Любов у спадок

Розділ 4

Еріка мерзлякувато потяглася та спробувала зручніше влаштуватися на твердій дерев'яній підлозі візка. Цілий день її трясло в тому возі, що нестерпно гримотів і підскакував на кожному камені, тому зараз півжиття віддала б за те, щоб полежати на м'якій траві.

Сьогодні вранці, ледве розвиднілося, вони всією родиною виїхали з Хоїка. Збоку їхній від'їзд, імовірно, нагадував втечу. Хвалити Бо-га, глядачів, яким він здався б підозрілим, було не так багато — лише сонний стражник на воротях, який без заперечень пропустив їх, щойно Джош мовчки тицьнув йому в руку мідну монетку. Батько їхав, практично не зупиняючись, і Бран, який правував їхнім славним екіпажем, так і не зважився запропонувати привал. Еріка похмуро глянула на батькову спину, що погойдувалася попереду в сідлі. За цілий день Родерік так і не зронив жодного слова.

Тим часом уже вечоріло… Густі фіалкові тіні прокрадалися у вузькі лощини, поступово заливаючи синьо-бузковими сутінками висохлі верескові зарості й самотні деревця. За її розрахунками, за кілька миль повинні були з'явитися стіни Тейндела. Шлях петляв уже околицями замку — обабіч тяглися пагорби та пустирища, якими вона блукала з дитинства. Все навколо здавалося таким знайомим і рідним, та на серці все одно було тяжко.

Еріка сумно зітхнула. Чому ж нема ніякої радості в тому, що вони повертаються додому? Ніби вона лишила позаду щось важливе, без чого нема сенсу радіти, та й взагалі жити не варто.

Від Гілберта, що сидів поруч із нею, зітхання приховати не вдалося.

— Не сумуй, сестричко, — він підбадьорливо штовхнув її ліктем. — От-от уже приїдемо.

Еріка кволо посміхнулася йому. «Ет, братику, знав би ти, що саме цього мені й не хочеться!» — подумала вона, знічев'я спостерігаючи, як Гіл крутить у руках свою нову сопілку. Очі його сяяли справжнім щастям. Вона лагідно погладила брата по руці, з легкими заздрощами відзначила його щиру посмішку у відповідь.

Батько, що їхав поруч, скоса глянув на них, і Еріка знову спохмурніла. Батько відразу ж відвернувся від неї, роздратовано смикнув плечем і послав свого коня вперед. Брат заспокійливо підморгнув: не журися, мовляв, усе минеться.

— Хотілося б вірити… — тихо пробурмотіла сама собі Еріка.

Батько гнівався на неї, вона знала. Тому ще раз тяжко зітхнула. Мусила визнати, що він мав усі підстави для цього.

…Учора, коли вона повернулася до заїзду, він уже чекав, сидячи перед відчиненими дверима. Тому вдати, що нічого не сталося, ніяк не можна було. Довелося розповісти все: і про те, як утекла на ярмарок, переодягнена в хлопчиська, й про турнір лучників, і про Дугласа. Еріка й досі з острахом згадувала ту розмову.

Ледве батько почув про Дугласа, як перемінився на обличчі.

— Диявол… він тут! Кетрін правду казала, не можна нам було їхати сюди. Прокляття! Цей убивця знову тут, поруч, а я не можу дістати його. Диявол і пекло! — його рука з силою стисла руків'я кинджала, що висів на поясі.

Потім він рвонув її за плечі й затрусив, ніби ляльку.

— Ти розумієш, що дивом уникла смерті? — переривчастим голосом закричав батько. — О Боже, як тобі тільки спало на думку зв'язуватися з ним, із цим божевільним Дугласом! Він упізнав тебе? Ти сказала йому, хто ти?

Сер Родерік був страшний тієї миті. Нажахана Еріка поквапливо замотала головою.

— Н-ні… він подумав, що я хлопчисько… — ледве змогла вимовити бідолашна.

Батько дивився так, ніби сумнівався в її словах, а вона була ні жива ні мертва. Нарешті лють у його очах почала вгасати.

— Хлопчисько? Ну що ж, може, все не так і погано, — нарешті замислено мовив він. — Виходить, твій маскарад урятував тобі життя. А ще комусь казала, хто ти? Називала своє ім'я? Подумай, Еріко, це дуже важливо.

Батько пильно дивився їй у вічі, й Еріка знітилася, відвела погляд. Він уважно спостерігав за її обличчям.

— Тільки одній людині, — неохоче зізналася вона. — Але він нізащо не викаже мене, не бійся!

— Гм, звідкіля така впевненість? — похмуро поцікавився батько. — Хто вона, ця «одна людина»?

Він знову суворо втупився в Еріку, так що дівча аж скулилося під тим важким поглядом. Губи в батька були суворо стиснуті, на скроні нервово пульсувала жилка. Ні, вона нізащо не скаже йому правди.

— Це просто один шотландець, який допоміг мені втекти, — намагаючись говорити переконливо, пояснювала дівчина. — Я знаю про нього тільки, що він ворог Дугласа, бо чула, як вони сварилися перед цим. Не потрібно надавати цьому такого значення, татку! Він просто бідний шотландський лицар із гір, і я лише сказала йому своє ім'я. Його все це нітрохи не обходить!

Вона раптом по-справжньому злякалася. Батько був налаштований рішуче, він зовсім не жартував, кажучи, що вб'є кожного, хто насмілиться завдати шкоди його родині. Еріка похолола. Їй доводилося спостерігати батьків гнів, але таким вона бачила його вперше.

— Бідний шотландський лицар із гір, — гірко посміхнувся він, і в дівчини трохи відлягло від серця. Схоже, батько повірив їй. — Він сміливий хлопець, якщо зважується бути ворогом такої могутньої людини. Втім, якби в мене була можливість убити його, мені було б значно спокійніше.

Сер Родерік знову криво посміхнувся, бо помітив на доньчиному обличчі невдаваний переляк.

— Дівчинко, запам'ятай, усі шотландці — вороги один одному не менше, ніж англійцям. Атож, не дивися на мене так. Вони божевільні. Цей народ не знає вдячності чи прихильності. Їхні клани воюють один із одним завжди, й навіть спільний ворог ніколи не зупинить їхньої ненависті. Що ж, вважатимемо, що тобі пощастило.

— Але, татку, навіщо ти таке кажеш? — прошепотіла Еріка, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Адже мама теж була з Шотландії.

Сер Родерік раптом сполотнів, його обличчя затремтіло. Еріці здалося, що зараз він її вдарить.

— Іди негайно переодягнися, — наказав він. — І не базікай про те, чого не знаєш! Вона була зовсім інша… Інша, не така, як ці дикуни! І затям собі — якщо ми дістанемося додому живі, то я говоритиму з тобою набагато серйозніше, ніж зараз.

Еріка мовчки вбігла в кімнатку, впала на тверду лежанку й тихо заплакала від страху, образи та безсилля.

Цілу дорогу напружено думала про те, що з нею відбулося. Ще вчора все було просто й зрозуміло, а сьогодні… В Еріки було таке відчуття, ніби старий, звичний світ розсипався в неї на очах. Невже все через те, що вона так по-дурному зіштовхнулася з запеклим ворогом їхньої родини? Ах, якби вона знала, хто цей лицар, у котрого так необачно прицілилася з пращі! Навіть від самої згадки про те, як Чорний Дуглас гнався за нею, бідолашну кидало в холодний піт. Дівчина вперто стисла губи. Ні, не те. Дуглас тут ні до чого! Батько все одно відвіз би їх додому, щойно по Хоїку розповзлася б новина про те, що в місті Чорний лицар із Лідденсдейла. Тут щось інше.

Вона лише на мить приплющила повіки, й відразу ж перед нею постало обличчя Діка. Тане, як тоді, коли він обіймав її, втішаючи… Розгублене й напружене, з якимось зачаєним вогником у глибині дивних бурштинових очей. Варто було тільки згадати про те, як його дужі руки торкалися її пліч — і серце починало битися удвічі швидше; вдіяти з цим нічого не можна було. Еріка з досадою закусила губу. І що такого в цьому молодому шотландцеві, чому вона без перестанку думає про нього? Він такий брутальний! Так, він врятував їй життя, але… Він врятував її. Просто так, думаючи, що вона — звичайний злиденний хлопчисько. Врятував, не побоявся стати на шляху грізного Дугласа. А вона наговорила йому дурниць, ще й образила наостанок.

Еріка почала нервово розправляти свою спідницю охайними фалдами. Думки про Діка Далхаузі збивали її з пантелику. Господи, та вона ж нічого не знає про нього! Хто його батьки, звідки він родом… Чому Чорний лицар назвав його сином зрадника? Може, він негідник, зневажений усіма… Ні, звичайно ж, і цього не може бути! Еріка сумно глянула на пагорби, порослі вересом, які поволі пропливали повз неї. Все це вже не мало значення. Тепер Дік був недосяжний для неї. І це чомусь засмучувало більше, ніж тисяча Дугласів, які могли б скакати навздогін.

— Майже приїхали, — кинув через плече Бранвен, і вона здригнулася від несподіванки. — Ще трохи, й ми вдома.

Він махнув рукою, показуючи вперед. Стара, але ще й досі поважна з вигляду вежа Тейндела здіймалася просто перед ними. Звіддаля замок здавався грізним і неприступним. Насправді стіни вже потроху руйнувалися, але завдяки своєму розташуванню замок цілком міг витримати штурм; він відлякував шукачів легкої наживи. Головна вежа, оточена неглибоким кам'янистим яром, підносилася на скелі, що панувала над околишніми пагорбами. Південну та західну стіни замінив той-таки скелястий масив, а східну було складено з дикого каменю. Замок ніби виростав зі скелі, органічно вписуючись у доволі понурий краєвид. На додачу єдина дорога, що вела до Тейндела, петляла крутим схилом майже по колу. Шотландці, які були не від того, щоб будь-коли перетнути кордон та перегнати на свій бік чиюсь череду, вважаючи її дикою, рідко насмілювалися нападати на сам замок.

…Воли спроквола долали схил, із натугою тягнучи візок. Ось і знайоме криве дерево, на якому вона так любила сидіти, виглядаючи, коли повернеться батько. Еріка з Гілом зіскочили з візка, з задоволенням розминаючи затерплі ноги.

— Агов, що це там? Невже Кетрін вибігла нас зустрічати? — Бранвен пильно вдивлявся в постать на дорозі перед ворітьми.

І справді, міст було опущено. Еріка розгледіла біля воріт маленьку згорблену постать старої няньки, а поряд розвівалася на вітрі залатана сутана отця Годвіна.

— Нас зустрічає почесний ескорт, — радісно проголосив Гіл. — Хей-я! Ми повернулися з удачею! — закричав він, розмахуючи сопілкою.

Еріка бачила, як батько, що послав свого коня вперед, спритно зіскочив на землю й заговорив зі старими.

— Щось не бачу, щоб зустріч була дуже радісною, — зненацька стривожився Бран.

Брат і сестра, не змовляючись, щодуху кинулися до воріт і підбігли саме тієї миті, коли пролунали слова отця Годвіна…

— Сину мій, наберіться мужності. Ми отримали звістку про смерть вашого батька. Лорд Генрі Персі, барон Олнвікський спочив, нехай буде земля йому пухом. Амінь.

Вражені Еріка й Гілберт зупинилися за два кроки, немов наткнулися на невидиму перешкоду. Батько якось дивно згорбився, плечі його здригнулись, як під сильним поривом крижаного вітру.

— Коли? — коротко запитав він.

— П’ять днів тому, — скорботно промовив священик.

— Прокляття, — вирвалося в сера Родеріка, й отець Годвін відразу докірливо перехрестив його.

— Роде, ви повинні прийняти цю звістку з належним смиренням. Усі ми смертні, й негоже проклинати в таку годину.

— Облиште, святий отче, — рвучко смикнув плечем сер Родерік. У голосі його чувся біль. — Ви не розумієте… Мій батько помер, але так і не помирився зі мною. Це буде страшніше за всі мої безсилі прокльони. Я так і не побачив його перед смертю. Бог свідок, я сподівався на інше…

Він ніби отямився, відвернувся від замкового капелана й замовк.

— Хто привіз цю звістку? — за хвилину очужіло спитав він.

— Якийсь чоловік… — почав отець Годвін.

— Якийсь… — із невдоволено скривленими губами осудливо прорипіла Кетрін. — Це найманець із Беверлі, я його знаю. Його взяли на службу якраз за два роки до того, як ми відтіля забралися. Непевна то людина, мені він ніколи не подобався. Привести його?

— Атож, атож, капітан Нолліс, — поквапився докинути священик. — Так він казав.

Стара нянька проникливо глянула на пана своїми вицвілими очима.

— Не варто, Кетрін, — стомлено відгукнувся барон Тейндел. — Нагодуйте його та розмістіть, якщо він побажає залишитися. Я поговорю з ним за вечерею. Сподіваюся, в домі є чого пожувати?

— Як же тут що залишиться, коли цей гонець на вас від учора чекає! — сплеснула руками стара нянька. — Зжер уже в замку, мабуть, усе чисто.

Кетрін зумисне говорили брутально, ніби намагалася приховати за зовнішньою суворістю почуття, що її заполонили, й Еріка це зрозуміла. Скоса глянула на своїх братів. Гіл і Бран мали розгублений вигляд — не знали, як реагувати на те, що сталося.

— Поговоримо пізніше, дівчинко моя — шепнула їй Кетрін, коли проходила повз нерухомо застиглу Еріку. — Я рада, що ви повернулися.

Бабця напрочуд швидко для свого віку задріботіла за господарем, ніби квочка за вирослим курчам. Незабаром на подвір'ї почулися її рипучі накази нечисленній челяді. Слідом за ними тихенько рушили брати. Не схоже було на те, що ця звістка дуже їх вразила, тільки Бранвен супився сильніше, ніж зазвичай, покусуючи губи.

Еріка не рухалася з місця, проводячи батька розгубленим поглядом. У її голові досі не вкладалося щойно почуте. Сер Генрі Персі, її дід, якого вона ніколи в своєму житті не бачила, помер. Помер, і вона ніколи вже не побачить його, не поговорить із ним. А батько навіть не спробував сказати двоє слів на розраду!

Дівчина відчула, як на очах закипають сльози. У дитинстві вона часто ображалася на невідомого дідуся Генрі, що вигнав тата з мамою з Беверлі. Вона згадала, як маленькою сказала, що заколе його кинджалом, бо він злий. Тоді батько вперше відшмагав її… Звичайно, старий лорд Персі не зміг впокоритися з тим, що улюблений син, на якого покладалося стільки надій, вибрав за дружину дочку свого ворога. Але невже йому ніколи не хотілося побачити онуків? Було так дивно знати, що десь у тебе є рідня, й не бачити її. Дід… Еріка навіть не була впевнена, що змогла б назвати цього незнайомого старого дідом. Але чомусь від думки про те, що вона ніколи не зможе цього зробити, в горлі стояла грудка, а серце болісно стукотіло в грудях.

Вона задерла голову, щоб сльози не заюшили з очей. Як усе дивно в цьому світі!

— Не плач, Еріко, — почула вона хрипкуватий голос отця Годвіна. — Краще помолися за душу свого діда. Він напевне почує тебе. І, може, йому буде легше від того, що ти пробачила йому.

Несподівано для себе Еріка замружила очі та палко зашепотіла молитву. Отець Годвін, їхній старенький замковий капелан, який знав її з дитинства, дивився на неї своїми сліпавими очицями й часто кліпав.

Вона просто стояла та молилася, а на душі ставало спокійніше. Еріка не бачила, що з вузького віконця на другому поверсі спостерігає за нею ще одна людина. Міцний чоловік у буйволячій куртці, який з вигляду нагадував найманого бійця, уважно дивився на руду дівчину, а вона з заплющеними очима й молитовно складеними на грудях руками щось безгучно шепотіла. У його холодних блакитних очах спалахнув вогник цікавості. Здається, він уже бачив таку саму дівчину — багато років тому. Тільки та була трішки старша й волосся мала не руде, а золоте, немов колосся дозрілої пшениці. Тоді її звали Ейлін…

Чоловік гмикнув і відійшов від вікна. Гарненька донька виросла в старшого сина лорда Персі. Шкода, що їй не судилося стати багатою леді… Він щосили потер свої великі руки, що почервоніли від холоду.

— Прокляття, як вони живуть у цій совиній вежі? — вилаявся півголосом.

Справді, протяги тут гуляли такі, ніби їм зумисне прорубали хідники в стінах. Прикро, що він не додумався взяти з собою вовняного плаща, сподіваючись на теплий вересень. Тут, у цих бісових горах, значно холодніше. Він уже й забув про мерзенну погоду, яка панувала тут і яку свого часу сповна відчув на власній шкірі під час шотландської кампанії. Минулої ночі змерз, як собака. Нічого, незабаром усе скінчиться і він повернеться в Беверлі. Тому, хто за своє життя неабияк намерзся та навоювався, кортить провести решту днів у теплі й достатку. А Джон Нолліс був саме з таких.

Увечері всі мешканці замку Тейндел зібралися в головній залі, як це бувало завжди. Однак цього разу трапеза вийшла невеселою. Може, позначилася присутність чужої людини, що принесли в дім лиху звістку, але кожен мовчки сидів за столом, поглинутий своїми думками.

Джон Нолліс, слуга з Беверлі, сидів поруч із господарем на почесному місці для гостей, і всі почувалися трохи ніяково — ніби ця людина підглядала їхню сімейну таємницю в замкову шпарину. Еріка помітила, що батько уникав його погляду. Не було звичного веселого сміху, жартівливих суперечок із Бранвеном. Навіть апетитний запах страви не додавав нікому гарного настрою. Господар мовчки дивився в свою миску, й ніхто з тих, що зібралися за столом, не зважувався перервати його мовчання.

Нарешті старенький отець Годвін, крекчучи, встав зі свого місця, акуратно обсмикав полатану сутану, молитовно склав руки на грудях.

— Віддамо ж хвалу Господові за те, що дозволив нам зібратися за цим столом і спожити цю юшку із зайця, — з безтурботним виглядом проказав священик і обвів усіх поглядом добрих короткозорих очей. — Вшануємо пам'ять покійного сера Генріха Персі, діти мої, та помолимося за його душу. Амінь.

Він склав долоні, опустив свою плішиву голову на груди та півголосом забурмотів молитву. Усі, хто сидів за столом, наслідували його приклад. Запанувала мовчанка, яку переривало зрідка тільки чиєсь зітхання.

Еріка низько нахилила голову й кинула обережний погляд на батька: він, як і всі, молився. Обличчя його було, як і раніше, похмуре, але поступово важкі складки біля губів трохи розрівнялися і воно прибрало спокійнішого виразу. Господи, хоч би їй здалося і він не був сьогодні п'яний! Але від батька різко тхнуло вином, і нічого гарного очікувати не варто було. Видно, він уже встиг побувати в льоху, де стара Кет зберігала настоянки та сушені трави… Навіщо він напивається?

Дівчина важко зітхнула й непомітно перевела погляд на незнайомця, що незворушно сидів напроти. Попри всі сумні події, нестерпно мучила цікавість. До Тейндела не так часто навідувалися гості, та ще й із такого великого замку, як Беверлі. Їй було страшенно цікаво, хто ця людина? Беверлі… Він міг бути її домівкою. Вона подумки спробувала уявити, який вигляд має цей замок, що в ньому могла б народитися й вирости. Напевне, він величезний і неприступний, там повно слуг, а навколо — справжній сад… Еріка непомітно кинула уважний погляд на гостя. Нолліс не був схожий на звичайного слугу — надто впевнено поводився. Чомусь він відразу їй не сподобався. З першого погляду здається начебто простакуватим, а насправді…

Джон Нолліс, який, здавалося, також щиро молився, зненацька підвів свої ледь припухлі повіки й собі пильно глянув на неї. У нього були холодні очі та уважний погляд, який усе помічав. Він трішки підняв кутик рота в посмішці, що видалася трохи вовчою, і Еріка мало не підстрибнула від несподіванки. Вона злякано опустила очі, а Нолліс ледь не розреготався. А дівчисько з вогником, хитра бестія! Розглядала його, як сам шериф. Цікаво, скільки їй років? П'ятнадцять? Так, швидше за все. Ти ба, як світить своїми очиськами! Справді, ласий шматочок, подумалося йому. Шкода такому пропадати марно.

Він знову посміхнувся, але вже подумки. Його таємна влада над цими людьми, що мирно сиділи зараз біля свого вогнища, зачаровувала його. Ніхто з них не здогадувався, що їхні долі вже визначено, й зробив це він, Джон Нолліс. Він любив усе робити напевне й саме тому зважився на цей візит. Навіщо зайве ризикувати, якщо є змога самому все оглянути й завдати удару саме там, де його найменше чекають? На додачу, він не міг відмовити собі в задоволенні полоскотати нерви видовищем цієї приреченої сімейки…

Джон так захопився своїми думками, що ледь не пропустив зверненого до нього запитання господаря.

— Як справи в Беверлі?

— Непогано, — обережно відповів він.

Сер Родерік посміхнувся.

— Не сумніваюся. А як поживає мій молодший брат? — м'яко поцікавився він. — Адже це він послав вас до мене?

Тим часом молитва справила добрий вплив на атмосферу в залі — всі загомоніли, зарипіли стільцями, ближче присовуючись до столу. Кетрін почала нарешті ополоником розливати запашну юшку по глиняних мисках.

— Ваша правда, — спокійно відгукнувся Нолліс. — Мене послав сер Джеффрі.

— І навіщо ж? — навпростець запитав сер Родерік, зачерпуючи дерев'яною ложкою густу юшку. — Він турбується, що я претендуватиму на батькову спадщину? Але це ж смішно. Батько позбавив мене всіх прав, будь-який королівський нотарій[28] це підтвердить. Я навіть відмовився від свого родового імені. Тепер я — лише барон Тейндел.

Він відкинувся на спинку свого вбогого крісла та втер рота рукавом. Джон мимоволі поморщився. Родерік поводився за столом так само, як солдати в їхній вартівні, хоча за родовитістю міг заткнути за пояс мало не самого короля.

— О ні, звичайно ж, ні, мілорде, — палко запротестував Нолліс, — сер Джеффрі послав мене не задля цього. Ваш брат просто…

— Облиште, Джоне, — примирливо сказав барон, із задоволенням сьорбаючи гаряче вариво. — Не варто вдавати, ніби ми не розуміємо, про що йдеться. Джеффрі ніколи й нічого не робить просто. І якщо він послав свою довірену людину до мене, то виходить, його щось турбує. Викладайте, що за справа в мого брата.

Джон Нолліс подумки зааплодував старшому Персі. На мить він навіть пожалкував, що не він стане господарем Беверлі. Хоча відразу нагадав собі, що служити таким лицарям завжди складніше, ніж мерзотникам на кшталт Джеффрі. Принциповий і шляхетний пан вимагає багато, але зазвичай бідний і погано обдаровує своїх вірних слуг.

— Даруйте, мілорде, — Джон приклав руки до грудей, — слід було відразу перейти до справи. Але я бачив, що ви засмучені смертю батька… — він додав своєму простакуватому обличчю виразу щирої скорботи. — Я й забув, що ви трохи інакше поводитеся, аніж сер Джеффрі.

— Не треба, Ноллісе, — заперечив господар, наливаючи собі та йому вина з глека. — Давай-но наллю тобі… Бачу, ти непоганий хлопець. Я давно живу в глушині, вже забув про світські манери. Коли я щось бачу, кажу про це прямо. То чого ж хоче мій брат? Щоб я підтвердив відмову від майнових претензій? Якщо це допоможе йому міцніше спати ночами, я так і зроблю.

А це могло б стати вирішенням проблеми, подумав Нолліс. Але ні, надто ненадійно. Не можна довіряти людині в таких речах. Тим більше, в нього залишаються спадкоємці, в майбутньому може вийти досить неприємна історія. Він скоса глянув на двох скуйовджених братів, які й собі не зводили з нього підозріливих очей, і на цю руду відьмочку, котра теж раз у раз поверталася до нього пронизливим поглядом. Шотландська кров… Навіть розведена половиною англійської, вона небезпечна, бо в ній завжди вирує помста. Ніколи не можна довіряти цим дикунам.

Нолліс наблизив свій дерев'яний кубок до кубка господаря, ледь торкнувся його й мовчки випив вино. Воно вдарило в ніс нестерпним кислятинням, і він непомітно скривився. Справді, ганьба для спадкоємця такого славетного імені. Але ж Родерік звик жити саме так: пити це кисле пійло, спати на протягах і ходити по хліву, який він гордо іменує замком. Дивно, але зараз Джон відчував до нього навіть якесь презирство — він, син простої віланки! Первісток могутнього лорда Персі, який пив бридке дешеве вино, в цій убогій обстановці дійсно мав жалюгідний вигляд. І чого він домігся своєю шляхетністю?

— Ваша милість помиляється, якщо думає, що я приїхав сюди за цим, — довірчо зауважив Нолліс, нахиляючись ближче до господаря. — Ваш брат просив передати, що не тримає на вас зла. І просив, щоб і ви теж… загалом, нібито пробачили йому. Він хоче зустрітися з вами й звелів передати, що тепер, коли ваш батько вмер, ви можете спокійно приїздити до Беверлі, коли забажаєте. Сказати по правді, серові Джеффрі потрібна ваша допомога. Мій хазяїн написав вам листа…

Він простяг баронові сувій, котрий досі тримав за пазухою. Старший Персі недовірливо взяв його, ніби небачену заморську дивину. Покрутив у руках і зненацька розреготався.

— Братові потрібна моя допомога? Про що ти, Джоне?

Він непомітно перейшов на «ти». Сер Родерік налив собі ще вина, й Нолліс відзначив для себе, що господар замку швидко п'яніє. Що ж, це навіть добре.

— Так, допомога! — сердито вигукнув Джон і з грюкотом поставив свій кубок. — Сер Джеффрі не впорається зі справами в Нортумберленді. Забагато всього на нього налягло. Король вимагає ополчення для походу у Францію, а шотландці тільки й чекають, щоб кордони оголилися! Вони давно готують напад. Ви ж знаєте, ваш брат не надто знається на військових справах… — він щиросердно глянув на Родеріка та розвів руками: нахабство, мовляв, звичайно, з мого боку, але факт. — Ви-бо вмілий боєць, усі це знають. Я сам пам'ятаю, як ви завжди перемагали на турнірах… Загалом, сер Джеффрі розгублений. Він потребує вірної людини на кордоні, яка стримувала б шотландські банди. Він не має сили змінити батьків заповіт, але може сам дарувати вам нові землі.

— Цікаво, — замислено мовив сер Родерік, розглядаючи пергамент, який і досі тримав у руках. — Виходить, коли він налаштовував батька проти мене та плів йому небилиці про мою зраду в Ньюкастлі, тоді не відчував потреби у вірній людині, а зараз раптом відчув! Не потрібні мені його подачки!

Несподівано він грюкнув кулаком по столі, так що олив'яний посуд підскочив, жалібно забряжчав, і гнівно відкинув геть братового листа. Всі домашні замовкли, злякано дивлячись на господаря замку.

Нолліс вдавано байдуже споглядав усю цю сцену. Він тішився від душі. Ніщо так не цікавило його, як таємні порухи людської натури, коли раптом випливають назовні всі зачаєні бажання та образи. Варто тільки запропонувати людям те, про що вони давно мріють, трохи підлестити їхньому самолюбству, і вони стають слухняними знаряддями в твоїх руках…

— Все те давно вже в минулому, Роде, — розважливо зауважив Джошуа, котрий теж уважно слухав. — А це все-таки шанс.

— Не кажи мені про шанси, Джоше, — повернувся до нього Родерік. — Я не вірю Джеффрі!

— Може, він справді змінився? Згадай, він же так захоплювався тобою замолоду! — спробував угамувати його старий товариш.

Еріка спостерігала за батьком, і її занепокоєння дедалі зростало. Їй не подобався цей чоловік, цей Нолліс. Навіщо він зараз завів таку розмову? Вона бачила, що батько вже в тому стані, коли здатен накоїти дурниць або наобіцяти казна-чого. Таке вже бувало не раз. Прокляте вино!

— Він не захоплювався мною, а заздрив! — закричав батько, підтверджуючи її побоювання. — Гадаєш, не знаю, що саме він розповів батькові про мене та Ейлін?! Він вистежив нас, підлий тхір, і підніс батькові цю новину в такому вигляді, що я виявився мало не зрадником своєї країни! Імені його чути не бажаю!

Усі, хто сидів за столом, буквально застигли при цих словах. Руде дівчисько аж рота роззявило. Ах, он воно що, подумав Нолліс. Ну, тепер зрозуміло, чому двох братів пов'язує така ніжна «дружба». Втім, нескладно було здогадатися… Оце то Джеффрі!

Сер Родерік опустив голову, що враз стала важкою, на груди й замовк.

— Мілорде, що там у вас відбулося з братом, уже давно травою поросло, — вкрадливо мовив Джон, — але зараз він у доволі скрутному становищі. Я сам чув, як його милість просив графа Ланкастера, щоб той вплинув на короля та скоротив ополчення, котре Нортумберленд повинен надати його величності, однак Ланкастер затявся й аніруш. Сказав, що триває війна, королю потрібні люди… Тож графство залишається голим, як тополя взимку. А ну як наскочать шотландці, що тоді? Зрозумійте ж, йому конче потрібна людина, яка очолить оборону, за якою підуть люди. А хто впорається краще за вас?

— А тобі що до цього, Джоне? — запитливо підняв брову сер Родерік.

— Та маю інтерес… — нахабно посміхнувся Нолліс. — Либонь коли згадаєте, як я вам привіз гарну звістку, то й віддячите. Хтозна, як доля повернеться? — він підморгнув господареві замку. — Сер Джеффрі звелів передати, що допоможе відбудувати Тейндел, надішле сюди гарнізон. Замок-бо ваш саме на кордоні, може, й зручніше буде разом лупцювати голоногих дикунів?

Коли вимовив останню фразу, зрозумів, що трохи передав куті меду. У всіх миттю витяглися обличчя, а баба так глянула на нього, що мало діру в одязі не пропалила.

— Ми намагаємося жити у мирі з сусідами, — напруженим голосом промовив сер Родерік. — Але за пропозицію дякую. Мій брат уміє добирати собі слуг.

Нолліс голосно зітхнув. Дідько забирай! Не можна тут викликати підозр. Він повинен залишитися в цьому замку на цілу ніч як добрий друг, що приїхав із гарними вістями. Тоді зможе спокійно здійснити свій задум. Йому зовсім не хотілося марно втрачати своїх людей. Що не кажи, а Тейндел наскоком не взяти — це було зрозуміло відразу. Нолліс же не міг собі дозволити довгої облоги. Все потрібно вирішити за одну ніч.

— Ну, загалом, вибачте, якщо скривдив кого, — він скосив око на бабу, яка стежила за ним, ніби ворон за здобиччю. — Мені тільки звеліли передати…

Він узявся голосно сьорбати свою юшку.

— Дякую, господине! — він посміхнувся старій відьмі найчарівнішою посмішкою, на яку лишень був здатен, та карга й бровою не повела.

— То кажеш, шотландці знову готують набіг? — зненацька запитала Кетрін, пильно дивлячись на нього. — Знову на шляхах небезпечно?

— А коли вони його не готують? — щиросердно посміхнувся Нолліс. — І коли в нашому королівстві було спокійно на шляхах?

— Як же ви самі сюди дісталися? — не витримала, щоб не втрутитись Еріка. — Адже вас могли запросто вбити!

Вона так підозріливо свердлила його запитливим поглядом своїх величезних зелених очей, що Нолліс першої миті навіть розгубився. От дідько, втупилася, ельфійське поріддя! Втім, розгубився не тільки він. Власник замку набурмосився й суворо глянув на дочку з-під насуплених брів.

— Еріко! — пролунав його грізний вигук. — З якого це дива ти ставиш гостеві такі запитання?

— Я просто хочу знати, чому він приїхав сам, — уперто правила своєї дівчина.

«А ось це моя помилка», — подумав Нолліс.

— Вам не слід турбуватися, юна леді, — привітно відгукнувся Джон, який уже встиг цілком повернути самовладання. — Тут же не так далеко, та й місцина ця мені знайома. Бував тут років десять тому… А приб'ють — невелика втрата! Хазяїн іншого пошле. Я ж у нього не один такий.

Він зареготав з власного жарту, водночас уважно спостерігаючи за дівчиною. А ту вочевидь розлютила його відповідь.

— Як у вас усе просто, — в'їдливо зауважила вона. — А чому…

— Негайно замовч! — тепер не витримав сер Родерік. — І йди в свою кімнату. Як ти смієш взагалі розтуляти рота? Гадаєш, я забув про твою витівку?

Еріка зашарілась і повільно підвелася зі свого місця.

— А що вона таке накоїла? — миттєво насторожилася Кетрін.

— Вона тобі сама розповість, — похмуро озвався сер Родерік. — А зараз хай іде до себе!

— Тату! — вигукнула Еріка, але він не дав їй скінчити.

— Ти забагато дозволяєш собі останнім часом, — обрубав він дочку. — Не забувай, що ти все-таки леді. А виховані дівчата не сперечаються з батьком. Тебе покарано. Я забороняю тобі з'являтися за цим столом, поки не випросиш пробачення.

Гілберт ніяково захихотів і відразу вмовк. Дівчина помітила, як Нолліс саркастично посміхнувся. З досади вона мало не розплакалася. А вже здавалося, що батько забув про події в Хоїку… Еріка відчула, як у ній закипає образа. Він не сміє принижувати її в присутності чужої людини!

— Ти гніваєшся на мене тільки тому, що знову випив забагато вина. Якби ти не пив, усе було б інакше! — запально вигукнула вона.

І відразу пожалкувала про свої слова, але запізно. Сер Родерік не зносив, коли йому натякали на пияцтво, і всі це знали. У залі запанувала похмура тиша. Кетрін застигла з ополоником у витягнутій руці. Навіть отець Годвін інстинктивно втяг голову в плечі.

— Виходить, ось так ти заговорила? — з погрозою мовив Родерік. — 3 мене досить. Завтра ж я відправлю тебе на виховання в монастир Ромсі. Я хотів оголосити про своє рішення пізніше, але тепер не бачу сенсу зволікати. Бачить Бог, я жалкую тільки про єдине — що не зробив цього раніше. Може, там ти навчишся гарних манер. Іди, не бажаю тебе бачити!

Еріка заціпеніла від жаху й дивилася на батька розширеними очима, ніби не вірила почутому. Відчуття жахливого, непоправного нещастя звалилося на неї. Вона знову вчинила дурість, але цього разу ніхто не прийде до неї на поміч, не врятує. Вона скривдила батька, зганьбила його при чужій людині, а все через свою прокляту нестриманість!

Вона рвучко розвернулася і, відчуваючи, як палають від сорому обличчя, шия, вуха, кинулася геть із зали, ні на кого не озираючись.

— Отакої… — сумно протяг отець Годвін, важко підводячись зі свого місця. — Звичайно ж, дівчинка виявила непошану, але чи варто так її карати? Ви справді збираєтеся відправити Еріку з замку?

— Атож, — похмуро підтвердив лицар.

— Чи не занадто суворо, сину мій?

— Мовчіть, святий отче, — перебив його сер Родерік. — Ви всього не знаєте. Я довго думав над цим і тепер не збираюся змінювати свого рішення. Там вона буде в більшій безпеці.

Священик скорботно пожував губами, але, так і не зважився заперечити своєму хазяїнові ще раз; волочачи ноги, він теж вийшов із зали. За ним, ніби по команді, подалися до себе обоє синів барона Тейндела. Довгий трапезний стіл спорожнів і відразу набув якогось сирітського вигляду.

Нолліс відчув, що Родерік не палає бажанням до подальших розмов. Тож йому не варто було залишатися — усе, що потрібно, він уже зробив. Тепер тільки дочекатися світанку. Добре, що він прибув сьогодні. Бо довелося б ще ганятися за цією пронозою, видобувати її з монастиря… Як вдало все складається! Він підвівся та чемно вклонився баронові.

— Прошу вибачення, ваша милосте, але мушу виспатися перед далекою дорогою… Дозвольте піти.

Сер Родерік неуважно кивнув.

— Звісно. Джоше, проведи посланця та розпорядися, щоб уранці його випустила варта. Я подумаю над пропозицією брата, — додав він, звертаючись до Джона. — Раненько передам відповідь на його листа.

Нолліс ще раз низько схилився перед господарем замку Тейндел. «Можете не поспішати, ваша милосте, — іронічно подумав він, — відповідь писати зовсім і не треба. Я впораюся з усім тут-таки, на місці». Він почувався втомленим, але був задоволений. Схоже, про нього зараз ніхто в замку не думає. Це руде дівчисько дуже вчасно відволікло увагу від його підозрілої персони. Саме те, що потрібно!

Сер Родерік і стара нянька залишилися вдвох за спорожнілим столом. Кетрін, дивлячись кудись убік, важко зітхнула.

— Ти думаєш, що я не правий? — запитав лицар.

— Як я можу судити свого пана? — відгукнулася баба рипучим голосом. — Ви ж давно не маленький хлопчик, який прибігав до своєї няньки, щоб сховати розбитого носа в моєму фартусі. Але все-таки насмілюся сказати, що люблю Еріку й не хочу, щоб вона їхала. Та й дівчинці буде безпечніше тут, зі своєю родиною, аніж десь у чужих людей.

— Ти не розумієш… — з болем у голосі мовив барон. — Дуглас бачив її.

Кетрін недовірливо втупилася в нього. Тьмяні блакитні очі спалахнули на її обличчі, ніби в кішки в темряві.

— Ні, — видихнула вона, — тільки не це!

Сер Родерік сумно кивнув.

— Так, Кет, це правда. Ти застерігала нас проти поїздки в Хоїк. Пробач, що я тебе не послухав. Це моя помилка. Спочатку думав, що все обійдеться… Але тепер відчуваю, що це не так. Щось підказує мені, що Дуглас повернеться сюди.

— Розкажи мені все, — зажадала стара.

— Ми посварилися з Ерікою, і я не пустив її на ярмарок. А вона перевдяглася пажем та подалась туди сама. Ти знаєш свою вихованку, — криво посміхнувся він, Кетрін кивнула, — коли вона хоче щось зробити, ніщо її не зупинить. І вийшло так, що Дуглас побачив її на ярмарку. Еріка стверджує, що він не впізнав її в чоловічому вбранні, але я ж бо знаю, що цей диявол у людській подобі зрештою здогадається про все. Дідько забирай! Надто вона схожа на свою матір, а вже кого-кого, а Ейлін він мусить пам'ятати.

Він не доказав, стомлено опустив повіки.

— Так, Ейлін він знав чудово, — підтвердила Кетрін і злякано перехрестилася. — Господи, поможи нам! Необхідно її сховати. Дуглас — божевільний. Він же заприсягся, пам'ятаєте, що не дозволить, щоб її обличчям англієць милувався!

— Та вже пам'ятатиму його присягу все життя, — крізь зуби процідив Родерік, стискаючи кулаки так, що під нігтями виступила кров. — І я помщуся за її смерть! П'ятнадцять років чекав і боявся, що він з'явиться в Англії… Коли я думаю, що вбивця Ейлін досі живий, мені хочеться кричати від люті. Саме тому я мушу сховати Еріку й синів, щоб не турбуватися про них.

— Не робіть дурниць, мілорде, — схвильовано зашепотіла нянька. — Господь із вами. Ви хочете посиротити своїх дітей?

— Вони вже дорослі, Кет, — суворо перебив її барон Тейндел. — А я не можу більше жити з таким тягарем на серці. Я заприсягся Ейлін, що подбаю про наших дітей, але тепер вони виросли, і я можу вважати себе вільним від клятви.

Стара Кетрін згорьовано глянула на свого колишнього вихованця. Її губи ледь помітно здригнулися.

— Хай Бог вам помагає, мілорде, — тільки й промовила вона. — Та не розумію, скільки не ламаю голови, куди ж відправити нашу дівчинку? До сестри Ейлін — Маргарет, чи що? Начебто вона замужем за кимось із Макфергюсів… Або, може, дійсно краще сховати її в монастирі Ромсі? Та й часи тепер неспокійні.

Сер Родерік криво посміхнувся.

— Як то кажуть, що не робиться, все на краще. Маю одну думку. Якщо цей Нолліс правду казав… — він замислено похитав головою, — тоді сам Бог мені допомагає. Я відправлю Гіла з Браном до брата в Беверлі. А Еріку попрошу прийняти років на два навчатися в монастир. Принаймні, буду спокійний за їхнє майбутнє.

Стара Кетрін похмуро втупилася в підлогу.

— Не подобається мені це все, — похитала головою. — Не на добро… І Нолліс цей здається підозрілим, ось що я скажу. Хоч би чого лихого не замислив ваш братик!

— Облиш, Кетрін, — пан нетерпляче перервав няньчині міркування, — так, Джеффрі хитрий, корисливий і жадібний над міру, але йому нема жодного сенсу шкодити мені. Подумай сама, адже батько вмер, не залишив мені ані копійки, все й так дістається йому! Чого ж не зіграти роль щедрого та шляхетного брата, якщо натомість отримаєш мою відданість і вирішиш проблеми на кордоні своїх володінь? На додачу, він завжди був небайдужий, коли його хвалили. Якщо вділить дещицю своїх багатств, аби допомогти дітям нерозумного брата, — сер Родерік невесело посміхнувся, — то весь Нортумберленд славитиме щедрого пана!

— Так-то воно так… — хитаючи головою, знову почала нянька, але пан перервав її різким змахом руки.

— Годі, це вирішено. Якщо Джеффрі дасть згоду на те, щоб прийняти дітей у Беверлі, я негайно відправлю їх туди. Тим більше, дівчинці треба вчитися. Отець Годвін, звичайно, вивчив її читати, але цього для юної леді не досить. Вона нічогісінько не знає з того, що повинна вміти знатна дівиця! Принаймні, стріляє з лука й пращі краще, ніж вишиває гладдю. Побуде рік-другий у обителі, навчиться потрібних манер, а по тому повернеться в замок лордів Персі.

Кетрін кивала. Звісно, її Еріка мусить стати справжньою леді, інакше ніколи не вийде заміж за гідну людину. Тепер вона розуміла, чому Родерік так суворо повівся з дочкою. Хотів притлумити гіркоту розлуки… Але на душі в старої няньки, як і раніше, було неспокійно.

— Іди, Кет, — ніби прочитав її думки сер Родерік. — Уже пізно, а завтра важкий день.

— Я зайду до неї, — сказала стара.

Дивлячись, як вона важко сходить нагору, барон Тейндел подумав, що знає Кетрін уже понад тридцять років. Вона стала невід'ємною частиною цього замку, та й усього його життя — його дурнуватого, нікчемного життя. Як швидко лине час… Здавалося, зовсім недавно вони з Ейлін, молоді та щасливі, оселилися тут. Їх не дуже турбувало, що вони небагаті — головне, що були разом. Хто ж знав, що щастя протриває лише три роки? Три короткі роки, що стрімко пропливли повз них, немов маленький човник, який мчить у плині стрімкої ріки. І він лишився сам із дітьми в цьому порожньому старезному замку, наодинці з болісними спогадами, які отруюють душу вдень і не дають заснути вночі. Тільки вино й дозволяло йому іноді забути… Не бачити ночами блідого обличчя дружини й цієї жахливої рани на шиї, з якої лилася кров, не чути її жахливого передсмертного хрипіння… Коли він вдерся до кімнати, вона вже конала, навіть не побачила його перед смертю. А Дуглас, проклятий Дуглас пішов безкарно…

Родерік заскреготів зубами, намагаючись відігнати видіння. Не дивлячись, налляв собі повний кубок вина. Так, його маленька доня правду каже — він забагато п'є. Але без цього надто тяжко. Він поморщився, єдиним духом вихилив кисле пійло та з розмаху грюкнув дерев'яною посудиною об стіл.

— Будь ти проклятий, Вільяме Дугласе! — вигукнув він, і його слова дивно пролунали в цій порожній залі, лунко відбилися від брудних закіптюжених стін. — Будь ти проклятий!!! Ейлін-Ейлін… Навіщо ти залишила мене тут самого?

Він схопив глека тремтячою рукою і поспіхом, обливаючи вином одяг, випив його великими ковтками, немов боявся, що хтось відніме. Кислий смак напою огидно застигав на губах, викликав печію. Родерік опустив скуйовджену голову на стіл, обхопив її руками й затих.

— Нічого, незабаром усе зміниться, — прошепотів лицар, заплющуючи очі. — Недовго ще, Ейлін… Я помщуся і повернусь до тебе.

Перед його заплющеними очима виникло її прекрасне обличчя — юне, з ніжним рум'янцем, таке, яким він уперше його побачив тоді на святі. Вони зустрілися напровесні, коли було ще холодно, і він дмухав на її закляклі рожеві пальчики, дивуючись, які вони тонкі та ніжні. Яка вона була гарна! Ніжна дівчина була в розквіті своєї юності, й він не встояв. Що значили тоді всі ці слова: спадщина, гроші, багатство? Йому була потрібна тільки вона, його Ейлін.

Сер Родерік незчувся, як заснув. Уві сні губи Ейлін ворушилися, начебто вона щось намагалася сказати, але він не чув, лише дивився на неї та блаженно посміхався. Вона так рідко снилася такою — юною, гарною, без цієї жахливої рани на шиї… Потім поруч із дружиною з'явилася Еріка й дві дівчини злилися в одну, він уже не міг їх розрізнити, ніби вони були однією людиною… Господи, яка ж вона красуня, його Еріка, і як схожа на матір!

Сер Родерік щасливо посміхався уві сні.

— Я так і думала, що ти не спиш, — почула Еріка знайомий рипучий голос.

Далі вона відчула, як легка стареча рука лягає на її потилицю, звичним рухом поправляючи волосся.

— І коли ти навчишся заплітати косу? — буркотливо поцікавилася Кетрін, сідаючи поряд. — Ну? Чого мовчиш? Я ж знаю, ти не спиш, можеш не прикидатися — все одно твоє старанне сопіння не зіб'є мене з пантелику.

Еріка з досадою підвела голову з вовняного валика, що слугував за подушку. Очі в неї були заплакані.

— Чого тобі треба, Кет? — невдоволено запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав строгіше. — Прийшла мені вичитувати? То я не в гуморі, щоб вислуховувати твої настанови, як і проповіді отця Годвіна.

— Я прийшла попрощатися, — зітхнула нянька.

Еріка здивовано закліпала й навіть трохи звелася на постелі. Що це трапилося з її суворою нянькою? Недовірливо стежила, як та змахує сльозу зі зморшкуватого обличчя. Кетрін мовчала та сумно дивилася на неї; Еріку це насторожило. Вона звикла, що стара нянька частіше бурчить або лається, чого особливо слід було б очікувати після всього, що вона накоїла в Хоїку… Негарне передчуття заповзло в душу, немов змія. О Боже, вона прийшла попрощатися! Дівчина похолола. Виходить, батько все-таки відправляє її з Тейндела. Але куди?

— Батько наказав мені… — вона проковтнула бридку грудку, що стала впоперек горла. — Він відправляє мене геть?

Кетрін лагідно посміхнулася.

— Так, Еріко. Але ти не повинна…

Брови дівчини зійшлися на переніссі точнісінько, як у сера Родеріка, зелені очі метнули дві блискавки.

— Я не повинна гніватися на нього, ти хочеш сказати? Він відправляє мене в якийсь там монастир, і лише тому, що я насмілилася суперечити йому. А якщо я не хочу туди їхати? Якщо мені не хочеться ставати леді? Та й навіщо? Чим допоможе мені моя вченість у цій глушині? Леді вересових пустищ і голого пагорба!

Вона підхопилася з ліжка та гротескно присіла в низькому реверансі, надаючи своєму личку гордовитого виразу.

— Сміх, та й годі! — Еріка пирхнула й випросталася. — Він просто хоче позбутися мене.

Кетрін осудливо похитала головою та зацокала язиком.

— Отакої, — промовила вона, встаючи та повільно обходячи навколо неї, — видно, правду сер Родерік каже. Якщо твій норов не приборкати, накоїш ти лиха. І добре буде, якщо околиці вціліють. От же ж треба вродитися таким чортеням! Нічого не вислухає, а наговорить усіляких дурниць…

Еріка тужно мовчала.

— Твій батько хоче тобі тільки добра, запам'ятай це, дурненька, — взялася вона пояснювати, як малій. — Він хоче сховати тебе, відгородити від небезпеки. Дуглас знову повернувся в ці краї, а не на добро це, виходить… Що робитимемо, як він вирішить напасти на Тейндел? Горці не пробачають образ. А твій батько завдав йому страшної образи, одружився з дівчиною, котру він любив. Ми не зможемо відбитися від Дугласового нападу самотужки! Досі берегла нас Діва Марія свята, але хто знає, що трапиться завтра? Тому в сера Родеріка немає іншої ради, як погоджуватися на пропозицію свого молодшого брата. Ти повчишся в монастирі, а потім поїдеш у Беверлі. Може, й наречений тобі там знайдеться…

Кетрін лагідно погладила її по голові, та Еріка рвучко сіпнулася, скидаючи її руку.

— Ти знову за своє, Кет! Не хочу я нікуди їхати. Моє місце біля моєї родини, поруч із батьком! Якщо вже на те пішло, я теж зумію захистити Тейндел зі зброєю в руках. Я тут виросла, це мій замок, і я його не покину.

Нянька невдоволено стисла губи.

— Ну ось, ти знову за своє. Кажу тобі, батько хоче зробити, як краще. Не впирайся! Він боїться за тебе й зовсім не гнівається за твою витівку, хоча, як на мене, то тебе все-таки слід було б відшмагати лозиною, — вона вперла свої сухенькі руки в боки. — Хочеш чи ні, але ти поїдеш у обитель Ромсі найближчими днями. Тим більше, що ви вторгували досить грошей на ярмарку в Хоїку. На якийсь час вистачить заплатити за навчання.

Щоки в Еріки спалахнули. Вона обурено втупилася в свою виховательку. Схоже, тут усе вже вирішили за неї. Невже її повезуть силоміць? Ні, ніколи! Вона не дозволить так із собою поводитися. Та вона краще втече! Несподівано ця думка дуже припала їй до смаку. А що, як справді…

Дівчина зітхнула й додала своєму обличчю замисленого виразу.

— Я подумаю, — опускаючи вії, проказала вона тихенько. — Може, ти й маєш рацію…

Кетрін радісно сплеснула руками.

— Ну ось і добре! Бо затялася: не поїду, не хочу…

— Але якщо я справді не хочу? — з болем у голосі мовила Еріка й благально глянула на неї.

Може, вона все-таки зглянеться, попросить батька? Ні, схоже, навіть Кет не хоче зрозуміти її. Стара нянька пильно дивилася на неї та хитала головою.

— Ет, люба, скільки разів ще тобі доведеться робити, чого не хочеться! Настав час звикати, дівчинко моя. Ти ж тепер доросла, а доросла людина зобов'язана думати й про інших. Ну-бо, давай витремо сльози.

Вона швидко обійняла її, легко пригорнула до себе й відразу відпустила.

— Лягай-но краще спати, — Кетрін критично оглянула свою вихованку. — На свіжу голову все простіше. Помолись на ніч святій Катерині, покровительці обителі Ромсі, щоб подбала, аби твоє перебування там було щасливе. Добраніч, Еріко.

Нянька пригнула її голову до себе, легко торкнулася чола своїми сухими губами.

— Спи, люба. Не забувай, що ми всі тебе любимо. І я, і батько, й брати…

— Я теж, — зітхнула Еріка, на мить притискаючись щокою до її зморшкуватого обличчя. — Я теж люблю… вас усіх.

Несподівано для себе вона зрозуміла, що зараз розплачеться. Серце раптом защеміло від туги, схотілось увіткнуться обличчям у залатаний фартух своєї старої няньки, як вона завжди робила в дитинстві, коли її хтось кривдив, виплакатися, розповісти, як їй погано…

— Добраніч, Кет, — з опущеною головою пробурмотіла Еріка вслід бабі, яка вже виходила зі спальні.

Ще мить дівчина стояла посеред кімнати нерухомо, дослухаючись до кроків, що шаркотіли на сходах, згасаючи. Її обличчя було похмуре та зосереджене, ніби вона приймала якесь важливе рішення. Нарешті вона рішуче ступнула до віконця й опустилася перед масивною дерев'яною скринею, присунутою до стіни.

— Пробач мені, Кет, але святій Катерині я не молитимуся, — пробурмотіла Еріка, підіймаючи важке віко скрині, де зберігалися всі її немудрі пожитки. — Ти, напевне, й не помітила, але я вже доросла.[29]

Вона швидко почала порпатися в скрині, викидаючи просто на підлогу речі, які їй могли придатися. Так, теплий плед, шкіряні штани, які вона частенько надягала під спідницю, коли їздила верхи, колет… Шкода, він уже затісний — Кетрін пошила його, коли їй сповнилося тринадцять, і тепер він ледве сходився на грудях. Еріка критично оглянула себе. Все одно, вона швидше схожа на худорлявого хлопчиська, ніж на дівицю. Вона презирливо пирхнула. Ха! Шляхетна леді! Смішно навіть думати, що вона коли-небудь зможе хоч трішечки бути схожою на шляхетну пані. В тих біла шкіра, пещені ручки, пишні форми, а в неї? Руки в задирках, замурзане обличчя, та й сама — шкіра та кістки.

Еріка зітхнула, але відразу подумки дала собі стусана. Ніколи сумувати та зітхати! Вона прийняла рішення, і не відступить, бо не має анінайменшого бажання вирушати в цей бісів монастир, де її змушуватимуть учити молитви, робити реверанси та вишивати. Надто добре уявляла собі, що таке монастирські порядки. Ні вже, дзуськи, вона туди не поїде. Нізащо не проміняє свій Тейндел на якийсь там Беверлі! Тут вона господарка, а там?

— А там я буду годованкою, бідною і жалюгідною, котрій кожен зможе нагадати, ким була її матуся, — крізь зуби промовила Еріка, тугіше затягуючи вузол із пледом.

Шкода, що нема кинджала. Вона з жалем згадала той, недавно виграний на змаганнях у Хоїку. Навіщо вона віддала його цьому шотландцеві? Зараз зброя придалася б.

Еріка нахилилася над своєю лежанкою та взяла з неї люстерко, що його віддала їй Кетрін. Подумала мить і швидко запхала собі за пазуху. Так надійніше. Їй не хотілося залишати єдину річ, яка нагадувала про матір. Кетрін казала, що воно принесе їй удачу…

Кинула останній погляд на свою спорожнілу кімнату, тихенько відчинила двері. У замку стояла тиша. Напевно, всі давно вже спали й бачили десятий сон. Намагаючись ступати безгучно, Еріка почала спускатися сходами. Цікаво, скільки лишилося до світанку? Зважаючи на все, зараз глупа ніч. Що ж, це добре. У такий час навряд чи хтось зі стражників або домашніх помітить її. Тим більше, що вибиратиметься вона не ворітьми.

Звичайно, доволі небезпечно в темряві скрадатися стежкою, що веде з замку крутим південно-західним схилом, але нічого не вдієш, кращої нагоди вислизнути могло й не трапитись. Що, як батько вирішить відправити її вже завтра?

Ця думка змусила дівчину трохи прискорити крок. Один із щаблів огидно зарипів під ногою, і відразу вона почула чийсь стогін. Кинула переляканий погляд униз і застигла з однією піднятою ногою. Там, у великій залі, впустивши голову на стіл, спав батько.

Боже, він так і заснув просто на неприбраному столі. Еріка похитала головою. Батько міцно спав, підклавши під голову одну руку, волосся безладно падало йому на обличчя. Порожній глечик з-під вина валявся поряд. Вона тихо підійшла ближче. Дивно, але злість, яку вона звичайно відчувала, коли бачила його п'яним, зникла кудись, звільнила місце для щемких жалощів. Кетрін каже, що він дотепер не може забути матір, тому й напивається мало не щовечора.

Дівчина піддалася раптовому пориву, обережно погладила поплутане батькове волосся. Зараз він був такий беззахисний, немов дитина, яку хотілося втішити. У ній голосно заговорило сумління. Боже, як вона може залишити його, змусити хвилюватися! Адже він збожеволіє, обшукуючи всю околицю. На мить Еріка засумнівалася, що чинить правильно. Нерішуче опустила свій вузол на підлогу, в сум'ятті озирнулася навколо. Може, не варто їй утікати? Хтозна, може, батько правий, що намагається відправити її в Беверлі? Дівчина насупилася. Ні, її місце тут, і годі сумнівів. Вона попередить його, він не хвилюватиметься.

Еріка обігнула стіл, вмочила палець у рештки вина в кубку. Здається, ввечері з нього пив отець Годвін… «Татку, я повернуся», — написала вона, старанно виводячи червоні літери просто на чисто вискобленому столі. Ось і все. Він прочитає це і знатиме, що з нею нічого не трапилося. Задоволена своєю вигадкою, Еріка озирнулася на сонного батька. Тепер на його губах застигла легка посмішка, дихання було рівне. Вона посміхнулася йому та помахала на прощання рукою.

— Я ненадовго, татку, — тихо прошепотіла вона. — Не гнівайся на мене. Я тебе люблю.

Еріка легко підхопила з підлоги свій вузол і тихо вислизнула з зали.