перше листя… Вибиратися з замку тільки під охороною, щоб просто погуляти пагорбами, лякаючись при цьому кожного шереху. Нікуди не їздити, не пускати в дім чужих, боятися навіть сусідів… А потім усе одно отримати ніж або стрілу в спину, — жорстко сказала вона, збиваючи гілочкою жовту квітку купальниці. — І це ти називаєш життям? Саме так і жила моя мати ті три роки, на які батькові вдалося її зберегти.

Голос у дівчини задзвенів, у ньому почувся біль. Далхаузі з кам'яним виразом на обличчі слухав її, тільки жовна ходили на його високих вилицях.

— Якщо зараз я злякаюся і сховаюся, така доля чекає на мене теж, — Еріка з силою, до хрускоту, стисла руки. — Не має значення, де саме: в твоєму замку, чи в Беверлі. Дуглас все одно знайде мене й помститься, і ти сам це знаєш. Я повинна стати сильнішою за нього, розумієш? Не втікати, не ховатися — атакувати! Інакше він знайде й уб'є мене. Ти пропонуєш мені захист, і я вдячна тобі, але…

Дівчина підняла на нього благальний погляд своїм величезних зелених очей, і Дік не витримав, відвернувся.

— Пробач, Річарде, але я не можу прийняти твою пропозицію, — сумно завершила вона. — Крім того, ти забуваєш, що я не можу просто так жити в якомусь замку, невідомо на яких підставах…

Вона хотіла додати: поруч із молодим чоловіком. «Який, до того ж, мені страшенно подобається, подобається так, що навіть зараз я готова відмовитися від своїх слів і поїхати за ним», — ледь не сказала вона вголос і сама налякалася цих відвертих думок. Адже він ні слова не мовив про те, що пропонує їй стати його дружиною, навіть не сказав, що вона йому подобається! Просто запропонував: їдьмо до мого замку.

— О, так, я розумію, — сказав Дік якимось новим тоном. — Ти не житимеш «у якомусь замку», з якимось горцем. Ти ж англійська графиня, чи не так? Тобі належить величезна купа грошей. Я й забув. Даруйте, ваша світлосте!

Він вишукано вклонився, але в його голосі чулися злість і гіркота.

— Присягаюся, що довезу тебе до Едінбурга, як ти хотіла, і посаджу на корабель. І сподіваюся, що більше ніколи тебе не побачу, — майже щиро додав він. — Годі, нам час збиратися в дорогу. Не можна більше тут затримуватися.

«Хоч би як мені хотілося лишитись тут назавжди», — додав подумки Річард. Скрипнув зубами, розвернувся й розгонистим кроком рушив до маленької похилої очеретяної хатинки. Все звалилося — подумалось йому. Він і сам не розумів до пуття, чому на серце раптом накотили така туга й порожнеча.

— Діку, я зовсім не те хотіла сказати! — вигукнула Еріка, але він тільки рукою махнув і пішов геть.

…Вони їхали вздовж Клайда пліч-о-пліч уже кілька годин, але жоден поки не зронив слова. Вітер шарпав нечесане волосся Еріки і її драну сукню. Вона розуміла, що вигляд мала, щиро кажучи, не надто вишуканий, і від цього ще більше гнівалася.

Набурмошена, сиділа на своїй низенькій конячині й дивилася просто перед собою. У голові роїлася купа неприємних думок, а настрій був кепський. Що ж виходить? Колишній план, що виник у неї під час втечі, виявився нікчемним. Вона щиросердно гадала, що варто дістатися до Лондона, а там усе владнається саме по собі. Навіть не замислювалася, а як, власне, вона доможеться королівської аудієнції? І тепер з'ясовується, що Едуарда III нема в столиці — він, виявляється, веде війну на континенті. До того ж, за нею женуться Дуглас і ще якась зграя невідомих розбійників. Чудово! Що ж їй тепер, у Францію до короля їхати? Виходить, що так.

Еріка мала невиразне уявлення про те, де вона, ця загадкова Франція. Десь за морем.

Батько, який там бував, розповідав, що це найпрекрасніший у світі край — там завжди тепло, суцільні виноградники й повно фруктів, привітний і веселий народ. Дівчина зітхнула. Звичайно, хотілося б потрапити в цю казкову країну, але…

Вона змусила себе зосередитися. Треба спробувати спокійно обмізкувати все, що сталося з нею останнім часом. Але, крім того, що все її життя перекинулося догори дном, жодних інших здорових суджень на думку не спадало. Вона скосила око на незворушного Річарда Далхаузі, що їхав поруч, і серце в неї заболіло. Чому, щойно вони виявляються разом, негайно починають сваритися? Ось і знову ненароком скривдила його, хоча зовсім цього не хотіла… «А він? — відразу гнівно підказав внутрішній голос. Хіба він не образив тебе?»

Але все-таки поки Дік поруч, і їй не так страшно й самотньо. Щоправда, він скоро її покине… Еріка спробувала уявити собі це й не змогла. Це її страшенно засмучувало. Невже настільки звикла до цього дивного хлопця? Так, він вдруге врятував їй життя, але це, виявляється, нічого не значить. Так вийшло, що Дуглас — його смертельний ворог, і її теж. Тільки це їх і поєднує… Дівчина похилила голову. Із усього виходить, що так воно і є. Інакше Річард хоч якось висловив би своє ставлення до неї.

«Дурниці! — обірвала вона себе. — Жіночі балачки. Ти йому не потрібна, тож нема чого розкисати». Бракувало ще побиватися через якогось шотландця. Як він із нею вчинив, так і вона з ним чинитиме. Кгм, справді. Чому б не запропонувати йому об'єднати зусилля в боротьбі проти Дугласа? Непогано… А якщо він не погодиться? Раз він до неї байдужий і їх пов'язують тільки ділові стосунки, вона просто запропонує йому частку своєї англійської спадщини. Звичайно, якщо він допоможе її здобути. Отак ось.

Вона глибоко замислилася. Спадщина… Величезне графство, й вона може стати його власницею. Мати все, чого душа забажає, ходити в парчі, їсти на золоті. Мабуть, вона вперше подумала про те, а що ж робитиме, коли отримає все це? Дівчина вперто струснула головою. Ні. Ці прокляті гроші, через які вбили її батька й братів, дісталися їй помилково. Але вони можуть знадобитися для того, щоб перемогти — сяйнула в голові несподівана думка. Вона ж сама казала Річардові, що не можна все життя ховатися. Гроші — це влада. Тільки маючи їх, вона зможе купити собі волю. Інакше в неї віднімуть усе — і волю, й саме життя.

Вона кинула на свого мовчазного супутника допитливий погляд. Річард Далхаузі може допомогти їй здобути графство. Звичайно, це божевілля, але тільки так вона зможе жити далі й нічого не боятися. Звичайно, смішно навіть уявити, що вона сама переможе всемогутнього Вільяма Дугласа. Але разом вони хоча б могли спробувати…

Еріка хльоснула свою кобилку, яка вже ледь пристала. Як завжди, не дочекалася кращої нагоди, щоб заявити про свої наміри. Вона порівнялася з лицарем і безневинним тоном поцікавилась:

— Скажи, а куди ми прямуємо?

Шотландець похмуро глянув, але словом не озвався. Еріка відповіла йому таким щиросердним поглядом, що навіть сам Папа Римський не запідозрив би її в брехні.

— До Едінбурга, куди ж іще, — буркнув Дік. — Ти ж сама хотіла…

— Я передумала, — легко повідомила Еріка, ніби йшлося про те, щоб погуляти перед вечерею.

— Тпр-ру! — Далхаузі рвучко натяг поводи свого скакуна.

Він стомлено сперся на луку сідла, дивлячись на Еріку так, ніби перед ним була якась заморська дивина.

— І куди ж тепер ти збираєшся?

— Чому — я? — невдавано здивувалась вона. — Ми! Ми збираємося. Я вирішила, що ми поїдемо в Тейндел. Мені потрібно дещо звідти забрати.

— Приховані родинні скарби?

— Саме так, — серйозно підтвердила Еріка. — Саме скарби.

— Це чудова новина, — з недоброю інтонацією промовив він. — Але гадаю, ти помиляєшся. Я ще не остаточно схибився, щоб вирушати в Англію, просто в лабети до своїх ворогів. І з якого це дива ти взагалі вирішила, що я поїду з тобою?

— Але ти заприсягся, — впевнено сказала дівчина. — Заприсягся, що довезеш мене до…

— Я заприсягся довезти тебе до Едінбурга! — гримнув Річард. — І більше ніяких дурнуватих присяг не давав.

— Послухай, — терпляче почала переконувати його Еріка, — це зовсім безпечно. Замок Тейндел розташований на самому кордоні, там навіть не всі пам'ятають, чия це територія — англійців чи шотландців. Я знаю всі потаємні стежки. Зрозумій, мені дуже потрібно заїхати туди. А потім вирушимо, куди ти побажаєш.

Вона так само безневинно витріщилася на нього аж надто чесними очима. Дік, схоже, занімів від такого нахабства. Гніда під Ерікою флегматично поклала морду на шию сірого жеребця, і той жалібно глянув на свого хазяїна.

— Схоже на те, друже, нас із тобою обох використовують, — замислено промовив він, пришпорюючи коня.

— Агов, агов, зачекай! — Еріка вдарила кобилу п'ятами в боки, наздоганяючи його. — Якщо ти не хочеш допомогти мені так, я заплачу.

Річард вухам своїм не повірив, тому зупинився.

— Що ти сказала?

— Я заплачу тобі, — уже не так упевнено повторила Еріка. Вона зрозуміла: ще мить — і буде зле, тому скоромовкою випалила: — Ну, просто я подумала, що раз у нас вороги спільні, то нам слід разом триматися, а коли ти допоможеш мені отримати мою спадщину, я віддам тобі третину. Домовилися? Чи цього замало?

Вона кинула на нього заклопотаний погляд і про всяк випадок від'їхала подалі. Лицар мовчав, тільки супився дедалі більше. Вона сама ніяковіла від тих слів, які щойно промовила, але що ж тут можна було вдіяти?

— Виходить, ти цінуєш мене так дорого? — невиразно озвався він. — Ціла третина… Непогано. А як же твій намір відмовитися від спадщини?

Він кинув на неї пронизливий погляд своїх дивних очей, і дівчина похилила голову. Все-таки якось усе це не надто гарно… Торгівля, чи що. Начебто двоє купців укладають угоду на ринку, а не дама просить лицаря про допомогу. Вона відразу розлютилася на себе. Краси хотілося? Не існує її, цієї краси, коли йдеться про такі суми. Вона гордовито задерла підборіддя й глянула зухвало.

— Нерозумно відмовлятися від цілого графства, — підкреслено сухо мовила вона. — Я стомилася втікати, мов заєць, від усіх, хто тільки забажає на мене полювати. Ось я й хочу домогтися, щоб мене визнали графинею Нортумберлендською, аби самій вирішувати свою долю. Чого ти дивишся так, начебто я тебе ображаю? — накинулась вона на Діка. — Хочеш сказати, що гроші тобі не потрібні? Аякже! Вони потрібні всім. Особливо тобі.

На обличчі в Далхаузі змалювався подив, але він в'їдливо посміхнувся.

— Що, не чекав такого? Думав, я не здогадалася, про що ти цілий вечір перешіптувався з сусідськими лердами у залі в Макфергюсів? Не багато розуму потрібно мати, щоб второпати: ви знову замислили напад. «Граф Мар обіцяв нам допомогу»… І нагода слушна. Поки король воює у Франції, ви відвоюєте Шотландію. Я що — неправду кажу? — вона саркастично підняла брови, спостерігаючи, як поступово багряніє Річард. — Тож грошики придадуться. Не бійся, я тебе не викажу. Англійці так само полюють на мене, як і шотландці. Мені байдуже, хто застромить у мене ножа, я не довіряю нікому. Ну ж бо, зважуйся! Якщо хочеш, їдьмо разом, і отримаєш винагороду, а ні— залишайся тут, я й сама впораюся.

Річард мовчав. Схоже, на нього її палка промова справила враження. Еріка намагалася триматись незалежно, але нерви у неї були напружені до межі. Їй було соромно, нестерпно соромно, але вона ладна була повторити все, що сказала.

Нарешті шотландець тяжко зітхнув. Зараз він мав такий пригнічений вигляд, що Еріці навіть стало його шкода.

— Це твоє остаточне рішення? — запитав Дік.

— Так.

Він замислено пожував губами, з гіркотою глянув на неї.

— Не дивися на мене так, наче я тебе обікрала! — не витримала Еріка. — Мій план гарний, і ти сам знаєш, що це єдиний вихід.

— Інший вихід є завжди, — знизав плечима Річард.

— Ти сам недавно казав, що я не маю іншої ради, — дорікнула вона.

— Я збрехав, — похмуро зізнався лицар. — Дуже не хотілося з тобою розлучатися. Але, звичайно, якби я знав, що мені за це так непогано заплатять…

Еріка так і не зрозуміла, жартував він, чи говорив серйозно. Вона спалахнула від образи, готуючись сказати у відповідь щось різке. Далхаузі, ніби не помічаючи цього, відпустив поводи свого коня й почав замислено прикидати вголос:

— Шлях до кордону — це не менше семи днів. Якщо, звичайно, поталанить. До Трійці ми повинні бути в Едінбурзі… Повинні встигнути.

— Це означає «так»? — з надією запитала Еріка.

— Це означає, що я згоден їхати з тобою. Досить важко відмовитися. Коли за твої незначні послуги дають таку ціну, — саркастично посміхнувся він. — Але в мене є ще одна додаткова умова.

— Яка саме? — підозріливо поцікавилася вона.

Лицар посерйознішав.

— Ти будеш беззастережно слухатимешся мене. Якщо я скажу: стрибай з коня й лежи нерухомо, виходить, ти так і зробиш. Якщо я накажу тобі на повен голос лаяти його величність Едуарда Плантагенета, то ти повинна лаяти його голосно і з задоволенням. Зрозуміла? Тільки так я можу сподіватися, що не потраплю з тобою в чергову халепу.

Він глянув суворо, ніби сумнівався, що до неї цілком дійшло сказане.

— Згода, — легковажно кивнула дівчина. — Тим більше, що з його величністю я не знайома, і все сказане цілком може виявитися правдою.

Вона захихотіла й легко натягла вуздечку, скеровуючи свою гніду конячину ледь помітною стежкою вздовж річки.