Любов у спадок

Розділ 13

…Вільям Дуглас зробив кілька кроків тісною кімнаткою, зі злістю штовхнув ногою дерев'яну скриню. Коли вони зламали двері, він уже знав, що побачить.

Вони прибули до замку сьогодні вранці. Хоч і квапилися, запізнились — дівчисько втекло. Вона знову виявилася хитрішою! І цього разу їй вдалося обвести круг пальця самого Дугласа. Стоячи посеред розореної кімнатки, граф відчув, як його поступово захльостує хвиля нестримного гніву. Він повернувся до дверей, біля яких перелякано з'юрмилися домашні, серед яких був і сам Дункан Макфергюс. Від Дугласового погляду всі мимоволі позадкували.

— Здається, оце ви називали словами «надійно замкнена»? — з погрозою звернувся Дуглас до барона.

Він підняв з кам'яної підлоги брудне полотно, перев'язане вузлами, й демонстративно підніс до самого баронового носа. Макфергюс тільки зсунув докупи брови, з тугою дивлячись на нього.

— Ніхто не міг припустити такого, сере Дугласе, — важко промовив він. — Ми чесно намагалися допомогти вам. Вам нема в чому нас звинувачувати.

— Нема в чому, — замислено погодився Вільям, недбало граючись мотузкою.

Його й без того різке, негарне обличчя зараз мало просто жахливий вигляд. Замислений погляд лицаря повільно перемістився на заплакану леді Макфергюс, і в глибині його чорних очей спалахнув недобрий вогник.

— Може, і нема в чому… — так само повільно промовив він, свердлячи бідолашну жінку своїм важким поглядом. — А могло статися й так, що дочка шляхетного Томаса Рендолфа допомогла своїй небозі втекти? Таке вже було!

Шрам на його обличчі побілів, щока почала судомно посмикуватися. Мег із жахом дивилася на нього, не в змозі промовити бодай слово.

— Я не дозволю вам звинувачувати мою дружину не знати в чому! — розлютився сер Дункан. — Вона не винна. Ця руда дияволиця втекла сама, присягаюся святим Андрієм. Хто ж міг очікувати від дівчиська такої спритності? На таке зважився б не кожен чоловік.

Він кивнув на віконце, в яке було видно тільки небо та далекі сині гори.

— Я не вірю в збіги, — відрубав Чорний лицар. — Чи знаєте ви, високоповажний сере Дункане, що ваша дружина вже одного разу допомогла втекти з Дуглас-Кастла[48] своїй сестрі Ейлін? Згадай, Маргарет, багато років тому… Ейлін утекла від мене, щоб таємно обвінчатися з цим мерзотником-англійцем! Сьогодні вночі від мене втекла її дочка, і ти знову стоїш поруч…

Леді Мег смертельно сполотніла, злякано відсахнулась. Дункан заслонив дружину своїм плечем. Роберт Макфергюс, що стояв поруч із батьком, так само мовчки зробив крок уперед.

— Зупиніться, сере Дугласе! — важко промовив барон. — Ви могутня людина, але ображати мою дружину у власному домі я не дозволю. Ніхто не посміє сказати, що Макфергюси злякалися чи повелися нешляхетно!

Чоловіки застигли, міряючи один одного лютими поглядами. У кімнаті зависла тиша, готова вибухнути дзенькотом мечів.

— Ні, Роберте, ні! — скрикнула раптом Маргарет, кидаючись до сина.

— Іди до себе, Меггі! — суворо промовив Дункан.

Але перелякана жінка вчепилася синові в рукав і не рушила з місця. На Дугласа було страшно дивитися: він сполотнів, ніби мрець, прошипів щось незрозуміле й відвернувся до стіни.

— Прокляття! — вирвалось у нього.

Сер Вільям стояв якийсь час мовчки, дивлячись у голу стіну невидющим поглядом.

Він був настільки близький до своєї мрії, та раптом хтось йому посмів перешкоджати. І хто?! Маленьке, дурне дівчисько, донька його найлютішого ворога та жінки, яку він кохав усе життя й убив своїми руками… Він здобуде це дівчисько за будь-яку ціну! Проклята плюгавка! Шкода, що вона потрібна йому живою, інакше він уже давно, не замислюючись, віддав би наказ убити її. Ні-і-і, він ожениться на ній, щоб отримати спадщину, а потім замкне у вежі та охоронятиме вдень і вночі…

Його думки повернулися до Макфергюсів. Він нехтував цих кволих людців, не вартих того, щоб зватися шотландцями. Для них усе, чому він присвятив своє життя, було пустим звуком. Вони думають, для нього важливі тільки гроші… Чого варті гроші в порівнянні з волею! Волі для Шотландії — ось чого він жадав понад усе. Багато хто вважає, що він поводиться надто жорстоко, іде до наміченої мети, не цінуючи людських життів… Нехай так. Його батько боровся за це разом із королем Брюсом, і він продовжить його справу. Якщо в нього в руках буде такий козир, як спадкоємиця Нортумберленда, знамениті англійські законники короля Едуарда підібгають свої куці хвости. Він стане законним графом Нортумберленда, чого б йому це не коштувало! Яка іронія долі — відняти цей титул і найбагатші землі в ненависного Родеріка Персі… Оце справжня помста. Він жалкував тільки про єдине — що його ворог був уже мертвий.

— Прошу пробачити мене, — промовив він зовсім іншим голосом. — Я трохи… забувся.

Сер Вільям відважив вишуканий уклін господині замку, й Дункан Макфергюс був укотре вражений тим, як швидко цей чоловік змінює подобу. Щойно перед ними стояло кровожерливе чудовисько, яке миттю перетворилося на шляхетного й галантного лицаря.

— Забудемо про нашу сварку, сере Дункане, — мовив далі Дуглас, простягаючи йому руку. — Юний Роберт і ви цілком маєте рацію. Я не мав права звинувачувати вашу дружину. Горе скаламутило мені розум. Але поки ми сваримося, час іде. Наша угода, сподіваюся, дійсна й надалі?

Він запитливо підняв брову, очікувально глянув на шотландського лерда.

— Зі мною лише троє моїх людей, бо я не очікував, що ваш крам утече крізь вікно, — криво посміхнувся він кутиком рота. — Допоможіть мені знайти його, і я чесно розрахуюся… Інакше змушений буду вважати вас ошуканцем, сере Дункане. А з ошуканцями я розправляюся жорстоко.

Тепер у голосі графа чувся метал. Він перевів свій холодний погляд на баронового сина, й Маргарет придушено охнула.

— Ні! — злякано видихнула вона, благально дивлячись на нього.

Очі в нещасної жінки розширилися від страху. Вона ще міцніше вчепилася в свого сина.

— Маргарет! — гримнув на неї чоловік. — Іди. Зараз вирішують чоловіки.

Цього разу леді Макфегрюс не посміла ослухатися. Вона опустила голову й мовчки вийшла з кімнати. Дуглас провів її байдужим поглядом і знову втупився в співрозмовника.

Сер Дункан Макфергюс знехотя кивнув. Він усе зрозумів…

— Я зроблю все, що зможу.

Чорний лицар задоволено нахилив голову.

— Чудово. Тоді висилайте людей — ми виїжджаємо негайно. Вона не могла далеко відійти! — він замислився на мить. — Сама, в чужій країні… Цікаво, на що розраховує ця божевільна англійка? Я оголошу по всьому королівству, що Еріка Тейндел — моя наречена-втікачка, і тоді побачимо, хто насмілиться допомогти їй!

Він скоса глянув на барона Макфергюса, і в його обсидіанових очах спалахнула іскра жорстокої іронії.

— Я зроблю простіше… Призначу винагороду за неї. Тому, хто приведе мені дочку графа Персі живою та неушкодженою, подарую сто фунтів золотом. Тож раджу вам, мій любий бароне, поквапитися — а раптом хтось випередить вас?

Із цими словами він вийшов із кімнати. Макфергюс аж почорнів.

— Диявол, — пробурчав він, виходячи вслід за Дугласом. — Сідлайте коней!

…Нолліс зіскочив з дерева та з насолодою потягнувся. Загін шотландців, які прямували до замку, зник у воротях. Отже, невдовзі вони їхатимуть назад… Поки все йде так, як він і розраховував. Джон подумки похвалив себе за завбачливість. Усе-таки добре мати на плечах розумну голову, а не капустяну.

Бійці, що стояли внизу, виструнчилися, очікуючи наказів свого командира. Він обвів поглядом усіх по черзі, ніби перевіряючи — чи готові? Вони звикли довіряти йому — їхній капітан хитрий і щасливий, а виходить, із ним можна йти у вогонь і у воду. Але зараз обличчя багатьох найманців спохмурніли: завеликий був ризик у тій справі, яку вони починали. Напасти на загін Вільяма Дугласа, та ще й на його рідній землі…

— Не бійтеся, — презирливо кинув Джон. — Шотландці не чекають нападу, й ми легко впораємося з ними.

— Ми не боїмося, Джоне, — ліниво озвався один із найманців. — Просто вже півроку тиняємося шляхами, вишукуючи цю бісову вертихвістку. Ось уже й до Шотландії занесло. Мені не дуже до вподоби тутешній клімат, та й, зізнатися, шотландців забагато…

Хтось коротко реготнув, гідно поцінував жарт. Нолліс і собі вищирився в посмішці, але його очі залишилися холодними.

— Ти хочеш сказати, Свене, що я марно вас привів сюди? Тоді повертайся назад, у Беверлі, заодно перекажеш вітання нашому господареві та повідомиш, що ми майже досягли мети, але тут вирішили повернутися додому. Гадаю, він щедро винагородить тебе. Принаймні, три ярди прядив'яної мотузки тобі таки перепаде.

Широкоплечий сивий Свен знизав плечима й нервово позіхнув.

— Та я що? Я так собі просто сказав. Вирішуєш ти.

Нолліс пильно дивився на нього, поки той не відвів погляду.

— Більше невдоволених нема? — холодно запитав він, оглядаючи свій загін.

Відповіддю було мовчання.

— Тоді на коней! Ми повинні випередити їх біля озера.

Їм потрібно було обійти долину, в якій розташувався замок Бархед, і вийти відразу до берега озера. Довге й вузьке, воно вигиналося серпом уздовж дороги. В одному місці, там, де шлях майже впирався в укритий скелястими стрімчаками схил, воно підступало впритул. Тут була найвужча місцина при виїзді з долини, й саме тут Джон Нолліс вирішив зробити засідку. Заболочений край озера заріс високим очеретом і густим високим чагарником, тож у ньому можна було легко сховати цілий загін. Двох лучників досить, щоб знешкодити людей Дугласа. Сонце битиме вершникам у вічі, навіть второпати нічого не встигнуть.

А там уже, якщо поталанить, йому залишиться тільки забрати дівчисько… Нолліс уявив, як легко входить ніж у її ніжне рожеве тіло, й посміхнувся. Ні, він її не мучитиме. Вона була гідним суперником, ця Еріка Тейндел. Йому навіть шкода буде вбивати її. Але нічого не вдієш. Йому дуже хотілося стати сеньйором, і якщо для цього з дороги в сера Джеффрі доводиться прибрати несподівану спадкоємицю, він це зробить.

— Розташовуємося тут, — тихо наказав він, коли дісталися до берега озера.

Рухаючись швидко й нечутно, вояки розійшлися по заростях.

— Диявольське коріння! — вигукнув хтось, ляпаючи себе по щоці. — Ну й комарі в цій Шотландії. Голову відгризають!

— Тихше, — спокійно попередив Нолліс, загортаючись у плащ і влаштовуючись на вогкій землі. — Мовчи, інакше ми залишимося в цьому бісовому краю назавжди. Дугласові люди не новачки. Стріляємо тільки за моїм сигналом, не раніше. Зараз відпочиваємо. Свен і Одноокий на варті. Збудите мене, щойно здійметься курява на дорозі, — незворушно попередив Свена.

Далі перевернувся на бік і майже миттю захропів. Усе-таки не спав дві ночі.

Прокинувся він сам; його немов щось підкинуло — якесь незрозуміле відчуття небезпеки. Сонце високо стояло над горами, наближався полудень, і вже добряче припікало. Втім, із заходу знову підтягалися хмари. Проклята країна, у ній щодня дощ. Джон легко схопився на ноги й почав розминати кисті.

— Що там чутно? — запитав у дозорців.

— Наближається загін, — напруженим голосом відповів Свен.

Джон миттєво підібгався й зробив крок до спостережного пункту.

— Де?

Найманець мовчки вказав на дорогу.

— Їх більше, — злякано вигукнув хтось. — Що робитимемо?

Капітан заскреготів зубами з люті. Шляхом, здіймаючи хмару куряви, просто на них мчав загін шотландців. У променях сонця зблискували кольчуги, вістря списів та леза мечів у ремінних петлях, перекинутих через стегно, вітер шарпав різнобарвні кілти й пледи. Видовище вражало. Попереду мчав лицар у чорних обладунках і глухому шоломі.

Нолліс навіть головою помотав. Сам грізний Дуглас!

— Вельзевулів потрух, — пробурмотів Джон собі під ніс. — Та їх тут півтора десятка!

І думати нема чого нападати на такий великий і добре озброєний загін. Їх лише семеро, шотландців удвічі більше… Та на додачу Дуглас, перший меч Шотландії. Ні, це неможливо. А що, як усе-таки ризикнути? Їхній козир — раптовість… Від напруги в нього здулися жили на лобі. Примруженими очима він вдивлявся в скупчення вершників, намагаючись розрізнити серед них маленьку постать…

— Джоне, що нам робити? — повторив хтось.

— Сидіть тихо, — крізь зуби промовив Джон, не відриваючи погляду від шотландців.

Вони мовчки вдивлялися в юрбу ворогів, що рухалася на них, тримаючи зброю напоготові. У душі Нолліса боролися жадібність і страх. Якщо зараз вони втратять дівчисько, — це кінець. Із Дугласових лабетів її не вирвати ніколи. Що він скаже хазяїнові на своє виправдання? У душі піднялася хвиля злісного протесту. Добре серові Джеффрі віддавати накази! А що б він робив зараз, коли б виявився перед озброєним до зубів загоном?

— Готуйтеся до бою, — тихо віддав він наказ.

— Джоне, це божевілля, — заперечив Свен. — Нам їх не здолати.

Нолліс зробив невловимий рух, опинився поруч із ним і приставив йому до горла оголений кинджал.

— Якщо ти скажеш бодай слово, я переріжу тобі горлянку, — спокійно промовив він.

Свен оскаженіло глянув, але не зважився заперечити. До них, сторожко косуючи на блискуче лезо, підповз молодий Сенді. Лучник відзначався чудовим зором і твердою рукою, саме тому Нолліс узяв його в похід. Він глянув на хлопця й помітив, що зараз у того тремтять руки.

— Джоне, серед шотландців нема дівчиська, — злякано прошепотів лучник. — Я дивився уважно, але всі вершники — дорослі чоловіки.

— А якщо вона сидить у когось за спиною? — резонно заперечив Джон.

— Нема її там! — не витримав другий спостерігач. — У них нема навіть мішка, в який можна було б сховати цю дівку.

Нолліс опустив кинджал, і Свен відразу почав долонею масажувати горло. Тупіт наближався, ось уже вершники проминули вигин шляху, проводир порівнявся з тим місцем, де їх мали наздогнати стріли англійців…

— Скасовую наказ, — Джон важко опустився на землю.

Тепер він і сам бачив, що дівчиська в них немає. Всі зітхнули з полегшенням і завмерли в густому очереті. Прогуркотіли копита, одна коротка мить — і шотландці промчали повз них.

Нолліс тихо вилаявся крізь зуби. Чому Дуглас не забрав із собою Еріку, на яку так довго полював? Передумав? Він гмикнув, похитав головою. Одне з двох: або на клан Макфергюсів хтось напав, і всі чоловіки вирушили на війну, або… Або дівчисько втекло. А звички цієї рудої відьми він уже чудово вивчив. Вона цілком могла залишити свого непроханого жениха ні з чим. У тому, що лицар із Лідденсдейла хоче одружитися з Ерікою Тейндел, Джон майже не сумнівався… У кожному разі, дівчисько вони знову загубили, й де тепер шукати — невідомо.

Джон повільно ввігнав кинджал у піхви й обвів своїх людей важким поглядом.

— Якщо хочете, повертайтеся в Англію, до хазяїна, — сказав він, виважуючи кожне слово. — Я нікого не тримаю, але сам залишаюся тут.

Найманці мовчки тужно втупились у землю. Нарешті один із них, сивий ветеран на прізвисько Одноокий, мовив:

— Я з тобою, Джоне. Ти приносиш удачу. Повір, на своїм віку я всякого надивився і вважаю, що краще триматися таких, як ти.

Інші заворушилися, загомоніли.

— Ми підемо з тобою, Ноллісе, — вигукнув молодий Сенді.

— А ти, Свене? — запитав він, не зводячи погляду з білявого вояка.

Той похитав головою і відвернувся.

— Що ж, дуже шкода, — спокійно промовив Джон.

Захалявний ніж, кинутий його несхибною рукою, встромився в горлянку солдатові. Той захрипів, із несамовито витріщеними очима почав завалюватися набік. Найманець сіпнувся й затих — смерть настала миттєво, дехто навіть не встиг зрозуміти, що ж сталося. Нолліс цілком байдуже підійшов до свого вбитого товариша, провів долонею по його зблідлому обличчю, закрив йому очі. Так само мовчки висмикнув ножа з горла вбитого, і звідти поштовхами почала виливатися густа червона кров. Одноокий із розумінням гмикнув і схвально глянув на свого командира.

— Добре, що ви всі вирішили залишитися, — мовив Нолліс, ретельно витираючи ножа й закладаючи його назад за халяву.

Він присів на землю, взяв паличку й почав креслити план. Решта, й досі ще приголомшені, потроху присовувалися ближче.

— Якщо я правий, то наша здобич утекла в шотландців з-під носа. Ти, Одноокий, поїдеш із Пітером цією дорогою на південь. Розпитуйте всіх, кого зустрінете, — кажіть, що в одного з вас утекла дочка. Якщо вона все-таки подалася до кордону, вистежте її та вбийте. Зрозуміло?

Одноокий кивнув.

— Як ви це зробите, мені байдуже. Але мені потрібні незаперечні докази того, що вона мертва. Якщо не знайдете — повертайтеся в Беверлі. Я з рештою вирушу вслід за Дугласовим загоном. Шлях тут один, ми їх легко наздоженемо біля переправи через Клайд. Здається мені, що саме туди вони й поспішають…

Він не міг виразно пояснити, звідки йому це відомо. Знав, та й годі. Нутром чув, куди вона подалася, ця руда. Дівчина завжди вибирала найнесподіваніший шлях, Джон добре це запам'ятав. Виходить, вона піде не на південь, як усі очікують, а на північ, до Едінбурга… Так і є! Він завмер, ніби мисливський пес, який зачув слід. Якщо дівчисько втекло, то піде саме туди, до великого портового міста, де легко загубитися, де можна сісти на корабель, що відпливає в Англію.

— Так і зробимо, — рішуче підсумував Нолліс, підводячись. — Годі, прощатися не будемо. Зустрінемось у Англії!

Він глянув на труп Свена й додав:

— Поховайте його. Нема чого йому лишатися отак. Якщо шотландці знайдуть, то можуть щось запідозрити.

Вони проїхали вже не менше п'ятнадцяти миль, але пошуки поки не мали успіху. Сер Вільям був розлючений. Жодних слідів утікачки, жодного натяку на те, що вона проходила тут… Дівчисько немов крізь землю провалилося. Коні стомились, їхні вкриті піною боки важко здіймалися, та Дуглас і далі гнав свого скакуна, мов божевільний, а решта не сміла відставати.

Сонце перейшло зеніт і поволі спускалося до обрію. Дункан Макфергюс невдоволено озирнувся: із заходу насувалася синя грозова хмара. Тепер вони ще й змокнуть до нитки… Цей навіжений Дуглас не зупиниться. Поступово небо затягало хмарами, почав накрапати дрібний дощик. Раптом кінь одного з вояків заіржав і збився з клусу. Вершник натяг поводи, зіскочив із сідла й стурбовано схилився над переднім копитом свого скакуна.

Дуглас неохоче змусив і свого коня зупинитися. Його густі брови зійшлися над переніссям.

— Що там сталося? — роздратовано поцікавився він, під'їжджаючи до них.

— Нічого особливого. Кінь розкувався. Адже коли ми виїжджали, навіть не оглянули як слід свого спорядження! Тепер доведеться шукати в цій глушині коваля, — тужно пояснив сер Дункан, під'їжджаючи до нього.

— Нехай шукає, — нервово повів плечем Чорний лицар. — А нам треба рушати далі.

— Скоро вечір, — зауважив сер Дункан. — Ось-ось почнеться дощ. Може, пошукаємо якого-небудь притулку?

Вільям так скажено глянув на нього, що Макфергюс відразу вмовк.

— Одного разу я вже послухався вашої поради, сере Дункане, — з погрозою в голосі озвався граф. — І які наслідки? Ваша люба небога втекла, а ми залишилися ні з чим.

Він хльоснув свого нещасного коня, той жалібно заіржав, стаючи дибки.

— Навіть якщо піді мною впаде кінь, мене це не зупинить, — крикнув Дуглас, граючись батогом. — Я все одно знайду її, бо ніколи не зупиняюся! Притягну до свого замку зв'язану, перекинуту впоперек сідла. Це дівчисько затямить, із ким здумало гратися!

Він щосили зігнув свого батога, з такою злістю, що держак сухо тріснув і зламався. Дункан тужно мовчав, дивлячись убік. Божевільний Дуглас… Цей навіжений таки не зупиниться, поки не отримає Еріку Тейндел.

Раптом щось привернуло його увагу й він зацікавлено витяг шию. Попереду з-за вигину шляху з'явився пістрявий візок, обвішаний бубонцями. Поруч із ним ішли, жваво розмахуючи руками та перемовляючись, двоє чоловіків у різнобарвному лахмітті. Літній товстун із лисиною, трохи схожою на тонзуру, правував своїм екіпажем, насвистуючи якусь приємну мелодію.

— Цигани, — презирливо мовив сер Дункан і відвернувся, втрачаючи будь-який інтерес до них.

— Мій любий друже, — зверхньо поплескав його по плечі Дуглас. — Це артисти, жонглери, а зовсім не цигани. Цигани — ошуканці та злодії, а ці чесні трудівники заробляють на хліб тим, що потішають шляхетну публіку. Зараз ми довідаємося в цих гідних фіглярів, чи не бачили вони нашої красуні. Може статися, те, чого не розгледіли неосвічені селяни, помітили ці спостережливі люди.

— І хочеться вам зв'язуватися з ними, сере Вільяме, — осудливо буркнув Макфергюс, приєднуючись до свого зверхника. — Чим допоможуть нам ці безбожники?

Але Дуглас не слухав його. Він скерував свого коня до артистів, які схилилися перед таким поважним сеньйором у низькому поклоні.

— Агов, фіглярі, чи не зустрічали ви молодої рудокосої дівчини на своєму шляху? — гукнув він. — На ній була синя сукня.

Артисти мовчали, злякано перезираючись.

— Мабуть, ці люди не такі кмітливі, як ви сподівалися, — засміявся Макфергюс.

— Прошу шляхетних панів пробачити, нам, — почувся раптом чийсь вкрадливий голос. — Мої друзі не звикли говорити з такими поважними особами.

Дуглас блискавично розвернув коня й побачив перед собою малого товстуна, що правував візком.

— А ти, виходить, звик? — глузливо посміхнувся він.

— Чого тільки не посилає Господь своїм дітям під час далеких мандрів, — ухильно відповів той.

— До справи, фігляре, — перебив його Дуглас, під'їжджаючи ближче та майже збиваючи його грудьми свого бойового чорного жеребця. — Відповідай, чи бачив ти цю дівку, і якщо так, вважай, що тобі поталанило. Вона моя наречена, і я дам гарну винагороду тому, хто вкаже мені її схованку.

Товстун, з вигляду зовсім не наляканий його різким тоном, смиренно вклонився.

— Перш ніж відповісти, я хотів би поставити одне запитання, — солоденьким тоном попрохав він. — Мені здається, я бачу перед собою сера Вільяма Дугласа, Чорного лицаря з Лідденсдейла?

— Атож, старий, — озвався сер Вільям. — Ти бачиш перед собою саме його. Ну а тепер, якщо ти не припиниш своїх балачок, то за мить взагалі перестанеш будь-що бачити.

Товстун поважно кивнув.

— Мені чомусь здається, що це правда, сеньйоре, тому я скажу швидко: ми бачили її. Більше того, я особисто розмовляв із нею. Помилки бути не може — тільки така гарна й незвичайна леді могла привернути прихильну увагу прославленого графа Дугласа.

Він знову низько вклонився, приклав руки до грудей і хитро поглянув на графа.

— А ти стріляний горобець, — посміхнувся Дуглас. — Скажи мені все, що знаєш, і я щедро винагороджу тебе.

Він відчепив від пояса гаман, дістав звідти шилінг і кинув його на землю. Товстун скромно посміхнувся й повів поглядом у бік артистів. За мить акробат спритно підхопив блискучу монетку з землі, перекинувся через голову й відкотився назад.

— Ви обіцяєте залишити мене й моїх товаришів живими, якщо я скажу вам щиру правду? — вкрадливо запитав лисий пройдисвіт.

— Обіцяю, — відмахнувся сер Вільям. — Честю присягаюся!

Товстун із виглядом змовника поманив їх рукою, і вони від'їхали вбік від шляху.

— Дівчина літ шістнадцяти з яскраво-рудим волоссям, що виблискує золотом на сонці, та ясно-зеленими очима. Справжня красуня, варто зауважити! Синя сукня, трішки подерта, ластовиння на носі… Я правильно описав її? — торговець нахилив голову й лукаво глянув на шотландців.

Макфергюс ствердно кивнув.

— Це вона!

Дуглас хижо вискалився й кинув товстунові срібну монету, котру той упіймав із моторністю, вартою заздрощів, та сховав за пазуху. Дункан мало не застогнав від жадібності. Як можна так розкидатися шилінгами!

— Давно ти бачив її? Говори, й отримаєш іще три таких самих, — звелів лицар.

— Недавно, шляхетні пани, — чемно відповів торговець. — Ми давали виставу в найближчому селі, й це було вранці… Авжеж, пізнього ранку. Вона запитувала дорогу на Едінбург.

Дуглас мовчки кинув йому ще три монети, які негайно щезли в пухких долонях інформатора. Макфергюс тихо вилаявся. Бісова дівка, через неї доведеться тепер ночувати в сідлі.

Однак сто фунтів того варті… До ночі вони її наздоженуть.

— Вона що ж, пішла просто оцим шляхом? — перепитав він.

Товстун пожував губами й замислено мовив:

— Ну, я б не сказав, що вона пішла ним…

— А що ж вона зробила, дідько тебе побий? — неввічливо закричав Дуглас, якому урвався терпець.

— Якщо бути точним, вона поїхала цим шляхом, — незворушно пояснив товстун. — Вона украла одного з наших коней, — зі смутком пояснив він, чесно дивлячись у вічі розлюченому шотландцеві.

— Ти що, глузуєш із мене, пройдисвіте?! — закричав Чорний лицар, скеровуючи свого коня просто на нього. — Я зараз почеплю тебе ось на цій гілляці! Ти напевне віддав дівчиську свою шкапу, а тепер намагаєшся виправдатися?!

Торговець замахав руками, зробив цілком безневинне обличчя.

— Господь із вами, сере Дугласе! Навіщо ж мені брехати? Ми ваші вірні слуги, бідні комедіанти, та й по всьому. Дівчина поїхала до переправи, на Карноут, якщо я не помиляюся, — швидко докинув він.

Кілька секунд Чорний лицар дивився на нього налитими кров'ю очами, а по тому пришпорив коня й пустив його з місця в галоп.

— За нею! — заволав він, озираючись на супутників. — Мусимо наздогнати її до переправи!

Усі як один зірвалися за своїм грізним проводирем. За мить на шляху лишилися тільки виразні відбитки кінських копит у намоклій пилюзі.

Торговець озирнувся на своїх поблідлих товаришів і зненацька підморгнув їм. Його сите обличчя розпливлося в широкій посмішці, зморщечки промінцями розійшлися від очей. Він швидко задріботів до них, і далі посміхаючись.

— Ну ти, Якове й зух! Як ти міг так із ним розмовляти? Адже це був сам скажений Дуглас. Ти не на жарт ризикував, — до нього неквапом наблизився акробат.

— І ми теж, — похмуро підтримав його дужий борець.

— Я вам казав: зі мною не пропадете, — самовдоволено відгукнувся торговець. — Ми непогано заробили на цій дівчинці.

Він весело підкинув на долоні п'ять срібних монет і відразу дбайливо сховав їх назад за пазуху.

— Ідіть уперед, пошукайте місця для ночівлі, бо нас ось-ось накриє дощем. Я вас наздожену, — він махнув рукою. — Здається, вісь трохи рипить…

Він заклопотано схилився над переднім колесом і почав цокати язиком, оглядаючи його. Ледь циркачі зникли за вигином шляху, Яків швидко заліз у візок і, злодійкувато озираючись, відчинив одну зі скринь, що стояли в глибині. Понишпорив серед якогось ганчір'я, спритним рухом витяг звідти невеличкий згорток. «Треба переховати», — подумав Яків. Покрутив у руках ганчірку й раптом піддався спокусі та швидко розмотав її. У темряві накритого запиналом фургона тьмяно блиснуло.

— Так воно надійніше, — пробурмотів торговець, запихаючи люстерко туди, куди перекочували монети — у потаємну кишеню на внутрішньому боці сорочки.

І раптом завмер: відчув, що його права рука начебто потрапила в залізні лещата. Вони стискалися, чавили м'язи та кістки, невблаганно здавлюючи руку… Яків завив, намагаючись вирватися, та марно. Напасник безжально заломив йому руку за спину, й бідолаха перестав опиратися — тільки сичав з болю.

— Не треба кричати, — почув він над вухом незнайомий голос.

— Гаразд, — вичавив із себе поблідлий товстун.

— Ось і чудово, — озвався той самий голос. — Розкажи мені все, що повідомив Дугласу, і я залишу тебе живим.

Збиваючись і заникуючись від жаху, Яків швидко виклав усе ще раз. Він боявся озирнутися, щоб не роздратувати розбійника, — тільки краєм ока розгледів волохату ногу, що виднілася з-під брунатного кілта, й краєчок пледа тої самої барви.

— Молодець, — похвалив його незнайомець. — А тепер скажи мені, що віддала тобі дівчина за те, що ти дав їй коня?

— Присягаюся, я допоміг їй безкорисливо, — спробував збрехати торговець, але відразу голосно завив від болю.

— Не треба мені брехати, — суворо сказав розбійник. — Інакше буде ще болячіше.

Яків облизав пошерхлі губи й насилу вичавив:

— Вона дала мені ось це…

Вільною рукою він витяг із-за пазухи ганчірку, яку щойно туди сховав.

— Дай-но сюди, — зажадав напасник.

— Забирайте, тільки не вбивайте мене, пане розбійнику! — благав Яків.

Він почув короткий смішок, від якого його спина вкрилася холодним потом.

— Пробач, але ця річ не твоя, купець, — почув він. — І тільки тому я її забираю. Не рухайся, якщо жити хочеш. Я дуже добре стріляю.

Із цими словами невідомий відпустив його багатостраждальну руку, котру Яків негайно взявся жалібно колихати, і зник. Товстун почув лише стукіт підків, але про всяк випадок трохи почекав…

Надворі вже періщила страшна злива. Насилу видобувся торговець із візка, бо ноги в нього кволо підгиналися. Тужно дивився Яків на спорожнілий шлях.

— Ну ось, і допомагай після цього людям, — сумно промовив він, витираючи з обличчя мокрі доріжки.