Любов у спадок

Розділ 11

Голосно брязнула засувка, й вона знову опинилася під замком у своїй кімнаті. Дженет задоволено пробурчала ще щось собі під ніс і вийшла. Якийсь час Еріка чула її кроки, а потім усе стихло.

Дівчина знесилено притулилася до одвірка. Нема тепер чим собі зарадити. Вона обвела тужним поглядом свою малу кімнатку, що так несподівано перетворилася на в'язницю. О, чому вона не послухалася Дональда, який умовляв її не їхати сюди, в кляту Шотландію!

Невже залишається чекати, коли з'явиться Дуглас і відвезе її до свого замку? Від цієї думки мороз пробіг по шкірі. Вона боялася цього страшного чоловіка, як нікого в житті. Із самого дитинства тільки й чула розповіді про невблаганного лицаря з Лідденсдейла, убивці її матері. «Тихше, тихше, не плач, дитинко, Чорний Дуглас тебе не дістане…» — під цю стару пісню вона звикла засинати, як і багато англійських дітей. І тепер вона стане його дружиною? Ця дика, неймовірна думка змусила її заціпеніти від жаху. Дівчина замотала головою, відгонячи страшну мару. Проклята спадщина! Треба розібратися у всьому, інакше вона просто збожеволіє. Як вийшло, що вона стала спадкоємицею величезного графства? Сер Дункан щось говорив про заповіт старого графа Персі… Це що ж виходить — дід Генрі заповів їй усе своє графство? Але чому саме їй? Він жодного разу не бачив її, вона сумнівалася, що дідусь мав до неї бодай якісь родинні почуття.

Стривай-стривай! Як же тоді розуміти приїзд цього найманця, якого послав батьків брат, її дядько Джеффрі? Як його кликали… Еріка наморщила чоло, і пам’ять послужливо підказала: Джон Нолліс. Він же називав свого пана «граф Персі», вона це точно пам'ятала. Може, тут криється якась помилка? Її серце прискорено забилося. Та ні ж, і Чорний Дуглас, і Макфергюс помиляються, вона не може бути спадкоємицею графства Нортумберленд. О, як би їй хотілося, щоб так воно й було!

Несподіваний здогад простромив їй мозок, мов кинджалом, і вона відчула, як від переляку холонуть руки. А що, як усе-таки мають рацію вони, а не Джон Нолліс? Батько повірив цій людині, яку бачив уперше в житті, прийняв за братового посланця… Але, може, він брехав їм? Він же відразу їй не сподобався! Що, коли…

Її розум відмовлявся цьому вірити, але факти були незаперечні. Тієї ж ночі, коли слуга з Беверлі на ймення Нолліс з'явився в їхньому замку, Тейндел було підпалено, а всіх його мешканців перебито. Вона сама якимось дивом уціліла. Якби тоді вона лишилася вдома, скорилась батьковій волі, теж була б мертва. І тепер вона, єдина, хто вижив, стає спадкоємицею величезного графства. Збіг… Тоді чому ці три події — смерть діда, заповіт і напад на Тейндел — відбулися одночасно?

Чи міг старий граф Персі заповісти землі своєму старшому синові? Кетрін частенько казала, що якби сер Родерік через дурощі не оженився в молоді літа на Ейлін Рендолф, то успадкував би весь Нортумберленд. Генрі Персі завжди любив свого первістка більше, ніж молодшого, і саме його змалечку ладнав у спадкоємці. Що, як перед смертю дід пожалкував про своє необачне рішення та змінив заповіт?

— Батьку, батьку… — тихо прошепотіла Еріка, схиляючи голову.

Він уже нічим не зможе їй допомогти… Якою жахливою виявилася доля її батьків! Невже їй доведеться повторити їхнє життя, невже призначено загинути? Дівчина піддалась раптовому поривові, впала навколішки перед малою лампадкою та почала палко молитися. З заплющеними очима вона шепотіла слова молитви, вкладаючи в них усю душу.

Як не дивно, щира молитва додала їй рішучості. У голові проясніло, навіть дихати ніби легше стало. Еріка зітхнула й дістала з-за пазухи простенький срібний хрестик. Колись він належав матері. Минуло шістнадцять літ звідтоді, як Дугласів кинджал перерізав горло юній Ейлін. Їй тоді ледве сповнилося двадцять років…

Не відриваючись, дівчина дивилася на цей хрестик, і в її душі поступово здіймалася справжня буря.

— І ви хочете, щоб я стала нареченою вбивці власної матері? Ніколи, — крізь зуби прошепотіла вона.

Еріка швидко поцілувала хрест і знову обережно сховала на грудях. Вона не чекатиме покірливо, коли по неї з'явиться Дуглас. Їй не потрібна ця проклята спадщина, через яку загинули її батько та брати. Вона подасться до короля й відмовиться від Нортумберленда! Тільки б їй вибратися звідси…

— Ви ще погано мене знаєте, — з погрозою промовила вона в порожнечу.

По тому підбігла до єдиного віконця, що було на рівні її грудей, легко скочила на широке кам'яне підвіконня. Ще вчора вона з острахом дивилася з цього вікна на рівну стіну, яка обривалася десь далеко внизу, й думка про втечу в такий спосіб викликала в неї справжній жах. Відверто кажучи, й зараз острах брав, коли дивилася вниз. Але іншої ради не було.

Вона гарячково заметалася по кімнаті, вишукуючи бодай щось, аби спуститися вниз із його допомогою. Двадцять ярдів — це високо, а в неї нема ні мотузки, ні драбини. Еріка трішки поміркувала, нарешті відкинула віко дерев'яної скрині, що стояла під стіною. Там зберігався зимовий одяг, якісь теплі хутряні плащі, і все це було ретельно пересипане духмяними травами. А просто згори лежав сувій полотна, з якого тітонька Мег недавно доручила Еріці нашити простирадел — на посаг для Мері.

Дівчина видала переможний клич. Це було те, що треба! Міцне лляне полотно цілком годилося, щоб замінити мотузку. Вона взялася обома руками за краї тканини, посмикала, перевіряючи на міцність. Якщо порізати полотно на смуги та зв'язати, можна спокійно спуститися по стіні. Так, саме спокійно…

Вона переривчасто зітхнула, але відразу вперто насупилася. Не можна витрачати дорогоцінного часу на пусті сумніви. Тільки б тітоньці чи Дженет не спало на думку перевірити, що вона тут поробляє.

Цікаво, скільки в неї часу? У кожному разі, доведеться чекати темряви, інакше її помітять зі стін. Вона пожалкувала, що не має під рукою ножа — робота швидше посувалась би. Своїми міцними білими зубами Еріка заходилася надгризати полотно з країв, а потім розривати його руками на широкі смуги. За якийсь час плоди її праці мальовничо просте лилися на підлозі. Вона сіла та взялася якнайміцніше зв'язувати довгі пасмуги, через рівні проміжки роблячи на них вузли, щоб не ковзати по тканині. Виходила доволі міцна мотузка… Вона працювала вже кілька годин без перерви. Руки саднило, на долонях червоніли пухирі, але вона затято працювала далі. За вікном потроху темнішало, слід було поквапитися. Нарешті останній вузол зав’язано; вона стомлено прихилилася до стіни.

Та знову змусила себе квапитися. Вечоріло, тітка напевне збиралася прислати Дженет із їжею для неї, а заодно перевірити, як поводиться арештантка. Дівчина ледь устигла застелити ліжко та сховати мотузку в скриню, як почула знайому важку ходу тітоньчиної камеристки.

— Що, певне, зголодніла? — запитала товстунка, впливаючи до кімнати з тацею, на якій щось апетитно парувало. — Чого в темряві сидиш?

Служниця поставила тацю, неквапом викресала іскру, піднесла запалену губку до свічки, що стояла на столі, й кімнату осяяло непевне світло.

— От же недотепа, — спокійно промовила камеристка.

Еріка мовчки проковтнула образу. Не на часі вступати в суперечки зі служницею; іншим разом вона показала б їй «недотепу»!

— Дякую, Дженет, — замість цього чемно озвалась вона.

Служниця пирхнула, розставляючи на столі тарілки.

— Дуже мені потрібне твоє «дякую». Дякуй краще нашій добрій пані за все, що вона для тебе робить. Уже я б не панькалася з тобою, повір.

— Я вдячна леді Маргарет за все, що вона для мене зробила, — серйозно сказала Еріка й, піддавшись раптовому пориву, додала: — І передай тітоньці… що я не гніваюся на неї.

Дженет уперлася в боки своїми повними білими руками та глянула на неї, як на божевільну.

— Не гнівається вона, це ж треба! Ви тільки погляньте на неї!

Більше вона нічого не сказала, тільки обурено сопла, і далі виставляючи посуд на стіл. Еріка замислено покрутила в руках ложку та заходилася поїдати рідкий вівсяний суп. Невідомо, коли доведеться попоїсти по-людськи наступного разу… Так само мовчки служниця вийшла, хряпнула дверима й ретельно замкнула їх на засувку. Видимо, вірну Дженет так обурила її відповідь, що та вирішила не розмовляти з «невдячною».

Тим часом зовсім смеркло, у небі спалахнули яскраві зірки. З кімнати дівчина чула, як перегукується варта на стінах замку. Почулося рипіння мотузок: це на ніч підняли міст. Уже час. Погано, що ніч ясна… Еріка дуже сподівалася, що зі стіни її не помітять. Досить сумнівів. Якщо вже зважилася, то втікати потрібно зараз. Еріка ретельно зібрала своє відросле волосся у вузол, підіткнула сукню… Дістала з-під подушки люстерко, сховала його за пазуху, перед цим ретельно загорнувши в ганчірку. Всього й скарбу…

Залишалося прив'язати мотузку. Дівчина взяла в руки держак від смолоскипа та простромила його в ручку дверей. Вони відчинялися назовні, на додачу їх тримала міцна засувка з того боку. Еріка закріпила мотузку, посмикала, перевіряючи на міцність. Начебто повинна витримати…

Вона вилізла на підвіконня та звісила ноги назовні. Тут, нагорі, посвистував свіжий вітер; він відразу вдарив їй у обличчя, змусив зіщулитися. «Добре, що зараз темно і я не дуже добре бачу, куди збираюся спускатись», — подумала дівчина. По тому скинула вниз полотно, яке довгою вузлуватою змією забіліло на тлі стіни. На кінець мотузки вона прив'язала свої черевики та глиняний свічник, щоб вітер не надто зносив її вбік. Здається, мотузка все-таки не сягала землі — виходить, мусила в кінці ще й стрибати.

Дівчина силкувалася не думати про те, що під ногами в неї зараз двадцять ярдів порожнечі. Вчепилась у мотузку щосили, обережно зіслизнула з підвіконня й зависла над прірвою. Вітер засвистів у вухах, розгойдуючи саморобну мотузку, й Еріка почула, як тканина огидно потріскує під її вагою. Їй було страшно, але вона воліла краще тут убитися, аніж вийти заміж за Вільяма Дугласа. Перебираючи босими ногами, втікачка повільно почала спускатися. Намацувала заглибину в кам’яній стіні та обережно ставила туди ногу, потім так само переставляла наступну. Так навчив їх дертися старий Джош. Вони з братами частенько видиралися на скелю, що сусідила з замком, — аби помилуватися заходом сонця…

— Ах!

Короткий зойк вирвався в Еріки, коли її нога раптово ковзнула по гладенькому каменю.

Вона завмерла, судомно схотілася за мотузку й притулилась до стіни. Навкруг, як і досі, панувала тиша, тільки вітер посвистував, залітаючи в бійниці кам'яних стін. Здається, все спокійно… Вона ще тремтіла від переляку, але знову обережно рушила далі. Бідолашна вже стомилася, руки почали боліти й дрижати від постійної напруги. Еріка ще раз ковзнула ногою по стіні й зненацька відчула, що об її ноги щось ударилося. Це були її власні черевики, що їх вона прив'язала до кінця мотузки. О пресвята Діво Маріє! Мотузка скінчилася, а до землі було ще не менше п'яти-шести ярдів.

Унизу, просто під нею, чорніло дно неглибокого рову, який оточував замок. Схоже, там унизу на неї чекав теплий прийом: у сріблястому місячному світлі поблискувало густе болото. Залишалося сподіватись, що там неглибоко й вона не зав'язне по вуха. Тримаючись однією рукою за мотузку, Еріка відв'язала шнур із черевиками та причепила його собі на пояс. У неї вже не лишалося сили, щоб триматися за прокляте полотно. Дівчина глибоко вдихнула, розтисла руки й полетіла вниз.

Дункан Макфергюс дістався до місця, коли червоно-жовтогаряча куля сонця велично опускалася за темні пагорби. Дорога тут перетинала велике пустирище, й петляючи, ішла далі в гори. Але тих, хто чекав на господаря замку Бархед, не обходила краса природи.

Від стін невеликої напівзруйнованої каплиці, що сиротою притулилася до самого краєчку шляху, йому назустріч виїхало четверо мовчазних вершників. Серед цієї пустельної місцевості вони здавалися грізними примарами, що виникли нізвідки. Той, хто їхав попереду, коротко кивнув баронові й наблизився. Був він невисокий на зріст, але надзвичайно міцний і жилавий. Начебто нічим особливим не вирізнявся, але почуття небезпеки, що йшло від цього лицаря, ніби робило його на голову вищим за інших. Боронована кольчуга щільно облягала його торс, проста лляна туніка з рукавами по лікті відкривала мускулясті засмаглі руки. На чорному зерцалі[43] його обладунку спереду виділялася світлішою плямою витравлена кислотою емблема: змія з роззявленою пащекою, що звивається в язиках полум’я.

«Спорядився, як на війну, а не на весілля», — мимоволі подумав Дункан. Дуглас викликав у нього страх, і шотландцеві було соромно визнавати це. Що б він не казав Маргарет про вигідну угоду, але, як не крути, а їх силоміць примусили віддати дівчисько. Вся його гордість ставала дибки від думки про те, що вони й самі могли б скористатися цим несподіваним багатством, якби не Дуглас…

— Мабуть, відразу перейдемо до справи? — запропонував граф і, не чекаючи згоди, торкнув коня.

Сер Дункан мовчки кивнув. Махнув рукою, подав знак своєму почту лишатися на місці й поїхав слідом за Дугласом. У крайньому випадку його люди все одно виявляться неспроможними проти Чорного лицаря: у Шотландії навряд чи знайдеться гідний супротивник, який володіє мечем так само мистецьки.

Проїхали зо два ярди й зупинилися так, щоб їх ніхто не міг почути.

— Отже, ви з'явилися на мій заклик. Дівчисько у вас? — без жодного виразу мовив Дуглас.

— У мене, — коротко кивнув барон Макфергюс.

— Ви можете підтвердити, що це дійсно Еріка Тейндел? — діловито поцікавився співрозмовник.

— Так, можу, — тужно відповів він. — Це дійсно небога моєї дружини.

Якийсь час граф Дуглас мовчав, аж раптом несподівано приємно посміхнувся.

— Я радий, шановний сере Дункане, що ми відразу знайшли з вами спільну мову, — сказав він. — Зізнатися, я непокоївся: чи не впиратиметеся ви. А я терпіти не можу, коли мені відмовляють…

Невдоволений вираз обличчя Дункана миттю змінився маскою чемності.

— Ну, я готовий вас вислухати, — провадив Дуглас. — Чого ви хочете за те, що добровільно віддасте мені свою небогу? Зауважте, у мене найшяхетніші наміри: я хочу оженитися на цій крихітці. Подумайте тільки, сере Дункан, я стану вашим родичем!

Він радісно засміявся. Макфергюс міг би заприсягтися, що в голосі його співрозмовника звучало неприховане глузування, але тільки заскреготів зубами від приниження й безсилля.

Сер Вільям був освіченою людиною, чудово знав латинь, був близький до короля, побачив світ. Цей маленький горець тішив його своєю похмурістю. Всі вони такі, ці вбогі барони. Так і чуєш, як повільно перевертаються в його кошлатій голові думки про те, як би не проґавити справжнього зиску. Дуглас перебував у доброму гуморі, не схильний був зараз до скнарості. Нарешті двомісячні пошуки завершилися успіхом!

— Скільки? — без натяків запитав він.

Запитання очевидячки не застало Макфергюса зненацька. Той утер спітніле обличчя й рішуче простяг йому свою руку:

— Сотня фунтів, — сказав доволі впевнено.

Дуглас неприємно засміявся.

— А не забагато? Це річний дохід баронства. Щоправда, не надто заможного… На кшталт вашого Бархеда.

— Дівчисько коштує більше, — розпачливо зауважив сер Дункан, ображений таким брутальним натяком.

Він хотів сказати, що його небога принесе Дугласу ціле графство, та потім передумав — із такою людиною небезпечно сперечатися… Чорний лицар пильно глянув на його руку, що ніяково зависла в порожнечі. Макфергюс відчув, як у нього по спині неприємно стікає струмочок поту. Дуглас посміхнувся й міцно стис долоню свого партнера. На мить баронові здалося, що його рука потрапила в безжальні залізні лещата, а Дуглас лише посміхнувся, із задоволенням спостерігаючи, як полотніє сер Дункан.

— Згода. Домовилися. Ви отримуєте сто фунтів, а я — дівчисько. Де вона?

Макфергюс подумки підніс хвалу Всевишньому. Сто фунтів — дуже непогані гроші. На них можна буде купити ту ділянку побіля Стоуна, що саме прилягає до їхніх володінь, замовити гідне спорядження для Роберта…

— Еріка в Бархеді. Я звелів дружині замкнути її про всяк випадок…

Тепер у його голосі з’явилися улесливі нотки, й Дуглас мимоволі поморщився. Все-таки що можуть зробити з людиною гроші! Щойно цей горець вовком дивився на нього, а тепер ладен бігти попереду, вказуючи шлях.

— Схвалюю таку обережність, — зауважив він, торкаючи коня. — Це не зайве. Я чув, що вона примудрилася втекти з замку Маклейнів, поки старий Колін віддавав заміж свою дочку. Зізнатися, вона хвилює мене.

Він хрипко засміявся, хитаючи головою.

— Я б запросив вас у свій манор,[44] найдостойніший Макфергюсе, — провадив лицар, — але волію швидше побачитися з нареченою. Зважаючи на все, вона панянка спритна, й тепер, коли мої пошуки нарешті скінчилися успіхом, не схильний до вичікування.

Макфергюс крекнув з досади. Цей Дуглас божевільний. Ну куди його несе проти ночі? Можна було спокійно переночувати вдома, а на ранок, із новими силами виїхати.

— Нам доведеться їхати цілу ніч, — невдоволено озвався він, — а наші коні стомлені. До чого цей поспіх? Мою небогу замкнено надійно…

Вільям Дуглас рвучко задер підборіддя.

— Я ніколи не відкладаю на завтра справи, які можу зробити сьогодні, — проникливо дивлячись на барона, який раптом знову спохмурнів, промовив він. — Саме тому я ніколи не програю.

Відпльовуючись від густої, грузької багнюки, що набилася до рота, Еріка з натугою видерлася на схил, порослий колючим чагарником. Куди тепер? Перед нею суцільною стіною чорніли непролазні зарості, трохи далі громадилась якась гора. Здається, вона збилася з дороги. Втім, з якої дороги? Уже кілька годин дівчина продиралася крізь жахливі буреломи, йдучи лісом навмання.

Ноги її вже зовсім не тримали, й Еріка впала просто на прохолодну землю. Яке блаженство… Біль у стомлених ногах силою своєю міг би змагатися хіба що з відчуттям ран у натертих шорсткою мотузкою долонях. Дівчина поморщилася, підводячись, і заходилася терпляче розминати задерев'янілі м'язи. Вона йшла цілу ніч, без відпочинку то сходячи вгору, то спускаючись донизу, — ця місцевість була вкрита невисокими пагорбами. Бідолашна зголодніла, її давно вже мучила спрага. Але ще більше дошкуляло бажання скупатися. Болото, що зібралося на дні Бархедського рову, обліпило її з голови до ніг, і Еріці нестерпно хотілося змити з себе цю засохлу коросту. Як вона взагалі жива звідти виборсалася… Дівчина пересмикнула плечима, згадуючи, як занурилася в смердюче багно, що засмоктувало й тягло.

Треба терміново знайти який-небудь струмок і помитися, інакше вона збожеволіє. Сірий світанок повільно прокрадався в гори, повітря поступово свіжішало, й Еріка почала мерзнути. Вона пожалкувала, що не додумалася захопити теплого плаща з тітоньчиної скрині. У лісі без ножа, їжі й теплого одягу вона зуміє протриматися дуже недовго. Хвалити Бога, здогадалася поцупити губку й кресало, тож тепер зможе розвести вогонь. Та тільки що на ньому смажити? Без зброї навіть миші спіймати не зможе. Шлунок вимогливо загурчав, і дівчина вирішила на час відволіктися від болісних думок про їжу. Головне зараз — вирішити, куди йти.

— Сподіватимемось, що вони ще не знають про мою втечу, — вголос промовила Еріка.

Невдовзі настане ранок, а вона зовсім недалеко відійшла від Бархеда. З першими променями сонця варта помітить мотузку, яка звисає з вікна вежі, та здійме тривогу. У неї була тільки одна ніч, тож дівчина мусила повного мірою скористатися виграним часом. Мала надію ще й на те, що, всупереч здоровому глузду, пішла від замку на північ, а не на південь. Може статися, це й спрацює. Одного разу так само їй вдалося обдурити свою погоню, то може, повторити цю штуку? Швидше за все, Дуглас скерує більшу частину переслідувачів на шлях, а ще — розішле людей по околицях. Дівчину пересмикнуло. Неприємно почуватися дичиною, на яку полюють, їй залишалося єдине — дістатися до найближчого порту й сісти на корабель, що відпливає в Англію. У великому портовому місті загубитися легше. Звичайно, в неї нема грошей, але завжди можна спробувати заробити. Вона може найнятися кому-небудь у служіння, прати, прибирати… У крайньому разі потай прокрадеться на корабель. Дівчина мимоволі розсміялася через очевидну безглуздість свого становища. Подумати тільки, їй належить графство, а в кишені нема й пенні! Їй потрібно в Едінбург. Там часто бувають кораблі англійських і французьких торговців, яких не обходять війни між їхніми країнами. Вони купують у шотландців вовну та везуть її у Фландрію, дорогою навідуючи англійські порти, щоб набрати води й продовольства.

Дівчина обхопила себе руками за плечі та спробувала зміркувати, скільки ж миль до Едінбурга. Це найпожвавленіший порт Шотландії, розташований, як вона знала, на північний схід від Бархеда. Здається, дядечко Дункан казав колись, що до нього миль із сорок…[45] Але це рівним шляхом, а цими схилами й усі п'ятдесят буде.

Еріка зажурилася. Якщо намагатися йти швидко, є шанс дістатися до Едінбурга днів за п'ять. Але вона зовсім не знає дороги! Звичайно ж, найкраще було б вийти на тракт і попроситися на чийсь візок, який прямує до столиці, але це дуже небезпечно. Адже саме на шляхах її шукатимуть у першу чергу. Вона зовсім засумувала. Що ж робити? Гаразд, годі мучити себе сумнівами. Для початку потрібно спробувати дійти до Карноута й переправитися через Клайд, інакше її шлях подовжиться ще на день-два. А там видно буде.

Вона змусила себе підвестися, похитуючись, побрела й далі навмання. Уже розвиднілося настільки, що можна було розгледіти окремі дерева. Праворуч від неї гребенем пагорба звивалася ледь помітна стежка. Еріка зраділа їй, мов рідній. Хоч трохи легше стало йти.

У лісі почали прокидатися птахи, й незабаром під склепінням із густого гілля залунали їхні переливчасті співи. Дівчина швидко спускалася стежиною, поки не долинув до неї знайомий плюскіт. Вона з радісним кличем кинулася на цей жаданий звук. Внизу, в розпадині між двох схилів протікав широкий струмок. Чіпляючись руками за чагарник, Еріка прудко збігла до води. З тихим стогоном занурила свої змучені ноги в прозорий потік. Крижана вода обпалила стопи, вони миттєво почервоніли від холоду.

— Бр-р-р!!

Авжеж, купатися в такій водичці — неабияке задоволення. Втім, вибирати не було з чого. Дівчина з насолодою вмилася, набрала в груди якомога більше повітря й сміливо кинулася в крижану воду. У струмка була скажена течія, вона й оком змигнути не встигла, як увесь бруд із неї було змито.

Вона коротко скрикнула, вискакуючи на берег, почала пританцьовувати, вицокуючи зубами. Треба розвести вогонь, інакше зовсім змерзне… Еріка швидко назбирала сухих сучків, висікла іскру кресалом. За якийсь час у затишній місцині біля неширокого плеса палало багаття, а на довгій гілці біля вогню сушилася випрана сукня. Тепер можна й попоїсти. Корж, якого вона завбачливо не з'їла за вечерею, було витягнуто з ганчірки та з'їдено за якісь кілька митей. Трапезу вона запила крижаною водою і щасливо заплющила очі, притулилася до шорсткого стовбура. Її розморило на сонечку, хилило в сон. Що ж, поки все складається просто чудово. Поки висохне сукня, вона трішки подрімає, а по тому вирушить далі.

Крізь дрімоту вітрець доніс до неї якийсь сторонній звук. Еріка підняла голову й прислухалася. Це був далекий гавкіт собак.