Любов у спадок

Розділ 18

Двері до маленької кімнатки були відчинені, й звідти чувся радісний дитячий сміх. Дивно було чути його тут, посеред військового табору. Просто біля дверей, на складаних підставах був прилаштований маленький стіл, за яким сиділи двоє хлопчаків і щось запально кидали на стільницю.

— Я знову виграв! — заявив білявий сухорлявий хлопчик із обличчям, суцільно всипаним великим ластовинням.

— Ні, Оуене, ти знову шахрував! — лунко заперечив його партнер і ляпнув того по руці.

Другий хлопчисько сидів спиною до дверей, тому було важко розгледіти його обличчя. Одягнений він був у зелену котту[58] з довгими рукавами, штани й легкий шкіряний гамбізон, які йому були очевидячки завеликі. На голові в нього красувалася чепурна зелена шапочка, прикрашена совиною пір'їнкою, і з-під неї недбало вибивалися довгі золотаво-руді пасма. На відміну від першого, цей парубійко вигляд мав значно охайніший. Якби не чоловічий одяг, його легко можна було прийняти за дівчисько.

— Так нечесно, — розчаровано протяг Оуен, відкидаючись на лаві та згрібаючи три білі кістки в спеціальний дерев'яний стаканчик. — Все-таки я виграв. Ти ж знаєш, у цій грі не можна шахрувати!

— Але в тебе це чомусь чудово виходить, — в'їдливо відповів його співрозмовник, встаючи з-за столу та з хрускотом потягаючись.

Він повернувся до виходу, й відразу стало зрозуміло, що це справді дівчина в чоловічому костюмі. Ніжне личко вкрила вже легка засмага, воно було трішки обвітрене, чарівні веснянки на задерикувато піднятому носику, високі вилиці, але головне — величезні ясно-зелені очі. Широко розставлені, з бісівським вогником усередині, вони дивилися на світ весело й твердо, але водночас трішки загадково, ніби зберігали в своїй глибині якусь таємницю. Уже не дівчинка, але ще не доросла жінка, вона перебувала якраз у тому віці, коли юних спокусниць порівнюють із рожевими пуп'янками, котрі щойно розпускаються. Однак у цьому випадку доречніше було б порівняння з дикою шипшиною, на якій більше гострих шпичаків, аніж пелюсток.

— Щось його давненько нема, — діловито зауважила дівчина, наближаючись до виходу та вдивляючись у далечінь.

У її голосі чулася ретельно натренована байдужість. Паж скорчив кумедну пичку їй у спину. На вуличці не було нікого, тільки худий обдертий півень ліниво длубався в пилу. Незрозуміло, як він вижив — напевно, саме така гідна похвал помірність у їжі врятувала його від прямого влучання в суп для вічно голодних вояків.

— Слухай-но, він пішов зовсім недавно. Еріко, давай іще пограємо, га? — канючив хлопчисько.

— Ні, годі, — відгукнулася вона голосом суворої матусі. — І взагалі, Дік заборонив тобі грати!

— Ну, я ж просто так, потренуватися, — Оуен миттєво знітився й почав запихати стаканчик кудись за пояс. — О! Я, здається, бачу його.

Він підхопився, показуючи кудись.

— Де?!

У голосі дівчини чулася така щира радість, що паж тільки непомітно похитав головою. Еріка підхопилася з лави та кинулась була до дверей, але потім повернулася й знову сіла, вдаючи, що так і сиділа тут цілий день. На курній вуличці шато,[59] на околиці якого вони квартирували, з'явився високий лицар у легкій кольчузі й коричневому кілті. Неквапом наблизився до дверей, прихилився до одвірка.

— Знову грали в трик-трак?[60] — невдоволено поцікавився він, сідаючи на лаву й витираючи піт із чола. — Дайте-но води.

Дівчина кинулася вглиб дому й хутко принесла великий глиняний кухоль. Обоє мовчки чекали, поки лицар нап'ється.

— Ну, що там вирішили? — не витримав перший веснянкуватий паж. — Діку, скажи!

— А як же мій титул «господар»? — із вдаваною суворістю запитав Річард.

Оуен розплився в задерикуватій посмішці. Шотландець допив воду й поставив кухля на стіл.

— Щойно прибув гонець із королівської ради, — спираючись спиною на стіну, стомлено повідомив лицар. — Здається, наші королі збираються вести переговори… Дай Боже, щоб так воно й було. Завтра вранці ми виступаємо. Збирайтеся.

— Ур-ра! — радісно заволав Оуен. — Нарешті! Бо я вже геть скис, поки сидів у цій норі.

Він зневажливо махнув рукою в бік безлюдної курної вулички.

— Чого ти радієш? — обрубав його Далхаузі. — Що твою дурну голову нарешті підставлять під валійські стріли? Дурню, це ж війна, розумієш, справжня війна, а не прогулянка по Франції.

Паж негайно закопилив губи. Еріка мовчала. Вона притулилася до дверей, приклала долоню козирком до очей і задивилася кудись.

— Чого ти надувся, як миша на крупу? — знову звернувся лицар до хлопчиська. — Я сказав: збирайся. Іди, готуй спорядження. Ти мій зброєносець, а чи місцевий принц?

Оуен ображено відірвав себе від лави, кинув обурений погляд на мовчазну Еріку та вийшов.

У кімнатці запала гнітюча тиша. Стояв спекотний полудень, як часто буває наприкінці серпня, вуличкою вітер кволо закручував маленькі вихори куряви. По небу важко повзли хмари, в повітрі пахло зливою, що пройшла десь неподалік…

— Ну, ось і наша слушна нагода, — сказав шотландець байдужим голосом.

Річард старанно не дивився в її бік, але вона відчувала, наскільки він стурбований і засмучений. Дівчина проковтнула непролиті сльози й опустила руку, котру досі тримала над очима.

— Здається, знову буде дощ. Як набридло це дощове літо. Якщо ще й осінь буде така… — тремтячим голосом промовила вона.

— Ходять чутки, що Едуард і Генріх Ланкастер зараз у Нормандії, — начебто не чуючи її слів, промовив Дік. — Вони рухаються сюди, збираючись з єднатися з військами принца.[61] Найкраще, що можна зробити в такій ситуації — це відрізати їх один від одного. Видимо, саме це й збирається зробити король Іоанн.

Він помовчав, замислено креслячи носком чобота мудрі візерунки.

Учора прибули папські легати, — провадив лицар. — Папа хоче перемир'я…

— А король Франції його хоче? — запитала дівчина.

Шотландець знизав плечима.

— Король Іоанн справжній лицар, але й він повинен розуміти, що проти об'єднаного війська йому не встояти. Крессі[62] мусило навчити французів обережності. Все йде до того, що між государями почнуться тривалі переговори. Граф Мар повідомив мені, що у війську навіть зріє невдоволення. Але для нас це якраз найкраща можливість здійснити наш план. Ти повинна б радіти…

— А ти? — вирвалося в неї. — Тебе це тішить?

Дік нарешті глянув на неї. У його погляді не було нічого, крім утоми.

— Звичайно, радий, — байдуже сказав він. — Ти отримаєш свою спадщину, і твоєму життю більше не загрожуватиме небезпека. Нарешті посядеш місце, яке належить тобі по праву народження. Ти будеш щаслива там, у Англії — знатна графиня, молода, гарна…

Еріка мовчала, а серце болісно вибивало: там, там. Ти будеш щаслива там. Там, де на неї ніхто не чекає, там, де вона чужа… Англія, котру вона знала, поміщалася на крихітній ділянці кордону, біля маленького замку з однією-єдиною напівзруйнованою вежею. Англія… Ця країна зараз для неї пустий звук, але настане час, і вона полюбить її. Вона буде знатною дамою, вийде заміж за якогось багатого лицаря…

У душі піднялася хвиля протесту, але вона придушила її зусиллям волі. Треба звикати до того, що на неї чекає. Може, вона покохає свого чоловіка, та ще й як! Вони будуть щасливі, багаті…

— Гаразд, — відчуваючи, як горло перехоплює спазм, промовила дівчина. — Нехай буде по-твоєму. Я зроблю все, як ти скажеш. Можеш не сумніватися, якщо я справді стану графинею, ти отримаєш свої гроші. А зараз вибач, я піду збиратися.

Річард трохи здивовано глянув на неї, але нічого не сказав. Лише жовна на вилицях заходили. Еріка відвернулася, чекаючи, поки він вийде. Зрештою, в неї теж є гордість. Раз Дік хоче швидше позбутися її, вона йому охоче допоможе. Байдужий цурпак. Щойно стихли його кроки, вона люто кинулася збирати безладно розкидані по кімнатці речі. Відіпхнула ногою кінську збрую, за якою мусив стежити Оуен, почала запихати глиняні миски в спеціальну торбинку, котру сама пошила для посуду. За ці три місяці вони обросли неабияким господарством. Негідник! Вона, дурепа, старалася для нього, торбину цю дурнувату пошила… У неї в грудях поволі, але невпинно розгоралося полум'я ненависті до Річарда, й вона охоче підкидала в нього дедалі нові порції образ і гіркоти.

Хоче, щоб вона стала багатою, щоб пішла до короля? Добре, вона згодна. Авжеж, так буде краще для всіх — і для неї, і для цього холодного розважливого горця, і для його потвори-нареченої! Еріка схопила глечик і, замість того, щоб покласти його в мішок, зненацька кинула з усього маху об стіну.

Пролунав грюкіт, глечик розколовся, у кімнаті завис стовп куряви. Дівчина повільно осіла на підлогу, затулила обличчя руками й розпачливо заридала. Хіба цього вона чекала від нього? Як він може так просто віддати її? Весь час, поки вона подорожувала з Річардовим загоном по Франції, боялася цього моменту зустрічі двох армій, і ось він настав. Похідне життя, грубі звички солдатів, важкий побут — вона легко переносила все це, радіючи в душі, що може бачити Діка щодня. Та що їй була ця чужа війна, коли можна було випадково виявитися поруч із ним, посміхнутися та спіймати посмішку у відповідь, доторкнутися до його руки, подаючи їжу…

Еріці раптом згадалося, як вона плакала тоді на кораблі, безсоромно, при всіх обіймаючи його. Вона так перелякалася, що він загине, — геть-чисто забула на якийсь час про правила пристойності, стрімко кинулася до лицаря, коли його витягли на борт «Святої Маргрет». Дік, мокрий з ніг до голови, цокотів зубами, притискаючи її до себе здоровою рукою, і сміявся. А вона плакала від щастя, повторюючи, як заведена: «Тепер усе буде добре, усе буде добре»…

Дівчина схлипнула, розмазуючи брудні сльози по обличчі. Куди все це поділося? Куди пішло те, що пов'язувало їх під час подорожі, коли вона вдавала, що спить, спостерігаючи за ним з-під опущених вій, а він дивився на неї крізь вогонь, не зважуючись наблизитися? І на кораблі все було інакше — він був уважний до неї, вони щоразу довго сиділи, розмовляючи про всяку всячину… Це були найщасливіші години в її житті, воно знала це твердо. Більше ніколи цього не повториться, ніколи. Як дивно… Коли за ними гнався Дуглас, переслідували наймані вбивці, вона була щаслива, бо поряд був Дік. Але тепер гонитва скінчилася, її тривала подорож наближається до благополучного завершення, але чому ж тоді на серці так гірко й самотньо? Якби він покликав її, тільки пальцем поманив, вона б із радістю відмовилася від усього та побігла за Річардом куди завгодно — хоч у Англію, хоч у Шотландію, хоч до чорта в пекло… Але Дік не любить її, тепер це ясно, як Божий день.

Еріка опустила голову на коліна. Отак би й залишитися тут, не рухаючись.

— Агов, ти чого? — почула вона переляканий голос Оуена.

Він насторожено втупився в неї, опускаючи на землю величезного вузла, в якому щось дзвякало.

— Нічого, — зі злістю відповіла дівчина, витираючи сльози.

— Ні, ну справді… Що сталося?

— Не твоя справа, зрозумів?! — закричала вона. — Не бачиш хіба, як я радію!

Вона схопилася на ноги й широким кроком вийшла за двері, залишила пажа в цілковитому здивуванні.

…Гонець мчав шляхом, нахльоскуючи гнідого коня. Грудки болота летіли з-під копит скакуна, забризкуючи королівські лілії, вишиті на блакитній котті посланця.

У таборі шотландців панував лінивий спокій, який зазвичай настає по тривалому стомливому марші, коли військо зупиняється на відпочинок. Два командирські намети, розгорнуті похапцем у невеличкому ліску, в сутінках вирізнялися серед дерев, освітлені полум'ям безлічі багать. Після недавнього дощу мокре галуззя тріщало й запекло диміло, в таборі апетитно пахло щойно приготованою їжею. Навколо кожного багаття у вільних позах розташувалися солдати, відпочиваючи після важкого денного переходу — вечеряли, чистили спорядження або просто спали, загорнуті в пледи.

Швидко сутеніло. Заходове сонце опускалося за сусідній лісок величезною криваво-червоною кулею, забарвлюючи небо в багряні-сині тони. Стражник, що сидів на перегородженому колодою шляху, пильно вдивлявся в сутінкову далеч.

— Кого це до нас чорти несуть? — невдоволено пробурчав старий шотландець, відриваючись від своєї миски з кашею та хапаючи довгу піку. — Агов, агов, легше, приятелю! Стримай свого коня, бо якщо він забризкає рештки моєї вечері, я буду незадоволений.

Посміюючись, він перегородив гінцеві шлях. Із гнідого коня летіло жмуття піни, боки важко опадали.

— Мені терміново потрібен граф Мар! — по-французьки вигукнув гонець. — Йому послання від маршала Одрегема!

Шотландець тяжко зітхнув, не опускаючи піки. У його бороді застрягли шматочки каші, й він ретельно почав виколупувати їх звідтіля.

— Ну чого ж ти лепечеш не по-нашому, га, любий? Хто ж тебе зрозуміє? І що за мова така дурнувата… Та бачу, бачу, що на тобі намальовано, — щиросердно забалакав стражник, коли побачив, як той гарячкує та тицяє собі в груди, вказуючи на королівські лілії.

Старий неквапно обернувся назад і махнув рукою:

— Агов, Кваку, ходи-но сюди! Хутчій-бо!

Гонець люто вилаявся. З кущів майже миттєво зринув невисокий чорнявий юнак, котрий, видимо, виконував при стражникові почесну посаду перекладача.

— Ти добре французьку розумієш? — нетерпляче запитав королівський посланець.

— Так, месьє, — серйозно відповідав хлопчик із дивним прізвиськом. — Адже я місцевий.

Гонець окинув його недовірливим поглядом, але відразу заквапився.

— Скажи цьому кошлатому варварові, щоб він негайно провів мене до їх баннерета,[63] бо я йому голову знесу, — роздратовано наказав він. — Ось послання від маршала Одрегема.

— Це королівський гонець, месьє Дунлах, — чемно переклав хлопець. — Він просить дозволу пройти до графа Мара.

— То нехай собі йде, мені що? — нелогічно відповів шотландець, миттєво втрачаючи до посланця будь-який інтерес.

— Ходімо, месьє — кивнув перекладач.

За якийсь час у таборі пролунав гучний голос рогу, яким зазвичай граф Мар скликав лицарів на раду.

— Що там знову сталося? — роздратовано скинулась Еріка.

Вона ледь не перевернула собі на коліна казан із гарячою юшкою. Прикриваючись від їдкого диму, приклала долоню до очей і глянула в бік командирського намету.

— Піду послухаю, що скаже старий, — Річард підвівся з землі.

— Стривай, зараз я насиплю тобі вечерю, — запротестувала Еріка. — Коли ти повернешся зі своєї ради, все вже захолоне!

Дік посміхнувся, похитав головою, встав і рушив до графського намету, що невиразно білів у темряві.

— Ну чому він ніколи мене не слухає?! — сплеснула руками дівчина, з гіркотою дивлячись услід шотландцеві.

— Тому що обов’язок воїна — перш за все, — поважно сповістив Оуен, облизуючи ложку. — А вечеря може й почекати.

І відразу отримав ополоником по макітрі.

…— За цим я й зібрав вас, — провадив граф Мар.

У великому наметі головнокомандувача було тісно. Горіли світильники, хисткі тіні коливалися на полотняних стінах. Високий старий із суворо насупленими бровами спирався на свій дворучний меч і по черзі обводив поглядом мовчазну юрбу своїх соратників.

— Король відмовився прийняти умови принца Едуарда й наказав усім готуватися до бою. Як ви знаєте, військо англійців виявилося відрізаним від шляху на Пуатьє, — граф самовдоволено посміхнувся, начебто в цьому була його особиста заслуга, — і Чорний принц опинився в скрутному становищі. Едуард запропонував здати всі трофеї та всіх полонених, захоплених під час рейду по Турені, але його величність король Іоанн відповів відмовою. Тим більше, що військо англійців удвічі менше за наше та неабияк обтяжене обозом. До того ж, я чув, щойно в наше військо влилося ще одне поповнення, серед якого є й загін наших співвітчизників.

Мар тріумфально глянув на мовчазних слухачів.

— Ми приймаємо бій завтра на світанку, — тихо сказав він, і його голос задзвенів від погано прихованого торжества. — Нарешті нам вдасться поквитатися з англійцями!

Більшість шотландських лицарів схвально загаласували. Річард відчув, як кров повільно застигає в жилах. Бій! Чорт забирай, що він накоїв! Еріка в таборі, а вранці має бути кривава бійня! І він втяг її в це…

— Так! — голосно підхопив молодий Уемісс. — Давно вже час. Ми розтопчемо їх, змішаємо з землею, як вони намагалися це зробити з нами. Смерть підлим англійцям!

Хтось гмикнув, слухаючи цю палку юначу заяву, хтось радісно закивав. Дік зрозумів, що ладен зараз зірватися з місця, схопити дівчину в оберемок і бігти геть звідси, від своїх товаришів по зброї. Він засоромився цих думок, але занепокоєння підгонило: швидше, швидше!

— Я так і знав, що знайду підтримку у вас, друзі мої, — зворушено промовив старий граф. — Король висловив надію, що шотландці не осоромлять свого гордого імені, — він потряс якимось пергаментом. — Ми триматимемо лівий фланг, підемо слідом за французькою кіннотою.

— Чому це ми повинні йти після французів? — обурився хтось.

Граф Мар суворо глянув на того, що запитував, і той замовк.

— На королівській раді було вирішено, — провадив граф, — що лицарі спішаться. Ми повторимо хитрість супротивника,[64] застосуємо проти нього його ж тактику. Річарде, ти, здається, хочеш щось сказати?

Далхаузі, який слухав усе це з найпохмурішим виразом обличчя, похитав головою.

При Крессі англійці займали оборонну позицію, а ми якраз будемо наступати. Сьогодні пройшов дощ… У важких обладунках іти по мокрій землі буде складно. Я б залишив лицарів кінними, — рішуче відповів він.

— Молодий Далхаузі слушно каже, — втрутився Джонні Макгіл, доволі похмурий здоровань, який досі мовчав. — Нема чого нам усе повторювати за французами. Поїдемо верхи!

— Ні, — вперто насупився Мар. — Ми підкоряємося французькому маршалові й повинні діяти однаково з військом союзників. Годі. На сьогодні я оголосив усе, що хотів, а зараз повертайтеся до своїх загонів і починайте готуватися до бою. Вранці ми виступаємо. І хай допоможе нам святий Андрій.

Він коротко кивнув, і шотландці потяглися до виходу.

— Ви як знаєте, а мені все це не подобається, — вибираючись із намету, з серцем заявив Макгіл. — Битися пішки — навіщо? Так валійці хутко розстріляють нас, поки ми витягатимемо ноги з оцього болота! Агов, Діку, як ти думаєш?

Але Далхаузі вже зник у темряві — майже бігцем подався до місця спочинку свого загону. Одна-єдина думка билася в його мозку: якнайшвидше відіслати Еріку. Байдуже, куди, аби тільки подалі звідси…

Він швидким кроком перетинав лісок, вдивляючись у яскраву пляму багаття попереду. Дивно, біля вогню її не видно. Крізь гілля він розгледів своїх хлопців, які, зважаючи на все, вже повечеряли та збиралися вкладатися спати, але в освітленому колі багаття дівчини не було. Може, вона вже спить? Річард нетерпляче ступнув уперед. Треба розшукати Оуена…

— Ну ось, я ж казала, що все охолоне, — Еріка тихо виступила звідкілясь із темряви йому назустріч. — Чому тебе так довго не було?

Річард ледь не підскочив від несподіванки. Все-таки ніяк не міг звикнути до її дивацтв. Ходить вона лісом зовсім нечутно, начебто ельф якийсь.

— Що ти тут робиш сама в темряві? — суворо запитав він. — Я ж тобі заборонив відходити далеко від табору.

Всупереч бажанню, в його голосі чулося щире полегшення від того, що він бачить її, живу та здорову.

— Що сталося? — миттєво насторожилась вона.

Шотландець приречено зітхнув. Ні, від цих жінок нічого не сховається. Він раптом відчув, що ладен зараз схопити її в обійми, міцно пригорнути до себе й не відпускати більше ніколи — така вона була йому дорога цієї миті. Її любе вилицювате личко невиразно вимальовувалося в темряві, освітлене далеким світлом багать. Діку до нестями схотілося провести рукою по її теплій щоці, погладити розкішне розпатлане волосся… Видно, щось таке відбилося на його обличчі, бо в Еріки ледь здригнулися губи, вона трохи подалася вперед, ніби чогось очікуючи.

— У мене кепські новини, — видихнув він одним духом.

Вона вся завмерла, обличчя в неї зробилося переляканим, і без того величезні очі розширилися.

— Що?

— Король Іоанн відмовився вести переговори з Чорним принцом, — просто сказав Річард. — Завтра вранці бій. Щойно прибув гонець…

— І… що ти збираєшся робити? — розгублено прошепотіла Еріка.

— Я відішлю вас із Оуеном до Пуатьє. Зараз. Негайно.

Дівчина щосили притисла руки до серця, але нічого не сказала. Вона дивилася йому в обличчя, не відриваючись, тільки блакитна жилка часто-часто билася на її ніжній шиї.

— Зрозумій, так треба… — чомусь почав виправдовуватися Дік. — Я не можу залишити тебе тут. Жінці не місце на війні, ти сама це знаєш. Хтозна що призначено нам на завтра. Я не маю права посилати тебе на смерть! Не дивися на мене так, — несподівано попросив шотландець.

Еріка вперто задерла підборіддя.

— Як? — із викликом запитала вона. — Оце так?

Вона втупилася в лицаря своїми бездонними очима, в яких світилися страждання, образа, впертість… І ще щось, непояснене, чого він не вмів назвати. Річард відчув, як ґрунт вислизає в нього з-під ніг, коли він дивиться в ці очі. Страх від того, що він її більше може не побачити, притлумив решту думок і почуттів.

— Я нікуди не поїду, — вперто стисла губи дівчина.

Шотландець тяжко зітхнув. Це вже було трохи більше схоже на Еріку.

— Поїдеш, — жорстко заперечив він. — Що за дурість! Я знайду Оуена, й ви вирушите негайно.

— Ні! — вигукнула вона.

— Ти поїдеш, — з погрозою промовив лицар. — Поїдеш у Пуатьє, і чекатимеш на завершення битви за його стінами. Перестань упиратися, час іде! Вам треба швидше забиратися звідси!

Він схопив її за руку й потяг за собою. Еріка пручалася, та Річард був невблаганний і мовчки тяг її до табору.

— Оуене! — гукнув він.

З-під косо поставленого накриття виповз заспаний паж і витріщився на них безтямними очима.

— Чого це ви галасуєте? — спросоння нахабно поцікавився він. — Спати не даєте…

Добрячий стусан трішки привів його до тями.

— Іди, сідлай коней, — рикнув Річард. — Мого сірого та свого. Виводь їх на шлях. Мерщій!

Оуен прожогом кинувся виконувати наказ.

— Збирайся, — звелів Дік Еріці.

На його подив, вона підкорилася. Тремтячими руками взяла свою торбу, потім кинула її на землю, схопила плаща та так і застигла, притискаючи його до себе. Річард швидко відшукав у її дорожній торбинці маленьку дерев'яну скриньку й віддав дівчині.

— Сховай папери де-небудь на тілі, — наказав він.

Еріка мовчки, як сомнамбула, застромила жорсткий пергамент за пазуху. Дік тугіше затяг їй пояс і нетерпляче смикнув за руку.

— Швидше! Прощатися ніколи…

Він глянув на дівчину й завмер. Очі в неї палали божевільним вогнем. Річард відчув, що в нього перехоплює горло. Можливо, вони розлучаються навіки — раптом дійшло до нього. Назавжди. Більше він її не побачить. Серце лунко пірнуло кудись у порожнечу… Наступної миті їх жбурнуло одне до одного, так, як вітер шпурляє сухі листочки на схил.

Вони трималися одне за одного, як втопаючий хапається за соломинку, відчуваючи при цьому, наскільки немислиме те, що з ними відбувається. Нереальність усього цього будила в душі біль і водночас дарувала таку божевільну радість, що хотілося плакати від щастя.

— Люба, люба моя… — шепотів лицар, судомно притискаючи кошлату руду голову дівчини до себе, вкриваючи швидкими поцілунками її обличчя, цілуючи ледь припухлі губи, чарівно задертого носика, гострі вилиці, з захватом відчуваючи ніжну, слухняну м'якість її губів і шовк прозорої шкіри.

Еріка, плачучи та сміючись одночасно, притискалася до нього всім тілом, тримаючись за його плечі так міцно, немов боялася зірватися в порожнечу. Вона з насолодою застромила в його волосся свої тонкі пальці й видала якийсь горловий звук, ніби заворкотіла; від цього в Діка мурашки поповзли по всьому тілу.

— Не відпускай мене, — попросила вона хрипким голосом. — Не проганяй мене від себе! Я не можу без тебе, не хочу…

Вона ввіткнулася йому в груди, обійняла міцно, пригорнула до себе. Річард до крові закусив губу, відчуваючи, як у ньому всупереч розуму підіймається божевільне бажання не відпускати її нікуди, залишити тут, сховати де-небудь… Він із зусиллям таки придушив у собі цю малодушність. Про що він думає?! Сховати… Де, як? Їй потрібно швидше їхати звідси, рятуватися!

— Ні, Еріко, ні… — м’яко промовив він, — ти мусиш їхати…

Вона затрусила головою, ховаючись на його грудях, немов занурюючись у нього глибше, немов хотіла затулитися ним від цілого світу. Звідтіля почулися здавлені ридання.

Шотландець насилу відірвав від себе дівчину. Міцно взяв її за плечі, глянув просто у вічі.

— Ти повинна, розумієш, повинна, — стараючись, щоб його голос звучав якомога переконливіше, сказав він. — Ти повинна врятуватися, повинна жити! Я хочу, щоб ти жила, розумієш?

Дівчина судомно схлипнула.

— Чому ти весь час проганяєш мене від себе? — жалібно запитала вона. — Я хочу залишитися тут, із тобою!

— Це неможливо! — відчуваючи, що ще мить, і він не зможе опиратися, з досадою закричав Річард. — Як ти не розумієш, що я відсилаю тебе тільки тому, що кохаю!

— А як ти не зрозумієш, що я не хочу їхати з тієї самої причини! — в свою чергу затято кричала Еріка. — Я теж кохаю тебе, дурню нещасний!

Вони одночасно замовкли, розгублено дивлячись одне на одного. «Напевне, ми перебудили весь табір», — чомусь подумалося Діку.

— Ти… це серйозно? — тихо запитав він.

Дівчина часто закивала й боязко посміхнулася йому.

— І давно? — дурнувато поцікавився він.

— Що — давно? — відводячи погляд, промовила вона.

— Давно ти… ну, сама розумієш, — незграбно закінчив лицар, відчуваючи себе цілковитим дурнем. — Розумієш, я гадав, що ти до мене не дуже добре ставишся.

— Я ж кажу, дурень, — весело підтвердила Еріка й раптом серйозно запитала: — Відповідай, у тебе є наречена, яка чекає на батьківщині?

Шотландець ошелешено витріщився на неї. Він ще й досі не міг отямитися. Все навколо здавалося нереальним — цей ліс, сонні люди, намети, що біліли вдалині…

— Ні, звичайно. Звідки ти взяла?

— Тоді чому ти мовчав?! — зненацька накинулася вона на нього з кулаками. — Та я… через тебе… Я мучилася, невже ти був такий дурень, що не бачив нічого?

Далхаузі розгублено споглядав цей вибух люті. Несподівано він притяг її до себе, в його очах запалав незнайомий вогонь — вимогливий, звабливий… Він підкоряв… Еріка знову, як колись, відчула себе дуже маленькою в порівнянні з ним. Він закинув їй голову та вп'явся губами в її ніжні напіврозтулені губи. Зараз їй зовсім не хотілося пручатись. Дівчина переривчасто зітхнула й знову зі стогоном занурила руки в його волосся. Вона відчувала, як кров ритмічно пульсує в жилах, ударяє в голову, паморочить її… На мить вона стали однією кров'ю, одним серцем, одним подихом. Страх і гіркота розлуки відступили, залишаючи тільки це дивне, ні на що не схоже відчуття єднання.

— Агов, ви скоро там? — пролунав із-за кущів голос Оуена. — Я вже вивів коней на шлях.

Дік отямився перший. Із жахом глянув на небо, що вже сіріло, схопив Еріку за руку.

— Ти мусиш їхати! Мерщій, бо буде пізно.

Дівчина не встигла отямитися, як він уже поволік її до шляху. Біля високого в'яза стояли коні, вже осідлані, з торбами, припасованими до сідла. Поруч розгублено тупцював змерзлий паж.

Еріка зупинилася, благально глянула на шотландця.

— Ні! Я не поїду, лишуся тут… — намертво вчепилася йому в куртку.

— Ти довезеш її до Пуатьє, — грізно сказав Дік, дивлячись на Оуена. — Зрозумів? Ви повинні дістатися до міста й чекати на мене там.

Веснянкуватий паж злякано закивав. Річард схопив дівчину в оберемок і силоміць посадив на коня. «Яка вона легенька», — промчало в його думках.

— Їдьте! — крикнув він, вкладаючи їй у безвладні руки повід.

— Ні! — заридала вона. — Ні, ні, ні! Я кохаю тебе!

Лицар вихопив кинджал і з розмаху ввіткнув вістря в круп свого жеребця. Ображена тварина заіржала, збрикнула задніми ногами, і з місця зірвалося в галоп.

— Бережи її, головою відповідаєш! — він погрозився кулаком нещасному Оуену. — Прощавай!

Двоє вершників розчинилися в сірих сутінках. Річард Далхаузі постояв ще трохи, поки не стих тупіт на шляху, а потім повільно побрів назад. Його охопило якесь дивне почуття, начебто він втратив щось таке, без чого ніяк неможливо жити далі. Йому навіть стало важко дихати… Він зупинився, розриваючи комір котти, дослухаючись до навколишніх звуків. Лицар зітхнув. Тепер він вільний і може вмерти, як справжній воїн. На порожньому шляху посеред лісу стояла спокійна тиша, тільки з табору долинав приглушений гамір — там готувалися до вранішнього бою. До нього лишалося кілька годин.

На вітрі сльози висохли швидко. Вони пригнулися до сідел і мовчки мчали геть від французького табору. Еріка фізично відчувала, як із кожною милею вона втрачає Діка, залишає його десь там, далеко. Оуен всупереч звичайному своєму станові був серйозний, та і їй не хотілося розмовляти. Ковтаючи сльози, вона мовчки мчала вперед, підганяючи коня майже несвідомо. Здавалося, що в грудях, де щойно горів маленький вогник, раптом виникла величезна діра, крізь яку по краплі випливає життя.

Поступово Еріку опанувало якесь дивне заціпеніння. Повз неї летіли поодинокі дерева, пагорби, посріблені росою, сумно жовтіли в променях світанкового сонця, але вона не помічала нічого, заглиблена в себе. Уривки думок металися в голові, перебиваючи одна одну, мов задерикуваті горобці, котрі б'ються за шмат учорашнього коржа. У голові стугоніло єдине: він її кохає, а вона їде від нього, залишає самого… Щойно знайдене кохання люто боролося за життя, перед її внутрішнім зором виникали щораз нові й нові образи. Вона тонула в Клайді, й чиясь рука хапала її та витягала на поверхню; чорний кінь Дугласа мчав на неї, та стріла встромлялася якраз перед ним, змушуючи зупинитися й повернути назад… «Не бійся, все буде добре, головне, що ти жива», — шепотів знайомий голос. «Я відсилаю тебе геть тому, що кохаю"…

Вони вже від'їхали досить далеко. Сонце зійшло, навкруги простягалися обнесені огорожами поля, співали птахи. Спокій і благодать заколисували, не дозволяли повірити, що в цій сонній тиші може статися щось страшне. Було важко уявити, що зараз десь точиться бій, люди падають із коней, свистять мечі й стріли, збираючи рясні жнива смерті… Серед цієї мирної картини дивно було думати, що зовсім недалеко звідси ллється кров, багрянить високу траву… Так само вона втікала з Тейндела, поки батько та брати билися з проклятим Ноллісом. Той ранок теж було світлий і свіжий після минулого дощу, в гіллі співали птахи… Рік тому. Майже рік тому. Вона рвонула повід, змушуючи коня зупинитися. Навкруг стояла тиша, скрекотали коники, сонце поволі підіймалося над околицями.

— Ти чого? — запитав паж. — Поїхали, Дік наказав…

— Тихше! — зашипіла на нього Еріка.

Якась думка не давала їй спокою. Щось заважало… «Прощавай!» — сказав він. Прощавай — значить назавжди.

— Дивно, що нічого не чути, — несміливо озвався Оуен.

Еріка скоса глянула на нього. Паж був блідий, як молоко. Ластовиння на його писку здавалося маленькими ліхтариками, очі стали завбільшки як блюдця. Дівчина хотіла сказати, що сюди нічого й не повинно долинути, як раптом вони почули.

Страшний вигук, немов єдине зітхання, потрясло околиці, змусило вершників затиснути вуха, а коней злякано сахнутися вбік.

— Аа-а-ахха-а!

У цьому видиху чувся такий жах, що вони мимоволі пригнулися до голів коней. Немов віддалений гуркіт грому прокотився над спокійною землею, тільки хмар не було видно.

— Що це? — видихнула дівчина.

— Це воно… бій, — із жахом прошепотів Оуен. — Почалося.

Еріка на мить заплющила очі, відчуваючи, як серце холоне.

— Повертаємо назад! — раптом скажено вигукнула дівчина.

— Ти що?! — витріщив на неї очі паж. — Адже він наказав… Я головою за тебе відповідаю. Не пущу!

— А мені байдуже, що він там наказав! — зриваючи голос, закричала вона. — І на тебе мені начхати, й на твої накази! Хей-я!

Вона рвонула повід, змусила коня стати дибки. Нещасна тварина жалібно заіржала, й Еріка мало не випала з сідла. Сірий жеребець зробив гігантський стрибок і помчав назад просто через поле, пригинаючи високу траву.

На полі кипів лютий бій. Англійцям вдалося зайняти вигіднішу позицію на висоті: два пагорби прилягали один до одного, утворюючи пологу дугу, на якій височів частокіл, поспіхом вибудуваний за наказом Чорного принца. У шпари між кіллям виднілася суцільна стіна валійських лучників, котрі буквально поливали стрілами французьке військо, яке йшло в наступ. Дзенькіт тятив, які спускалися, лиховісний посвист стріл стояли в повітрі, нагонячи на супротивника сум'яття.

Величезний білий намет короля Іоанна стояв на невеличкому пагорбі. Оточений своїми лицарями, король Франції сидів у сідлі чудового білого інохідця, який від нетерплячки рив землю копитом.

Король Іоанн наказав своїм лицарям спішитися, сліпо повторюючи маневр власного ворога, зроблений ним десять років тому, й тепер гірко розплачувався за це. Важко озброєні французькі лицарі в тридцятифунтових обладунках повільно брели по коліно в болоті та являли собою ідеальні мішені для стрільців, як і обіцяв Джонні Макгіл на раді в графа Мара. То тут, то там хтось хапався за груди, прохромлені довгою валійською стрілою, і падав мертвий. Поле було вистелене безліччю тіл, але біля частоколу кипів лютий бій. Тут боровся цвіт французького лицарства. Яскраве сонце відбивалося від тисяч шоломів, грало на чудових панцирах, вітер полоскав штандарти найрізноманітніших барв і форм. Французи билися люто, однак англійці непохитно тримали оборону, не дозволяючи виманити себе за частокіл. Люди принца розуміли, що їх значно менше, й це додавало їм сили. Злість зневірених найчастіше дужча за хоробрість сильних…

Нападники тисли. Здавалося, зараз французи зломлять розпачливий опір, зметуть частокіл…

— За святого Георгія та Англію! — зненацька пролинув околицею голосний клич.

Великий загін англійської кінноти несподівано зринув із-за пагорба, де ховався до часу, і наметом помчав на ряди ворогів, що тримали англійців у облозі. Французи на мить здригнулися, але відразу згуртувались у єдиний лад, виставили вперед списи й мечі. Тепер їм доводилося боротися на два фронти. Їхні власні лучники та арбалетчики нічим не могли зарадити — стріли вражали своїх.

Король Іоанн, який спостерігав за ходом бою, рішуче опустив забрало гостроносого бацинета.

— Ми перемагаємо! — голосно вигукнув він. — Уперед!

Його величність підняв списа, посилаючи вперед свого коня, і добірна французька кіннота кинулася вперед, чавлячи своїх же піхотинців. Кіннотники зіткнулися з англійцями, які встигли розгорнутися та перешикуватись у бойовий порядок. Почувся тріск поламаних списів, дзенькіт мечів, крики поранених і вмираючих… Бій переріс у загальний безлад, бойовий порядок порушився. Тепер кожен бився з кожним. Люди рубали, кололи, хтось кричав, надривно й тонко, на одній ноті, десь чулася страшна англійська лайка… Все перемішалося, неможливо було зрозуміти, де чужі, де свої…

Загін Діка, з самого початку відтиснутий англійцями на лівий край, бився в ріденькому ліску на пагорбі. Їхню позицію можна було назвати доволі вдалою — звідси можна було бачити практично все бойовисько. Шотландці зуміли прорвати оборону англійців і тепер повільно рухалися вперед, тіснили супротивника на вершину пагорба.

— Річарде! — закричав Макгіл, невтомно працюючи мечем. — Дивися!

Далхаузі озирнувся й побачив, як просто під ними вздовж огорожі пробирається великий загін англійців. Видимо, ті мали намір обійти їхні позиції та вдарити з тилу, відрізати від французів.

— Уеміссе, лишайся тут, — наказав лицар, скочуючись униз. — Уперед!

Він уже мало що тямив. Вино битви вдарило в голову, сп'янило, змушуючи діяти за натхненням. Дік зіткнувся з якимось піхотинцем, перекинув його горілиць і помчав далі, рубаючи англійців праворуч і ліворуч. Позаду миготіли голими ногами шотландці з піками, загрозливо виставленими напереваги. Їхня несподівана атака поплутала карти супротивника — ряди англійців здригнулися й розсипались. Вороги побігли.

— Жени їх! — запально гукнув Макгіл і відразу впав зі стрілою в горлі.

Вони вибігли просто на лінію валійських лучників. Дік на бігу висмикнув із-за спини лук і впав на землю, ховаючись за огорожею.

— Лягай! — гукнув до своїх.

…Сірий кінь перелетів через огорожу та рвонувся вперед, бо його невтомно підганяла руда вершниця.

— Сті-ій! — відчайдушно волав Оуен, але дівчина його не чула.

Вона дивилася тільки вперед, затято відшукуючи Річарда в гущі бою.

— Ді-і-іку! — рознісся по полю її розпачливий дзвінкий лемент. — Річарде, я тут!

На неї кинулися якісь піхотинці, але дівчина щосили стьобнула коня й поскакала краєм поля туди, де миготіли картаті кілти шотландців.

Нарешті вилетіла на відкритий простір і дико озирнулася. Навколо діялося щось немислиме. Тріскотіли списи, блискали мечі, миготіли чиїсь перекошені від ненависті обличчя, чулися крики… Кілти, обладунки, чорняві, біляві голови, руки, ноги — все перемішалося в якийсь моторошний калейдоскоп… Еріка розгубилася. Оуен десь відстав. Як у цій метушні вона знайде Річарда?

— Діку! — мало не плачучи, знову закричала вона. — Де ти?

Цієї миті на сусідній пагорб вилетіло з шестеро кінних англійців. Зважаючи на їхній вигляд, це були не останні люди в почті принца Едуарда — пурпурні туніки, накинуті на чудові обладунки, були гаптовані золотими левами, попереду скакав прапороносець із королівським штандартом. Видимо, їх хтось переслідував, тому що вони мчали, не зупиняючись, просто на неї. Еріка кинула коня вбік, звільняючи дорогу, як раптом з-за невеликого лісочка напереріз вершникам кинувся загін піхотинців. Вершники почали люто відбиватися від несподіваної атаки, а тим часом із-за пагорба вискочили їхні переслідувачі. Десяток кінних французів широким крилом розгорнувся на пагорбі, перепиняючи англійцям шлях.

Англійські лицарі розвернулись і помчали на ворогів, між ними та переслідувачами зав'язався миттєвий бій. Еріка озирнулася й із жахом побачила, що мимоволі виявилась між якимось вершником і піхотинцями. Вона помітила, як один із них припав на коліно й ретельно прицілився з арбалета у високого лицаря в багатому спорядженні, що люто відбивався від двох кіннотників, які на нього насідали. Холонучи від жаху, Еріка побачила стрілу, націлену просто йому в груди.

— Стережися! — заволала вона, кидаючи коня просто на арбалетчика.

Той скрикнув з переляку, коли побачив великого жеребця, що мчав на нього. Важкий арбалетний болт злетів у повітря та встромився в м'яку землю біля копит лицарського скакуна. Лицар різко розвернувся, відкинув останнього нападника й послав свого коня вперед. Важкий, добре навчений дестриєр боком збив двох піхотинців зі списами, тільки ноги майнули в повітрі.

Еріка й собі розвернулася та виявилася лицем до лиця з врятованим лицарем.

— Дякую, юначе! — гукнув він і на мить підняв забрало. — Ти з чийого загону?

Лицар виявився молодим, хоча довгі вуса й трохи сумне одутле обличчя робили його старшим.

— Я сам по собі, — відповіла Еріка, важко дихаючи.

— Сам? Ну, молодець… Тримай! Я вмію пам'ятати добро, — сеньйор схопив її руку й поклав у долоню масивний золотий перстень із яскравим рубіном, що палав на сонці. — Ти врятував мені життя, хлопче! Якщо залишишся живий, замість цього можеш вимагати будь-якої нагороди! Швидше! Їдьмо! — закричав він до свого почту.

Еріка з розтуленим ротом залишилася сама посеред спорожнілої галяви. З подивом глянула на несподіваний подарунок, по тому швидко запхала його за пазуху. Здається, треба їхати звідси, інакше тут з'явиться ще хтось… Дівчина не встигла навіть розвернути коня, як із-за проклятого пагорба просто на неї вискочила ще одна група кінних. Серед них було й кілька лицарів у картатих кілтах.

— Он вони! — закричав їхній проводир. — Уперед! Ми випустили його!

Вершники, не звертаючи на неї уваги, кинулися навздогін. Еріка дала шпори коневі, пригнулася до холки й поскакала геть. Один із тих вершників несподівано рвучко розвернувся й погнав свого скакуна за нею.

— Ну, тепер ти не втечеш від мене! — почула дівчина переможний вигук у себе за спиною.

Вона озирнулась і помертвіла. За нею, підганяючи чорного, як смола, жеребця, мчав Дуглас. Довге чорне волосся виривалося з-під шолома, ніби крила хижого птаха.

Еріка пригнулася ще нижче та помчала полем, на якому точився бій. Однак він уже поступово загасав. Було очевидно, що французи програли — то тут, то там горді франкські лицарі здавалися в полон, і їх в'язали задоволені солдати супротивника. Але всього цього дівчина не бачила. Вона чула тільки невблаганний кінський тупіт за спиною. Дуглас наздоганяв її.

Несподівано шлях їй перепинила висока жива огорожа. Еріка відчайдушно скрикнула та встромила шпори в боки сірого жеребця. Той дико заіржав, але було пізно. Кінь спіткнувся й упав, скидаючи її з себе. Дівчина вилетіла з сідла, перевернулась у повітрі та м'яко приземлилася на кущі, які спружинили під нею.

Якийсь час вона нічого не бачила й не чула. Поступово земля перестала шалено обертатися, й Еріка змогла розплющити очі. Перше, що вона побачила — це схилене обличчя Дугласа. Він посміхався.

Вона втислася в землю й із жахом дивилася в його холодні чорні очі, які зараз палали похмурим торжеством.

— Я знав, що мені поталанить, — вдоволено промовив він, зіскакуючи з коня. — Не очікувала, наречена? Зізнайся, ти рада мене бачити.

Він засміявся дивним сміхом, від якого Еріку пересмикнуло.

— Зблизька ти ще гидотніший, ніж я думала, — із чітко розрахованим презирством сказала вона.

Страх кудись подівся, поступився місцем холодному розрахунку. Вона ненавиділа його, ненавиділа сильніше, ніж будь-кого на землі, й ця ненависть здолала навіть страх. «Я не боятимуся тебе», — сказала дівчина сама собі, сторожко стежачи за кожним його рухом. Кутиком ока вона помітила великий кінний загін, який повільно посувався повз них полем.

Чорний лицар перестав сміятися і втупився в неї зміїним поглядом.

— Побачимо, що ти заспіваєш, коли я приручу тебе, — хрипко сказав він. — Гадаєш, мені потрібна ти? Мені потрібне твоє графство, люба. А тебе я згною у вежі.

Дуглас спокійно повернувся до свого скакуна й зняв із сідла мотузку. Видимо, він не сумнівався, що дівчина не пручатиметься. Еріка відповзла трохи назад, присунулась впритул до огорожі. Її рука нишпорила по землі в пошуках якої-небудь зброї, аж поки раптом намацала невеликий камінь…

— Я розумію свою матір, — чітко вимовила вона, з ненавистю дивлячись йому в потилицю. — Вона була розумна жінка, тому не зв'язала свою долю з таким божевільним, як ти. Вона любила батька, а не тебе!

Сер Вільям сіпнувся, повернув до неї перекошене обличчя, й тут дівчина коротко замахнулась і кинула камінь, який влучив йому просто в середину відкритого забрала. Лицар страшно завив, хапаючись за розбитий ніс.

— Допоможіть! — закричала Еріка, схоплюючись на ноги та кидаючись бігти. — Ді-іку! Річарде, до мене!

Вона кричала, ні на що, власне, не сподіваючись. Просто їй було дуже страшно. Озирнулась і побачила, як Дуглас важко сідає на свого коня. В сум'ятті заметалася поглядом по полю й раптом побачила, що до неї, відділяючись від загальної колотнечі, мчать двоє вершників.

— Допоможіть! — знову закричала дівчина, кидаючись до них. — Врятуйте мене, я англійка, як і ви!

Вона загальмувала, але було пізно. Блакитноокий здоровань, огидно посміхаючись, зістрибнув з коня й перевальцем рушив до неї. Другий вершник мовчки спостерігав за ними, й погляд у нього був якийсь гидливий. Він мав брови, схожі на батькові — такі само густі, вони зрослися на переніссі.

— Дядьку? — розгублено вимовила дівчина, вдивляючись у незнайоме обличчя.

— Ну що, дострибалася, кізка? — ще ширше посміхнувся Нолліс. — А ми вже тебе ледь не загубили… Ганялися по всьому полю, а ти тут як тут — сама знайшлася!

У Еріки занімів язик. Бліднучи, мов крейда, вона дивилася, як найманець повільно дістає ножа з рукава. Навіть не могла зрушити з місця, як тоді, в порту. Не в змозі поворухнутися, вона просто стояла й дивилася на свою смерть, коли почула чийсь знайомий крик:

— Падай!

Дівчина завчено пригнулась, упала просто на землю й відкотилася вбік. Туди, де вона щойно стояла, по руків'я встромився метальний ніж. У повітрі коротко просвистіла стріла, і Джон Нолліс зігнувся, притискаючи до грудей прострелену руку.

— Геть! Вона моя! — пролунав ще один страшний крик.

Дуглас люто налетів на сера Джеффрі, на лицаря впав удар його довгого меча. З розбитим обличчям сер Вільям був ще страшніший. Він рубав англійця, з дикого силою піднімаючи та опускаючи меча, і з кожним ударом тіснив його далі й далі.

— Ноллісе, чого стоїш? — заволав граф Нортумберлендський. — Допоможи!

Він очевидячки програвав шотландцеві в мистецтві фехтування. Джон, колишучи свою руку, швидко озирнувся, оцінюючи обстановку. Вона складалася таки не на користь сера Джеффрі. Зліва на них мчало з десяток шотландців, тільки кілти в повітрі миготіли, справа їм напереріз — загін кінних англійців, які прагли розправитися з супротивником. Дуглас завдав нищівного удару лордові Персі, той похитнувся в сідлі.

— Мабуть, саме час ушиватися, — підсумував свої спостереження Нолліс і швидко побіг геть, пригинаючись за огорожею.

Сер Джеффрі цього вже не бачив. Меч сера Вільяма розсік йому пахву страшним ударом знизу догори. Заюшила кров, дико вереснув лицарський кінь. Граф повільно сповз із сідла й звалився додолу.

— Наступний! — запально вигукнув Чорний лицар, кидаючи коня на Річарда Далхаузі.

Шотландець на бігу перескочив огорожу й легко ухилився від його удару. Дуглас загарчав і розвернув коня для наступного кидка.

— Вільяме, не треба! — скрикнув Дік, присідаючи та ухиляючись вдруге. — Я не хочу з тобою битися, ти ще потрібен Шотландії! Облиш її, і житимеш!

Той тільки розреготався.

— Боягузе! Сину зрадника, ти завжди був боягузом. Чим ти можеш мені погрожувати?

Лицар із Лідденсдейла оголив у вовчій посмішці великі білі зуби й погнав коня на свого пішого супротивника. Далхаузі сполотнів, зупинився біля огорожі.

— Діку, ні-і-і! — Еріка підхопилася з землі і з відчаєм побачила, як Річард дістає свій клеймор і повільно піднімає його, стаючи в позицію.

Дуглас розігнав коня та помчав просто на нього. Здавалося, він легко змете того навіженого, втопче його в болото… На чолі в Діка страшно здулися жили. Він дочекався, поки кінь практично доторкнувся до нього своїми величезними копитами, а тоді зненацька легко відскочив убік, розвертаючись, і рубонув мечем по широкій дузі. Еріка з жахом побачила, як меч із хряскотом входить у тіло Чорного лицаря між з'єднанням обладунків — панцирем і захисною крицею на стегні. З жалібним дзенькотом меч зломився, його половина застрягла в рані, руків’я вирвало з рук шотландця й відкинуло вбік. Удар був страшний. Вільям Дуглас безгучно вилетів із сідла й упав на землю, заливаючи її темною кров'ю.

Усе відбулося миттєво, Еріка навіть не встигла отямитися.

— Річарде! — закричала дівчина, кидаючись до нього.

— Втікай звідси… — кволо проказав він, показуючи кудись їй за спину.

По його обличчі стікав піт, він знесилено хитався. Дівчина озирнулася й побачила, як полем до них біжать англійці.

— Здавайтеся, шотландці! — запально загукав молоденький капітан у пом'ятому саладі,[65] заляпаний кров'ю по самі вуха, підбігаючи до них і погрозливо виставляючи меча.

— Вона англійка, — байдуже озвався Річард Далхаузі.

Він спокійно стояв, спираючись на лук, і дивився, як умирає Дуглас.

— Вона англійка знатного роду, й ви отримаєте значну винагороду за її порятунок, якщо доставите її до принца Едуарда, — повільно повертаючись, повідомив Дік капітанові, який отетерів від такої звістки.

— А ти хто такий? — поцікавився англієць.

— Я граф Річард Далхаузі, підданець короля Давида — спокійно промовив він. — Але не думаю, що ви отримаєте за мене великий викуп.

— Граф, значить? — із посмішкою мовив сивий ветеран з пікою. — В'яжи його, хлопці.

— Далхаузі — стародавній графський рід, — так само з посмішкою пояснив Дік, дивлячись на здивоване обличчя дівчини. — Щоправда, тепер небагатий.

Еріку відтиснули від нього, повели кудись, чемно підтримуючи під руки… Вона спробувала пробитися до Діка, але її м'яко підштовхнули вперед. Молоденький капітан зацікавлено запитував її про щось, вона невлад відповідала, весь час оглядаючись на Річарда, який спокійно їй посміхався, підставляючи руки під мотузки.

Бій згасав. Удалині на краю поля поквапливо розгорталися рештки королівських військ, вдаючи організований відступ та приєднуючись до колони герцога Орлеанського, який відвів своє військо з самого початку. Десь точилася бійка за багатих полонених, англійці запально ловили коней без вершників, яких безліч металося навколо. Стогін поранених чувся звідусіль, але на них майже ніхто не звертав уваги, крім священиків, які, мов чорні ворони, кружляли полем, перев'язуючи нещасних або відпускаючи їм гріхи.

Еріку не залишало відчуття, що вона присутня на якійсь виставі. Все навколо здавалося несправжнім. Її підвели до пишно прикрашеного намету, який стояв на узвишші за частоколом. Там скупчилося безліч люду. Якийсь чоловік у багатій мантії, накинутій просто на обладунки, жадібними ковтками пив темне вино з величезної золотої чаші, розливаючи його собі на багато оздоблений одяг. Інші сміялися, щось кричали, ляскали один одного по плечах, і цього чоловіка теж. Якийсь сивочолий лорд із червоним обвітреним обличчям озирнувся на боязке покахикування капітана й громовим голосом запитав:

— Ну, Холланде, кого цього разу ти нам притяг? Щось дрібнувата в тебе здобич, їй-Богу!

Товариство вибухнуло дружним реготом. Видно, Холландові досі таланило на багатих полоняників.

— Даруйте, ваша світлосте, але цього разу тут щось особливе, — посміхаючись і пригладжуючи біляві пасма, повідомив капітан. — Ця юна леді стверджує, що вона є спадкоємицею Нортумберленда…

Регіт миттєво стих. Старий вояк повільно налився багряною фарбою, а пишно вбраний вельможа здивовано озирнувся на них.

— Що? — запитав він, і Еріка розтулила рота від здивування — це був той самий врятований нею лицар.

Тільки тепер він був без шолома, і вона могла розгледіти його обвислі вуса й довгу рудувату чуприну.

— Перепрошую, ваша високосте, — трохи по-панібратському повторив Холланд. — Я тільки привів її до вас…

Еріка досі не могла отямитися. Це блискуче збіговисько лордів налякало її, але ще більше вона злякалася високого лицаря.

— Ваша високість? — безтямно повторила вона.

— Та це ж той самий герой, що врятував мене від арбалета! — радісно прогув гігант у мантії. — Пам’ятаєш, Генріху?

Червоновидий Ланкастер придивився й розгублено мовив:

— Начебто він, ваша високосте…

— Перстень у тебе, хлопче? — діловито запитав Чорний принц, підходячи до Еріки.

Дівчина почервоніла. Відвернулась, полізла за пазуху й вийняла звідтіля кілечко з рубіном.

— Тільки я не хлопець, — пробурмотіла вона, простягаючи його принцові.

Едуард пильно вдивився в її обличчя й раптово зірвав з неї шапочку. Руде волосся розсипалося по плечах дівчини, і всі навколо невдоволено загаласували. Хтось захоплено присвиснув, хтось вилаявся.

— Тихше! — гримнув Плантагенет.

Запала тиша. Лорди здивовано перезиралися.

— Що це значить, дівчино? — суворо запитав принц, пильно оглядаючи її з ніг до голови. — Здається, ви тут вирішили з нами погратися. То це ви стверджуєте, що є графинею Нортумберлендською?

Еріка впала на коліна, ще пошукала за пазухою і простягла йому брудний пергамент.

— Ось мої папери… Ваша високосте, я прибула просити вашого захисту!

Чорний принц помітно пом'якшав.

— Що за історія зі спадщиною? — уривчасто запитав він Ланкастера, швидко переглядаючи папери.

Граф Генрі почервонів ще сильніше, хоча це, здавалося, було неможливо, й виступив наперед.

— Я вам розповідав, ваша високосте…

Він підійшов до принца й щось швидко зашепотів йому на вухо. Обличчя молодого Едуарда набувало дедалі розгубленішого виразу. Почт галасував, оглядаючи Еріку, що дивилася в землю.

— Мені все це нагадує якийсь лицарський роман! — вигукнув він. — Якого дідька? Даруйте, леді…

Він уклонився розгубленій дівчині й зробив знак, щоб їй допомогли підвестися.

— Це дуже дивно… Але все-таки приємно, що при дворі з'явиться така чарівна юна спадкоємиця, — принц ще раз куртуазно вклонився їй. — Я гадаю, ми ще розглянемо цю справу й законники підтвердять справедливість ваших домагань. Хоча й так усе зрозуміло. Дівиця виявила звитягу, ні з чим не зрівнянну! — оголосив він. — Не забувайте, що вона врятувала мені життя. Вимагайте, чого хочете, чарівна графине, я все виконаю. Відтепер і навіки я ваш відданий слуга!

Почт принца вибухнув радісним галасом. Еріка відчула, як її серце ухкає кудись у порожнечу. Вона безпорадно озирнулася навколо в пошуках хоча б одного знайомого обличчя. У неї виникло відчуття, що вона падає в грузьке болото, звідки нема виходу. За неї вже все вирішили… Усе складається якнайкраще. Вона отримала спадщину, стане багатою нареченою…

— Ну чого ж ви, вимагайте. Я чекаю, — поквапив Едуард.

— Ваша високосте! — дзвінким від напруги голосом вигукнула Еріка.

Їй здалося, що вона знову стрибає з порома у Клайд, який вирує внизу. Вона безпорадно озирнулася й раптом побачила з пагорба, як зв'язаного Діка ведуть у спільній низці полонених.

— Я вимагаю, щоб мене негайно, тут, обвінчали із цим чоловіком! — вигукнула вона, вказуючи на шотландця. — Це граф Річард Далхаузі, я зобов’язана йому життям. Це моє єдине бажання.

На пагорбі запала дзвінка тиша. Чорний принц спохмурнів.

— Я не можу виконати ваше бажання, леді, — холодно заявив він. — Цей чоловік шотландець, а ви — спадкоємиця англійського графства. Я не можу сіяти розбрат на землях мого батька.

— Тоді я офіційно відмовляюся від спадщини на користь дітей сера Джеффрі Персі, мого загиблого дядька, — чітко вимовила дівчина. — Якщо ж ви не виконаєте мого прохання, ваша високосте, я буду змушена вважати вас ошуканцем!

Її голос зірвався. Хтось злякано охнув. Граф Ланкастер важким поглядом уп'явся в зблідлу спадкоємицю.

— Привести сюди цього… графа Далхаузі! — скажено вигукнув Чорний принц. — І знайдіть якогось капелана!

Двоє стражників швидко скотилися схилом донизу. Принц Едуард схрестив руки на грудях і, не дивлячись ні на кого, мовчки чекав. Еріка чула тільки биття власного серця, яке глушило для неї решту звуків. У широкому проході частоколу з'явився Дік. Він розтирав почервонілі руки й не відводив погляду від дівчини.

Слідом за полоненим шотландцем до намету підвели переляканого священика. Огрядний святий отець у рясі, трохи закороткій, ніяково впирався запопадливим стражникам із особистої гвардії принца, що підштовхували його в спину. Блискуча тонзура на його голові блищала від поту, обличчя пашіло від праведного гніву.

— Сину мій, — з докором звернувся капелан до стражника, що не дуже чемно підштовхнув його ближче до свого осяйного пана, — чи ж богоугодна це справа — хапати чесного священика й тягти його нагору цим крутим і слизьким схилом, та ще й штовхати в спину?

Далхаузі, попри всю серйозність свого становища, не стримався й гмикнув, за що заробив гнівний погляд святого отця. Шотландський лицар стояв, незалежно розглядаючи блискучу англійську знать, немов перед ним зібралися його сусіди, щоб хильнути кухликів зо два елю. На душі в нього було спокійно та чисто, і цей дивний спокій навіть не дивував Діка. Він глянув на Еріку, й тепла хвиля вдарила йому в серце, затопила цілим морем ніжності. Вона жива, ця кумедна, дивовижна дівчина, яку він любив понад життя. Жива й ціла, хоч мало не загинула… Йому дуже хотілося вичитати їй за те, що так необачно повернулася, але шотландець розумів, що його привели сюди зовсім не для цього. Він виконав усе, що від нього було потрібно, — захистив її, і тепер було байдуже, що буде з ним.

— Ти йменуєшся Річардом Далхаузі, графом шотландської марки? — вкрай неприязно дивлячись на нього, промовив Чорний принц.

Дік із гідністю вклонився.

— Так, ваша високосте.

Принц відвернувся від бранця й щось тихо промовив до Ланкастера. Старий лицар насупився, однак потім його обличчя розгладилася, й він кивнув, погоджуючись.

— Що тут відбувається? — користуючись нагодою, прошепотів шотландець на вухо священикові.

— Не знаю, сину мій, — з милостивим виглядом відгукнувся святий отець. — Сподіваюся тільки, мене сюди покликали не для того, щоб когось причащати.

Річард мимоволі зіщулився, дивлячись на суворо насупленого Плантагенета.

— Подумайте ще раз, графине, — звертаючись до блідої, та рішучої дівчини, холодно сказав Едуард. — Поки я ще можу називати вас цим титулом… Подумайте гарненько. Що ви втратите й що придбаєте? Я готовий служити вам… як лицар дамі. Але якщо ви не відмовитеся від своєї примхи, то втратите мою дружбу.

Принц пильно й наполегливо подивився їй у вічі. Один такий погляд миттєво змусив би яку завгодно придворну красуню зрозуміти, про що йдеться. Еріка спалахнула від такої відвертості. Оце то звичаї в тому їхньому Лондоні…

— Ваша високосте, — твердо відповіла дівчина, — я дуже ціную і вічно пам'ятатиму слова, які ви мені сказали. Але, якщо я здобуду вашу дружбу, то втрачу своє кохання… А цього я не можу знести. Я кохаю цього чоловіка всім серцем, ваша високосте. Ви не можете не зрозуміти мене…

Вона притисла руки до грудей і перевела свій променистий погляд на очманілого Річарда. У своїй зніяковілій та гордовитій радості маленька руда графиня стала надзвичайно гарна. Єдину мить принц Едуард із відвертим замилуванням дивився на дівчину, мов кіт на недоступну сметану. Старий ветеран, який привів бранця, очевидно, чимало побачив на своєму віку, але й той не стримався, голосно сказав:

— Авжеж, поталанило тобі, хлопче.

Далхаузі розтулив був рота, щоб запитати, що ж усе-таки відбувається, але тут принц, який засоромився свого пориву, знову насупився й коротко махнув рукою.

— Шкода. Ну, раз ваше бажання, як і раніше, незмінне… Ви дуже засмутили мене, графине, проте, я вмію бути вдячним, — поважно вирік Чорний принц. — У обмін на ваше втрачене графство я дарую вам невеличку компенсацію… Ви ж бо врятували мені життя, а я ціную його надзвичайно дорого.

Едуард ще раз куртуазно вклонився дівчині й наостанок кинув на неї полум'яний погляд.

— Починайте! — він кивнув священикові, який охоче ступнув йому назустріч. — Обвінчайте де-небудь віддаля цих двох молодих закоханих, святий отче, та швидше! Холланде, простежите за полоненим… тобто за нареченим. А мій нотарій поки що підготує потрібні папери, графине, — не без зловтіхи завершив принц.

Його високість відвернувся, ретельно демонструючи своє презирство до того, що тут мало відбутися. Холланд виступив уперед і кивнув своїм молодцям. Річарда підхопили попід руки й попровадили до самотнього крислатого дуба, в затінку якого розташувався намет головнокомандувача.

— Агов, хлопці, обережніше, — попросив він. — Ви ж не вішати мене ведете?

— Не набагато це, хлопче, відрізняється від петлі, — філософськи зауважив сивий стражник, ставлячи шотландця поруч із дівчиною.

Їх розвернули обличчями одне до одного, й лицар побачив, що вона тремтить усім тілом.

— Що ти придумала? — крізь зуби запитав Дік, дивлячись на неї скаженим поглядом. — Що все це означає?!

— Мовчи, інакше все зіпсуєш, — розпачливим шепотом відповіла вона. — Не бачиш, нас збираються обвінчати!

Священик неквапом дістав молитовник і заходився перегортати його засмальцьовані сторінки.

— От же, й не знаю, — бурмотів він. — Вінчатися не в церкві… Батьки нареченої живі?

— Ні, — відповіла вона тоненьким тремтячим голосом і взяла шотландця за руку.

Лицар судомно ковтнув при слові «наречена».

— Ти збожеволіла! — прошипів він. — А як же Нортумберленд?! Ти розумієш, що робиш? Ти ж хотіла…

— К дідьку Нортумберленд, к дідьку Англію, прости мені, Господи, — Еріка швидко перехрестилася, опускаючи голову. — Я не хочу бути графинею! Ну що я робитиму з цим багатством, Діку? Навіщо воно мені, якщо я втрачу тебе?

Святий отець поклав їм на голови свої спітнілі долоні, й Річард змушений був стати на коліна. Капелан тужливим голосом узявся читати формулу вінчання.

— Еріко, отямся, збагни, що ти втрачаєш, — тихо заговорив шотландець. — Ти відмовляєшся від величезного багатства. Потім жалкуватимеш, але запізно. Що я зможу тобі дати? Я не багатий, мій дім стоїть високо в горах, де гуляє вітер і росте лише верес… У нас багато неба й каменю, але зовсім нема теплих перин, золота й шовку. Ти тужитимеш за втраченою розкішшю, тобі буде тяжко…

— Я звикла до такого життя, — перебила його дівчина. — І взагалі, я не зрозумію, ти що, проти? Може, просто не хочеш на мені женитися? Так і скажи, ще не пізно. Здається, ти сьогодні вночі казав, що любиш мене. Чи ти брехав? Звичайно, тепер у мене взагалі нічого нема, крім зруйнованого замку на кордоні, нема ніякої спадщини…

Вона вимогливо глянула на нього своїми дивовижними ясно-зеленими очами, й він миттю втонув у них, розчинився в цьому морі спокою і любові. Дивно, подумалося йому — вона така рвучка, швидка, нетерпима до себе й до інших, а в любові до неї він черпає безмежний спокій. Начебто вкриваєшся теплим м'яким хутром, відгороджуючись від усього світу…

— Ти — моя руда спадщина, — сказав він, посміхаючись, і на її обличчі відбилася радісна розгубленість.

— Чи згоден ти, Річарде Далхаузі, взяти за дружину Еріку Тейндел і любити її все своє життя, берегти й захищати її, зберігати їй вірність, і бути разом із нею в горі й радості, здоров'ї та хворобі, багатстві й бідності? — пролунав над ними гучний голос священика.

Лицар побачив, як миттєво розширилися зіниці дівчини, заливаючи чорнотою всю теплу прозелень. Він відчув, як її гострі нігтики впинаються йому в долоню, і посміхнувся. Якусь мить тривала незатишна пауза. Священик осудливо косував на шотландця, та стискав губи.

— Так, — голосно відповів Дік, бо побачив, як відливає кров від її щік. — Так, дідько забирай! Я згоден.

— А ти, дочко моя, чи згодна…

— Так, — твердо заявила Еріка, не зводячи із шотландця сяючих очей.

Священик крекнув, махнув рукою і голосно сказав:

— Проголошую вас чоловіком і дружиною. Живіть у злагоді, діти мої… Амінь.

Святий отець посміхнувся і, скрушно похитуючи головою, повільно пішов геть, щось бурмочучи собі під ніс. Шотландець підвівся з колін і відщібнув застібку пледа.

— Коли в нас у Хайленді дівчина виходить заміж, — сказав він, обережно опускаючи руки на плечі Еріки та загортаючи її в тартан, — хлопець укриває її своїм пледом. Цим він показує іншим, що вона входить у його родину, стає частиною його самого… А ще в нас прийнято робити подарунок нареченій.

Річард пошукав за пазухою й вийняв звідтіля маленьке венеційське люстерко з трішки погнутою ручкою, що блиснула на сонці. Еріка захоплено скрикнула й обіруч схопила материн спадок.

— Де ти… — почала вона, але Дік швидко затулив їй рота поцілунком.

Молодий капітан Холланд обернувся до свого товариша, сивого ветерана, який розчулено споглядав цю сцену.

— Усе б нічого, — подав він голос, — якби мені бодай хтось пояснив, диявол мене роздери, що ми отримали з цієї вигідної угоди?