Любов у спадок

Епілог

— Родді, стій! Стій, кому кажу! Ах ти, малий шибенику!

Високий білявий хлопець у червоно-коричневому кілті, розмахуючи руками, ганявся по внутрішньому дворику замку за малим чорнявим карапузом рочків трьох, одягненим у коротку лляну сорочку. Дитина з радісним вереском бігала по колу, а парубок, розчепірюючи руки, старанно вдавав, що намагається її спіймати. Схоже, що ця немудряща гра обом дарувала радість — і маля, й дорослий з однаковим ентузіазмом бігали та репетували. Нарешті хлопець, пихкаючи, присів на лаву під невисоким деревцем, яке щойно вкрилося першими листочками.

— Що, Оуене, заганяло тебе це чортеня? — почувся співучий жіночий голос звідкілясь згори.

На сходах, що вели до маленького замкового садка, стояла молода жінка з малою дитиною на руках і приязно посміхалася. У неї було золотаво-руде волосся, заплетене в дві грубі коси та охайно викладене круг лоба, і ясно-зелені очі, що випромінювали спокійну радість. Проста сукня з сірої лляної тканини з немудрим вишиванням гарно облягала її постать, трішки вигнуту в стегнах. На поясі висіло маленьке срібне люстерко, що мало трохи дивний вигляд на такому простому вбранні. Якби не дитина на руках, вона б нагадувала маленького ельфа, що випадково заблукав у людському замку.

— Ох, міледі, стомив він мене, — зізнався Оуен, з відвертим подивом дивлячись на малого, який і далі невтомно намотував кола, час від часу підбігаючи до нього та смикаючи за кілт.

— Виходить, для ролі няньки ти не годишся, — з вдаваним розчаруванням у голосі протягла господиня замку. — А я вже була подумала, що ти допоможеш мені впоратися з ними…

Вона кивнула на малого та дівчинку, котрій з вигляду було не менш як рік і котра зосереджено гризла власний палець у матері на руках. Молодий шотландець затято замахав руками.

— Ні, ні, Еріко, тільки не це. Я краще частіше приїжджатиму в гості.

Молода жінка хитро примружилася:

— А як же мій титул «міледі»?

Обоє доволі голосно розреготалися; так можуть сміятися тільки старі близькі друзі. Дівчинка вийняла палець із рота і з цікавістю витріщилася на них своїми оченятками барви лісового горіха. Волосся в дитини мало чудовий яскраво-рудий колір і стирчало врізнобіч з-під трішки завеликої зеленої шапочки, тому вона трохи нагадувала казкового лепрекона.[66]

— Маргарет у нас уже стала така красуня, — Оуен спробував узяти дівчинку за крихітну ручку, але та у відповідь зненацька вибухнула голосним ревінням.

— Із нею постійно мусиш бути на сторожі, — посміюючись, попередила Еріка. — Вона не кожному дозволяє із собою потоваришувати.

Вона швидко заспокоїла дитину, забавила її зеленою гілочкою, котру дівчинка негайно запхала до рота.

— Ну що, які новини ти привіз нам, Оуене? — вже серйозним тоном запитала господиня замку. — Що чувати в Тейнделі?

Шотландець знизав плечима.

— Та все так само. Тихо… Відбудували західну стіну, тепер відновлюватимемо вежу. Маклейни, звісно, невдоволені, що їх потіснили з захоплених земель, але ми їх тримаємо на відстані — гарнізон у замку міцний. Отець Гілберт передає вам найпалкіше вітання та благословення, запитує, як небожі.

— Як він? — тихо запитала Еріка.

— Непогано, — відповів молодий шотландець. — Я пробував його вмовити приїхати до вас у Раннох, але він не погодився. Каже, далеко від'їжджати боюся від Тейндела.

Молода жінка замислено схилила голову, її очі на мить посмутнішали.

— Нічого, незабаром ми самі виберемося туди, — промовила вона нарешті. — Я скучила за Тейнделом… Дік обіцяв, що восени ми навідаємося до нього.

— Напевне, й до Хоїка завітаєте, міледі? — хитрувато глянув на господиню Оуен. — Згадаємо давні часи…

— Хто це тут задумав згадувати про давні часи? — почули вони голос Річарда Далхаузі.

Молода леді вереснула, як пустотливе дівчисько, й кинулися до свого чоловіка, однією рукою обійняла його за шию. Дік забрав у неї доньку, й та звично схопилася за його шотландську кіску. Малий Родерік вчепився батькові в холошу, вимагаючи уваги й до себе.

— Ти повернувся раніше! — гладячи по голові сина, радісно мовила Еріка. — А ми з Оуеном…

— Та, я чув, — пробурчав шотландець. — Згадували старі добрі часи. Не так уже давно це все було, дехто все пам'ятає.

— Знову ти за своє, — спокійно сказала Еріка, з любов’ю дивлячись на чоловіка. — Він став жахливим буркотуном, коли оженився. Оуене, ніколи не женися.

— Справді, Оуене, — лицар зробив нещасне обличчя. — Не женися! А раптом у твоєї дружини буде отака ось вдача… Ох!

Маленька Маргарет смикнула його за кіску й радісно засміялася. Еріка заплескала в долоні.

— Молодець, Меггі! Так йому й треба. Знатиме, як маму обмовляти.

Проте нагородила Річарда променистим поглядом і цьомкнула його в неголену щоку. Оуен ніяково відвернувся. Їхнє кохання раптом здалася йому таким яскравим, що бідолаха відчув себе зайвим.

— Ну, я піду, пожую чогось там… — несміливо озвався він.

— Нещасний Оуене, ця жорстока жінка морила тебе голодом, — весело сказав Річард. — Я зараз приєднаюся до тебе.

Колишній маленький паж поквапливо побіг нагору сходами. Еріка подивилася йому вслід, а по тому перевела погляд на чоловіка.

— Іноді мені здається, він ревнує тебе до мене, — зі сміхом сказала вона. — Бідолашний Оуен. Розкажи мені, як твоя поїздка? Я хотіла поговорити з тобою про Тейндел.

Вона припала до грудей Діка, перебираючи шнурівку на його туніці. Лицар притяг до себе дружину й вдихнув аромат її волосся. Воно знайомо пахло розмарином.

— Я скучив за тобою…

Вона лукаво глянула з-під його руки. Ясно-зелені очі задерикувато світилися, ледь припухлі губи посміхались.

— Це означає, що про справи ми поговоримо пізніше, так? — із вдаваною наївністю запитала вона й легко провела пальчиком по його оголеній шиї.

Пальчик ковзнув нижче, до вирізу туніки на грудях, трішки дряпаючи смагляву шкіру. Еріка відчула, як миттєво напружилися його м'язи, й тихо засміялась. Він докірливо глянув на дружину, і вона розгледіла в його очах знайомі вогники нетерпіння.

— Ері, в мене на руках сидить наша дочка, — нагадав їй Дік. — І вона збирається спати. Ходім-но, віднесемо її нагору. Род, здається, теж не від того, щоб подрімати, — додав він, лагідно дивлячись на сина, який широко позіхнув.

Він глянув на неї так виразно, що змусив раптом почервоніти, мов дівчинку.

— Ма, це що? — кумедно вимовляючи слова, запитав маленький Родерік і взявся за люстерко, що висіло в неї на поясі.

— Це подарунок феї, синку, — цілком серйозно промовила молода жінка, беручи його на руки. — Ох, який ти став важкий…

— А ти розповіси мені ту казку? — хлопчик поклав голову їй на плече й заплющив очі. — Про дракона… і про лицаря. І про фею! І про те, як лицар із феєю одружилися й жили довго-довго?

— Неодмінно, — сказала Еріка, — звичайно, розповім.