Любов у спадок

Розділ 16

У нічній тиші пролунав голосний крик сови, й чоловік здригнувся від несподіванки.

— Згинь, нечиста сило! — він злякано перехрестився й поквапливо рушив далі, безупинно озираючись.

Навколо за винятком сови, яка вовтузилася в гіллі величезного в`яза, стояла тиша. Темні силуети дерев чітко вимальовувалися на тлі трохи світлішого неба, підіймаючи велетенські руки догори, до зірок, які неяскраво мерехтіли. Чоловік зупинився й прислухався. Начебто нічого… Та ні ж, так і є. Ледь чутний цокіт копит пролунав у нього за спиною, по тому виразно форкнув кінь.

Чоловік затремтів з ляку, зіскочив зі стежки й зачаївся в розпадині. От же дідько напоумив його піти повз цей проклятий замок, та ще й уночі! Казала йому Дженні: «Залишайся…» Ні, пішов додому, дурень. І далі трусячись від переляку, він тихенько забурмотів молитву. Дві темні постаті в довгих плащах легко, мов примари, зіскочили з коней, і рушили просто до його схованки.

Широкі плащі скрадали рухи, обидві постаті плавно й неминуче насувалися на нього. Нещасний голосно завив і кинувся вперед; не розбираючи дороги, стрімголов покотився донизу схилом. Хвалити Бога, примари не пішли за ним.

— Як ти думаєш, Діку, він живий? — запитала одна з них, та, що була нижча.

— Звичайно, — впевнено відгукнулася друга примара. — Тільки коліна собі обдер.

Еріка тихенько засміялася, хоча насправді їй було зовсім не до сміху. Їй було страшно, як і цьому п'яничці, тільки вона боялася цілком відчутних речей.

— Гадаю, він прийняв нас за примар, — вона помовчала трохи, скоса глянула на зруйнований замок і боязко запитала: — Річарде, якщо там дійсно є примари, вони ж не чіпатимуть нас, правда?

Далхаузі невизначено знизав плечима.

— Давай спускатися, — запропонував він. — Начебто все тихо.

Вони прив'язали коней біля старої конов'язі, котра, як не дивно, ще трималася. Тут взагалі мало що змінилося з того дня… Подвір'я було занедбане і вже навіть устигло зарости якимись колючками. Вежа підносилася над ними чорним громаддям, вороже дивлячись на непроханих гостей заплилим оком вікна. Дівчина старалася вгамувати серцебиття.

— Тут так страшно, — ледве змогла вона вичавити з себе, обертаючись до Річарда. — Начебто це зовсім і не мій дім…

Він мовчки кивнув, розуміючи, як зараз почувається дівчина. Йому й самому було незатишно.

— Якщо ти не проти, я піду першим, — сказав він. — Де, ти кажеш, його шукати?

Еріка ледь пожвавішала, коли почула його голос. Все-таки вдвох не так моторошно. Вона вказала рукою вперед.

— Он, бачиш? Колись там була стайня.

Згоріла повітка, в якій раніше тримали домашню худобу, вищирялася в небо обвугленими кроквами, нагадуючи якусь мертву тварину. Еріку пересмикнуло. Усе тут здавалося їй неживим, навіть стіни, ніби й камінь міг умирати.

Вона рішуче пройшла в лівий кут зруйнованої будівлі, замислено озирнулася, щось зважуючи.

— Здається, тут…

Шотландець мовчки дістав кинджал і заходився розкопувати злежаний ґрунт. Еріка допомагала, відкидаючи вбік дрібні камінчики, що сипалися згори. Гній і солома були перемішані з попелом, і кинджал проходив крізь них, мов крізь масло. Нарешті вістря дзвякнуло об щось тверде.

— Тепер треба знайти кільце, — попередила Еріка.

За якийсь час Дік намацав якесь металеве кружальце та потяг його на себе. Ляда не піддавалась, і довелося неабияк пововтузитись, перш ніж її відкинули. Схованка виявилася зовсім маленькою, він навіть здивувався.

Еріка швидко застромила руку в ямку й почала там нишпорити.

— Є! — переможно вигукнула вона і витягла звідти невеличку пласку скриньку. Дерево стемніло від часу, але, зважаючи на все, чудово збереглося.

— Звичайно, останнім часом йому було непереливки, сюди потрапляв дощ… Адже даху над схованкою більше нема.

Еріка покрутила скриньку в руках, немов боялась відкривати.

— Давай, — простяг руку лицар. — Я відкрию. Розумний чоловік був твій батько…

Він заходився обережно длубатися в замку на скриньці, а дівчина тим часом замислено зробила кілька кроків спорожнілим подвір'ям. Як дивно. Зовсім недавно це був її дім, тут жили люди, вони ходили туди-сюди, діставали воду з колодязя, розмовляли, сміялися… А тепер усе таке мертве, тихе. Як на цвинтарі. Але це і є один великий цвинтар. Її почало лихоманити, перед очами яскраво постало видіння зруйнованого замку, яким вона побачила його тоді, того фатального дня. Ось тут, зовсім поряд, лежав убитий Джош… Еріка піддалась майже містичному відчуттю, яке її охопило, стала на коліна й почала читати молитву. Вона почувалася зрадницею, що покинула напризволяще дорогу істоту, яка вмирала. Як вона могла покинути Тейндел! Ці любі її серцю руїни сколихнули спогади в її душі. Колись вона була щаслива тут, а тепер від колишнього життя нічого не лишилося.

— Я повернуся… О, я повернуся сюди, — прошепотіла вона так тихо, щоб Дік не почув.

Підвелася з колін і повільно почала обходити подвір'я. Ось і їхній старий колодязь. Камінь, із якого було складено круглу огорожу, здавався ще теплим — певне, зберігав тепло минулого дня. Дівчина поставила на нього лікті, сумно задивилася на мертву вежу Тейндела. Її погляд ковзнув по землі, і вона ледь не скрикнула. У світлі місяця погано вдавалося щось розгледіти, але там, де вона стояла, крізь купи сміття виразно проступала стежка. Еріка з відразою оглянулась. Їй здалося, що до неї доторкнулися чиїсь м'які жадібні лапи. Прокляті мародери! Все-таки дісталися й сюди.

Раптом вона завмерла, прислухаючись. Звідкілясь згори виразно почувся тонкий і сумний звук флейти. Еріка відчула, як у неї на голові з жаху заворушилось волосся.

— Агов! — здаля погукав Далхаузі. — Ти там що, заснула? Я відкрив його.

Еріка здригнулася, ніби справді прокинулась. Ні, напевне, почулося. Навколо тихо, ні вітерця, навіть листя на дереві не ворухнеться. Їй уже ввижається бозна-що. Мерщій підбігла до шотландця, нетерпляче схопила відкриту скриньку. Загорнуті в ганчірку, там лежали пожовклі пергаментні аркуші. Тремтячими руками дівчина вийняла їх і почала обережно розгортати. Пергамент злипся, подекуди кутики відпали, але в цілому навіть при такому освітленні можна було розібрати, що текст зберігся.

— Ось він, мій родинний скарб, — урочисто промовила дівчина, з гордістю показуючи аркуші своєму супутникові. — Тепер ніхто не зможе обвинувачувати мене в тому, що я привласнила чужий титул! Я не безрідна волоцюжка, а Еріка Персі, баронеса Тейндел.

Очі її на мить спалахнули гордістю.

— Це так важливо для тебе, — байдуже промовив Річард.

Його тон зіпсував їй настрій. Вона глянула без посмішки.

— Звичайно, важливо. Але не так, як ти думаєш.

Він холодно посміхнувся. Дівчина трохи презирливо знизала плечима й відвернулася. За весь час, поки добувалися сюди, вони з Діком навряд чи сказали одне одному більше, ніж за сьогоднішній вечір. Тільки про справи. Злізти з коня, розпалити вогонь, попоїсти, впасти на землю й заснути — ось і всі пригоди. Їм поталанило, їх не знайшли Дугласові люди, та Еріка не могла б сказати, що вона щаслива. Після тієї розмови, коли вона запропонувала йому гроші, він тримався з нею підкреслено сухо й відчужено. Як найманець із господинею.

Його образливі слова боляче зачепили її. Невже Річард і справді вважає, що їй важливі тільки гроші й титули? Тут, посеред її зруйнованого замку, це здалося особливо образливим. Чомусь саме зараз їй схотілося, щоб він зрозумів її правильно.

— Я думаю, що твоя родина для тебе теж багато значить, — голосом скривдженої дитини сказала вона. — Адже Далхаузі — це твій титул, і ти не соромишся його, чи не так?

— Ти помиляєшся, — рівним голосом відгукнувся Річард. — Саме мені й доводиться соромитися майже все моє життя.

Він почав діловито обтрушувати забруднені землею руки. Еріка здивовано глянула на шотландця. Що не кажи, а така заява може спантеличити кого завгодно. Втім, здається, Дуглас називав його сином зрадника? Що ж це за таємниця?

— Але, Діку… — несміливо почала Еріка.

— Годі, — різко обрубав він. — Я не бажаю говорити на цю тему. Терпіти не можу, коли хтось пхає носа не в свої справи.

Дівчина закусила губу від образи. Чому він так із нею розмовляє? Вона зачинила скриньку, обережно вклала її в свою дорожню торбу й мовчки покрокувала до воріт.

Річард уже почав відв'язувати коней, як раптом Еріка щосили вчепилася в його рукав. У неї злякано заблищали очі, коли вона глянула вгору.

— Тихше! — наказала вона. — Ти чуєш?

Він прислухався. Справді, якийсь дивний протягливий звук виник у повітрі й відразу обірвався. Начебто хтось тихо схлипнув…

— Треба їхати звідси чимшвидше, — пробурмотів лицар, міцніше припасовуючи торбу до сідла.

— Ні! — зненацька затялася дівчина. — Я повинна зайти туди.

Вона вказала рукою на вежу, що підносилася перед ними.

— І що це тобі раптом здумалося? — дивувався він. — Ще щось забула забрати?

— Ні, нічого я там не забула. Як ти не розумієш, я просто повинна… Ну, попрощатися, чи що. Адже це мій дім!

— Дуже правильне рішення — прощатися з примарами, — буркнув Річард. — Ну то йди, якщо тобі так хочеться. Там саме дах готується обвалитись, ось і нагодися в слушну мить.

Примхи цього дівчиська починали йому набридати. Треба швидше забиратися звідси — ось-ось з'явиться тут дехто страшніший за примар. Невже вона не тямить, як це небезпечно? Лізе на рожна, ні з чим не рахуючись. Він і далі вовтузився зі спорядженням, не дивлячись на Еріку. Повинна ж вона розуміти…

— Агов, поїхали, — кинув через плече, але відповіді не почув.

Шотландець із досадою озирнувся. Все-таки подалася в цю похмуру вежу, чорти б її взяли. І чому її весь час несе в такі місця, куди нормальну людину й медяним коржем не заманиш? Він знову примотав повід до конов'язі й швидко рушив до темного громаддя кам'яної будівлі.

Двері валялися поруч із отвором, який зяяв у вежі. Далхаузі сторожко зазирнув усередину, подумав і запалив невеличкий смолоскип. Ет, будь що буде. Вони вже й без того наробили тут неабиякого галасу. Якщо хто хотів їх помітити, то давно вже помітив. А в такій пітьмі можна й шию собі зломити.

— Еріко! — гукнув він у темряву. — Ти де?

Зробив крок, і тут у вуха йому вдарив розпачливий жіночий вереск. Щось темне з шумом вилетіло назустріч, і Дік з відразою відчув дотик м'якого шкірястого крила до свого обличчя. Кажан, здогадався він. Напевне, він не закричав тільки тому, що розумів, наскільки це безглуздо: дикий вереск Еріки заглушив усі інші звуки. Чортихаючись, шотландець кинувся вперед, мало не спіткнувся об якісь перевернуті лави, пробіг звивистим коридором…

Вилетів у залу й став як укопаний. Світла від смолоскипа вистачило, щоб освітити моторошну картину: якийсь худий обірваний хлопак тримав дівчину за руку, а вона відчайдушно пручалася.

— Відпусти її! — люто закричав Річард.

Розмахуючи смолоскипом, він кинувся до них. Дивний чоловік, вбраний у якусь чи то рясу, чи довгу сорочку, підперезану уривком мотуза, обернувся до нього й застиг, вражений жахом. У нього було тонке змарніле обличчя й біле, зовсім сиве волосся. Він був нітрохи не схожий на мародера чи грабіжника, й Дік мимоволі опустив смолоскип. Хлопець злякано випустив руку Еріки, що дивилася на нього божевільними очима, його губи щось прошепотіли… Річард вихопив кинджал і замахнувся ним, цілячись у незнайомця.

— Відійди! — крикнув він застиглій дівчині.

Звичайно, вона його не послухалася.

— Не смій його зачіпати! — заверещала натомість, кидаючись цьому дивному хлопцеві на шию. — Гі-і-іл!!

…Світло багаття кидало мінливі тіні й відблиски на обличчя трьох, які сиділи перед невеличким багаттям. Сивий юнак, час від часу полохливо озираючись, тихо продовжував свою розповідь:

— Мені пощастило — вони вирішили, що я мертвий. Що було потім, я пам'ятаю погано. Напевне, я виповз надвір і там втратив свідомість. Мабуть, і вмер би, адже рана була глибока, та мені знову пощастило. Пам'ятаєш, той старий кумедний дивак, що жив на верхівці гори?

Еріка кивнула. Вона з ніжністю дивилася в змарніле братове обличчя, час від часу доторкаючись до його руки, перевіряючи, чи це не сон.

— Він саме збирав на світанку трави неподалік від замку, коли на нас напали. Пустельник усе бачив і, коли вони поїхали, зважився зайти подивитися, чи нема кого живого…

Гілберт нахилив голову й здригнувся всім тілом. Голова в нього тепер сиділа на шиї якось криво. Далхаузі придивився й побачив широкий сизий шрам, що тягся від його шиї вниз. Хлопець помітив його погляд і посміхнувся безкровними губами.

— Це слід від удару мечем. Той вояк, що вдарив мене, саме відвернувся, його погукали, й удар припав трохи косо. Інакше я б не витривав. Отож, цей пустельник, отець Фольгест, переніс мене до себе й вилікував. Місяць я пролежав без тями, поки трохи видужав… Ось і вся моя історія.

Еріка тихенько схлипнула, і Гілберт несміливо доторкнувся до її руки.

— Не треба, сестричко. Все вже позаду, тепер ти вдома, — він помовчав, а потім заговорив скоромовкою: — Зрідка, коли заїдає туга, спускаюся вниз, у вежу заходжу… Коли я прийшов сюди вперше після всього, що сталося, було дуже страшно, але потім я звик. Навіть знайшов свою флейту. Я люблю тут грати, звук виходить особливо чистий, — щиросердно додав хлопець.

Дівчина прихилилася до брата, ховаючи мокре обличчя в долонях. Річард розумів, що вони зараз відчувають, але на душі в нього було кепсько. Вдома! Він підкинув хмизу в багаття, відсовуючись трохи далі від полум'я, що спалахнуло надто яскраво. Дивна поведінка цього хлопчика не йшла в нього з думки. Здається, він усе-таки трохи не сповна розуму. Ну гаразд, Еріка знайшла брата, якого вважала загиблим, але що вона тепер збирається робити далі? Невже вирішить залишитися тут?

— Чому ж ти… — він хотів запитати «не мстився вбивцям?», але язик якось не повернувся.

Гілберт сумно глянув на нього. Погляд його світлих, майже прозорих очей був безтурботний, мов небо навесні.

— Вас, певне, дивує, чому я ховаюся? Звичайно, життя в печерці пустельника не таке зручне, але й це непогано, коли хочеш просто жити. Напевно, восени я піду проситися в монастир, батько Фольгест обіцяв замовити за мене слівце.

Еріка з переляком і недовірою втупилася в братове обличчя.

— Але, Гіле… Це не твоя доля! Тобі ніколи не спадало на думку, що можна спробувати знайти вбивць батька й Бранвена і помститися? Адже їх усіх повбивали! Тепер ми разом, нам буде легше. Ти бачив, хто це зробив. Скільки днів я мучилася цим, не спала, уявляючи обличчя проклятого вбивці… Скажи мені, Гіле, хто це був? Хто?

Тепер у її голосі звучали гіркота й жага помсти. Гілберт страшно здригнувся, просто затрусився всім тілом. Накрив голову руками, зігнувся й почав розгойдуватися з боку на бік, щось мукаючи собі під ніс.

— Що з тобою? — запитала вражена Еріка, злякано хапаючи його за руку та заглядаючи у вічі. — Я тебе чимось налякала?

Той затрусив головою, ще сильніше закриваючись від неї.

— Ні, ні… Я нічого не бачив!

Вона відчула себе винною перед ним. Ах, якби знати раніше, що він живий! Може, якби вона була поруч, їй би вдалося хоч якось допомогти йому. Чомусь зараз Еріка відчувала себе набагато старшою за нього. Бідолашний маленький Гіл… Він завжди був такий боязкий і тихенький. Напевно, моторошна сцена в замку так налякала його, що він дотепер боїться невідомих розбійників. Он посивів, ніби старий! Нещасний… Дівчина безпорадно глянула на Річарда, ніби просила в нього допомогти.

— Гілберте, — лагідно озвався Дік, — прошу тебе, заспокойся. Нам просто потрібно знати, хто напав на замок Тейндел. Це дуже важливо, зрозумій. Твоїй сестрі загрожує страшна небезпека.

— Нам усім загрожує небезпека! — вигукнув він. — Ми приречені, наш рід приречений… Так він казав.

— Хто, хто казав, Гіле? — миттю стрепенулася дівчина. — Скажи мені, кого ти там бачив?

У її голосі звучала справжня мука.

— Та не бійся ти, скажи! — скрикнула вона, втрачаючи терпіння. — Я заберу тебе звідси, все буде добре, заспокойся…

— Ні! — замотав головою Гілберт, який і далі тремтів усім тілом. — Я нікуди не поїду. Ти не розумієш… Ти не вмирала, не металася в гарячці, не знаєш, як це боляче, коли навідліг б'ють мечем по грудях, — він замружився, а потім глянув на неї майже вороже, і Еріка опустила очі. — Нам нема порятунку. Потрібно забитися в шпарину, сховатися… Може, тоді він дозволить нам жити.

— Кого ти маєш на увазі? — суворо запитав Річард.

Гілберт знову потупився й почав колупати ціпком вугілля.

— Слухай-но, хлопче, я знаю, що тобі довелося пережити, — м'яко сказав шотландець. — Але ти повинен розуміти: твоє мовчання може призвести до того, що й ти, і твоя сестра загинете. Хто попереджений про небезпеку, вже наполовину врятований. Розкажи нам усе, і ми спробуємо що-небудь придумати.

Він простяг руку й підбадьорливо поплескав його по плечі. Й тут Гілберта прорвало.

— Та що ви можете придумати? — заникуючись від страху, істерично закричав він. — Проти кого ви хочете боротися, кому мститись? Могутній граф Нортумберлендський і ми — жалюгідні, слабкі й нікчемні! Ось хто наш супротивник. Ну що, ти задоволена, Еріко? Оце тобі правда, якої ти так домагалася…

Він важко задихав, схопився за груди. Дівчина широко розплющеними очами дивилася на брата, не в змозі усвідомити значення його слів.

— Граф Нортумберлендський? — півголосом перепитала вона. — Дядько Джеффрі?!

Той кивнув, болісно поморщився.

— Цього я й очікував, — недобрим тоном промовив Дік.

Обоє витріщилися на шотландця: Гілберт нічого не розуміючи, Еріка злякано.

— Стривай, Гіле, — повільно промовила дівчина. — Ти не міг помилитися?

— Як я міг помилитися, якщо головним у них був не хто інший, як наш наймиліший гість із Беверлі? — він охопив руками коліна й зігнувся в три погибелі. — Вони вдерлися в замок, убиваючи всіх, хто траплявся їм на шляху. Я сам чув, як їхній проводир репетував: «Убити всіх, нікого не залишати живого!» Я збігав сходами вниз, і він побачив мене… На мить я зустрівся з ним очима, й він засміявся мені в обличчя. «Отримай привіт від свого дядечка, хлопче», — крикнув він і вдарив мене мечем.

Його знову почало трусити. Еріка обійняла брата, пригорнула до себе, відчуваючи, як стукотить у нього серце.

— Джон Нолліс, — виразно промовила вона. — Тепер я знаю, хто це зробив.

— Це зробив граф Джеффрі Персі, — заперечив їй Далхаузі, який досі мовчав. — А це загрожує нам більшими неприємностями, ніж ми могли собі уявити. Цей Нолліс — тільки знаряддя в його руках, виконавець. Тепер я розумію, хто гнався за тобою вслід за Дугласом. Однак, він нахаба й сміливець. Не побоятися полювати за дичиною самого лицаря з Лідденсдейла!

Шотландець скрушно похитав головою, замислено задивився у вогонь. Багаття згасало, багряні язички полум'я ліниво перебігали по жаринах. За спинами у них форкнув кінь. Усі замовкли, на душі якось відразу стало тривожно й незатишно, начебто невидимий ворог підкрадався до них у темряві.

— І що нам тепер робити? — приглушено запитала Еріка.

— Відкрилися деякі нові обставини, — спокійно сказав Річард. — Тепер, якщо розібратися, ти не єдина спадкоємиця. І вже Гілберт вирішуватиме, що з цим робити. Можемо вирушати разом у Францію, хоча, як і раніше, я вважаю, що потрібно…

Гіл раптом замотав головою, щосили затискаючи руками вуха.

— Ні! Ні, я не поїду нікуди звідси! Я не хочу цього слухати! Вони шукали тебе, і я чув, як цей найманець кричав, що потрібно неодмінно вбити всіх, щоб нікого не залишилося, нікого. Вони вбили Кет, я чув, як вона кричала, як верещала Доллі, отцю Годвіну викололи око… Ні-і-і!!! Нам треба сховатися, сховатися!

У нього почалася справжня істерика. Він кричав, виривався, намагаючись кудись бігти, трусив головою… Навряд чи бідолаха зараз тямив, де він. Думки перенесли його в підпалений замок, де дзенькали мечі й лунали передсмертні зойки та стогін. Еріка з жахом дивилася, на що перетворився її такий спокійний братик, і в її душі розгоралося пригасле полум’я помсти. Вона знайде цього проклятого Джона Нолліса, ошуканця і вбивцю, поквитається з ним!

Їм ледве вдалося вгамувати Гілберта. Втім, він доволі швидко стомився і заспокоївся так само несподівано. Хвилин зо дві минуло, а він уже спав, простягнений просто на землі, здригаючись уві сні, й щось безгучно шепотів блідими губами. Еріка вкрила його своїм плащем і з жалощами дивилася на брата. Вони зустрілися, але це був уже інший Гілберт, не той любий, постійно усміхнений хлопчик, завжди готовий прийти на допомогу, а переляканий старий. Може, час вилікує його рани, але не зараз. Зараз він надто змучений, щоб боротися…

Річард мовчав. Нарешті підвівся й зняв із дерева свого плаща.

— Уже пізно, спати час. Бери мого, в мене є плед, — він вмостився біля багаття.

Еріка подякувала йому розгубленим кивком і обгорнулася в теплу вовну.

— Але ми ж не можемо залишити його тут, правда? — тремтячим голосом запитала вона, дивлячись у обличчя горця, освітлене кволими відблисками жаринок, які вже згасали.

Зараз він здавався їй старшим — тіні різкіше залягали біля високих вилиць і твердого підборіддя, ніс із легким горбочком виступав уперед. Який він гарний, несподівано спала їй дивна думка. Таке мужнє обличчя…

— Ти не передумала їхати у Францію? — замість відповіді поцікавився Дік.

— Що? Ні, — сумно відгукнулася дівчина й поклала підборіддя на згорнуті руки. — Я знаю, що буде важко, але тут… Тут залишатися я не можу. У мене майбутнього нема серед цих руїн. Може, колись вони піднімуться гордовитими стінами, на вежі заполощеться прапор, а зараз… Ні, це надто страшно — скінчити життя отак.

Річард із розумінням кивнув. Еріка подумала, що зовні він трохи схожий на її батька, але в той же час зовсім інший. Несподівано зрозуміла, що вже кілька хвилин безсоромно дивиться на його губи, і змусила себе відвести погляд. Тільки не піддаватися дурним почуттям! Вона йому байдужа… Ну й нехай, злісно подумала дівчина. Якби він зараз устав і обійняв її, як тоді, у Бархеді, вона не заперечувала б.

Дік ніби відчув, про що вона думає, запитливо глянув на неї:

— Ти не боїшся?

— Ні, — збрехала дівчина. — З тобою — ні.

Шотландець насупився, відвів погляд.

— Тоді ти сама відповіла на своє запитання, — досить жорстко сказав він. — Гілберт буде тільки тягарем. Ти ж бачиш, він до смерті наляканий.

Еріка простяглася на плащі, дивлячись перед собою зупиненим поглядом.

— Він завжди був полохливий. А ще йому довелося багато пережити лихого. Я інша.

— Ти — інша, — погодився Дік.

Йому раптом страшенно схотілося, щоб вона покликала його до себе на плащ. Як це було б чудово — обійняти її, пригорнути, відчувати всім тілом любу теплу грудочку. Він би занурився обличчям у її волосся, поцілував ніжну тремтливу шию… Річард згадав, як цілував ці м'які слухняні губи, як чудово пахло її волосся — розмарином і вересом, як вигинався під його руками цей неприродно тоненький стан. Це була гра, але його почуття тої миті були справжні. Чорт! Знайшов час для мрій. Коли вона хворіла, металася в лихоманці в тій маленькій хижі, йому й на думку не спадало скористатися її беззахисністю. А тепер ця чудова дівчина лежала перед ним, затишно влаштувавшись на плащі, з підкладеною під щоку рукою, і їх розділяло тільки згасле багаття. Варто лише простягти руку, щоб доторкнутися до її ніжної шкіри…

Йому стало зовсім спекотно від таких думок.

— Добраніч, — зітхнула Еріка.

Ось і зігрівся, похмуро подумалося йому.

— Добраніч, — буркнув шотландець, загортаючись у плед.

Зараз він здався закоротким і зовсім не грів.