Коханець леді Чатерлей

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Тепер Коні багато часу проводила сама, до Реґбі приїжджало значно менше людей. Кліфордові вони вже були не потрібні. Він відвернувся навіть від приятелів. Став чудним. Надавав перевагу радіо, яке встановив не без затрат, та врешті з великим успіхом. Часом йому вдавалося зловити Мадрід чи Франкфурт, які чути було навіть там, у далеких від них центральних графствах.

Він, бувало, сидів годинами, слухаючи гучні голоси. Коні це дивувало й вражало. Але він сидів з пустим нестямним виразом обличчя, немов людина, яка втрачає глузд, і слухав чи вдавав, ніби слухає щось невимовне.

Чи слухав він насправді? Чи просто приймав наркотик, в той час як у душі його діялося щось інше? Коні не знала. Вона тікала до своєї кімнати чи геть з будинку, до лісу. Часом її огортав якийсь жах, жах перед безумством, у якому грузне все цивілізоване людство.

Але тепер, коли Кліфорда зносило до його таємничої індустріальної діяльності і він перетворювався на істоту, яка ззовні вкрита твердою лушпиною енергійності, а всередині — м'яка, мов пульпа, на одного з тих дивовижних крабів чи омарів сучасного індустріального й фінансового світу, родичів ракоподібного племені, зі сталевими панцирами, мов у машин, і з м'якою пульпою замість нутрощів, — тепер Коні почувалася збитою з пантелику.

Вона навіть не була вільна, адже Кліфорд прагнув тримати її при собі; мабуть, він відчував нервовий страх, що вона його кине. Своїм чудернацьким м'яким нутром, емоційним, пов'язаним з людською індивідуальністю, він з жахом залежав від неї, як дитя, майже, як ідіот. Вона мала бути там, там, у Реґбі, леді Чатерлей, його дружина. Інакше він заблукає, як ідіот на болоті.

Цю дивовижну залежність Коні усвідомила з жахом. Вона чула, як він розмовляє з управляючими шахтами, з членами керівництва, з молодими вченими, і дивувалася його гострій кмітливості, його владі, його моторошній матеріальній владі над тими, що звуться людьми діла. Він сам став людиною діла, надзвичайно хитрим і могутнім власником. Коні відносила це на рахунок впливу місіс Болтон, що припав якраз на кризу в його житті.

Але цей хитрий і практичний чоловік ставав майже ідіотом, коли залишався віч-на-віч із своїм власним емоційним життям. Він боготворив Коні, вона була його дружиною, вищою істотою, й він боготворив її, пойнятий дивним, боягузливим почуттям, наче дикун-ідолопоклонник; він був сповнений безмежного страху й навіть ненависті до могутнього жахного ідола. І бажав лиш одного: щоб Коні поклялася, що не покине, не зрадить його.

— Кліфорде — сказала вона йому — це було після того, як вона одержала ключ до хатини, — ти справді хочеш, щоб я коли-небудь народила дитину?

Він глянув на неї, у його випуклих блідих очах світилося побоювання.

— Я не проти, якщо це не заважатиме нам, — сказав він.

— Заважатиме чому? — запитала вона.

— Тобі й мені; нашій любові. Якщо це буде на заваді, тоді я всіма силами проти. Колись і я, можливо, матиму власну дитину!

Вона глянула на нього вражено.

— Я маю на увазі, одного дня до мене все може вернутися.

Вона не зводила з нього враженого погляду, а він почувся незручно.

— Отже, тобі б не сподобалося, якби я мала дитину? — спитала вона.

— Кажу тобі, — він відповів швидко, почуваючись, немов пес, загнаний у кут, — я цілком за, тільки б це не вплинуло на твою любов до мене. Якщо це вплине, я буду проти до самого кінця.

Коні залишилося тільки промовчати від холодного страху й зневаги. Така відповідь справді нагадувала белькотіння ідіота. Він і сам більше не знав, що говорить.

— О, це зовсім не заважатиме моєму почуттю до тебе, — вона сказала з відтінком сарказму.

— От! — сказав він. — От — найголовніше. В такому разі я ніскільки не заперечуватиму. Я хочу сказати, страшенно гарно, коли по дому бігатиме дитина й відчуватиметься, що в неї є майбутнє. Тоді я матиму, заради чого жити, і знатиму, що це твоя дитина, правда, люба? І це буде все одно, що моя власна. Тому що в цих справах важиш тільки ти. Ти ж знаєш, правда, люба? Я не берусь до уваги, я — нуль. Ти моє найбільше «Я», як показує життя. Ти ж знаєш, правда? Я маю на увазі, що стосується мене. Я маю на увазі, що без тебе я цілковите ніщо. Я живу заради тебе й твого майбутнього. Для себе я нічого не значу.

Коні слухала його, і її збентеження й відраза поглиблювалися. Це була одна з тих жахливих напівправд, які отруюють людське існування. Який чоловік при здоровому глузді говоритиме жінці такі речі? Та чоловіки втратили здоровий глузд. Який чоловік хоча б з проблиском честі звалюватиме на жінку цей жахливий вантаж життєвої відповідальності й лишатиме її там, у порожнечі?

Крім того, через півгодини Коні почула, як Кліфорд розмовляв з місіс Болтон, гаряче, імпульсивно, розкриваючи свою безпристрасну пристрасть до цієї жінки, так ніби вона доводилася йому напівкоханкою, напівназваною матір'ю. І місіс Болтон дбайливо вдягала його у вечірній костюм, тому що в домі очікувалися гості — важлива ділова зустріч.

Справді, Коні іноді відчувала, що в такий момент може вмерти. Вона відчувала, що її до смерті розчавлюють моторошна брехня і вражаюча жорстокість ідіотизму. Дивна енергійність Кліфорда в справах бізнесу по-своєму жахала її, а його заяви, що він боготворить її, вселяли паніку. У них не було нічого спільного. Тепер вона ніколи навіть не доторкалася до нього, й він до неї не доторкався. Він ніколи навіть не брав її за руку й не тримав її по-доброму. Ні, і саме тому, що вони стали такими недосяжними одне для одного, він мордував її своїми заявами про поклоніння. Це була жорстокість повного безсилля. І вона відчувала, що або збожеволіє, або помре.

При кожній можливості вона тікала до лісу. Одного дня, коли вона сиділа, заглибившись у свої думки, й стежила, як джерело холодної води б'є з Джонової криниці, до неї підійшов лісник.

— Я зробив для вас ключ, моя пані! — сказав він, віддаючи честь, і простягнув ключа.

— О, дуже дякую! — сказала вона вражено.

— У хатині не так уже й чисто, — мовив він, — хоч я по можливості прибрав. Якщо ви не проти.

— Але ж я не хотіла завдавати вам клопоту! — сказала вона.

— О, це зовсім не клопіт. Вже тиждень, як я посадив квочок. Та вони вас не боятимуться. Тра перевіряти їх зранку й вечором, та більше я вас не турбуватиму.

— Та ви мені зовсім не заважатимете, — сказала вона винувато. — Краще мені зовсім не ходити до тієї хатини, ніж ставати поперек дороги.

Він пильно подивився на неї голубими очима. В погляді його була доброзичливість, але якась відсторонена. Та принаймні він при своєму глузді і здоровий, хоча й виглядає худим і слабовитим. Він закашлявся.

— Ви кашляєте, — сказала вона.

— Нічого особливого — застудився! Кашель залишився від останньої пневмонії, та це не страшно.

Він тримався від неї на віддалі й ближче не підходив.

Вона приходила до хатини досить часто, зранку чи після обіду, та його там не зустрічала ні разу. Безсумнівно, він навмисне уникав її. Хотів зберегти незалежність.

Він охайно прибрав хатину, поставив коло каміна маленький столик і стілець, залишив купку трісок і полінець, сховав якнайдалі всі інструменти й пастки, щоб згладити сліди власної присутності. Надворі, біля вирубу, він побудував невелику низеньку повітку з гілок та соломи — курник, під ним стояло п'ять кліток для птиці. І одного дня, прийшовши туди, вона побачила, що в клітках на фазанячих яйцях насторожено й пильно сидять дві коричневі курки гордо розпушивши пір'я й цілком поринувши в тепло розумної жіночої крові. Це мало не розбило Коні серце. Вона сама почувалася такою покинутою й непотрібною, зовсім не жінка, просто суцільні страхи.

Потім у всіх п'яти клітках з'явилися кури — три коричневі, зозуляста і чорна. Всі однаково припадали до своїх яєць, ніжно притискаючись до них у своїй жіночій потребі, жіночій натурі, розпушивши пір'я. Блискучими очима вони стежили за Коні, яка схилилася над ними, коротко й різко квоктали від злості й тривоги, та найбільше від жіночої злості до чужого.

У хатині, в засіку, Коні знайшла зерно. В своїй долоні вона простягнула його курам. Вони не їли. Тільки одна курка з різким поштовхом дзьобнула її в руку, так що Коні злякалася. Та їй дуже хотілося щось їм дати, цим квочкам, які нічого не їдять і не п'ють. У невеликій бляшанці вона принесла води й зраділа, коли одна курочка попила.

Тепер вона щодня приходила до цих курочок, вони стали єдиними істотами на світі, які зігрівали їй серце. Від Кліфордових заяв вона холола з ніг до голови. Вона холола від голосу місіс Болтон і від голосів бізнесменів, котрі приходили до них. Випадковий лист від Майкаліса приносив їй те ж саме відчуття холоду. Вона відчувала, що, напевне, помре, коли так триватиме далі.

Однак була весна, в лісі витикалися проліски, пуп'янки ліщини розпукувалися, немов бризки зеленого дощу. Як жахливо, що надворі весна, а серця у всіх такі холодні, такі холодні. Тільки курочки, які так чудово припадали до яєць, були теплі зі своїми гарячими, материнськими жіночими тілами! Коні відчувала, що вона весь час на грані непритомності.

І ось одного дня, приємного сонячного дня, коли під ліщиною розцвіли великі жмутики первоцвіту, а безліч фіалок обсіяло стежку, після обіду вона прийшла до кліток, а там крихітне, крихітне жваве курчатко крихітними кроками походжало біля гнізда, а мама — курка злякано кудкудахкала. Ніжне маленьке курчатко було сірувато-коричневе з темними плямками, і цієї миті це була найважливіша маленька іскорка життя на всі сім королівств. Коні присіла й стежила за ним мало не в екстазі. Життя, життя! Чисте, іскристе, безстрашне нове життя! Таке крихітне й таке цілковито безстрашне! Навіть коли, втікаючи, воно продерлося назад у клітку й сховалося між курячим пір'ям, у відповідь на тривожні, розпачливі крики матері, курча не злякалося по-справжньому, а сприйняло усе наче гру, гру життя. Адже за хвилину крихітна гостра голівка визирала з-поміж золотисто-коричневого пір'я курки й очі втупилися в Космос.

Коні була зачарована. Водночас ніколи ще вона не відчувала так гостро муку власної жіночої самотності. Це ставало нестерпним.

Тепер у неї залишалося тільки одне бажання — піти в ліс, до вирубу. Все інше нагадувало болісний сон. Та іноді обов'язки господині тримали її у Реґбі цілий день. І тоді вона відчувала, що так само стає нестямною, нестямною й божевільною.

Одного вечора, незважаючи на гостей, після чаю вона втекла. Було пізно, й вона бігла парком, так наче боялася, що її покличуть назад. Коли вона зайшла в ліс, сонце сідало, заливаючи все рожевим, та вона поспішала поміж квітів. Вгорі ще довго залишатиметься світло.

Дісталася до вирубу, задихана й напівпритомна. Лісник був там, у своїй сорочці з довгими рукавами він саме закривав клітки на ніч, щоб їхні маленькі мешканці почувалися в безпеці. Однак під солом'яним дашком ще одна трійця походжала на крихітних ніжках — насторожені малі нечепури, — не слухаючи криків схвильованої квочки.

— Я прийшла подивитися на курчат! — сказала вона, засапавшись, і несміло глянула на лісника, майже не помічаючи його. — Вилупилися нові?

— Вже тридцять шість! — сказав він. — Непогано!

Він так само отримував дивовижне задоволення, спостерігаючи за появою нових істот.

Коні нахилилася до останньої клітки. Троє курчат забігло всередину, їхні зухвалі голівки стирчали між жовтого пір'я, потім ховалися, зрештою тільки одна поцяткована голівка визирала з широкого материнського тіла.

— Я б хотіла до них доторкнутися, — сказала вона, боязко просуваючи пальці між ґратами клітки.

Та квочка люто замахнулась на неї дзьобом, і Коні відсмикнула руку, вражена й налякана.

— Як дзьобається! Вона мене ненавидить! — сказала зачудовано. — Та я ж їм нічого не зроблю!

Чоловік, що стояв прямо над нею, засміявся, тоді присів поряд, розставивши коліна, і з спокійною впевненістю засунув руку до клітки. Стара курка дзьобнула його, але не так люто. І повільно, стиха, впевненими, лагідними пальцями він намацав у пташиному пір'ї й витягнув у стуленій долоні зіщулене курчатко.

— От! — сказав він, простягаючи їй руку. Коні взяла зухвалу крихітку в долоні, й там вона стояла на цих неймовірних стеблинах замість ніжок, атом вібруючого життя, й трепет його майже невагомого тіла передавався Коні. Та курча мужньо підвело свою красиву, гарно вирізьблену голівку й тихенько пискнуло.

— Таке чарівне! Таке зухвале! — сказала вона лагідно.

Лісник, присівши коло неї навпочіпки, так само весело спостерігав за мужнім маленьким пташеням у її руках. Раптом побачив, що на її зап'ястя впала сльоза.

І він підвівся й підійшов до іншої клітки. Адже зненацька він відчув, як між стегнами сіпає й калатає давнє полум'я, що, як він сподівався, згасло навіки. Він боровся з ним, відвернувшись від неї. Та воно сіпало, сіпало кудись униз, віддаючи аж у коліна.

Він знову повернувся й глянув на неї. Вона стояла на колінах, повільно простягаючи перед собою руки, зовсім сліпо, щоб курчатко знову побігло до мами-квочки. І в ній була якась така німота й самотність, що в ньому все аж перевернулося від жалю.

Не усвідомлюючи себе, він швидко підійшов до неї, знову присів поряд, узяв курча з її рук, адже вона боялася курки, і поклав його назад до клітки. Вогонь у стегнах раптом ужалив ще сильніше.

Він з острахом зиркнув на неї. Вона відвернула обличчя і плакала наосліп з усім болем самотності свого покоління. Раптом його серце розтопилося, він простягнув руку й доторкнувся пальцями до її коліна.

— Не треба плакати, — сказав лагідно.

Але тоді вона закрила обличчя руками й відчула, що її серце справді розбилося й усе інше більше не має значення.

Він поклав їй руку на плече, й ніжно, повільно вона помандрувала вниз вигином її спини, сліпо, сліпими пестливими ривками до вигину її зігнутих стегон. А там його рука ніжно-ніжно, в сліпій інстинктивній ласці погладила її.

Вона знайшла якусь хусточку й наосліп і намагалася втерти обличчя.

— Зайдемо в хатину? — запитав він тихим, невиразним голосом.

І, м'яко взявши її вище ліктя, він підвів її й повільно повів до хатини, не випускаючи, аж доки вони зайшли до середини. Тоді відсунув у бік стільця й стола, витяг з шафки для інструментів коричневу солдатську ковдру й повільно розстелив її. Вона глянула на його обличчя непорушно заклякла.

Його обличчя було бліде і без ніякого виразу, наче в людини, що змушена підкорятися долі.

— Лягайте тут, — він сказав лагідно й закрив двері, так що стало темно, зовсім темно.

З дивною покірністю вона лягла на ковдру. Тоді відчула, як по її тілу в пошуках обличчя пройшлася ніжна, безвільно пожадлива рука. Рука погладила її обличчя ніжно-ніжно, з безмежним бажанням втішити і впевненістю, і нарешті вона відчула ніжний дотик поцілунка до щоки.

Вона лежала зовсім непорушно, наче в якомусь сні, ніби в якомусь тумані. Тоді здригнулася, відчувши, як його рука ніжно, однак з дивовижно впертою незграбністю розплутувала її одяг. Однак рука також знала, як роздягти там, де потрібно. Він стягнув униз її тонкі шовкові обладунки, повільно, обережно, прямо донизу й геть з ніг. Тоді з трепетом гострої насолоди він торкнувся її теплого, м'якого тіла, на мить у поцілунку торкнувся її пупка. І мусив зануритися в неї одразу, щоб віднайти земний спокій у її м'якому непорушному тілі. Для нього це була мить чистого спокою — занурення в жіноче тіло.

Вона тихо лежала, неначе в сні, завжди неначе в сні. Активність, оргазм були його, тільки його, для себе вона більше нічого не хотіла. Навіть тиск його рук, що охопили її тіло, навіть швидкі рухи його тіла і виверження сім'я сприймалися неначе уві сні, З якого вона не прокидалася, аж доки він закінчив і ліг їй на груди, тихо відсапуючись.

Тоді вона здивувалася, просто якось здивувалася — чому? Чому це було необхідно? Чому це зняло з неї величезну хмару й дало спокій? Чи все це насправді? Чи все це насправді?

Її вимучений мозок сучасної жінки досі не знаходив спочинку. Чи все це насправді? І вона знала, якщо вона віддалася мужчині, значить, це насправді. Та якщо вона тримала себе для себе, значить усе — ніщо. Вона була стара; відчувала, що їй мільйони років. І нарешті їй несила далі нести тягар самої себе: її треба було взяти. Треба було взяти.

Чоловік лежав таємниче непорушний. Що він відчував? Про що думав? Невідомо. Для неї він був чужаком, вона його не знала. Треба тільки зачекати, адже вона не ризикувала урвати його таємничу непорушність. Він лежав, обвивши її руками, його тіло зверху на ній, його мокре тіло торкається її так близько. І він зовсім незнайомий. Та в ньому не було неспокою. Сама його мовчазність була спокійною.

Вона знала це, коли нарешті він підвівся й відокремився від неї. Немовби кинув її. В темряві він підтягнув униз її сукню до колін і кілька хвилин стояв, мабуть, поправляючи свій одяг. Тоді тихо відчинив двері й вийшов.

Вона побачила дуже яскравий маленький місяць і нижче понад дубами сяйливу вечірню зорю. Вона швидко встала й привела себе в порядок, щоб виглядати охайно. Тоді відійшла до дверей хатини.

Весь ліс унизу лежав у сутінках, майже в темряві. Але небо вгорі було кришталево-чисте. Та воно майже не випромінювало світла.

Він підійшов до неї з сутінків, його обличчя — немов бліда пляма.

— Тепер підемо? — сказав він.

— Куди?

— Я піду з вами до хвіртки.

Він усе робив на свій розсуд. Замкнув двері хатини й вийшов за нею.

— Ви шкодуєте, правда? — запитав він, ідучи поряд з нею.

— Ні! Ні! А ви? — запитала вона.

— За це? Ні! — сказав він. Потім за якусь мить додав: — Та залишаються інші речі.

— Які інші речі? — запитала вона.

— Сер Кліфорд. Решта людей. Всі ускладнення.

— Чому ускладнення? — вона запитала розчаровано.

— Завжди так. Для вас, як і для мене. Ускладнення бувають завжди. — Він упевнено ішов у пітьмі.

— А ви шкодуєте? — сказала вона.

— Трохи шкодую! — відповів він, дивлячись у небо. — Я думав, що з цим усім покінчено. Тепер я знову почав.

— Що почали?

— Життя.

— Життя! — з дивним збентеженням повторила вона.

— Це — життя, — сказав він. — Від нього не сховаєшся. А якщо таки сховаєшся, можна з тим самим успіхом померти. Отже, коли мені судилося знову програти, я програю.

Вона не зовсім усе це розуміла, та все ж…

— Це просто любов, — сказала бадьоро.

— Може, воно й так, — відказав він.

Мовчки вони йшли далі лісом, який огортала темрява, аж доки опинилися коло самої хвіртки.

— Та ви не ненавидите мене, правда? — сказала вона сумно.

— Нє, нє, — відповів він. І раптом знову притиснув її до грудей з давньою знайомою пристрастю. — Нє, мені було добре, добре. А тобі?

— Так, мені також, — відповіла вона, трохи покрививши душею, адже вона мало що відчула.

Він поцілував її ніжно-ніжно, теплими поцілунками.

— Якби тільки в світі було менше інших людей, — він сказав сумно.

Вона засміялася. Вони стояли коло паркової хвіртки. Він відчинив її перед нею.

— Далі я не піду, — сказав він.

— Ні! — Й вона простягла йому руку, ніби для потиску. Та він узяв її обома руками.

— Прийти знову? — запитала вона задумливо.

— Так! Так!

Вона залишила його і пішла через парк. Він стояв віддалік і стежив, як вона занурюється в темряву на тлі блідого небосхилу. Майже з гіркотою він дивився їй услід. Вона знову зв'язала його саме тоді, коли він вирішив залишитися один. Заради неї він пожертвував гіркою самотністю чоловіка, який нарешті захотів бути один.

Він повернувся в темряву лісу. Тут панувала тиша, місяць зайшов. Та він ловив звуки — гуркіт двигунів у Стекс Ґейті, автомобільний рух на шосе. Повільно зійшов на голий пагорб. З його висоти виднілися всі околиці — яскраві ряди вогнів у Стекс Ґейті, слабші вогники на Тевершелській шахті, жовті вогні Тевершела, всюди вогні, то тут то там, на тлі темряви, далекий рум'янець печей, легкий і рожевий, — адже ніч видалася ясна — рожевий відблиск потоку білого розжареного металу. Гострі, зловісні електричні вогні Стекс Ґейта! Скільки в них невимовно гострого зла! І вся ця тривожність, вічно рухливий жах індустріальної ночі в центральних графствах. Він чув, як корби опускали в копальню Стекс Ґейта шахтарів, тих, що починали о сьомій. Шахта працювала в три зміни.

Він знову пішов униз, у темноту й самотність лісу. Та він знав, що самотність лісу — ілюзорна. Промислові шуми вбивали відлюддя, яскраві, хоч і невидимі тут вогні глузували над ним. Чоловік більше не може бути самотнім і далеким від усього. Світ не терпить самітників. А тепер він узяв жінку і прирік себе на нове коло болю. Адже з досвіду він знає, що це означає.

Жінка не винна, і навіть любов не винна, і секс не винний. Вину слід шукати там, он там, у тих зловісних електричних вогнях і в диявольському торохтінні моторів. Там, у світі механічної зажерливості, зажерливих механізмів і механізованої зажерливості, який сяє вогнями, виливається гарячим металом, реве автомобілями, ховається величезне зло, готове руйнувати все, що не підкоряється. Скоро воно знищить ліс, і проліски більше вже не розквітнуть. Усі тендітні паростки загинуть під невблаганним залізним катком.

З безмежною ніжністю він подумав про жінку. Нещасна, покинута, вона була гарніша, ніж сама уявляла, і — ох! — надто гарна для тієї грубошкірої компанії, з якою їй доводилось спілкуватися. Бідолашна, в ній також була якась вразливість лісових гіацинтів, вона не була з гуми й пофарбованого волосся, як сучасні дівчата. І вони занапастять її! Напевне занапастять, так само як занапащають усе природне ніжне життя. Ніжне! В ній була якась ніжність, ніжність гіацинтового пагона, втрачена целулоїдними жінками наших днів. Та хоч недовго, він захищатиме її своїм серцем. Недовго, доки мертвий залізний світ і Мамона механізованої пожадливості проковтне їх обох, її так само, як і його.

Він пішов додому з рушницею й псом, у темний будинок, розвів вогонь у каміні, з'їв свою вечерю, що складалася з хліба й сиру, молодої цибулі й пива. Його кімната була чиста й охайна, хоча майже гола. Однак вогонь яскраво палахкотів, спід каміна білів від жару, гасова лампа висіла прямо над столом, вкритим білою клейонкою. Він спробував читати книжку про Індію, та сьогоднішнім вечором не читалося. Він сидів коло вогню в сорочці з короткими рукавами, не курив, але напохваті стояв кухоль пива. І він думав про Коні.

Сказати правду, він шкодував, що так сталося, мабуть, здебільшого заради неї. Мав недобре передчуття. Провини чи гріха не відчував, сумління його не мучило. Він знав, що сумління — це переважно страх перед суспільством або страх перед самим собою. Себе він не боявся. Та цілком свідомо він боявся суспільства, інстинкт підказував йому, що це зловорожий, напівбожевільний звір.

Жінки! Якби вона могла бути з ним поряд, там, де немає більше нікого на світі! Знову ожило жадання, його пеніс зашарпався, немов жива пташина. Водночас пригніченість, страх наразити себе і її на цю чужу Прояву, що зловісно виблискувала в електричних вогнях, тиснули на його плечі. Вона, бідолашна, була для нього просто молодою жінкою, але такою молодою жінкою, в якій він був і якої знову жадав.

Напружено позіхнувши від дивного жадання, адже протягом чотирьох років він залишався самотнім і далеким як від чоловіків, так і жінок, він підвівся, знову взяв плащ та рушницю, прикрутив вогонь у лампі і вийшов з псом у місячну ніч. Гнаний жаданням і страхом перед зловорожою чужою Проявою, він почав обходити ліс, повільно, нечутно. Він любив темряву і радо поринув у неї. Вона тамувала його жадання, яке, попри все, було немов скарб; хвилюючий неспокій пеніса, хвилюючий вогонь у стегнах! О, якби мати біля себе інших людей, щоб учинити опір блискучій чужій електричній Прояві, щоб зберегти ніжність життя, ніжність жінок і природний скарб жадання. Якби мати біля себе людей, щоб пліч-о-пліч з ними боротися! Та всі люди були там, купаючись у променях слави тієї Прояви, вони раділи або їх затоптувала в своєму пориві механізована зажерливість чи зажерливі механізми.

А Констанс тим часом поспішала через парк додому, майже бездумно. Та які там думки! Їй треба було встигнути до обіду.

Однак вона з подивом виявила, що двері замкнуті, довелося дзвонити. Відчинила місіс Болтон.

— О, ви тут, ваша світлість! Я вже почала турбуватися, чи не заблукали часом! — сказала вона грайливо. — Правда, сер Кліфорд про вас не питався; у нього містер Лайнлі; про щось розмовляють. Здається, він залишиться вечеряти, авжеж, моя леді?

— Мабуть, — сказала Констанс.

— Може, мені відкласти обід на п'ятнадцять хвилин? Тоді ви зможете спокійно перевдягнутися.

— Краще відкласти.

Містер Лайнлі був головний управитель шахт, чоловік у літах, родом з півночі і, як на Кліфорда, без достатньої енергії, не на рівні повоєнних умов, ні повоєнних шахт з їх «хитрою» вірою. Але Коні подобався містер Лайнлі, хоча вона й раділа, що позбавлена на сьогодні присутності його дружини-підлабузниці.

Лайнлі залишився обідати, а Коні належала до господинь, які так подобаються чоловікам, така скромна, водночас така уважна й обізнана, з голубими, широко розплющеними голубими очима й м'якими манерами, які добре приховували, що вона справді думає. Коні так чисто грала роль цієї жінки, що вона стала майже її другою натурою; та все ж, безперечно, другою. Однак цікаво, як усе зникало з її свідомості, коли вона грала цю роль.

Вона терпляче чекала, доки зможе піднятися нагору й залишитися наодинці з власними думками. Вона завжди чекала, здається, в цьому полягала її сильна сторона.

Однак навіть у своїй кімнаті вона почувалася непевно й ніяково. Вона не знала, що й думати. А справді — що він за людина? Чи він любить її насправді? Вона відчувала, що не дуже. Але він добрий. Було щось таке — якась тепла, наївна доброта, дивна й раптова, яка майже відкрила перед ним її утробу. Та вона відчувала, що він може виявити таку ж доброту до будь-якої жінки. А хоч і так, це було навдивовиж утішно, заспокійливо. І він був пристрасний мужчина, здоровий і пристрасний. Та, можливо, йому бракувало індивідуального підходу: так само, як з нею, він міг би повестися з будь-якою жінкою. Справді, почуття його не були адресовані особисто їй. Справді, вона була для нього просто особою жіночої статі.

Та, можливо, це й краще. І врешті він був добрий до тієї жіночої статі, що живе в ній, як не був ще жодний мужчина. Чоловіки ставилися дуже добре до неї як до людини, але жорстоко як до жінки, зневажаючи чи взагалі не помічаючи її. Мужчини страшенно добре ставилися до Констанс Рейд чи до леді Чатерлей, але зовсім не до її утроби. А він не звертав жодної уваги на Констанс або на леді Чатерлей; він просто лагідно погладив її стегна та груди.

Наступного дня вона пішла до лісу. Був сірий, тихий полудень, темно-зелені проліски стелилися під ліщиновим підліском, і всі дерева застигли в мовчазній потузі розпукнути бруньки. Сьогодні вона відчувала це майже власним тілом, відчувала неймовірний тиск життєвого соку у велетенських деревах, що піднімається вгору, вгору до бруньок, щоб вирватися звідти маленькими полум'яними дубовими листочками, бронзовими, наче кров. Це немов густий приплив, який котиться вгору і розливається по небу.

Вона прийшла до вирубу, але його там не було. Вона не дуже сподівалася зустріти його. Легкі, мов комахи, фазанята розбіглися навколо кліток, у яких тривожно квоктали кури. Коні сіла, стежила за ними й чекала. Тільки чекала. Майже не бачила навіть курчат. Вона чекала.

Час ішов з сонною неквапністю, а він не приходив. Вона майже не сподівалася зустріти його. Він ніколи не приходив після полудня, а їй треба до чаю вернутися додому. Довелося примусити себе піти.

Коли вона верталася додому, замрячило.

— Знову дощ? — запитав Кліфорд, побачивши, як вона струшує капелюх.

— Просто мжичка.

Вона мовчки розлила чай, пойнята якоюсь упертістю. Їй таки хотілося побачити лісника сьогодні, перевірити, чи все це насправді. Чи все це насправді.

— Хочеш, я тобі трохи почитаю? — спитав Кліфорд.

Вона глянула на нього. Невже він щось відчув?

— Весною мені якось млосно… Мабуть, слід трохи відпочити, — сказала вона.

— Як побажаєш. Тобі ж не зовсім погано, правда?

— Ні! Лише трохи втомилася… від весни. Може, місіс Болтон пограє з тобою в що-небудь?

— Ні! Я думаю послухати радіо.

У його голосі відчувалася дивна вдоволеність. Вона пішла нагору до своєї спальні. Там вона чула, як заревів гучномовець, оксамитний до ідіотизму благородний голос говорив щось про вуличні гасла, сама світська манірність, імітація стародавніх оповісників. Вона натягла на себе старий бузковий макінтош і вислизнула з будинку через бокові двері.

Дощова мряка огортала світ, мов серпанок, таємнича, тиха, тепла, їй стало душно, так вона поспішала через парк. Довелося розстебнути легкого дощовика.

Ліс стояв спокійний, непорушний і таємничий у вечірній мжичці, повний таємниці відкладених яєць, напіврозкритих бруньок і напіврозпущених квітів. У цих сутінках лисніли темні й голі дерева, так наче вони роздяглися, а земля, здавалося, гула від зелені.

На вирубі досі не було нікого. Майже всі курчата поховалися під квочками, тільки одне чи двоє сміливців, відокремившись, походжали по сухій землі під солом'яним дашком. Вони теж почувалися невпевнено.

Ну от! Його досі немає. Він навмисне не приходить. А може, щось сталося. Може, їй піти до його будинку й перевірити.

Та вона народилася для чекання. Своїм ключем відчинила хатинку. Все прибрано, зерно — в засіках, ковдри складені на полиці, в кутку — акуратна купка соломи, новий оберемок. На цвяху висить ліхтар. Стіл і стілець на тому місці, де вона лежала.

Вона сіла на ослін коло порога. Яке все навколо непорушне! Дрібний дощ заволік усе непомітно, мов плівка, та вітру не було. Жодного звуку нізвідки! Дерева стояли, як могутні істоти, тьмяні, неясні, мовчазні й живі. Яке все навколо живе!

Знову підступала ніч; доведеться йти. Він уникав її.

Та раптом він з'явився, широко крокуючи через галявину, темна шкіряна куртка, як у шофера, блищала від вологи. Він швидко глянув на хатину, ледь привітавшись, потім повернув убік і пішов до кліток. Там мовчки присів, усе уважно оглянув, потім уважно позамикав курей і курчат, щоб їм уночі було безпечно.

Нарешті підійшов до неї. Вона так і сиділа на ослоні. Він став перед нею під дашком.

— Отже, ви пре-ейшли, — сказав він місцевою говіркою.

— Так, — відповіла вона, дивлячись на нього. — Ви запізнюєтеся!

— Еге ж! — відповів він, дивлячись в бік, у ліс.

Вона повільно підвелася й відсунула ослін.

— Ви хочете зайти всередину? — запитала вона.

Він глянув на неї гострим поглядом.

— А що люди подумають, що ви ходите сюди щовечора? — запитав він.

— Чому? — Вона подивилася на нього розгублено. — Я ж сказала, що прийду. Ніхто не знає.

— Але скоро вони дізнаються, — відказав він. — І що тоді?

Вона не знала, що сказати.

— Звідки дізнаються? — запитала вона.

— Люди завжди про все дізнаються, — сказав він приречено.

Її губа ледь здригнулася.

— Ну, я нічого не могла вдіяти, — промимрила вона.

— Нє, — сказав він. — Ви могли, якби не приходили сюди… якби хтіли, — додав він тихше.

— Але ж я не хотіла, — пробурмотіла вона. Він знову подивився на ліс і промовчав.

— Але що, коли люди дізнаються? — знову запитав він. — Подумайте про це! Подумайте, як низько ви падаєте, з слугою вашого мужа.

Вона підвела очі на його відвернуте обличчя.

— Це значить, — пролепетала вона, — це значить, що ви мене не хочете?

— Подумайте! — сказав він. — Подумайте, що буде, коли люди дізнаються… коли сер Кліфорд… і всі будуть говорити…

— Ну, я зможу поїхати геть.

— Куди?

— Будь-куди! У мене є свої гроші. Мама заповіла мені двадцять тисяч фунтів під опіку, і я знаю, Кліфорд не може скористатися цими грішми. Я можу поїхати.

— Та, може статися, що ви не захочете нікуди їхати.

— Атож, захочу! Мені байдуже, що зі мною буде.

— А, це так здається! Але вам не байдуже! Вам не має бути байдуже, нікому не байдуже. Вам, ваша світлість, треба запам'ятати, що ви водитеся з лісником. Це не те, якби я був джентльменом. Так, вам не може бути байдуже. Не може.

— Ні, може. Що мені до мого титула! Я ненавиджу його, справді. Я відчуваю, як люди всякий раз глузують, вимовляючи його. Глузують, глузують! Навіть ви глузуєте, коли вимовляєте його.

— Я?

Вперше він подивився на неї прямо, в самі очі.

— Я не глузую над вами, — сказав він.

І в її очах він побачив, як його власні очі потемніли, зовсім потемніли, а зіниці розширилися.

— І вас не хвилює ризик? — запитав він хрипко. — Вам це не може бути байдуже. А то буде надто пізно!

В його голосі звучало дивне застереження й благання.

— Та мені нічого втрачати, — сказала вона з викликом. — Якби ви знали, яке воно моє життя, то знали б, що мені радісно його втратити. А ви боїтеся за себе?

— Авжеж! — сказав він коротко. — Так. Боюся. Боюся. Боюся всього.

— Чого всього?

Він дивно шарпнув головою назад, показуючи на зовнішній світ.

— Всього. Всіх! Багато чого.

Раптом він нахилився і поцілував її змучене обличчя.

— Нє, мені байдуже, — сказав він. — Ідемо, і чорт з ним — з усім. Та якщо ви будете шкодувати, що ви це зробили…

— Не стороніться від мене, — попросила вона.

Він доторкнувся пальцями до її щік і знову поцілував її.

— Тоді впустіть мене, — сказав він лагідно. — І скиньте свій макінтош.

Він повісив рушницю, вислизнув з мокрої шкіряної куртки і дістав ковдри.

— Я приніс ще одну ковдру, — сказав ній, — щоб накритися, якщо ми захочемо.

— Я не можу залишатися надовго, — сказала вона. — О пів на восьму обід.

Він швидко глянув на неї, потім на годинник.

— Добре, — сказав він.

Він замкнув двері і запалив у ліхтарі маленьке світло.

— Колись у нас буде більше часу, — сказав він.

Він акуратно розстелив ковдри, одну скрутив під голову. Тоді на мить сів на табуретку й притягнув її до себе, міцно притиснув, а вільна рука пішла по її тілу. Вона відчула, як він затамував подих, знайшовши шукане. Під тонкою нижньою спідницею вона була гола.

— Ох! Як тебе приємно відчувати! — сказав він, а його палець гладив ніжну, теплу, невидиму шкіру її талії й стегон. Він нахилився й провів щокою по її животу й по стегнах знову й знову. І знову трохи здивувався своєму екстазу. Він не розумів тієї краси, яку в ній знаходив, майже екстазу краси, від дотиків до її живого таємничого тіла. Адже тільки пристрасть розуміє її. Але коли пристрасть мертва чи відсутня, тоді чудова пульсація краси здається незрозумілою, навіть трохи нікчемною; тепла, жива краса дотику набагато ближча за красу бачену. Вона відчула, як його щока ковзала по її стегнах, по животу, клубах, відчула лоскіт його шорстких вусів і м'якого густого волосся, і її коліна затремтіли. Глибоко в собі вона відчула нове хвилювання, появу нової голизни. І майже злякалася. Вона майже не хотіла, щоб він її так гладив. Він наче оповивав її. Однак вона чекала, чекала.

І коли він занурився в неї з напруженим полегшенням і завершенням, яке несло йому цілковитий спокій, вона все ще чекала. Вона почувалася трохи відсторонено. І знала, що частково це її вина. Колись вона хотіла цієї відокремленості. А тепер, мабуть, була приречена на неї. Вона непорушно лежала, відчуваючи в собі його рухи, його глибоке напруження і раптовий трепет у момент виверження сім'я, потім повільний спад поштовхів. Оті поштовхи сідниць, звичайно, трохи смішили. Якщо ти жінка і співучасниця цього діла, оті поштовхи чоловічих сідниць вищою мірою смішні. Звичайно, чоловік надзвичайно смішний у цій позі і під час цього акту!

Та вона лежала непорушно й без огиди. Навіть коли він закінчив, вона не примусила себе одержати власну насолоду, як це робила з Майкалісом; вона лежала непорушно, очі зволожилися, й повільно потекли сльози.

Він так само лежав непорушно. Але міцно пригортав її й намагався вкрити ногами її незахищені голі ноги, щоб зігріти їх. Він лежав на ній, відчуваючи глибоку, щиру теплоту.

— Змерзла? — запитав він ласкаво й тихо, так наче вона близько, зовсім близько. А вона в цей час була відсторонена, далека.

— Ні! Але мені пора йти, — сказала вона м'яко.

Він зітхнув, пригорнув її міцніше і знову розслабився.

Він не вгадав причини її сліз. Він думав, що в ту хвилину вона була з ним.

— Мені пора йти, — повторила вона.

Він підвівся, на мить завмер коло неї на колінах, поцілував її стегна, тоді опустив на ній спідниці і став машинально застібати власний одяг, навіть не відвернувшись у слабкому, слабкому світлі ліхтаря.

— Тра, щоб ти прийшла колись до мене додому, — сказав він і схилив над нею своє тепле, упевнене і спокійне обличчя.

Та вона лежала інертна й задумливо дивилася на нього знизу. Чужинець! Чужинець! Вона відчувала навіть якусь образу.

Він надягнув плащ і почав шукати капелюха, який десь упав; знайшовши, накинув на плече рушницю.

— Тоді пішли! — сказав він і подивився на неї тим самим теплим і мирним поглядом.

Вона повільно підвелася, їй не хотілось іти. Та їй також було неприємно залишатися. Він подав їй теплого дощовика й оглянув, чи одяг в порядку.

Тоді відчинив двері. Надворі запала цілковита темрява, вірний пес задоволено встав на порозі, побачивши його. Сіра мжичка дощу просікла темряву. Було зовсім темно.

— Тра взять ліхтар, — сказав він. — Нікого там нема.

Він ішов вузькою стежкою прямо попереду, низько тримаючи ліхтар, який освітлював вологу траву, чорні блискучі корені дерев, що нагадували змій, тьмяні квіти. Все інше вкривала сіра дощова імла й цілковитий морок.

— Тра тобі прийти раз до мене додому, — сказав він, — прийдеш? Сім бід — один одвіт.

Її спантеличувало це його дивне настирне бажання володіти нею, адже між ними не було нічого, він ніколи по-справжньому не розмовляв з нею, до того ж її мимохіть ображав цей діалект. Його «тра прийти», здавалося, адресувалося не їй, а якійсь простій жінці. Вона впізнала кущ наперстянки при дорозі й більш-менш зрозуміла, де вони.

— П'ятнадцять по сьомій, — сказав він, — встигнеш. — Він поміняв тон, здається, відчувши її віддаленість. Коли вони проминули останній поворот дороги і підійшли до ліщинового живоплоту та хвіртки, він задмухав світло. — Тут уже видно, — сказав він, ніжно взявши її під руку.

Іти було важко, земля під ногами була схована, та він відчував шлях навпомацки — знав його добре. Коло хвіртки він дав їй свій електричний ліхтарик.

— У парку трохи ясніше, — сказав він, — але візьміть, раптом зіб'єтеся зі стежки.

І правда, щось схоже на сірі примари мигтіло на відкритому просторі парку. Раптом він притягнув її до себе, знову засунув їй руку під сукню і дістався до її теплого тіла вологою, холодною рукою.

— Я готовий вмерти за один дотик до такої жінки, як ти, — сказав він здушеним голосом. — Якби ти почекала ще хвилинку.

Вона раптом відчула, як сильно він хоче її знову.

— Ні, я маю бігти, — сказала вона трохи налякано.

— Еге ж, — він раптом змінився й відпустив її.

Вона пішла, але раптом знову повернулася до нього й сказала:

— Поцілуй мене.

Він нахилився над нею, невидимий, і поцілував її в ліве око. Вона підставила уста, і він ніжно поцілував їх, та враз відсахнувся. Він ненавидів поцілунки в уста.

— Я прийду завтра, — сказала вона, віддаляючись, і додала, — якщо зможу.

— Еге ж! Не так пізно, — відповів він з темряви. Вона вже його зовсім не бачила.

— На добраніч, — сказала вона.

— На добраніч, ваша світлість, — пролунав його голос.

Вона зупинилася й поглянула назад у мокру темряву. Виднілися тільки його обриси.

— Навіщо ти сказав це? — запитала вона.

— Нє, — відповів він. — Ну, на добраніч, біжи!

Вона пірнула в темно-сіру ніч, яку, здавалося, можна було відчути на дотик. Бокові двері були відчинені, і, ніким не помічена, вона прослизнула до своєї кімнати. Коли зачиняла двері, прозвучав ґонґ, та вона все одно прийме ванну, вона має прийняти ванну. «Та я ніколи більше не спізнюватимуся, — пообіцяла вона собі, — надто це прикро».

Наступного дня вона не пішла до лісу. «Замість того вони з Кліфордом поїхали в Атвейт. Тепер іноді він міг виїжджати в машині, він найняв шофера — міцного молодого хлопця, який при потребі міг допомогти йому вибратися з машини. Він зокрема хотів зустрітися зі своїм хрещеним батьком Леслі Вінтером, що жив у Шіплі-холі неподалік від Атвейта. Вінтер був джентльменом у літах, багачем, одним з великих власників вугільних шахт; його розквіт припав на часи короля Едварда. Король Едвард не раз зупинявся в Шіплі під час полювання. Це був гарний старовинний будинок з ліпниною, дуже елеґантно обставлений, адже Вінтер був холостяком і пишався своїм почуттям стилю, але маєток оточували шахти. Леслі Вінтеру подобався Кліфорд, але особисто він не відчував до нього великої поваги через усі ті фотографії в ілюстрованих газетах і його літературну діяльність. Старий був взірцевим джентльменом часів короля Едварда й думав, що між життям та всіма цими писаками нема нічого спільного. До Коні сквайр завжди ставився досить ґалантно; він вважав її привабливою скромною молодою жінкою, яка марнує життя з Кліфордом, і дуже жалкував, що вона не може народити спадкоємця для Реґбі. Сам він теж не мав спадкоємця.

Коні міркувала, що б він сказав, якби знав, що Кліфордів лісник мав з нею зв'язок і говорив їй: «Тра, щоб ти колись прийшла до мене додому». Він би нехтував нею й зневажав її, адже успіхи робітничого класу викликали в нього майже ненависть. Він би не заперечував, якби це був чоловік її власного класу, адже природа обдарувала Коні зовнішністю скромної покірливої жінки, і, мабуть, вона стала частиною її натури. Вінтер називав її «дороге дитя» й подарував, хоч вона й відмовлялася, гарненьку мініатюру з зображенням якоїсь дами вісімнадцятого століття.

Але Коні цілком поглинув роман з лісником. Зрештою, містер Вінтер, справжній джентльмен і чоловік світський, сприймав її як особистість і тонку індивідуальність; він не змішував її в одну купу з рештою жіноцтва, не казав їй «ти» і «тра».

Ні того, ні наступного, ні третього дня вона не пішла до лісу. Вона не йшла туди стільки днів, скільки відчувала, чи їй здавалося, ніби відчуває, що той чоловік чекає на неї, хоче її. Та на четвертий день вона почувалася жахливо роздратованою й стривоженою, їй усе ще не хотілося йти в ліс і оголювати своє тіло для того чоловіка. Вона думала про все, що можна було б зробити, — поїхати в Шефілд, побувати у знайомих, і думка про всі ці речі викликала огиду. Зрештою вона вирішила прогулятися, але не до лісу, а в протилежному напрямку; вона піде в Мергей через маленьку залізну хвірточку на іншому боці паркової огорожі.

Стояв тихий сірий, майже теплий весняний день. Вона йшла вперед неуважно, поглинута думками, яким не могла дати ради. Вона справді не помічала нічого навколо себе і раптом здригнулася від голосного гавкання з ферми Мергей. Ферма Мергей! Її пасовиська доходили до огорожі парку Реґбі, отже, вони сусіди, та Коні давно тут не була.

— Бел! — гукнула вона великому білому бультер'єрові. — Бел! Ти що, забув мене? Не впізнав? — Вона боялася собак, а Бел стояв і надривався, не дозволяючи їй пройти через двір на стежку, що вела повз кролячий садок.

З'явилася місіс Флінт. Це була жінка того ж віку, що й Констанс, шкільна вчителька, однак Коні підозрювала, що вона людина нещира.

— Годі, це леді Чатерлей! Годі! — Очі місіс Флінт спалахнули, і вона почервоніла, як дівчина. — Бел, Бел. Годі! Не гавкай на леді Чатерлей! Бел! Цить! — Вона замахнулася на пса білою шматиною, яку тримала в руках, тоді підійшла до леді Чатерлей.

— Раніше він знав мене, — сказала Коні, тиснучи їй руку.

Флінти були орендаторами Чатерлеїв.

— Звичайно, він знає вашу світлість! Він просто хизується, — сказала місіс Флінт, сяючи і з виразом сором'язливої ніяковості. — Але він так давно вас бачив. Я сподіваюся, ви почуваєтесь краще.

— Так, дякую, все гаразд.

— Ми не бачилися майже цілу зиму. Ви зайдете подивитися на дитину?

— Ну! — Коні вагалася. — Тільки на хвилину.

Місіс Флінт хутко кинулася наводити лад, а Коні повільно пішла за нею, завагалась у досить темній кухні, де на вогні кипів чайник. Місіс Флінт вернулася.

— Прошу вас, пробачте мені, — сказала вона. — Заходьте, будь ласка, сюди.

Вони зайшли у вітальню, де на грубому килимку коло каміна сиділа, дитина, а стіл був похапцем накритий для чаю. Сором'язлива й незграбна молода служниця позадкувала в коридор.

Дитя, жвавий малюк десь віком з рік, мало руде, як і батько, волосся та зухвалі світло-блакитні очі. Це була дівчинка, і не з лякливих. Вона сиділа між подушками, з сучасною надмірністю оточена матерчаними ляльками та іншими іграшками.

— Ой яке миле дитя! — сказала Коні. — І як вона виросла! Велика дівчинка! Велика дівчинка!

Коли вона народилася, Коні подарувала їй хустку, а на Різдво — целулоїдні качечки.

— Дивись, Жозефін! Хто до нас прийшов? Хто це, Жозефін? Леді Чатерлей… ти знаєш леді Чатерлей, правда?

Дівча дивилося на Коні зухвало. Всі леді були для неї однаковими.

— Іди! Підеш до мене? — звернулася Коні до дитини.

Іти чи не йти дитині було байдуже, тому Коні підняла її й посадила до себе на коліна. Як добре й приємно тримати на колінах дитину: і м'якенькі ручки, і безвладні пустотливі ніжки.

— Я саме збиралася випити чашку міцного чаю, зовсім сама. Лук поїхав на базар, тому я п'ю чай, коли захочу. Ви не відмовитеся від чашечки, леді Чатерлей? Мабуть, це не те, до чого ви звикли, та якщо ви не проти…

Коні була не проти, хоч вона не хотіла, щоб їй нагадували, до чого вона звикла. За мить стіл мав зовсім інший вигляд, внесли найкращі чашки і найкращий чайник.

— Прошу вас так не турбуватися, — сказала Коні.

Та якби місіс Флінт не турбувалася, то не мала б ніякого задоволення! Отож Коні бавилася з дитиною, потішалася з її жіночої безстрашності й одержувала глибоку любострасну насолоду від її м'якого молодого тепла. Молоде життя. І таке безстрашне! Таке безстрашне, тому що таке беззахисне. Старші люди так підвладні страхові.

Вона випила чашку чаю, який виявився досить міцний, з'їла дуже смачного хліба з маслом і консервованими сливами. Місіс Флінт розпашілась, сяяла і пишалась від захоплення, так ніби Коні була якимсь славетним лицарем. І вони вели справжню жіночу розмову, й обом це подобалося.

— Даруйте, що чай поганенький, — сказала місіс Флінт.

— Значно смачніший, ніж у мене вдома, — щиро мовила Коні.

— О-о! — сказала місіс Флінт, хоч, звичайно, не повірила.

Та нарешті Коні підвелася.

— Мені пора йти, — сказала вона. — Мій чоловік не має жодного уявлення, де я. Навигадує всякого.

— Він ніколи не подумає, що ви тут, — збуджено засміялася місіс Флінт. — Він би послав сюди гінця.

— До побачення, Жозефін, — сказала Коні, поцілувавши дитину, й покуйовдила її руде тоненьке волоссячко.

Місіс Флінт наполягала на тому, щоб відчинити замкнуті на ключ і на засув парадні двері. Коні вийшла у палісадник, відгороджений від ферми живоплотом з вовчих ягід. Вздовж стежки двома рядами росли примули, оксамитні й дуже пишні.

— Гарні примули, — сказала Коні.

— Безтурботні, каже Лук, — засміялася місіс Флінт. — Я вам нарву їх.

І вона радо почала рвати оксамитні, блідо-жовті квітки.

— Досить! Досить! — сказала Коні. Вони підійшли до садової хвірточки.

— Кудою ви хотіли пройти? — запитала місіс Флінт.

— Повз кролячий садок.

— Хвилинку, я подумаю! О, так, корови вже в загоні. Та ще там, унизу. Але хвіртка зачинена, вам доведеться перелазити.

— Я можу перелізти.

— Мабуть, я піду з вами до огорожі загону. І вони пішли вниз по бідному, погризеному кролями пасовиську. В дикій вечірній нестямі співали в лісі птахи. Якийсь чоловік гнав нагору останніх корів, які повільно тяглися по стоптаному пасовиську.

— Сьогодні пізно доять, — суворо сказала місіс Флінт. — Знають, що Лук не вернеться до смерку.

Вони підійшли до паркану, за яким тьмяно щетинився ялиновий ліс. Тут була маленька хвірточка, та вона була замкнута. На траві по той бік паркану стояла порожня пляшка.

— Це лісник поставив порожню пляшку на молоко, — пояснила місіс Флінт. — Ми приносимо йому молоко аж сюди, а далі він забирає його сам.

— Коли? — запитала Коні.

— О, будь-коли. Часто зранку. Ну, до побачення, леді Чатерлей! Приходьте ще. Так приємно було з вами побачитися.

Коні перелізла через паркан і опинилася на вузькій стежці між густих, колючих молодих ялин. Місіс Флінт побігла назад угору по пасовиську, на ній був капелюшок від сонця, як у справжньої шкільної вчительки. Констанс не подобався цей темний лісовий молодняк, такий ґротескний і задушливий. Вона поспішила вперед, опустивши голову, й думала про дитину Флінтів. Мила крихітка, але, мабуть, буде трошки клишонога, як батько. Це вже видно, але, можливо, вона переросте цю ваду. Яке тепло і вдоволення дає дитина, і як місіс Флінт цим пишається! Однак вона мала те, чого не мала й, очевидно, не зможе мати Коні. Так, місіс Флінт пишалася своїм материнством. І Коні було трішечки, зовсім трішечки заздрісно. Вона нічого не могла з собою вдіяти.

Вона відірвалася від своїх роздумів і тихо скрикнула від страху. Попереду стояв чоловік.

Це був лісник, він стояв на стежці, як Валаамів осел, перегородивши дорогу.

— Що таке? — сказав він здивовано.

— Звідки ви взялися? — задихано озвалася вона.

— А ви? Ви були в хатині?

— Ні! Ні! Я ходила в Мергей.

Він подивився на неї уважно, доскіпливо, і вона трохи винувато опустила голову.

— А тепер ви ішли до хатини? — запитав він строго.

— Ні! Я не можу. Я була в Мергеї. Ніхто не знає, де я. Я запізнююся. Мені треба бігти.

— Тікаєш від мене, га? — сказав він з легкою іронічною посмішкою.

— Ні! Ні, не так. Тільки…

— Ні, а що? — запитав він. І ступив крок до неї й обняв її. Вона відчула його жахливо близьке і живе тіло.

— О, не зараз, не зараз! — вигукнула вона, намагаючись відштовхнути його геть.

— Чому ні? Тільки шоста година. У тебе ще є півгодини. Не! Нє! Я хочу тебе.

Він рвучко притис її до себе, і вона відчула його настирливість. Її давній інстинкт вимагав боротися за свою свободу. Та щось інше в ній виявилося дивним, інертним, важким. Його тіло вимагало її, і серце не могло більше чинити опір.

Він озирнувся навколо.

— Іди… іди сюди! Пролазь тут, — сказав він, пильно оглядаючи темні ялини, молоді й приземлисті.

Він озирнувся на неї. Вона побачила його очі — напружені й блискучі, жорсткі, без сліду кохання. Та воля покинула її. В членах з’явилася дивна важкість. Вона здавалася. Здавалася.

Він провів її через стіну колючих дерев, крізь які важко було пробиратися, на невеличку галяву з купою сухого галуззя. Він кинув на землю одну чи дві галузки, поклав на них свій плащ і жилет, і їй, мов звірові, довелося лягти там, прямо під гілками дерева, а він чекав, стояв поряд у сорочці й штанях, стежачи за нею пильним поглядом. Та все ж він був обачний — зручно, зручно вклав її. Однак порвав стрічку її білизни, адже вона не допомагала йому, а тільки лежала непорушно.

Він також роздягся, й вона відчула на собі його голу плоть, коли він занурювався в неї. На якусь мить він завмер у ній, тугий і тремтливий. Тоді, коли він почав рухатися в раптовому, безпорадному оргазмі, в ній прокинулися нові дивні хвилі трепету. Ці хвилі накочувалися, накочувалися, накочувалися, немовби виринали язички теплого вогню, теплі, як пір'їни, яскраво розгоралися, витончені, витончені, і все в ній розтоплювалося й тануло. Немовби дзвіночки дзвонили й дзвонили, сягаючи найвищої ноти. Вона лежала, не підозрюючи, що в кінці з неї почали вириватися короткі нестямні скрики. Та все закінчилося надто швидко, надто швидко, і вона більше не могла досягти власного закінчення. Все було по-іншому. Вона нічого не могла вдіяти. Вона більше не могла напружуватися й використовувати його для власної насолоди. Вона тільки й могла, що чекати, чекати й стогнати в душі, відчуваючи, як він зменшується, зменшується, стискається, наближаючись до жахливого моменту, коли має зовсім вислизнути з неї і зникнути. А в цей час вся її утроба була м'яка й відкрита, вона тихо шуміла, як морський анемон у хвилях припливу, благаючи його вернутися ще раз і принести їй завершення. В пристрасті вона несвідомо пригорнулася до нього, і тому він так і не вислизнув з неї, й вона відчувала, як у ній тремтів ніжний пуп'янок, і дивні ритми линули до неї, накочувалися, дивовижно ширилися, наростаючи й наростаючи, доки не наповнили всю її розтяту свідомість, і тоді знову почався незбагненний рух, не рух, а вир чистого відчуття, який поглиблювався, закручувався глибше й глибше, прорізаючи її плоть і свідомість, аж доки вона стала всього лиш довершеною круговертю почуття, і так вона лежала, несвідомо й беззвучно скрикуючи. Це був голос найтемнішої ночі, життя! Чоловік почув його під собою із страхом, коли його життя переливалося в неї. А коли все вщухло, він так само затих і лежав цілком непорушно, несвідомо; її обійми потихеньку слабшали, й вона лежала без поруху. Так вони лежали, не знаючи нічого, навіть одне про одного, обоє розгублені. Тоді нарешті він почав підводитися, помітив свою беззахисну голизну, й вона відчула, що її тіло звільняється від його обіймів. Він відокремлювався від неї, та в душі вона відчувала, що вона не витримає, якщо він залишить її неприкриту. Тепер він повинен прикрити її раз і назавжди.

Та нарешті він відокремився й поцілував її, тоді прикрив її й сам почав прикриватися. Вона лежала, задивившись угору на гілки дерев, нездатна поворухнутися. Він підвівся і, опираючись, застібнув штани. Навкруг була лиш гущавина й тиша, і більше нічого, крім збентеженого пса, що лежав, поклавши лапи на носи. Він знову сів на хмиз і мовчки взяв руки Коні.

Вона повернулася й поглянула на нього.

— Цього разу у нас вийшло одночасно, — сказав він.

Вона не відповіла.

— Добре, коли так виходить. Більшість людей проживають життя, так і не знаючи про це, — сказав він мрійливо.

Вона поглянула на його замислене обличчя.

— Правда? — запитала вона. — Ти радий?

Він глянув їй в очі.

— Радий. Але не треба про це. — Він не хотів, щоб вона говорила. І нахилився над нею й поцілував її, і вона відчула, що хоче, щоб цей поцілунок тягнувся вічно.

Нарешті вона сіла.

— Хіба в людей не часто виходить одночасно? — запитала вона з наївною цікавістю.

— У переважної більшості — ніколи. Це видно по їхніх холодних обличчях. — Він говорив неохоче, жалкуючи, що розпочав цю розмову.

— У тебе виходило так з іншими жінками?

Він подивився на неї здивовано.

— Не знаю, — сказав він, — не знаю.

І вона зрозуміла, що він ніколи не скаже їй того, чого говорити не хоче. Вона дивилася на його обличчя, і в її надрах нуртувала пристрасть до нього. Як могла, вона опиралася їй, адже для неї це означало втрату себе.

Він одягнув жилет і плащ і почав прокладати собі дорогу назад до стежки.

Останні косі промені сонця торкалися лісу.

— Я з тобою не піду, — сказав він, — так буде краще.

Перед тим, як повернутися, вона поглянула на нього в задумі. Пес так нетерпляче чекав на нього, і йому, здавалося, нічого було сказати. Не залишалося нічого.

Коні повільно пішла додому, усвідомлюючи глибину того іншого, що з'явилося в ній. В ній ожило інше єство, яке палало й м'яко розливалося по утробі й тілу, і цим єством вона обожнювала його. Вона обожнювала його так, що в неї підгиналися коліна. В утробі й тілі вона стала тепер м'якою й живою і вразливою й безпомічною в своєму поклонінні перед ним, як найзвичайнісінька жінка. «Так, наче дитина, — сказала вона собі, — в мені наче з'явилася дитина». Вона відчувала, ніби її утроба, раніше завжди закрита, відкрилася й наповнилася новим життям, майже тягарем, приємним тягарем.

«Якби я мала дитину!» — подумала вона про себе. — Якби мати його в собі у вигляді дитини!» — І при цій думці в неї підігнулися ноги, і вона збагнула, яка величезна різниця між тим, щоб мати дитину для себе, і народити дитину від мужчини, якого так жадає твоє тіло. Перше по-своєму видавалося звичайним, а от народити дитину від мужчини, якого обожнює твоє тіло й твоя утроба — ця думка примусила її відчути, як відрізняється вона від свого старого єства, так ніби глибоко-глибоко поринає в серце самої жіночості та сну сотворіння.

Новою для неї була не пристрасть, а жадання й обожнювання. Вона знала, що завжди цього боялася, адже ставала від цього безпорадною; вона й досі боялася, що коли надто обожнюватиме його, то втратить себе, згладиться, а вона не хоче згладжуватися, ставати рабою, наче якась дикунка. Вона не повинна ставати рабою. Вона боялася свого захоплення, однак не збиралася так одразу боротися з ним. Вона знала, що може побороти його. В її грудях сидів диявол самовладання, який міг убити повне м'яке хвилююче обожнювання її утроби і знищити його. Вона могла зробити це навіть зараз, принаймні думала, що могла, а потім вона змогла б приборкати свою пристрасть власною волею.

О, так! Бути пристрасною, немов вакханка, у вакхічному польоті пронестися лісом, погукати Вакха, яскравий фалос, який, окрім себе, не містив незалежної особистості, просто чистий бог — прислужник жінки! Чоловік, індивідуальність — йому до цього нема діла. Він просто служка в храмі, носій і хранитель яскравого фалоса, її власного.

І от, у спалаху нового пробудження в ній знову на якийсь час зайнялося старе пекуче полум'я, і чоловік зменшився до жалюгідного предмета, став звичайним носієм фалоса, якого мали роздерти на шматки по тому, як скінчиться його служба. Вона відчувала міць Вакха в своїх членах і тілі палкої, кипучої жінки, що перемагає мужчину, та на серці було важко. Вона не хотіла цього, все це було відомим, бідним, безплідним; обожнювання було її скарбом. Воно було таким бездонним, таким ніжним, таким глибоким і таким незнаним. Так, так, вона віддасть свою яскраву жіночу силу; вона втомилася від неї, задубіла від неї; вона занурилась у нові води життя, що в глибинах її утроби та тіла співали беззвучну пісню захоплення. Надто рано боятися цього мужчини.

— Я дішла до Мергея і потрапила на чай до місіс Флінт, — сказала вона Кліфорду. — Я хотіла побачити дитину. Вона така чарівна, з волоссячком, як червона павутина. Таке чудо! Містер Флінт поїхав на ярмарок, отож вона, я і дитина пили чай разом. Ти турбувався, де я?

— Так, турбувався, але я вирішив, що ти зайшла до когось на чай, — сказав Кліфорд ревниво. Якимось другим чуттям він відчував у ній щось нове, щось для нього цілком незрозуміле, але відніс це на рахунок дитини. Він думав, що Коні найбільше болить те, що вона не має дитини; це, так би мовити, автоматичний наслідок.

— Я бачила, як ви йшли через парк до залізної хвіртки, моя пані? — сказала місіс Болтон. — Тому я вирішила, що ви, мабуть, зайшли до парафії.

— Я майже дійшла туди, але натомість повернула в Мергей.

Очі двох жінок зустрілися: сірі, яскраві й пронизливі очі місіс Болтон і голубі, затуманені й дивовижно красиві очі Коні. Місіс Болтон майже не сумнівалася, що вона має коханця, однак як це може бути і хто він? Де той чоловік?

— О, як добре, коли ви часом виходите й маєте якусь компанію, — промовила місіс Молтон. — Я говорила серу Кліфорду, ваша світлість отримає море користі, якщо частіше виходитиме на люди.

— Так, я рада, що вийшла, але, Кліфорде, яка надзвичайно мила, смілива істота ця дитина — сказала Коні. — У неї волосся, мов павутина, яскраво-оранжеве, і такі дивовижні, зухвалі світло-блакитні порцелянові очі. Звичайно, це дівчинка, інакше вона б не вдалася такою сміливою, сміливішою за будь-якого малого сера Френсіса Дрейка.

— Ваша правда, моя пані — справжній маленький Флінт. Усі вони завжди були прямі й рудоволосі, — сказала місіс Болтон.

— Ти б не хотів її побачити, Кліфорде? Я запросила їх на чай, щоб ти побачив її.

— Кого? — запитав Кліфорд і подивився на Коні збентежено.

— Місіс Флінт і її немовля на наступний понеділок.

— Ти можеш пригостити їх у своїй кімнаті.

— Як, ти не хочеш побачити маля? — вигукнула вона.

— О, я побачу його, та я не хочу просидіти з ними весь час за чаєм.

— О, — сказала Коні, подивившись на нього своїми великими затуманеними очима.

Вона й не бачила його по-справжньому, він був кимось іншим.

— Ви можете чудово, мило попити чай у вашій кімнаті, моя пані, і місіс Флінт почуватиметься значно зручніше, коли сера Кліфорда не буде з вами, — сказала місіс Болтон.

Вона була певна, що Коні має коханця, і щось у її душі торжествувало. Але хто він? Хто він? Можливо, розгадку дасть місіс Флінт.

Того вечора Коні прийняла ванну, їй було дороге відчуття дотику його плоті, його липкі сліди на її тілі — дороге і навіть, у певному розумінні, святе.

Кліфорд почувався дуже неспокійно. Він не відпускав її після обіду, а їй так хотілося побути на самоті. Вона глянула на нього, та була навдивовиж покірна.

— Зіграємо партію, чи тобі почитати, або що будемо робити? — запитав він у неспокої.

— Почитай мені, — сказала Коні.

— Що почитати — вірші чи прозу? Чи драму?

— Почитай Расіна, — сказала вона.

У минулому це був один з його трюків — читати Расіна у справжній французькій величній манері, та тепер він розучився і став трохи соромливим, і в дійсності йому більше подобався гучномовець. Але Коні шила, шила маленьку шовкову сукенку з блідо-рожевого шовку, який вирізала з одної з своїх суконь, для дитини місіс Флінт. Вона вирізала його, повернувшись додому, перед обідом, і тепер сиділа мовчки; спокійно заглиблена в себе, в той час як голос читав і читав.

Вона могла відчувати, як у ній, немов відлуння глибоких дзвонів, дзвеніла пристрасть.

Кліфорд сказав їй щось про Расіна. Вона вловила зміст, коли слова вже розтанули.

— Так! Так! — сказала вона, підвівши погляд. — Чудово.

Знову його налякав глибокий голубий туман її очей і м'яка непорушність її пози. Вона ніколи не була така м'яка і спокійна. Він був безпорадний проти її чарів, так наче його п'янив якийсь її запах. Отже, він продовжував своє безпорадне читання, і гортанні звуки французької мови звучали для неї, немов вітер у димарі. Від Расіна вона не почула ні слова.

Вона заглибилася у власний солодкий екстаз, немов у ліс, що зітхає невиразним радісним стогоном весни, яка розпускає свої пуп'янки. Вона відчувала, що у тому ж самому світі, в якому вона жила, мужчина, безіменний мужчина, рухався на прекрасних ногах, прекрасний у своїй фалічній таємничості.

І в собі, в кожній своїй жилці вона відчувала його та його дитину. Його дитина була в кожній її жилці, немов світло.

«Тому що в неї не було рук, ні очей, ні ніг, ні золотого багатства волосся…»

Вона була, немов ліс, немов темне плетиво дубового пралісу, який нечутно гудів міріадами бруньок. Тим часом птахи жадання спали в просторому химерному плетиві її тіла.

Але голос Кліфорда бубонів далі, клекочучи й булькаючи незвичайними звуками. Який химерний голос! Який химерний цей чоловік, який он там схилився над книжкою, чудний, хижий і культурний, з широкими плечима і, власне, без ніг! Яка дивна істота з гострою, холодною, незламною волею якогось птаха і без теплоти, без жодної теплоти! Одна з тих істот майбутнього, у яких замість душі тільки вкрай насторожена воля, холодна воля. Вона злегка здригнулася від страху перед ним. Але ж ніжне тепле полум'я життя виявилося сильнішим за нього, а істинні речі — сховані від нього.

Читання закінчилося. Вона здригнулася. Підвела погляд і дужче здригнулася, побачивши, що Кліфорд стежить за нею блідими, моторошними, немовби ненависними очима.

— Я так тобі вдячна! Ти справді читаєш Расіна чудово! — сказала вона лагідно.

— Майже так чудово, як ти слухаєш, — сказав він розлючено. — Що ти робиш?

— Я шию платтячко для дитини місіс Флінт.

Він одвернувся. Дитина! Дитина! Тільки цим вона одержима.

— Врешті, — промовив він урочистим голосом, — від Расіна можна отримати все, що бажаєш. Емоції упорядковані й сформовані важливіші за безладні емоції.

Вона стежила за ним широко розкритими, затуманеними очима.

— Так, я впевнена, що це саме так, — сказала вона.

— Сучасний світ тільки вульґаризував емоції людини, давши їй свободу. Ми потребуємо саме класичного контролю.

— Так, — повільно промовила вона, думаючи про його бездумне обличчя, коли він слухає сповнений ідіотських емоцій голос радіо. — Люди роблять вигляд, що мають емоції, а насправді не відчувають нічого. Мабуть, це означає романтичність.

— Саме так! — сказав він.

По суті, він утомився. Цей вечір утомив його. Краще було йому залишитися із своїми технічними книжками, чи з управляючим шахти, чи послухати радіо.

Зайшла місіс Болтон з двома чашками солодкого молока — для Кліфорда, аби він краще засинав, і для Коні — щоб вона знову набрала ваги. Чашка молока перед сном стала щоденним звичаєм, який місіс Болтон запровадила.

Випивши свою чашку, Коні була рада піти, вдячна, що їй не треба вкладати Кліфорда спати. Вона взяла його чашку, поклала на тацю, потім узяла тацю, щоб винести її з кімнати.

— На добраніч, Кліфорде! Спи міцно! Від Расіна хилить на сон. На добраніч!

Її наче понесло до дверей. Вона пішла, не поцілувавши його на ніч. Він стежив за нею колючими холодними очима. Отак! Вона навіть не поцілувала його на ніч, після того, як він цілий вечір читав їй. Скільки в ній черствості! Навіть якщо цей поцілунок просто формальність, саме на таких формальностях тримається життя. Вона справжня більшовичка. У неї більшовицькі інстинкти. Він холодно й люто глипнув на двері, в які вона вийшла. Лють!

І знову його охопив жах ночі. Він став клубком нервів, і коли не підбадьорював себе роботою, що сповнювала енергією, і коли не слухав радіо і ставав цілком нейтральним, тоді його переслідувала тривога і відчуття загрозливої порожнечі. Він боявся. І Коні, якби хотіла, могла відігнати від нього страх. Та цілком очевидно, вона не хотіла, не хотіла. Вона черства, холодна й черства до всього того, що він зробив для неї. Він віддав їй своє життя, а вона до нього черства. Вона хоче жити тільки для себе. «Пані любить свої бажання».

Тепер вона одержима дитиною. До того ж хоче, щоб це була її власна дитина, тільки її, а не його!

Кліфорд мав таким здоровий вигляд. Його обличчя виглядало таким виплеканим і рум'яним, плечі були широкі й міцні, груди дихали глибоко, він набрав ваги. Однак він боявся смерті. Здавалося, до нього підступала жахлива порожнеча, пустота, і в цій пустоті загине його енергія. Без енергії він часом почувався мертвим, справді мертвим.

Отож його трохи випуклі бліді очі мали дивний погляд, потайний і трохи жорстокий, холодний і водночас майже зухвалий. Це був дуже дивний погляд, цей погляд зухвалості, так наче він торжествує над життям, попри саме життя. «Хто спізнав таємниці волі… адже вона може перемагати навіть ангелів…»

Але жахом для нього стали ночі, коли він не міг заснути. Тоді було справді моторошно, коли з усіх боків на нього тиснула руйнація. Тоді існувати, не маючи жодного життя, ставало дико: існування вночі, без життя.

Але тепер він міг дзвіночком викликати місіс Болтон. І вона завжди приходила. Це неймовірно заспокоювало. Вона приходила в халаті, волосся заплетене в косу, дивовижно схожа на дівчину, хоча коричнева коса переплетена сірим. Вона готувала йому каву чи ромашковий чай і грала з ним партію в шахи чи в пікет. Вона володіла дивовижною жіночою здатністю доволі добре грати в шахи, навіть коли на три чверті дрімала, досить добре, щоб у неї було приємно вигравати. Так у тихій інтимності ночі вони сиділи, або вона сиділа, а він лежав на ліжку, під самотнім світлом настільної лампи, вона майже повита сном, він майже повитий якимось страхом, і вони грали, грали разом, по тому випивали разом по чашці кави з печивом, майже не розмовляючи, в тиші ночі, однак заспокоюючи одне одного.

А цієї ночі вона гадала про те, хто є коханець леді Чатерлей. І вона думала про свого власного Теда, який давно загинув, однак так і не помер для неї. І коли вона думала про про нього, давня, давня відраза до світу піднімалася в ній, особливо до господарів, які вбили його. Насправді вони його не вбивали. Однак для неї, в емоційному розумінні, вони це зробили. Тому десь дуже глибоко в душі вона почувалася нігілісткою, справжньою анархісткою.

У напівсні думки про Теда й думки про невідомого коханця леді Чатерлей перемішувалися, й тоді вона відчувала, що поділяє з цією жінкою велику відразу до сера Кліфорда і до всього, що за ним стоїть. Водночас вона грала з ним у пікет, і вони ставили на шестипенсовики. І грати в пікет з баронетом і навіть програвати йому шестипенсовики ставало джерелом задоволення.

Вони завжди грали в карти на гроші. Так він забувався. І, як правило, вигравав. І цієї ночі він вигравав. Тому не збирався спати до перших зблисків світанку. На щастя, світати починало десь о пів на п'яту чи коло того.

Коні була в ліжку і весь цей час міцно спала. А от лісник так само не міг знайти спочинку. Він замкнув кліті і зробив лісовий обхід, тоді вернувся додому й повечеряв. Та спати не ліг. Натомість сів коло вогню й замислився.

Він думав про своє юнацтво в Тевершелі, про п'ять чи шість років свого подружнього життя. Він думав про свою дружину і, як завжди, з гіркотою. Вона здавалася йому такою бридкою. Але тепер він не бачився з нею з 1915 року, з тієї весни, коли вступив до армії. Однак вона жила тут, за якихось три милі від нього, і стала ще бридкішою, ніж раніше. Він сподівався, що ніколи більше не зустріне її до кінця своїх днів.

Він думав про своє життя за кордоном, у солдатах. Індія, Єгипет, потім знову Індія — сліпе, бездумне життя коло коней, полковник, який любив його і якого він також любив; декілька років офіцером, лейтенантом з великими шансами дослужитися до капітана. Тоді — смерть полковника від запалення легенів, і він сам ледве порятувався від смерті; його підірване здоров'я; його глибокий неспокій; його прощання з армією і повернення назад до Англії, щоб знову стати робочою людиною.

Він намагався пристосуватися до життя. Вирішив, що в цьому лісі почуватиметься безпечно, принаймні якийсь час. Тут не треба стріляти, можна просто вирощувати фазанів. Йому не доведеться послуговуватися рушницями. Він буде сам і далеко від життя, а це все, чого він прагне. Йому треба триматися якогось коріння. А це його рідні місця. Тут навіть живе його мати, хоча в його житті вона ніколи не значила багато. І так він міг жити, існувати від одного дня до другого, без сенсу й без надії. Адже він не знав, що з собою робити.

Він не знав, що з собою робити. Декілька років він служив офіцером, терся між інших офіцерів і державних чиновників з їхніми дружинами та сім'ями, а тому втратив усі бажання до «просування». Яка тупість, яка дивовижна твердолоба тупість і мертвотність у цих середніх і вищих класів, і це залишило його холодним і відмінним від них.

Отже, він повернувся назад у середовище свого власного класу. Аби знайти там те, що забулося за багаторічну відсутність — обмеженість, і вкрай відразливу вульґарність манер. Нарешті він збагнув, як багато важать манери. Він так само збагнув, як важливо навіть удавати, ніби ти не дбаєш про якісь копійки й дрібниці життя. Та прості люди не вдають нічого. Коли бекон дорожчає чи дешевшає на один пенс, це для них важливіше, ніж зміна євангельської заповіді. Він не міг цього витримати.

І знову суперечки щодо платні. Поживши серед класу власників, він розумів усю марність сподівань, ніби суперечки щодо платні можуть вирішитися. Вирішити їх не може ніщо, за винятком смерті. Єдине, що лишається, це — не зважати, не зважати на платню.

Однак, якщо ти бідний і нещасний, доводиться зважати. Отож це ставало єдиним, на що вони справді зважають. Турбота про гроші, немов смертоносний рак, пожирала людей усіх класів. Він не хоче зважати на гроші.

І що тоді? Що пропонувало життя, окрім думок за гроші? Нічого.

І все ж він міг жити на самоті, відчувати хворобливе задоволення від своєї самотності, вирощувати фазанів, яких потім постріляють гладкі чоловіки після сніданку. Марнота, марнота в енному ступені.

Але навіщо турбуватися, навіщо перейматися? І він не турбувався і не переймався дотепер, доки в його життя не прийшла ця жінка. Він майже на десять років старший за неї. А за досвідом, якщо рахувати з нуля, він старший на тисячу років. Зв'язок між ними ставав тіснішим. Він уявляв такий час, коли вони остаточно зійдуться і їм доведеться жити вдвох. «Адже зв'язки кохання не послабити!»

А що тоді? Що тоді? Починати спочатку, хоча починати нічого? Чи варто вплутувати цю жінку? Чи потрібна йому жахлива тяганина з її калікою-чоловіком? І така ж сама жахлива тяганина з власною брутальною дружиною, котра його ненавидить? Біда! Суцільна біда! А він уже не молодий і не такий енергійний. І він не з байдужих. Все гірке і все огидне болить йому; а тут іще ця жінка!

Та навіть якщо вони звільняться від сера Кліфорда і від його власної дружини, навіть якщо вони звільняться, що їм робити далі? Що йому самому робити далі? Що йому робити з власним життям? Адже робити щось потрібно. Він не може залишатися дармоїдом, жити на її гроші та свою дуже маленьку пенсію.

Рішення не було. Він міг тільки податися в Америку, спробувати все спочатку. У долар він зовсім не вірив. Але, можливо, можливо, там існує щось інше.

Він не міг спати, навіть не лягав у ліжко. Просидівши, заціпенілий від гірких думок, до півночі, він раптом скочив зі стільця і схопив плащ і рушницю.

— Ходімо, песику, — сказав він собаці. — Краще нам погуляти.

Ніч стояла зоряна, але без місяця. Повільно, пильно, нечутно й крадькома він почав свій обхід. Єдине, що загрожувало дичині — це пастки на кроликів; їх на мергейській стороні ставили шахтарі, власне шахтарі зі Стекс Ґейта. Та була пора приплоду, і в цей час навіть шахтарі відчували до звіра якусь повагу. Однак безшумний обхід у пошуках браконьєрів заспокоїв його нерви і відволік від власних думок.

Так, повільно й уважно обійшовши кордони — а довжина їх сягала майже п'ять миль, він утомився. Піднявся на вершину пагорба й подивився вгору. Жодних звуків, за винятком тихого шереху в копальні Стекс Гейт, яка ніколи не зупинялася; і жодних вогнів, за винятком рядів яскравих електричних ламп коло цехів. Світ спав у темряві й кіптяві. Було о пів на третю. Та навіть уві сні світ залишався неспокійним, жорстоким, здригався від гуркоту поїзда чи якоїсь великої вантажівки на дорозі, чи зблискував рожевою блискавкою з печей. Це був світ заліза й вугілля, жорстокості заліза й диму вугілля і нескінченної, нескінченної жадоби, на якій усе це трималося. Тільки жадоба, жадоба ворушилася уві сні.

Від холоду він закашлявся. З-за пагорба дув приємний холодний вітер. Він подумав про жінку. Цієї хвилини він віддав би все, що має чи навіть матиме, за те, щоб охопити руками її тепле тіло, щоб закутатися з нею разом однією ковдрою й заснути. Усі надії вічності і всі здобутки минулого він віддав би, щоб мати її зараз, щоб тепло загорнутися з нею в одну ковдру і спати, тільки спати. Здавалося, єдиною потребою став сон з цією жінкою в його обіймах.

Він пішов до хатини, вкрився ковдрою і ліг спати на підлогу. Та не заснув, змерз. Крім того, він болісно відчував недовершеність своєї натури. Він болісно відчував недовершеність своєї ідеї самотності. Він хотів її, хотів торкнутися до неї, міцно притиснути до себе в мить довершеності й спочинку.

Він знову підвівся і вийшов, цього разу попрямувавши до паркової хвіртки, тоді повільно стежкою до будинку. Була майже четверта година, все ще ясно й холодно, хоча без проблиску ранкової зорі. Він так звик до темряви, що добре бачив усе навколо. Повільно, повільно великий дім притягав його, мов магнітом. Він хотів бути близько до неї. Це було не жадання, зовсім ні. Це було болісне відчуття недовершеної самотності, яке вимагало охопити руками цю мовчазну жінку. Можливо, він знайде її. Можливо, навіть зможе викликати її до себе чи якось до неї пробратися. Адже потреба була нагальною.

Повільно, мовчки він піднявся схилом до будинку. Обійшов могутні дерева, що росли на вершині горба, й опинився на дорозі, котра гігантською петлею огинала ромбоподібний газон напроти входу. Він уже майже бачив два прекрасні буки, що стояли напроти дому на великому ромбі рівної трави, бовваніючи на тлі темного небосхилу.

Ось і будинок, низький, довгий і похмурий, і тільки одне вікно світиться на першому поверсі, в кімнаті сера Кліфорда. Та в якій кімнаті вона, та жінка, яка тримає інший кінець тонкої ниточки, що тягне його так нещадно, цього він не знав.

Він підійшов трохи ближче, рушниця в руках, і застиг на дорозі, спостерігаючи за будинком. Можливо, навіть зараз він зможе знайти її, якось пробратися до неї. Будинок не неприступний: у ньому заговорив істинний шахтар. Чому не пробратися до неї?

Він стояв непорушно, чекаючи, а тим часом за ним легко й непомітно блідло світанкове небо. Він помітив, як світло в будинку згасло. Та він не помітив, як до вікна підійшла місіс Болтон; вона відсунула стару штору з темно-голубого шовку і стояла в темній кімнаті, вдивляючись у напівтемряву нового дня й чекаючи сподіваного світанку, аби Кліфорд пересвідчився, що вже розвидняється. Адже коли він мав певність, що розвидняється, тоді засинав майже одразу.

Вона стояла коло вікна в чеканні, майже сліпа від дрімоти. І так стоячи, вона здригнулася, мало не скрикнула. Адже там на дорозі був якийсь чоловік, темна постать у сутінках. Вона болісно розбуркалася й стежила без жодного звуку, щоб не потривожити сера Кліфорда.

Світло дня зашаруділо лісом, а темна постать, здавалося, зменшувалася й вирізнялася. Вона роздивилася рушницю, гетри і бахматий жилет — здається, це Олівер Мелорз, лісник. Так, навколо щось винюхує пес, немов тінь, чекаючи на нього!

Чого хоче цей чоловік? Може, хоче підняти будинок на ноги? Чого він стоїть там, заклякши на місці, й дивиться, мов хтивий пес, на будинок, у якому є сучка!

Господи! Здогад ударив місіс Болтон, немов постріл. Він — коханець леді Чатерлей. Він! Він! Подумати тільки! Адже навіть вона, Айві Болтон, сама колись була трішки закохана в нього! Коли він був юнаком шістнадцяти років, а вона — жінкою двадцяти шести. Тоді, коли вона вчилася, а він чимало допомагав їй з анатомією та з іншими предметами, які доводилося опановувати. Він був розумний хлопець, мав стипендію у шефілдській класичній школі, вивчав французьку мову і всяке таке, а потім після всього став ковалем при шахті, підковував коней, він казав, це тому, що любить коней — та насправді тому, що боявся вирватися й зіткнутися зі світом; правда, в цьому він ніколи не признавався.

Та він був милий хлопець, милий хлопець, він багато допомагав їй, умів так добре все пояснювати. Він був майже такий розумний, як сер Кліфорд, і завжди крутився біля жінок. Балакали, що більше коло жінок, ніж коло чоловіків.

А тоді взяв і одружився з Бертою Коутс, так наче собі на зло. Дехто дійсно одружується на зло собі, через розчарування чи щось таке. Не дивно, що шлюб не склався… Багато років його не було, майже цілу війну, лейтенант і все таке, майже джентльмен, справді майже джентльмен!.. Тоді вернувся в Тевершел і став охоронцем дичини! Справді, деякі люди не здатні скористатися сприятливою нагодою, навіть коли вона трапляється! І балакає тягучою дербішірською говіркою, як селюк, хоча вона, Айві Болтон, знає, що він уміє говорити як будь-який джентльмен, справді вміє.

Так, так! Отже, її світлість захопилася ним! Ну, її світлість не перша, є в ньому щось таке. Але уявити тільки! Тевершелський хлопець, тут народжений і вихований, і вона — її світлість з Реґбі-холу! Ох і ляпас, даю слово, високородним і сильним Чатерлеям!

А він, лісник, поки розвиднялося, збагнув: немає сенсу! Немає сенсу намагатися втекти від власної самотності. Ти прилип до неї на ціле життя. Тільки інколи, інколи можна заповнити проміжок. Інколи! Але треба чекати на це «інколи». Прийми свою самотність і тримайся за неї ціле життя. А тоді прийми те «інколи», коли заповнюється проміжок і приходять хвилини. Та вони повинні самі прийти, їх не можна силувати.

Раптово клацнувши, кровоточиве жадання, яке тягло його до неї, розбилося. Він розбив його, тому що так мало бути. Вони мають іти назустріч з обох боків. І якщо вона не йшла до нього, він не буде переслідувати її. Не мусить. Він повинен іти геть і чекати, поки вона прийде.

Повільно, замислено він повернувся, приймаючи назад свою ізоляцію. Він знав, так буде краще. Вона має прийти до нього, волочитися за нею немає сенсу. Немає сенсу!

Місіс Болтон побачила, як він зник, побачила, як за ним побіг собака.

— Ну, ну! — сказала вона. — Він — єдиний, на кого б я ніколи не подумала, і саме той, на кого варто було подумати. Хлопцем добре ставився до мене, після того як я втратила Теда. Ну, ну! Що б він сказав, якби дізнався!

І вона, тріумфуючи, глянула на Кліфорда, який уже заснув, і нечутно вийшла з кімнати.