Любов у спадок

Розділ 12

Селище виявилося зовсім невеличким. У маленькій долині скупчився десяток убогих, вкритих дерном халупок. Стіна з каменю, що відокремлювала селище від малесенької луки, на якій розливався, очевидно, той самий струмок, що в ньому вона купалася, дрібні клапті обробленої землі… З діри в даху найближчого будиночка підіймався кволий стовпчик диму. Усе мало доволі безпечний вигляд. Еріка вже зовсім була набралася сміливості, щоб постукати в двері саме цієї хатинки край шляху… А що, як Дуглас уже побував тут? Тоді її негайно схоплять! Якесь шосте почуття змусило її не виходити відразу зі своєї схованки. Вона обережно пішла вздовж стежки, ховаючись у заростях. Дивно, але складалося враження, що село вимерло. Жодної людини на вулиці, не чути голосів… Хоча ні, якийсь гамір таки чується звіддаля.

Вона вже минула околицю дивного поселення, як раптово просто за поворотом їй відкрилася несподівана картина. На квітучій луці було розгорнуто барвистий намет, який складався, здається, з самих латок, а навколо юрмилося безліч люду. Трохи віддалік стояв візок, поряд із ним двоє коней мирно щипали травичку.

З першого погляду на цю юрбу вона зрозуміла, куди поділися всі мешканці «вимерлого» села. Старі, жінки, діти збилися в галасливе коло, в середині якого кумедно рухалася якась людина. Вона то стрибала на руках, мов жаба, то ставала на голову, то переверталася в повітрі, крутила ризиковане сальто. З кожним новим вивертом глядачі радісно скрикували, ляпаючи в долоні. Ще двоє строкато вбраних фіглярів виробляли різні штуки. Один з них, зовсім хлопчик, дудів у ріжок, видобуваючи з нього пронизливі звуки, а другий підкидав і ловив великі гусячі яйця. Ще трохи віддалік малий товстенький чоловічок розіклав просто на землі свій нехитрий крам.

Мандрівні артисти! Яким вітром їх занесло сюди, в цей негостинний край? Втім, таких циган[46] можна було зустріти в будь-якому місці. У них в Тейнделі такі теж бували — щоправда, досить рідко. Коли ходила Чорна Смерть, їхні строкато розфарбовані візки зникли, але тепер ось знову з'явилися на шляхах. Цигани кочували від містечка до містечка, даючи вистави, потроху торгували, а іноді могли й украсти що-небудь. Їх охоче приймали, особливо в далеких поселеннях, де не бувало ніяких розваг. Від цих бурлак завжди можна було довідатися про новини, які іноді доходили до такої глушини лише за рік-два.

Здається, їй нарешті поталанило. Артисти знають усі шляхи, а вже до такого великого міста, як Едінбург, і поготів. А що, як набратися сміливості й підійти до них просто зараз? Еріка подумала й визнала цю думку слушною. У юрбі глядачів легко загубитися.

Із завмиранням серця вона вийшла на стежку і, намагаючись не поспішати, рушила просто до барвистого намету. Спіймала на собі кілька поглядів скоса, та й по всьому. Видимо, селяни вирішили, що вона акторка, а цигани були надто заклопотані своєю виставою, щоб зважати на нового глядача. Дівчина зупинилася неподалік візка й заходилася вдавати, що спостерігає за жонглером. Поруч паслися дві низенькі конячини, з волохатими ногами, доволі розповсюджені в Шотландії. Еріці вдавалося зберігати зовнішній спокій, хоча насправді вона була напружена до крайньої межі. Дівчина уважно стежила за тим, що відбувалося на галяві, ладна будь-якої миті кинутися навтьоки. Але її ніхто не чіпав, тож поступово вона заспокоїлася й навіть почала справді стежити за виставою. Тепер сухорлявий гнучкий жонглер підкидав у повітря довгі загострені кілки, змушуючи їх крутитися, а по тому встромлятися в землю в суворій послідовності; при цьому він вдавав, що ухиляється від гострих кінців найостаннішої миті. З небаченою спритністю він виконував цей небезпечний трюк, і Еріка мимоволі перейнялася до нього повагою. Звичайно, артистів нехтували в суспільстві настільки, що навіть ховати їх на освяченій землі було заборонено, та вміли вони багато чого. Мабуть, такому, як цей циган, спуститися зі стіни було б не складніше, ніж пройти широким шляхом.

Дівчина уважніше придивилася до артистів. Цікаво, хто в них тут за старшого? Напевне, он той здоровань, що стоїть осторонь, хазяйським оком оглядаючи все навколо. Міцний хлопець із голим торсом, порослим густим чорним волоссям, тужно оглядав публіку. Так, напевне, це і є хазяїн.

— Може, юна леді бажає щось купити? — почула вона вкрадливий голос у себе над вухом.

Еріка насилу втрималася, щоб тут-таки не зірватися з місця. Відчуваючи, як скажено стукотить серце, вона повільно озирнулася й побачила просто перед собою низенького вгодованого торговця, що запитливо дивився на неї примруженими очицями. Був він лисуватий, із круглим приємним обличчям, яке виказувало доброзичливу цікавість.

— Що? — невлад відгукнулася вона.

Торговець кліпнув і терпляче повторив:

— Я кажу, юна леді не бажає чогось у мене купити?

Він дивився щиросердно, та дівчині здалося, що його блакитні очиці-щілинки встигли розгледіти все, що треба: і її порвану сукню небагатої леді, й поплутане волосся з застряглими в ньому уламками гілочок та сухими листочками. Втім, тримався цей чоловічок досить привітно. Еріка з вдаваною байдужістю озирнулася навколо.

— А що ви продаєте?

Торговець пожвавішав. Його хитрі блакитні очиці заблищали.

— Та хоч усе, що ви бачите перед собою, — він обвів рукою навколо.

Дівчина засміялася. Він говорив із якимось невловимим акцентом, що виказував у ньому іноземця, і його слова пролунали трохи кумедно.

— А ви часом не Господь Бог? Продаєте небо, воду й землю?

— О, ні, я не Господь, — торговець злякано замахав руками, ніби намагаючись відігнати від себе цю блюзнірську думку. — Я просто скромний власник цього візка. Мене кличуть Яковом, хоча моя матінка кликала мене Джакомо.

— Ви циган? — поцікавилась Еріка.

— О, що ви! — засміявся товстун, знову зображаючи руками млин. — Просто я народився далеко звідси… Дуже далеко — у чудесному місті Флоренції. Чули про таке?

Дівчина замотала головою. Щиро кажучи, її вразила відвертість незнайомця. Так просто розповідати першому зустрічному про себе… Чи це вона зовсім здичавіла? Яків співчутливо глянув на неї.

— Я так і знав. Що ж, шкода… Я подорожував різними країнами і, зрештою, взявся до торгівлі. Це вигідна справа! Ми саме повертаємося зі славного міста Ґлазґо, де мої артисти давали виставу.

Він скрушно розвів руками. Еріка дедалі зацікавленіше слухала цього балакучого чоловічка. Як же його занесло в таку глушину?

— Вони виступають, показуючи своє мистецтво, а я скромно продаю свій товар. Адже я не звик ледарювати, а в моєму віці всі ці трюки… — Яків засміявся, показуючи щербаті зуби. — Але що це я? Зовсім заговорив вас і сам не дав відповісти на моє запитання… Увесь до ваших послуг.

Він притис обидві руки до серця й кумедно вклонився. Еріка подумала, що за такий короткий час устигла перейнятися до цього маленького товстуна симпатією. Він поводився, як вихована людина, що скучила за гідним товариством. Чоловічок, сам того не бажаючи, збудив у її голові одну дуже цікаву думку. Дівчина ще раз озирнулася на коників, які й далі спокійно паслися. Ось що могло б врятувати її… Верхи вона здолає відстань до Едінбурга втричі швидше. Так у неї є хоч якийсь шанс обігнати Дугласа.

— Скажіть, а ви не могли б продати мені коня? — запитала вона.

Товстун трохи відхилився назад і зацікавлено оглянув її. Усім своїм виглядом він красномовно промовляв: ага, так і знав, що тут щось не те! Еріка відчула, що червоніє: торговець ніби наскрізь її бачив. Прокляття, навіщо вона себе виказала таким необережним запитанням! Мовчанка затяглося.

— Річ у тім, що я заблукала, — плутаючись, почала пояснювати дівчина. — Ми були на полюванні… я, мій батько та брати… І я… відстала, кінь поніс, я не втрималася в сідлі й упала. Довго блукала лісом… А тепер мені потрібно дістатися до своєї домівки, але пішки далеченько…

О, чорт! Одна справа — обдурити довірливе дівчисько-служницю й зовсім інше — такого стріляного горобця. Вона відчула, що починає заникуватися від хвилювання, й замовкла.

Яків нещиро зітхнув.

— Я чомусь так і подумав, що з вами сталося нещастя, — делікатно прокоментував він її нахабну брехню.

Еріка зашарілася.

— Мені дуже потрібен кінь, — майже благально повторила вона. — Не бійтесь, я заплачу…

— Невже ви поїхали на полювання з трьома золотими в кишені? — цілком щиро здивувався торговець.

— Три фунти?! — задихнулася від обурення Еріка. — Ви хочете сказати, що ця худюща шкапа коштує три фунти? Та їй ціна в базарний день не більше п'яти шилінгів![47]

Товстун глянув на неї з повагою. Видно, вміння торгуватися входило до переліку чеснот, які він у людях цінував понад усе.

— Приємно мати справу з тямущою людиною, — зовсім іншим тоном промовив він. — Але на нас уже починають звертати увагу. Якщо вам справді є що мені запропонувати, то ходімо в намет. Там зможемо поговорити без свідків.

І запросив її гостинним жестом. Побачив, що Еріка сумнівається, і посміхнувся.

— Я ділова людина, міледі. Повірте, я ніколи не посмів би образити знатну пані в чужій країні, тим більше, в Шотландії. Суворі звичаї цього народу можуть зрівнятися хіба що з порядками в Каталунії, де мені довелось одного разу побувати на зорі моєї юності… Можете не боятися мене.

Еріка нерішуче потупцювала на місці, але потім все-таки пішла за Яковом. Що їй ще лишалося?

Торговець відсунув запинало, й вони ввійшли в напівтемний намет. Ізсередини він виявився ще барвистішим, аніж зовні: десятки латок кріпилися грубими стібками до його старих стін, створюючи ілюзію найскладнішого гаптування. Дівчина з цікавістю озирнулася.

— Ось такий вигляд має мій дім, — повів рукою навколо себе товстун. — Ну, то що ж ви хотіли б запропонувати за мого чудового інохідця?

Еріка пирхнула, показуючи, що гідно поцінувала жарт. На мить нерішуче завмерла, та потім відвернулась, дістала з-за пазухи ганчірку, в яку було загорнуте її люстерко.

— Ось… — вона почала дбайливо розгортати ганчірку.

Яків зацікавлено витяг шию. Срібне венеційське дзеркало блиснуло в руках у дівчини, і з горлянки торговця вирвалося здивоване зітхання. Еріка зі смутком дивилася на дорогу річ, відчуваючи, як серце обливається кров'ю. Вона віддавала пам'ять про Ейлін у чужі руки… Але не мала іншої ради. Торговець заплямкав, ніби збираючись куштувати рідкісні ласощі.

— Авжеж, чарівна панянко, — він похитав головою. — Ви мене зуміли здивувати. Ця річ варта того, щоб її обміняти на мого чудового коня.

— Ще ви мені дасте збрую, сідло, міру вівса для коня та їжу для мене, — несхибно заявила Еріка. — Й теплого плаща.

Яків обурено здійняв руки.

— Сущий грабіж! Я матиму величезні збитки. Ну та нічого не вдієш, тільки задля вас, чарівна панянко…

Еріка гірко посміхнулася. Якщо торговець продасть люстерко якій-небудь герцогині, то матиме зиск, який уп'ятеро перевищить теперішню мізерну ціну. Вона зі смутком погладила сріблясту поверхню.

— Ця річ дуже дорога для мене… — вирвалося в неї. — Вона належала моїй померлій матері.

Торговець співчутливо покивав, пожував губами й запропонував:

— Гаразд, я приплачу ще шилінг, але ні пенні більше. То що, по руках?

Еріка сумно кивнула й міцно потисла маленьку спітнілу лапку торговця.

— Ви отримаєте його лише по тому, як я сяду на коня, — уточнила дівчина, ховаючи руку з дзеркалом за спину.

— Ні, ми так не домовлялися, — заметушився Яків. — А якщо ви пришпорите коня, і — ф'ють, шукай вітра в полі? Зрозумійте, я теж ризикую.

Еріка ледве стримала сміх.

— Та годі вам, Якове, — намагаючись наслідувати його тон, докірливо сказала вона. — Я ж донька лицаря і не даю пустих обіцянок. До того ж, ви легко можете спіймати мене, якщо сядете на іншого коня. Не думаю, що ваш акробат гірший за мене вершник. Я віддам вам дзеркало, присягаюся пам'яттю матері, як би мені не важко було це зробити.

Торговець цього разу мовчки здійняв руки й задріботів до виходу, пропускаючи її вперед. Еріка вийшла за ним, замружилась від яскравого сонячного світла.

— Чекайте на мене тут, — сказав він.

За якийсь час чоловічок повернувся з чималою торбою.

— Тут усе, що ви просили, люб’язна леді, — мовив пісним тоном.

По його скорботному обличчю було помітно, яких страждань завдає йому розставання з усіма цими потрібними в господарстві речами. Еріка не полінувалася все витрусити та якнайретельніше перебрати. Збруя, два коржі, шмат овечого сиру… А ось вівса для свого чудового інохідця Яків очевидячки пожалів: торбу заповнено було хіба що на третину. Та й плащ був старий, весь поточений міллю, драний, але дівчина не завважила за потрібне сперечатися. Якесь шосте чуття підказувало, що треба швидше вшиватися звідси. Вона й так надто довго була на очах і втратила чимало часу.

Дівчина мовчки вручила мішок торговцеві й швидким кроком рушила до коней. Зупинилась перед ними, уважно придивилася до обох. У того, що пасся праворуч, відвис живіт, та й бабки мали вигляд не надто міцних. Шотландські конячки не дуже прудкі, зате чудово деруться вгору крутими стежинами й не бояться сипучих схилів.

— Я беру ту конячину, що ліворуч, — твердо заявила Еріка й поклала сідло на спину гнідій кобилі.

Яків обурено стрепенувся, але відразу махнув рукою. Видно, він теж вирішив не сперечатися.

— Ет, ось і май справи з цією знаттю, — ледь чутно пробурчав він собі під ніс. — Останнє віднімуть.

— Нічого, — заспокоїла його Еріка. — Ви повернете собі ці гроші, я ж бо знаю. Краще допоможіть підтягти попругу й покажіть дорогу на Карноут.

Нарешті приготування було скінчено, й вона легко скочила в сідло.

— Ось дзеркало, — ледве пересилюючи себе, Еріка простягла товстунові згорток.

Яків жадібно схопив його, розгорнув ганчірку та обережно поклав дорогоцінну річ собі на долоню, милуючись нею. Дівчина відвернулася, часто кліпаючи, щоб прогнати сльози, і вдарила п'ятами в кінські боки.

— Дякую вам, Якове, — вона ще озирнулась, помахала рукою торговцеві та поскакала геть.

— Щаслива путь! — гукнув той у відповідь і теж помахав їй своєю пухкою лапкою.

Він приклав долоню до очей і дивився на вершницю доти, поки та не зникла за вигином шляху. Його блакитні очі щодалі більше набували замисленого виразу. Нарешті він отямився, злодійкувато озирнувся й задріботів до свого намету.

— Цікаво, — пробурмотів собі під ніс торговець, — дуже цікаво.