Любов у спадок

Розділ 5

Сірий світанок повільно прокрадався в долину Тейну, поступово розганяючи непроглядну нічну пітьму. Наставав той самий ранковий час, коли повітря особливо свіже, а легкий досвітній вітерець пробирає до кісток. Небо на обрії, з півночі затягнуте хмарами, ще не забарвилося червоним, але вже ледь посвітлішало, даючи змогу розрізняти обриси великих предметів. Вежа замку Тейндел, прикрашена напівзруйнованими зубцями, здавалася коронованою головою велетня, що ненароком приліг на скелю та так і заснув тут. Тільки маленька постать стражника, що крокував на верхньому майданчику донжона, нагадувала, що це місце населене. Сьогодні Джош чомусь сам вирішив відстояти нічну вахту. Чи то безсоння, чи недобре передчуття вигнали його з теплої постелі, й тепер він розмірено крокував квадратом надворітної вежі, пильно вдивляючись у далину. Родерік знову напився на самоті, заснув просто в залі. Куди таке годиться? А тут ще цей посильний, Нолліс… Чимось він Джошу не подобався. Очі мав холодні, усі це помітили, і язик надто добре підвішений, це вже правда. Відразу видно, що чоловік бував у бувальцях. Звісно, чого боятися? Навпаки, все непогано складається — може, на старості літ доведется повернутися в Беверлі й жити собі спокійно. Либонь Родерік помириться з братом, усе налагодиться. Але щось гризло душу, тривожило, й він так і не зміг заснути. Змінив на варті старого Муругого Піта й ось тепер стоїть тут, на продутому всіма вітрами донжоні.[30]

Джош скрушно зітхнув, хитаючи головою. Род був йому старим другом, навіть більше — сином, який міг би в нього бути, але так і не народився. Джош залишився нежонатим, і мешканці Тейндела замінили йому родину. Колись давно він навчав хлопця всього, що сам умів, — володіти зброєю, керувати бойовим конем, влучно стріляти… Зараз він навчає цього дітей Родеріка. Вони — його родина, він відповідальний за них. Джош уже старий, але цілком міцний, щоб охороняти їхній світанковий сон.

З висоти восьми ярдів,[31] на якій він стояв, гарно можна було огледіти місцину. Навкруг стояла тиша: тільки сіре непорушне каміння та далекий темний ліс; навіть птахи ще не прокинулися. На долину Тейну, занурену в густі сині сутінки, з вежі відкривався чудовий краєвид, але Джошуа за старою солдатською звичкою не звертав уваги на красу природи. Він уже стільки разів бачив усі ці заходи та сходи, котрі давно перестав сприймати як щось особливе. Начальник варти потер червоні руки, намагаючись хоч трохи зігріти їх. Він змерз уночі на пронизливому північному вітрі, що до самого ранку дув із гір, а проклепана залізом повстяна куртка не рятувала від ранкової вогкості. Він глянув на небо й тихенько вилаявся.

Схоже, збирався дощ… Ото капость! Джош тугіше натяг на вуха вовняного ковпака. Так, незабаром осінь, а далі й зима завітає в цей негостинний край,і тоді стояти на варті буде зовсім сумно. Але нічого, не вперше. Години за дві з'явиться зміна, й він зможе спуститися вниз, до вартівні, де на нього чекають кухоль міцного елю та вівсяний корж. А там і задрімати можна біля теплого вогнища… Чого ще треба солдатові?

Раптово від солодких мрій відволік якийсь тихий звук унизу, під самою стіною. Начебто щось хрупнуло, чи камінчик скотився. Джош миттю насторожився, зручніше перехоплюючи ратище. Довгі роки служби навчили його чутливо реагувати на все, що викликало підозри. Завжди краще перевірити — це правило не раз рятувало йому життя. Хтозна, може, це якийсь звір скрадається, а може, ворог намагається непомітно дістатися до замку. Тим більше, саме час — світанок, варта дрімає, усі в замку міцно сплять. А з такими сусідами, як неспокійні та войовничі Маклейни, слід постійно бути напоготові.

Він пригнувся за виступом стіни, за яким ховався від вітру, обережно визирнув, глянув униз. Начебто нічого підозрілого, але все-таки… Знайоме відчуття небезпеки свідчило: щось негаразд. Треба було б погукати Семмі, що ніс службу на стіні.

— Агов, Семюеле! — він приклав руки до рота. — У тебе там усе гаразд?

У досвітній тиші його голос пролунав незвично голосно. Якийсь нічний птах, котрого налякав його вигук, із пронизливим писком зірвався зі стіни й прошелестів крильми просто над його головою.

— Атож, порядок, — почув Джошуа чийсь упевнений голос у себе за спиною.

Він не встиг озирнутися. Холодна криця пробила повстяну куртку та встромилася йому в підребер'я. Вогненне колесо вибухнуло перед його очима, й Джошеві здалося, що тисяча голок вп’ялася йому в нутрощі. Він сіпнувся від дикого болю, яким прохромило все його тіло, повільно завалився вперед, випустив списа.

Чоловік у добротній кольчузі з бармицею [32]посміхнувся, витер свого короткого меча об плащ стражника, що впав до його ніг, і неквапом уклав у піхви. Його холодні блакитні очі на мить затрималися на нерухомому Джошуа, який не подавав ознак життя. Потім він ступнув до краю майданчика донжона, перевісився через нього та коротко свиснув. Знизу почулося легке хрускотіння камінчиків під чиїмись ногами.

— Агов, ви, тихше там! — здавленим шепотом гукнув чоловік на невидимих спільників. — Ви мало не виказали себе!

Внизу миттю все стихло.

— Чекайте, коли я відчиню ворота, — наказав убивця. — Обоє вартових готові.

Він випростався, але не встиг обернутися, тому що тут-таки впав. Удар, який повинен був розтрощити йому голову, припав на спину. Завдяки якомусь звіриному чуттю він вивинувся з-під нього останньої миті. Стражник бив списом, і тільки те, що він був поранений, та міцна кольчуга врятували найманця.

Відчуваючи, як у нього темніє в очах від удару неймовірної сили, вбивця відкотився вбік. Хилитаючись, звівся на ноги й вихопив меча.

— Нолліс! Ах ти, зраднику… — прохрипів Джош, відчуваючи, що втрачає останні сили.

Погляд холодних блакитних очей, у яких не відбивалося й краплі страху, швидко оцінив супротивника. З рани на боці стражника поштовхами випливала темна густа кров. Джош зробив короткий замах списом, але не встояв на ногах. Він вклав у цей удар останні сили й тепер відчував, як разом із кров'ю з нього випливає життя. Похитуючись, він стояв перед своїм ворогом, тримаючись за ратище списа, як за ґирлигґ. Джон Нолліс посміхнувся й заніс меча…

Невловимим рухом Джош зірвав з ланцюжка маленький мідний ріг і з останніх сил задудів у нього. Пронизливий, різкий звук підірвав околишню тишу й відразу замовк, немов захлинувся.

— Дідько б тебе забрав, герою, — процідив чоловік у кольчузі, витягаючи меча з обм'яклого стражникового тіла.

Він не втримався, зі злістю штовхнув його ногою. Тіло начальника варти безвладним лантухом звалилося з донжона й із глухим стукотом упало на подвір'я.

— Усі до воріт! — уже не ховаючись, закричав проводир і швидкими стрибками помчав донизу.

Він мусив устигнути відчинити їх, інакше йому кінець. А Джон Нолліс зовсім не збирався вмирати. У замку вже чулися крики й тупіт вояків, що бігли до воріт, коли важкі стулки повільно розійшлися й на подвір'я ринула юрба нападників.

Еріка прокинулася, коли сонце вже стояло в зеніті. Тобто, швидше за все, воно стояло в зеніті, оскільки за завісою сірих хмар визначити це було неможливо. Дощ, який почався був ранком, перестав — у повітрі стояла легенька мряка, краплі зрідка зривалися з дерев. У її тимчасовому житлі, як і раніше, було сухо. Дівчина потяглася, відчуваючи, як у всьому тілі ломить кожну кісточку. Боже, здавалося, боліли навіть вуха. Справді, нічна прогулянка не минулася їй. Як тільки не вбилась на цих крутоярах? Тільки те, що облазила їх усі ще змалечку та знала кожну стежку, порятувало від падіння в яку-небудь прірву чи ущелину.

Еріка звелася на лікті, озирнулася. Вчора, рятуючись від дощу, вона поспіхом звернула сюди, в цю маленьку печерку. Тут зазвичай ховалися від негоди пастухи з Тейндела, коли сльота заставала їх дорогою до селища. Маленьку заглибину в скелі, на висоті приблизно трьох ярдів від землі, знизу було важко розгледіти — так заросла вона кущами ожини. Дівчинкою вона дуже любила тут ховатися, коли батько брав її з собою на полювання. Маленька печерка майже не змінилася — тільки трохи обсипався вхід та ожина розрослася густіше.

Еріка згадала про ожину та заходилася оглядати свої руки, які страшенно саднило. Вчора вона дуже обдерлася, поки лізла сюди. Дівчина витягла з-за пазухи дорогоцінне люстерко та взялася ретельно вивчати своє обличчя. Правду кажучи, добре, що дзеркало трохи потьмяніло від часу — зважаючи на все, те, що вдалося розгледіти, мало не кращий вигляд, аніж подряпані руки. Отакої… Що скаже Кетрін, коли побачить її всю в саднах і синцях? Буде краще, якщо вона не потраплятиме нікому на очі кілька днів. А там можна й додому повернутися.

Шлунок почув слово «додому» й радісно загурчав. Ще б пак! Вона не їла нічого з самого вечора, ішла цілу ніч, а зараз уже полудень. Еріка швидко вибралася з-під пледа, яким вкривалася, та почала порпатись у своєму вузлику. Їжі було небагато. Вона встигла поцупити зі столу рештки сухого козячого сиру, який Кетрін забула сховати в комору, та окраєць хліба. Але смак сиру, який вона цілком запхала до рота, здався їй чудовим. Шкода, що він так швидко скінчився…

Еріка обтрусила крихти й посміхнулася. Нічого, головне, що не забула кремінь, а вже їжі вона собі добуде — навкруги повно всілякої дичини. Не вперше їй доводилося саму себе забезпечувати харчами. Дівчина відклала вбік пращу, любовно протерла свого маленького лука, перевірила, чи не намокла тятива. Поталанило, що вона відразу знайшла цю печеру! Їй спало на думку, що нема чого шукати собі іншого притулку. Навіщо? Надовго втікати з дому вона не збиралася, а тут її ніхто не знайде — зважаючи на зарослу стежку, навряд чи пастухи часто сюди навідуються.

План її був простий: перечекати, коли батько перестане на неї гніватися та почне хвилюватись. За розрахунками Еріки, це мало статися за день-два. Тоді можна буде й повернутись. Вона достатньо вивчила батькову вдачу, аби припустити, що він не дуже суворо її каратиме, коли вона сама повернеться додому. Звичайно, вона погано вчинила, коли втекла, та що їй залишалося? Вона не поїде в монастир Ромсі, як би її не змушували.

Після сухого солоного сиру схотілося води. Здається, десь тут неподалік був струмок… Спритно чіпляючись за кам'яні виступи, Еріка спустилася вниз. Дорогою встигла зірвати кілька ягід ожини. Терпкий, кислуватий смак стиглих ягід розлився в роті, покращуючи настрій. Господи, як хороше! Попри всі неприємності, які з нею сталися, дівчина перебувала в доброму гуморі. Вона так любила сама гуляти лісом…

Навкруг уже відчувався трішки прілий запах осені, негусті дощові краплі зривалися з листя, навіваючи шерехом спокій і сон. Глід полум'янів своїм листям, виділяючись серед зелених ще дубів і в'язів. Подекуди на галявинках червоніли вовчі ягоди, змушуючи обережного подорожанина обходити ці місця. Пахло грибами й мокрим листям, було тихо… Птахи поховалися від дощу, тільки чорні дрозди шаруділи в траві, вишукуючи в ній щось їстівне.

Пробираючись крізь зарослий дроком і ліщиною підлісок, нарешті вона почула шум води. Ага, виходить, не помилилася — струмок тут. Відсунула звислу з кряжистого дуба довгу «бороду» лишайника й радісно вигукнула. Невеликий прозорий потік струменів кам’янистим руслом, щедро прикрашеним поваленими деревцями. Схоже, тут дійсно давно нікого не було — насилу знайшла місцину, де можна було б зачерпнути води, не ризикуючи звалитися в холодну річечку.

Дівчина напилась і вмилася, а по тому вирішила досліджувати навколишню місцевість. Мугикаючи під ніс якусь пісеньку, Еріка почала сходити на верхівку пологого пагорба, порослого лісом. Час від часу її обсипало градом крапель з гілля, тож поки видобулася нагору, добряче змокла. Там свистів вітер. Дерева велично погойдувалися, зачіпаючи одне одного своїм галуззям. Навкруги, наскільки сягав погляд, здіймалися пагорби, а в низовинах між ними шелестів ліс. Еріка нагнулася, побачила в траві брунатний капелюшок їстівного гриба.

— Уже удача, — пробурмотіла вона, обтрушуючи мокрі від роси рукави. — Не марно сюди лізла.

Вона випросталася й раптом застигла, впустила гриба. На сході, з того боку, де був невидимий звідси Тейндел, здіймався догори стовп густого чорного диму. Він вирізнявся на сірому тлі, заступаючи півнеба. Еріка відчула, як серце ухнуло кудись у порожнечу, щосили стисла руки.

— Ні, — видихнула вона. — Ні, це не там… Це в селищі!

Надто добре знала вона, що може означати такий дим. У прикордонні це було звичайною справою. Будь-якої миті через кордон у той чи інший бік міг перейти озброєний загін, і тоді над горами підіймалися стовпи чорного диму, означаючи людське горе. Зараз лиховісний дим ішов звідтіля, де жила її родина.

Вона струснула з рук рештки гриба, не вибираючи дороги, кинулася вниз, до печери. Камінчики сипалися в неї з-під ніг, гілки хльоскали по обличчі, та Еріка не зважала ні на забиті місця, ні на колючий чагарник. Заливаючись слізьми, вона бігла вперед. Їй треба було швидше потрапити додому. Вона повинна була встигнути! Спіткнулась об камінь, що не знати звідки взявся під ногами, сторчголов покотилася вниз. Хвалити Бога, пагорб був досить пологий, і вона нічого собі не поламала. Еріка добралася до печери, швидко зав'язала у вузол свій плед і закинула за плече лука. Думки гарячково билися в голові, ніби рій настирливих мух. Що могло трапитися в Тейнделі? Напад шотландців? Пожежа? А може, нічого страшного й не трапилося і їй взагалі здалося, що дим валував із того боку?

— Господи, тільки б усі були живі, — пробурмотіла вона, вибираючись із печери. — Адже вони живі?

Еріка схлипнула й відразу спіткнулася об якийсь корінь та ледь не покотилася знов із крутого схилу. Вона спробувала опанувати себе й уважніше дивитися навколо. Треба заспокоїтися, інакше до домівки вона не добереться, скрутить собі в'язи на якомусь уступі.

— Не можна ні про що думати, — наказала вона собі.

Ледь помітна стежка, якою вона спускалася вчора, зараз стала слизькою та розмитою після дощу. До того ж, тепер їй доводилося дертися вгору, а не спускатися донизу. Вже за годину відчула втому. Довелося перейти на крок. Еріка з досадою відкинула пасмо змоклого волосся, що прилипло до чола. Учора йти було незрівнянно легше… Дурепа! Навіщо, навіщо вона втекла із замку! Їй знову схотілося води, але мусила терпіти — напитися тут не було де.

Щоб не занепасти духом, вона почала пригадувати всі молитви, яких навчив її отець Годвін. Може, так Господь швидше почує? Вона більше не втікатиме з дому, не буде сперечатися з батьком. Навіть поїде в обитель Ромсі, попри те, що не хочеться. Її хитало від утоми, та Еріка й далі вперто рухалася вперед.

Вона не пам’ятала, скільки часу минуло, але все йшла та йшла, завзято, ніби заведена лялька. Ноги ніби відпадали, в роті нестерпно пекло, вона задихалася… Час перевалив за полудень, а вона ще не добралася! Незабаром, за її розрахунками, мали з'явитися стіни Тейндела. Дівчина прискорила крок. Одна думка не давала спокою: що вона робитиме, якщо там точиться бій? Бігти по допомогу, чи спробувати пройти тим самим шляхом, яким вона вибралася з замку? Цю стежку знають тільки мешканці Тейндела, тому краще не показувати ворогові шляху, яким можна увійти в замок з іншого боку. Ні, треба спочатку обережно розвідати, що там відбувається. Може, набагато кориснішою вона виявиться поза стінами — так зможе привести підмогу.

Еріка прислухалася. Дивно, Тейндел уже повинен бути близько, а ніякого галасу не чути. Вона підняла голову, намагаючись розгледіти обриси вежі, й хрипко скрикнула від переляку: над нею, важко махаючи крильми, пролетіли дві ворони. Вони летіли до Тейндела, не дуже кваплячись, ніби на званий обід…

Еріка закричала на птахів, відчайдушно замахала руками, начебто могла зупинити їхній плавний політ. Ні. Ні!!!

Вона кинула важкий вузол і щодуху побігла до замку, вже розуміючи, що бігти нема рації, що вона нікуди не встигне, та все одно бігла, не дивлячись під ноги, ледь встигаючи відводити гілки, що хльоскали по обличчі, ковзаючи на стежці… Задихаючись, дівчина вибігла на відкритий простір і розгублено зупинилася.

Перед нею стояв спалений Тейндел. Чорні, закіптюжені стіни головної вежі, де були житлові будівлі, якось безглуздо стирчали на верхівці пагорба. Дерев'яні споруди цілком згоріли, від них лишилися самі чорні головешки. Ворота були розчинені навстіж, надаючи картині якогось непристойного вигляду — немов хтось зірвав одяг із людини й виставив її на загальний огляд. Над її головою повільно пропливла ще одна пара ворон. Хрипке каркання лунало над замком, і Еріку пробрав дрож. Насилу проковтнула вона грудку, що застрягла в горлі, повільно рушила вперед. Ніяких думок не було. Вона просто безтямно йшла, не дивлячись ні на що інше, крім чорного провалу воріт.

Не відразу помітила, що не самотня на відкритому просторі перед ворітьми. То тут, то там із-за каміння вистромлялися голови цікавих, що прийшли до розореного замку з селища в долині. Селяни, приваблені димом, хотіли подивитися на житло барона Тейндела, якого більше не існувало… І сера Родеріка, і його дітей чудово знали в селищі, а Еріку, що частенько бувала там, — і поготів. Тепер вона всією шкірою відчувала на собі їхні цікаві й боязкі погляди. Напевне, вілани сподівалися чимось поживитися в цих руїнах, але поява баронової доньки поплутала їхні плани. Тепер вони звіддаля спостерігали за нею, не зважуючись наблизитися.

Чомусь думка про мародерів викликала в дівчини лють. Вона прискорила крок і майже вбігла у відчинені ворота. Зграя ворон, обурено каркаючи, здійнялася в повітря, голосно заляскала крильми. Першої миті Еріка навіть не впізнала цього місця. Їхнє маленьке чистеньке подвір'ячко, яке стара Кетрін завжди тримала в порядку, перетворилося на брудну, випалену пустелю. Дощ прибив попіл до землі, змішав усе в якийсь страшний бруд. Кухня ще кволо куріла димом — вона згоріла дощенту, залишився тільки кам'яний кістяк. Скрізь виднілося якесь ганчір'я, лахміття, просто посеред двору валявся великий казан, у якому зазвичай варили юшку… А біля донжона лежало щось безформне, що нагадувало людське тіло. Еріка підійшла ближче й відчула, як до горла підкочується нестримна нудота.

Це був Джош. Вона відразу впізнала його попри те, що не побачила обличчя. Начальник варти лежав ниць, занурений лицем у рідке болото, з дивно підігнутою ногою… Одна його рука була витягнута, як і раніше, міцно стискаючи маленький мідний ріг на ланцюжку. На боці та в спині стражника зяяли дві рани, навколо яких бурого шкоринкою застигла кров. Кров була навкруги — Боже, як багато її витекло!

Поки ще нічого не розуміючи, дівчина з жахом зробила ще кілька кроків до нього, але тут шлунок скрутило жахливою судомою, її знудило. Бідолашну вивертало так, що вона ледве втрималася на ногах. Еріка притулилася до стіни, якийсь час стояла, хапаючи ротом повітря та намагаючись зібратися з силами. Треба було б перевернути Джоша, перевірити, може, він ще живий? Але відразу з надзвичайною виразністю дівчина зрозуміла, що це безглуздо. Джош, який грався з нею, навчав її всього, зараз лежить мертвий, і вона вже нічим не зможе йому допомогти. Її раптом опанувала страшенна кволість. Ноги підгиналися, та вона рушила подвір'ям, намагаючись не дивитися на ворон, які в очікуванні всілися на кріпосній стіні.

На двох вояків вона наткнулася біля згорілої кухні, ще один лежав із розкинутими руками серед подвір’я. Еріка затисла рукою рота, щоб не закричати, й повільно рушила до головної вежі. Скрізь зустрічаючи сліди кривавої сутички, що розгорілася тут учора вночі. Її почало страшно трусити. Де ж інші? Не може бути, щоб усі були мертві. Поки вона не бачила ні батька, ні Кетрін, ані братів… Може, їх захопили в полон? Вона просто не могла повірити, що батько й брати можуть загинути. Не могла…

Громаддя вежі нависло над нею — почорніле, з вигорілими порожніми очницями вікон. Під стінами валялися обгорілі пучки соломи, якими намагалися підпалити замок. Дощ перешкодив пожежі поширитися всередину, а нападники, видимо, надто квапилися… Вогонь обпалив, але так і не зміг знищити масивні дубові двері. Тепер їх на одній петлі розгойдував вітер, і вони огидно рипіли. Еріка нерішуче зупинилася перед входом у дім. Дівчину скував страх. На мить вона згадала, що залишилася сама серед мерців, і їй стало моторошно. Може, краще почекати, поки з'явиться ще хтось? Вона безпорадно озирнулася, але ніхто з віланів так і не зважився увійти до замку. Й раптом їй почувся якийсь ледь чутний звук… Кволий стогін звідкись із глибини вежі. Там є хтось живий!

Вона миттю забула про свій страх і притьмом кинулася туди. Але не встигла зробити й кількох кроків, як спіткнулася та з розгону полетіла на підлогу. Всередині було темно, і вона не відразу розгледіла, об що спіткнулася. А коли зрозуміла, закричала так, що ворони знову здійнялися в повітря, наповнюючи околиці хрипким карканням.

Тут була справжня бійня. Мертві тіла встеляли підлогу, все було залите зчорнілою кров’ю. Нудотний дух вдарив у ніс. Еріка, з жахом дивлячись на мерців, скочила на рівні. Просто перед нею лежала жінка з розрубаним навпіл черепом. Це була Доллі. Її чоловік теж був тут, поруч валявся його спис. Дівчина знову затулила рота, щоб не кричати, обережно позадкувала. Видимо, слуг убили першими, щойно нападники вдерлися в дім.

Її погляд вихопив із темряви чиїсь ноги, взуті в старі стоптані черевики. Вона повільно наблизилася й нахилилась над мертвого жінкою. Це була Кетрін. Бабця долілиць лежала в куті, стискаючи в руках чавунну пательню.

Її просто відкинули геть, не дивлячись, рубонули мечем. Тремтячими руками Еріка спробувала перевернути її, але тіло худенької старої немов одерев'яніло, стало неймовірно важким. Із величезною натугою їй вдалося підтягти няньку ближче до світла. Все марно! На неї глянули розплющені мертві очі. Брови у Кет були насуплені, вуста суворо стиснуті. Вона вмерла, намагаючись захистити їх… Еріка боязко спробувала закрити очі своїй старій няньці, але вони вперто не закривалися.

Від цього страшного погляду в неї в голові ніби щось скаламутилося.

— Батьку! — відчайдушно закричала дівчина, кидаючись уперед. — Бране! Гіле! Бра-ане!

Її голосні зойки відлунням металися під склепінням мертвого замку, не досягаючи своєї мети. Вона вихором увірвалася в залу й зупинилась, ніби вкопана. Видимо, тут розігралася остання частина драми. Ледь вбігши до зали, вона відчула гострий запах крові й диму. Стіл було перевернуто, поламано, обгорілі лави розкидано.

Просто посередині, біля перекинутого столу, лежали двоє чоловіків. Із захололим серцем Еріка повільно рушила до них, інстинктивно намагаючись не наступати на запечені калюжі крові на підлозі. Вони так і лежали поруч — батько й Бранвен. Двоє лицарів, один із яких так і не склав посвяти, але вміло володів мечем…

Еріка схлипнула, знесилено прихилилася до дубового столу.

— Свята Діво, що ж це? — прошепотіла вона.

Дівчина простягла руку й обережно торкнулася обпаленого батькового волосся. Їй спало на думку, що так само вона гладила його волосся перед тим, як піти звідси. Вона пішла, а їх убили… Усіх. І Брана, й Джоша… Дівчина доторкнулася до щоки мертвого брата, але відразу відсмикнула руку, відчувши смертельний холод. Перед її очима опустилася якась завіса, ноги підкосились, і вона звалилася на коліна перед убитими.

— Як же ти допустив це, Господи?! — істерично вереснула дівчина, закидаючи голову. — Адже я так молилася тобі!!

Із її грудей вирвався якийсь нелюдський рик, що перейшов у судомне схлипування. Відповіддю їй було мовчання. У замку стояла тиша, тільки двері огидно порипували під поривами вітру. Вона ще раз уважно оглянула вбитих, і її погляд випадково ковзнув по столі, перекинутому на бік. «Я повернуся, татку» — прочитала вона ясно-брунатні літери на закіптюженій поверхні дошки. Еріка до крові закусила губу. По її обличчю котилися сльози, тіло дрібно трусилося. Раптом вона скочила на рівні, дико озираючись. Їй що — ввижається? Ні, знову повторилося. Кволий стогін, що почувся їй ще біля входу, знову пролунав серед моторошної тиші замку.

— Агов! Хто-небудь! Гіле!!! — заволала вона щосили, кидаючись нагору.

Її молодший брат… Може, він вижив? Повинен же лишитися хтось живий у цьому проклятому місці! Обгорілі сходи дивом не обвалилися під нею. Еріка, перестрибуючи сходинки, досягла верхнього майданчика.

— Гілберте! — закричала вона знову.

Кволий стогін долинав звідкілясь із кута.

Дівчина кинулася туди. Біля розчинених навстіж дверей до її кімнати лежав їхній замковий капелан.

— О Боже, отче Годвіне! — вигукнула вона, кидаючись до старого.

Священик напівлежав, невпевнено спираючись спиною на стіну. Обличчя йому перетинав слід від удару, одне око цілком витекло з очниці… Довга кривава смуга тяглася до нього з глибини коридору. Видимо, він повз до сходів, але сили полишили його. Хрипке дихання з натугою виривалося з його кволих грудей, однак він був ще живий.

— Отче Годвіне! — Еріка обережно спробувала підняти священика.

Схоже, він був у нестямі. Господи, хоч би хто-небудь допоміг їй! Він же, напевне, лежить тут давно! Дівчина безпорадно озиралася навколо, не знаючи, що робити. Нести його самій? Але чи зможе вона? Зважаючи на все, старому дуже зле.

— Зараз я вас винесу звідси, — пообіцяла вона, намагаючись зручніше перехопити капелана. — Я вас витягну…

Поранений застогнав, його рука кволо ворухнулася. Одне око отця Годвіна насилу розплющилося, й Еріка мимоволі відсахнулась — таким божевільним здався його погляд.

— Ізидіть усі, — бурмотів він, гарячково нишпорячи рукою в по грудях, щоб намацати свій натільний хрест. — Ізидіть, демони! Невже ви не відаєте жалю? Будьте прокляті! Геть!

Капелан злякано заслонився від неї тремтячою рукою.

— Отче Годвіне, не бійтеся! — ковтаючи сльози, просила вона. — Це я, Еріка! Не бійтеся, це лише я. Усе скінчилося. Скажіть, де Гіл?

Старий священик затих, у його єдиному оці запалилася іскринка розуміння.

— Еріка? — тихо промовив він. — Ти… жива? Виходить, вони тебе не знайшли?

— Так, я жива, отче Годвіне, — плачучи, підтвердила дівчина. — Прошу вас, скажіть, а Гіл живий?

— Гіл… Я… його не бачив, — розгублено відповів поранений. — Не знаю… вони всіх убили… Залиште мене! — зненацька закричав він, вириваючись у неї з рук. — Я не знаю, де вона! Не знаю! Господи, хай святиться ім'я твоє…

Він забурмотів молитву, обводячи все навколо божевільним поглядом. Його дихання ставало дедалі хрипкішим, і Еріка злякалася.

— Не розмовляйте! Зараз я знесу вас униз, — сказала вона, підіймаючи старого.

Господи, який він важкий! Як вона стягне його цими хисткими щаблями? Ну невже ж ніхто не допоможе їй?

— Аго-ов! — відчайдушно заволала вона. — Рятуйте! Сюди! Тут жива людина!

Відповіддю була тільки луна. Отець Годвін знову почав марити, невиразно кленучи когось. Видно, розум у старого скаламутився від пережитого. Еріка обережно почала стягати його вниз, намагаючись не спіткнутися на сходах і не завдати йому болю. Сльози котилися в неї з очей, заважаючи розгледіти дорогу. Тільки б допхати його живим.

— Це були не шотландці, — несподівано промовив умираючий священик. — Не шотландці… Це…

Сходинка під нею ледь затріщала, й дівчина завмерла, намагаючись не ворушитися. Обгорілі сходи небезпечно порипували, вочевидь збираючись розвалитися на частини під вагою двох людей.

— Хто тут є живий? — раптом почувся знизу чийсь гучний голос. — Де ви?

— Агов! — голос у Еріки зривався. — Ми тут! Допоможіть!

Внизу з'явилася чиясь могутня постать у накидці з козячих шкір. Гострий дух мокрої вовни вдарив у ніс, її серце на мить завмерло від ляку. Наступної миті вона ледь не закричала від радості. Та це ж Дональд! Звідки він тут узявся? Дівчина дивилася на нього, не вірячи власним очам. Слідом з'явилося ще двоє із дружини сера Родеріка, які тужно оглядали замкову залу.

— Несіть стола, — коротко наказав він.

Здоровань Дональд виліз на стіл і обережно прийняв на руки пораненого. Еріка зістрибнула слідом.

— Він живий, живий, — як заведена, повторювала вона. — Обережно, будь ласка!

Священик ледве дихав. Зважаючи на все, він знепритомнів від болю, поки вона його тягла.

— Кладіть отця Годвіна тут. Його не можна зачіпати, — розпорядилася дівчина. — Зараз я принесу трав, зроблю йому перев'язку…

Не звертаючи уваги на хисткі сходи, вона вихором злетіла нагору та ввірвалася в свою кімнату. Першої миті від несподіванки навіть зачепилася об поріг. Її маленьку, прибрану кімнатку було розгромлено. Стару скриню розбили на тріски, ліжко перевернули, пучки лікарських трав зірвали зі стін, і їх затоптали чиїсь грубі чоботи… Складалося враження, що чиясь брутальна, сліпа лють вихлюпнулася тут. Еріка мерзлякувато зіщулилась. Якби вона спала в своєму ліжку цієї ночі, то вже не була б живою. Незрозуміло чому, але вигляд її розореного житла став останньою краплею, що добила її остаточно. Якусь мить вона постояла на порозі своєї кімнати, а далі мовчки вийшла й зачинила двері.

— Я нічого не знайшла… — тихо сказала вона, зупиняючись поруч із Дональдом.

Недоговорила, закусила губу. По худенькому тілу отця Годвіна прокотилася судома, він сіпнувся й затих. Дональд поклав їй руку на плече.

— Він усе одно не вижив би, — ніяково пробасив він. — Рана затяжка. З такими не виживають, я-бо вже знаю… Навіть дивно, що він стільки протримався. Ми обшукали весь дім, але не знайшли більше нікого з живих.

— А Гілберт? — очужіло запитала вона.

Дональд тільки похитав головою.

— Його ніде нема.

Еріка низько опустила голову. В роті від прокушеної губи залишився солоний присмак власної крові. Її знову мало не знудило. Кров, сама кров навкруги… Вона повільно озирнулася навколо, ніби прокидаючись від сну. Двоє вояків, що прибули з Дональдом, діловито вовтузилися біля загиблих.

— Треба поховати їх, — почула вона чиїсь слова.

«Навіщо? — здивовано подумалося їй. — Кого ховати? Батька? Бранвена?» Вона хотіла крикнути, що не можна ховати їх, адже вони, може, ще живі, але язик присох до гортані. Еріка тупо дивилася, як двоє вояків поклали посічене тіло Бранвена на імпровізовані ноші зі зламаної лави та понесли до виходу. Дональд щось говорив їй, але вона не чула нічого. Еріка дозволила вивести себе з замку й посадити на якийсь камінь на подвір'ї. Очі стежили за тим, як вояки виносять тіла загиблих, але сама вона залишалася байдужою. Не було ні сили, ні почуттів, лише тупа покора долі.

Тільки тепер вона зненацька ясно зрозуміла, що в неї не лишилося нікого й нічого. Усе, що було, відняли. Дівчина мовчки встала й безтямно наблизилася до трьох чоловіків, які лежали поряд. Вояки, як по команді, розступилися перед нею.

— Пробач мені, будь ласка, батьку, — попросила вона. — Я завжди тебе пам'ятатиму. Прощавай, Бранвене. Ти був справжнім лицарем, — голос її зірвався. — Прощавай, Джошуа.

Вона по черзі поцілувала кожного в холодне чоло й заплющила очі, подумки прощаючись із усіма… І зі своїм колишнім життям. Тепер вона сама й повинна сама подбати про себе. О Боже, за що?! Вони всіх, всіх убили! Батька, братів, навіть отця Годвіна — старого безневинного священика, вбили стару Кетрін, котра кинулася на них із пательнею в руках! Що ж це за звірі, які вбивають усіх підряд, не щадять нікого!

Еріка відчувала, як у грудях повільно розгоряється скажена, всепоглинаюча лють. Перед очима невідступно стояли обличчя загиблих, її нудило від кволості. Вона нагнулася над Бранвеном і спробувала підняти його меча. Важкий… Кинджал Джоша виймався із піхов з натугою, ніби не хотів розлучатися з колишнім господарем. Дівчина зважила його на руці й криво посміхнулася.

— Якраз, — замислено промовила вона.

Саме з цим кинджалом Джош учив її фехтувати.

— Міледі, накажете послати по священика на село? — ніяково кашлянув ззаду Дональд.

Еріка перевела погляд на нього. Очі в неї стали колючими, як дві крижинки.

— Скажи, як вийшло, що тебе не було в замку? — холодно запитала вона.

Він навіть присів від несподіванки.

— Побійтеся Бога, міледі! — притис руки до серця. — Ваш батечко послав нас у роз'їзд. Пастухи бачили невеличкий шотландський загін біля кордону днів зо п'ять тому, ну я й поїхав перевірити, що там діється. Ці, перепрошую, горці, гляди та й заведуть усю череду, коли їх не пристрахати… Я ж не знав, що так вийде! Щойно ми з хлопцями побачили дим, то відразу повернули коней назад, та тільки от… — він скрушно розвів руками, — спізнилися.

Знадвору почувся тупіт, у отворі брами постав ще один вояк.

— Ось що я знайшов на подвір'ї! — похмуро простяг він якусь ганчірку.

Дональд схопив її і вилаявся крізь зуби.

— Що це? — Еріка вимогливо простягла руку.

— Клапоть шотландського пледа, — гнівно промовив він. — Ось, дивіться, видно, негідник обірвав його, коли за щось зачепився! Ну, тепер-то ми знаємо, хто тут побував!

Еріка, не відриваючись, дивилася на брудну ганчірку. Чорно-сині широкі й вузькі жовті клітинки… їй був чудово знайомий цей малюнок. Їхні сусіди, Маклейни! Її серце скажено застукотіло, вона просто-таки вчепилася поглядом у цей клаптик пледа, ніби він міг дати їй відповідь на всі запитання.

Що спонукало їхніх сусідів напасти ось так, по-зрадницьки, й вирізати цілий замок? Так, вони ніколи не були з ними особливо дружні, люди з цього клану постійно намагалися перегнати на свій бік їхню худобу, але старий Колін Маклейн завжди був обережний і ніколи б не ризикував, знаючи, що здобич того не варта. Та й із шотландцями зараз мир… їй згадалися дивні слова вмираючого батька Годвіна: «Це були не шотландці!» Тоді хто ж? Хто ще здатен на таку жорстокість? Старий був сам не свій, міг усе переплутати, та й просто збожеволіти від болю… Вона зціпила зуби, відчуваючи, як серце стискається від ненависті.

— Скажи, по-твоєму, це Маклейни? — запитала вона, дивлячись воякові просто у вічі.

Той замислено пошкріб свою кошлату потилицю.

— Та більше, начебто, нема кому… Он і клеймор Біллі знайшов біля воріт, та й кінські сліди ведуть до кордону. Саме дощ пройшов, їх добре видно. З усього виходить, що вони. Може, старий Колін довідався, що сер Родерік повернувся з ярмарку при грошах, тому й вирішив напасти? Одного не розумію — як вони примудрилися варту перерізувати. Адже сам Джош чатував, а він досвідчений вояк був, його так просто не одуриш…

— Годі, — різко обірвала вона мову начальника роз’їзду. — Перевір, чи не лишилося ще живих. Знайди сільського старосту й приведи до мене.

Дональд розгублено кивнув і поквапився виконувати її накази. Еріка якось очужіло подумала, що цей могутній чоловік беззастережно слухається її, шістнадцятирічного дівчиська. Іншим разом це її потішило б, але не тепер.

— Ти поховаєш усіх на нашому цвинтарі, — розпорядилася дівчина, коли до неї привели старосту селища, який тремтів з ляку. — І гляди, щоб було все честь по честі! У замку ніхто не повинен залишитися. Гляди, коли я повернуся, спитаю за все з тебе. І ще — накажи своїм людям принести мого вузла, я покинула його на узліссі.

Вона так глянула на переляканого старосту, що він тільки й спромігся, що кивнути.

— Так, міледі, — пролепетів, стягаючи свого капелюха.

Еріка повернулася до нього спиною і знову звернулась до Дональда.

— Подивіться, що лишилося коштовного в замку, — уривчасто наказала вона. — Нам знадобиться зброя. Збери всіх! Ми виступаємо негайно, поки вони не встигли далеко втекти.

Джон Нолліс цілий день провів у сідлі й тепер був лютий, ніби тисяча чортів. Невже їм доведеться знову подолати довгий шлях назад до замку Тейндел? Він скосив через плече око на своїх людей і щосили випустив повітря крізь стиснуті зуби. Поводи чотирьох коней без вершників були міцно примотані до сідельних лук живих. Вояки байдуже мовчали, очікуючи його наказу. Вони давно засвоїли, що коли командир у такому настрої, краще мовчки чекати, чим усе скінчиться, й не потрапляти йому під гарячу руку. Графський капітан Нолліс був швидкий на розправу…

Джон гмикнув, замислено смикаючи свого білявого вуса. Він не знав, на що зважитися. Усі вони добрі хлопці, які пройшли з ним вогонь і воду, віддані йому душею і тілом. Ось лише чи тільки йому? Кожен із цих відчайдушних горлорізів із задоволенням посяде його місце, щойно випаде така нагода. А сер Джеффрі не зважатиме на те, що він служив йому вірою і правдою багато років, коли довідається, що завдання не виконано. Йому начхати, що Нолліс доклав усіх зусиль, аби молодший син барона Персі отримав жаданий титул і графство Нортумберленд… Він пробурмотів під ніс лайку. Яка користь від усіх цих міркувань, якщо капосне дівчисько поплутало йому плани й тепер він не може спокійно повернутися до господаря та отримати заслужену винагороду!

Джон заклопотано наморщив чоло. Здається, у них із сером Джеффрі починаються серйозні неприємності. Мабуть, донька барона Родеріка цілком може запідозрити, що саме він причетний до нападу на замок. Хочеш не хочеш, а всі мешканці замку мертві в той час, як Джон Нолліс живий і здоровий. Як він зможе пояснити це? А там, гляди, ниточка потягнеться й до його господаря… Джона пересмикнуло. Що завгодно, тільки не це. Він надто добре знав, що криється за вдаваною м'якістю манер молодшого Персі, йому не хотілося випробувати на собі силу панського гніву. Джон потягся в сідлі, розминаючи затерплі м'язи. Господи, як ломить усе тіло… Він не спав до пуття вже кілька ночей. Йому бачилася власна тепла комірчина, в якій так приємно завалитися на ліжко та досхочу виспатися. А потім навідати догідливу вдовицю Пеггі, яка либонь уже зачекалася. Ні, спершу пожерти…

Він розлючено сплюнув і вилаявся.

— Поїхали! — коротко наказав, торкаючи коня та повертаючи назад.

Клята руда відьма! Але ж так усе добре складалося… Він згадав, як чисто все було задумано. Комар носа не підточив би! Вони роздобули шотландське спорядження, навіть ось надягли ці дурнуваті кілти, щоб випадкові свідки могли сказати, що на замок Тейндел дійсно напали горці. Всі сліди мусили вказувати на те, що напад вчинили Маклейни, войовничий клан, який живе по той бік Чевіотських гір. Справді, він міг по праву пишатися задуманою операцією. Міг би, якби не це стерво! Джон знову смачно вилаявся, пом'янув нечистого. Диявол, кого він хоче обдурити! Усе з самого початку йшло не так, як він розраховував. Стражник трапився меткий, устиг подати сигнал своїм. Це була його помилка, Нолліс знав. Завжди слід добивати ворога, навіть якщо він здається мертвішим за мертвого. Із простими латниками вони впоралися швидко, але барон із сином встигли забарикадуватися на другому поверсі; якби Сід не придумав підпалити солому, то навряд чи вдалося б викурити їх звідтіля. З молодшим хлопчиськом вони розправилися швидко, як і зі слугами… Довше за всіх протримався Родерік. Він зовсім озвірів, коли Нолліс поранив його старше щеня, та бився, як скажений. Була мить, коли Джон подумував, чи не час уже накивати п'ятами. Добре, що він не встиг надягти крицеві лати, інакше б із ним не впоралися.

Дідько забирай, вони недорахувалися п’ятьох! П'ятьох досвідчених, чудово озброєних вояків, виставлених проти сонного гарнізону вошивої фортеці, висота стін у якої не перевищує восьми ярдів! Господи, їх було всього не більш як півтора десятка, та й то половина — діти, старі й безмозкі слуги.

Джон Нолліс пересмикнув плечима. Авжеж, він думав, що справа владнається простіше, а вийшло он скільки мороки. Як же він загубив цю руду погань? Джон щосили хльоснув коня, зриваючи злість на ні в чому не винній тварині. Хто ж міг знати, що їй втелющиться в голову втекти з дому саме цієї ночі. Коли він побачив, що кімната цього дівчиська порожня, то спершу вирішив, що вона десь ховається. Вони з хлопцями перевернули весь замок, обнишпорили всі кути, але її ніде не було. Дівчисько як у воду впало! Він уже подумав, що вона просто вислизнула за ворота, але вартовий, поставлений зумисне для такого випадку біля донжона, клявся та божився, що повз нього ніхто не пробігав. Залишалося єдине — з замку був ще один вихід, про який вони не знали. Так воно й було — Нолліс сам знайшов непомітну для стороннього ока стежку, яка вела крутою скелею донизу. Виходить, вона втекла! Він посміхнувся, коли згадав цей дурнуватий напис на столі, зроблений вочевидь похапцем, бо його не було вчора ввечері. «Татку, я повернуся»… Для нього все стало на свої місця, коли він побачив це. Виходить, дівчина вирішила втекти з рідної домівки? Непогано з її боку, варто зауважити, й досить вчасно. Джон посміхнувся собі у вуса. Хтось на небесах добре попросив за цю руду відьмочку. Звичайно, повертайся, ми тебе чекаємо. З нетерпінням!

Господи, та просто уявити собі, що кволе дівчисько зможе вибратися з замку так, щоб його ніхто не помітив, і саме в такій темряві спуститися крутими скелями… Бр-р-р! Це не кожному чоловікові під силу, а їй за іграшки! Що не кажи, Нолліс був страшенно розлючений на дочку барона Тейндела, але десь глибоко в душі в нього чаїлася повага до цієї нерозважливої, але сміливої плюгавки. Це ж треба було посміти так нахабно обвести його круг пальця! Вони обнишпорили всі околиці, але й сліду її не знайшли. Куди ж вона поділася? Напевне, відсиджується де-небудь між цих триклятих пагорбів, що всі однаковісінькі й серед них можуть орієнтуватися хіба що шотландці та гірські цапи. Залишалося тільки припустити, що слухняна донька свого батька помітить дим від запаленого замку та швиденько побіжить назад — довідатися, а що ж там димить… Отут-то вони її й схоплять.

Джон Нолліс не так палко бажав з'являтися перед господарем зі звісткою про те, що його люба небога, якій за заповітом старого лорда Персі відходила левова частка графства Нортумберленд, жива та здорова. Потрібно позбутися цієї проклятої спадкоємиці, поки її не відшукають нотарії покійного Генрі Персі.

— Треба швидше цюкнути її, — пробурмотів він собі під ніс.

Звичайно, шкода буде просто так вбивати таку красуню, але справа — перш за все… Зрештою, йому ніхто не перешкодить побавитися з нею перед тим, як він виконає волю свого пана. Він прийняв рішення, повеселішав і навіть почав насвистувати під ніс якусь пісеньку. Дівчисько не могло далеко піти, вони легко її впіймають. Ну-ну, маленька, весело подумав він, давай пограємося в котика й мишку. Тільки ось котик тобі трапився надто схожий на рись, і в мишки нема жодних шансів. Маленької рудої мишки, що випадково зіпсувала чужий сир…

Алегорія йому сподобалася, й далі Джон поїхав веселіше. Він знав, де шукати, й був упевнений, що знайде втікачку. Від нього ще ніхто не втікав.