Любов у спадок

Розділ 3

Хоїк зустрічав прибулих веселим гамором. Тутешній ярмарок вважався важливою подією. На початку вересня, коли добре розпогоджувалося, в це лоулендське[18] містечко стікалися торгівці та знать із усієї Шотландії, а на додачу ще й із Прикордоння, звідки прибувало також чимало люду. Всі, хто бажав будь-що продати чи купити, готуючись до довгої зими, добувалися сюди.

Від замку Тейндел до Хоїка можна було дістатися за якісь два дні. Через гори вони перебралися без особливих пригод і тепер мирно котили шляхом. Троє озброєних чоловіків слугували за надійну охорону маленькому візку, запряженому двома облізлими волами досить поважного віку.

Цілу дорогу Родерік, похмурий і неговіркий, уважно вдивлявся в усіх зустрічних, ніби когось виглядав. Спалах гарного настрою барона Тейндела тривав недовго, і зараз він уже мало не жалкував, що приїхав сюди. Джош, який правив візком, помітив його тривожний стан і чудово зрозумів. Колись молодий барон Родерік Персі був щасливий у цих місцях. Тепер тому, хто все втратив, доводилося віч-на-віч зустрічатися з власним минулим, від якого досі так надійно ховався під трухлявими склепіннями замку на кордоні.

Сер Родерік зітхнув, ніби відгукуючись на думки Джоша. Він, чоловік зі знатного роду, приїхав на ярмарок, немов простий торговець… Але справді, що ж їм лишалося? Мусили десь брати гроші, й нерозумно було б не скористатися нагодою. Ось уже десять років ніхто його не бачив у цих краях. Напевне, всі вже забули про лорда Персі, який колись через дурощі одружився з юною красунею Ейлін Рендолф. Принаймні, він сподівався на це. Мимоволі озирнувся на доньку, що сиділа поруч із Джошуа на передку. За своєю звичкою, Еріка розмахувала руками, щось весело розповідаючи. Його серце стислося від звичної туги… У цій гарній шотландській спідниці вона була така схожа на Ейлін! Тільки вогненне волосся взяла від діда, та й вдачу, схоже, теж від нього. Бідолашна Еріка, вона своїми звичками швидше нагадує хлопчиська, аніж юну леді. Вже зовсім доросла, а батько так і не спромігся дати їй пристойного виховання — забракло сміливості відпустити від себе. Тепер Родерік гірко каявся.

Гілберт і Бран, що їхали поруч у візку, піддалися батьковому настроєві й теж мовчали. Брати почувалися трохи невпевнено — не звикли ж бо до такої кількості людей; тому й сиділи тепер набурмошені, як два сичі. Лише Еріка була ніби в своїй стихії. Дівчина буквально всотувала пишноту, яка її оточувала. Величезні зелені очі зблискували, ніби смарагди в крамниці ювеліра, не встигаючи встежити за всім, що їй хотілось би побачити. Ет, шкода, що вона не бачить себе в цьому новому вбранні! Цікаво, чи до лиця їй шотландський костюм? Еріка непомітно оглянула свою рясну спідницю. Ні, шотландські леді все-таки знаються на уборах! Годі й уявити щось ошатніше та яскравіше.

Ярмарок здавався їй справжнім дивом. Так багато людей! Усі гарно вбрані, скрізь миготять шотландці в своїх святкових пледах і кілтах,[19] із традиційними спорранами,[20] в боннетах,[21] набакир начеплених на нечесані чуприни. Усі чоловіки при зброї, та й не дивно: у цьому краю багато років точилася війна, що привчила завжди бути напоготові. Еріка помітила, що в багатьох шотландців за краєм гольфа стирчить традиційний чорний ніж, а на поясі теліпається дирк[22] або навіть клеймор,[23] хоча останній вона вважала вже очевидячки зайвим.

Трохи незвично було бачити стільки голоногих чоловіків, але години за дві Еріці вже здавалося, що нема зручнішого та практичнішого одягу. Навколо всі весело галасували, реготали, торгувалися до хрипоти. Звідкілясь долинав тужливий, гугнявий звук волинки та заливчастий вереск скрипки, і Еріка раз у раз витягала шию, аби подивитися на музик.

У Хоїку батькові ледве вдалося найняти одну невеличку кімнатку на всіх. Заїзд, на якому вони зупинилися, був не з найкращих, зате розташовувався досить близько до міських воріт. Та вони й не могли дозволити собі кращих апартаментів.

Овес вдалося продати першого ж дня. Двоє покупців-шотландців довідалися, що англійці з Прикордоння привезли овес на продаж, з'явилися просто на заїжджий двір та довго лаялися між собою, хто прийшов перший. Врешті-решт овес було продано за таку високу ціну, про яку в Тейнделі не сміли й мріяти. І цим убили відразу двох зайців: по-перше, серові Родеріку не довелося стирчати, як простому торговцеві, біля свого візка — він навряд чи переніс би таке приниження. Що не кажи, а таки оперезаний лицар, для якого торгівля — просто безчестя. По-друге, непогано заробили. Еріка помітила, якою радістю спалахнули батькові очі. Тепер залишалося продати лише яблука, й наступного дня вони вирішили вийти за стіни Хоїка, власне на ярмарок.

Видимо, щоб донька нікуди не поділася та нічого не накоїла, батько й поставив її торгувати яблуками зі старшим братом. Цілий ранок Еріка насилу стримувалась, аби не втекти з-під Бранового нагляду. Їй страшенно, страшенно хотілося приєднатися до веселої юрби.

Життя тут вирувало. Куди не глянь — візки, домашня худоба, пригнана на продаж, пастухи, торговці, лицарі… Усе це змішалося в неймовірну кашу, гомоніло, бекало, сміялось та метушилося. Палали вогнища, покупці з продавцями перекидалися лайкою, хтось весело горлав пісню на іншому кінці галяви, комусь рвали зуба просто на збитому зі свіжих дощок помості, поруч варили ель у величезному мідному казані…

— Солодкі коржі!

— У мене, панянко, накращий посуд, не сумнівайтеся.

— Кінська збруя!

— А ось кому еліксир життя, останній флакон!

Дзвінкі голоси заклиначів і торговців чулися звідусіль, зливаючись у один багатоголосий лемент. Покупці юрмилися навколо яток і візків, мацали товар, торгувалися… Біля їхнього візка, заповненого рожевими яблуками, нікого не було. Хіба що хтось підійде, неохоче візьме в руки та покладе назад. Бранвен стояв поруч із візком і підозріливо оглядав кожного, хто проходив повз них. Батько наказав йому охороняти сестру та стежити за товаром, що він і намагався чесно виконувати.

Вони простояли так уже цілий ранок, і Еріка почала втрачати терпіння. Вона видобулася зі свого кутка за візком і рішуче підійшла до Брана.

— Ми можемо стирчати тут хоч сто років, — сердито зашепотіла вона до брата, — і нічого не продати до наступного року!

— Я не винен, що в нас ніхто не купує, — тужно відгукнувся він.

Еріка зміряла його глузливим поглядом.

— Знаєш, я б теж тут нічого не купувала, — іронічно зауважила вона. — Ти своєю понурою пикою відлякуєш усіх покупців.

— Я не торговець! — різко заперечив Бранвен, і на його вилицях виступили червоні плями. — Якщо хочеш знати, мені все це не до вподоби. Нащадкам Персі й Рендолф не пристало займатися торгівлею. Та я мало під землю не провалився, коли батькові довелося торгуватися з цим… картатим хамом! А мені, думаєш, легше? Я воїн, а не блазень!

Еріка примружилася й підвела своє гостреньке вперте підборіддя.

— Ах, виявляється, ти воїн! А що ти їстимеш узимку? — її голос звучав надзвичайно безневинно, але Брана він розлютив відразу.

— Знаєш, що, сестричко… Чи не забагато ти дозволяєш собі?

Еріка, нітрохи не злякана, перебила його.

— Слухай-но, ти! Батько торгувався із цим, як ти його називаєш, картатим хамом, тому що не мав іншої ради. Що ж, по-твоєму, краще здохнути з голоду в нашому розваленому замку, аніж торгувати? — презирливо поцікавилася вона у Брана, вже червоного, мов рак.

— Може, й краще… — пробурчав той, відвертаючись. — Принаймні, зберегли б родинну честь.

— Кому потрібна твоя родинна честь! — несподівано вибухнула дівчина. — Господи, який ти дурний, Бране! Поглянь навколо! Яка родинна честь, якщо наша родина відмовилася від нас? Ти хоча б раз бачив у обличчя нашого дідуся? Ні? І я щось не пригадую, щоб нас запрошували на Різдво до Беверлі!

На них уже починали озиратися, та дівчині було байдуже.

— Ми не англійці й не шотландці, ніхто не приймає нас за своїх! Ми скрізь будемо ізгоями, невже ти не розумієш? І ти після цього торочиш про якусь родинну честь? Нам треба просто вижити, та й годі!

Вона здмухнула з чола руде пасмо, що вибилося з коси, й сердито глянула на свого старшого брата. Той, сторопілий від такого натиску, стояв, прихиляючись до візка. Еріці раптом стало смішно.

— А щодо лицаря, котрий не може торгувати вівсом і яблуками, я згодна, — діловито зауважила вона. — Тому сама продаватиму наш товар. Я вже, в усякому разі, не лицар, і гадаю, саме тому в мене все вийде як треба.

До Брана миттю повернулася його самовпевненість.

— Ти-и-и торгуватимеш? — здивовано протяг він, і його досі вперто стиснуті губи розтяглися в усмішці. — Ну-ну. Хотів би побачити, що з того вийде.

Еріка обурено пересмикнула плечем. Який же все-таки він в'їдливий! Із самого малечку так — завжди вважає, що, раз він старший, то все робить краще! Бран завжди був її супротивником, завжди сварився, на відміну від Гіла, з якого можна було хоч постоли плести.

— Подивися, я ж не бороню, — вдавано байдуже відгукнулася Еріка, відчуваючи, як у душі прокидається невпевненість.

Вона ніколи не торгувала на таких великих ярмарках! І на маленьких, власне, теж… Якщо відверто, взагалі ніколи не торгувала. Дівчина хоробро подерлася на візок, щосили вдаючи, що їй усе дарма. Бран стояв унизу та мерзенно посміхався. Навколо продавці на все горло розхвалювали свій товар. Як їм це вдавалося?

— Купуйте яблука, — несміливо запропонувала Еріка двом дебелим тіткам, які проходили повз неї.

— Скільки?

Вона тихо назвала ціну. Ті окинули її зневажливими поглядами й пішли далі.

— Англійка! — презирливо кинула одна з тіток. — Начепила тартан і думає, що стала тут своєю.

Еріка густо почервоніла. Гурток молодих дівчат, які йшли за тітками, захихотів, демонстративно оглядаючи її костюм, і негайно почав перешіптуватися. Бранвен образливо зареготав. Еріка ладна була від сорому крізь землю провалитися. Їй схотілося крикнути всім цим людям, що вона не просто так надягла кольори Рендолфів, що має повне право їх носити… Але в носі огидно защипало, а в очах зібралися готові пролитися сльози. Дідько б забрав цих мерзенних тіток! Продавати виявилося не так просто, як вона думала… Гірше могло виходити тільки в боязкого Гіла.

— Агов, красуню! — почула вона раптом чийсь веселий вигук. — Що продаєш?

Еріка глянула затуманеними від сліз очима вниз і зненацька виявила молодого хлопця просто перед їхнім візком.

Він стояв і посміхався на весь рот. Темно-каштанове волосся безладно спадало нижче пліч, і він був схожий на дикуна; засмагле, обвітрене обличчя тільки підсилювало це враження. Сухорлявий, високий — на вигляд йому було років двадцять п'ять. Червоно-брунатний кілт відкривав сильні мускулясті ноги, на плечі був недбало накинутий тонкий коричневий плед. Еріка мимоволі замилувалася його гордою поставою та широкими плечима.

Він підморгнув, і розгублена дівчина від несподіванки голосно потягла носом. О Боже, який, мабуть, кумедний у неї зараз вигляд! Тієї ж миті вона відчула злість на себе, на всіх людей навколо, а особливо — на цього незнайомого шотландця. Ще один хоче познущатися з неї? Чого причепився?

Хлопець і далі дивився на неї так само безтурботно й так само посміхався. Посмішка в нього була гарна — щира, білозуба, а очі дивного світло-карого, майже бурштинового кольору. Еріка, демонстративно не звертаючи на нього уваги, взялася діловито перебирати яблука.

— Яка ти непривітна. Може, даси мені яблучко? — молодий нахаба підійшов ближче. — Чи назвеш своє ім'я?

Якщо вона й розгубилася, то лише на мить. А тоді взялася в боки, звисока глянула на парубка.

— Я не називаю свого імені всіляким голодранцям із гір, — відповіла так гордовито, як тільки могла. — А щодо яблук, то я тобі не Єва, та й на Адама ти не надто схожий.

Навколо розкотився дружний регіт торговців.

— Так, дівчино! — схвально вигукнула молодиця, яка торгувала поряд вівсяними коржами. — Гостренький язичок у красуні! Маєш, парубче!

Хлопець попри очікування нітрохи не розгубився. Навпаки — клацнув язиком і поклонився перед візком, на якому сиділа Еріка.

— Я й не знав, що до нас завітав сам найсвятіший єпископ у спідниці! Он як знає Святе Письмо! — хлопець зобразив на обличчі переляк. — О ні, напевно, це сама королева! Даруйте, ваша величносте! — блазнював він.

Тепер усі реготали з Еріки. Шотландці взагалі полюбляли подражнити одне одного, це вона знала. Цей народ завжди цінував гарний жарт. Навколо візка миттю зібралася юрба цікавих, яким кортіло послухати, хто переможе в жартівливому змаганні.

У Еріки почала зріти одна думка… Цей нахаба дуже вчасно з'явився! Принаймні, навколо них зібралася купа можливих покупців.

— Приємно мати справу з чемним і шляхетним лицарем, — вона величаво схилила голову, глянула на парубка. — Напевне, твій пишний і неприступний замок неподалік звідси, а сам ти принц, що прибув на бал інкогніто…

— Атож, принц! Городній! Той, що горобців ганяє! — вигукнув хтось у юрбі, і всі радісно загоготіли.

Еріка чудово грала свою роль, зображаючи надуту й поважну особу, так що всі навколо зо сміху аж покотилися.

— Мабуть, я подарую тобі яблуко за твою здогадливість, — милостиво мовила вона. — Розповідатимеш своїм дітям колись, що отримав його з рук самої королеви!

Вона недбало вибрала з купи найбільше гарне яблуко з рожевим боком і простягла юнакові. Юрба вибухнула вітальними вигуками, ніби й справді хлопця нагородила сама її величність.

Молодий шотландець, не відриваючи погляду від Еріки, потягся за яблуком. Вона не встигла відсмикнути руку, й він легко спіймав її. На мить здалося, що вона попалася в сталевий капкан. Шотландець тримав так міцно, що вирватися було неможливо. Її охопило щось схоже на паніку, але зненацька дівчина відчула, що його шорстка й тепла рука стала чомусь надзвичайно ніжною. Начебто величезний звір ласкаво лизнув її язиком… І серце лунко та гаряче вдарилося в груди, ніби важкий церковний дзвін.

Еріка відчула на собі палкий погляд незнайомця, і якоїсь миті їй здалося, що ті бурштинові очі бачать її наскрізь, начебто вона скляна. Кров ударила їй в лице, вона відчайдушно зашарілася й випустила яблуко. Хлопець відпустив її та спритно підхопив його в широку долоню.

— Це й справді королівський дарунок, — сказав він серйозно, і в глибині його світлих очей щось спалахнуло. — Але, може, ми якось удвох розповімо дітям про те, як я його отримав, — тихо, так, що почула тільки дівчина, додав шотландець.

Його очі були водночас лукаві та серйозні, як у ельфа. Із цими словами він встромив міцні зуби в соковитий плід і смачно захрумтів. Еріка відчула, що їй у роті миттю пересохло. Поки вона гарячково придумувала гідну відповідь, хлопець по-змовницьки підморгнув їй і голосно гукнув у юрбу:

— А яблучка дійсно королівські! Ану підходь!

Люд просто повалив до візка, розштовхуючи одне одного та відтискаючи геть шотландця. Еріка тільки встигала відсипати яблука. Коли наступного разу підняла голову, його вже й сліду не було. Зайнята покупцями, вона пожалкувала, що не встигла навіть як слід вилаяти цього вискочку, а той немов крізь землю провалився.

Покупці, приваблені їхнім жартівливим словесним двобоєм, розійшлися. Практично всі несли з собою «королівські» яблучка. Бранвен, якого на самому початку теж відтисли далеко від візка, нарешті й собі зміг підійти. Господи, як добре: брат не чув, що цей невихований горець кинув їй наостанок…

— А ти розумниця, сестричко! — Бран оглядав купу яблук, що значно поменшала. — Відверто кажучи, не очікував. Хоча ти завжди могла заткнути за пояс кожного, коли йшлося про язика.

— Неправда, — огризнулась вона.

— Правда, правда, — посміювався брат. — А хлопець теж нічого собі молодець! Спритно тобі відповідав. Ви з ним, схоже, одного поля ягоди.

— Яблука! Свіжі яблука! — лунко загукала Еріка, щоб заглушити брата.

Їй зовсім не хотілося слухати просторікування Брана про того нахабу. Та вона його, мабуть, ніколи більше в житті й не побачить. Пішов, не попрощався, ну й добре…

— Яблука! — волала дівчина, намагаючись відігнати спогади, які змушували її червоніти. — Купуйте, інакше на Різдво залишитеся без печених яблучок! Печених, із золотавою шкоринкою!

До вечора вони продали все.

Ранок почався з неприємностей.

— Ні, Еріко, — голос у батька був твердий, мов криця. — Ти туди не підеш.

— Але чому, таточку?! Адже я продала вчора весь наш товар… Чому це Бранвену можна брати участь у змаганнях, а мені не можна? Усі знають, що я стріляю краще за нього.

— До чого ж хвалькувата… — пробурчав Бран, натягаючи кольчугу. — Може, ще й у лицарі тебе посвятити?

Сер Родерік глузливо глянув на обурену доньку, й Еріка зніяковіла від того погляду. Зважаючи на все, батько не збирався піддаватися на її прохання. Може, варто заплакати? Зазвичай це добре діяло.

— Я бачу, Ері, ти збираєшся рюмсати, — ніби прочитав її думки батько. — Не раджу цього робити. Я не зміню свого рішення, а ти вийдеш на люди з величезним червоним носом.

— Ніде не сказано, що в змаганнях зі стрільби беруть участь самі чоловіки! — запально вигукнула Еріка. — Я могла б виграти приз, адже нам так потрібні гроші, а ви пропонуєте мені просто стояти й дивитися. Джоше, навіщо ти тоді вчив мене стріляти, якщо мені нічого не можна!

Джош, який почувався вочевидь дуже ніяково, розвів руками.

— Роде, я вийду на повітря, почекаю там, — пробурмотів він і незграбно втиснув свій тугенький тулубець у вузькі двері.

Сер Родерік нервово закусив губу. В кімнаті зависла напружена мовчанка.

— Моли Бога, щоб тобі справді ніколи не довелося застосовувати своє вміння стріляти, — важко сказав він. — Ну, та збирайся швидше.

Але в Еріку ніби сам дідько вселився. Вона відчула неймовірний приплив зухвальства, з якого ладна була казна-чого наговорити батькові, братам, навіть Джошеві. Вони з нею поводилися несправедливо, нечесно!

— Раз ви не пускаєте мене на змагання, взагалі нікуди не піду, — рішуче заявила вона й демонстративно всілася на лежанку. — Я-бо знаю, чому ти так поспішаєш на ярмарок, — не втрималася від в'їдливого зауваження.

Батько почервонів. Брати злякано перезирнулися.

— Еріко, чи ти не з'їхала з глузду? — поцікавився Бран.

Гіл підбіг до неї та нерішуче обійняв за плечі, але вона невдоволено струснула його руку.

— Сестричко, ходімо з нами…

— Нехай сидить тут! — зненацька голосно сказав батько.

Еріка здивовано підвела до нього розширені очі.

— Раз ти не хочеш іти, — вагомо промовив він, — то залишишся тут. Ти не дитина, Еріко, й час би вже запам'ятати, що за свої слова відповідати слід.

Не кажучи більше й слова, батько гнівно повернувся та вийшов геть. Брати понуро побрели за ним. Гіл розгублено знизав плечима, озирнувся та причинив двері. Почулося скреготіння ключа в замку, а далі все стихло.

Еріка розтулила була рота, однак відразу й стулила. Усвідомлення того, що накоїла, нарешті прийшло до неї. Пішли! Залишили її саму. Пішли на ярмарок, де веселитимуться без неї, де є всілякі смачні речі, де можна дивитися виставу мандрівних жонглерів… А вона сидітиме на цьому смердючому заїзді та уявлятиме, як їм усім там хороше й весело! Вперше батько так повівся з нею. Ще якийсь час Еріка сиділа, прислухаючись до звуків знадвору. Звичайно, вони зараз повернуться та скажуть, що це був жарт! Минув час, але ніхто не з'явився.

Тоді дівчина повалилася на тверду лежанку й заревла вголос від гострих жалощів до себе. Але незабаром сльози скінчилися, а жалощі в ній змінилася злістю. Як вони могли?! Розмазуючи сльози по обличчю, вона підхопилася та щосили вдарила кулаком у дощані двері. Їх було зроблено на совість, і дівчина відразу засичала від болю. Це трохи привело її до тями. Вона пригладила волосся, глибоко зітхнула й сильно смикнула двері на себе. Ті не піддавалися.

— Та-а-ак… — протягла вона.

Тепер уже їй хотілося будь-що-будь вибратися звідси. Жага діяльності опанувала Еріку, й вона почала методично трусити ручку. Двері трималися міцно. Зважаючи на все, вони були розраховані на куди серйозніші удари.

— Цікаво, а чи є тут інший вихід? — сама в себе спитала Еріка.

На мить вона завмерла, замислено підвела голову…

— О! Те, що треба!

Угорі, майже під самою стелею, було невелике вузьке віконце. Заїзд, на якому вони зупинилися, був просто старою довгастою руїною, поділеною на невеличкі кімнати. Вікон у кімнатці не було, зате був ось такий отвір, що слугував одночасно за джерело свіжого повітря й денного світла. Дівчина з натугою підтягла до стіни широку лаву. Якщо поставити на неї ще одну, то цілком можна до нього дотягтися.

…За якийсь час вуличками Хоїка прудко пробіг сухорлявий парубійко років п'ятнадцяти. Кожен, хто звернув би на нього увагу, вирішив би, що це чийсь паж квапиться на ярмарок. Але вулички були порожні — всі мешканці зібралися на луці біля фортечного валу, й нікого не обходило перевдягнене на пажа дівчисько. План у Еріки був простий — дістатися до місця, де відбувалися стрілецькі змагання, виграти приз і тихенько, поки її ніхто не впізнав, повернутися в кімнату. А вже потім, удома, розповісти все батькові та братам.

Хвалити Бога, вони з Гілбертом були майже однаково худі. Зараз на Еріці красувалася стара коричнева братова куртка з розрізами на рукавах і його ж таки мисливська шапочка. Волосся дівчина охайно зв'язала вузлом на потилиці та запхала під шапку. «Навіть непогано, що я розревлася», — подумала вона, коли мигцем глянула в діжку з водою біля стіни заїзду. Риси розпливлися, очі ледь припухли… Не надто вже ніжний у неї вигляд! Для більшої певності Еріка ще трохи замурзала обличчя болотом — тепер вона справді схожа на якогось задерикуватого пажа.

Нарешті дісталася до ярмарку й аж захоплено свиснула. Вчора тут було менше люду. Отакої! Як же вона знайде тут те, що їй потрібно? Але вже наступної миті ноги самі понесли її до краю величезної галяви, де напередодні мотузками обгороджували місце для змагань. І справді, незабаром побачила поміст, споруджений для знатних осіб, які мали судити змагання. Вона спритно вгвинтилася в юрбу, супроводжувана незлостивою лайкою, добулася до огорожі.

Мішені стояли віддаля, трішки нахилені назад. Еріка на око виміряла відстань і знову свиснула — близько двохсот ярдів! Обіч мішеней мовчазною юрбою зібралися стрільці, слухаючи пояснення якогось валійця в драному колеті, з величезним луком Ґвента.[24] Судді вже зайняли місця й поважно оглядали тих, хто бажав показати своє мистецтво. Четверо знатних шотландських лердів, шериф Хоїка, шотландський абат… Ого! Це вам не сільське свято із п'ятьма учасниками, де всі один одного знають.

Вона з сумнівом оглянула лучників, які зосереджено перевіряли своє спорядження. Найхудіший із цих стрільців був щонайменше вдвічі ширший за неї в плечах. Дівчина тільки глянула на ті величезні луки, що ними користувалися деякі стрільці, й відразу подумала: нізащо не натягне таке одоробло. Бідолашна зовсім розгубилася. Щоправда, вчора на ярмарку вісники повідомляли, що буде влаштовано додаткові змагання для пажів і зброєносців, які володіють малим луком, арбалетом і пращею… Але, схоже, вона не зважиться навіть на це.

Один із шотландських лердів, видимо, найголовніший, підвівся зі свого крісла, вклонився юрбі та гучним басом оголосив:

— Змагання лучників починаються! Добрі люди, стежте уважно, і нехай Господь допоможе перемогти найсильнішому, тому, хто не знає, що таке схибити!

Глядачі привітально загули, й стрільці почали займати свої місця обіч колоди, що відзначала першу лінію. Еріка тихцем почала вибиратися з юрми. Вона сумно глянула на мішені, що біліли свіжими дошками десь далеко від неї, майже заступлені безліччю голів. Її непотрібний маленький лук сиріткою теліпався за плечима.

— Ой, а хто це в нас тут рюмсає? — пролунав збоку чийсь бридкий голос.

Еріка рвучко озирнулася й лице в лице зіштовхнулася з гуртом молодих пажів, які глузливо її розглядали. Один, із веснянкуватим, ще й поцяткованим віспою обличчям у обрамленні солом'яної чуприни, виступив наперед і впритул втупився в неї. Поза сумнівом, його слова стосувалися саме її. Інші троє поки що мовчки очікували, чим усе скінчиться.

Еріка розгубилася. Її прийняли за хлопчиська! Ну звичайно, як же інакше… Адже вона сама вбралася в костюм пажа.

— Що? — невлад запитала вона, про всяк випадок задкуючи на один крок.

Усі четверо образливо загоготіли. Веснянкуватий старався більше за всіх.

— Та це просто мамій! Дівчисько!

Еріка злякано здригнулася, але відразу себе опанувала. «Звичайно, дівчисько! А ти що думав, цурпак необтесаний?» — мало не вигукнула вона, але вчасно прикусила язика. Ото б сорому було!

— А що це в нас тут? Невже лук? — знущався вже прищуватий здоровань, смикаючи її за рукав.

— Ану пусти, — з погрозою сказала вона, намагаючись зробити голос якомога грубшим.

Вся компанія схвально заіржала.

— Слухай-но, селюче, може, ти й стріляти з нього вмієш? — не вгавав довготелесий.

Знову пролунав голосний регіт.

— Та вже краще за вас, — огризнулася Еріка.

— Оуене, ти чув? — звернувся здоровань до веснянкуватого. — Він уміє стріляти краще за нас.

— Невже? — недобре примружився той. — А якщо ми тебе зараз відлупцюємо?

— Не думаю, що це додасть вам влучності, — й собі нахабно примружилася дівчина. — Скажи, що просто боїшся. Поб'ємося об заклад, що я стріляю краще за тебе?

Слід поводитися якомога зухваліше, інакше не відчепляться, — промайнула думка. Хлопчиська завжди так роблять. Веселе товариство, здавалося, заніміло від такого нахабства. Веснянкуватий Оуен погрозливо випнув щелепу.

— Що, таки боїшся? — презирливо кинула Еріка, намагаючись закріпити позиції.

— Хто, я? — здивовано перепитав той. — Віллі, цей недомірок каже, що я здрейфив.

Віллі мовчки покрутив пальцем біля скроні, показуючи, наскільки сміховинне таке припущення.

— Ось що, — поблажливо заявив білявий паж, обходячи її по колу, — за нахабство треба платити. Якщо ти мені програєш, то заплатиш десять пенні. Ну, а якщо я програю, то плачу я. Згода?

Еріка сполотніла, однак рішуче вдарила його по простягненій долоні. У неї не було жодного пенні, які там десять! Але відступати було запізно.

— По руках! — захоплено закричав один із пажів. — Ходімо!

І не встигла Еріка отямитися, як ватага забіяк оточила її, хтось міцно вчепився їй у рукав і кудись потяг.

— Ну що, готовий? — діловито запитав Оуен, коли вони зупинилися на краю поля. — Подивимося, що ти за птах!

Тут було обгороджено маленьку арену, на якій з понурою старанністю довбали один одного короткими мечами два довготелесі недоуки в кілтах. Нечисленні вболівальники підбадьорювали їх голосним лементом. Неподалік було встановлені нашвидкуруч збиті з дощок щити із чорними колами, намальованими смолою посередині. Точнісінько, як на «дорослих» змаганнях, тільки відстань до них була вдвічі менша… Перед мішенями вже почала шикуватися команда пажів та зброєносців, які з'явилися на змагання.

— Агов! — голосно гукнув розпорядникові Оуен. — Зачекайте на нас!

Розпорядник, похмурий літній шотландець, невдоволено оглянув товариство. Однак побачив Оуена й відразу посміхнувся в густу бороду.

— А, це ти, Оуене з Локербі? Твій лицар знає, що ти тут? Ти хіба не повинен йому допомагати?

Той лише безтурботно хитнув головою.

— Там давно все скінчилося, й мілорд відпочиває. Він мене відпустив.

— Ну, тоді давай швидше, — кивнув розпорядник. — А це хто? Вони теж братимуть участь у змаганнях?

— Не знаю, чи всі, дядечку Бене, — безтурботно махнув рукою білявий, — але ось цей — обов'язково. Уявляєш, він вихвалявся, що стріляє краще за мене!

Він безцеремонно виштовхнув наперед поблідлу Еріку. Під глузливими поглядами вона відчула, як недобре похололо в животі. Схоже, веснянкуватий Оуен був тут загальним улюбленцем. Але впертість переважила страх. Щоб вона та дозволила поглузувати з себе якомусь зброєносцеві? Дівчина задерла носа й обвела присутніх вдавано безтурботним поглядом.

— Назвися, — коротко наказав розпорядник.

— Е-е-е… Ерік із Тейндела, — хоробро відповіла вона, та голос по-зрадницьки затремтів.

Брови дядечка Бена недовірливо здригнулися.

— Ха, то він ще й англієць! — веснянкуватий паж захоплено ляснув себе по боках. — Чого ж ти раніше мовчав! Ну, тепер тримайся, сассенах![25]

— Годі балачок, — почула вона власний захриплий від хвилювання голос. — Краще доведи, що вмієш тримати в руках зброю!

Оуен сполотнів так, що ластовиння засяяло на його круглому обличчі, немов маленькі сонця. Він стиснув зуби й став до першої лінії. Еріка швидко прикинула розташування мішеней і стала з лівого краю, як навчав її Джош. Вітер сьогодні дув хоч і несильний, але похибку слід було враховувати.

Дядечко Бен без особливих церемоній дочекався, поки всі стануть на свої місця, й оголосив:

— Перша лінія — відстань сто ярдів. Друга — сто десять ярдів. Третя — сто п'ятдесят. Кожен має право випустити три стріли. Все зрозуміло? Хто не влучить у мішень, вибуває. Той, хто тричі влучить у центр чорного кола мішені — якщо такий з'явиться — беззастережно визнається переможцем. Якщо таких не знайдеться, ті, що залишаться, змагатимуться за стандартними правилами. Переможець отримує приз — мисливський кинджал.

Еріка майже не чула його слів. Ретельно перевірила тятиву, спритно поставила її в ямки на тілі лука, спробувала його на натягування та застигла нерухомо.

Серце лунко калатало в грудях, у роті пересохло. Розпорядник підніс руку.

— Приготуватися…

Почулося рипіння тятив, які натягались.

— Починайте! — махнув рукою дядечко Бен, і два десятки стріл по черзі помчали до своєї мети.

Еріка кутиком ока встигла помітити, як деякі з них ганебно відвернули кудись убік, навіть не зачепили мішеней. Вона вистрілила серед останніх і з невдоволенням побачила, як її стріла з потрійним білим оперенням затремтіла й устромилася на самій межі чорного кола. Спокійно. У центр мішені не влучив ніхто. Впіввуха дівчина почула, як її кривдник тихо вилаявся крізь зуби. Його стріла теж не влучила в центр, але Еріка з досадою закусила губу. Оуен вистрілив краще.

— Отже, — пролунав спокійний голос розпорядника, — прошу піти всіх, чиї стріли пролетіли повз мішень. Іншим відійти до наступної лінії.

Шестеро невдах сумно полишили поле. Еріка зловтішно зауважила, що довготелесий Віллі теж вийшов. Зусиллям волі дівчина змусила себе забути про все. Зараз вона не мала права програвати.

Еріка заплющила очі й постаралася ритмічно дихати. Джош навчав її розслаблюватися. Він завжди казав, що коли нервуєшся, нізащо не влучиш у ціль. Зараз для неї не існувало нічого, крім кола на мішені, що чорніло попереду. І, випускаючи стрілу, вона точно знала, що тепер влучить неодмінно.

Зітхання недовіри й замилування прокотилося рядами нечисленних глядачів. Її стріла та стріла Оуена стирчали точнісінько в центрі мішеней — у маленькому, не зафарбованому смолою кружальці. Ще кілька стріл влучили в чорне коло, але це вже не мало значення. Усі зрозуміли, що тепер є два кандидати на перемогу, й вони боротимуться до кінця.

— Останній етап! — вигукнув літній розпорядник. — Приготуватися!

Губи Оуена стислися в ниточку. Він весь натягся, немов струна. Із завмиранням серця Еріка побачила, як його стріла встромилася за дюйм від попередньої.

Юрба вибухнула переможними вигуками. Оуен розслабився, дозволив собі посміхнутися, самовдоволено повернувся до неї, немов запрошуючи розділити його тріумф.

Еріка стисла зуби. «Забудь про все, — пролунав у її голові Джошів голос. — Просто стріляй туди, куди хочеш влучити. Розслаб плечі, відкинься трохи назад… Бери приціл ледь вище, стріляй навісом. Не забувай, що ціль — у твоїх думках». Еріка скинула лука, глибоко видихнула, ретельно прицілилася й вистрілила. Вона ще встигла почути, як на мить зависла приголомшлива тиша, а далі по вухах вдарила хвиля обуреного ревіння.

Дві її стріли стирчали поруч, одна при одній. Друга зірвала оперення з першої… Коли помічники підбігли, вийняли стріли та перевернули мішень, виявилося, що вони пробили в щиті один отвір. Шотландці, не вірячи власним очам, кинулися за огорожу — переконатися, що їхній улюбленець справді програв. На Оуена було страшно глянути. Еріка знову ледь скосила око й помітила, що його ватага кудись поділася, та приготувалась до гіршого.

Уся сміливість разом полишила її. Дівчина стояла сама-самісінька та намагалася впоратись із бридким тремтінням у руках, що виникло відразу після пострілу. Вона раптом відчула себе такою самотньою тут, серед чужих людей…

Зненацька чиясь важка рука лягла їй на плече, так що бідолашна навіть присіла.

— Ну що ж, молодець, хлопче! — пролунав у неї над вухом голос розпорядника змагань. — Ти виграв.

Він обережно взяв із оксамитової подушечки кинджал у гарних шкіряних піхвах. Еріка затамувала подих. Вся її образа миттю кудись випарувалася та поступилась місцем щастю й вдячності.

— Це нечесно! — вигукнув хтось із юрби. — Чому це наш приз повинен отримати якийсь англієць? Навіть якщо зараз мир, однаково його предки своїми поганими ногами топтали цей край.

Усі схвально загули, та подекуди пролунали й вигуки протесту.

— Він отримає нагороду не тому, що він англієць чи шотландець, а тому що краще за всіх стріляв, — вагомо промовив Бен, і всі разом замовкли.

Він урочисто підняв угору піхви й ледь вистромив із них кинджал. Криця блиснула на сонці, й Еріка захоплено зойкнула. Звичайно, це не така зброя, як у батька, напевне, викувана в якійсь місцевій кузні, але викувана на совість. Просте, зручне руків'я само просилося в руку, й довжина підходила… Вона потяглася до чудового подарунка, і її обличчя освітилося посмішкою.

— Можна? — несміливо спитала вона, не помічаючи, як стемніло від гніву обличчя Оуена.

І стільки було в її голосі радості, що в юрбі похмурих шотландців всупереч усьому раптом теж почали посміхатися.

— Це твоя зброя, хлопче, — розпорядник вклав їй у руки приз і відступив назад. — Бери її та носи з честю.

— Дякую! — прошепотіла Еріка.

Її серце забилося сильніше, коли вона прийняла в руки подарунок. Вона виграла! Дівчина розвернулася й побігла геть, відчуваючи, як у грудях розливається хмільна хвиля. Їй негайно хотілося десь у куточку гарненько розгледіти кинджал. Про негайне повернення до заїзду не могло бути й мови. Дівчина йшла, не зважаючи на веселощі, які панували навколо. Приємні думки змінювали одна одну. Вона обов'язково покаже кинджал батькові, братам і Джошу. Еріка уявила собі вираз обличчя Бранвена й самовдоволено захихотіла.

Вона нічого не бачила, аж поки їй щось зненацька не потрапило під ноги, й дівчина сторчголов не полетіла на землю.

— Агов, не так швидко, сассенаху! — почула знущальний вигук.

Еріка миттю підхопилась і лютим поглядом втупилася в знайомих уже хлопців, які похмуро її обступали. Сам Оуен стояв поряд, надутий, ніби сич.

— Ти так високо задер свого англійського носа, що зовсім не бачиш, що в тебе під ногами, — зловтішно заіржав довготелесий Віллі.

— То це ти підставив мені ногу? — обурилася Еріка.

Щоки в неї палали. Зараз вона була справді схожа на розгніваного вуличного хлопчиська. Віллі зробив крок до неї, нахабно схилився над самим обличчям:

— Ну, я. А що ти мені зробиш?

Ніхто з них, очевидно, не очікував, що дівчина насмілиться вдарити його.

Віллі відлетів, як шкіряний мішок, натоптаний вовною. За мить він сидів на землі й ошелешено мотав головою. Видно, його просто дуже давно ніхто не бив по-справжньому. Він утер кров, що сочилася з носа, й закричав до своїх остовпілих приятелів так, ніби його різали:

— Агов, чого стоїте? Бийте його!

Еріка позадкувала, міцно притискаючи до себе кинджал. Найбільше вона боялася, що зараз у неї віднімуть приз.

— Стійте! — несподівано тоном наказу гукнув Оуен. — Не чіпайте його!

— Цей англійко розбив мені носа! — обурився Віллі.

— Ми не сассенахи, щоб нападати вп'ятьох на одного, — вагомо заперечив Оуен. — Ходімо!

Він безцеремонно смикнув Еріку за руку й рішуче рушив до невисокого пагорба над дорогою. Еріка понуро побрела за ним. А що вона могла вдіяти? Весь гурт знову оточив її, не даючи можливості зникнути.

— Слухайте, чого ви до мене причепилися? — спробувала боронитися дівчина, коли вони зійшли на пласку верхівку пагорба, порослого жорсткою травою. — Що я вам зробив? Мені час додому!

У неї навіть промайнула зрадницька думка: чи не покликати на поміч? А якщо відкриється, хто вона? Ні, вже краще отримати прочухана від Оуена, ніж від батька!

Той ніби прочитав її думки, окинув презирливим поглядом.

— Не смикайся, англійцю. Ніхто не збирається тебе бити. Просто між нами лишилося дещо, і я хотів би це з'ясувати. Усі в Хоїку знають, що я стріляю найкраще! І я вважаю, що тобі просто пощастило. Тому викликаю тебе на ще одне змагання. І якщо виграю я, ти віддаси мені кинджал.

Еріка зітхнула й знизала плечима.

— А якщо мені не просто пощастило? — зухвало поцікавилася вона. — Якщо я все-таки стріляю краще за тебе?

— Тоді я принесу тобі свої вибачення, — зарозуміло відповів паж. — І віддам програні гроші.

Еріці раптово стало смішно. Ото дурний хлопчисько!

— І як ти збираєшся з'ясувати, хто з нас краще стріляє? — в'їдливо поцікавилася вона. — Накажеш організувати новий турнір зумисне для тебе?

Довготелесий Віллі не витримав, стис кулаки та ступнув до неї.

— Чого ти з ним панькаєшся, Оуене? — гнівно заволав він. — Давай я попсую цю його гарненьку пичку!

— Заспокойся, Віллє, — наказав веснянкуватий проводир. — Агов, як там тебе, Еріку, можеш вибрати яку завгодно мішень. Ми стрілятимемо в неї звідси.

Еріка роззявила рота. Отакої!

— А ти знаєш, що з нами буде, якщо нас упіймають? Навряд чи хтось із торговців буде в захваті, якщо в його воза встромиться бойова стріла! — обурилась вона.

— Здрейфив, — образливо засміявся Оуен. — Боягузливий сассенах.

Еріка відчула, як її щоки заливає червоним. Вона хто завгодно, але не боягузка.

— Слухай-но, ніхто не називав мене боягузом, ти, опудало солом’яне! Хочеш, щоб я вибрав мішень? — люто закричала вона. — Але я не стрілятиму з лука бойовими стрілами, бо не хочу, щоб мене й моїх рідних заарештували. З тебе, кволого, досить буде й пращі!

Вона ривком висмикнула з-за пазухи свою маленьку пращу та почала оглядатися в пошуках потрібного каменя. Її по-справжньому розлютили. Нарешті трапився камінчик потрібного розміру.

— Ось! Якщо влучу в будь-яку мішень цим каменем, ви відчепитеся від мене! — в запалі вигукнула дівчина, піднімаючи пращу.

Оуен і його товариші з презирством спостерігали за її гарячковими приготуваннями. Ну звичайно, пращу вони не вважали гідною зброєю. Але Еріка знала, що таки влучить у що завгодно.

Раптово її увагу привернув лицар, що їхав шляхом саме повз пагорб. Невисокий шотландець ледь погойдувався в сідлі бойового вороного коня. Його можна було б назвати навіть хирлявим, але якось язик не повертався. Чимось невловимо похмурим віяло від усієї його постаті в повному обладунку. Крицеві нагрудники та попліччя зливалася з воронованою кольчугою і робили його схожим на знаменитого Сплячого Лицаря з легенди. Чорний бацинет[26] із шишаком на верхівці доповнював цей похмурий образ.

Їй миттю сяйнула божевільна думка… Незрозуміло чому Еріці схотілося пожартувати з цим надутим, як індик, вершником.

— Ставлю свій кинджал проти твоїх десяти пенні, що я влучу в того шишака на його шоломі! — швидко випалила вона.

Не встигли її здивовані супротивники щось промовити, як вона ретельно прицілилася, зробила ощадливий замах пращею та метнула камінчик просто в обрану ціль.

Усе відбулося надто стрімко. Оуен кинувся до неї. Камінчик, пущений вправною рукою, летів до своєї мети. Лицар спокійно їхав посеред шляху, коли несподіваний сильний удар по шолому змусив його похитнутися в сідлі. Бойовий кінь заіржав і здійнявся дибки, але вершник твердою рукою втримав повід. Він повільно стяг із голови шолом і обвів скаженим поглядом людей, що зібралися навколо. У шотландця виявилася неймовірно густа й поплутана чорнява чуприна, а вузьке обличчя з різкими рисами прикрашав довгий шрам, що тягся навскіс від скроні до підборіддя. Під його похмурим, лютим поглядом люд мимоволі позадкував…

І тут Еріка не витримала й розреготалася — таким кумедним здався їй вираз несамовитої люті на обличчі цього лицаря. Господи, за кого він себе має? За Святого Георгія? Він почув її сміх і повільно перевів погляд на верхівку пагорба. Їхні очі на мить зустрілися, й Еріка мимоволі здригнулась — їй здалося, що сам диявол зазирнув їй у душу. Від цього лицаря ніби віяло могильним холодом, її навіть почало трусити.

Дівчина повернулася до Оуена й була вражена зміною, що сталася з ним, — розбишакувате обличчя пажа поблідло, мов у мерця.

— Ти… що, збожеволів? — ледве зміг вичавити з себе переляканий парубійко. — Що ти накоїв, дурню нещасний?! Біжімо звідси!

Еріка хотіла спитати, що ж такого страшного вона накоїла, але тут Оуен щосили смикнув її за руку й штовхнув поперед себе. Вона сторчголов покотилася згори, не встигла навіть зрозуміти, що ж сталося. Гурт молодих забіяк ніби водою змило.

— То що трапилося? — й далі допитувалась Еріка, коли вони вже вихором промчали схил пагорба та одним махом перескочили рів.

Оуен на мить зупинився, перевів подих і озирнувся.

— Ти навіжений? — очі в нього самого були божевільні. — Це ж Дуглас! Вільям Дуглас, і ти влучив у нього каменем!

У Еріки пересохло в горлі. Виходить, вона влучила в Дугласа? Дівчина відчула, як її ноги підгинаються, стають схожі на м'яку повсть. Вона втупилася в Оуена безтямними очима, у яких тепер відбився божевільний жах.

— Чого витріщився, мов корова на різника! — кричав той. — Швидше втікаймо звідси! О, дідько мене підбив, щоб із тобою зв'язатися!

Дівчина здригнулась і отямилася. За ними чулися перелякані вигуки. Обгинаючи пагорб, на дорогу вирвався вершник на змиленому коні. Еріка, немов заворожена, дивилася на нього кілька секунд. Потім вона довго не могла забути цей кошмар: величезний чорний кінь, гуркочучи копитами, мчав просто на неї, загрожуючи розтоптати на місці.

Вони щодуху помчали до візків, скупчених обіч шляху. Еріка здогадалася, що паж сподівається зникнути в юрбі. Вона бігла за Оуеном, не розбираючи дороги, бачила тільки його зелену куртку, що миготіла попереду. Всім єством Еріки неподільно володів страх, і він гнав її вперед. Дуглас, жах її дитячих снів, ожив і переслідував її!

Оуен раптово ухилився ліворуч, тонкою ящіркою прослизнув поміж чиїмись двома возами зі шкірами. Еріка кинулася за ним. Петляючи, немов зайці, в лабіринті візків, вони пробралися через їхній щільний ряд і пірнули в людську товкотнечу.

Раз у раз услід чулася міцна шотландська лайка, та втікачі тільки дужче працювали ліктями.

За хвилину обоє зринули з людського збіговиська та зачаїлися в рівчаку біля дороги, що вела до Хоїка. Дівчина трохи відхекалася та огледілась. Звідси до міських стін було що кийком кинути. Еріка зацьковано озиралася. Начебто лицар відстав… Може, загубив їх у юрбі, а може, вирішив дати спокій? Раптом Оуен, пильно глянув перед собою, придушено охнув і чортихнувся.

— Що сталося? — злякано зашепотіла Еріка. — Дуглас?

— Та ні, не Дуглас. Дідько забирай, там Дік про щось розпитує в перехожих! Напевне, шукає мене… Ну, зараз мені перепаде на горіхи, — засмучено протяг паж.

Еріка тихенько засміялася. Отакої! За ними женеться сам Вільям Дуглас, а цей дурний хлопчисько боїться якогось Діка!

— А хто такий цей Дік?

Оуен похмуро глянув на неї з-під насуплених білястих брів.

— Дік Далхаузі — лицар, якому я служу. Я його зброєносець.

— Ага, — підхопила втішена Еріка, — зрозуміло. Виходить, це від нього ти втік на турнір? І тепер тобі дістанеться за те, що покинув свого хазяїна?

Оуен засопів, вуха в нього почервоніли.

— Слухай-но, ти, — крізь зуби процідив він, — стули пельку, бо й тобі перепаде! Краще на себе поглянь, дурню. Якби не твоя дурнувата праща, ми б не сиділи в цьому рівчаку та не ховалися від найвідомішого лицаря Шотландії!

— Невже?! — обурилася Еріка. — А хто змушував мене стріляти? Ось зараз вилізу та покличу твого лицаря сюди, щоб він як слід накрутив тобі вуха!

Вони сиділи навпочіпки, червоні, мов раки, та свердлили одне одного злісними поглядами. Оуен стис кулаки.

— Не посмієш!

— А ось і посмію! — Еріка схопилася на рівні та набрала в груди повітря.

Її душила злість. Хай отримає по заслузі, нахабний хлопчисько! Раптово вона відчула, як їй здавило горло. З боку ярмарку просто на них повільно їхав чорний лицар, озираючись навколо. Еріка сторчголов скотилася вниз, на дно рівчака. Встиг він її помітити, чи ні? Дуглас був далеко, але він їхав верхи. Навряд чи вони встигнуть сховатися тут, на відкритій місцевості. Оуен, який теж побачив його, миттю все зрозумів. Еріка ще не встигла нічого зміркувати, як хлопчисько стрімко вилетів із їхнього сховку.

— Ді-і-іку! — щосили заволав він. — Я тут! Тут! Допоможи!

Еріка вже не бачила, що там діялося з Оуеном. Вона заклякла від жаху, бо Дуглас пришпорив свого коня й той помчав просто до місця, де вона ховалася. Вона не витримала й собі вискочила з рівчака та рвонула вслід за пажем.

Відстань, яка відокремлювала її від вершника, стрімко скорочувалася. Якби вдалося обігнути пагорб ліворуч, з'являвся шанс врятуватися — там попереду темнів густий терник, де коневі не пройти, а вона продерлася б. Напружуючи останні сили, вона зробила розпачливий ривок.

Але обігнула пагорб і закричала від жаху: просто перед нею стояв на одному коліні лучник із натягнутим напоготові луком, і крицеве вістря стріли було націлене просто їй у серце.

— Падай! Падай, дурню! — почула вона розпачливий вигук стрільця.

Дівчина впала у тверду вересневу траву, затулила голову обома руками. Її опанував такий жах, що навіть не зважувалася підвести голову та подивитись, що відбувається в неї за спиною. Лише відчувала, як дрижить земля від розмірених ударів кінських копит. Ось зараз вони встромляться в її тіло, затріщать її кістки… Дивно, але думка помолитися їй не спала. Вона почула різкий свист важкої стріли та скорчилася від жаху, зарилася носом у землю, намагаючись втиснутись у неї якомога сильніше, розчинитися в ній…

— Стій, Дугласе!!!

Гнівний вигук стрільця змусив її тільки сильніше замружитися. Еріка почула, як кінь лицаря, що переслідував її, став над нею дибки та скажено заіржав.

— Стій! Інакше прострелю тебе наскрізь, — уже спокійніше додав лучник. — А ти мене знаєш, я не схиблю з такої відстані.

Вона зважилася обережно розплющити очі. Чорний лицар із натугою стримував свого коня. Здавалося, він зараз кинеться просто на Еріку, простягнуту на землі, але стріла, що встромилася під самими копитами скакуна, заважала йому зробити цей останній ривок. Його очі блискали, немов жарини, жахливий шрам на щоці побілів. Зараз його погляд був прикутий до стрільця, і він палахкотів пекучою ненавистю.

— Що тобі тут потрібно, Далхаузі? — скажено вигукнув Дуглас. — Іди, куди йдеш! Геть з дороги!

Еріка почала потроху відповзати. Дуглас цього, здається, не помітив. Його увагу зараз було прикуто до божевільного, який посмів стати на його шляху. Стрілець твердою рукою тримав свій лук, і нова стріла недвозначно лежала на тятиві, очікуючи своєї черги.

— Я не піду, Дугласе, — промовив він. — Це мої люди, і я не дам їх зобидити. Краще поверни коня та їдь собі, бо наступна стріла встромиться тобі в груди, а мені б не хотілося позбавляти Шотландію її найкращого воїна.

— Що тобі до цього хлопчиська? — презирливо вигукнув лицар. — Я ж знаю, він не твоя людина!

— Я не думаю, що вбивство дитини на святі тобі так минеться, — спокійно пояснив шотландець, — що б він там не накоїв.

Чорний лицар, як і досі, не рухався з місця. На мить Еріці здалося, що він не послухає цього божевільного лучника та пошле свого коня в галоп просто на них. Однак Дуглас був зараз гарною мішенню… І він чудово це розумів. Наступної миті лицар рвучко смикнув повід на себе й розвернув коня. Дикий блиск його очей обпалив її, немов він раз і назавжди намагався запам'ятати маленького хлопчиська, скорченого на землі.

— Я ще зустрінуся з тобою, гадюченя, — презирливо кинув він, обертаючись до заціпенілої від жаху Еріки. — А ти пожалкуєш, що став у мене на шляху, сину зрадника!

Дуглас недобре посміхнувся й рвучко послав коня в галоп. Далхаузі й далі стежив за ним і тримав лук натягнутим доти, поки вершник не зник за поворотом шляху. Тільки тоді він опустив його на землю й витер піт із чола.

Еріка зробила кілька слабких спроб підвестися, спираючись на тремтячі руки, але вони не слухалися. Холодний піт котився по спині, огидно лоскотав шкіру. Зараз їй хотілося єдиного — лежати ось так, не рухаючись і не думаючи ні про що.

Зненацька вона відчула різкий ривок за комір, і світ закрутився навколо неї дзиґою.

— Ну, а тепер розповідай, що ти накоїв, — почула вона в себе над головою голос рятівника, і цей голос був аж ніяк не дружелюбний.

Дівчина підвела затуманений погляд на шотландського лицаря, що й досі тримав її за комір, і обімліла.

Перед нею стояв той самий усміхнений хлопець, який учора просив у неї яблуко. Тільки зараз він не посміхався… їй здалося, що земля знову вислизає з-під ніг. Господи, чому? Чому саме він? «Краще б Дуглас розтоптав мене своїм конем», — знесилено подумала Еріка. Залишалося тільки сподіватися, що шотландець її не впізнає.

Із кущів навпроти вистромилася голова Оуена. Еріка з надією глянула туди. Може, він помітить свого пажа та візьметься до нього?

— Агов, та ти, я бачу, зовсім здурів від страху, хлопче? — роздратовано питав тим часом Дік Далхаузі. — Я з тобою говорю!

Він кілька разів гарненько струсонув її. Еріці здалося, що земля й небо знову помінялися місцями, а потім поволі почали вертатися назад.

— Пусти мене! — ледве вичавила вона, кволо тіпаючись у його дужій руці.

Її голос пролунав так жалібно, що молодий лицар розсміявся.

— Оце герой! От так-так! Слухай-но, що такого знайшов у тобі Чорний Дуглас, аби ганятися за таким кволим бісеням?

Оуен, видно, вибрав саме слушну мить для того, щоб постати перед світлі очі свого пана, та зринув зі свого сховку. Хлопчисько сяяв від щастя. Схоже, все пережите сприймалося ним виключно як пізнавальна та весела пригода.

— Він влучив Дугласу в шолом камінюкою! — радісно повідомив він Дікові. — Із пращі.

— Із пращі? Який молодець, — похвалив лицар і відразу ще раз рвучко струсонув Еріку за комір. — І навіщо він це зробив?

У неї всередині знову все перемішалося від цього поштовху.

— На парі, — коротко пояснив паж.

— Вагома причина, щоб гнівати таку людини, як Дуглас. А ось я тебе зараз як слід відлупцюю по м'якому місцю за такі витівки, — спокійно промовив рятівник. — А ти чого смієшся? — грізно звернувся він до Оуена. — Ти наступний! Гадаєш, я не розумію, хто з ким укладав парі?

Посмішка Оуена миттєво поблякла. А Еріка відчула, як міцна рука Діка Далхаузі легко, ніби пушинку, підняла її в повітря та з розмаху опустила на тверде коліно, а друга взялася за штани… Тільки зараз до неї дійшов зміст сказаного. Він збирається її бити! Її, родовиту Персі, цей мужлан збирається шмагати, ніби хлопчиська. Але ж він і думає, що вона — хлопчисько. О Господи, він збирається зняти з неї штани!

Еріка рвонулася щосили, але шотландець тримав чіпко'. Вона боролася, звиваючись, немов гадюка, навіть спробувала вкусити… Дарма! У цього хлопця виявилася залізна рука. У відчаї дівчина заверещала щосили — так, що всім заклало вуха, а з околишніх дерев здійнялося вгору перелякане птаство.

Це подіяло дивовижно. Дік Далхаузі випустив її, злякано сахнувся, ніби виявив, що тримає в руках отруйну змію. Оуен присів від несподіванки, та так і лишився на землі з широко роззявленим ротом. Еріка скотилася з колін свого екзекутора, що не відбувся, і замовкла тільки тоді, коли зрозуміла, що ці двоє остаточно деморалізовані.

Мисливська шапочка при цьому спала з її голови й випустила на волю цілий каскад поплутаного рудого волосся…

— Чого повитріщалися? — агресивно вигукнула вона просто в два ошелешені обличчя. — Ніколи вереску не чули?

Лицар-шотландець і його зброєносець вражено мовчали — видно, просто не мали слів. Нарешті Далхаузі судомно зітхнув і видихнув:

— Дівчисько з яблуками! Те саме! Що ж це таке, пак[27] мене морочить, чи що?

Шотландець дивився на неї, протираючи очі, та вочевидь не розумів, як замурзаний хлопчисько за єдину мить перетворився на рудоволосу дівчину. Оуен же так і не поворухнувся — стояв, ніби легендарна Лотова дружина, перетворена на соляний стовп.

Раптово Еріка відчула, що їй страшенно смішно. І якщо вона зараз не розсміється, то просто лопне. Незважаючи на серйозність моменту, вона пирснула в кулака, а за мить уже заходилася голосним реготом.

— Чого смієшся? — розсердився Дік. — Слухай-но, ти могла загинути, дурне дівчисько! Як тобі тільки на думку спало таке? Агов, годі, чуєш?!

Він упритул наблизився до неї, ніби все-таки не полишив наміру дати їй прочухана, та Еріка й далі заливалася реготом. Забагато потрясінь було цього дня, і в неї почалася справжня істерика. Бідолашна не могла зупинитися, сміялася та сміялася, аж поки знесилено опустилась на землю. Поступово сміх почав переходити в судомне схлипування.

— Ну-ну, заспокойся, — стурбований шотландець незграбно примостився поруч і обійняв її. — Все вже позаду… Заспокойся…

Дік обережно накинув на неї свій плед — Еріку страшенно трусило. Зляканий, він пригорнув її до себе, міцно обійняв, і вона інстинктивно припала до нього в пошуках захисту. Та що ж це діялося, врешті-решт? Вицокуючи зубами, не кліпаючи, вона дивилася в одну точку. Хоч би в дівчиська не сталося чого з головою… Дік знав, що треба терміново щось почати, інакше буде зле — у нього на очах на полі бою молодий хлопчина збожеволів, не зніс жахливого видовища. А тут все-таки дівчисько…

Лицар схопив її за плечі, вже легенько потрусив, щоб привести до тями.

— Слухай-но, годі вже сміятися! — брутально сказав він. — Інакше знову доведеться взяти тебе за шкабарки, а мені це вже остогидло. На додачу вже смеркає, і не хотілося б панькатися з тобою до півночі. Якщо, звичайно, леді не заперечує… — він досить мерзенно посміхнувся. — Тоді інша річ.

Він легко провів руками по тремтячих плечах дівчини. Його слова справили саме ту дію, на яку він і розраховував. Погляд її знову став осмисленим, вона миттю замовкла, тільки голосно гикнула.

— Та як ти смієш! — обурилася Еріка. — Мужлан! Гик! Забери від мене свої руки негайно, чуєш? За кого ти мене маєш?!

Вона затисла рота, щоб знову не гикнути. Прокляття!

— Ось так уже краще. Здається, міледі отямилася, — Дік лукаво підморгнув їй. — Пробач, що довелося так із тобою повестися…

Шотландець повільно забрав руку з її плеча і м'яко посміхнувся, дивлячись у вічі. На мить Еріку опанувало божевільне бажання знову відчути ці дужі руки на своїх плечах, відчути їхнє тепло… Вона так злякалася цього, що рвучко сахнулася від дивного хлопця.

— Я й справді подумав, що незабаром ніч, і тебе час би вже кудись подіти, — сказав він таким тоном, ніби виправдовувався. — Може, тобі справді нема куди йти? У такому разі моя пропозиція переночувати в мене лишається в силі.

Еріка задихнулася від образи й подумки назвала себе дурепою. Та він просто користується можливістю заманити її у свій… у своє кубло! За кого він її має?

— Мені здається, тепер саме час познайомитися, — провадив цей нахаба, ніби нічого й не сталося, церемонно кланяючись. — Мене кличуть Річардом зі славного шотландського роду Далхаузі. Для друзів просто Дік.

Він підморгнув їй досить фамільярно.

— Знайомитися?! — вибухнула Еріка. — Я не знайомлюся з лицарями, які поводяться негідно! Яке нахабство — запропонувати нічліг! Щоб ти знав, у мене є де переночувати, і є кому мене захистити!

— Агов, послухай, вибирай вирази! — насупився Далхаузі. — Я ж не знав, що ти тут не сама. Але я не маю наміру терпіти від усяких дурних перекупок такі слова. Я все-таки лицар, і не з останніх, смію зауважити!

— Та ти просто тупий горець, який і знати не знає, що таке ввічливість, та й знатної леді в очі не бачив! — горлала вона, остаточно розлючена цією «перекупкою».

— Ах, знатної ле-е-ді, — знущально протяг парубок. — А що ж робить знатна леді в такому вигляді сама, на ярмарку, та ще й у настільки сумнівному товаристві? Навіть не зрозумієш, хлопець ти, чи дівка… Раз так, то йди собі, куди знаєш, я не журитимуся.

Оуен, який досі мовчав, кривдно розреготався. Еріка була така обурена, що втратила мову, тільки кинула на пажа погляд, який міг його спопелити. На очі їй трапилася мисливська шапочка, під якою вона ховала волосся і яку тепер сама топтала ногами. Вона нагнулася та рвучко натягла її, безжально запихаючи ненависні пасма.

— Після того, як ти образив мене, хотів відлупцювати, трусив за комір, я ні хвилини не залишуся поруч із таким дурнем! — випалила Еріка.

Вона гнівно струснула з пліч його плед, розвернулася та швидко покрокувала до шляху.

— Ти диви, — розвів руками Дік. — От уже не знав, що ти королівської крові. Агов, я, здається, врятував тобі життя, а ти навіть не зволила подякувати! І, дідько забирай, маєш ти ім'я, врешті-решт? — сердито гукнув він їй навздогін.

Еріка зупинилася, наче її вдарили.

— Мене кличуть Еріка Тейндел зі славного роду Персі, — вона розвернулася й із задоволенням спостерігала за тим, як змінювалося обличчя шотландця. — І я вдячна тобі за те, що ти врятував мені життя, Річарде Далхаузі. Жалкую, що не можу обдарувати тебе, як належить. Прийми це на знак моєї вдячності!

Вона церемонно поклала до своїх ніг виграний приз. Так, схоже, їй все-таки вдалося здивувати обох. Оуен голосно свиснув — це був другий звук, який він видав за час усієї розмови.

— Тепер, сподіваюся, ти задоволений? — Еріка прямо глянула на свого рятівника. — Це не достатньо дорогоцінна річ, але більше нічого не маю. А тепер прощавай! Сподіваюся, більше ніколи не побачимось.

Дівчина різко повернулася та рішуче покрокувала до Хоїка, чиї стіни виднілися звіддаля. Дік мовчки дивився їй услід, поки худенька постать не зникла у міських воротях.

— Мабуть, я одружився б із цією дівчиною, — нарешті замислено зронив він.

Білявий паж запитливо втупився в обличчя свого хазяїна. Його очі стали зовсім круглі й уже нагадували два порцелянові блюдечка.

— Чого витріщаєшся? — невесело посміхнувся шотландський лицар. — Ходімо непомітно слідом, проведемо її. У цієї дівчини дар втрапляти в усілякі історії. І все-таки я справді поводився з нею як дурень, — зненацька додав він.