Любов у спадок

Розділ 7

Сьогоднішній день не віщував нічого незвичайного, життя йшло, як завше, — котилося по раз і назавжди второваній колії. У замку Бархед, вотчині клану Макфергюсів, наставав звичайний жовтневий ранок. Осінь уже міцно ствердилася в цьому краю лісів і озер, замітаючи опалим листям дороги та вкриваючи пагорби ліловим килимом сухого вересу, що потроху відцвітав. Люди квапилися зібрати з полів рештки врожаю та надійно сховати його під дахами комор до настання затяжних жовтневих дощів…

Господиня замку Маргарет Макфергюс устала, щойно перші сонячні промені встигли освітити зубці головної вежі Бархеда. У неї сьогодні було багато справ — втім, як звичайно… Якщо ти гарна господиня, не годиться довго спати. Сьогодні вона підхопилася вдосвіта, щоб простежити за відправленням вівса в сусіднє абатство Флетчер. Щоосени відсилали вони ченцям овес, і до зими отримували чудовий ель.

За звичкою вона спочатку спустилася вниз, до господарських прибудов. Зазирнула дружина барона Макфергюса й на кухню, віддала розпорядження куховарці, а по тому подалася в комору. Прискіпливо оглянула припаси і тепер почувалася задоволеною. Учора вони з Дженет солили м'ясо, і господиня побоювалася, щоб до нього не дісталися пацюки… Ні, все було гаразд, солонина лишилося цілісінькою. Потрібно буде запустити в комору кота, бо пацюки й миші просто жити не дають! Маргарет на мить затрималася в коморі, задоволено оглядаючи своє господарство. Зі сволоків, з-під стелі звисали копчені окости, лоскотали ніздрі неповторним ароматом, золотаві в'язки цибулі рівними рядами вкривали стіни, по кутах громадилися засіки з борошном і вівсом… Усе це сповнювало її спокійної впевненості в багатстві та добробуті. Це був її дім, і Маргарет ним пишалася. Так, вони не настільки багаті, як їхні сусіди Макнаби, Дугласи чи Макальпини, але живуть чесно, і нічого їм не бракує. Клан Макфергюсів, хоч і не такий численний, як деякі, може похвалитися чималими статками. Дункан був дуже дбайливим господарем, і Маргарет намагалася у всьому допомагати йому.

Вона проходила замком, звично відзначаючи для себе, що потрібно сьогодні зробити.

Удень вона, як завше, займатиметься шиттям, а поки треба перевірити скотарню, нагодувати свиней та курей. Учора вночі коза окотилася: народилось двійко чарівних біленьких козенят, тож слід було оглянути їх, помістити матір із малюками в окрему загороду… Настав звичайний день, сповнений клопотів і турбот. Маргарет звикла сама вести чимале господарство, і цей ранковий ритуал давно став невід'ємною часткою її самої. Так вона почувалася господинею в Бархеді. І хоча була вже не така молода, але й далі міцно тримала в своїх маленьких умілих ручках і свого чоловіка, й увесь замок.

Колись Мег була справжньою красунею, але роки не пожаліли її краси. Темно-каштанові коси вигоріли на сонці, подекуди в них уже зміїлася сивина, шкіра засмагла та вкрилася зморщечками, руки, колись пещені й білі, набрали брунатного відтінку та зробилися твердими. О, коли вона була молода, руки і серця Маргарет, старшої доньки знаменитого поплічника самого короля Брюса, Томаса Рендолфа, домагалися найвідоміші з багатих шотландських лердів…[35] Але їхній батько загинув, вони з сестрою лишилися зовсім самі, й усі ці блискучі молодики відразу кудись випарувалися. Ейлін тоді була зовсім дівчинкою, і її взяв на виховання друг їхнього батька, Джеймс Дуглас. А Меггі довелося виходити за того, хто запропонував захист і дах над головою, — за молодого сина лорда Макфергюса, небагатого, нічим не примітного й не дуже гарного. Але Дункан став їй добрим і вірним чоловіком, а натомість вона платила йому відданістю. Згодом навіть полюбила цього невисокого, похмурого з вигляду чоловіка. Народила йому сина й доньку і була цілком задоволена своїм тихим життям. Тож можна було навіть назвати її щасливою. Особливо якщо порівнювати її долю з сестриною…

Маргарет замислено потерла скроню. Варто поквапити слуг, які, на її думку, не надто поспішали з відвантаженням діжок. І чого це їй сьогодні зранку подумалося про Ейлін? Вона не надто любила згадувати свою нещасну сестричку, що загинула такою страшною смертю. Теж була рідкісною красунею, але, як на гріх — схотілося їй вийти заміж за велінням серця. І, на відміну від неї, в Ейлін була гарна партія! Подумати тільки, сам Вільям Дуглас, старший син, спадкоємець величезного статку, сватався до неї! А вона, дурненька відмовила. Втекла із тим англійцем, крадькома обвінчалася — і що в підсумку? Батечко Родеріка Персі позбавив його спадщини, і — ф'ють! Молодята опинилися в самотній вежі на кордоні, ледь придатній для житла, бідні, як лісові пташки.

Мег зі смутком похитала головою. Оце вже ні, не такої долі вона хотіла для молодшої сестрички. Реготуха, бешкетниця, вона була загальною улюбленицею. Як побивався бідолашний Родерік, коли знайшов її мертвою! Усі думали, що бідолаха не надовго переживе її. Хоча, якщо поміркувати, саме через нього й убив її цей божевільний Дуглас.

Ну та добре, настав час братися до роботи, бо вона чогось задумалася. Невдовзі спуститься Дункан, треба зібрати його в дорогу — він мав поїхати в абатство, залагодити деякі справи… Рішучою ходою Маргарет рушила до комори, біля якої тупцювали двоє молодих слуг.

— Ану ж бо, ледарі, жваво за роботу! — гримнула на них.

Мег уже була зібралася зазирнути в комору, коли її відволік якийсь гамір біля воріт. Вона швидко подалася туди. Зважаючи на все, сварка там розгорілася не на жарт. Молодці, що стояли на варті, люто сперечалися з якимись незнайомцями, котрі нахабно намагалися в’їхати за браму.

— Агов, агов, що це тут відбувається? — зупиняючись на безпечній відстані, гукнула Маргарет. — Може, покликати сера Дункана?

— Леді, прибули якісь голодранці, до того ж, здається, англійські! — загукав у відповідь один зі стражів. — Але кажуть, що хочуть бачити саме вас!

Жінка здивовано знизала плечима.

— Мене? Дивно. А втім, це можуть бути люди мого зятя, — здогадалась вона. — Впусти їх, Мак! Та гляди ж, відбери зброю про всяк випадок.

Вона повільно пішла до воріт. Оце тобі й думки про Ейлін! Як у воду дивилася. Хтозна, може, це справді Родерік звісточку прислав. Але що це на нього найшло? Давненько вже не спілкувалися, вона й згадувати перестала, що має родичів у Англії. На серці чомусь раптом ворухнулася тривога. «Хоча б там не трапилося в них чого лихого!» — з досадою подумала Мег. Бракувало ще, щоб Дункан знову розгнівався на неї. Той не любив її бідних родичів, вважаючи дармоїдами.

Стражники, перелаюючись із прибулими та й далі тримаючись сторожко, впустили їх на замкове подвір'я. Зброю відібрали, тож тепер хазяї та гості вороже позирали один на одного. Маргарет, заклопотано насуплена, зупинилася перед непроханими гостями. З першого погляду навіть неможливо було визначити, хто вони такі: шотландці, англійці чи просто якісь розбишаки з битого шляху. На декому красувалися подерті пледи, один мав на собі кольчугу. Всі були неймовірно брудні, обшарпані та з голодним блиском у очах. Останнє особливо не сподобалося Мег. Серед дорослих чоловіків вона розгледіла худющого хлопчиська в драному колеті та засмальцьованій шапчині, з-під якої навсібіч стирчали брудні руді пасма.

— Ну, розповідайте, навіщо ви хотіли мене бачити? — недружелюбно запитала господиня Бархеда.

І раптом отой рудий хлопчисько рвучко скочив уперед і вчепився їй у фартух. Патрік, начальник варти, кинувся навперейми, щоб захистити свою пані, але відразу сахнувся, бо почув радісний хлопчиськів вигук:

— Тітонько! — оглушливо заволав шибеник, не даючи жінці отямитися. — Тітонько Мег!!!

Хлопчисько відчайдушно ридав, чмихав носом, розмазував сльози по брудному обличчю та все намагався увіткнутися їй у фартух. Маргарет заціпеніло дивилася на нього, як і раніше, нічого не розуміючи. Першої миті вона просто мову втратила.

— Тітонька?! — вражено перепитала жінка, коли нарешті трохи дала собі раду.

Здоровенний білявий хлопак, загорнений у грубий пастушачий плед, який, видимо, був у них за ватага, раптом широко посміхнувся. Його плескате всіяне веснянками обличчя осяяли радість і водночас лукавство.

— Якраз у яблучко, леді, — прогув він застудженим басом. — Адже ви сестра нашої покійної пані, леді Ейлін Тейндел?

Маргарет мимохіть кивнула. Здоровань посміхнувся ще ширше, показуючи щербаті зуби.

— Ото радість! Нарешті добулися до вас. А вже ж як довго їхали, поки знайшли! Цією країною подорожувати, знаєте, важкувато…

— А… навіщо ж ви мене шукали? — ледь змогла вичавити з себе господиня Бархеда.

— Як це навіщо? — щиро здивувався здоровань. — Адже ця мала — ваша небога, Еріка. Гарненькі справи… Невже ж ви її не впізнаєте? Таж отакесенькою на руках тримали…

Хлопець із розчуленим поглядом продемонстрував зріст крихітки, з якою тітці нібито доводилося бавитися. Маргарет аж захекалася. Якусь мить усі мовчали, чулося тільки схлипування Еріки. Аж раптом Мег сполотніла, очі в неї закотилися, і Дональд ледь устиг підхопити шляхетну пані, що впала непритомна.

…Леді Маргарет підперлась долонею та зі смутком дивилася, як їсть її небога. Видовисько було справді сумне, особливо зважаючи на те, що бідолашна й досі не встигла звикнути до самого факту появи дівчинки в своєму домі.

Еріка люто поглинала рагу. Час від часу давилася великими шматками, але її це не бентежило — пальцями вона запихала їх до рота, й соус стікав у неї по ліктях та капав на стіл. До кімнати ввійшов літній слуга, неприязно скосив око на гостю. В руках у нього парувала таця зі смаженим кроликом, яку він статечно встановив на стіл. Очі в дівчини спалахнули. З якимось черевним гурчанням вона відірвала лапу від тулубця та вчепилася в неї зубами.

Рот у старого слуги перекосило презирливою гримасою. Маргарет суворо глянула на нього, слуга по-мученицьки підняв очі до стелі та вийшов. Увесь вигляд старого мажордома красномовно свідчив, що якби його воля, негайно викинув би він цього ненажеру геть, але мусить коритися волі господині. Еріка голосно втягла в себе соус. Маргарет відвела погляд від дверей, за якими зник ображений у найкращих почуттях слуга, й собі гидливо поморщилася. Усьому є межа!

— Еріко, дитино моя, не забувай, що ти в пристойному домі, — намагаючись говорити лагідно, промовила вона. — Їж повільніше. Ніхто не відніматиме в тебе їжу.

Всупереч бажанню голос у господині звучав суворо. Дівчина миттю знітилася, розгублено глянула на тітоньку, і в Маргарет при цьому серце мало не розірвалося.

— Пробачте мені, тітонько Мег! — дівчина притисла руки до грудей, прикрашаючи й без того брудну куртку плямами від соусу. — Але ми так довго їли всіляку гидоту… Я просто не змогла втриматися… Ви не уявляєте, як болить шлунок після коріння чи сирого їжака…

Маргарет відчула, що її нудить. Еріка тим часом з видимим жалем відклала кролячу ногу та знову налягла на рагу.

— Взагалі, я вмію гарно їсти, — з натоптаним ротом провадила небога. — Мене вчила цього моя нянька Кетрін. Вона теж казала, що юним леді негоже плямкати й накидатися на страву. Але в нас у Тейнделі нечасто можна було поїсти ось так, — очі її з захватом обвели всю пишноту цього столу, — досхочу…

Вона раптом почервоніла, бо помітила відверті жалощі на обличчі родички.

— Тільки не подумайте, що батько морив нас голодом! — вигукнула вона. — Він дуже добре дбав про нас. У домі завжди було що пожувати. Та я й сама можу запросто підстрелити кролика чи гусака, а то й дичину крупнішу. Ми завжди могли самі впоратися з господарством, навіть якщо батька вдома не було. Одного разу на полюванні я сама підстрелила оленя! Це тому, що я дуже добре стріляю з лука. Джош і батько навчили мене…

На очі дівчині раптом набігли сльози. Спогад про домівку різонув їй по серцю з такою силою, що бідолашна ледь не розридалася. У Маргарет, яка слухала небогу з сумішшю жаху й недовіри, несподівано теж затремтіли губи.

Треба пам’ятати, сказала Мег сама собі, що довелося пережити цій дивній дитині, та постаратися пом'якшити своє ставлення до неї. Досить було й того, що дівчинка побачила в своєму розореному домі. Мертві брат і батько, спалений замок… Після її розповіді жінці здавалося, що волосся в неї на голові й досі ворушиться від жаху. Як ця дитина взагалі жива лишилася? Тільки з волі Господньої, не інакше, можна було вижити після всієї колотнечі, що зчинилася навколо неї. Просто немислимо!

Перетнути пів-Шотландії у чоловічому одязі, голодувати… Жах! Треба поводитися з нею лагідніше… Але як тут стримаєшся?! Це просто дике звіря, котре й не підозрює, здається, що на світі існують гарні манери чи хоча б звичайнісінька ввічливість!

Маргарет попри зовнішню суворість була жаліслива, до того ж, це таки рідна кров, її небога — все, що лишилося їй від сестри. Але водночас уся її душа повставала проти думки, що ця кошлата напівдика істота оселиться в її домі, поруч із її дітьми… Та що ще Дункан скаже! Зайвий рот ніяк його не потішить.

Леді спробувала ще раз опанувати себе. Адже це її обов'язок — дати притулок дівчинці. Вона згадала, як та ридала, увіткнувшись їй у фартух, і в очах знову по-зрадницьки защипало. Бідолашна Ейлін, бідолашний Родерік! Як сумно скінчилося їхнє кохання. Мала Еріка — ось і все, що лишилося від того палкого почуття. Так, дівчинка зовсім не вміє поводитися, але вона ж не винна… Адже Ейлін загинула, коли та була зовсім крихітна, звідки ж узятися тут гарному вихованню? Вона нестримана, але не зіпсута й, зважаючи на все, не брехуха.

— Скажи, а що ще ти вмієш? — якомога м'якше запитала жінка. — Що ти добре стріляєш із лука, це я вже зрозуміла. А ще?

Еріка замислено накопилила губи, приклала пальці до кутика рота. Маргарет здивовано похитала головою: цей жест так нагадав їй Ейлін, що на мить здалося, ніби перед нею сидить улюблена молодша сестричка. Тільки Ейлін завжди була охайною, а це просто чортеня якесь!

— Ну, ще я вмію дряпатися по скелях і деревах, — невпевнено почала перераховувати дівчина, — наслідувати голоси птахів… Скакати на коні без сідла, кидати кинджал… Набагато краще я вправляюся з пращею. Тут зі мною ніхто не зрівняється, — хвалькувато додала вона.

Маргарет із жахом дивилася на неї.

— Можу сплести мотузку та вилізти нею куди завгодно, добути з гнізда пташині яйця, — провадила Еріка, — пірнати й плавати. Ще я добре готую. Ну, і вмію читати й трішки писати.

— Уже трохи легше, — вражено промовила тітонька Мег, — скажи, а чи знаєш ти які-небудь молитви?

— Звичайно! — з ентузіазмом вигукнула дівчина. — «Отче наш», «Богородицю». Наш священик, отець Годвін, навчив мене всього, не дивіться, що я не помолилась перед їжею. Просто я була дуже голодна.

— Слава Богу, ти не така безнадійна, як мені здалося спочатку, — з помітним полегшенням сказала Маргарет.

Вона замовкла, замислено перебираючи чотки на поясі. Еріка раптово стала серйозною, відклала ложку, проте не забула перед цим ретельно облизати її.

— Тітонько, що ви вирішили зі мною робити? — навпростець запитала вона.

Маргарет здригнулася. Нічого не скажеш, дівчинка таки надто непередбачувана. Схоже, зовсім не має поваги до старших. Цікаво, скільки їй років? На вигляд така худа… Там, на подвір'ї, пані прийняла її за хлопчиська, якому не більше тринадцяти.

— Скажи, дитино, скільки років тобі сповнилося? — замість відповіді поцікавилась вона.

— П'ятнадцять. Незабаром виповниться шістнадцять, — серйозно заявила Еріка. — То що ж ви скажете мені?

Мег невдоволено поморщилася.

— Еріко, ти не повинна так говорити зі мною, — повчально мовила вона. — Пробач, але ти кепсько вихована. Дозволь тобі це сказати. Не можна перебивати старших або грубіянити їм, а тим більше — квапити їх. Хоча тобі незабаром і шістнадцять, а поводишся ти, як десятирічний хлопчисько. Це жахливо! Юна леді повинна бути скромною і слухняною.

— Усе зрозуміло, — скрушно зітхнула Еріка. — Я вам не потрібна, і ви мене виганяєте. Я так і знала.

Її величезні зелені очиська наповнилися слізьми, які швидко закапали на стіл, немов горошини. Куди тепер їй іти? Звичайно, як вона могла вирішити, що такій знатній леді, як її тітонька, припаде до вподоби замазура!

— Нічого ти не зрозуміла, — з досадою мовила Маргарет. — Я не збираюся виганяти тебе! Ну ходи сюди та перестань рюмсати.

Вона притягла до себе Еріку, погладила по голові.

— Насамперед тебе потрібно вимити як слід, — додала вона, відразу з побоюванням відстороняючись від племінниці та непомітно витираючи пальці об поділ. — А вже потім я покажу тобі твою кімнату й ліжко. Одяг твого розміру в мене знайдеться… Мері виросла зі своїх дитячих суконь, а тобі вони будуть якраз.

— Ви справді не виганяєте мене? — вигукнула Еріка. — Я залишуся тут?!

Вона підхопилася з-за столу та заходилась витанцьовувати посеред кімнати якийсь неймовірний танок. Маргарет, хоча й розсміялася, все-таки суворо накивала на неї пальцем.

— Але тільки з однією умовою!

— Я виконаю все, що ви скажете, тітонько! — в захваті вигукнула Еріка.

— Ти беззастережно слухатимешся мене. Що б я не сказала, мусиш відповідати єдине: «Так, тітонько». Ну-бо, повтори.

— Так, тітонько! — щосили закричала дівчина.

— Розумниця, — Мег трішки поморщилась, але похвалила. — Я спробую зробити з тебе справжню леді. Адже це мій обов'язок перед покійною сестрою, — вона побожно перехрестилася. — А тепер ходімо, я накажу Дженет приготувати тобі балію з теплою водою.

Дівчина підійшла до неї, підвелася навшпиньки, щоб поцілувати тітку в щоку.

— Дякую, тітонько Мег, — серйозно промовила вона. — Я ніколи не забуду, які ви були добрі до мене.

Леді Маргарет завмерла від несподіванки, а потім відвернулася, щоб приховати розгубленість. Ну ось, усе й вирішилося. Як вона тепер це пояснить Дункану? Жінка стурбовано зітхнула. Мусила говорити про все з чоловіком, а це було ой як непросто.

Сер Джеффрі гнівався. Граф сидів у батьківському кріслі та насуплено дивився в стіну. Одна його рука нервово тарабанила пальцями по дереву, а друга неуважно гладила поміж вух білого мисливського собаку, що сидів поруч із господарем. Він завжди любив собак. Ці тварини були значно надійніші за людей… Вродливе обличчя сера Джеффрі пересмикнуло гримасою відрази. Він звик нікому не довіряти, але щоб його ось так нахабно намагалися обвести круг пальця!

Він стис і без того тонкі губи в ниточку, пильно вивчаючи мудрий візерунок на новому чудовому гобелені, нещодавно отриманому молодим графом Нортумберлендським у дарунок від черниць обителі Ромсі. Сцена приношення волхвами дарів святому дитяті, майстерно виконана працьовитими черницями, ніби натякала на вірність його підданців. Що й казати, гобелен мав чудовий вигляд на стіні кабінету молодого графа, вишукано підкреслюючи статус нового власника Беверлі. Та ось тільки ціна цій відданості — мідний пенні! Вони всі, всі готові зрадити його, щойно трапиться нагода. Батько зрадив його, віддав графство своєму мазунчикові Родеріку, тесть не схотів підтримати, навіть нікчемний слуга одурив… Він відчув, як у серці з новою силою розгоряється гнів. Персі насилу придушив його та скоса глянув на застиглого біля дверей Джона Нолліса. Це ж треба! Як добре тримається. Сер Джеффрі вирішив, що помучить слугу мовчанням ще трохи: нехай тремтить від ляку та думає, навіщо викликав господар. Він удав, що не помічає найманця, та знову з перебільшеною увагою почав розглядати гобелен.

Нолліс ладен був заприсягти потрухами Вельзевула, що увага сера Джеффрі зараз зосереджена зовсім не на чудовому монастирському подарунку. Джон надто добре знав цей неуважний погляд, який свідчив про граничне невдоволення. Він і далі терпляче очікував миті, коли граф зволить до нього озватися. Чого йому, питається, бути невдоволеним? Здавалося б, усього домігся. Графство своє отримав у цілості й схоронності, та й титул незабаром отримає…

Звичайно, якщо так міркувати, у лорда поки що збулися не всі мрії. Титул регента над більшою частиною земель, включаючи Беверлі, який він ще цілий рік мав носити, — йому як скалка в сідниці. Щиро кажучи, якщо протягом цього терміну знайдуться законні спадкоємці, він може втратити значний клапоть своїх володінь. Але Нолліс-бо в цьому нітрохи не винен, якщо, знову ж таки, добряче поміркувати? Яке відношення простий слуга має до крутійства королівських нотаріїв? Його справа — робити, що господар скаже. До того ж, спадкоємців не знайдеться — Джонові це достеменно відомо… Він стомився стояти непорушно та почав переступати з ноги на ногу. Страшенно не подобався Джонові цей виклик господаря.

— Ну, чого зітхаєш? — нарешті досить нелюб’язно поцікавився сер Джеффрі. — Знаєш, навіщо я покликав тебе, Джоне?

Нолліс, зберігаючи спокій, незворушно знизав плечима.

— Звідки мені таке знати, ваша світлосте?

Він навмисно звернувся до господаря з новим титулом, і той, звісно це відразу помітив. Обличчя сера Джеффрі набуло ще кислішого виразу, рот скривився у в'їдливій посмішці. Він перестав гладити собаку. Пес, позбавлений пестощів господаря, незворушно почимчикував до дверей і влігся біля ніг у найманця.

— Виходить, ти вирішив мені підлестити? — юдиним тоном допитувався граф. — Не очікував від тебе, друже мій. Зазвичай ти називав мене лише «ваша милість». Що ж тепер змінилося? Виходить, ти почуваєш за собою провину, якщо прагнеш величати мене новим титулом, га?

Нолліс подумки вилаявся.

— Змінилося дещо, ось і назвав вас новим титулом, — невдоволено буркнув він.

— Атож, ти маєш рацію, — замислено протяг Джеффрі, встаючи з крісла та роблячи кілька кроків кабінетом, — дещо змінилося. Але ти, певне, вважаєш, що в цьому є й твоя заслуга?

Граф рвучко зупинився просто перед ним і знову втупився в Нолліса уважним поглядом.

— Ви, ваша світлосте, або скажіть, чого хочете від мене, або покарайте, — похмуро запропонував йому Джон, — бо я ваших загадок не розумію.

Він намагався не виказувати занепокоєння, але серце недобре защеміло. Невже щось сталося? Щось таке, що вивело його хазяїна з рівноваги? Тепер він це виразно бачив. Але що? Днів зо два тому приїздив граф Ланкастер… Може, старигань знову щось замислив? Авжеж, із його лицарськими ідеалами він може накоїти чого завгодно… То в хрестовий похід рветься, то справедливість встановлювати прагне. Та ні, тут щось інше. Найманець подумки перебрав усі свої можливі провини за останні тижні й вирішив: нічого такого, через що господареві варто на нього гніватися, не зробив. Одна неймовірна думка закралася в голову, але Джон відразу рішуче прогнав її. З того самого часу, як вони напали на Тейндел, у нього на душі було неспокійно. Дівчиська-бо вони так і не цюкнули… Але ні, не може бути, щоб ця руда знайшлася. Після того, як вона потрапила до шотландців, у неї просто не лишалося жодних шансів. Звичайно, варто було все як слід перевірити, але п'ятнадцятирічна шмаркачка ніяк не змогла б вибратися з замку. Джон постарався опанувати себе. Головне зараз — упевнений вигляд.

Сер Джеффрі зненацька розсміявся, але сміх той був якийсь невеселий.

— А ти молодець, Джоне! Чудово тримаєшся. Я не помилився, коли обрав тебе на роль довіреної особи. Звичайно, твоє право знати причину мого гніву. Хоча, варто визнати, спочатку я навіть не повірив, що ти вирішив обдурити мене.

Нолліс здригнувся, і Джеффрі знову показав у посмішці чудові зуби.

— Так, я не помилився… Ти все-таки мене обдурив. Я бачу, як ти нервуєш, Джоне. О, я ж так добре тебе вивчив. Зізнайся, ти вважав себе проникливішим за мене? Думав, тобі вдасться обвести свого недалекого хазяїна круг пальця?

Поступово він розпалився. Ніздрі затріпотіли від ледь стримуваного гніву. Нолліс мовчав, тужно дивився в підлогу.

— Коли мені донесли, що, можливо, дехто в замку Тейндел лишився живий, я спочатку просто не повірив! Ну як же, сказав я собі, адже мій вірний слуга все владнав. Це просто помилка… Але про всяк випадок я вирішив порозпитувати де про що в молодців, які супроводили тебе. І з'ясувалося, що це правда! — не стримуючись більше, закричав йому в обличчя Джеффрі. — Ти обдурив мене! Пожалів цих виродків, і тепер у них є шанс відітнути шмат мого графства! Де вони? Я попереджав тебе, що станеться з тобою, якщо ти спробуєш мене одурити. Ну, чого мовчиш? Відповідай мені!

Нолліс несподівано презирливо гмикнув. Від серця в нього відлягло. Та сер Джеффрі просто перевіряє його!

— І це ви називаєте зрадництвом, ваша милосте? — нахабно запитав він. — Хтось сказав вам, що діти барона Тейндела лишилися живі, й ви негайно ж повірили йому? Я особисто вклав обох синів вашого брата! Одне щеня ми зарізали в спальні, де воно ховалося під ліжком, а друге зарубали в залі, це вам усі мої хлопці підтвердять. Може, треба було привезти їхні голови, але ж ви не віддавали такого наказу…

Обличчя Джеффрі набуло землистого відтінку. Видно, картина, змальована Ноллісом, все-таки впливала на нього. Граф піступив до слуги впритул і брутально схопив за комір сорочки.

— Не заривайся, Джоне. Я гарненько притис кількох, і вони сказали, що ніхто не бачив молодшої дочки Родеріка. Вони повідомили також, що ти звелів повертатися в Беверлі, хоча й не перевірив нічого особисто. І ніхто з них не знає напевно, загинула вона чи ні! Це так? — голос графа зірвався на вереск. Він щосили трусонув Джона, та приосадкуватий здоровань легко встояв на ногах. — Говори! Бачив ти її мертвою?

— Ні, ну то й що з того? — огризнувся Нолліс. — Ця дурепа напала на замок Маклейнів із жменькою своїх людей, і що ж, ви думаєте, шотландці помилували її? Аякже, чекайте від них милості. Та вони повісили цю біснувату, тільки-но вона потрапила їм до рук. Вона давно вже мертва. І як ви накажете переконатися в цьому? Не міг же я пробратися в цей чортів замок, щоб розгрібати сміттєві ями, в одну з яких скинули шотландці мертву сучку! Тут навіть думати нема про що — вона не вийшла з замку. Ми три дні чекали в засідці — тільки час марнували.

— Ти заприсягся, що виконаєш мій наказ, і отримав нагороду, — прошипів йому в обличчя лорд Персі. — А тепер я повинен чекати, поки моя люба небога з'явиться в Беверлі та вмостить свою кощаву дупу в це крісло? Як ти міг випустити її?!

— Відпустили б ви мене, ваша милосте, — попросив набурмошений Джон.

Він не любив, коли йому нагадували промашки. І, дідько забирай, годі вже тримати його за комір, як шкідливе щеня! У глибині його душі вирувала злість, але він старанно стримував себе.

Видимо, Персі підсвідомо відчув погрозу в його тоні й повільно розтис пальці. Відійшов, знову сів у крісло. Він нарешті заспокоївся, й тепер перед Ноллісом знову постав зразок англійського лорда.

— Добре, що ми з'ясували наші розбіжності, — приємно посміхнувся сер Джеффрі. Він граціозно обтер губи хусточкою й кинув її на столик. — Мені байдуже, любий Джоне, як саме ти переконаєшся в її смерті. Ти мусиш виконати мій наказ, чи не так?

Його темні очі знову вимогливо втупилися в слугу. Джон знехотя кивнув.

— Бачиш, нещодавно до мене приїздив мій шановний тесть і страшенно вболівав із приводу жахливої загибелі сера Родеріка Персі та його дітей, — проникливо мовив граф. — Я б сказав, уболівав він досить діяльно. Навіть звелів вислати до розореного замку кілька людей, щоб вони спробували відшукати всіх, хто лишився живий. На твоє щастя, таких там не знайшлося. Але розпитування віланів із селища навели нашого доблесного лицаря на думку, що дівчисько могло бути живе. І, уяви собі, він втовкмачив собі в голову, що ми просто зобов'язані знайти нещасну дівчину й виконати останню волю його щирого друга Генрі Персі. Тобто подарувати їй половину графства!

Його голос по-зрадницьки зірвався, але він знову звично опанував себе.

— А місяць тому одна моя людина випадково бачила у Фолстоні дивне товариство… — сер Джеффрі відкинувся в кріслі, замислено покрутив свого графського персня. — Це маленьке містечко не надто далеко звідси, в дуже мальовничому місці на березі Тейну. Про всяк випадок я послав людей перевірити… І не помилився. Справді, наприкінці вересня там з'явилося кілька вершників на запилюжених конях, а з ними рудий хлопчисько-паж. Вони намагалися продати двох коней і купити візок. Кажуть, у харчевні вони щось теревенили про те, що вирушають до короля… Шукати справедливості.

Нолліс завмер, як мисливський пес, що зачув слід.

— Це неможливо… — хрипко вимовив він. — Вона не могла вибратися звідтіля живою!

— Я теж так думав, мій вірний Джоне, — вдавано позіхнув граф. — Замало шансів… І якби ти чесно виконав свою роботу й перевірив усе, то я б не наполягав. Однак ти вирішив схитрувати, і твоє недбальство може коштувати мені половини графства! Кращої половини, прошу зауважити. І тому ти негайно вирушаєш до Фолстона, щоб про все дізнатися. І якщо, не доведи Боже, цей рудий паж таки виявиться Ерікою Тейндел, котра вирішила шукати справедливості в нашого рицарственного володаря…

Джеффрі загрозливо подався вперед, і його обличчя втратило свій приємний вираз.

— …то я накажу повісити тебе, мій любий Джоне, — закінчив він. У його голосі тепер чулася неприхована погроза. — Шкода, що не довелося сьогодні підписати ці папери… Я знаю, ти так довго чекав на це, але тепер доведеться ще почекати.

Граф із вдаваним жалем зітхнув, пещеними пальцями легко доторкнувся до сувою, що лежав на низенькому столику поруч із кріслом. Нолліс жадібно втупився в пергамент, і очі його спалахнули. Якщо це дарча на обіцяну ферму… О, диявол! Його здолала така злість, що він ледь не штовхнув ногою нещасного собаку, згорнутого калачиком біля дверей. Прокляття! Невже через те, що ця руда негідниця перехитрувала його, він позбавлений справедливої винагороди?

— Ти повинен знайти Еріку Тейндел, чуєш, — крізь зуби процідив Джеффрі. — Знайди її! Я знаю, відчуваю, що ця мала мерзотниця жива. Не можу спати спокійно, поки хоча б один нащадок мого братика ходить по землі. Я ненавиджу Родеріка! — зненацька вереснув він. — Я багато чим ризикував, і тепер мушу отримати своє графство, бо чесно заслужив ці землі…

Правильні риси молодого графа спотворилися, ніби диявол зіжмакав їх на свій розсуд, пальці на руках скорчило, ніби в судомі. Нолліс мимоволі відвернувся, в душі, втім, глузуючи з нього. Ну ось, нагримав, за комір потрусив… А все-таки дуже потрібен йому він, Нолліс, і ніхто інший. Брудну ж роботу хтось повинен робити, чи не так?

— Гаразд, ваша світлосте, — по тривалій паузі похмуро промовив Джон. — Я знайду її, жива вона чи мертва.

— Ось і чудово, — знову повеселішав граф Нортумберлендський, ніби нічого й не сталося. — Я дам тобі в поміч людей. Ти сьогодні ж вирушаєш до Фолстона, де розпитуватимеш усіх, хто бодай щось відає про втікачів. Мусиш перетворитися на мисливського пса, шукача, мій любий Ноллісе. Казатимеш, що це твоя донька втекла з монастиря й ти розшукуєш її. Зроби все, щоб знайти дівчисько! У моєї небоги є чарівна звичка переодягатися пажем, тепер ти це знаєш. Можеш перепорпати всю Англію уздовж і впоперек, перетрусити всіх рудих дівок і хлопаків, але знайди її.

— Аякже, за такими прикметами в Англії відшукати її буде непросто, — зітхнув Нолліс. — Як її знайдеш, коли в цій країні повнісінько рудих?! Дякувати Богу, що ми хоч не в Ірландії.

Сер Джеффрі ще раз приємно посміхнувся, показуючи, що гідно поцінував дотеп свого слуги.

— Я вірю в тебе, Джоне. Ти впораєшся. Адже ти найкращий із моїх людей і мені неприємно було б втратити такого слугу. А коли повернешся, я підпишу ці папери.

Він недбалим рухом укинув пергаментний сувій у скриньку на столі й клацнув замком. Нолліс мало зубами не заскреготів.

— Але затям, — повчально підняв палець граф Персі, — цього разу помилки бути не повинно. Життя цього дівчиська ні до чого мені. Потрібна її смерть!