Любов у спадок

Розділ 6

Вона отямилася від того, що по її щоці текла холодна вода. Кап, кап… Кап, кап… Немов осінній дощ монотонно стукотів по даху. Ні, це був не дощ. Холодна крапля знову впала на її обличчя. Еріка невдоволено поморщилася та спробувала відвернутись. Різкий біль відразу прохромив їй скроню, змусив застогнати. Якийсь час вона нічого не відчувала, крім цього пекучого болю, від якого розколювалася голова.

Свідомість поступово поверталась до неї, приносячи з собою новий біль. Господи, що ж, у неї не лишилося жодної кісточки, котра не боліла б? Еріка повільно обмацала себе. На обличчі садно, подряпини, але начебто все ціле. На її подив, одягнута вона була в чоловічі штани, сорочку й гамбізон[33] із грубої шкіри, вочевидь завеликий. На голові чиясь шапка… Чому ж усе так болить? І де вона?

Дівчина спробувала озирнутися, і з третьої спроби їй вдалось трохи підвестися на лікті. Перед очима все пливло, ніби вона опинилася на дні каламутної річки. Таке було, коли вони з Браном пірнали в Тейн на парі, хто довше протримається під водою. Гіл сидів на березі й реготав, коли вони зринали, усі в болоті й водоростях. Діти страшенно мерзли, але ніхто не бажав поступатись іншому, й вони все одно пірнали та пірнали. Зрештою, примчав розлючений батько й прогнав їх додому…

Батько… Бран. Гіл. У неї в голові ніби щось вибухнуло, розбиваючи її спогади на безліч гострих скалок. Еріка рвучко сіла на холодній підлозі, обхопила голову руками. Вона згадала все. Перед очима затанцювали різнобарвні уривки картин, складаючись у єдине ціле. Спалений Тейндел, кров на підлозі, мертвий стражник і мерці в залі… Скрізь мертві, тільки мертві. Еріка запекло вчепилася зубами собі в руку, мало не прокусила її.

Це трохи привело її до тями.

— Господи, невже це був не сон? — простогнала вона.

На мить їй здалося, що вона зараз прокинеться в своїй маленькій кімнатці, одягнеться, спуститься рипучими сходами, і усе буде, як раніше…

Ні. Так, як було, не буде вже ніколи. Всі її рідні мертві, вона пам'ятає. Пам'ятає чорний порожній Тейндел, що був колись її домом. Але чому ж пам'ять відмовляється підказати їй, де вона? Що це за місце, в якому вона опинилася?

Дівчина підняла голову й здивовано озирнулася навколо. Каламуть перед очима розсіялась, але те, що вона побачила, не додало гарного настрою. Холодну підлогу, на якій вона сиділа, ледь прикривала гнила солома, по каменях подекуди стікала вода. У стіні навпроти стирчало залізне кільце з вставленим у нього смолоскипом, що чадів і ледь освітлював дивне місце. Було вогко й незатишно, ніби вона потрапила в якесь підземелля.

Еріка здивовано втупилася в грубі ґрати, вмуровані в стіну. Пруття проіржавіло від вогкості, але здавалося надзвичайно міцним. Невеличке віконце, в яке, видимо, подавали їжу в’язням… Вона з жахом замотала головою. Не може бути. В'язням? Але даруйте, тоді що ж, виходить, вона тепер сидить у в'язниці?

Ніби відповіддю на всі її запитання, звідкілясь долинуло рипіння дверей, що відчинялися, й у віконці вона побачила світло. На мить почувся багатоголосий гамір, далі все стихло. Про всяк випадок Еріка відсунулася далі до стіни.

— О, красуне! Ти зайшла мене провідати? — почула дівчина грубий чоловічий голос. — Давай, не соромся, Мейзрі, тягни сюди цю миску. І другу теж!

Невидимий чоловік засміявся, потім почулася якась метушня й звук важкого ляпаса.

— Ану забери свої руки, Робіне! — пролунав у відповідь верескливий жіночий голосок. — Ото ще, більше нема мені чого робити, як тільки тебе, старого цапа, навідувати. Облиш, не хапай! Ця їжа не для тебе. Бідолашний хлопець теж повинен поїсти. Краще посвіти мені.

До віконця піднесли смолоскип, і Еріка заслонилась рукою від яскравого світла.

— Та не бійся ти, я лише принесла тобі попоїсти, — засміялася служниця, зазираючи у віконце. — Бідолашний! Не лякайся, я тебе не скривджу.

Із цими словами вона простромила між ґратами глиняну миску й поставила її на підлогу. Зважаючи на її брудні фартух і ковпак, із-під якого недбало вибивалося волосся барви соломи, дівчина працювала на кухні. Вона могла б здатися гарненькою, якби не дурнуватий вираз обличчя й трохи банькаті очі. Дівка задерикувато підморгнула Еріці, й та ледве знайшла в собі сили кивнути у відповідь.

«Про кого вони говорять?» — у сум'ятті подумала вона й швидко озирнулася довкола. Нікого крім неї в темниці не було… Раптовий здогад вразив її. Вони що — приймають її за хлопця? Вона мимоволі підняла руку до волосся. Не може бути, щоб її поплутали з чоловіком! На подив дівчини, під шапкою стирчали короткі, нерівно обрізані пасма, які ледве сягали їй до пліч. Втім, її вже одного разу прийняли за хлопчиська.

Служниця грайливо помахала їй рукою. Еріка мало не прикусила собі язика, що вже ладен був заперечити проти такої жахливої помилки. Може, воно й на краще, що її вважають хлопцем.

— Ти диви, отямився! — радісно повідомила тим часом дівка. — Привіт, красунчику! І не гордий, бач, здоровкається. А кажуть, що всі англійці — пихаті ошуканці.

— Правду кажуть, Мейзрі, — пробурчав чоловік. — Ану вставай, сассенаху!

Стражник теж опустив свою кошлату голову до ґрат, що були на рівні його грудей. Похмуро оглянув Еріку, сплюнув собі під ноги.

— Тьху, молокосос! Це ж треба… А ще береться замок штурмувати!

— Та облиш, Роббі! Зате який гарненький! — засміялася служниця.

Еріка витріщеними очима глянула на дівку, не в змозі слова вимовити від подиву. До неї загравала служниця! Чи вона ще не отямилася, чи збожеволіла… У голові все плуталося. Може, вона вмерла й тепер на небесах? Але там не може бути такого мерзенного запаху. Тоді що це — пекло? Еріка перебрала в голові всі свої гріхи й вирішила, що для пекла нагрішила поки що замало. «Треба б запитати в неї, куди це я потрапила», — промайнула думка.

— Агов, — кволо покликала вона, — леді, скажіть, де я?

Гарненька дівка радісно вереснула.

— Чув, Робіне? Він назвав мене леді!

Служниця в захваті заляпала в долоні. Кошлатий Робін осудливо похитав головою.

— Зовсім, видно, хлопець з глузду з’їхав. А ну не верещи! — нагримав він на дівчину. — Годі тут стовбичити. Вертайся на кухню, певне, мати зачекалася!

Дівка скорчила невдоволену пичку й закрутила озаддям, гордовито віддаляючись. Наостанок нагородила Еріку палким поглядом, від якого ту аж пересмикнуло.

— Ти в замку Маклейнів, приятелю, — повідомив стражник, длубаючись у мисці. — Адже ти сюди прагнув потрапити, коли ломився просто у ворота? Чи помилився?

Шотландець хитро примружився й зареготав, задоволений своїм жартом.

— А чому я нічого не пам'ятаю? — тупо запитала Еріка.

— Воно й зрозуміло, що не пам'ятаєш, — вискалився стражник. — По голові тебе добряче приклали. Воно й правильно. А нема чого псувати чесним людям свято!

У цілковитій знемозі дівчина відкинулася на холодну стіну. Виходить, вона в замку своїх ворогів… Отакої, чудова новина. Маклейни! У голові потроху почало розвиднюватися. Принаймні, тепер зрозуміло, чому вона у в'язниці. Еріка судомно стисла кулаки. Прокляті нелюди! Вона так хотіла помститися, але не вдалося. Тільки гірше вийшло. Від власної безпорадності їй схотілося розревтись, але зусиллям волі стрималася. Ще чого — плакати перед цими тварюками!

Тепер вона згадала все. Як обрізала коси овечими ножицями перш ніж сісти на коня, як потім вони мчали через гори вночі… Загін не встиг навіть дістатися до замку — їх помітили дозорці та здійняли тривогу. Зав'язалася бійка з шотландцями, вона кинулася вперед, уже нічого не тямлячи. Їй хотілося тільки бити, колоти, різати. Знищити цих мерзотників, які вбили її родину! Потім її скинули з коня, вона впала… Серце в Еріки забилося сильніше. А де ж усі інші? Де Дональд? Невже всі загинули?!

— Де мої супутники? — вигукнула вона.

Дівчина схопилася на ноги, але її відразу захитало від кволості.

— Ич, як висловлюється, — шанобливо зауважив стражник. — Відразу видно — шляхетний. Здрейфили твої супутники, мілорде. Покинули тебе й поскакали. Дякуй Богу, що нікого з наших не поклали, бо тебе відразу б повісили просто на подвір'ї замку!

Він радісно посміхнувся, дивлячись, як Еріка перемінилася на обличчі.

— Та ти їж, їж, не лякайся, — миролюбно запропонував стражник. — Зараз взагалі ніколи з тобою панькатися, так старий Колін і сказав. Свято в нього, бачиш. Доньку заміж віддає. Ось відгуляють, то й почнуть з’ясовувати, хто ти й чого сюди поліз. А поки їж, сили набирайся. Ет, і принесло ж тебе, дурня, саме зараз! Тепер мені через тебе тут стирчати доводиться, коли міг би спокійно сидіти нагорі з хлопцями, пити ель…

Робін мрійливо закотив очі й зітхнув. Стражник зручніше примостився на кам’яному виступі перед заґратованим віконцем і заходився смачно сьорбати юшку з принесеної служницею миски.

Еріка раптом відчула, що немислимо, по-звірячому голодна. Промайнула думка гордо відмовитися від їжі, яку негайно було нею і відкинуто. Вона жадібно схопила миску, тремтячими руками вихопила звідти шматок і запхала до рота. Господи, як же їй хочеться їсти! Вона ледь не перекинула юшку собі на коліна, поквапливо поїдаючи її.

— Та я дивлюся, вас у Англії зовсім не годують, — пожартував Робін. — Агов, як тебе кличуть, хлопче? Тут нудно, давай побалакаємо.

— Мене звуть Гілом, — пробурмотіла Еріка.

Мабуть, буде краще, якщо вона назветься ім'ям брата, подумалося їй. Нехай уже її й далі приймають за хлопця.

— А мене — Робін, — вилизуючи миску, повідомив шотландець. — То чого ти поліз сюди, га, скажи мені? Хазяїн так здивувався, коли йому сказали, що п'ятеро божевільних штурмують замок, — навіть кісткою вдавивсь — так сміявся.

Еріка відчула, як лють спалахує в ній із новою силою. Негідник! Як він сміє!

— Шкода, що кістка не застрягла в нього в горлянці назавжди! — кволо вигукнула вона, не в змозі більше стримуватися. — Ти ще смієш запитувати в мене?! Ви по-зрадницьки напали на Тейндел, убили всіх, а тепер вдаєте, що нічого не було!

Вона схопилася за пруття ґрат, з ненавистю дивлячись на шотландця. Обличчя в Робіна прибрало доволі здивованого вигляду.

— Агов, слухай-но, хлопче, може, тобі й дали по голові, але знай міру. Навіщо б це славному роду Маклейнів нападати на таких бідних сусідів? У них і взяти нема чого. Війни, чи що, давно не було? — він почухав потилицю. — Воно звичайно, давненько… Та не в тім річ. Однак старий Колін до того був заклопотаний приготуванням до весілля, що йому ніколи було думати про якихось англійців! Все-таки єдина дочка заміж іде.

— А хто ж тоді напав на нас? — збентежилася Еріка. — Ти брешеш мені! Я сама бачила плед!

— Легше, хлопче, — грізно попередив Робін. — Хоч ти й заговорюєшся, а все-таки називати себе брехуном я не дозволю. Я теж можу сказати, що бачив плед. І не один. Навкруги всі в пледах! Вкотре тобі кажу, не нападали ми ні на який замок, дідько б тебе забрав!

Знесилена Еріка впала на підлогу й нервово засміялася. Виходить, вона помилилась? А може, шотландець просто морочить її. Це могли бути й не Маклейни, а хтось інший… Поки вони вп'ятьох намагалися так нерозумно взяти приступом замок, справжній убивця вже був далеко. Зненацька страшний здогад змусив її перестати сміятися й укритися холодним потом. Усе було підлаштовано. Швидше за все, так і є. Вона дурне, самовпевнене дівчисько, яке надурили як оком змигнути! Ті, хто напав на замок Тейндел, не хотіли, щоб їх знайшли. Саме тому вбили всю її родину й усіх слуг, не пощадили навіть старих і дітей та підкинули брехливі докази злочину. Вона втупилася незрячим поглядом у простір, вражена цією думкою. Але це значить, що їй теж загрожує небезпека? І священик щось говорив про це… Тоді вона не звернула уваги на його слова, але тепер вони знову зазвучали в неї у вухах. «Тебе не знайшли, Еріко?» Виходить, її шукали! Шукали, щоб убити.

Стражник здивовано дивився на бранця, що раптово засміявся, а потім так само раптово замовк і втупився диким поглядом у стіну.

— Агов, слухай-но, може, в тебе не всі вдома? — обережно поцікавився він.

Еріка не відповіла. У її серце закралася глуха туга. Що з нею тепер буде? Раптово їй стало байдуже. Хіба не все одно, як вона загине — від меча якихось негідників, чи в петлі Маклейнів? Дівчина відчула, як на неї навалюється страшна втома. Знову розболілася голова. Не хотілось ні про що думати, тільки ось так лежати й не ворушитися…

Вона відповзла в куток і влаштувалася на соломі. Огидний запах гнилизни вдарив у ніс, але вона й не помітила цього. Зараз їй хочеться єдиного — спати…

Дівчина й не помітила, як провалилася в глибокий сон.

— Ну й дідько з тобою, — флегматично зауважив стражник, бачачи, що його підопічний заснув. — Спиш? Мені ж клопоту менше.

Він потупцював біля віконця, ще раз уважно подивилася на сонного бранця. А що, коли… Робін тяжко зітхнув. Дідько б забрав цього малого! Сидів би зараз із хлопцями нагорі, як годиться. Пили б ель, горланили пісень та видивлялися на гарну наречену. Ет! Не можна, три відьми тобі в ребро! Треба стерегти цього мерзотника.

— Не буде в тому нічого лихого, якщо я вихилю кухля за здоров'я юної Енні, — сам собі сказав Робін.

Він переконався, що бранець міцно спить, дістав із щілини в стіні об’ємного міха, в якому щось булькотіло, та зручніше влаштувався на лаві. Зрештою, у нього теж буде свято!

…Друге пробудження було таке саме неприємне, як і перше. Хіба що смолоскип у камері зовсім догорів, тільки з віконця просочувалося неяскраве світло. Холодна вода натекла під солому, перетворила її на розкислу кашу. Еріка з відразою відкинула від себе смердюче гнилля. Господи, вони що тут, ніколи не змінюють устілки в'язням? Їй пригадалися слова Робіна-стражника: «Повісили б на першому ж сучку». Авжеж, напевне, тут не надто церемоняться з бранцями, а тим більше — з англійцями.

Її пересмикнуло, чи то від холоду, чи від ляку. Щоб якось зігрітися, Еріка встала й почала повільно походжати по своїй тісній камері. Шкода, що не можна змінити одяг — вона майже вся змокла. Так, глузливо додала про себе, і скупатися в кадовбі з гарячою водою! Знайшлася принцеса.

Дівчина прислухалася. Зважаючи на все, свято було в розпалі. Голоси, що долинали сюди, в льох, крізь кам'яну товщу стін звучали глухо. Еріка почала ходити по камері швидше, відчуваючи, як кров поступово доливає до задубілих рук і ніг. Затьмарення минулося, голова міркувала напрочуд ясно. Сон вочевидь був їй на користь — тепер вона почувалася краще, їй відразу схотілося вибратися звідси. Що там говорив цей Робін… У замку весілля? Тоді їй потрібно вшитися звідси якнайшвидше, поки Колін Маклейн не знайшов часу «розібратися» зі своїм бранцем. Ось тільки як?

Дівчина підійшла до ґрат і посмикала їх. Звичайно, можна було й не намагатися: пруття сиділо міцно, начебто вросло в стіни. Щоб перепиляти таке, їй знадобиться не один місяць. А вона не має часу! Від думки про те, що зроблять із нею шотландці, коли скінчиться весілля баронової дочки, в Еріки зацокотіли зуби. Треба щось терміново придумати.

— О, думай же, думай, дурна голово! — крізь зуби пробурмотіла вона. — Змогла забратися сюди, тепер зумій вибратися!

Ретельно, дюйм за дюймом, вона уважно обстежила стіни. Ніде нічого, ніякої лазівки! Міцні дубові двері, очевидно, були замкнені ззовні на засув, тож навіть якби вдалося добути ключі, це б не допомогло. Що ж їй робити? Від безвиході Еріка спробувала простромити голову між пруттям ґрат, але в неї, хвалити Бога, нічого не вийшло. Зате вона змогла розгледіти, що діялося в коридорі. Там на лаві солодко спав Робін, ніжно обіймаючи списа та прихиляючись спиною до стіни. Перед ним стояли порожня миска й кухоль, а поруч сумно валявся здутий міх із-під вина. Видно, бравий страж усе-таки здійснив свою мрію та напився, хоч і на самоті. Запах браги привільно розливався коридором, перебиваючи сморід підземелля. Правильно, чого цьому шотландцеві боятися — бранець замкнений надійно, не втече.

Так, невесело. Еріка розчаровано відкинулася назад. Залишалось тільки чекати… Може, Дональд встигне зібрати підмогу й повернеться, щоб виручити її? Вона прикинула час, потрібний, щоб дістатися до Беверлі й назад, і зітхнула. Ні, вони не встигнуть. Відчай знову почав опановувати її. Цікаво, нагорі день чи ніч? І скільки часу вона пробула в нестямі? Може, гості вже роз'їжджаються й незабаром сюди з'явиться сам Колін Маклейн, щоб віддати наказ підняти її на дротики…

Раптом їй почулося якесь тихе шарудіння в коридорі. Еріка напружила слух. Так і є! Хтось тихенько відмикав зовнішні двері. Серце в дівчини скажено забилося. Хто це може бути? Навряд чи хазяїн замку навшпиньки скрадатиметься до ув’язненого… Намагаючись рухатися тихо, вона підійшла до віконця й мало не відсахнулася, коли побачила в ньому лукаву пичку тієї самої служниці, котра приносила їм обід. Щоправда, тепер дівчисько змінило свій дурнуватий ковпак на ще дурніший чепець і розчесало волосся.

— Привіт, красунчику, — прошепотіла вона й дурнувато захихотіла.

Еріка ледве стрималася, щоб не послати її подалі. Ото дурепа! Це ж треба, заграє з нею, начебто вона прекрасний лицар в ув'язненні! Теж мені, леді Гвіневера…

Дівка тим часом солодко посміхнулася й по-змовницьки прошепотіла:

— Ось, поки Робін спить, я прийшла тебе провідати. У замку всі перепилися, то я й вирішила: а спущусь-но сюди, подивлюся, як ти тут. Принесла тобі смачненького. От…

Вона полізла за пазуху й вийняла просто звідтіля трішки об'їдену курячу ногу. Але побачила, що співрозмовник застиг стовпом, глянула очікувально та підморгнула. Еріка болісно ковтнула та нарешті знайшла в собі сили посміхнутися у відповідь.

Вона прийняла подарунок, узялася жувати тверде м’ясо, намагаючись не дивитися на служницю. І раптом у її мозку блискавкою спалахнув здогад. Це її єдиний шанс! У Еріки почав складатися божевільний план. Так, звичайно, це жахливо нерозумно, але чому б і ні? Ця дурепа хоче романтики, а їй треба якось вибратися з льоху. То чому б не з допомогою дурненької служниці?

— Від усього серця дякую вам, прекрасна леді, — намагаючись говорити низьким голосом, сказала Еріка.

Очевидно, такі слова викликали в дівки цілковитий захват. Вона здивовано закліпала своїми банькатими очима й стала невловимо схожа на вівцю.

— Господь винагородить вас, — Еріка приклала руку до серця й відважила служниці уклін, гарячково силкуючись пригадати, як ту звуть. — А я буду вдячний вам до кінця свого життя. Ваша краса ніщо в порівнянні з вашою неземною добротою, прекрасна Мейзрі.

Служниця навіть рота розтулила від замилування. «Не перестаратися б, — подумала Еріка, — бо вона мене зовсім не зрозуміє».

— Оце ти, красунчику, сказав, — кокетливо накручуючи солом'яне пасмо на брудний палець, промовила куховарка. — Так зі мною ще ніхто не балакав. Щиро кажучи, ти мені теж відразу припав до вподоби. Скажи-но краще, хто ти і як сюди потрапив?

— О, це дуже сумна історія, — Еріка гарячково порпалася в пам'яті, намагаючись пригадати якусь підходящу легенду. — Мене звуть Гілберт, я лицар із дуже старовинного й славетного роду. Е-е-е… нехай це вам не здасться дивним, люба леді, але я намагався зіпсувати весілля.

— Зіпсувати весілля?! — очі в дівки мало не вилізли з орбіт, так що Еріка навіть трохи налякалася за їх цілість. — Весілля хазяїнової дочки?

— О так, — сумно підтвердила Еріка. — Та лиха доля не дала мені здійснити свій задум.

— Ти хочеш сказати, що Філ добряче тріснув тебе по голові руків'ям меча й ти не зміг потрапити в замок? — нервово перепитала Мейзрі. — Але навіщо тобі треба було псувати весілля Енні Маклейн? Ти що, закоханий у неї? Врахуй, вона заручена зі своїм нареченим ще з колиски!

Служниця підозріливо втупилася в лжелицаря, її щоки зарожевіли.

— Ні, звісно ні, — з пафосом прорекла Еріка, стаючи в гордовиту позу. — Я не закоханий у неї. Я лише хотів допомогти… своєму другові.

— Другові? — голосно перепитала Мейзрй, яка на мить забула й про сплячого Робіна.

— Тихше! Звичайно, другові. Мій друг давно закоханий у Енні. Й вона в нього теж! — натхненно брехала Еріка. — Вони таємно зустрічалися… Отож, він почув, що її віддають заміж, і страшенно зажурився. Просто душу ладен був віддати, тільки б побачити Енні.

Дівка слухала, затамувати подих. Очі в неї аж скосилися від цікавості.

— А як звуть твого друга? — запитала вона.

— Його звуть… Дік Далхаузі, — з якоюсь зловтіхою промовила Еріка. Це було перше шотландське ім'я, що спало їй на думку. — Ми з ним названі брати. Не дивуйся, що шотландець і англієць можуть бути братами. Одного разу він врятував мені життя! І тоді я заприсягся допомогти йому визволити кохану з брудних лабет ненависного їй нареченого. Уночі ми прокралися до замку й напали на нього. Через непорозуміння мене вибили з сідла і я знепритомнів. Мій бідолашний друг, напевне, загинув, а я опам'ятався тут… Решта відома тобі.

Еріка схрестила руки на грудях і додала своєму обличчю виразу глибокої зажури.

— Агов, не сумуй так! — погукала її Мейзрі. — Твій друг живий, я сама чула, що всі англійці повтікали. Філ усе журився, що жодного англійчика не вбив… Ет, до чого ж гарно, — мрійливо зітхнула вона. — Страх як люблю такі історії! Ну це ж треба, а Енні ж бо, Енні! Тихіша за тиху! Ну, хто б міг подумати? Напевне, вона вагітна від твого Діка, зізнайся, га? А ти сміливий, — вона припала обличчям до ґрат, — хоча більше схожий на дівчисько. Надто вже гарненький. Немов янголятко!

Служниця засміялася, показуючи жовті зуби. Від неї густо тхнуло часником і брагою. Еріці стало зле, та вона мужньо посміхнулася, їй спало на думку, що дівка вочевидь не новачок у любовних справах, на відміну від неї… Цікаво, що їй далі робити? Вона мало не впала в сум'яття, але вчасно себе опанувала. Що ж, раз вона вирішила зображати чоловіка, мусить і це витерпіти. Сама винна. Треба якось змусити служницю відімкнути двері, а там уже видно буде! Але як?

— Мені вже однаково, — сумно сказала вона, опускаючи голову. — Для мене все скінчено. Але я вдячний долі, що вона подарувала мені зустріч із тобою.

Мейзрі завмерла з роззявленим ротом.

— Ти чого це, га? — сторожко запитала вона. — Чого це — скінчено?

— Невже ти не розумієш? — Еріка рвучко схопилася руками за пруття ґрат, і дівка мимоволі сахнулася від неї. — Мене повісять, щойно весілля скінчиться!

З очей у служниці негайно потекли великі сльози.

— Ах ти бідолашний! — заголосила вона. — Ну це ж треба такому статися! І ти ж бо ні в чому не винен!

Еріка злякалася, що вона збудить стражника своїм ревінням. Дівка очевидячки намірилася досхочу пожуритися над долею молодого лицаря.

— Ні, але це ж несправедливо! — вигукнула Мейзрі, коли перестала нарешті чмихати носом. Вона хижо втупилася в Еріку, так, що та навіть почервоніла. — Тільки я зустріла справжнього лицаря, як його відразу збираються вішати! Може, ти мене хоча б поцілуєш на прощання?

— Охоче поцілую, — придушуючи напад нудоти, вичавила з себе Еріка. — Але як? Я замкнений тут! А цілувати тебе через ґрати мені не дозволить виховання.

— О, який хитрий! — служниця грайливо взялася руками в боки. — Звичайно, я зайду всередину, а ти — ф'ють, шукай вітра в полі! А потім мене хазяїн уб'є за це, так?

— Що ти, Мейзрі, — палко заперечила Еріка. — Як ти могла подумати таке! Адже я лицар. Хіба я можу допустити, щоб прекрасна дама через мене розпрощалася з життям? Та ніколи! Хочеш, я дам слово лицарської честі, що не вчиню тобі нічого лихого? Я б із радістю відвіз тебе звідси, із цього замку, до своєї рідної домівки!

Мейзрі замислилася. Напевне, така пропозиція здалася дівці доволі привабливою. До того ж, їй очевидячки хотілося цілуватись, але вона не зважувалася зайти в камеру. Болючі сумніви яскраво позначилися на її простакуватому личку. Еріці раптом стало шкода її. Господи, що ж вона робить? У душі прокинувся сором. Вона ж спокушає нещасну дівчину, щоб жорстоко обдурити! Наступної миті вона мало не розреготалася на все підземелля. Ото сміхота! Це вона — жорстокий, підступний спокусник? Ще запитання, хто кого спокушає.

— Гаразд, — нарешті зважилася дівка. — Тільки справді заприсягнись, як лицар, що не втечеш!

— Присягаюся святим Георгієм, заступником усього шляхетного лицарського стану, — урочисто промовила Еріка, намагаючись дивитися на служницю з обожнюванням, — що не заподію ніякої шкоди твоїй дівочій честі. Можеш бути щодо цього цілком спокійна, — зовсім щиро додала вона.

Мейзрі якось невиразно гмикнула й обережно рушила до масивних дверей, що вели в камеру. Намагаючись рухатися нечутно, Еріка швидко схопила глиняну миску й стала так, щоб двері на мить заслонила її від дівчини. Тепер треба діяти рішуче. Не збирається ж вона, справді, цілуватися з цією немитою вівцею!

Вона набрала в груди якомога більше повітря та зціпила зуби. Почулося рипіння засува, що відсовувався. За дверима щосили пихкала Мейзрі — засув виявився тугішим, ніж вона розраховувала.

— Я чекаю на тебе, люба, — прошепотіла Еріка й заскрипіла зубами від приниження.

Видимо, її заклик додав дівці нової сили. Вона добряче налягла на двері, й вони нарешті піддалася.

— Ну, де ти, красун… — співучо протягла служниця, заходячи в комірку, але скінчити не встигла.

Еріка з усього маху вперіщила її по білявій голові важкою глиняною мискою, так що Мейзрі навіть не охнула — лантухом звалилася на холодну підлогу. Миска розкололася від удару, скалки з грюкотом посипалися вниз. Еріка замружилася й присіла від ляку, очікуючи наступної ж миті розлюченого ревіння охоронця.

До її чималого подиву, все було тихо. Схоже, грюкіт не потривожив міцного сну Робіна. Вона зважилася розплющити очі й подивитися, що накоїла. Мейзрі лежала тихо й не ворушилася.

— О Боже, я вбила її, — перелякалася дівчина.

Вона припала вухом до грудей служниці. Ні, все гаразд. Дівка просто знепритомніла. Швидше! Треба зв'язати її… Еріка обережно визирнула назовні. Стражник спав, виспівуючи величезним носом, і не думаючи прокидатися. Цікаво, скільки в неї часу? Зважаючи на все, Мейзрі — дівка міцна й може опам'ятатися будь-якої миті. Про всяк випадок вона ще раз несильно приклала її по голові скалкою від миски.

— Пробач, люба, — пробурмотіла дівчина. — Може, хоч це відучить тебе беззастережно вішатися на чоловіків. Казали ж тобі, всі англійці — ошуканці.

Еріка швидко змайструвала покляпець із фартуха безтямної служниці та з відразою запхала їй до рота. Так, уже краще… Рештки фартуха подерла на смуги, щоб зв’язати своїй жертві руки й ноги.

За кілька хвилин вона обережно вибралася з камери. З натугою засунула тяжкий засув, прослизнула повз сонного стражника за двері, що вели з підземелля. У камері залишилася зв'язана Мейзрі, яку вона дбайливо вклала на солому й відвернула до стіни. Може, стражник у темряві не відразу помітить підміну й це дасть їй кілька дорогоцінних годин. Бідолашна довірлива Мейзрі… Еріка щиро сподівалася, що їй не надто перепаде від хазяїв, коли вони виявлять дівку в льоху замість бранця. Та й не схоже було, щоб метка куховарка дала себе зобидити. Щось придумає на власне виправдання.

У коридорі Еріка розгублено озирнулася навколо. Тепер лишалося вибратися звідси. Замок Маклейнів був значно більший за Тейндел, і орієнтуватися в ньому було складно. Вона пішла навмання, намагаючись про всяк випадок запам'ятати дорогу. Незабаром дівчина зміркувала, що потрапила в приміщення для слуг. Тут, зважаючи на все, теж недавно скінчилося свято. Посередині стояв стіл, навколо якого валялися без тями п'яні шотландці. Перш ніж ступнути в кімнату, вона уважно озирнулася навсібіч. Начебто все тихо… Пригадала, як Мейзрі казала, що всі в замку перепилися. Так воно і є.

Погляд дівчини наткнувся на найближчого до неї хлопчака, який спав просто на підлозі. З-під його закоченого на литці вовняного гольфа стирчало руків'я невеликого кинджала. Намагаючись ступати навшпиньки, вона підійшла до нього й обережно потягла за навершя, зброя легко ковзнула їй у руку. Як заворожена, Еріка дивилася на кинджал, що ледь мерехтів у пітьмі. Їй спало на думку, що зараз вона може легко перерізати півзамку, поки хто-небудь отямиться. Від однієї цієї думки волосся в неї на голові заворушилося. Вона так яскраво уявила собі мерців із перерізаними горлянками, які валялися скрізь, — у коридорах, за святковим столом, — що їй стало зле. Картина розореного Тейндела знову постала в неї перед очима. Дівчина ковтнула й відсапалася. Ні, тільки не так. Убити ворога в бою — це одне, а різати сонних… Бр-р-р! Вона вибереться й без того. Але кинджал, мабуть, треба забрати з собою. Придасться. До того ж, це буде цілком чесний обмін — її ж бо зброю відняли шотландці.

Еріка швидко покрокувала коридором.

— Де ж тут вихід? — замислено промовила вона.

Коридор перед нею роздвоювався, нагору вели якісь сходи. Дівчина справедливо розсудила, що в панські покої підійматися ні до чого, й вибрала правий поворот. Повинні ж слуги якось потрапляти в замок! І напевне, це мають бути якісь маленькі дверцята, що причаїлися в бічній стіні…

— Агов! Чого це ти тут скрадаєшся, га? — почула вона гучний голос за собою.

Від ляку в неї мало не підкосилися ноги.

— Я тебе запитую, ледарю! — загримів той самий голос. — Відповідай, що ти тут робиш?!

Еріка втягла голову в плечі, озирнулася й побачила дебелого здорованя, здавалося, до самих брів зарослою густою рудою бородою. На бородані красувався кілт, настільки заляпаний різноманітними плямами, що складно було розгледіти малюнок. При погляді на нього відразу ставало зрозуміло, що власник цієї нещасної одежинки полюбляє і вміє добре попоїсти. Здоровань похмуро дивився на неї, всім своїм виглядом нагадуючи розбудженого ведмедя.

Еріка ледве стрималася, щоб негайно не накивати п’ятами, й подумала, що коли вона зараз побіжить, то це буде останнє, що їй вдасться в житті.

— Н-н-нічого… — насилу змогла вона вичавити з себе. — Я просто…

— Ну що — просто? — грізно поцікавився охоронець і зробив до неї крок.

Він витяг уперед руку, вочевидь маючи намір зграбастати її за комір. Еріка зрозуміла, що ще мить, і стражник схопить її. Тому зігнулася навпіл і плаксиво заканючила:

— Жи-и-ивіт… Я тільки шукав, де тут вихід… О-ох-ох! Мене нудить…

Вона скривилася й спробувала надати своєму обличчю найжалібнішого виразу, на який лишень була здатна. Страж зупинився, гидливо глянув на неї. Схоже, він їй повірив.

— Ах ти, брудне порося! Не смій паскудити в нашому замку, мерзото! — закричав шотландець. — Понавозили сюди, бач, всілякої дрібноти, що навіть пити не вміє.

Останні слова вочевидь стосувалися нареченого Енні Маклейн. Еріка тихо потішилася сама з собою, що зараз у замку повнісінько гостей, ледь знайомих один із одним. Якби не ця обставина, їй навряд чи вдалося б так легко відскіпатися.

— О, сере, скажіть, де тут вихід? — вона трохи осміліла й знову заканючила. — Я відчуваю, мені зовсім зле… Мій живіт…

Розлючений шотландець підскочив до неї, розвернув у потрібному напрямку й відважив гарного стусана.

— Забирайся звідси, щеня! І не смій паскудити на ґанку, бо язиком вилижеш!

Не змушуючи себе довго просити, Еріка кулею промчала коридором до самого виходу. Хвалити Бога, це були надвірні двері.

Зовні вона жадібно вдихнула свіжого повітря. Після задушливого, смердючого підземелля це було справжнім щастям. Боже, вона знову на волі! У нічному небі яскраво мерехтіли зірки, тихо шуміли дерева на сусідніх пагорбах… У неї навіть руки затремтіли передчуваючи волю. Подвір'я замку було занурене в пітьму, але то тут, то там чулися голоси, блукали якісь тіні. Видимо, дехто з гостей вибрався провітритися після щедрої гостини. Не довго думаючи, Еріка зігнулася в три погибелі, намагаючись похитуватися, немов п'яна, перетнула подвір'я. Залишалася одна величезна проблема: як їй непоміченою пройти у ворота?

Дійшовши до якоїсь будівлі, що стояли досить близько від донжона, вона зачаїлася в затінку. Певне, це була якась господарська споруда — поруч громадилася купа дрів, а біля стіни примостився візок, навантажений барилами.

— Добре, — сказала сама собі вона, — ось ти вибралася з замку. Що далі?

Місяць світив тьмяно, але все-таки давав змогу розгледіти обриси предметів. Вона була настільки близько до стражників біля воріт, що могла чути їхні неголосні балачки та розрізнити, про що вони говорять… Здається, їх там було четверо чи п'ятеро. Старий Колін Маклейн був не дурень — чудово розумів, що зараз на його замок можна напасти без особливої праці, тому виставив гарну охорону.

Спливав час, Еріка з відчаєм озиралася навсібіч, але нічого путнього на думку не спадало. Ет, якби вона була не сама, то може, і вдалося б пробитися крізь варту… Але зараз і думати про це було марно. Вона просто курча проти цих здоровенних шотландців.

Заглиблена в невеселі роздуми, не відразу почула, що до неї хтось іде. Дівчина швидко шаснула за стоси дрів і присіла там. Все-таки вона дісталася майже до самих воріт, а це небезпечно. Від страху спина в неї вкрилася холодним потом, а серце застукотіло десь у горлі. Вона боялася зітхнути, щоб не виказати себе. Хтось пройшов поруч — Еріка навіть відчула різкий запах поту й часнику. «Ні, це нестерпно», — подумала вона, з полегшенням видихаючи повітря й утираючи великі намистини поту з чола, коли кроки затихли. Сидіти й ховатися ось так, лякаючись кожного звуку й кроку! Вона так довго не витримає. Еріка з тривогою глянула на небо. Незабаром розвидниться, її без особливої праці виявлять, і тоді… Вона нервово зайорзала на своєму місці й ненавмисно штовхнула ногою одне з полін. Бридка дровиняка вискочила зі стосу, немов жива, та покотилася до воріт. Грюкіт сухого соснового поліна розкотисто пролунав у нічній тиші, ніби барабанний дріб.

У Еріки язик пристав до горлянки. Вона завмерла, боячись поворухнутися, але було пізно — її почули.

— Агов, Філе! Ходи сюди! — пролунав від воріт чийсь владний голос. — Там щось грюкнуло біля дров'яної повітки. Може, пацюк, а може, ще хто. Ти б подивився.

— Та чого туди шастати? — резонно заперечив невидимий Філ. — Напевне, пацюк або п'яний Робертсон. Він завжди як нап'ється, то йде туди спати.

Еріка ні жива ні мертва слухала цей діалог. О Господи, зараз її знайдуть! Вона панічно почала оглядатися в пошуках схованки.

— Іди, кажу тобі! — суворо наказав старший. — Забув, що сказав лорд? Перевіряти все підозріле! Мені здається, там хтось ховається.

Може, від переляку Еріці на думку спало дещо несподіване. Безгучною меткою тінню вона кинулася до візка. Зачепилась за край, підтяглася на руках і вужем вгвинтилася в одну з порожніх діжок. Зверху барила були накриті якоюсь рядниною, і вона поквапно натягла її на круглий отвір. Може, так не помітять?

Стражник невдоволено бурчав, підводячись зі свого місця та плентаючись до повітки.

— Аякже, підозріле… — неголосно воркотів він, передражнюючи свого начальника. — Ха! Бачся, він вислужується, а я, значить, ходи перевіряй. Стовбич тут, як дурень…

Еріка почула, як він зі злістю штовхнув купу дрів, і вони з грюкотом розлетілися під його ударом. Помертвіла дівчина сиділа в барилі, з острахом дослухаючись до кроків стражника. Зараз він сопів просто в неї над вухом. Вона стиснулася в грудочку й щосекунди чекала, що ось зараз волохате ручисько стражника витягне її зі схованки, і…

— Нема тут нікого! — закричав шотландець, наостанок відкидаючи ногою нещасне поліно. — Я ж казав, то був пацюк!

— А візок перевіряв? — прискіпливо поцікавився старший.

— Атож, дуля тобі, — виразно почула Еріка шепіт стражника. — Ось зараз, просто розігнався, кожну діжку перевірив. Я кажу, нема нікого! Чого там дивитися?! — вже голосніше гукнув він і, позіхаючи, додав: — Однаково ранком діжки повезуть у абатство, нехай уже заодно й нашого пацюка прихоплять!

Він зареготав, задоволений своїм жартом. Від воріт долинув схвальний вигук:

— Авжеж, Філе! Їм він придасться. Уже ж у абатстві зерна багато, це тобі не дрова гризти.

Може, заодно й Робертсона завантажити їм на додачу? Подивися, чи не валяється десь неподалік?

Дружний регіт почувся від вартівні, й стражник, бурмочучи собі під ніс лайку, побрів назад.

Еріка виявила, що знову може дихати. Подумки вона піднесла найщирішу молитву Творцеві, яку будь-коли вимовляла в своєму житті. Оце вже ні, тепер вона нізащо не вибереться з цієї діжки. Серце в неї радісно стукотіло. Це справжня удача! Треба просто залишатися тут, і шотландці самі вивезуть її з замку. А далі… Далі вона що-небудь придумає. Обережно, боячись видати хоча б якийсь звук, вона перебралася в сусіднє барило, що лежало в глибині візка. Не дуже тут зручно… Але й так добре. Вона згорнулася всередині своєї дерев'яної схованки калачиком і спробувала задрімати. До світанку було ще години зо дві.

…Збудили її розмірене погойдування та стукіт коліс об дерев'яний настил мосту. Візок саме виїздив із замкових воріт. Спросоння Еріка боляче вдарилася головою об похилу стінку барила й відразу злякано затисла долонею рота. Навіть не відразу згадала, де опинилася, й ледь не виказала себе! Втім, не дивно — за останні чотири дні вона стільки разів прокидалася в зовсім неймовірних місцях, що незрозуміло, як вона взагалі досі не збожеволіла.

— Проїжджайте, — почула вона голос стражника над самим своїм вухом. — І швидше повертайтеся з новим вином! Колін звелів поквапити.

Дівчина впізнала голос запопадливого начальника варти й ледве стрималася, щоб не пирснути зо сміху. Її здолали запальні веселощі. Подумати тільки, вона сидить отут, під самим носом у стражників, а її безперешкодно пропускають, та ще й із побажаннями швидше повернутися! Оце вже ні, сюди вона повертатися не збирається.

Тим часом візок, погойдуючись, спокійно рухався лісовою дорогою. У невеликий отвір, не прикритий грубою рядниною, можна було розгледіти клаптик яскраво-синього неба й дерева, що ритмічно погойдувалися. Дівчина прислухалась. Шотландців, які супроводили візок, було двоє: візник і стражник. Вони тихенько перемовлялися між собою, прикидаючи, скільки ж хазяїн витратив на доччине весілля.

Еріка замислилася. Цікаво, чи далеко до абатства, в яке вони прямують? Її радісний настрій потихеньку починав псуватися. А що, як до нього їхати зовсім близенько, й вона не встигне втекти? То ж бо зачудуються ченці, коли виявлять у порожньому барилі дівчисько! Або, точніше, хлопця. Останнім часом її приймали за хлопчиська, й вона навіть не могла сказати, тішить її це, чи не дуже. Тепер уже думка залізти в діжку не здавалася їй такою вдалою. Може, слід було перечекати в замку, забитися в який-небудь кут, а потім під галас ушитися разом із гостями, що роз'їжджаються? Вона вже лаяла себе останніми словами, тим більше, що подорож у барилі виявилася не такою вже й приємною. Вона неабияк нам'яла собі боки об трикляті дерев’яні стінки. Візок підкидало на кожному вибої, діжки грюкотіли над головою, а її нещасні кісточки старанно перелічували всі купини та ями в околиці. На додачу знову жахливо схотілося їсти, так що від голоду навіть шлунок стисло…

— Тпр-ру, стій, стій, худобино безмозка! — зненацька закричав візник, натягуючи віжки.

Дівчина ледве стрималася, щоб не вилаяти його за таку раптову зупинку. Діжка підстрибнула, немов жива, й Еріка отримала черговий синець.

— А це що таке? — почула вона обурене запитання шотландця, але наступні його слова були перервані пронизливим свистом стріли.

«З вогню та в полум'я», — тільки й встигла подумати нещасна втікачка, намагаючись глибше забитися в барило. Невже на них напали розбійники? Цього ще бракувало.

— Ану ж бо, Сенді, вмаж їм ще, якщо ворухнуться! — пролунав чийсь знайомий голос. — Не рухатися, бо мої молодці всадять у вас добру англійську стрілу!

— Прокляті сассенахи, — злостиво прошипів візник. — Що вам потрібно?

Дівчина не дала нападникам можливості відповісти. Відчуваючи, як серце завмирає, а потім підстрибує від радості, вона поквапливо відсмикнула рядно.

— Агов! Я тут! — зривистим голосом загукала вона.

Еріка незграбно вибралася з барила, зістрибнула на землю й ледь не звалилася — за час подорожі ноги затерпли. Похитуючись, вона розгублено дивилася на Дональда. Їй хотілося кинутися до хлопців і розцілувати всіх, але не було сили навіть на це. Її не покинули!

Радість, гордість за своїх людей, полегшення… Всі ці почуття змішалися в її нещасній голові, так що з очей мало не потекли сльози. Вона врятована! Врятована!

— О Господи! — вигукнув переляканий не менше за шотландців латник. — Із нами хресна сила! Міледі, звідки ви взялися?!

Він ступнув до неї та схопив за руку, отетеріло дивлячись на Еріку, немов не міг повірити, що вона не примара. Обидва шотландці, як по команді, витріщили очі, не розуміючи, чому цей божевільний англієць величає обірваного хлопчиська «міледі».

— Агов, Сенді, Біллі, не спускайте ока з цих голоногих! — нарешті отямився Дональд. — О Боже, міледі, яке щастя, що ви живі! Але як ви опинилися тут? Ми два дні вартували цей бісів замок! Побачили, що звідтіля виїжджає візок, вирішили захопити та допитати шотландців. Ми сподівалися, що ви живі, й ось… Яке щастя!

Дівчина насилу втрималася від незборимого бажання сісти просто на траву й більше не рухатися. Вона витерла піт із чола й озирнулася. Треба швидше вшиватися з земель Маклейнів. Коли старий Колін довідається про втечу, буде розлючений.

— Потім, Дональде, — перебила його Еріка. — Я все розповім по тому, як будемо в безпеці… А зараз нам треба швидше йти звідси, — вона замислено глянула на коней, запряжених у візок. — Мабуть, ми заберемо коней. Гадаю, це буде справедливий обмін: моя конячка й лук замість двох старих шкап… А цих двох молодців просто прив’яжемо до дерева.

Вона обернулася до тужно примовклих шотландців, які спідлоба спостерігали за нею. Дональд махнув рукою, і двоє вояків із Тейндела почали швидко прикручувати їх мотузками до дуба біля дороги.

— Це пожвавлений шлях, тож вас швидко знайдуть, — весело повідомив їм Дональд. — Справді, не вбивати ж їх… — він запитливо озирнувся на господиню, начебто сумніваючись у тому, що оце сказав.

— А що ми скажемо нашому лордові? — вороже запитав візник. — За коня нам перепаде! І зовсім це не старі шкапи, а гарні коні.

— Передайте Коліну Маклейну мої вибачення, — серйозно сказала Еріка, сідаючи в сідло. — Я помилилася, гадаючи, що він винен у нападі на мій замок. Сподіваюся, він пробачить мені цю помилку. І скажіть, що я бажаю щастя його доньці!

Вона торкнула повід коня й цокнула язиком.

— Стривай! — гукнув другий шотландець, зовсім ще молодий хлопець. — Скажи, хто ти!

Еріка задерикувато засміялася, пускаючи коня в галоп.

— Переказуй вітання Філу! — загукала вона, обертаючись. — Нехай частіше згадує пацюка з дров’яної повітки!

Зв'язані шотландці зникли за вигином шляху. Маленький загін мчав лісовою дорогою, підганяючи коней. Еріка відчувала щиру радість від того, що нарешті опинилася серед своїх. Її люди радісно гомоніли, дивуючись із настільки несподіваного повернення господині. Вона стомлено посміхалася Дональду, що їхав поруч, розповідаючи про свої пригоди в замку Маклейнів.

Але на душі в неї було зовсім не так весело, як вона хотіла показати. Що ближче вони під’їздили до замку, то більше Еріка супилася. У неї був час подумати про те, що сталося, й тепер, коли було зрозуміло, що Маклейни не причетні до нападу на Тейндел, дівчину почали долати сумніви.

Куди вони їдуть? Додому? Але в неї немає дому… Порожні стіни та п’ятеро людей, котрі лишилися живі, — ось і все в колишньому Тейнделі. Що вони їстимуть, як взагалі тепер жити в спорожнілому замку? Варто їй заплющити очі, як перед нею постають обличчя вбитих. Ні, вона не зможе там жити. Та й хто вона тепер? Волоцюжка, сирота, в якої нема більше нічого… Її навіть не приймають за дівчину. Вона з тугою провела рукою по своєму обстриженому до пліч волоссю. Як легко було його обстригти! Кілька разів клацнули ножиці — і все, нема її кіс. Ось так само, відразу, вона втратила все — родину, дім, захист.

Вона різко зупинила свого коня й спішилася. Намотала повід на ліщиновий кущ, сіла під деревом і впустила голову на руки. Дональд від несподіванки ледве встиг віддати наказ притримати коней. Латники зупинилися, здивовано перезираючись.

— Що сталося, міледі? — під’їжджаючи, поцікавився він.

— Куди ми їдемо, Дональде? — тихо запитала Еріка в командира свого маленького загону.

Той розгублено глянув на неї.

— Тобто як це — куди? Звичайно ж, ми повертаємося в Тейндел!

— І що далі? — так само тихо спитала вона. — Що там, у Тейнделі? Що ми робитимемо в порожньому замку?

Дональд тужно замовк. Видимо, до нього тільки зараз дійшов зміст її слів. Він був воїном, і не звик ставити собі запитаннями про майбутнє.

— Адже замок не витримає ще однієї облоги, — сумно промовила Еріка. — А вона буде… Якщо ті, хто вбив усіх… — голос її перервався, — повернуться. А не повернуться вони, то сусіди-шотландці довідаються, що мій батько мертвий, і нападуть на нас. Замок нема кому захищати!

У очах огидно защипало. Дональд голосно зітхнув, і Еріка замовкла. Ні до чого їй виказувати слабкість перед своїми людьми. Вони їй вірять, поки вона сильна.

— Мені все одно нема чим платити вам, — сказала вона. — Я навіть не маю права керувати Тейнделом. Адже я не введена в права спадщини…[34]

— Що ви пропонуєте, міледі? — опустив голову вояк. — Ви дочка мого пана, і я піду за вами, куди ви накажете. Ми всі любили сера Родеріка. Він умів домовлятися з дружиною, і всі ладні були йти за ним у вогонь і у воду. Барон Тейндел був справедливою людиною. Накажіть, і ми виконаємо все.

Першої миті вона оніміла від його слів. Вона повинна наказувати? Але що вона може? З іншого боку, ці люди довіряють їй… Одне вона знала напевне: якщо вони повернуться, то загинуть усе до єдиного. Ця впевненість наповнювала її душу холодним острахом. Треба на щось зважуватися. Вона подумала й мовила:

— Ми рушимо до Хоїка, а звідтіля поїдемо вглиб Шотландії. У мене залишилася родичка — тітка Маргарет. Вона сестра моєї матері, й нам більше нікуди податися, крім як до неї. Вона повинна прийняти мене… І вас.

— Але чому ви збираєтеся шукати притулку в Шотландії?! — вигукнув вражений Дональд. — Адже це небезпечно! Чому не в Беверлі, в свого дядька?

— Тому що я вірю отцю Годвіну, — серйозно дивлячись на нього своїми величезними зеленими очима, сказала дівчина. — Він ніколи не помилявся. І ми даремно не повірили йому відразу… Якщо це були не шотландці, то нам варто остерігатися англійців. Я довго думала, Дональде, — повір, я мала вдосталь часу. Хтось бажав прибрати з дороги батька й дуже боявся, що люди довідаються, хто це зробив. Саме тому в Тейнделі загинули всі, навіть старі й діти, саме тому слід привів нас до Маклейнів…

Голос її по-зрадницьки зірвався. Дональд втупився в неї розширеними очима.

— Ага… Ну, тобто, якщо так, то воно звичайно… — забурмотів він. — А не міг це бути Дуглас? Якщо так, то виходить, ми зараз їдемо просто до шотландців у лабети.

— Ну чому відразу в лабети, — поморщилася Еріка. — Навіть якщо це Дуглас, то йому просто на думку не спаде шукати нас у Шотландії, під самим носом у себе. Я думаю, нам краще схитрувати. Ми вирушимо у Фолстон, розповімо про напад і почнемо всім говорити, що збираємося до короля — шукати справедливості. А потім розділимося, і я з частиною людей поїду до тітоньки Маргарет, а інші рушать на південь, щоб потім приєднатися до нас у Хоїку.

Похнюплений Дональд слухав її. Звичайно, добре виходить, тільки ось на серці все одно туга. Куди їх чорти несуть?

— І-ех! — вирвалося в нього. — Якби живий був сер Родерик…

Еріка здригнулася й замовкла. Слова Дональда її неприємно зачепили. Вона підвелася з землі, рішуче обтрусила штани й куртку. Годі. Вона прийняла рішення, й скасовувати його не буде.

— Їдьмо, — коротко наказала Еріка. — Нам треба до смерку здолати перевал.

Дональд підставив їй долоню, й вона важко піднялася в сідло. Вона стомилась, але мусила їхати. Бозна-чому дівчина інстинктивно відчувала, що загроза виходить саме з Нортумберленда. Зараз краще відсидітися де-небудь у тихому спокійному місці. Вона зовсім не знала свого дядька Джеффрі, та й батько його ніколи не любив. Він завжди говорив, що його брат хитрий і здатний на підлість… Бог знає, як він зустріне її? Швидше за все, викине геть, як докучливу жебрачку. Адже вона не може навіть переконливо довести, що є дочкою Родеріка Персі, а хто повірить їй на слово? На додачу їй жахливо не хотілося їхати в Беверлі, та й годі.

Зате тітоньку Мег вона чудово пам'ятала. Залишалося сподіватися: тітка також пам'ятає, що має небогу. Колись Маргарет Рендолф часто приїздила до своєї молодшої сестри, але згодом її візити стали дедалі рідшими. Востаннє вони бачилися досить давно — років шість тому. Але ж не відмовиться тітонька прийняти її? Адже в неї нікого більше нема… Заглиблена в думки Еріка їхала з низько опущеною головою. Видимо, її стан передався всьому невеличкому загонові. У цілковитому мовчанні вони проминули поворот на Тейндел і далі пустили коней клусом. Дівчина змусила себе не дивитися в той бік, де лишився замок. Вона почувалася зрадницею, проїжджаючи повз свій зруйнований дім, але тільки сильніше стискала в руках поводи.

— Я повернуся сюди, — вперто прошепотіла вона так тихо, що її ніхто не міг почути. — Повернуся неодмінно.